Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Криваві гроші війни, або чому АТО – це надовго...

Криваві гроші війни, або чому АТО – це надовго?

1358371

Пам’яті чергової заяви ВР про агресію Російської Федерації присвячується.

Крайню заяву ВРУ «Про гідну відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (№ 2332) було підписано учора, 27.04.2015 р.

Ймовірно, це сталося через те, що попередні постанови давали не таку «гідну відсіч»… Мова «Про Звернення ВРУ до ООН, ЄП, ПАРЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання РФ державою-агресором» від 27.01.2015 р. та про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької й Луганської областей тимчасово окупованими територіями від 25 березня 2015 р.

Чи змінилося щось у стосунках з агресором та окупованими територіями після схвалення чергових заяв? За своєю силою ці постанови є політичними документами та носять декларативний характер, тобто не містять норм прямої дії. Їх ухвалення нічого не змінює ні на війні, ні у господарській, ні у правозастосовчій практиці, а лише дає політичну оцінку ситуації. Отже… не змінює нічого.

Далі розглянемо уважніше саме господарську складову відносин Україна-ЛДНР, оскільки саме вона є самою непублічною на цей час.

На окупованій території Донбасу наразі проживають близько 3 млн. осіб та зосереджено до 20% промислового потенціалу України. Енергетика, промисловість та транспорт інтегровані в економіку України. Це великий споживчий та промисловий ринки.

Де факто, економічні стосунки з ЛДНР ніколи не припинялися. Лінію фронту перетинали і перетинають як люди, так і товари. При цьому «побори» до структур ЛДНР платять абсолютно всі суб’єкти, що знаходяться на окупованій території: від ДТЕК до копанки. В них просто немає вибору. Навіть якщо підприємство перереєєструвалося в Україні – воно платить ще й місцевим хазяївам. Тому на практиці абсолютно УВЕСЬ бізнес на території псевдореспублік на даний час фінансує діяльність бойовиків.

Це факт, на який ми не можемо вплинути, оскільки суверенітет України в ЛДНР не діє. Тому давайте з’ясуємо, чому навіть за умов подвійного оподаткування та хаотичних поборів, на лінії розмежування з ЛДНР стоять черги з фур, що шукають найменшої можливості потрапити до бойовиків і назад.

12

І справа не лише в тому, що Донецьку та Луганську потрібні харчі. Торгувати з Донецьком ризиковано, мутно і… вигідно. Настільки вигідно, що є люди, які зацікавлені в продовженні мутного статусу: «ані війни, ані миру». Саме для збереження схем збагачення на ухиленні від оподаткування. Головна «тема» – прихований від оподаткування прибуток.

Схема працює наступним чином. Як правило, виробник з України продає свій товар дистрибутору, який також має українську реєстрацію та працює легально. Дистрибутор знаходить покупця на окупованих територіях. Зазвичай, дистрибутор і покупець пов’язані через одних й тих самих фізичних осіб.

Укладається угода на поставку продукції, бажано з відтермінуванням оплати поставленого товару. Товар з документами та товарно-транспортними накладними їде до ЛДНР. Все легально, підстав відмовити у перетині лінії розмежування немає, окрім особливого режиму в зоні АТО, про який йтиметься нижче.

Покупець отримує товар, продає його з неймовірною націнкою до середньої роздрібної вартості товару в Україні – тобто приблизно у 30% та ще й виключно за готівку, оскільки українська банкова система в ЛДНР не працює. Уся націнка прихована від фіскалів. Тому вже на цьому етапі Покупець отримує приблизно 40 % неоподатковуваного прибутку від вартості товару. Навіть за відкатів на війну для терористів такий бізнес залишається золотим.

Існує можливість і для більш грубих, але ще прибутковіших оборудок. При наближенні термінів оплати Покупець звертається до штабу АТО (СБУ) й легально отримує документ, що підтверджує проведення АТО на території його реєстрації (господарської діяльності) і заявляє, що не може сплатити за отриманий товар, оскільки йде АТО. При цьому уся готівка залишається у Покупця. Звідси стільки повідомлень про затримання кур’єрів з грошима, що прямують з готівкою зі «стрьомної» ЛДНР в Україну.

Окремо стоїть питання відшкодування НДС при зовнішньоекономічних операціях. На території ЛДНР знаходяться виробництва низки найбільших експортерів України: Алчевський металургійний, АВК тощо. Що робити, якщо експорт здійснюється до Росії, митницю ми не контролюємо, а документи оформлюємо на території, підконтрольній Києву? Як прослідкувати, що товар перетнув державний кордон?

Чому в ЛДНР така неймовірна націнка? Плата за ризик – так, безумовно. Але, окрім іншого, система доправлення вантажів на окуповані території запрограмована на виникнення дефіциту. Особливий режим у районі проведення антитерористичної операції запроваджує Закон «Про боротьбу з тероризмом» (ст.14). Відповідно до ч. 4 цієї статті, «перебування в  районі  проведення  АТО осіб,  які не залучені до її проведення,  допускається  з  дозволу керівника оперативного штабу». У нашому випадку – це штаб АТО. Частиною цього режиму є також «Тимчасовий порядок здійснення контролю за переміщенням осіб, транспортних засобів і вантажів вздовж лінії зіткнення у межах Донецької та Луганської областей». Відповідно до нього перевізник повинен мати ще й «дозвіл» не проїзд встановленого зразка, який видається однією з чотирьох координаційних груп в зоні АТО. Діяльність цих груп підпорядкована Координаційному центру при штабі АТО, який складається виключно з силовиків.

