хочу сюди!
 

Марта

48 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 50-60 років

Замітки з міткою «війна»

Російський есмінець «Лідер» як символ деградації російських війс

11:34 21 червень Київ, Україна



Вперше про перспективний ескадрений міноносець проєкту 23560 «Лідер» заговорили в 2009 році. Відтоді цей есмінець, що «не має аналогів в світі», «вбивця авіаносців» і «гроза НАТОвських« Арлі Бьорків», продовжує своє існування лише в форматі розмов. Хоча і цей струс повітря зайвий раз доводить, наскільки промисловість Росії готова до великих і амбітних проєктів.

Приблизно рік тому в російських ЗМІ промайнула чергова хвиля «блудословія» про те, що есмінець «Лідер» стане більше, збільшивши свою водотоннажність до 19 тис. тонн. Власне, великий і грізний корабель, мабуть, це саме те, що потрібно середньостатистичному споживачеві кремлівської пропаганди.

З іншого боку, ця «типу-патріотична» новина супроводжувалася і даними про приблизну вартість спорудження такого корабля - 100 млрд рублів. Так само цікавий був і інший момент, а саме - дослідно-конструкторські роботи по «Лідеру», заплановані на 2021 рік, тоді ж планують і закласти перший корабель, будівництво якого займе, орієнтовно, 7 років.

Що ж, інформація вкрай корисна, адже вона багато в чому підтверджує припущення, що нового есмінця ВМФ РФ не бачити.

І ось чому.

По-перше, в 2016 році повідомлялося про початок будівництва першого «Лідера»; в 2018 році про можливий контракт на 8-20 кораблів даного проєкту. Потім початок будівництва було перенесено на 2020-й, а тепер уже кажуть про 2021-2022-й. Хто дає гарантію, що закладка есмінця знову не зрушиться на невизначений термін?

По-друге, протягом останніх кількох років розміри есмінця регулярно коректувалися з 13 тис. тонн до, вже, 19 тис. тонн. Тобто, у проєктно-конструкторського бюро «Північне» досі немає єдиної затвердженої концепції про те, що з себе повинен представляти сучасний есмінець дальньої морської зони.

По-третє, на сьогодні жодна російська верф не володіє можливостями будівництва бойового корабля подібного класу і водотоннажності. Більше за всіх інших для подібного будівництва підходить «Північна верф» при проведенні відповідної модернізації, процес якої і розпочато. Але, ось яка дилема, модернізація «Північної верфі», вартість 30 млрд руб, завершиться не раніше 2022 року. Тобто, початок будівництва «Лідера» навряд чи відбудеться в 2021-му році.

По-четверте, вартість есмінця в 100 млрд рублів оцінюється за сьогоднішнім курсом і за сьогоднішніми цінами, але в умовах економічної турбулентності, як зміниться його оцінка через рік-два? Та й в принципі, наскільки реально бюджету РФ розгорнути будівництво корабля, рівноцінного трирічному (а в перспективі і більше) бюджету Костромської області?

По-п'яте, попередні терміни будівництва і те, що дослідно-конструкторські роботи почнуться одночасно з будівництвом, наштовхують на сумніви щодо дотримання термінів і не тільки.Наприклад, есмінці УРО типу «Арлі Бьорк» будуються протягом року-двох, «Лідер» же буде зводитися за термінами як повноцінний авіаносець. При цьому, з урахуванням досвіду попередніх довгобудів для потреб ВМФ РФ, не виключено, що ці терміни зростуть в рази, так само як і вартість його будівництва, а ризики конструкторських недоліків будуть зведені до ймовірності - 100%.

У підсумку, ми отримуємо досить сумнівний проєкт, який навряд чи Росія зможе фінансово і технічно здійснити. З іншого боку, 100 мільярдів рублів, які в перспективі можуть перетворитися на 200 млрд і більше, в умовах фінансово дефіциту, зайвими в процесі глобального розпилу бюджету Міністерством оборони РФ не будуть.

А тому, в добру путь - в небуття.

І вже якщо «Лідер» зовсім не лідер, а пасе задніх, про яке нарощування бойового потенціалу і про яку «морську наддержаву» кричать кремлівські гібридні пропагандисти?

На папері, можливо, є Росія, можливо є флот... в житті невелика Московія і іржаві корита!

А в той час, коли російський флот асоціюється з пів столітнім чадящим авіаносцем «Кузнєцов» і неіснуючим «Лідером», НАТО повним ходом освоюють нові технології. Наприклад, новітній «невидимий» есмінець «Замволт» USS Zumwalt (DDG-1000).

А тим часом в НАТО: РФ може цю реальність використовувати для своїх фантастичних фільмів, настільки велике відставання технологій росіян від НАТО.

«Замволт» - бойовий корабель нового покоління, екіпаж якого нараховує 148 матросів і офіцерів. Вартість першого такого есмінця, прийнятого на озброєння в 2013 році, склала 4,4 мільярда USD.

Основною зброєю есмінців даної серії є 80 крилатих ракет «Томагавк» і артилерійські системи, що зумовлює основне завдання есмінців з підтримки сухопутних військ атаками берегових цілей.

У кораблі використовується перспективна система управління всіма озброєннями через TSCE-I фірми Raytheon з відмовою від концепції локальних комп'ютерних систем. Есмінець має засоби малопомітності, що зменшують його ЕПР в 50 разів.

На сьогодні побудовано 3, в строю 2 ескадрених міноносці типу «Замволт». Вартість будівництва всіх трьох есмінців оцінюється в 12,73 мільярда доларів. Повна вартість програми, що охоплює, крім витрат на будівництво кораблів, витрати на дослідження і розробку, оцінюється в приблизно 22,5 мільярда доларів.

У порівнянні з мізерним фінансуванням російських проєктів НАТО на розвиток військово-морського флоту грошей не шкодує і своє реноме підтримують на гідному рівні.

В сьогоднішніх реаліях краще приклад брати з успішних і розвинених країн, ніж з Росії, що і робить Україна своїм прагненням і бажанням вступу в НАТО.

І спільні маневри з провідними країнами НАТО тільки посилять професіоналізм і бойовий дух українських військових під заздрісні погляди російських пропагандистів.
https://myc.news/ua/kolonka_redaktora/rossijskij_esminec_lider_kak_simvol_degradacii_rossijskih_voennyh_tehnologij

Втрати України у Другій Світовій...

Втрати України в Другій світовій війні — прямі та непрямі людські та матеріальні втрати, які поніс український народ в період Другої світової війни.

Оцінка чисельно втрат в різних роботах суттєво відрізняється, починаючи від 5 млн до 7 млн загиблих громадян тодішньої Радянської України.

В виступі у зв'язку з 30 річчя визволення України від гітлерівських загарбників тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького була названа цифра 6750 тис. чоловік.

Пізніше людські військові втрати були визначені в 2,5 млн чоловік і 5,5 млн. — загиблих військовополонених і мирного населення. По відношенню до загальних втрат СРСР це становить 40-44%. З врахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення), то втрати складуть приблизно 14,5 млн чоловік[1].

Було також зруйновано майже 700 міст (40% усіх міст Радянського Союзу, знищених війною) і 28000 сіл. Оцінка матеріальних збитків становила 285 млрд рублів (в цінах 1941 року) - понад 40% усього збитку СРСР.

У війні загинув кожен п'ятий українець. Серед військовослужбовців призову на літо 1941 року уціліли тільки 3% з загальної кількості.

Спалено 319 000 господарств, на Лівобережній Україні був зруйнований кожен четвертий будинок.

Виведено з ладу 5600 мостів, зруйновано 33 000 шкіл, технікумів, 18 000 медичних установ[2].

В матеріалах Прес-служби Президента України В. Януковича, поширених до Дня Перемоги в Німецько-радянській війні, втрати України в Другій Світовій війнівизначаються як такі, що перевищили 10 млн чоловік [3].

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%82%D1%80%D0%B0%D1%82%D0%B8_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B8_%D0%B2_%D0%94%D1%80%D1%83%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%A1%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B9_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D1%96

І наші дають березової каші маскалям

ВСУ знищили бетонований ДОТ терористів «ДНР»: відео

26 травня 2020 р о 09:23

Військовий журналіст Андрій Цаплієнко опублікував відео знищення бійцями 54-ої бригади Збройних сил України бетонованого доту (довготривала вогнева точка) російських окупантів на Донбасі. Коментар в «ютубі» лаконічний:

«54 окрема механізована бригада працює по позиціях першого армійського корпусу ЗС РФ (ДНР) роа (російської окупаційної армії)».

На ролику, знятому безпілотним літальним апаратом, коригувати вогонь, вже зруйнована бетонна позиція димить. Потім на ній видно потужний вибух. Потім ще один в проломі з яскравим спалахом - ймовірно, вибухнули боєприпаси.

