Вночі, десь після дванадцятої, раптом почула, як зверху над головою щось глухо гепнуло. Так якби хтось зронив на підлогу мішок бульби з висоти свого зросту. І після цього таємнича тиша. Відстовбурчила вухо, бо ж знаю, що нагору відселилися жити хазбінд з котом, будують там собі мансарду-гніздо. Бо мансарда дуже помічна штука для волелюбних чоловіків і котів, там можна досхочу курити папіроски, голосно відригувати, чухати яйці, розкидати шкарпетки, дерти пазурями крісло і художньо блювати кормом на дальність в різних місцях (останні два пункти це про кота, повідомляю про всяк випадок, ібо). І ніяка кончена фурія не зіпсує тобі цей парадайз. Бо навіть кончені фурії знають, що це не їх територія. — Мамо, що це було? — вистромив носа зі своєї кімнати дєткаМонової Стефан. — Не знаю, синку. Щось впало. Треба йти подивитись, мабуть, — відповіла я, хоча вилізати з-під ковдри дуже не хотілося. — Валєра! — гукнула я знизу, задерши голову. — ВАЛЄЄЄЄЄРА! Ніхто не відповів, лише позаду мене схвильовано сопів дєтка. Подивились одне на одного і стрімко ломанулися нагору по сходах. Відкрили двері — а там темнота і тиша, ніц не видно. І тільки-но я простягнула руку, щоб увімкнути світло, як з того кутка, де стоїть диван, донеслося сердите сичання: — От якого дідька, га?! Я вже втретє намагаюсь заснути! Я втомився! Я випив снодійне! А ви тут лазите і кричите! ДОКОЛЄ?! — По-перше, ніарі, бо ми рятувальна експедиція, наступного разу не прийдемо якшошо, будеш тут лежати холодний, і кіт злиже тобі лице до кістки. А по-друге, швидко кажи, що це так апасно гупнуло, раз ми вже тут всі зібрались? — Це я пожбурив клунком в кота, бо він шкрябав в двері і не давав заснути. А тепер вшивайтеся, експедиція, спасіба.
Ну і ми вшились, звісно, намагаючись голосно не ржати і не наїбнутись зі сходів. Кіт задоволено світив очима з-під дивана і крутив маленькі волохаті дулі.
Люди вважають, що про нашу планету ми знаємо практично все.
Неймовірно, але про космос людство знає більше, ніж про свою власну
домівку. Ми живемо на дивовижній планеті, на якій створені ідеальні
умови для життя.
І якщо ви не вірите, що ми дійсно знаємо так мало про нашу Землю,
переконайтеся в цьому самі. Наша редакція підготувала для вас 10
найдивовижніших фактів про планету, про які багато людей навіть не
здогадуються.
Більше 65% прісної води знаходиться в твердому стані...[ Читати далі ]
Як можна порушити те, чого не існує? Логіка залізна – людина
вигадала собі якийсь особистий простір, але з кішкою це не обговорила і
не затвердила. Значить, не рахується! І взагалі, вистачить
обурюватися, краще піди і погодуй котика. Тому що голодний котик швидко
перетворюється в невиховану худобину, тобто, в скотину. І тоді нарікай
на себе!
Вона напевно думає, що зможе висидіти пташенят
Такий маленький, а вже такий нахабний. Що ж буде далі?
Міністр МОЗу Степанов обіцяв, що вакцинування від ковіду розпочнеться 15 лютого — і де воно? Ще не розпочалося і невідомо коли почнеться. Навіщо було розкидуватись обіцянками? Тепер вже не називає конкретної дати. І не треба казати, що це винне антикорупційне бюро. Навіщо було створювати "прокладку" держпідприємство "Медичні закупівлі"?! Чого не захотіли купляти ліки через міжнародні організації?! В новинах нагуглив, що МОЗ і "Медичні закупівлі" звинувачують одне одного у зриві закупівель. А наразі Україна — єдина країна в Європі, де ще не розпочалася вакцинація! І все це через бажання "скосити бабла".