Керівництво АТО для проведення «відсіву» претендентів має у своєму розпорядженні підстави на вибір:

1)    наявна інформація правоохоронних органів про можливість використання такого товару у злочинних цілях та/або використання такого товару терористичними організаціями на неконтрольованій території;

2)    наявна інформація про порушення отримувачем та/або постачальником вантажу (товару) вимог податкового та/або митного законодавства;

3)    наявна інформація про використання коштів за поставлений товар з метою фінансування тероризму;

4)    наявність інформації про причетність власника або отримувача товару до терористичної організації.

Підкреслю, що усі ці підстави є оціночними, до того ж їх неможливо перевірити. Пам’ятаєте, що абсолютно всі в ЛДНР фінансують бойовиків та псевдореспубліки? Пам’ятаєте, що ніхто не платить податків з кінцевої ціни продажу?

Власне, це все… Нічого кращого для створення дефіциту та черг бажаючих отримати жаданний дозвіл, годі й уявити. Не важливо, хто прийматиме рішення: генерал СБУ чи архистратиг Гавриїл, – корупційною є сама схема. Корупціонерами є усі, хто в ній задіяний.

У підсумку маємо таке:

  1. Побори, зібрані на території ЛДНР, використовуються для подальшого фінансування власне ЛДНР.
  2. З операцій, проведених на окупованій території Донбасу податки в бюджет України не сплачуються.
  3. При перетині «лінії розмежування» створено легальні корупційні схеми.

Найнеприємніше, що йдеться про схеми з мільярдними оборудками. Отримані кошти, наче наркотик, отруюють відразу увесь організм держави: правоохоронців, фіскалів, урядовців та парламентарів. Тих самих урядовців і парламентарів, яких ми обрали рік тому й матимемо нагоду змінити лише за чотири роки. Виникає риторичне запитання: скільки місяців потрібно вести АТО за сьогоднішими правилами, щоб корупція поглинула усю державну систему України?

 Володимир Полевий,

експерт з національної безпеки Інформаційно-аналітичного центру

http://mediarnbo.org/2015/04/28/krivavi-groshi-viyni-abo-chomu-ato-tse-nadovgo/


80%, 4 голоси

20%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Найкращий воїн - доброволець!

Майбутнє добровольців та добровольчих підрозділів в Україні. Варіанти для роздумів.

УКРАЇНА ПОНАД УСЕ

Для того, щоб розібратися з питанням про майбутнє добровольчих воєнізованих підрозділів в Україні, слід розглянути причини їх масового створення навесні та влітку 2014 р.

Насамперед, це неефективність системи примусової мобілізації та призову. Сам  Указ про першу мобілізацію було прийнято майже через місяць від початку агресії  РФ у Криму (російська медаль «За возвращение Крыма» визначає дату 20.02.14), а саме – 17 березня 2014 р., що є окремим питанням для розгляду.  Результати мобілізації в частині залучення добровольців здивували (призивали за спеціальностями, а не за бажанням). Її ефективність в частині забезпечення, побуту і навчання бійців нажахали суспільство.

Окремо зазначу на недовіру тодішніх очільників Держави  до Збройних Сил України навесні 2014. Не останню роль тут зіграли два фактори:

1)    політики переклали відповідальність за втрату Криму з себе на ЗСУ;

2)    політики не мали довіри до армії, яка була готова підтримати режим Януковича взимку 2013-2014 рр.

Не слід забувати й про первинний «поліцейський» формат операції на Сході. Про початок АТО було оголошено 13-14 квітня, проте перша мобілізація у березні відбулася лише до лав ЗС України та до Нацгвардії. Тому у керівника міліції виникло питання про залучення добровольців також і до МВС, яке опинилося осторонь процесів створення нових підрозділів. 13 квітня Аваков заявляє про намір створити патрульну службу міліції особливого призначення. 24 квітня у Дніпропетровську починається формування підрозділів «Дніпро-1» та «Дніпро-2»

Весною 2014 р. Київ зі здивуванням й, часом, занепокоєнням спостерігав за таборовим побутом маргінального натовпу на Майдані. Коли і за яких умов розійдеться Майдан? Це питання турбувало багатьох, у тому числі політиків, у яких спрацював інстинкт самозбереження. Розігрітий націонал-популізмом протестний люмпен треба було кудись спрямувати. Аж тут ми отримали зовнішнього ворога.

Відразу після революції стартувала Президентська виборча кампанія 2014 року. Патріотизм і війна стали чудовим полем для підняття рейтингів. «АТО має тривати 5 днів» – пам’ятаєте? У ціні опинився технологічний піар на добровольчих підрозділах, які рятують державу (чорні чоловічки О. Ляшка). Подальший піар триває до кінця жовтня 2014 р. – до моменту обрання найбільш мілітарно-популістської за часів незалежності ВРУ.

І останнє. Існувала пряма зацікавленість фінансово-промислових груп у створенні власних воєнізованих структур для промоушену комерційних інтересів.

За таких передумов шансів на створення дисциплінованого, державницького добровольчого війська були мінімальні. Окрім іншого, при формуванні цих підрозділів закривалися очі на медичний, професійний відбір, наявність судимостей, алкоголізм тощо.

Реальність не забарилася. Підрозділи добровольців у стресових умовах війни, або ж «ні війни, ні миру», стають осередками протиправних дій, мародерства, викрадень та «контрабанди» через лінію розмежування. Накази виконуються вибірково. Точну кількість «добровольців» і зброї у них на руках влада не знала, а часом не знає й сьогодні.