У «телеграмі» Андрій Цаплієнко більш багатослівний:

«Працює" 54-ка ". Пригнічує позиції бойовиків, з яких ведеться обстріл українських військових. На фронтовому мовою така вражаюча точність називається «ювелірної».

Реал

Миритися чи здаватися? Здаватися через миритися?

Росіяни та організатори Мюнхенської конференції склали план припинення війни в Україні
 
П'ятниця, 14 лютого 2020, 

Три міжнародні організації у співпраці з Російською радою з міжнародних справ оприлюднили свій план припинення війни в Україні.

Документ був поширений 14 лютого у Мюнхені на Мюнхенський безпековій конференції, повідомляє кореспондент "Європейської правди".

До участі у розробці документа, як стверджується, залучали також окремих українських експертів, але формуванням пропозиції не займалися українські організації – на відміну від російської РРМC.

Документ уникає згадок про напад Росії на Україну і стверджує, що "конфлікт в та навколо України" став наслідком "катастрофічних прорахунків", і у якості реакції на нього пропонують кроки для "завершення конфлікту на Донбасі та створення перспектив для конструктивного діалогу, в тому числі щодо Криму". Щоправда, основною ідеєю плану є відновлення співпраці з Росією без відновлення Україною суверенітету над Кримом.

Оприлюднена пропозиція містить кілька гуманітарних кроків, які підтримуються всіма сторонами, однак у ній відсутні будь-які ключові вимоги, що звучали досі від України.

Організатори пропонують такі 12 кроків:

  1. Відновлення роботи Спільного центру з контролю та координації питань припинення вогню на Донбасі за участі українських та російських військових
  2. Створення "нормандського формату" на рівні військових
  3. Відкриття доступу для СММ до всієї території Східної України (про Крим не згадується) та нових пунктів пропуску через лінію дотику
  4. Вирішення питання безвісти зниклих
  5. Запуск програми розмінування
  6. Запуск програми відновлення Донбасу із залученням міжнародних донорів, при цьому Росія може стати однією зі сторін, що з доброї волі інвестують у відбудову регіону.  
  7. Відновлення торгівлі між Україною та Росією на принципах ЗВТ.
  8. Поступове зняття санкцій з Росії (у документі має назву "зміна санкційного режиму") із розробкою відповідного плану (зараз, як відомо, передбачається що санкції мають бути зняті лише в разі повного виконання "Мінська"); із контексту випливає, що йдеться про послаблення тиску на РФ щодо деокупації Донбасу
  9. Пошук та деактивація небезпечних джерел радіації у зоні конфлікту на Донбас
  10. Діалог у державах НАТО щодо взаємної безпеки, "для подолання речей, які розділяють" (у документі прямо не уточнюється, про що йдеться і чи має Росія бути частиною такого діалогу)
  11. Визначення пріоритетних сфер зближення між ЄС та Росією із розвитком людських та економічних зв’язків.
  12. Запуск всеукраїнського загальнонаціонального діалогу щодо визначення нової ідентичності України, який врахує погляд сусідів України, включаючи Росію. Зазначається, що предметами цього діалогу мають стати питання історії, національної пам’яті, мови, ідентичності та меншин.

У документі зазначається, що у його розробці брали участь троє українських експертів: Василь Філіпчук, Олександр Чалий та Олексій Семеній. Їхня роль у даній роботі в документі не уточнюється.

Як відомо, Василь Філіпчук у 2017 році вже пропонував контроверсійний план, який передбачав відмову України від прагнення членства у НАТО, офіційну відмову на тривалий період від мети членства в ЄС, визнання Криму "спірною територією" тощо.

Один з ініціаторів мюнхенського “плану миру в Україні” відреагував на критику документу

КИЇВ. 16 лютого. УНН. Генеральний директор Російської ради з міжнародних справ (РРМС) Андрій Кортунов, який є одним з ініціаторів скандального документу “Дванадцять кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні”, вважає, що не варто вбачати у цьому документі “мюнхенську змову”. Про це Кортунов розповів у коментарі DW, передає УНН.

Відповідний документ був розповсюджений на Мюнхенській конференції та викликав негативну реакцію Києва.

Кортунов розповів, що ініціаторами цього документу були Російська рада з міжнародних справ, європейський аналітичний центр European Leadership Network та американська організація Nuclear Threat Initiative, що опікується питанням запобігання ядерній загрозі.

“Зрозуміло, що цей документ подобається не всім, але мені здається, невірно вбачати в ньому якісь зловісні політичні задуми, як це визначили в апараті (п’ятого президента України Петра) Порошенка — як мюнхенську змову. Я хочу підкреслити, що політика — це мистецтво можливого, як казав Бісмарк, і автори цього документу виходили з того, що можливо на сьогодні”, — зазначив Кортунов.

Щодо пункту цього документу відносно початку національного діалогу про українську ідентичність, у тому числі з Росією, він додав, що це було б корисним для України. “Україна є дуже плюралістичним суспільством і для неї такий діалог був би корисним. Щодо участі інших країн-сусідів — це питання до українського керівництва, наскільки воно готове до такого діалогу”, — сказав гендиректор РРМС.

Серед “12 кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні”, зокрема, було запропоновано відновлення роботи Спільної центру з контролю та координації з питань припинення вогню на Донбасі, створення в рамках “нормандського формату” групи з діалогу у військовій сфері, розробка нових заходів довіри і підвищення рівня безпеки для населення в районі пунктів пропуску, розв’язання проблеми безвісти зниклих і початок процесу розмінування тощо. Документ також закликає до скасування санкцій проти Росії залежно від реалізації мінських домовленостей.

Ввечері 14 лютого, після критики як зі сторони України, так і зі сторони міжнародних експертів, документ приховали на сайті зробивши його недоступним. Проте вже наступного дня 12-кроковий “план миру в Україні” повторно з’явився на сайті Мюнхенської конференції.

Міністерство закордонних справ України наголосило, що заява “Дванадцять кроків до посилення безпеки в Україні та євроатлантичному регіоні” не є офіційною позицією держав. Пізніше на сайті американського аналітичного центру Atlantic council з’явилася заява з критикою ініціативи від 26 американських експертів, дипломатів та аналітиків.

Володимир Зеленський розкритикував цей документ, зазначивши, що без України не можна обговорювати будь-які плани щодо припинення війни на Донбасі і повернення окупованих територій. Критиці документ піддав і п’ятий президент України Петро Порошенко.

Згинув за Україну і всіх нас Василь Сліпак 3-и року тому

Світлина від Diaspora.ua.
Diaspora.uaВподобати сторінку
8 год · 

29 червня 2016 року у бою на Світлодарській дузі куля снайпера обірвала життя Героя України, соліста Паризької опери ВАСИЛЯ СЛІПАКА.

Він прожив у Франції понад 19 років, вражаючи Європу своїм голосом та шармом. Йому двічі пропонували французьке громадянство, але він відмовлявся, бажаючи бути громадянином України. Він щиро вболівав за Україну, був учасником Помаранчевої революції та Революції Гідності. Не роздумуючи, пішов добровольцем захищати Україну і віддав за неї своє життя.

Василь Сліпак народився у Львові 20 грудня 1974 року. І хоча в родині ніхто професійно не займався музикою, вже змалку Василь виявляв неабиякий талант та потяг до співу. У 9 років він потрапив до знаменитої Львівської хорової капели «Дударик», де і почалася його кар'єра співака. Саме з "Дудариком" він побував на перших гастролях за океаном. Так, у червні-липні 1990 року капела зі своїм солістом Василем Сліпаком мала гастрольний тур містами США та Канади— Детройт, Рочестер, Клівленд, Піттсбург, Філадельфія, Кергонксон, Чикаго, Міннеаполіс, Торонто, Реджайна, Саскатун, Тандер-Бей, Садбері, Паувел-Ривер, Монреаль, Оттава. В ході цього туру 18 червня 1990 року у Карнеґі-Холі (Нью-Йорк) спільно із відомим солістом Метрополітен-опера Павлом Плішкою він та "Дударик" виконали низку творів. Потім була низка виступів на інших найкращих сценах світу.

Ґрунтовна підготовка в консерваторії та рідкісний голос невдовзі привели його до Франції, де він спричинив справжній фурор на низці конкурсів та фестивалів, а в 1994 році відбувся його перший сольний концерт. А у 1997 році його прийняли до Паризької національної опери.

Він прожив у Парижі майже двадцять років, виступав на сценах багатьох славетних театрів світу із сольними концертами, виконавши понад сотню різних партій. Та найулюбленішою була партія Мефістофеля в опері «Фауст». Звідси його позивний «Міф», з яким він воював на Донбасі.

