все тайны леса надо знать
(хоть городским они без толку),
чтоб, знаешь, и залезть на ёлку,
и ничего не ободрать.
как часто, запасясь платком,
аж в два лица бедняжка плачет,
родной язык назвав собачьим,
а украинца - мовнюком.
горит в ней жертвы божий дар,
по-инквизиторски пылает,
и душу ядом разъедает
мечта о славе Жанны Д`Арк.
и героическое "нет!"
в благословенную европу
летит. а ей с горящей (кхм... ну, допустим, сердцем)
бросать в алеющий рассвет
всемирной паутины лжи
вранья пластмассовые фишки.
как плохи б ни были делишки,
она одна за всех.

В кои то веки выбрался на природу с камерой. Любимый формат показываю и рассказываю о том, что вижу.
К сожалению сейчас такие прогулки становятся все реже и реже....


[ Читать дальше ]

Ты веришь в новую весну,
В ростки, нырнувшие с обломков,
До неба синего каемки,
А я присела на сосну.

Я не встревожена, отнюдь.
Приходит не весна, а осень,
Чтоб роскошь всю под ноги бросить,
И листьями засыпать путь.

Его я знаю хорошо:
Аэропорт. Европа. Бегство.
Вот неизбежное наследство
От птиц, кричащих над душой.

Но жизнь -- азартная игра.
Как плохо б ни были делишки,
Я до утра бросаю фишки,
И мне везет на мизерах.

Безумный выбор -- не уйти,
Рассеяться в пылу пожарищ,
Дав корм росткам, ну тем, ты знаешь,
Им к небу повесне расти !

"ГОРМОНИ ТА МЕТАБОЛІЗМ"

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . "Просвітились! та ще й хочем
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Других просвітити,
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сонце правди показати
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сліпим, бачиш, дітям!"
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Т. Г. Шевченко, "Кавказ".

Мій друг, поет, що саме ти мені хотів розповісти?
І що з того, що вже сказав, було корисно і доречно.
Бо я вмирав в степу від спраги, мов квітка без води,
А ти, замість склянки води, що дійсно в час той мав,
Завзято й щиро так розповідав про недолуге й недоречне.
В дитинстві всі ми грали в різне, — в «імена», й в «міста»…
Щоб подолати нездоланий час, що тягнеться,
Начебто так повільно для дитини, — мабуть треба вітаміни?
Та ні, то діють так на час, гормони та метаболізм… єдино.
На злітній смузі, швидкість набирає оберти, та кожен з нас,
Щоб танути миттєво, летить вже стрімголов,
На  власній долі швидкоплинній мерехтливій смузі.
Ви начебто супроти танку безшабашні пацифісти,
Лілея форму вислову, лишили свої строфи змісту.
І все — і ваша радість, злість, провина і туга,
Як шторм, та в іграшці скляній збовтана пурга.
Чи це, як тренування перед справжнім боєм,
Чи це бажання щире складні рими подолати?
Ніхто не змушує порожнє вас творити, не неволіть
Ваш час, з яким ви в ілюзорному полоні
Себе стискаєте, мов вихід не змогли знайти.
І плине час, і рими наче хмиз, здіймають дим
Та попіл від багаття. А прогорить, й нічого не знайти.
Мій друг, чи все то було варто, щоб стільки крокувати,
А після, у залишку сухому, і сенсу і причини не знайти?
Присядь, спочинь, — я розумію, що все витерпить папір,
Але поглянь, бо осінь вже на дворі… Ти відливаєш дзвона,
Але над полем лине і змовкає дзвін, що тане у багатті, —
І споруджених дзвіниць, і недоречних та порожніх дзвонів.
Кажи! — Але ковтаєш ти слова, і начебто с задишкою пихтиш,
Так, сплинув час, а що було — гормони та метаболізм.
Я епіграм давно вже не писав, за те простить, тому
Така тривала й одночасно кисла вийшла моя «міна».
Але, якщо складатиме ви форму дійсно красоти,
Не лийте ви туди порожньої води, надайте зміст,
І байдуже, нехай не кожного рядка, а на строфу єдину…

«ВЕЧІР»
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Що з сутінків полум'яніє.
.
Ліхтарі, незвичні на вулицях,
Мабуть відступила війна?
Але не сховати на обличчях
Слідів, що залишає вона.
.
Не вчасно завірюхи й хуртовини.
Йде сніг, але ніхто його не помічає,
Умкнулися усі у зведення новин.
Я теж тримаю кулачки за близьких,
Щоб всім зустрітись потім, після бійні,
Зима? — Нехай ніщо, нас не зупинить!
.
І час розтягнутий, мов день на цілий рік,
Все лине в прірву й нікого не помічає…
І лютий нескінчений настигає,
І знову мерзлий б’є весни поріг,
Але весни, ще в нас немає.
Червоний сніг лише, і чорний сніг…
Та кожен день гуде по неба краю.
.
Чи бачене таке, щоб взимку грім?
Щоб попіл падав, а не білий сніг...
З буйної впертості, по дурості, по злості —
Даремно, хай ніхто нам так не завадить?
Непроханих ми випровадимо за поріг,
Бо з ядом й ножами, ніхто не завітає в гості.
.
Опускається вечір на місто,
І мороз до ранку міцніє,
Вогнів розсипалося намисто,
Щось з сутінків полум'яніє...
.
*
.
«ЛЮТИЙ»
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
І страхів вже давно немає,
Лиш руди круговерть одна кружляє —
Лиш гар і дим, і не відроджує себе зоря,
Ти в темряву вже навмання стріляєш,
Бо схід закрила лицемірна пітьма... і йдуть,
Придивишся, а там людей немає...
Реве батіг і мелють жорна,
Від попілу, сніг білий — чорний...
Отруєна зневірою в людей, кривава й мерзла…
.
Така, як лютий, цілий рік, одна зима.
.
І страхи сплять, а демон бродить…
І навпіл рве тендітну людяну тканину,
Якби я міг, порвав би часу й світу пуповину…
Бо скільки душ вміщає прірва ця?
І за яку таку провину довічні зими?
І скільки ще, щоб досхочу
Нажерлася та клята пітьма,
Потрібно в її жорна напоїсти?
Щоб вже її поганицю рвало…
І накопивши карми злої короб повний,
Само себе згубило споконвічне зло…
.
Лютий демон, ходить колом,
Ходить колом, несе горе…
Лютий, ти прийшов й пітьма —
Цілий рік лише зима…
.
*
.
© 2023