Вибори Президента України відбулися, перевибори до Верховної Ради України також завершено і я можу сміливо зробити підсумки цього процесу, щоб визначити особисті висновки та наслідки щодо того всього в форматі узагальнення.

Як я вже зазначав: перемога Володимира Зеленського – це принизливо, але це дуже круто і найкраще з усього можливо. Поясню це поступова частинами. Почну з головного для мене – Петра Порошенка, якого я підтримував до цього часу і, наразі, збираюся робити це надалі, хоча не в усе вірю з його програмних декларацій, але про то іншим часом. Найперше, я тішуся, що Петро Порошенко вибори програв і тим багато в чому виграв, тому що якби він лишився на посаді Президента України на другий термін, то з ним би лишилися всі ті паскуди, які так гарно повідскакували від Порошенка після його поразки. В тому і вся різниця поміж сильним політиком і чмо типу Зеленського, що не обіймаючи жодної посади цей політик є й надалі вагомою суспільно-значимою особистістю. Простий перелік за останній час: Європарламент з радістю хоче бачити Порошенка, Волкер і члени комісії США – також, а участь Петра Порошенка у відзначенні 1031-річчя Хрещення України-Руси та в хресній ході взагалі подія найвищого рівня. 

А що чути про діючого президента? Десь там шастає по Україні і намагається показати з себе ну дуже «крутого пацана»… А я пропоную провести простий експеримент для себе особисто: уявіть, що Володимир Зеленський вже не Президент України і що тоді він? Для вас особисто? Та все той же Вова-поц з «95-го кварталу» і не більше. І саме в тому моя головна подяка українському народу в особі електорату Зеленського, бо в його особі проведення нарад високого рівня і переговорів з іншим Вовою, що хоч і Ху, але таки потужна персона в політиці, для мене стає найкращою помстою і навіть перемогою. Деталізую цю тезу.

Президент Російської Федерації Володимир Путін чітко заявляв на весь Світ, що сяде за переговори з будь-яким керівником України за винятком Петра Порошенка. Українці почухали за звичкою в потилиці і обрали такого, який би найліпше відповідав рівню В. Путіна – В. Зеленського. Я коли уявляю перемовини Путіна і Зеленського, то мене такий сміх проймає, що жодна інша комедійна хохма такого ржачу не викликала ніколи. Це є просто супер! Це вам не якась цукерка від Віті, а просто ціла Гола Жопа власною персоною від щиро люблячої України. І в Рефії це чудово розуміють, тому і не поспішають організовувати персональну зустріч на найвищому рівні РФ та України.

Одержати перемогу над Петром Порошенком і прийняти його капітуляцію, а водночас і всю Україну, – це для Володимира Путіна була б перемога з перемог. Щось рівня перемоги над Карлом ХІІ або Наполеоном! А перемога над Зеленським – це як назвати? А це є Жопа і то дуже Велика! Від такої перемоги потрібно втікати якнайдалі, якщо сам себе поважаєш і свою любу Російську Імперію! О великий і мудрий український народе, який же ти неймовірний у своїх рішеннях, коли стаєш електоратом! Це ж найвища доблесть і геній!  Це ж перемога без війни, про що вчив усіх великий стратег Сунь-дзи у трактаті «Мистецтво війни», а нас вчив і навчив його науці Петро Порошенко. Україна вже перемогла у війні з РФ! Чи я щось не так зрозумів?  А ви?     

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Обговорення про сучасні стани різних державних, політичних і соціальних станів українського суспільства я б хотів розпочати від означення методології мого аналітично дослідження, яке я фактично запозичаю у Нікколо Макіавеллі, а саме: «раціо» навіть щодо «емоціо». Тобто я відкидаю поняття «партійності літератури» запроваджене Леніним (і ще безліч ким), де все тотально підводилось під один копил: «так треба для нашої справи», тобто інакше кажучи: об'єктивна суб'єктивність. А простіше кажучи: все трактую так, як хочу, бо треба, щоб саме так було. Йде принципова установка, щоб всю об'єктивну реальність звести до якоїсь суб'єктивної концепції і тим її утвердити. Я ж навпаки хочу досягти суб'єктивної об'єктивності, тобто я наперед знаю, що неможливо уникнути особистої психічної упередженості в своєму дослідженні просто тому, що це неможливо для однієї особи. Ще колегіальний твір людей різних світоглядних позицій може вийти на більш-менш узагальнену об'єктивність, але не одна людина. Власне тому я не зарікаюсь наперед щодо свого абсолютного нейтралітету, а декларую своє суб'єктивне бажання намагатись бути об'єктивним в своїх аналітичних роздумах та висновках. Щоб прояснити на прикладі, як це виглядає, я звернусь до моєї улюбленої біблійної притчі про царя Соломона і двох жінок, що судилися за право материнства на дитину.