Вже 27 жовтня 2014 р. Арсен Аваков прийняв рішення розформувати спеціальний батальйон Міністерства внутрішніх справ «Шахтарськ» через неконтрольованість дій цього юніту.

У кінці квітня 2015 р. з лінії фронту відводять підрозділи Добровольчого українського корпусу ПС. 28 квітня базу ДУК під Дніпропетровськом заблокували підрозділи десантників. 2 травня базу розблокували, заявивши, що інцидент вичерпано.

Питання про добровольчі підрозділи залишається відкритим. Його актуальність поновлюватиметься щоразу після чергового резонансного злочину, вчиненого «добровольцем».

Які варіанти вирішення можливі?

1)    Залишити «патріотів» у спокої. Позичати очі у Сірка щоразу, коли демократії Заходу питатимуть, що роблять незаконні збройні формування на Сході України. Визнати, що людина з автоматом має більше прав за пересічного громадянина й поставити крапку у питанні стратегічного вибору України.

2)    Легалізувати підрозділи добровольців, формально включивши їх до складу ЗСУ, МВС чи Нацгвардії. Це варіант, який обстоюють самі добровольці. На жаль, він не вирішує питання «патріоти блокують АП, або Укргазвидобування», або «патріоти проти наступу чи припинення вогню». Він не вирішує нічого по суті, окрім формальної сторони.

3)    Провести профвідбір добровольців та включити їх до лав ЗСУ та Нацгвардії на добровільній контрактній основі, надавши можливості вибору подальшої служби серед найбільш боєздатних підрозділів. Цей варіант найбільше до душі військовим та правоохоронцям, які справді цінують мотивованість та професіоналізм окремих бійців-добровольців.

4)    Зробити армію не тільки ефективною, а й об’єктом гордості українців, зосередивши на її реформі та підтримці основні управлінські зусилля. Чітко розділити правоохоронну та військову функції. Існують великі сумніви щодо доцільності перебування в структурі МВС підрозділів (наприклад, Нацгвардія), озброєних танками та артилерією. Нацгвардія у США, наприклад, – це складова Сухопутних військ US Army, а не поліції чи ФБР.

Будь-який варіант рішення має базуватися, насамперед, на Законі, а не політичній доцільності. Будь-яке рішення не повинно приховувати той факт, що після року війни ми ще не маємо армії, у якій насправді хочуть воювати Добровольці.

 Володимир Полевий,

експерт з національної безпеки Інформаційно-аналітичного центру.

«Крев-Мага» – KRAV-MAGA MILITARY

КРЕВ-МАГА: перемога вимагає підготовки

КРАВ-МАГА-Баталов - без координат

Інформаційно-аналітичний центр розпочинає цикл матеріалів, пов’язаних із спеціальною підготовкою. Відповідна рубрика відображена на рубрикаторі сайту MEDIARNBO.ORG.

В умовах неоголошеної війни проти України, питання безпеки держави та особистої безпеки її громадян є актуальними, як ніколи. Це стосується і захисників Вітчизни на передовій у зоні проведення АТО, і тих, хто сьогодні продовжує працювати «в тилу».

Важливість питань військової спецпідготовки в умовах сучасного ведення бойових дій, мабуть, не викликає сумніву. Це підтвердить кожен військовий, зокрема й ті, хто проходив спецкурс В’ячеслава Галви – одного з найкращих інструкторів Головного управління розвідки МО України. На жаль, полковника Галви вже немає з нами – герой загинув, захищаючи Україну, влітку минулого року. Але в Україні живуть і працюють його побратими – ті, хто здатен завдяки власним знанням та вмінням навчати наших захисників – а відтак – допомогти не лише швидше та ефективніше виконати бойове завдання, а й зробити це з мінімальними втратами. Тобто – врятувати не одне життя наших воїнів.

Також жоден правоохоронець, який працює сьогодні «з українського боку лінії розмежування», не заперечуватиме необхідності отримання навичок протидії терористам, збройним нападам та провокаціям. Протидії, спрямованої як на нейтралізацію загрози для мирних мешканців, так і роззброєнню та затриманню злочинців. І знову ж-таки, ефективні навички та вміння тут здатні врятувати не одне життя оперативників.

Наразі ми також маємо підвищену криміногенну обстановку не тільки в «містах ризику» – Маріуполі, Харкові, Одесі тощо, а й у столиці. А отже – навички ефективного самозахисту, вміння «не входити» у небезпечну вуличну ситуацію, а при потребі – «вийти» з неї максимально швидко, захистивши себе й свою родину – будуть не зайвими для чоловіка чи тим більше жінки. А можливо – навіть єдиними, які насправді врятують життя чи здоров’я у тій чи іншій непростій ситуації.

Нашим постійним ведучим тепер буде фахівець з спеціальної підготовки – Володимир Баталов, засновник та інструктор школи виживання Street Self-Defense UKRAINE, начальник управління спецпідготовки ГО «Офіцерський Корпус», кваліфікація якого підтверджена понад 15 міжнародими сертифікатами.

Володимир є інструктором з військового виду «Крев-Мага» – KRAV-MAGA MILITARY, самозахисту та рукопашного бою для цивільних осіб – IKI KRAV-MAGA, груп особистої охорони (силова протидія), та морської безпеки (супровід в акваторіях та на суднах), а також поліцейського варіанту «Крав-Мага».
Система «Крев-Мага», у перекладі з івриту, як «контактний бій» була заснована в Ізраїлі у 30 роках минулого століття розвідником Імі Ліхтенфельдом (Імі Сде-Ором).

