Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Позитивний позитив


Слушайте быль. 
Сегодня днем оказалась на бульваре Шевченко и решила зайти поесть - место для парковки нашлось только у Портер-Паба, почти на повороте на Бессарабку. 
И вот значит я поела, выхожу, сажусь в свою машину, завожусь... Выезжаю с парковки и... Начинаю ехать поперек полосы. И ничего сделать не могу - машина автомат, руль заблокировался, тормоз тоже не реагирует... Я заглохла и остановилась о бампер машины впереди. Благо скорость была минимальная, как и повреждения у обеих машин, поэтому дтп решили не оформлять. 
И тут конечно подходит он - герой моего дня. Инспектор ДАІ. Выглядел он совсем обычно, как самый обычный инспектор, ничего особенного, но что-то такое заботливое в голосе проскользнуло... Мы все вместе - я, Руслан (второй водитель) и инспектор - решаем припарковаться для дальнейших разборок на Бессарабке - и тут становится понятно окончательно, что моя машина не едет (забегая вперед - сломалась дроссельная заслонка). Ок, до стоянки я докатилась, протокол-шмотокол думаю, но что дальше? Машина не заводится, и это главная проблема, а не протокол. 
Тут мы ненадолго оставим наших героев (ибо их уже 2е рядом с машиной), т.к. дальше часть истории как второй водитель - Руслан - свозил меня за вторыми ключами домой и назад, и вернемся снова на то же место, где меня ждало оформление протокола и решение, что дальше делать с машиной.
И вот тут стали происходить удивительные события. Вместо оформления протокола и проверки документов инспекторы начали... Что бы вы думали? Пытаться починить мою машину!!! Они пробовали ее заводить, разговаривая с моим авто-мастером по телефону, лезть под капот и бегать за отверткой... Подсвечивая жезлом и моим телефоном ситуацию под капотом, гаишники ремонтировали мою машину, а я глядя на этот атракцион, не знала куда кричать спасибо от радости. 
С заслонкой доблесные инспекторы справились за 10 минут - я завелась, и теплейшим образом распрощавшись с милыми добрыми гаишниками, поехала домой. Ощущение было такое, что я попала не в ДТП, а в другую реальность.

Вот сижу и думаю: а это ж еще реформы не начались!

PS. если кто сегодня будет проезжать по Бессарабке мимо этих чудесных дяденек - помашите им рукой и улыбнитесь. Хорошие дела должны поощряться).

Сьогодні ДН в Ліни Василівни!

Взагалі-то це моя улюблена поетеса, люблю абсолютно всі її роботи - і ліричні, і паріотичні!
Дай Боже їй здоров'я та натхнення радувати нас!
Думаю, наші нащадки пам'ятатимуть, любитимуть та поважатимуть її так, як ми Лесю Українку!





Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!

Ліна Костенко

Як сваряться дипломати

Лист посла України в Австрії російському колезі.


je suis ... хто?

Хто не в курсі інгліш, "crime" перекладається як "злочин"
Тож обмовочка по Фрейду вийшла.



Дякую за допомогу у створенні замітки Антону з Дніпропетровська podmig

Присвячується всім загиблим українським воїнам...

У кімнаті панувала темрява. Вона була настільки щільною, що здавалася зробленою з густого тіста. Дівчинка лежала у ліжку й боялася заплющити очі, навіть моргнути було страшно. Вона марно намагалася розгледіти хоч краплину світла. Темрява, наче злодій, захопила кімнату.
Раптом дівчинка не витримала й покликала маму. Їй було соромно, що вона така велика і боїться засинати без світла. Кожного разу вона боролося зі своїми страхами, які все-таки перемагали. Ось у коридорі почулися кроки. Двері тихенько рипнули й до кімнати зайшла мама. Вона присіла на край ліжка й лагідно провела рукою по волоссю доньки:
– Що трапилося, моя маленька? Знову страхи?
– Так, – ледь чутно вимовила дівчинка. – Мені страшно самій у темряві.
– Та чого ж ти сама?.. – жінка сумно усміхнулася й обійняла доньку. – А як же я? Дивись... – підійшовши до вікна, відсунула штори вбік.
Кімната вмить наповнилася м’яким сріблястим світлом. Зоряне небо було напрочуд яскравим, і дівчинка могла розгледіти дивні небесні візерунки. Срібні вогники раз у раз спалахували, роблячи небо ще яскравішим.
– Так краще? – спитала жінка.
– Так, – усміхнулась дівчинка.
– От і добре... Ці зірки незвичайні й оберігатимуть твій сон.
– Чому вони незвичайні? – спантеличено запитала дівчинка.
– Це душі полеглих воїнів... – прошепотіла жінка, дивлячись в очі дитині. – Там, на небі, вони стають зірками і звідти оберігають наш спокій. То їхня довічна варта. Тому не бійся, спи спокійно. Вони на варті й захистять тебе.
– Добре, – заплющивши очі, сказала дівчинка.
Коли жінка виходила з кімнати, дитина подивилася з надією і спитала:
– Мамо, а наш тато теж там? Серед зірок?
– Так...
© Роман Неділько