Притчу про суд царя Соломона я вже використав у своїх роздумах «Сучасність і "Правитель" Нікколо Макіавеллі» (http://blog.i.ua/community/1925/1072641/), де хотів підкреслити головні критерії влади: вольову послідовність в насильстві заради справедливості. Будь-якій владі апріорі надано право вчиняти насильство над іншими, а основою цього права на насильство є справедливість. Тоді я обмежився тими положеннями, бо вони і розглядались щодо твору про функції влади. Тепер я хочу дещо в іншому ключі розглянути притчу, тому що всі, як на мене, мають упереджену впевненість, що дитина дісталась фізіологічній матері, не турбуючись про докази, яких дійсно немає. Чим можна довести, що присуд царя Соломона стосувався саме фізіологічної матері? Нічим! То ми собі так здогадуємось і все. Але погляньмо глибше в конфлікт: дві жінки сперечаються щодо права на материнство. Яким чином виникла подібна ситуація? Варіантів може бути безліч у тому числі з причин релігійних чи корисливих, але я пропоную взяти до розгляду моральний варіант: жінки просто хотіли мати цю дитину заради неї самої.

Наступний етап: а чому виник конфлікт? Маємо всі підстави стверджувати, що правдива мати, яка дійсно народила дитину, не дуже ретельно за нею доглядала, тому інша жінка споглядаючи за покинутою немічною дитинкою пройнялася жалем і співчуттям до неї й стала її доглядати з тією ретельністю, з якою б насправді мала це робити мати фізіологічна, але не робила того. За тим нерідна мати вирішила взагалі забрати дитину до себе назовсім, і  аж тоді нерадива рідна мати схаменулась і стала намагатись повернути собі дитину, але було пізно і їй дитини не віддали, тому вона  і змушена була звернутись до суду. Колізія для суду надскладна: свідки переважно бачили дитину під опікою нерідної матері, а з рідною матір'ю навпаки ніхто не бачив – про що неважко здогадатись. Але жодна з жінок не хоче поступитись і таким чином справа доходить до самого вищого рівня – суду в царя Соломона. Присуд його відомий: «Раз жодна з жінок не зрікається права на материнство і довести протилежне неможливо, то наказую розрубати дитину навпіл і дати кожній з жінок її частину»

Як я вже зазначав у роздумах над трактатом Макіавеллі: всі доконано знали, що наказ буде виконано однозначно, як знали, що порушника буде жорстоко покарано за злочин викрадення чужої дитини. І тоді одна з жінок визнає себе отим злочинцем-крадієм, чим врятувала життя дитині. І саме їй за цей героїчний вчинок цар Соломон віддає дитину, а іншу жінку, ясна річ, – покарано. Справедливість встановлено, але одразу виникає ряд запитань.

Спитатись, чому фізіологічна мати, яка вже один раз зреклася дитини заради своїх особистих інтересів, не зробить це так само і тепер, а раптом визнає себе винною і добровільно прийме на себе кару?

Так само спитатись: якщо інша жінка, яка вже раз порятувала дитинча, – чому вона не зробить цього і вдруге?

Нарешті не так запитання, як висновок: а з якою матір'ю дитині буде ліпше жити: з рідною чи з тією, що готова пожертвувати власним життям заради неї?

Традиційно ми поєднуємо ці поняття, бо в основній масі так і є в житті, але ж бувають і винятки, а тому я особисто вважаю, що цар Соломон справедливо віддав дитину тій жінці, яка готова була піти на великі жертви заради неї, а чи це була справді рідна чи нерідна мати – то достовірно знає хіба що один єврейський бог, але не ми з вами.

Таким чином я сподіваюсь моя методологія подальших дописів всім стала зрозуміла, а завершити цей розділ я б хотів зверненням до сучасних моментів нашого суспільного життя, зокрема мене надзвичайно злостять закиди різних «надправовірних патріото-ідіотів», що всі-всі біди українців походять від того, що «при владі в Україні знаходяться не українці» – цей допис і є моя відповідь на подібні бздури. 

Богдан Гордасевич

4.

Перш, ніж переходити до наступної теми, варто навести наступну цитату з глави 15 «Про те, за що людей, особливо правителів, схвалюють або зневажають»:

«...маючи намір написати дещо корисне для людей знаючих, я обрав скеровувати не до уявної правди, а реальної – на відміну від тих багатьох, хто зображує республіки та держави, яких в дійсності ніхто не знав і не бачив. Тому що відстань між тим, як люди живуть і тим, як мали б жити, настільки величезне, що той, хто відкидає наявне заради бажаного, чинить скорше на шкоду собі, аніж на користь, тому що бажаючи сповідувати доброчинність в усіх випадках життя, він неодмінно загине, зіткнувшись з численними людьми, які не схильні до добра. З того виходить, що правитель, якщо він хоче зберегти владу, зобов'язаний опанувати вмінням  входити від доброчинності і користуватись цими навичками дивлячись з обставин»

Ось здавалось би явний приклад злочинного цинізму Макіавеллі, але якщо дійсно підійти з розумом до теми підступності, то маємо визнати, що скрізь у змагальних процесах цей негативний феномен є наявний і тим більше, чим вищими стають ставки перемоги. Приклад спорту, особливо в контактних видах, чітко вказує на необхідність знати і враховувати підступні дії суперника. Для прикладу, якщо футболіст не буде рахуватись з тим, що суперники можуть бити по ногах йому не тільки випадково, але і зумисно у різні вразливі місця, аби травмувати, – то він значно більше часу проведе на лікарняному ліжку, аніж на футбольному полі. Знати підступи і оберігатись ще не означає самому чинити так само, хоча задля перемоги...