Не повторюючи інформацію, яку легко знайти в Інтернеті, додам лише, що ця система постійно вдосконалюється. Усі її варіанти – військовий, поліцейський чи «громадянський» – суто практичні.

Головні принципи«Крав-Мага»:
• уникнути пошкоджень;
• не дати спустити себе на землю;
• швидко знешкодити нападника;
• швидко перейти від оборонної до наступальної техніки;
• використовувати рефлекси тіла;
• використовувати вразливі місця;
• використовувати в якості допомоги будь-який доступний предмет.

Як пишуть численні підручники, «Крев-Мага» допомагає спочатку позбутися безпосередньої небезпеки, запобігти подальшим агресивним діям, а потім – нейтралізувати нападника.

Призначення «Крев-Мага» – допомогти людині вижити. Саме тому до неї увійшли тільки і лише ті прийоми, ефективне застосування яких перевірено на практиці реальному житті. Система, яку ми сьогодні пропонуємо до уваги – це система ретельно відібраних Володимиром Баталовим комплексів, які здатні допомогти захистити себе і найдорожчих людей. Захистити – і знешкодити загрозу.

Додам лише, що досягнути значного ефекту у тренуваннях можливо лише за умови відносної «реальності» змодельованих безпекових ситуацій, які свого часу були ретельно вивчені та опрацьовані фахівцями з військової, поліцейської чи «цивільної» «Крев-Мага». А також – під безпосереднім наглядом досвідченого майстра.

Отже, знайомтесь.
Інструктор Володимир Баталов.

[email protected]

http://www.krav.com.ua/

Андрій Галат, спеціально для Інформаційно-аналітичного центру

Готовність до бою найвищого рівня

Заступник керівника АТО: Готовність НЗФ наступати залежить від нашої спроможності стримати та відбити агресію

Cергій Галушко-1

Учора, 6 травня 2015 року в Антикризовому медіа-центрі у місті Краматорськ відбувся спільний брифінг для журналістів за участю представників штабу Антитерористичної операції в Донецькій і Луганській областях, Міністерства інформаційної політики України та Донецької обласної військово-цивільної адміністрації
Даний захід проводиться з метою більш тісної взаємодії між співробітництвом військових, журналістів а також ініціативних територіальних місцевих громад з пропозицією консолідувати та посилити інформування суспільства про ситуацію в даному регіоні.

Під час брифінгу полковник Сергій Галушко проінформував присутніх журналістів з центральних та регіональних ЗМІ присутніх гостей про ситуацію у зоні АТО.
За його словами незважаючи на умови припинення вогню, незаконні озброєнні формування ведуть обстріли зразками озброєння, яка за умовами Мінської угоди, мала бути відведеною із зони конфлікту. Крім постачання людських ресурсів, після підписання Мінських угод українською розвідкою фіксується продовження постачання техніки бойовикам із Росії. Зокрема, він зазначив, що за невеликим винятком щодня спостерігається десятки обстрілів українських позицій.

Заступник керівника АТО на території Донецької та Луганської областей полковник Сергій Галушко також наголосив на можливості дестабілізації ситуації в українських містах напередодні та під час травневих свят. Противник намагається використати 9 травня в своїх інтересах. Але незважаючи на це, люди в регіоні в цілому на нашому боці та готові робити все, щоб унеможливити провокації.

Щодо, власне, наступу незаконних озброєних формувань на українські позиції, підчас свят чи то після них полковник Сергій Галушко зазначив, що їхня готовність наступати залежатиме не скільки від наближення 9 травня, скільки від нашої чіткої готовності та спроможності стримати та відбити агресію.

РНБОУ схвалено Стратегію національної безпеки України

06.05.2015
Прес-реліз за підсумками засідання РНБО 6 травня

6 травня 2015 року відбулося засідання Ради національної безпеки і оборони України, на якому було схвалено Стратегію національної безпеки України - основний документ оборонного планування.

Стратегія розрахована на реалізацію до 2020 року пріоритетів політики національної безпеки, а також реформ, передбачених Угодою про асоціацію між Україною та ЄС і Стратегією сталого розвитку «Україна - 2020». Головне в Стратегії - створення нової системи забезпечення національної безпеки і оборони, спроможної гарантувати державний суверенітет і територіальну цілісність України від усього комплексу можливих загроз, насамперед, від збройної агресії.

Також Радою національної безпеки і оборони розглянуто питання щодо посилення обороноздатності держави та вжиття додаткових заходів для її забезпечення. Ретельно проаналізовано військові загрози та можливі сценарії розвитку ситуації, опрацьовано оперативні заходи щодо протидії військовій агресії.

На засіданні схвалено комплекс заходів щодо прискорення будівництва фортифікаційних ліній та рубежів, зміцнення оборонних і безпекових спроможностей держави, розвитку системи медичного забезпечення військовослужбовців. За зрив строків будівництва оборонних рубежів отримали догани голови Донецької і Закарпатської обласних державних адміністрацій.

Водночас, прийнято важливі рішення щодо розвитку потенціалу і системи управління оборонно-промисловим комплексом, забезпечення Збройних сил України і Національної гвардії сучасним озброєнням і військовою технікою національного виробництва, удосконалення ракетних технологій. Створено Міжвідомчу комісію з питань оборонно-промислового комплексу (робочий орган Ради національної безпеки і оборони України).