Зеля злітав до Об'єднаних Арабських Еміратів. Начебто, з офіційним візитом. Мабуть так само, як раніше літав в Оман. Бо він зустрічався не з президентом ОАЕ, що мало би бути за статусом, а з посадовцями нижчого рівня — з заступником Верховного головнокомандуючого збройними силами ОАЕ, і з прем'єр-міністром. Патріотичні оглядачі висловлюють припущення, що там могли вестися неофіційні перемовини з представниками Росії.
Траншу від МВФ напевно теж не буде, бо про кредит не домовились. Ну, це і зрозуміло, бо "мало прогресу". Зокрема, в сферах судочинства і антикорупційних установ. Цікаво лише чим будуть наповнювати бюджет і віддавати попередні кредити?
Хоча закриття Мертвертчуківських телеканалів і справа проти Шмарія можна записати в плюси, провалів і зашкварі набагато більше. Тому перефразую вислів: "Чим більше дізнаюся про клоуна дилетанта, тим більше починає подобатись шоколадний барига".
Якщо не воювати, вся Україна перетвориться на цю «Атлантиду» – режисер Валентин Васянович
У 2024-му війна на Донбасі закінчилася перемогою України, але українці отримали зруйнований регіон з отруєною водою і замінованими полями. Травмовані війною ветерани бойових дій на Донбасі задаються питанням – а за що вони воювали? Про це – фільм «Атлантида» українського режисера Валентина Васяновича, який переміг у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю і є претендентом від України на приз Американської кіноакадемії «Оскар» цьогоріч. А 5 листопада (2020) «Атлантида» виходить у всеукраїнський прокат.
Хто залишиться жити на непридатній для життя землі, в яку може перетворитися Донбас після війни? За що сьогодні воює Україна? Чому українські фільми про Донбас такі успішні на світових кінофестивалях?
Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії говорили з кінорежисером, автором фільму «Атлантида» Валентином Васяновичем. Та слухачами з окупованого і вільного Донбасу – як вони вже відгукуються про фабулу стрічки?
– Оскільки кіно для мене є інструментом дослідження реальності, то завжди хочеться знайти відповіді на питання, котрі неможливо сьогодні отримати. Оскільки я – людина патріотична, не бачу іншого варіанту розвитку подій: ми переможемо в цій війні.
На момент зйомок цього фільму я сподівався, що до 2025 року це протистояння закінчиться. Але сьогодні Україна трошки змінилася, змінилася політика – і я не такий оптимістичний. Не впевнений, що до 2025 року ми виграємо цю війну: можливо, це буде тривати набагато довше.
Щодо теми Донбасу і популярності фільму на міжнародних кінофестивалях, то це недивно: в Україні відбувається війна. Одним із моїх головних завдань участі у міжнародних кінофестивалях було донесення до широкої аудиторії, що в України триває війна, показати, як вона відбувається і які наслідки приносить. Всі війни починаються з різних причин, а закінчуються однаково – смертями, зруйнованою інфраструктурою. Тому, можливо, моя досить травматична розповідь про нашу війну і зацікавила міжнародну аудиторію і журі фестивалю.
– Що ви маєте на увазі, коли кажете, що в світлі останніх подій війна на Донбасі може затягнутися?
– Політичний курс, бажання знайти діалог з Росією – все це може призвести до поглиблення кризи і загострення в майбутньому військових дій. Або – до здачі наших інтересів, що – знову ж таки – призведе до посилення військових дій.
Кадри з фільму «Атлантида»
– Чому ви назвали фільм про майбутнє Донбасу «Антлантида»?
– Тому що, дійсно, схід України – раніше процвітаюча територія, економічно розвинена, зараз перетворюється фактично на депресивний регіон. На тлі проблем з водопостачанням вона може просто перетворитися на нежилу територію, ми її втратимо: ця територія зникне, як зникла Атлантида.