Розгорнуто тему честі та безчестя Макіавеллі робить у главі 18 «Про те, як правителі мають дотримуватись слова»:

«Зайве казати, наскільки схвальна у правителів вірність даному слову, щирість і непохитна чесність. Однак ми знаємо з досвіду, що в наш час великі справи вдавались тільки тим, хто не намагався дотримуватись обіцянки й умів кого потрібно обвести довкола пальця; такі правителі в кінцевому результаті були успішними значно більше за тих, хто ставив все на чесність. (...) З чого виходить, що розумний правитель не може і не повинен залишатись завжди вірним своєму слову щодо пообіцяного, якщо це шкодить його користі або ж зникли причини, які спричинили його дати обіцянку. Така порада була б огидна, якби люди чесно тримали слово, однак люди, будучи ницими, слова не дотримуються, тому і ти зобов'язаний вчиняти з ними так само. А доречну підставу порушити обіцянку завжди можна віднайти. (...) Інакше кажучи, потрібно з'являтись перед очима людей співчутливим, вірним своєму слову, милосердним, щирим, благочестивим – і бути таким насправді, проте внутрішньо варто зберігати налаштованість проявити і протилежні якості, якщо це виявиться потрібним»

Нарешті висновок з заключного абзацу:

«Про дії всіх людей, а особливо правителів, з яких в суді не спитаєш, визначають за результатом, тож нехай правителі прагнуть зберегти владу і отримати перемогу. Не зважаючи на засоби, які вони застосують задля цього, – їх завжди визнають пристойними і схвалять, тому що простолюд зваблює феєричне і успішне, в світі ж нема нічого, крім простолюду, і меншості в ньому не лишається місця, якщо за більшістю обстоює держава»

Тепер варто обговорити дану главу на прикладах з нашого життя і як найвищій прояв цього правила я б хотів на прикладі колишнього голови Верховної Ради України Олександрові Морозу. Певний час я належав до тої значної частини людей, що хоч і не поділяла соціалістичні погляди лідера партії СПУ, але поважала О. Мороза як людину більш-менш порядну, що дотримується свого слова і взагалі людина правильна. Тільки в тривалому часі стало зрозуміло, наскільки це підла людина з дуже високим вмінням плести павутиння інтриг. Саме за головуванням О. Мороза у ВРУ було створено облудливу систему піль, привілеїв і корупційних можливостей для народних депутатів. Саме О. Мороз пропхав закон про пільги так званим «дітям війни», щоб таким чином за рахунок держави, тобто нас з вами, – підкупити собі електорат на виборах. Навіть Конституцію України домігся Олександр Мороз прийняти у стінах Верховної Ради власне задля того, щоб там її можна було і змінювати, що й дозволило провести Олександру Морозу найвитонченіший план-багатоходівку, щоб знову опинитись на чолі ВРУ після виборів 2006 р. То був дійсно вищій пілотаж підкилимного комуністичного інтриганства з часів СРСР за всіма канонами Макіавеллі: вчасно приєднатись до переможних помаранчевих сил, за рахунок цього набрати потрібний відсоток, потім проникливо ходити скрізь у парі з Юлією Тимошенко і звинувачувати Ющенка у зраді помаранчевих ідеалів за спробу домовитись щодо досить корисної для України спілки фракцій нашоукраїнців з регіоналами, а тоді провести надпідступний хід, домовившись вже після підписання угоди об'єднання фракцій СПУ, БЮТ і НСНУ у парламентську більшість –  і об'єднатись в останній момент виборів з фракцією ПРУ за пост собі голови  ВРУ і стати ним. Шедевр підступності, який зруйнували дочергові перевибори за наполяганням Віктора Ющенка і... Сталось те, на що Макіавеллі чітко вказав: переможених зневажають, особливо якщо вони привселюно проявили свою ницисть. Від Олександра Морозо відвернулися не тільки задобрений ним електорат з «дітей війни», але навіть його однопартійці в ключно до провідних членів ЦК СПУ як Юрій Луценко і Йосип Вінський, яких Олександр Мороз також використав «в темну», як болванчиків. То був рідкісний момент для Юлії Тимошенко, коли не вона когось «киданула», а навпаки обманули її. Але найцікавіше, що головний організатор «кидалова помаранчевих» – Віктор Янукович тільки набрав бали поваги в свого електорату. Знову справдилась теза Макіавеллі, що для переможця всі підступи знайдуть виправдання і позитивні пояснення, ось тільки не дуже зрозуміло, чому тепер з боку ПР звучить критика в 5-річці обвалу економіки України під час влади помаранчевих, коли у ту владу входив і Віктор Янукович – ???