За результатами розгляду питання «Про заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» вирішено розробити та прискорити прийняття відповідного законодавчого забезпечення, зокрема, Закону «Про Національну поліцію». Комплекс невідкладних заходів щодо боротьби зі злочинністю, насамперед, буде спрямований на попередження та розслідування особливо тяжких злочинів із використанням вогнепальної зброї, таких як: навмисні вбивства, бандитизм, незаконне позбавлення волі, рейдерство.

Рада національної безпеки і оборони України заслухала доповідь Міністра внутрішніх справ України Арсена Авакова щодо стану розслідування резонансних злочинів.

Крім того, на засіданні було розглянуто питання забезпечення енергетичної безпеки держави. Передбачено вжиття заходів щодо демонополізації енергетичних ринків, диверсифікації джерел надходження енергоносіїв, розвитку ядерної енергетики, використання прихованих резервів паливно-енергетичного комплексу, забезпечення енергетики вугіллям всіх необхідних марок, підготовки до опалювального сезону 2015-2016.

[ Читати далі ]

Одеса 2 травня 2014 -2015 років

На згарищі 2 травня: відлуння довжиною в рік

Що насправді сталося в Одесі рік тому?

2 травня виповнюється рік з дня зіткнень в Одесі, під час яких загинуло 48 людей і ще понад 200 отримали поранення. «Одесская жизнь» дізналася у експертів їх думку про те, що сталося в той день і як одеситам пережити цю трагедію.

Що встановили експерти?

Для розслідування трагедії 2 травня були створені кілька паралельних груп. Досі працюють незалежні експерти з «Групи 2 травня» і команда правоохоронців. Частина кримінальних проваджень вже передана до суду, але слідство триває.

Офіційне слідство. На лаві підсудних — 22 людини

Вже 2 травня 2014 року було розпочато кримінальне провадження за ознаками кількох кримінальних правопорушень – від хуліганства до навмисного вбивства і підпалу, який спричинив загибель людей та організації масових заворушень. Через три дні, 5 травня, розслідування було передано в Головне слідче управління МВС України. До Одеси прибула група слідчих під керівництвом заступника начальника відділу ГСУ МВС України Миколи Рудницького. Слідство триває, частина матеріалів вже передана до суду.

На сьогоднішній день на лаві підсудних — 22 людини. З них 11 осіб перебувають під вартою, двом вже затвердили обвинувальний вирок. Суд засудив до чотирьох років позбавлення волі з випробувальним терміном на два роки двох міліціонерів, які напередодні зіткнень намагалися продати проросійським активістам 200 патронів і три бронежилета за 10 тисяч гривень. Інші обвинувачені — на підписці про невиїзд. Ще тринадцять осіб оголошені в розшук. Справа слухається в Малиновському районному суді Одеси.

У Приморському райсуді 23 квітня зареєстровано справу підозрюваного у стрільбі на Грецькій площі - евромайдановца Сергія Ходияка. Його звинувачують у вбивстві Євгена Лосинского, а також поранення співробітника міліції. Свою провину Сергій Ходияк заперечує.

Незважаючи на численні прохання громадськості та родичів загиблих, слідство практично не інформує публічно про результати своєї роботи.

Комісія Верховної Ради. «Бійню» спровокували антимайдановцы

Через 10 днів після зіткнень Верховна Рада України створила Тимчасову слідчу комісію під головуванням народного депутата від Одеської області Антона Кіссе. У вересні комісія підготувала попередній звіт про результати своєї роботи. Однак незабаром вибухнув скандал: частина нардепів заявила, що не ставила свої підписи під цим документом і звинуватила голову у фальсифікації. В результаті звіт так і не був проголосований парламентом, який незабаром був розпущений перед виборами 2014 року. За даними попереднього звіту, комісія прийшла до кількох висновків:

  • 1. організаторами заворушень визнані Віталій Будько (стрілок з проросійською боку на прізвисько «Боцман»), Артем Давидченко і Сергій Долженков (лідери одеського Антимайдана);
  • 2. конфлікт був спровокований проросійськи налаштованими силами;
  • 3. в день 2 травня активісти Антимайдана намагалися викрасти зброю у міліції, у тому числі 500 одиниць автоматичної зброї з Одеського університету внутрішніх справ, проте зазнали фіаско.

У Верховній Раді України запропонували створити нову комісію з розслідування подій в Одесі 2 травня. З такою ініціативою виступив народний депутат, голова фонду «Українська ініціатива» Олександр Вілкул.

- Ми подали пропозицію про створення слідчої комісії, тому що до сьогоднішнього дня не названі ні замовники спалення людей, ні виконавці. І я думаю, це буде цікаво всій Україні, - сказав Олександр Вілкул.

Однак поки парламент за цієї пропозиції так і не голосував.