З початком Євромайдану В.Сліпак координував у Франції громадські акції, спрямовані на підтримку України; відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, влаштовував благодійні концерти. І продовжив цю діяльність в умовах російської агресії проти України. Зокрема 10 червня 2016 року організував Міжнародний марш «Stop Putin War in Ukraine!», в якому взяли участь близько 30-ти країн світу.

Уперше Василь Сліпак поїхав на війну у травні 2015 р. і пробув там місяць, взявши участь у боях у Пісках біля Донецького аеропорту та Авдіївці у складі 7-го окремого батальйону ДУК ПС, доки його не поранили. Міф не планував повністю віддаватися війні, але для нього важливо було знаходитися там, де він потрібен - на сцені і на війні. "Як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції", - говорив він.

Вдруге В.Сліпак потрапив на фронт у вересні 2015 року - у с.Водяне під Маріуполем. І втретє - у червні 2016 року. Планував пробути на фронті півроку, проте вже через 11 днів, 29 червня 2016 р., загинув. Похований Герой на Личаківському цвинтарі на полі почесних поховань № 76.

Василь Сліпак став першим в історії України добровольцем, якого посмертно нагороджено Золотою Зіркою Героя. Також він - кавалер ордена. «За мужність» І ступеню та Герой України.

Його іменем названо велику залу Музичної академії України імені Чайковського. А в 2018 році - й Український культурноінформаційний центр у Парижі, що відіграє важливу роль в інформуванні французів про події в Україні та в роз’ясненні української позиції стосовно актуальних проблем сучасності.

З метою вшанування пам'яті Василя Сліпака створено Міжнародну некомерційну благочинну організацію «Фундація Василя Сліпака» на чолі з виконавчим директором братом Василя Орестом Сліпаком.

Також у 2017 року з ініціативи Ореста Сліпака та відомих митців Львова й Парижа вперше було проведено Міжнародний музичний марафон W LIVE пам’яті Василя Сліпака. Це унікальна музична подія, що збирає на одній сцені з найкращих музикантів Європи, які знали співака і працювали з ним, а також попопяризує класичну музику та дозволяє вшанувати пам'ять співака. Сьогодні концерт пам'яті Василя Сліпака відбудеться у муніципалітеті Франції Ле-Ре, неподалік від міста від Ренн.

Текст підготовлено спеціально для Diaspora.ua на основі відкритих джерел, передрук - за умови активного посилання на Diaspora.ua.

#УД_Франція #УД_Василь_Сліпа

23 грудня. Пригоди вагнерівців.

Бывший боец ЧВК Вагнера рассказал «Росбалту» о Донбассе и Сирии, о том, в каких условиях работают наемники и что их ждет в случае ранения.

На днях представители ветеранских организаций и бывших бойцов так называемых частных военных компаний обратились в Международный уголовный суд с требованием возбудить расследование против организаторов российских ЧВК и тех, кто им помогает. Это не первая попытка привлечь внимание к замалчиваемой официальными лицами ситуации, когда российские граждане в нарушение законов принимают участие в боевых операциях в составе частных вооруженных формирований за пределами России, десятками и сотнями гибнут там, и никто не несет за это ответственности. 

В июле 2018 года бойцы ЧВК обращались в администрацию президента с предложением легализовать их деятельность, но в ответе Министерства обороны организацию и деятельность частных военных компаний в России назвали противозаконной и антиконституционной. Бойцы ЧВК считают, что их лишают правового статуса намеренно, из-за чего они не только не получают положенных ветеранам льгот, но в любой момент могут быть привлечены по статье о наемничестве. 

Также они жалуются на юридически несостоятельные, не регламентирующие работу в условиях боевых действий договоры, по которым им запрещено разглашать какие-либо сведения об участии в вооруженных конфликтах.

Один из ветеранов ЧВК Вагнера на условиях анонимности согласился раскрыть некоторые подробности работы наемником.

Мы познакомились с Павлом (имя изменено) несколько лет назад, когда он вернулся с Донбасса, прошел лагерь подготовки частной военной компании, повоевал на Украине. Платили, говорит, хорошо: пока был в учебке — 80 тыс. руб., на Украине — уже 120 тыс., а во время боевых действий «зарплаты» могли доходить до 240 тыс. Но вскоре Павел разочаровался во всем, что там увидел (отношение к бойцам как к пушечному мясу, разборки между своими, зачистка силами ЧВК командиров ополчения и казачьих формирований), и покинул отряд, не вернувшись из отпуска «по семейным обстоятельствам».

Однако деньги, заработанные войной, вскоре закончились, приличную работу в родном городе найти не удалось, и спустя два года Павел вновь решил отправиться в лагерь ЧВК — теперь уже чтобы ехать в Сирию. Тогда шел большой набор, людей не хватало, а у него в ЧВК оставались знакомые командиры и сослуживцы, старые грехи забылись или были прощены, и после небольшой проверки его вновь зачислили в отряд, но уже не к своим, а в другой батальон.

База Молькино

«Не брали только тех, кому меньше 25 лет и на ком висели кредиты. Не знаю, почему. Многие как раз и ехали туда, чтобы расплатиться с долгами. Но вот такая политика тогда была, может, по договоренности с налоговиками или банками. А вот на судимость смотрели сквозь пальцы. В 2014-м на Донбассе вообще чуть ли не половина отряда из таких состояла — отсидевшие, под следствием, в федеральном розыске, злостные алиментщики. А кто их на Украине будет искать? Судебные приставы или следователи, что ли? Там же все с оружием, все по-серьезному. Понимали, что могут убить там, и никто искать не станет.

В этот раз все было проще — взяли анализы на наркотики, пробили по налоговым базам и зачислили в учебку в Молькино. С подъема до обеда по полю скачешь, занятия по огневой и тактике, после обеда еще какую-нибудь хрень придумают, а вечером после ужина — медицинская подготовка. 


Муштра была реальная: учили, как и куда ставить жгуты в случае ранения, в положении лежа, сидя, раком, заставляли ставить капельницы (у каждого из нас потом с собой в аптечке всегда была глюкоза, физраствор — выручило это не раз). Нам аптечки новые выдали, а там четыре укола: антишок, обезболивающее и еще две какие-то приблуды. Вот нас и учили — куда, как, в каком порядке все это колоть. Но в ИПП-шках, которые нам потом выдали (индивидуальный перевязочный пакет — прим. ред.), никаких уколов не оказалось. Все старались найти старую аптечку, потому что в этих т. н. «сердюковских» ни черта не было, даже бинты ветхие, разваливались при попытке намотать.

В общем, подготовка на базе длилась месяц — бегали, прыгали, стреляли, учились всему, что может пригодиться на войне. Параллельно шла проверка, «фэйсы» (эфэсбэшники — прим. ред.) тщательно пробивали всех. Моего товарища, с которым вместе приехали, отчислили — у него был не оплачен кредит на машину. Правда, потом вернули обратно. Слишком много отсеялось, а нужно было два батальона набирать. Людей не хватало, и тогда решили, что всем, у кого кредиты до 400 тысяч, их погасят до отъезда, а потом компенсируют из зарплат или из страховки, если человека грохнут.

Без загранпаспортов тоже сперва не брали, а потом сами стали оформлять и оплачивать на месте. Мне тут один «трехсотый» (раненый — прим. ред.) прислал сообщение, что после разгрома «5-ки» — пятого батальона под Дейр-эз-Зором — опять набирают людей, уже не привередничают, чуть ли не всех подряд берут. И люди идут. Хотя при мне был случай: «особисты» завернули парня, который прошел все проверки, сдал все нормативы по физподготовке, за плечами была служба в армии и Донбасс — в общем, по всем параметрам подходил. А на беседе с особистом «завалился».

Тот его спросил — мол, откуда узнал про лагерь? А боец рассказал, что такой-то и такой порекомендовал — сам оттуда, фамилия такая-то. Особист личное дело закрыл и попрощался с ним. Передавай, говорит, привет такому-то! Если бы он сказал, что узнал из интернета, по кличке назвал бы, что ли, может, и прокатило бы. А он сослался не просто на своего знакомого, а на парнягу из Ростова — там сейчас учебный лагерь: такую же команду, как «Вагнер», ребята из Минобороны готовят, конкурирующая фирма. Если у них был — сюда, в ЧВК, ходу нет, все строго. А он кого-то назвал — то ли оттуда, то ли с Донбасса. Все — до свидания!

Еще рассказывали, что троих вычислили прямо на базе. Двое засланных — якобы на «хохлов» работали, а третий мутный тип какой-то, непонятно, что за чувак был. Ну их прямо там за яйца взяли. Что с ними стало, не знаю. Может домой отправили, может там же где-то и прикопали, никто их там особо искать не будет»…

Вновь с Павлом мы встретились случайно. От общих друзей я знал, что он получил в Сирии ранение, лечился. Но выяснить, что с ним и где он, не представлялось возможным — все данные по сирийским потерям засекречены, телефон его не отвечал. Однако недавно он вновь побывал в Питере, и общие знакомые организовали нам встречу.