Дехто високо оцінює як макіавелівські політичні здібності у Віктора Медведчука, але це несерйозно, тому що закулісне маніпулювання не має нічого спільного з реальними посадами, а найвище досягнення В. Медведчука – це голова адміністрації президента, що досить нікчемна за статусом посада, хоч і впливова. Проте водій президентського авто також може гордо казати, що коли він везе президента, то саме він стає головним вершителем долі країни – і це не пуста похвальба. Якщо на те пішло, то Сергій Тігіпко значно успішніший в політичній сфері за Віктора Медведчука. В крадіжках людського майна також Ахметов та Пінчук значно перевершили Віктора Медведчука. Таким чином закулісні можливості слуги не є ознакою первинності правління в державі. Першість посади правителя – ось що є головним визначенням доктрини Нікколо Макіавеллі щодо вартості політика.

5.

Завершити свій огляд трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі я хочу цитатою з глави 21 «Як належить чинити правителю, щоб його шанували»:

«Правитель зобов'язаний також показувати себе як покровитель талантів, вшановувати обдарованих людей, виказувати пошану всім тим, хто відзначився у якомусь ремеслі чи мистецтві. Він має сприяти громадянам спокійно займатись торгівлею, землеробством та ремеслами, щоб вони облаштовували свої володіння не боячись, що ці володіння у них відберуть, інші – розпочинали торгівлю не боячись, що їх розорять податками; більше того: він повинен відзначати нагородами тих, хто піклується про прикрашення міста або держави. Він повинен розважати народ святами та видовищами в доречний для цього час року. Поважаючи цехи чи триби, на які поділено всяке місто, правитель повинен іноді приймати участь в їх зборах і являти собою приклад щедрості та великодушності, проте при цьому суворо оберігати свій гонор і велич, які мають проявлятися в кожному його вчинку»

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

3.

Отже в попередніх главах було обговорено теми завбачливості влади, важливості співпадіння моменту життя і обдарованого лідера, проблеми надбання влади і її утримання, особливо при встановленні нових порядків, а також визначили домінанту залежності правителя в першу чергу від народу, як надпотужної державної стихії.

Як вже зазначалось попередньо, трактат «Правитель» Нікколо Макіавеллі досить невеличкий за розміром, окрім того там чимало місця надано прикладам, які мають підтвердити правильність технологічних порад та ідейних суджень автора щодо умінь та навичок державного керманича. Дивовижна глобальність узагальнень і їх життєва актуальність власне і зробили цей твір затребуваним вже сотні років. Судіть самі, як точно Нікколо  Макіавеллі визначив правила дій для загарбника, для чого знову повернуся до глави 3 «Про змішані держави», щоб процитувати звідти наступні тези:

«Почну з того, що завойовані і успадковані володіння можуть належати або до однієї країни і мати одну спільну мову, або до різних країн й мати різні мови. В першому випадку утримати загарбане неважко, особливо якщо піддані й раніше не знали свободи. Щоби утвердити над ними своє правління, достатньо винищити рід попереднього правителя, оскільки при спільності звичаїв та збереженні старих порядків навряд чи щось інше може спричинити проблеми. Так, ми знаємо, складались справи в Бретані, Бургундії, Нормандії та Гасконі, котрі давно увійшли до складу Франції; щоправда мови їх дещо відрізняються, проте завдяки тотожності звичаїв вони мирно вживаються одне з одним. В подібних випадках завойовнику потрібно прийняти лише два запобіжні заходи: по-перше, простежити за тим, щоб рід попереднього правителя був винищений, по-друге, зберегти й надалі вже наявні закони та податки – тоді загарбані землі в короткому часі з'єднаються в єдине ціле з основною державою завойовника. Однак якщо захоплена країна відрізняється від спадкової по мові, звичаям та порядкам, то тут утримати владу буде воістину надважко, тут стане в пригоді і велика удача, і велика майстерність.»

За прикладами далеко ходити не потрібно: чи важко Володимиру Путіну приєднати до Росії таку Лукашенкову Білорусь? Там виключно російськомовний державний апарат і тотальне безправ'я в народу. Якщо зникне Лукашенко і його нащадки, то проблем жодних. Ще й раді будуть!