«Група 2 травня». «Одеської Хатині» не було

Після зіткнень 2 травня журналісти та експерти створили «Групу 2 травня», яка на громадських засадах, використовуючи відкриті дані, проводить власне розслідування. До неї увійшли 13 журналістів, незалежних експертів та громадських діячів. Серед результатів її роботи:

  • 1. складена повна і детальна хронологія подій дня 2 травня — починаючи від зіткнень в центрі міста і закінчуючи протистоянням на Куликовому полі;
  • 2. встановлено причини пожежі в Будинку профспілок. На думку експертів, швидке поширення вогню і диму і загибель 34 людей у будинку сталися внаслідок збігу кількох факторів, що стали фатальними. В тому числі експерти вважають винними рятувальників, які прибули на пожежу лише через 40 хвилин після виклику. Ні про яке умисному вбивстві і «одеської Хатині» мова не йде;
  • 3. члени «Групи 2 травня» продовжують судитися з силовиками, вимагаючи оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок, які досі є закритими;
  • 4. після того, як Ігор Марков припинив фінансувати Антимайдан, гроші активістам запропонувала влада — в обмін на те, що вони приберуть наметове містечко з Куликова поля. За словами члена «Групи 2 травня» Сергія Діброва, полковник міліції Дмитро Фучеджи передав лідеру «Одеської дружини» Сергію Долженкову 35 тисяч доларів. Іншим учасникам Антимайдана передали ще 15 тисяч доларів. Однак в останній момент Долженков передумав, оголосив мобілізацію, і активісти «Одеської дружини» напали на проукраїнських активістів у центрі міста. Так був даний поштовх масовим заворушенням.

Версія президента. Провокація була задумана спочатку

Під час недавнього візиту в Одесу президент України Петро Порошенко озвучив свою версію подій річної давнини. На його думку, активістам спеціально роздали зброю:

— Сьогодні я можу сказати, що відомі ті, хто ставив за мету забезпечити провокацію. Завдання полягали в тому, щоб куликовцы і евромайдановцы перестріляли один одного. Саме це було тим гнітом, який повинен був підірвати Одесу, перетворивши її в Донецьк, — зазначив Порошенко.

У той же час незалежні експерти «Групи 2 травня» стверджують, що учасники зіткнень стріляли з своєї зброї, а міліція нічого не роздавала. Це підтверджують і самі учасники тих подій, а також фото та відеоматеріали.

5 відповідей на головні питання

У публікації річної давності «Одесская жизнь» поставила п'ять питань, які найбільше хвилювали одеситів в той момент. Через рік більшість з них прояснилися, хоча остаточної відповіді слідство не дало ні на один з них.

1. Поведінка правоохоронців. Чому міліція не тільки не зупинила натовп, але і дозволила стріляти з вогнепальної зброї по людям? Чому деякі міліціонери пов'язали собі на руки пов'язки, такі ж, як у антимайдановцев? Чому потім правоохоронці відпустили тих, хто був затриманий?

Відповідь: Тодішній начальник Головного управління МВС України в Одеській області Петро Луцюк підписав наказ про введення оперативного плану «Хвиля». Однак наказ так і не був введений в дію. За версією слідства, процес саботувався особисто заступником Луцюка — Дмитро Фучеджі, який пізніше був оголошений в розшук. Якщо б план «Хвиля» був введений, зіткнень в центрі Одеси вдалося б уникнути. Щоб не допустити масових заворушень під час проведення матчу «Чорноморець» - «Металіст» керівництвом Головного управління МВС України в Одеській області був сформований резерв сил і засобів. Однак з незрозумілих причин цей резерв не був задіяний у локалізації заворушень. Саме Фучеджі пізніше став чи не головним підозрюваним в організації масових заворушень, хоча незалежні експерти впевнені: полковника, який переховується в невизнаній Придністровській Молдавській республіці, зайво демонізують.

Ситуація з червоними пов'язками, які міліціонери пов'язали собі на передпліччя, остаточно не прояснилася. За попередньою версією слідства, з якою згодні багато експертів «Групи 2 травня», ніякої змови тут немає. Червоний скотч міліціонери закріпили приблизно через пару годин після початку зіткнень в центрі Одеси. Пов'язки були накладені поверх пластикових щитів, які захищають руки і лікоть. Оскільки з часом липучки на щитках приходять в непридатність, передбачається, що скотч правоохоронці попросили учасників зіткнень, щоб не втратити щитки в сум'ятті. Версія про те, що рядові міліціонери були в змові з антимайдановцами і з допомогою червоного скотчу позначили «своїх», поки не підтвердилася.

2. Провокатори. Хто стріляв у людей на Олександрівському проспекті, а також з дахів «Афіни» та Будинку профспілок?

Відповідь: Перші жертви загинули в центрі міста, це були проукраїнські активісти Ігор Іванов і Андрій Бірюков. Обидва були вбиті з вогнепальної зброї. У вбивстві Іванова підозрюється розшукуваний зараз пророссйиский активіст Віталій Будько. Є кілька відеоматеріалів, на яких зафіксовано, як він стріляє з автомата АКС74У або модифікації на його основі «Вулкан-Т» (точно встановити вид зброї по відео не вдається). Крім того, у стрілянині по людях підозрюють проукраїнського активіста Сергія Ходияка. Свою провину він заперечує, що слідство по його справі ще триває. Слідство продовжує встановлювати особистості тих, хто вів стрілянину їх вогнепальної зброї.

3. Виникнення пожежі. Із-за чого виникла пожежа у Будинку профспілок?

Відповідь: Слідство не виявило доказів умисного підпалу Будинку профспілок.

— Встановлено, що запальні суміші, в тому числі в самій будівлі, використовували обидві сторони, що і призвело до виникнення пожежі. Його разгоранию сприяла барикада, встановлена біля сходів. Будь-яких доказів запланованого пожежі в Будинку профспілок не встановлено, - заявили в Генеральній прокуратурі.

4. Ліквідація пожежі. Чому пожежники їхали на місце подій так довго? Був відповідний наказ чи їх не підпускала натовп?