Сирия. Первая кровь

«Прилетели в Дамаск. Нас как туристов — на автобусах, по гражданке — отправили на базу. Дамаск — единственный город, который я там видел за всю командировку. Пока ехали на базу отряда, остановились на пару дней на танкодроме, это километрах в сорока от Пальмиры. По прилету нам выдали каждому по $200, ну у меня еще свои были деньги. Поменял сотку, затарился по дороге сигаретами, водой, какой-то едой. На танкодроме стояли помимо нас иранцы, «Хезболла». Прикольно было наблюдать за их построениями, как они маршировали, танцуя. У каждого к поясу приторочен чайник, они постоянно там пьют чай, матэ. Говорят, могли среди боя оставить технику, оружие — перерыв на чай.

Их так с Пальмиры и погнали, пока они там чай пили. Наши из ЧВК отбили город у боевиков и передали его российским федералам и этим воякам с чайниками. А они там побросали всю технику, даже Т-90, чуть ли не вагон мин оставили — и бежали позорно. Кстати, при штурме города федералов не было, Пальмиру брала наша ЧВК, что бы там ни говорили по телевизору. Все бои прошли на подходе к городу, в мраморных карьерах, там была жесткая оборона боевиков. Федералы в Пальмиру уже позже зашли, когда дело было сделано, город был освобожден. И когда министр доложил президенту, что они взяли Пальмиру, наш главный сказал: «Ну, раз они взяли, пусть тогда и сидят там!» И всех наших, из ЧВК, вывел оттуда. Вскоре боевики вновь захватили город — и второй раз Пальмиру тоже наши, «чэвэкашники», отбивали…
В отряде я попал в роту охраны. Хмеймим мы не охраняли, там федералы держали контроль. А мы обороняли отбитые у боевиков нефтезаводы. Привезли нас на базу, остановились — тишина, все условия. Грешным делом подумал: вот удача, поймал слабинку! На фига мне эти боевые за 240 тысяч, когда можно и здесь посидеть тихо и спокойно за 180? Но счастье длилось недолго — через пару часов (даже не успели душ принять) развезли нас по постам в пустыне, на какие-то сопки, без замены. Хорошо, если раз в месяц в баню свозят, а так воду только техническую привозили в канистрах: накопишь несколько бутылок, помоешься — уже и праздник! Вокруг — ничего. Что-то типа кактуса или верблюжьей колючки росло рядом, пару скорпионов видел, да парнишка наш змею поймал жутко ядовитую, песчаную гадюку — заползла в спальник. Хорошо, что заметил вовремя, не цапнула. Антидотов не было, до базы бы точно не довезли. Повезло! Потом, правда, не повезло — получил две пули, в печень и в солнечное сплетение. Без вариантов, даже не мучился.

Оружие было с хранения, снайперам выдали «трехлинейки», пулеметы были 1946 года, с раструбами, тех же годов примерно ПК. Потом уже привезли СВД, но некоторые снайперы не стали их брать, так с «трехлинейками» и воевали. Потом БРДМ подвезли, я таких и не видел — послевоенные, с длинной кабиной, причем не местные, а из России, с каких-то складов или баз хранения, наверное. Один просто стоял на приколе, с него только соляра текла: заправят — и под ним наутро лужа. Но у него фароискатель мощный был, и если ночью сигнальная мина срабатывала, можно было посветить, пошарить в темноте, кто там лезет.

В общем, с техникой, с вооружением было неважно, не хватало поначалу. Потом снабжение наладилось как-то. Даже палатки выдали. До этого спали кто где. У кого-то свои были, кто-то делил с товарищами. Землянки там не выкопаешь — там вообще никто ничего не копает. Камень кругом! Все оборонительные сооружения — каменные валы, песок, ну или прямо с заводов привозят литые железобетонные конструкции сборные. Могут, конечно, прокопать на передке окоп, но это только экскаватором. Мы как-то в рейде укрытие боевиков нашли в скале, так там видно было, что все отбойными молотками выдалбливали, клиньями. Хорошая такая пещера получилась, ну и могила из нее могла тоже получиться … (замечательная), если мина сверху прилетит, или со входа из «граника» или «Шмеля» вмазать.

Ночники и тепловизоры у нас были, по паре штук на подразделение. Их, правда, стали позже выдавать, а сначала только если кто со своими приезжал. Еще беда была — дроны. Прилетят, гранату сбросят — и улетят. Боевики так развлекались. А у нас — потери, в палатке-то не укроешься. Поэтому за небом следили, если что подлетало, старались сбить. Наш — не наш, а на всякий случай, от греха подальше. Хотя это было непросто: высоко летали, а солнце яркое — ничего в небе не разглядишь, да еще и дымка от горящих скважин, вышек нефтяных и газовых. Рядом с нами такая горела постоянно. Если под дождь попадешь, промокнешь — сразу к факелу. Постоишь в метрах пятидесяти, и через полчаса абсолютно сухой. Звук только противный у этих скважин, горящий газ вырывается под страшным давлением, как будто самолет взлетает.

На базе были потери не только от дронов. Парнишка наш из Перми погиб от выстрела управляемого реактивного снаряда ПТУР. У меня даже где-то сохранилась видеозапись этого нападения — боевики снимали и выложили ее в интернет. Не знаю, что там была за оптика, но наша база на видео как на ладони, и пермяк наш на бруствере, за которым стояла в укрытии «ЗэУшка» (зенитная установка) — не знаю, чего он туда полез, это не его был пост, он командир отделения… Голос за кадром, свист снаряда, секунды — и взрыв. Все в клочья! Тактика у боевиков всегда одна и та же: подъехали на джипе, несколько залпов — и ушли.

Потом перекинули нас в провинцию Хомс, охранять отбитый нефтезавод. Специалисты его восстанавливали, а мы их прикрывали. Сам завод не бомбили при захвате, там наши летчики грамотно отбомбились — рядом. Но все равно взрывной волной повыворачивало балки двутавровые, осколками посекло оборудование… Мы там заселились, меняли пацанов, которые брали завод. У нашего отряда был контракт с сирийским правительством, что до конца года мы отбиваем три нефтезавода, охраняем их, и они на пять лет обеспечивают нас деньгами, плюс получаем часть нефти и процент дохода от переработки. Боевики, естественно, тоже не хотели терять доход, поэтому время от времени пытались вернуть производство под свой контроль.

Запомнился случай, когда игиловцы (ИГИЛ — запрещенная в России террористическая организация— прим. ред.) решили напасть на все посты одновременно. А там по периметру охраны посты могли быть из трех человек, а через километр — еще три человека. Туговато пришлось, без потерь не обошлось. Но самое славное — как боевики напоролись на третью роту, охранявшую один из захваченных нефтезаводов. Хотели взять нахрапом, чуть ли не в лобовую, но наши спокойно отстреливались, все держали под контролем, и вскоре террористы дрогнули. Через полчаса боя энтузиазм нападавших куда-то пропал, а еще минут через двадцать они, побросав раненых, спешно ретировались. Наши вылезли из укрытия, добили тех, кто сопротивлялся, пару человек взяли в плен. Стали выяснять, кто такие, что за план был. Узнали, что боевики набрали бойцов из местных жителей, обещали денег по $30, а в случае неудачи — Вальхаллу и гурий. Сказали, что на заводе сидит сирийская армия, — стоит покричать немного, они сами сбегут оттуда…

Пленных боевики не меняют. Только федералов еще рассматривают как товар, а наших — сразу в расход. Наш парень с четвертой роты попал к боевикам, его там запытали до смерти самыми изуверскими методами. Ну и наши с этими чикаться не стали. Одного кувалдами забили, другого танком переехали наполовину… Потом головы им отрезали и на ворота насадили. Мне все это чуждо и отвратительно… Нельзя так поступать с пленными, даже если это террористы. А еще хуже того — снимать это и потом в интернет выкладывать видео издевательств. И так уже третий год все шумят по поводу ЧВК, так вы еще сами подливаете масла в огонь, даете повод все это обсуждать!

Ранение

Ну, как было… Выдвинулись ночью, часа в два. До цели идти нужно было километров 15. Район Пальмиры. Уже светать начало. Задача — захватить «опорник», опорный пункт на сопке, с которого простреливалась и контролировалась трасса на Пальмиру. Там местный шейх кинул клич, чтобы ни одна машина в город не прошла. Всю трассу боевики обложили и долбили колонны с «гуманитаркой» и военными грузами. Снабжение города, естественно, оказалось под угрозой. Дорога там, кстати, шикарная была, асфальт ровный, как на автобане. Ну, это пока наши танки не прокатали его в клочья.