А для чого почалась та мовна кампанія в Україні? Вибори тому причина? Не оповідайте байки, а краще вчитайтесь в Макіавеллі: йде тактична підготовка до роз'єднання території України на різні мовно-звичаєві фрагменти, які значно легше буде приєднати та адаптувати до Росії в майбутньому. Можливо, що я помиляюсь, але неможливо, щоб помилявся Макіавеллі. Його трактування того чи іншого політичного ходу перевірене не раз і не два. Для прикладу ось цитата:

«...якщо повстала країна завойована вдруге, то правителю легше ствердити в ній свою владу, тому що повстання надає йому сприятливу можливість з меншою обачливістю карати винних, звинувачувати підозрілих, впроваджувати жорстокі захисні заходи в найбільш уразливих місцях»

Саме так жорстоко вчинили можновладці Росії з Польщею після повстання 1863 – 1864 років за часів царату, а також з всією Україною спочатку у 1918-20-х роках, а потім у 40-вих особливо щодо її західних земель після так званого «визволення від німецько-фашистських окупантів», хоча насправді у 1941 – 1942 роках було повстання українського народу проти окупації московської-комуністичних імперіалістів, яке на початках вміло використали нацисти гітлерівської Германії, але потім зневажили українців і тому програли війну (за твердженням Гудеріана!). Жорстокість сталінської помсти Україні не забарилась: черговий штучний голод 1946 – 47 років, а потім масові депортації і тотальний терор в західних регіонах замало не до середини 80-х! Залишається тільки дивуватись, що Україна відродилась, а українці ще існують як народ. І зовсім не дивує нова спроба Росії «возз'єднати» Україну в братніх обіймах окупанта. Як це буде? Так, як і за часів Сталіна, що явно впроваджував у життя не Маркса і Леніна, а наступну тезу Макіавеллі: 

«Так що колонії дешево обходяться правителю, вірно йому прислуговують й чинять зубожіння не надто значній кількості місцевих жителів,  котрі, опинившись в злиднях та розпорошені, не зможуть зашкодити правителю. Принагідно варто зазначити, що людей варто або обдаровувати, або винищувати, оскільки за малу шкоду чоловік може помститись, а за велику – не зможе; з чого робимо висновок, що спричиняючи людині прикрість потрібно прорахувати все так, щоб не боятись помсти»

Що тут коментувати, окрім нагадати відому фразу ката Сталіна: «Є людина – є проблема. Нема людини  – нема проблеми»   А тепер згадаймо найяскравіші приклади, хоч їх насправді не перелічити, але як загинули провідники українського народу Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет, Степан Бандера – трагічно від рук підступних комуністичних убивць.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

2.

Наступною хочу навести кілька цитат: одну коротку, а другу – значну за розмірами з Глави 6  «Про нові держави, опановані власною силою чи звитягою»:

«Обмірковуючи життя і подвиги цих чоловіків (Мойсей, Кир, Тесей), ми переконуємося в тім, що доля послала їм тільки випадок, тобто  постачила матеріалом, якому можна було надати будь-яку форму:  якби не з'явися такий випадок, доблесть їх згасла б, не знайшовши застосування; а не володій вони доблестю, марне з'явився би випадок.»

Тут подано точну характеристику феномену лідера: момент і людина взаємопов'язані, що ми і спостерігаємо. В Росії вискочив до гори харизматичний лідер Володимир Путін, тоді як в Україні з цим проблема катастрофічна. Найкращий з можливих випадків був у Віктора Ющенка, але як ми побачили в підсумку – історичний момент не знайшов свого справжнього героя ані героїні... Як і персона теперішнього  президента України Віктора Януковича явно не відповідає моменту сучасності щодо України для глобальних вчинків реформування держави, а не її розвалу, як ведеться дотепер. Чому так? Ось про це наступна цитата з Макіавеллі:

«Той, хто стає правителем доблесним шляхом, на зразок вищезгаданих провідників, тому влада дістається важко, але утримати її легко, а труднощі здобуття влади виникають почасти через нові порядки і правила, що правителі змушені вводити для зміцнення нового устрою і власної безпеки. Варто відзначити, що немає починання, що так само важко задумати, з успіхом провести в життя і безпечно здійснити, як стати на чолі державної перебудови. Вороги реформатора – усі ті, хто розкошував при колишньому режимі; а ті, кому нововведення можуть піти на користь, захищають його досить прохолодно. Ця відсутність підтримки пов'язана почасти зі страхом перед супротивниками, на стороні яких закон, почасти з сумнівів людей, що не вірять у нововведення, поки вони не підкріплені досвідом. Тому всякий раз, як супротивники мають у своєму розпорядженні можливість для нападу, вони її завзято використовують, захисники ж навпаки запопадливості в підтримці не виявляють, так що нові порядки виявляються під загрозою. Бажаючи глибоко вникнути в цей предмет, варто розібрати,  чи є ці реформатори самостійними чи залежать від інших, тобто чи залежні вони для досягнення своїх цілей просити про чиюсь допомогу чи можуть застосувати власні сили. У першому випадку майбутнє їм нічого не обіцяє, і вони нічого не досягнуть, але якщо вони залежать тільки від себе і можуть примушувати інших, тоді в більшості випадків їм нічого не загрожує. От чому всі озброєні пророки перемогли, а всі беззбройні загинули, адже крім усього іншого, народ має мінливу природу, його легко в чому-небудь переконати, але важко утримати в цьому переконанні. Тому потрібно бути готовим силоміць змусити вірити тих, хто утратив віру. Мойсей, Кир, Тезей і Ромул недовго могли б підтримувати дотримання своїх законів, якби  були беззбройними, як доводять події в наш час із братом Джироламо Савонаролой (і Віктором Ющенком – Ред.), що потерпів крах зі своїми новими порядками, як тільки людність перестала йому вірити, і він не міг утримати тих, хто повірив йому раніш, як і змусити повірити тих, що сумніваються. Отже, подібні діячі зіштовхуються з безліччю труднощів, і всі небезпеки, що зустрічаються їм на шляху, вони повинні переборювати своєю доблестю. Але пройшовши через небезпеки і завоювавши повагу, розправившись з тими, хто мають відчувати до них заздрість, вони перебувають у могутності, пошані, безпеці і достатку.»