Коли я почав писати сценарій, то почав писати реальну історію сьогодення. Я розумів, що розібратися в наших проблемах, політичній ситуації, бекґраунді буде дуже важко широкій міжнародній аудиторії, тому вирішив стрибнути вперед і позбутися всього цього тягара політичного – просто попрацювати з результатами цієї війни.
– Як ви готувалися до зйомок: напевно, достатньо довго збирали інформацію, аби передати все якнайбільш реалістично?
– Я для себе вирішив, що моїми акторами будуть виключно люди, котрі мають бойовий досвід. Таким чином ми знайшли Андрія Римарука, він служив у розвідці, зараз працює у фонді «Повернись живим», Людмилу Білеку і Василя Антонюка.
Всі ці люди були на війні, виступали моїми консультантами і не давали мені сфальшувати певні моменти. Ми разом шукали відповідні діалоги, дії. Ми займалися з місією «Чорний тюльпан», разом працювали над сценами. Тобто фактично ми разом створювали це кіно, щоб воно було стовідсотково правдивим.
– Справедливо у вашому фільмі ставлять питання: «За що воювати?». Дійсно, затоплені шахти, вся вода в регіоні непридатна для вживання, все заміноване, засіяне трупами, промисловість закривається… Військові розмірковують – за що ми воювали, якщо тут жити ніхто не буде. Як ви собі відповідаєте на це питання?
– Дуже просто: якщо не воювати, то вся територія України перетвориться на ось таку пустелю.
– Що для вас Донбас? Вас щось пов’язує з регіоном, крім теми війни?
– Жодних коренів не маю на Донбасі. Раніше провів там багато часу, знімаючи для різних видань: металургійні комбінати, порти, залізничні вузли. Пам’ятаю, коли вперше потрапив туди, взагалі відчув себе на Марсі. Це здається був ММК ім. Ілліча: жодного разу до того я не бачив подібних фактур. Розуміючи, як круто це можна показати в кіно, це було ще одним поштовхом зосередитися на цій темі.
Кадри з фільму «Атлантида»
Слухач:Я переселенець із Донбасу. Погоджуюся, що ми можемо тільки виграти у війні. Але чому, коли був Іловайськ, коли зайшли іноземні війська на територію України, не оголосили воєнний стан і країна не стала на воєнні рейки? Як ми можемо виграти, якщо у нас цього нема?
– Думаю, на той момент не були готові наші політики, офіцери, керуюча ланка армії до активних дій. Після таких кривавих подій, думаю, багато людей змінилися. Зараз відновилося озброєння армії, її боєздатність. На той момент ми були до цього не готові ні матеріально, ні психологічно.
Слухач:Мене звати Олег. Живучи на непідконтрольній території, я можу сказати, що багато перебільшено в цьому фільмі. Щоправда, я його не дивився. Але що стосується води – немає такого, щоб вся була отруєна: і криниці у людей, і скважини. Немає трупів. Рівень життя невисокий, але щоб прямо «мертва зона», то ні.
– Я ж зняв антиутопію, події мого фільму відбуваються у майбутньому. Екологічні катастрофи, котрі починаються непомітно, їх потім дуже важко зупинити. Можливо, це відбудеться. За матеріалами різних аналізів екологів, це все чекає нас попереду.
– Чому вас тримає тема Донбасу? Це нині головна тема для українського режисера?
– Так, думаю, що не тільки для мене, а й для багатьох режисерів, поки триває війна, це буде найважливішою українською темою.
– Як ви пояснюєте успіх фільму? Він переміг на Венеційському кінофестивалі, має 4 гран-прі на міжнародних конкурсах, його купили навіть для прокату в європейських країнах. Що на вашу думку, шокувало, здивувало, підкорило журі міжнародних фестивалів?