Нас было меньше роты. Поддержка — два отделения минометчиков, посадили их на сопках, перекрыть другую сторону и поддержать нас огнем. Танк еще один был где-то, мы его и не видели, только слышали. Подошли уже под утро, короткий привал, даже перекурить не успели. Хорошо, командир расчета заметил, как какой-то джип выдвинулся в нашу сторону и в метрах 600 остановился. Выходит из него чудило какой-то в натовской форме, с биноклем, смотрит на все это дело, а джип в это время поворачивается и начинает «фигачить» по нам из ДШК!

Наша разведка как-то слабо отработала. Они же добрались до места, куда мы двигались, потопталась на высотке и вернулись, вместо того чтобы там закрепиться и ждать основные силы. Ровно с этой высотки по нам и влупили, когда мы не дошли до нее пару километров. Я был в замыкании колонны, нас первыми и достали. Мы оказались на открытой местности, в узком кармашке, никуда не деться. Там еще за сопкой грузовичок подъехал, а в кузове у него скорострельная корабельная пушка стояла. Они как начали лупить из нее — кошмар полный: бруствер из камней как бумагу прошивало, валуны — в мелкий щебень!

В наш «КАМАЗ», который боеприпасы подвез, один снаряд попал, но, слава Богу, не в кузов, а в кабину — дырка в двери была размером с ведро. Водиле повезло, успел за несколько секунд до попадания выпрыгнуть. Если бы не прилетели вертушки, нам там конец был бы, точно! Да, связь с армейцами была, федералы помогали и выручали, если что. Короче, обе эти машины уничтожили с воздуха. И стало немного полегче.

«Разведосы» ввязались в бой, рота растянулась на километр. Потом уже выяснилось, почему так отчаянно отбивались боевики на этой высотке: среди них были дагестанцы, чеченцы, ингуши, им сдаваться резона не было никакого. В Россию им путь заказан — вот и бились до конца, тем более они умеют. Тут нам по рации команда: «Тяжелые — вперед!» Это АГСники и гранатометчики СПГ. Я было заспорил: вы в своем уме? Чего нам-то вперед лезть? Мы еще на километр отойти назад можем и все равно их достанем, спокойно можем отработать из-за бугра — главное, скорректируйте огонь. Но в итоге спорить не стал, потащились вперед.

И тут мне из крупнокалиберного прилетело. А ребят, что со мной были, миной накрыло. Лежат, кстати, тут в Питере на Черной речке в каком-то НИИ. Кости целы, а мясо — в хлам, сухожилия порваны. Теперь им с бедра мышцы срезают и на место ранения вшивают. Латают, короче.

В общем, чего дальше? Перемотал себе рану, вколол анальгетик, лежу один, часа два уже прошло, наверное, жду машину с нашими.Надо мной вертушка зависает, спрашивают жестами, как я, и нужно ли меня забрать. Показываю им — нет, не надо, за мной машину отправили. А наши уже где-то за километр ушли, меня оставили, там бой идет, слышу… Какие машины, мы же пешком там! Нас до «точки» довезли, и все — дальше пеший марш. Причем как довезли? Запихнули в кузов битком человек 25, со всем вооружением, представляешь, там еще и отделение АГСников со всеми своими приблудами, станковый противотанковый гранатомет — 65 кг, гранаты к нему, да и у каждого бойца полный боекомплект. Ни вздохнуть, ни повернуться. Если в засаду попадешь — не выберешься и за пять минут. А это — явная смерть. Что потом, кстати, и случилось с пятым батальоном ЧВК, когда они в феврале под раздачу попали. Видел, наверное, съемку американцев с тепловизора? Там же половину людей накрыло прямо в машинах, единицам удалось покинуть технику, но их потом добили с «вертушек» и дронов».

Хождение по мукам

«Своих «трехсотых» навещал здесь?» — спрашиваю Павла о цели приезда.

«Пока они были в Питере, проведывал. Их тут подолгу не держат, три недели — и дальше в санаторий или в Москву, в Вишневского. Я же тоже там лежал в военно-полевой хирургии. Причем приехал без документов — ни паспорта, ни полиса, ни страховки. Но там какая-то договоренность есть, наверное, потому что меня положили, лечили и ничего не спрашивали — откуда ранение, где получил. Вставили железяку в сустав и говорят: «Свободен! Придешь через два месяца». Мне еще повезло. У нас там парнишка лежал, ему руку в Хмеймиме оттяпали. Точнее, как было — ему в нашем полевом лазарете все что нужно сделали, рану обработали, перевязали и отправили на аэродром. Но пока везли в кузове на «Урале» по ухабам и колдобинам, поддерживающая повязка слетела, рука стала болтаться, в итоге все сосуды и связки порвались… Пока до Хмеймима добрались, спасать уже было нечего. Госпиталь там отличный — есть практически все необходимое оборудование, да и врачи классные, из ВМА или из Бурденко. Но и они ничего не смогли уже сделать — ампутировали.

С нами еще летели несколько федералов, армейские офицеры, в основном с минно-взрывными ранениями. Это там привычное дело — по дорогам не любят ездить, все хотят сократить путь, а напрямую, через пустыню, всякие сюрпризы попадаются. Цена вопроса — 300 метров и три минуты. Водитель командира отряда у нас так погиб. Двадцать минут в объезд по известной наезженной дороге — так нет, решил сократить. Машина — в хлам, водила — в мясо. Сократил! Идиоты, чего тут комментировать…

В общем, мне еще повезло. В Чкаловский, на аэродроме, нас выгрузили — все пацаны голые, ни одежды, ни белья, я хоть в трусах, да еще с жетоном. Почувствовал себя королем в этой компании»…

После Сирии Павел попал в госпиталь Вишневского, оттуда — на долечивание в Военно-медицинскую академию.

«Меня же вообще потеряли поначалу! — Павел курит одну сигарету за другой, воспоминания даются нелегко. — Никто не знал, куда меня отправили после ранения, где я и чего, два месяца про меня не вспоминали даже. Привычный бардак.

Лечат же не только в ВМА. Здесь как происходит? Всех сначала в страховую отправляют, а там уже распределяют — кого куда. Тут парня нашего с ранением в голову отправили в нейрохирургию 26-й больницы. Вопросов, что характерно, нигде лишних не задают: кто ты, где тебя ранили — не спрашивают. Лечат и все. Кстати, парню в 26-й все офигенно сделали, там нейрохирургия видать классная! С головой все в порядке, только вот ногу одну пока подволакивает… До этого в Вишневского его лечили три недели. Там всех так: три недели полежал — и по этапу в другие госпиталя. Чтобы статистику, наверное, не портить. А у госпиталя имени Вишневского куча филиалов — сначала во второй филиал, если надо — в Химки, потом в санаторий на реабилитацию. Там спишь, жрешь и на процедуры в перерывах между сном и обедом ходишь.

После санатория мне открытым текстом сказали: все, дальше лечись сам! Сам находишь, где тебе будут делать операцию, протезирование, нам документы на оплату — и вперед. Мы будем оплачивать. Это в страховой. Кто-то из наших оперировался в институте Вредена, я решил в ВМА долечиваться. Они там неделю смотрели на мой аппарат Илизарова, потом сняли. Мелкие осколки даже вынимать не стали — говорят, пусть лежат, пока не беспокоят…»

Павел, скорее всего, останется инвалидом. На военную пенсию рассчитывать не приходится. Ни в одном документе не указано, что он получил ранение на войне. Для России он как ветеран боевых действий не существует. Любой военком или чиновник ему смело может бросить в лицо: «Мы тебя на войну не посылали». И это так. Павел — наемник, которого купил пресловутый повар президента за 240 тыс. рублей в месяц, и он за эти деньги обеспечивал бизнесмену доход от добычи и переработки нефти в зоне военного конфликта и гражданской войны.

Пока еще от Павла откупаются страховыми взносами на лечение, но завтра он будет выброшен, как выжатый лимон. А если начнет возмущаться и что-то требовать — его же еще и посадят за наемничество и участие в вооруженном конфликте или в военных действиях на территории иностранного государства.

Хотя совершенно очевидно, что без самого высокого покровительства запрещенные на территории России частные военные компании существовать не могут. И этот вопрос пора уже как-то решать на законодательном уровне. Либо легализовать ЧВК, прописать сферу и рамки их деятельности, а в случае защиты национальных интересов России — приравнять их к участникам боевых действий. Либо применять к организаторам незаконных военных формирований меры уголовного преследования согласно УК РФ.

Рефія - агресор!

Международный суд в Гааге определил аннексию Крыма как «международный военный конфликт»

07/12/2018 16:58

Международный уголовный суд подтвердил решение 2016 года

суд, гаага, крым, аннексия, военный конфликт

На Крым распространяется международное гуманитарное право

Аннексия и последующая оккупация Крыма и Севастополя Россией в 2014 году является международным военным конфликтом между РФ и Украиной. Такой вывод указан в ежегодном докладе Международного уголовного суда (МУС) в Гааге, собщает прокуратура АР Крым, передает «Сегодня».