Як бачимо, що в усі часи бути державним реформатором ставало надскладним завданням для особистості правителя, тому мало хто таке подужав. Найяскравішим прикладом вдалого реформаторства для нас є, і що цілком відповідає тезам Макіавеллі, – Йосиф Джугашвілі-Сталін, який зумів реформувати царську Російську імперію з її виродившимся самодержавством та дворянством, як провідною верствою, у ще глобальнішу світову імперію СРСР з абсолютним тоталітарним ладом на обширі від Курил аж до західних кордонів майже всієї Східної Європи і навіть далі по цілому світу. Варто визнати Ульянова-Леніна і його наступника Джугашвілі-Сталіна величезними світовими реформаторами, які і силою переконання, і переконуванням силою – зуміли побудувати новий соціальний лад таким, яким його хотіли бачити. Подальші реформатори, як Микита Хрущов та Михайло Горбачов відповідають категорії  реформаторів-балакунів без сили, тоді як правитель Леонід Брежнєв навпаки був  приклад сили без реформ, тобто консерватором, отже він зберігав існуючи порядки не вдаючись до своєчасних реформ, чим повторив долю царату, де замість дворянства загнивала правляча комуністична номенклатура. При своєчасному реформуванні СРСР можна було врятувати, але на наше щастя – цього не сталось.

Стосовно нашої України, то ми бачимо повну відсутність людей-провідників, які здатні на реформи правдиві, хоч і зі значним ризиком для себе з причин, що їх вказав Макіавеллі. Простий приклад щодо реформування величезної системи різноманітних пільговиків, які є абсолютним соціальним анахронізмом для держави з ринковою економікою, але покажіть мені такого лідера в Україні, який наважиться скасувати і реформувати на справедливий лад цю існуючу злочинну систему пільг – немає такого. Клас пільговиків є найагресивнішим в політикумі України, тоді як прості люди, які фактично оплачують цей прошарок – до дивного байдужі в цьому питанні, щоб підтримати подібного лідера, який забажає справедливості, тобто скасування пільг у тому вигляді, які існують тепер в Україні. Страшно і нецікаво це і для нашого наявного правителя. Краще не зачіпати і якось воно буде, а якщо і завалиться, то вже після нього – так він сподівається.

З іншого боку я часто доводжу своїм опонентам, що там вгорі звичайні люди, звичайні! Таки, як і всі ми! Тому чекати від них чогось надзвичайного тільки тому, що вони опинились на важливих державних посадах – це просто смішно. Хотілось би, звичайно, бачити там мудрих і достойних мужів-державників, але де ж їм взятися? Який народ – така й еліта...

Знову ж таки це абсолютно однозначно має визначення у Макіавеллі, що я спробую довести наступною великою цитатою з глави 9 «Про громадянське єдиновладдя»: «Перейдемо тепер до тих випадків, коли чоловік стає правителем своєї держави не шляхом підступу чи беззаконня, але в силу побажання співгромадян – для чого потрібна не так особиста доблесть та вдача, а скоріше сприятлива кон'юнктура і пронирливість. Потрібно зазначити, що такого типу єдиновладдя – його можна назвати громадським – стверджується або на вимогу знаті, або на вимогу народу. Тому що нема міста, де б не відокремились подібні два полюси: знать бажає підчиняти й пригноблювати народ, тоді як народ не бажає знаходитись у приниженні та гнобленні; взаємопоборювання цих сил вирішується трояко: або єдиновладдям, або безвладдям, або свободою.