Відповідь: Генеральна прокуратура розпочала кримінальне провадження проти представників пожежної охорони, зараз його розслідування триває. Керівництво структури на сьогоднішній день звільнено. Чому пожежники прибули на місце події лише через 40 хвилин після першого дзвінка, залишається неясним. Проте тодішній керівник обласного управління ДСНС Володимир Боделан заявляв, що рятувальники не могли виконувати свій борг із-за безперервної стрільби.

— Міліція не забезпечила безпеку наших співробітників, життя яких загрожувала реальна небезпека. Однак ніяких наказів не виїжджати і не гасити пожежу ніхто не віддавав, - заявив нам Боделан.

5. Загибель людей у будівлі. Що насправді стало причиною загибелі людей? Чому загиблі в Будинку профспілок лежать в дивних позах?

Відповідь: Слідство досі відмовляється оприлюднити причини загибелі людей у Будинку профспілок. З цього питання «Група 2 травня» звернулася до суду, вимагаючи розкрити дані, однак остаточного рішення поки немає.

За даними, які з'ясували експерти-токсикологи і хіміки з «Групи 2 травня», 18 осіб у будівлі загинули від чадного газу, 13 осіб — від опіків тіла і дихальних шляхів. Двоє померли від опікової травми в лікарні, причина смерті однієї людини залишилася нез'ясованою. Ще вісім людей загинули, вистрибнувши з вікон палаючого будинку.

— Розташування тіл померлих від отруєння чадним газом повністю відповідають потокам газообміну на першій стадії пожежі. Ці люди отримали токсичну концентрацію чадного газу в початковий період пожежі. Отруєння позбавило їх можливості до самостійних дій з порятунку. Люди, які не отримали отруєння, перебували в зонах, куди надходив свіже повітря. Однак, коли відбулося масове займання стін, ці люди загинули практично миттєво від масивної опікової травми органів дихання та шкірних покривів. Розташування їхніх тіл повністю відповідає температурному розподілу і газообміну другій стадії пожежі. Тіла, що знаходилися в зоні дії високих температур, придбали характерну для цих умов поза «боксера». Таким чином, причиною смерті всіх людей, тіла яких були виявлені всередині Будинку профспілок, пов'язані з безпосередніми факторами пожежі – чадним газом і високою температурою, - пояснив нам експерт-токсиколог Володимир Саркісян.

До речі, не знайшла свого підтвердження і версія про застосування у Будинку профспілок хлороформу — слідство не виявило його слідів.

2 травня приспустять прапори

День 2 травня, згідно з розпорядженням міської влади, є днем пам'яті загиблих. На будівлях підприємств та організацій міста приспустять державні прапори з траурними стрічками. Офіційних заходів на цей день не заплановано.

На Куликовому полі з 14 до 18 години пройдуть жалобні заходи, які організовують прихильники руху «Куликове поле». На заході будуть запалювати свічки, випускати голубів, транслювати траурний відеоролик. При цьому ніякої символіки та прапорів на площі не буде. Куликове поле буде взято під охорону міліції, прохід на площу буде здійснюватися через рамки металошукачів. У міліції повідомили, що на Куликове поле не буде приносити звукове обладнання, а також великогабаритні предмети.

Крім того, акція проукраїнських активістів пройде на Соборній площі, час проведення повідомлять пізніше.

У цей день заборонено балаклави. Всіх, хто одягне маску, буде затримувати міліція.

Порядок у місті будуть забезпечувати кілька тисяч співробітників правоохоронних органів, у тому числі з інших міст України.

СВОЮ ДУМКУ

Андрій Юсов, радник начальника Одеського обласного управління СБУ, прихильник Евромайдана: «Примирення неминуче»

— Іншого шляху, крім примирення, у одеситів з різними поглядами не існує. Всі повинні усвідомити, що право на застосування сили є тільки у правоохоронних органів. На той момент, 2 травня 2014 року, першими застосували силу на Соборній площі представники проросійських сил. Міліція не виконала свої обов'язки, а якщо б виконала, такої трагедії не сталося б. Також не виконала свої обов'язки міська влада. Через суд треба було домогтися заборони на проведення будь-яких заходів 2 травня, оскільки проросійські сили абсолютно відкрито оголошували напередодні повну мобілізацію, було зрозуміло, що зіткнення не уникнути. Але цього зроблено не було.

Діалог всередині суспільства потрібен, можливо, за участю міжнародних медіаторів. Наскільки мені відомо, з такою пропозицією вже виступили представники ОБСЄ, організації Евромайдана Одеси з цією ініціативою згодні. Але потрібно розуміти, що діалог можливий тільки з тими силами, які не виступають проти цілісності України.

Ігор Димитрієв, депутат Одеської міськради, прихильник Антимайдана: «Примирення неможливо»

— Примирення неможливо, тому що воно вимагає покарання тих людей, яких тепер називають героями. І не примирення було метою людей, які розв'язали кровопролиття в країні. Саме на радикалізації вони розширюють свій вплив на слабкі українські уми.

Можна скільки завгодно збирати круглі столи та комісії, але це лише замилювання очей. Винуватці вбивств — у влади в країні. А що до суспільства в цілому, то навіщо примирення з таким суспільством, яке допускає масові вбивства як спосіб боротьби з політичними опонентами?

Спроби примирення вже були неодноразово. Останній раз — 1 травня 2014 року. Таке суспільство потрібно не примиряти, а тримати в «дурці», в кращому випадку. І гамівна сорочка на них буде одягнена неодмінно, незважаючи на політику Києва чи Москви.