– Не знаю. По-перше, актуальна тема. По-друге, на тлі такої травматичної теми простіше збудувати потужну драматургію, потужну історію. Далі – важливе питання не що саме ти розповідаєш, а як ти це робиш. Можливо, критикам сподобалася моя манера, як я розповів цю історію.
Для європейців наша війна відбувається далеко, вони не розуміють, якщо не зупинити, скажімо, Росію у нас, то вона піде в Прибалтику і далі по світу –постраждати можуть всі.
Кадр із фільму Валентина Васяновича «Атлантида»
З іншого боку, якщо порівняти реакцію глядачів у Японії, де триває війна з Росією (мається на увазі, що держави конфліктують за Курильські острови – ред.), вони геть по-іншому сприймають цю історію, відчувають всю трагедію. Вони з великою увагою і зацікавленістю дивилися це кіно, рефлексували, реагували на ці події, тому що пам’ятають свої жертви подібної війни.
В цілому, я мусив усіх запевняти, що це серйозно відбувається, що це не жарт, не перебільшення. Хоча це антиутопія, що це не є нереальніть, що це фактично вже відбувається і буде погіршуватися далі.
Все достовірно, мені б не дали неправдиво зробити цей фільм люди, котрі в ньому знімалися.
– Після закінчення війни Донбас у фільмі виглядає дуже мілітаризованим. Чому у фільми про майбутнє Донбасу немає цивільних? Вони взагалі залишилися в цьому майбутньому?
– В моїй історії там взагалі небагато людей залишилося після війни. Звісно, є поселення, трошки далі, за межами цієї зони. Але є зона, котра перетворилася у такий величезний «Чорнобиль», закритий для цивільних, з котрим треба ще десятки років працювати, щоб туди могли знову повернутися люди. Я розповідав саме про цей шмат землі, який найбільше постраждав
На фронт Євгена привело відчуття обов’язку, а не зобов’язання
Плекай віру в душі своїй
Після довгих нестерпних днів,
Які осколками навіювали втому
І порізаних градами снів..
Ти вернешся живим додому…
Ти вернешся живим неодмінно
І по-іншому й думать не смій!
За тобою ж ще стільки обіймів,
За тобою ж ще стільки слів…
Ти лиш дихай на повні груди,
Плекай віру в душі своїй
І все добре у тебе буде…
Бережи себе, воїне мій!
Любава Казмірчук
Євген Кравчук, учасник російсько-української війни, призер міжнародних змагань, майстер спорту міжнародного класу з велоспорту
Є такі цільні й тим неймовірно спокійні люди. Хоча вони також здатні на сильні емоції та палкі почуття, але вони не згорають в полум’ї цих емоцій та почуттів, а лише зігріваються ним. Поруч з такими людьми так спокійно та затишно. Саме це я відчув, коли ми з Євгеном Кравчуком сіли навпроти один одного у затишних кріслах. І відчуття мене не підвели.
Ми говорили, наче давні знайомі або випадкові попутники, котрі більше ніколи не зустрінуться. Чесна, проста й доросла бесіда. Минуло доволі часу після нашої зустрічі і я вже навіть достеменно не згадаю все, про що ми з Євгеном говорили. Для мене найважливіше в цій зустрічі не слова, а усвідомлення того, що такі чоловіки, такі українці у нашої Нації є.
Євген пішов на війну. На фронт його привело відчуття обов’язку, а не зобов’язання. Просто одного дня він відчув, що не може залишатися осторонь та пішов до військкомату. В тилу залишилися дружина та діти, котрі однаково сильно пишаються ним та непокояться про нього. Та вони зрозуміли, що він не зможе інакше.
В цьому його чоловіча суть – захищати мирне небо над найдорожчими до останньої краплі крові, любити родину більше за життя, котрим ладний пожертвувати, аби тільки ворог ніколи не дістався тих, хто чекає на нього вдома. Сильний характер. Дух, загартований спортом та обпечений війною. В нього таке водночас просте та глибоке сприйняття: він одразу бачить суть речей, людей, подій і діє відповідно до внутрішнього усвідомлення честі та гідності.