Єдиновладдя встановлюється або знатю, або народом, в залежності від того, кому першому випаде зручний момент. Знать,  усвідомлюючи, що вона не зможе протистояти народу, звеличує когось з свого прошарку і проголошує його правителем, аби прикриваючись ним задовольняти власні забаганки. Так само і народ, усвідомлюючи, що не може змагатися проти знаті, звеличує когось, щоб під його орудою знайти для себе захист. Отже тому, хто приходить до влади за допомогою знаті, важче втримати владу, чим тому, кого привів до влади народ, тому що коли правитель оточений знатю, яка вважає його рівнею собі, то він не може ні давати розпорядження знаті, ні мати незалежного стилю правління. Тоді як той, кого обрав до влади народ, править самочинно і довколо нього немає нікого чи майже нікого, хто б не бажав йому підкорятись. Поза тим, неможливо чесно, без здирництва щодо інших, задовольняти забаганки знаті, однак  це можливе – за вимогою народу, тому що у народу значно чесніша мета, аніж у знаті: знать бажає пригнічувати народ, а народ не бажає бути гнобленим. Зверх того, з вороже налаштованим народом нічого не можна зробити, оскільки він чисельний, тоді як зі знаттю – можна розправитись, бо вона малочисельна. Народ, в гіршому випадку, просто відсторониться від правителя, тоді як від ворожої знаті можна очікувати не тільки те, що вона відсторониться від правителя, але що вона буде діяти проти нього, оскільки знать розумніша і проникливіша, підступніша, через що вишукує заздалегідь шляхи до порятунку і заграє перед тим, хто сильніший. Також додам, що правитель не вільний обирати народ, але спроможний обирати знать, тому що саме він має право карати і прощати, наближати і піддавати гонінням. (...) Отже якщо правитель прийшов до влади за допомогою народу, то він повинен намагатись втримати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки одного: щоб його не пригноблювали. Проте якщо правителя привела до влади знать всупереч народу, то найперший його обов'язок – добитися доброзичливості від народу, що не важко зробити, якщо узяти народ під свій захист. Люди завжди готові щиросердечно довіритись тим, від кого очікували всіляке зло, але отримали добро, що особливо пригортає своїми благодіяннями, з чого народ навіть більше симпатизує такому правителю, аніж якби привів його сам до влади.  Домогтись підтримки народу можна різними засобами, які я не стану обговорювати, тому що вони перемінливі від ситуації і їх неможливо підвести під одне правило.  Зауважу тільки в завершення, що правителю належить бути в дружбі з своїм народом, тому що у складний час він буде ним покинутий напризволяще.»

Однозначно, що вплив народу на правителя є домінуючим, але для цього народ має впливати! Діяти! І ця спільна дія народу є сумарною величиною конкретних вчинків окремих людей, тобто величина впливу на пряму залежить від масовості народного волевиявлення. І навпаки, чим пасивніший народ – тим впливовішою на правителя стає знать, завдання якої, як вже визначено: гнобити народ, обдирати його, збагачуватись за його рахунок.  Що ми наразі і маємо в Україні.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

Рівно через 20-ть років я перечитав найвідоміший твір Нікколо Макіавеллі «Правитель» і здивувався тому, як змінилось моє сприйняття одного і того тексту: в 30-ть я був сповнений власного егоцентризму, тому наголос ставив виключно на поняттях керівництва, як «правитель», «повелитель», «володар» тощо, тоді як у свої 50-т в мене наголос змінився виключно на одне: народ, народ і ще раз – народ!

Звичайно у 1991-му році всі ми мали тоталітарне минуле і відповідні світоглядні принципи, тому вважали головним в керівництві країною просто  в абсолюті персоналії державної влади, тобто конкретних людей. Такою є психічна константа для соціуму в тоталітарному суспільстві: ми були твердо переконанні, що державне і наше особисте благополуччя залежить виключно від тої людини, яка стоїть на чолі державної влади, тоді як ми є звичайні виконавці «великомудрих розпоряджень» і не більше того. Такою була і моя особиста позиція, тому вчитуючись в текст досить невеличкого за об'ємом політичного трактату «Правитель» Нікколо Макіавеллі, я вишукував інформацію про досконалого правителя в ідеалі.

Варто зазначити, що в СРСР цей твір видатного італійського мислителя середньовіччя був заборонений і традиційно піддавався заочній нищівній критиці як підручник щодо політики зверхцинізму та підступності. Перевірити, що все так і є не було можливості, бо книги для ознайомлення простій людині не дістати, а Інтернету тоді не існувало. Заборонене тому і було цікавим, що було забороненим: значить є підстави не давати знати того всім людям. Насправді я був дещо розчарованим від першого прочитання Макіавеллі, тому що не побачив тут чогось надзвичайного подібно до кабалістичних замовляння: проказав – і стаєш володарем царства! А це виявилась  така собі своєрідна технічна інструкція з порадами і прикладами, скерована на державних управлінців, і яка за своїм цинізмом не більша від навчання студентів-медиків у так званому «анатомічному театрі», де наглядно показують  на людському трупі як правильно розтинати тіло людини і що в ньому де є.

З іншого боку, враховуючи відстань в часі в майже 500 років, твір дійсно є величезною інтелектуальною потугою, який варто обговорити  в порівнянні з сучасними реаліями, що я і маю на меті зробити далі. Просто хотілось зазначити оновлення і свого погляду на цей величний документ епохи, як і оновлення світових реалій. Однозначно можна ствердити, що свідомість більшості людей в Україні, як і загалом в світі,  базується не на авторитарно-тоталітарних системах державного керівництва, а на виборних і колегіальних, тобто – демократичних. Тому я обговорюю далі твір «Правитель» Нікколо Макіавеллі з позицій суто як представника народу, а не претендента в Правителі, як це мені уявлялось раніше.

1.