Таким образом, МУС подтвердил квалификацию происходящего на полуострове, которая была дана в 2016 году. Соответственно данной оценке к ситуации в Крыму применимо международное гуманитарное право.

В прокуратуре АРК отметили, что МУС еще не дал своего заключения, могут ли считаться военными преступлениями такие действия в России на оккупированном полуострове, как перемещение и выдворение местного населения, перемещение осужденных, нарушение права собственности и принуждение граждан Украины – жителей временно оккупированной территории к службе в Вооруженных силах Российской Федерации. Но завершить анализ данных вопросов в канцелярии прокурора МУС на предмет их приемлемости для рассмотрения судом обещали в самое короткое время.

В то же время в МУСе напомнили о том, что Украина все еще не ратифицировала Римский статут – главный документ этого международного учреждения.

Как сообщали «Комментарии»,  Украина передала в Гаагу документы по захвату украинских кораблей Россией

Агресія РФ в Азовському морі

Агресія РФ в Азовському морі: до чого призведе конфлікт
 26 листопада 2018, 11:10
Денис Поповичжурналіст

У понеділок, 26 листопада, в Україні може бути запроваджений воєнний стан. Рішення має ухвалити парламент. Приводом до цього стали драматичні події в Керченській протоці, під час яких три українські кораблі, включаючи два новітніх бронекатери, були захоплені російськими військовослужбовцями.

У ніч на 26 листопада РНБО підтримала пропозиції президента Петра Порошенка просити Раду про запровадження воєнного стану на території всієї України терміном на 60 днів. Приводом до таких дій стали драматичні події в Керченській протоці, під час яких три українських кораблі, включаючи два новітніх бронекатери, були захоплені російськими військовослужбовцями. Тепер відповідне рішення має затвердити Верховна Рада, яка збирається на позачергове засідання о 1.

Як відомо, в неділю, 25 листопада, два українських бронекатери «Нікополь» і «Бердянськ», а також рейдовий буксир «Яни Капу» висунулися з Одеси до Маріуполя. Щоб потрапити в точку призначення, кораблям потрібно було пройти через контрольовану Росією Керченську протоку. За твердженнями української сторони, всі відповідні попередження росіянам вони надіслали.

Проте спроба проходу була заблокована російськими військовими, які таранили буксир «Яни Капу». До вечора 25 листопада українські кораблі почали відхід із Керченської протоки, але були атаковані, обстріляні й захоплені російськими військовими. Під час короткочасного морського бою шість українських моряків отримали поранення. Ці події, власне кажучи, й спричинили намір запровадити воєнний стан на території всієї країни.

На що ж розраховувала Україна, відправляючи свої кораблі до Керченської протоки? По-перше, юридично Крим, як і раніше, є частиною нашої країни, тому рух українських кораблів через протоку, теоретично, взагалі не мав зустріти жодних перешкод. По-друге, наприкінці вересня так воно й вийшло – Україна успішно переправила до Маріуполя пошуково-рятувальне судно «Донбас» і морський буксир «Корець» для створення військової бази на Азові. Однак ті кораблі – все-таки не бронекатери з ракетно-артилерійським озброєнням.

Провокації РФ в Азовському морі: хроніка подій (доповнено)Зранку неділі, 25 листопада прикордонний корабель РФ протаранив буксир українського військового флоту.25 листопада 2018, 21:45

Тому можливість конфлікту з імовірністю захоплення українських кораблів все ж можна було прорахувати. Якщо, звичайно, метою морського походу в Керченську протоку якраз і було створення умов, за яких РФ спровокує конфлікт.

Тому що в цьому випадку українська сторона отримує безліч політичних плюсів. По-перше, це чіткий і задокументований доказ агресивних дій саме російських військових (не «зелених чоловічків», «іхтамнетов» або «відпускників»). По-друге, можливість вимагати посилення санкцій щодо Росії. І, нарешті, по-третє «домагатися від міжнародного співтовариства більш активної участі в знятті блокади Азовського моря, яку Росія утримує останні півроку, затримуючи й оглядаючи торгові судна, які прямують до портів Маріуполя й Бердянська, а також із цих портів.

На внутрішній арені правовий режим воєнного стану дозволяє не лише перенести вибори глави держави, які чинний президент Петро Порошенко ризикує не виграти (проведення виборів прямо заборонене статтею 19 закону України про правовий режим воєнного стану), але й на абсолютно законних підставах навести лад у країні «залізною рукою».

По-перше, припинити масові акції протесту «євробляхерів», які активно блокують дороги та прикордонні переходи на західному кордоні, а по-друге, припинити діяльність організацій, політичних сил або засобів масової інформації, які чинна влада вважатиме такими, що загрожують національній безпеці країни. Такі дії допускаються пунктами 8 і 11 статті 8 закону України про правовий режим воєнного стану. При цьому українські моряки послужили своєрідною принадою, що, без сумніву, викликає питання до моральної сторони цієї справи.

Якщо ж жодного «хитрого плану» не було, то похід до Керченської протоки виглядає погано спланованою операцією, яка призвела до втрат кораблів, яких і так мало в українських ВМС, і полону особового складу. І зараз українська сторона поспіхом намагається отримати дивіденди від цієї ситуації. З військової точки зору, конфлікт у Керченській протоці навряд чи призведе до серйозного загострення на лінії розмежування.

Денис Попович, спеціально для «Слова і Діла»

Втрати РФ у агресії проти України

Реальні втрати російської армії й припущення
Які факти щодо втрат регулярних військ РФ на Донбасі встановлені сьогодні
Матеріал друкованого видання
№ 35 (563) 
від 30 серпня

Чим далі від 2014–2015 років, тим більше війна на Донбасі обростає численними «переможними» міфами, шкоди від яких значно більше, ніж користі. Напевно, якби не сучасні технології — інтернет, супутникові фото місцевості, соцмережі, спеціалізовані сайти та форуми — у нас уже давно з’явилися б міфи в стилі радянських: подвигу панфіловців, авіаційного тарану Гастелло тощо.

Тривалий час Генеральний штаб Збройних Сил України намагається поширити міф про 1700 загиблих військових РФ у війні на Донбасі, у тому числі 200 — під Іловайськом. Востаннє ці цифри були оприлюднені на прес-конференції 28 серпня 2018 року в приміщенні Міноборони, присвяченій 4-м роковинам іловайських подій.

Для нас уже стало звичним усвідомлювати, що проти України вели війну регулярні частини збройних сил Російської Федерації. Про це свідчать зразки озброєння, унікальні документи, захоплені в боях або знайдені на територіях, де вони відбувалися, свідчення очевидців... Але випадки прямого застосування військових частин РФ проти Збройних Сил України можна перерахувати буквально по пальцях.

Пошуковці Місії "Евакуація-200" біля одного з елементівукраїнської "Точки-У" неподалік від Іловайська, 30 вересня 2014 р.

 Однак цікаво: на сьогодні «з першоджерела» є вичерпна інформація про втрати регулярних військ Росії. Ідеться про документ «Безвозвратные потери личного состава ВС РФ по состоянию на 6.00 «7» сентября 2014 г.», оприлюднений у мережі інтернет групою «Інформаційний спротив» 5 березня 2018 року. У ньому подано списки з іменами 103 загиблих та 384 поранених військовослужбовців.

Документ виявився «незручним» як для офіційної України, так і для Росії. «Кровожерливим» українським пропагандистам він не припав до смаку через занадто «мало вбитих». Ну а росіяни, що довіряють офіційній позиції свого уряду — «ихтамнет», — трактують цей список як фальсифікацію. Однак для багатьох громадян РФ, особливо військовослужбовців, які завдяки інтернету ознайомилися зі списками, вони стали протверезним «холодним душем».

Підробити такі документи практично неможливо: для цього треба знати чимало нюансів й особливостей роботи стосовно обліку військових втрат у збройних силах країн світу загалом і в РФ зокрема. В Україні таких фахівців немає.

У російських списках подані такі дані: прізвище, ім’я, по-батькові, категорія обліку, посада, місце служби, назва військової частини, дата смерті (поранення), діагноз, місце знаходження (поховання) загиблого або пораненого.

Щодо походження цього документа, то група «Інформаційний спротив» склала легенду про п’яних російських полковників, які гублять на Донбасі флешки із секретною інформацією. Однак подібні документи на таких носіях не зберігаються й не передаються. Тож цілком очевидно, що таблицю «злив» хтось із опонентів до російської влади (до речі, у збройних силах РФ, як і загалом у російському суспільстві, таких недоброзичливців чимало).