Він ні за яких обставин не зрадить собі та не зрадить Націю. Щастя Нації, посмішка Бога, що такі люди є посеред нас. Війна лакмусовим папірцем проявила справжніх, давши зрозуміти – хто є хто. На фоні жахіть війни так контрастно відчуваються цінність кожної хвилини життя, справжність найважливіших почуттів: любові, дружби, милосердя.
Ми в нашому метушливому житті давно забули про це, поглинуті буденними клопотами. Проте вони, хлопці обпечені війною, вже ніколи про це не забудуть. Вони вже не зможуть прожити це життя марно, витратити його на замкнене коло між тарілкою каші на сніданок, спротивілою роботою та тарілкою каші на вечерю, ненавидячи ввесь світ за нездатність щось змінити. Вони житимуть так, щоб побратимам, котрі дивитимуться на них з Неба було не соромно за тих, хто залишився тут, а їм було не соромно подивитися в очі тим, хто пішов раніше, коли настане час.
Тому не важливо, чим вони будуть займатися: знову повернуться на фронт чи віднайдуть себе і свою справу мирному житті та в будь-якому випадку робитимуть це з повною самовіддачею, адже усвідомлення ціни та цінності життя, його швидкоплинності не дозволять їм змарнувати ані хвилину життя на марні справи. Кожен з них на своєму місці житиме та працюватиме на совість і тим самим змінюватиме країну на краще.
Нація подорослішала війною і нарешті доросла до таких усвідомлень. Нехай ще не всі, нехай таких людей набагато менше, ніж ми того хочемо. Але ці зміни у свідомості вже почалися. Почалися завдяки тим, хто прикладом власного життя змінює країну на краще.
Євген говорив мало. Він звик до того, що за чоловіка говорять його справи та вчинки, а не слова, тому для нього було досить незвично щось пояснювати та розповідати. Так буває: дивишся на людину, слухаєш прості слова, котрі вона говорить, але ЧУЄШ та БАЧИШ при цьому набагато більше. Якщо не просто слухати, а ще й чути, не просто дивитися, а ще й бачити, тоді можливо побачити душу людини навпроти, відчути українську душу та почути українство в душі.
Саме це я й шукаю та відшукую, вже котрий рік мандруючи країною та спілкуючись з Нацією. І кожною «Сповіддю» намагаюся поділитися цим з Нацією. Раптом під час програми, навіть трохи несподівано для себе, запитав у Євгена:
– Ти професійний спортсмен. Чи не плануєш ти стати до тренерської роботи та навчати маленьких українців?
Він замислився, а потім з теплом посміхнувся і відповів:
– Коли заходжу на базу, щось в душі стискається… Душа прагне повернутися у спорт. Тому так, думаю про це.
Тут, я думаю, спортсмени мене зрозуміють, всередині розлилося тепло від згадки про запахи та звуки спортивного залу, котрі залишаються з тобою назавжди, відчуття спортивної сумки на плечі та ейфорії від перемоги над суперником, чи, що важливіше, над собою, своїми страхами та своїми переконаннями про те, що донедавна здавалося неможливим.
Коли поріг цього дивовижного світу спорту переступають юні, чисті душі, саме від тренера багато в чому залежить якою людиною виростуть їхні вихованці. Адже спорт навчає не лише майстерності в обраній категорії, а в першу чергу виховує та формує характер. Тому вкрай важливо розуміти те, що тренер, вчитель навчає не лише настановами, а й власним прикладом. І я мрію про те, щоб юні українці надихалися та навчалися прикладом Євгена Кравчука.
Авторська програмаОлега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми– Євген Кравчук, учасник російсько-української війни, призер міжнародних змагань, майстер спорту міжнародного класу (мсмк) з велоспорту