Одною з головних рис у Нікколо Макіавеллі стосовно його політологічних праць є їх специфічна прагматичність і максимальна об'єктивність у висновках, що і спричинило до звинувачень у цинізмі. В усі часи в основі владних інституцій були як благородні методи і помисли опанування влади, так і підлі, причому домінували власне останні – підлі риси, тому що всяка влада за своєю природною суттю є підлою. Чому? Тому що будь-яка влада незалежно від її форми втілення була, є і буде методом насилля одних над іншими, а будь-яке насилля не може бути благородним. Навіть у найпростішому прикладі, коли батько лупцює неслухняну дитину – це потрібно, щоб вона стала слухняною, але з етичного боку це негарно. Отож воно і є, що влада підла від початку. Чи ж варто дивуватись, що найкраще почуваються при владі люди підлого гатунку, а не благородні. Якщо благородні люди волею долі опиняються при владі, то їм надважко розібратись в правилах підлості і підступності, без яких справжньому Правителю не довго бути в правителях.

Щодо доказу жорстокості влади, як і Макіавеллі, візьму біблійний приклад – особу царя Соломона, щоб розглянути відому притчу про суперечку за дитину двох жінок: ситуація патова, тому що обидві жінки вперлися у своєму домаганні на немовля, а тестів на ДНК тоді не існувало, тому цар Соломон знайшов «мудре» рішення і наказав розрубати дитину навпіл і віддати кожній з жінок рівну частку. Одна з жінок погодилась на це, а інша вжахнулась і відмовилась від дитини на користь суперниці, а по цьому вчинку цар Соломон і визнав справжню матір. Мудро? Надзвичайно. А якщо заглянемо у тектоніку подій: царський суд – найвищий, тому злочинець має бути покараним – це однозначно. Демонстрація безсилля для влади царя виключається. Кожна з жінок знала, що за привласнення чужої дитини  її чекає сувора покара, як і знали вони, що якщо цар наказав розітяти дитя – його справді розітнуть навпіл. Якби існував сумнів – сперечались би до безкінечності, але сумнівів не було! Сумнівів не було! Дитина реально могла загинути після такого наказу царя Соломона, тому справжня мати вирішила взяти на себе покару, аби зберегти дитяті життя. Яскравий приклад влади, як «мудрої жорстокості» чи «жорстокої мудрості».

Не берусь стверджувати, що Нікколо Макіавеллі свідомо писав твір «Правитель» з метою навчати мистецтву політики починаючих благородних правителів і тим примножувати їх кількість, але стверджую однозначно, що для людей мудрих і порядних політиків конче потрібно вивчати твори цього письменника власне для глибинного розуміння змісту влади як «суто прагматичне дійство життя», граничне з жорстокістю медиків-хірургів, які розтинають тіло людини для її ж спасіння. Знову використовую порівняння з медициною, тому що їх використовує у своєму трактаті сам Макіавеллі, зокрема хочу навести мою улюблену цитату, хоча таких улюблених є ще чимало, але тут я б сказав, що звучить програмна тема всього спрямування як цього твору Нікколо Макіавеллі «Правитель», так за своїм змістом і всього доробку мислителя: вчення, як запобігти лиху, поки воно жевріє з тиху.

Глава 3 «Про перемішані держави»: «...Римляни поступали так, як належить чинити всім мудрим правителям, тобто думали не тільки про сьогодення, але також і про день завтрашній, тому намагались усіма силами запобігти можливим бідам, що неважко зробити, якщо вчасно застосувати необхідні дії, бо якщо дочекатись, коли лихо настане, то ніякі вже дії не допоможуть, якщо стан критичний і невиправний.

Тут  стається те саме, що з хворобою на сухоти (туберкульоз): лікарі стверджують, що спочатку цю хворобу важко розпізнати, проте легко вилікувати; коли ж хвороба задавнена, то її легко розпізнати, але дуже важко вилікувати. Подібний стан речей і в державі: якщо своєчасно розпізнати започаткування недуги, що дано тільки мудрим правителям, – то позбавитись від неї досить просто, проте якщо вона розповсюдилась настільки, що кожному стає помітна, то вже ніякі засоби не допоможуть.»

Прикладів на підтвердження даної тези можна навести безмір, але для нас найактуальним є  як приклад розвал Російської імперії майже водночас з Австро-Угорською, як і зовсім свіжий розвал СРСР так само з того порядку, тоді як Китай завдяки мудрому правителю Ден Сяопіну вчасно запобіг недузі. На жаль, про Україну цього сказати не можу, тому що явно видно вже усім, що наша держава глобально хвора в усіх аспектах завдяки немудрим правителям від початку і до тепер, а те що відбувається зараз включно з поділом держави за мовними критеріями (Закон Ківалова-Колісніченка) однозначно веде до розколу України і втрати її соборності, тобто знищення унітарного державного управління.

(Щоденні записи анархіста 21 ст. по Р. Х. Богдана Гордасевича про його життя-буття в Україні)

28 ЛИПНЯ, 2019,

ОГЕНЬ ФРАНКОВОЇ ПРАВДИ