Читайте також: Невідомі захисники України

Перший у списку — капітан спецназу ГРУ РФ С.Б. Суслов, вважається загиблим 14 червня 2014 року. Неважко здогадатися, як він загинув. Напередодні, 13 червня, з боку сепаратистів та російських терористів уперше було використано реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) «Град». Вони мали завдати удару по українському блокпосту в районі Добропілля. Але через помилку в розрахунку снаряди було випущено по складу, що розміщувався неподалік. Загинув один мирний мешканець та ще одного було поранено. Під час стрільби якийсь зі снарядів застряг у системі, тож РСЗВ неможливо було евакуювати. Підрозділи української 93-ї бригади захопили цей «Град» разом із документами, які свідчили про приналежність артилерійської системи до 18-ї мотострілецької бригади РФ. Вочевидь ті, кому російські військові довірили реактивну систему — чи це місцеві мешканці, чи добровольці з Росії, — не впоралися з управлінням. Склалася критична ситуація: потрібно було бодай щось зробити із цим «Градом», тому його намагалися підірвати гранатою. На ліквідацію артилерійської системи було відправлено спецгрупу ГРУ РФ, до якої, як можна припустити, і входив згаданий вище капітан Суслов. Але він загинув. Дату смерті — наступним днем — могли проставити по факту доставки тіла капітана на територію Росії (у діловодстві з обліку військових втрат це поширена практика).

Пошуковець Ігор Слюсар оглядає місце ураження "Точки-У" неподалік від Савур-Могили, 4 вересня 2014 р.

Наступні після Суслова групові втрати серед військовослужбовців збройних сил РФ синхронізуються з днями загострення під час війни на сході України:

— 7–9 серпня — атаки в районі пропускного пункту Маринівка на російсько-українському кордоні. Причому поранені військовослужбовці української 30-ї бригади були добиті на полі бою. Мабуть, як небажані свідки;

— 12–13 серпня — бої в районі населеного пункту Степанівка; створення загонами сепаратистів за підтримки російських військ нового коридору від державного кордону до Донецька;

— 18 серпня — 2 вересня — вступили в бій регулярні частини збройних сил РФ на луганському напрямку; бої під Лутугіним та Луганським аеропортом;

— 23–31 серпня — вторгнення на південному напрямкові та бої в районі Іловайська.

Дуже умовно всі дані по загиблих військовослужбовцях із Росії можна звести в одну таблицю(див. Втрати російської армії на Донбасі). На сьогодні докладно з’ясовано обставини смерті близько 70% кадрових військовиків РФ у літню кампанію 2014 року.

Але де ж сотні загиблих російських десантників, про яких уперше почав розповідати начальник Генерального штабу Збройних Сил України генерал армії Віктор Муженко? І цей офіцер, і деякі інші військові та експерти стверджують, буцімто російські регулярні війська зазнали значних утрат внаслідок ураження ракетами «Точка-У». Причому ці втрати були підтверджені розвідкою.

Знайти на супутниковій карті наслідки вибуху цієї ракети для військового фахівця досить просто. Більше того, завдяки новітнім технологіям можна отримати фото із супутника потрібної тобі місцевості на конкретний день, наприклад, 29 серпня 2014 року. Один із таких інтернет-фахівців Андрій Карлов знайшов місця ураження, докладні фотографії та свідчення очевидців про 38 українських ракет. Практично всі прилетіли в поля або на безлюдні місця.

Читайте також: Іловайський мартиролог

Наприклад, у район Савур-Могили українськими військовиками було запущено аж шість «Точок-У». Свідками прильоту щонайменше трьох із них були наші захисники із цієї місцевості. Один із них, Василь Ковальчук, розповідав: «Бачимо — рухається від кордону з Росією військова колона. Доповідаємо, просимо відкрити вогонь… Через кілька годин (!) прилітають ракети. Звісно, що в «молоко», бо від колони і сліду не залишилося».

Одна з вантажівок артилерійської батареї 98-ї повітряно-десантної дивізії збройних сил Російської Федерації, знищена внаслідок вибуху
української "Точки-У", урочище Червона Поляна

Сліди влучення «Точкою-У» в районі Савур-Могили бачили й пошуковці місії «Евакуація-200», які там працювали у вересні 2014-го: вражаючі гектари понівеченої й порожньої землі.

В район Іловайська у 20-х числах серпня 2014-го було «закинуто» аж дев’ять ракет. Із них шість упали просто серед поля, дві залетіли на території з мирними жителями, і лише одна «накрила» батарею 1065-го артилерійського полку 98-ї повітрянодесантної дивізії у районі урочища Червона поляна неподалік села Чумаки. Ця батарея розстрілювала наші війська, які виходили так званим зеленим коридором. Це, між іншим, один із трьох чи чотирьох вдалих пострілів українських ракетників за весь період війни на Донбасі...

Зі слів наших медиків, які в ніч із 29 на 30 серпня 2014 року перебували там, достовірно відомо, що внаслідок ураження батареї загинуло троє російських військовослужбовців та було знищено три вантажівки. Ще один боєць помер у лікарні 3 вересня (як це видно з оприлюднених списків).

Читайте також: Дебальцівська статистика

Уламки «Точок-У» в районі Іловайська тривалий час використовувалися сепаратистами, росіянами та чималою кількістю «військових туристів» як жаданий об`єкт для фотографування. Відповідні відеоролики та світлини нескладно знайти в інтернеті. Пошуковці Місії «Евакуація-200» у вересні — жовтні 2014 року також відвідали ці «туристичні» місця, де зробили серію фотографій. Більше того, експозиція Національного військово-історичного музею України поповнилась унікальним експонатом — частиною боєголовки однієї з «Точок-У», яку пошуковці вдало «поцупили» з-під носа сепаратистів.

Таким чином, ітернет-користувач Карлов на своєму домашньому комп’ютері за допомогою світової павутини зробив те, що не спало на думку жодному з тисяч генералів та інших офіцерів Збройних Сил України (і сотень дипломованих експертів у погонах). Хоча це начебто й нескладно.

Можна до нескінченості обманювати себе віртуальними перемогами над супротивником, але подібні фантазії традиційно призводять до летальних для країни наслідків. Бо, наприклад, коли перед українськими ракетниками буде поставлено завдання продемонструвати свою майстерність, може статися, що вони почнуть запускати «Точки-У» просто по житлових кварталах населених пунктів України.

 

Детальніше про деяких загиблих росіян, зокрема тих, які нині покояться в українській землі як не ідентифіковані, — читайте в наступному числі Тижня

Сирія чи Уккраїна? Де почнеться війна першою?

Сирійське криваве протистояння: в повітрі запахло новою світовою війною ?!
 

Війна в Сирії, то затухаючи, то спалахуючи з новою силою, триває вже дев’ятий рік. Розпочавшись як суто внутрішній громадянський конфлікт, вона переросла у протистояння багатьох глобальних і регіональних гравців. Нині, у зв’язку з російськими повітряними ударами по провінції Ідліб, відносини між США і Росією знову розпалюються на тлі втручання в конфлікт Ізраїлю. Як відомо, 4 вересня російська авіація завдала не менше двадцяти ударів по позиціях повстанців у провінції Ідліб, до кордону з якою Туреччина перекинула важке озброєння. Економічні новини наводить своїм читачам бачення ситуації щодо конфлікту в Сирії, а також короткий екскурс в історію і прогнози розвитку.

Сирійське криваве протистояння: в повітрі запахло новою світовою війною ?!

США також в ніч з 6 на 7 вересня внесли в санкційні списки щодо Сирії чотири фізичні особи та п’ять організацій. До них потрапили, в тому числі, й ті, які причетні до поставок нафти і озброєнь сирійському уряду. Йдеться про дві компанії з Лівану, дві – із Сирії та одну фірму з ОАЕ. Серед фізичних осіб – три сирійця і один ліванець, інформують Економічні Новини.

Про інтереси різних сторін

7 вересня ситуація в провінції Ідліб стала ще більше загострюватися. США попередили Росію, щоб вона не оскаржувала їх військову присутність в цій країні. Дійсно, адже Америка хоче убезпечити своїх військових, присутніх на базі Ет-Танфа в провінції Хомс. Також у США є побоювання з приводу того, що РФ може застосувати для своїх ударів авіацію і корабельну зброю, й це небезпідставно.

Як повідомляє SNN, 7 вересня Росія попередила США, що її авіація, а також сирійські урядові війська готуються до нападу на регіон на півдні країни. Саме там розміщено чималу кількість американських військових баз.

Читайте: Ізраїль атакував іранські об'єкти в Сирії

США також бояться, що наступ сирійських військ і російської армії, що може супроводжуватися використанням хімічної зброї, призведе до чималих потоків біженців.

РФ у свою чергу запропонувала США назвати ті об’єкти в Сирії, які, на думку американців, причетні до виробництва або зберігання хімічної зброї, та спрямувати туди фахівців із заборони цієї зброї. Сьогодні ситуацію у провінції Ідліб має розглянути Рада Безпеки ООН.

