Фрагмент статті, автор - Тарас Возняк
Перше – розсипався на друзки міф, що «Донбас
усіх годує». На Донбасі доходить до гуманітарної катастрофи. Решта
України скрипить, однак живе. Донбасу нарешті виставили рахунки –
пояснили, скільки решті України коштує дотування видобутку вугілля,
виплавки сталі, закупівлі для нього «дешевого» російського газу коштом
національних інтересів і т.д. Парадокс – Донбас, годівник України, не
годує, а фактично голодує. І саме тут перед Україною, як завжди,
відкрилася величезна перспектива. Як не смішно, це знову сільське
господарство, що виходить на стратегічні позиції в умовах перенаселення
світу та екологічних загроз людству. Де-де, а в Україні перспективи для
сільського господарства просто величезні. Саме час пересісти з
індустріального коника на аграрного – на новому витку розвитку
технологій, звичайно. Тут індустріальне ядро Донбасу просто випадає.
Друге – Путін не стільки «рятує», скільки руйнує Донбас. Руйнує
свідомо і методично. Це теж мав би бути парадокс для «народу, який так
любить Путіна».
Третє – знищуючи індустрію на Донбасі, а значна частина цієї
індустрії застаріла і нерентабельна, Путін разом з місцевими
колаборантами з донбаських «совків», виконує ту роботу, яку рано чи
пізно мав би виконати Уряд України. Тобто Уряд України, якщо він хотів
би модернізувати українську економіку, мав би позбутися обтяжливих для
бюджету країни виробництв. Найбільшим із них і є індустріальний комплекс
Донбасу. Не весь, звичайно. А те, що дотувалося з центрального бюджету –
щоб розкрадали вугільні та сталеві барони, звісно. Цей шлях пройшла
Німеччина, коли ліквідовувала Рурський індустріальний комплекс, Велика
Британія, яка ліквідовувала свою вугільну промисловість, Польща з
Шльонським вугільним басейном і т.д. Однак ці реформи могли робити або
політики-смертники, або надміцні політики, як-от Маргарет Тетчер. У нас
таких не бачу. Але маємо наступний парадокс: Путін, сам того не
усвідомлюючи, знімає з шиї України камінь, який не давав їй здійснити
ривок в економічній сфері. Парадоксальним чином він розчищає шлях для
українських реформаторів. Якщо такі знайдуться…
Четверте – індустріальний комплекс Донбасу – це не лише виробництва,
але й величезна міська агломерація. Це друга проблема, з якою стикнулися
реформатори у цих країнах. Їхній досвід показав, що працівники копалень
та сталевари важко надаються на те, щоб стати програмістами. Навіть у
другому поколінні. Є країни, де це не було проблемою, як у США – цьому
сприяла велика мобільність населення. Але є країни з дуже осілим
населенням. Ми – посередині. Але було б гірше, якби біда не допомогла.
Теперішній конфлікт є повномасштабною локальною війною. І тому населення
втікає із зони бойових дій. Наразі і в межах України, і за кордон
перемістилося до одного мільйона населення. Завершення конфлікту не
видно. Значна частина переміщених осіб залишиться на нових місцях. Все
це – людські трагедії. Однак це процес, який іде. І називається він
розосередженням величезного скупчення людей, яке звіз туди ще Сталін для
роботи.
звідси