Як бачимо, крім Росії, США та Ізраїлю в конфлікті прямо беруть участь Туреччина та Іран, а опосередковано ще і сунітські монархії Затоки. Пояснюється це тим, що в Сирії має місце ще й чергова серія одвічних розборок між двома протиборчими течіями ісламу – сунітами і шиїтами, де останні представлені крім Ірану ліванською Хезболлою, а також загонами афганських шиїтів і єменських хуссеітов. І це не кажучи вже про сирійську правлячу меншість алавітів, яких вважають близькими до шиїзму.

Читайте: Україна серйозно збільшить торгівлю з Ізраїлем

Сирійське криваве протистояння: в повітрі запахло новою світовою війною ?!

У свою чергу, суніти представлені як помірною опозицією до сирійського режиму, так і ісламськими терористами, у тому числі місцевим відокремленням Аль-Каїди, і не добитою остаточно терористичною Ісламською державою Іраку і Леванту (ІГІЛ).

Втручання Туреччини зумовлено передусім курдською проблемою, яка загострилася в ході сирійського конфлікту. Словом, щоб зрозуміти дії, інтереси і мотиви зовнішніх гравців, які загрожують глобальним конфліктом, слід для початку зрозуміти сам конфлікт, який є складним, багаторівневим і багатогранним, його історію та динаміку.

Від демократизації до ісламського екстремізму

Спершу події в Сирії вважалися складовою так званої арабської весни, що почалася в Тунісі, підхопленою в Лівії та Єгипті, яка докотилася до Сирії і ознаменувалася підривом і/або руйнуванням авторитарних або фашистських режимів, що правили в цих країнах. Але незабаром в Сирії, як і в інших країнах, почали чітко вимальовуватися суто місцеві спонукальні мотиви, наприклад, курдське питання і протистояння по осі сунізм-шиїзм, чого в явному вигляді немає, наприклад, у Лівії та Єгипті, в яких у свою чергу були суто місцеві передумови до соціальних вибухів.

Ентузіазм з приводу демократизації арабського світу швидко змінився на наростаючу небезпеку ісламського екстремізму і криваву війну всіх проти всіх. Втім, ще на прикладі Іраку стало очевидним, що диктатури, які правили в деяких арабських країнах, утримували їх від скочування в безодню нескінченного кривавого хаосу з активним зовнішнім втручанням, і як тільки ці режими скидаються, ситуація стає неконтрольованою.

Вкрай мало говориться про те, що так звана арабська весна є, в тому числі, наслідком глобальної економічної кризи 2080-2009 років в ядрі капіталістичної світосистеми, яка спричинила соціальні та військово-політичні катаклізми на арабській периферії цієї системи.

Головні причини сирійського конфлікту, повторимо, крилися всередині самої Сирії. Протягом багатьох років влада країни здійснювала непродуману політику стимулювання сільгоспвиробництва. Це призвело до опустелювання земель і виснаження водних ресурсів. Остаточно сільське господарство знищила посуха 2006-2007 років. Дрібні фермери розорилися, сільгоспвиробництво обвалилося, ціни на продовольство і фураж різко зросли, було знищено майже все поголів’я худоби, і владі довелося вперше за довгі роки робити великі закупівлі продовольства за кордоном.

За даними ООН, в 2010 році до одного мільйона людей 20-мільйонної Сирії опинилися на межі голоду. Приблизно 1,5 млн осіб покинули свої місця проживання і переселилися на околиці великих міст – Дамаск, Алеппо (Халеб), Дейр-ез-Зор, які і без того мали великі проблеми через перенаселеність, відсутність умов, бідність і скупченість. З 2002 по 2010 рік міське населення зросло з 8,9 до 13,8 млн осіб. До внутрішньо переміщених осіб додалися біженці із сусіднього охопленого війною Іраку, чисельність яких тільки за 2003-2007 роки оцінюється в 1,5 млн. Вважається, що мешканці скупчених околиць міст стали соціальною базою суспільного вибуху.

ВВП на душу населення був вищий, ніж в Україні

При цьому Сирія була дуже розвиненою за арабськими мірками країною. У 2010 році, за даними МВФ, ВВП на душу населення становив 4800 доларів, тоді як в Україні в 2017 році ВВП становив приблизно 2600 доларів, і вище 4000 доларів у 2013 році не піднімався. Рівень безробіття в 2010 році в Сирії дорівнював 20% серед дорослих і 30% серед молоді, що цілком порівнянно з Іспанією. Сирія вирізнялася досить високим для свого регіону рівнем грамотності та тривалості життя.

До посухи, голоду і мігрування населення в скупчені гетто міських околиць слід додати масштабне безробіття, глибоку соціальну нерівність, корупцію, а також неадекватну політику режиму Башара Асада, якому 2000 року влада дісталася після смерті його батька Хафеза Асада, який правив країною 30 років.

Слід враховувати і зовнішній вплив. Сирія з моменту свого виникнення внаслідок розділу Османської імперії після Першої світової, отримання незалежності й подальшого перетворення на підмандатну Франції територію відчувала зовнішній вплив завжди. У новітній час значна увагу до Сирії прикута з боку сунітських монархій Аравії, передусім Катару.

Ця країна є одним з найбільших постачальників природного газу в Європу і Південно-Східну Азію. З природних причин поставки здійснюються у вигляді зрідженого газу, що пов’язано з низкою складнощів і обмежень. У Катарі, цьому нафтогазовому карлику з великими грошима і глобальними амбіціями, давно виношуються плани протягнути трубу в Європу, природно, через територію Сирії, в якій править режим Асада, не дуже дружній до сунітських країн Затоки. Проте режим є союзником шиїтського Ірану, якого в сунітському світі вважають чи не найголовнішим ворогом.

У цьому інтереси монархій Затоки збігаються з інтересами Туреччини, яка теж не проти «сісти на трубу» в разі поставок вуглеводнів. Це один з найважливіших інтересів Туреччини в Сирії разом з курдським питанням, яке Анкара традиційно вважає для себе дуже важливим і болючим.

У свою чергу, Іран зацікавлений у збереженні режиму Асада, дружнього політично і конфесійно. Тегеран також зацікавлений в збереженні територіального сполучення через Сирію з воєнізованим шиїтським рухом «Хезболла» в Лівії. Іран теж не проти прокладання нафтогазових трубопроводів до Європи через Сирію. Особливо це стало актуальним останнім часом після зняття з Ірану санкцій в обмін на відмову від ядерної програми і активізацію торгово-економічного співробітництва з Європою, в чому остання зацікавлена не менше самого Тегерана.

Іран і Ізраїль при своїх інтересах

Інтереси Росії не зводяться тільки до геополітики, збереження присутності в регіоні і військових баз на території Сирії. Є у Москви і суто меркантильний інтерес у збереженні і збільшенні поставок російських енергоносіїв до Європи. Тому Москва вкрай не зацікавлена в появі нових шляхів постачання вуглеводнів в ЄС з Аравії, Ірану, Азербайджану, Середньої Азії. Це одна з найважливіших причин присутності Росії в регіоні.

До речі, тут інтереси Москви входять в глибоке протиріччя з інтересами не тільки сунітських монархій, а й свого нібито союзника Ірану. У Тегерані це повинні розуміти, тому розмови про союз Кремля і режиму шиїтських аятолл Ірану виглядають занадто поверхневими. Втім, поки що вони є союзниками, оскільки у них є спільні противники в особі, насамперед, США.

Нарешті, є ще Ізраїль, що перебуває у стані війни з Сирією мало не з 1940-х років. Наліт ізраїльської авіації на ядерний центр Сирії, постійний обмін обстрілами, авіаційними і ракетними ударами – все це ланки перманентного конфлікту двох країн, що триває десятиліттями. Частина території Сирії на Голанських висотах захоплена і утримується Ізраїлем ще з 1970-х років під приводом боротьби з тероризмом. Сирія і Ізраїль не визнають один одного. Сирія підтримує ворожу Ізраїлю «Хезболлу» в Лівані. Словом, тут свій давній клубок ворожості та протиріч.

Картина буде неповною, якщо не згадати участь у конфлікті США. Інтереси Америки різнопланові. Тут боротьба з тероризмом, впливом Росії в регіоні, прагнення контролювати видобуток і постачання вуглеводнів, левову частку яких, до речі, Штати отримують з країн Затоки, передусім з Саудівської Аравії і Катару, що вважаються давніми союзниками Америки в регіоні.

Ось короткий тезовий перелік внутрішніх і зовнішніх факторів, які призвели навесні 2011 року до соціального вибуху, подальшої громадянської війни і зовнішнього втручання в Сирії.

(Visited 299 times, 1 visits today)
Автор: Александр Карпец
07.09.2018 16:21:56