Інна Терещенко, конфліктолог: «2 травня було ін'єкцією, щоб ми зупинилися»

Будь-яка трагедія для міста такого типу, як Одеса, - це виклик, який місто може прийняти й засвоїти. Рік — це той час, протягом якого люди переживають горе. Для родичів і близьких, які втратили рідних у той день, цей рік був дуже важким. У одеського товариства є ресурс, щоб подібні трагедії стали етапом для нового зростання. Є міф про те, що Одеса — толерантний, веселе місто. Хоча на початку ХХ століття, як відомо, в Одесі відбувалися криваві погроми на всій території Російської імперії. Вже через 50 років Одеса жила з міфом, що ми — толерантні, відкриті, доброзичливі. Одеса вже це робила, значить, це можливо ще раз. Але зараз для примирення ще занадто рано, до того ж, ситуація в країні ще незавершена. Втім, з обох сторін протистояння є люди, які розуміють, що людське життя дорожче за все. Саме з ними треба налагоджувати діалог, їм потрібно об'єднуватися. Потрібно вчитися бачити конкретних людей, а не сепаратистів і патріотів, спілкування має бути на міжособистісному рівні. 2 травня було ін'єкцією нам, щоб ми зупинилися.

Борис Херсонський, психолог: «У Одеси — два розуму»

- Що таке одеський синдром другого травня? Це різновид посттравматичного стресового розладу. Трагедія второго травня — це травма, яку місту буде нелегко викорінити. Один з головних симптомів - це високий рівень тривоги, тривожне очікування якихось нових потрясінь і нових подій. Другий - порушення єдності, розщеплення.

Місто розділене. Думки протилежні. У сьогоднішньої Одеси – два розуму, дві думки, які ніяк не прийдуть в гармонію. І чекати цього доведеться довго. Відчуття невизначеності породжує самі неймовірні фантазії. Ходять чутки про сотні загиблих... Ніяка інформація не здається надійною. Підозрілість іноді достигнает рівня марення.

Впоратися з цим дуже нелегко. Прозорість розслідування, регулярне інформування громадян, заохочення відкритого діалогу без насильства - ось завдання для десятків підготовлених медіаторів. І ЗМІ повинні бути скоріше посередниками, ніж виразниками крайніх точок зору.
Скопійовано з сайту http://odessa-life.od.ua

У Донецьку демонтували таблицю Василю Стусу

05.05.15 15:06
У Донецьку терористи самопроголошеної "ДНР"демонтували барельєф українському поету Василю Стусу, який був розміщений на корпусі філологічного факультету Донецького національного університету.

Про це написала у своєму Facebook журналістка Лариса Лісняк: "Донецьк сьогодні. Все...зняли...втіхаря... А після свят повинні були бути продовжені консультації з приводу барельєфа Стуса", - написала Лісняк, виклавши фотографії з голою стіною на місці, де ще вчора стояв пам'ятник поетові.

Раніше вона повідомляла про те, що йшли консультації, в тому числі з юристами, щоб зберегти барельєф Стуса.
3 мая https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/700281770084096
20 апреля https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/694822687296671
18 апреля https://www.facebook.com/larisa.sinyavskaya/posts/693902560722017


Було так



АВТОПОРТРЕТ ЗІ СВІЧКОЮ

Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука —
ціле життя. Замало — нічку.
Довкола темінь полохка.
Літають кажани, як кулі.
Нестерпом студиться щока.
Де ви, крилаті? Гулі-гулі!
Як вам — нестерпно — без небес?
Аж очі підвели, поснулі.
О ні, ти не один воскрес!
Як в бодню — пугачеві скрики.
Десь бродить землячок-дантес.
О шанталавий, недорікий,
а чи поцілиш ти мене?
Свіча в задумі — не мигне.

Василь Стус





А стало так від сьогодні:



Верстаю шлях - по вимерлій пустелі,
де мертвому мені нема життя,
за обріями спогаду - оселі
ті, до котрих немає вороття.
А все ж - бреду, з нізвідки до нікуди,
а все ще сподіваюся, що там,
де кубляться згвалтовані іуди,
мале є місце і моїм братам.
Побачити б хоч назирці, впівока
і закропити спраглий погляд свій.
Зміїться путь - вся тьмяна, вся глибока,
і хоч сказися, хоч збожеволій.
Бо вже не я - лише жива жарина
горить в мені. Лиш нею я живу.
То пропікає душу Україна -
та, за котрою погляд марно рву.
Та є вона - за міражів товщею,
там, крізь синь-кригу світиться вона -
моєю тугою, моєю маячнею
сумно-весела, весело-сумна.
Тож дай мені - дійти і не зотліти,
дійти - і не зотліти - дай мені!

Василь Стус



Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.

Василь Стус



Коментар Б.Г.: За життя Стусу перепало добряче, і по-смерті спокою не дають кляті воріженьки. Як ті імперії поетів бояться. Вчився я саме тут на факультеті української філології у 1984-86 роках, коли великими почестями користався російський мовник професор Стебун Ілля, який посприяв засудженню Василя Стуса своєю "літературною експертизою" його творів. Ще й Віктор Медвечук в адвокатах не захищав, а просив суд засуди його підзахисного, як "закорінілого антирадянщика". Єдина хохма з барельєфом: його Віктор Янукович відкривав, як "зеку від зека", а тепер його поплічники його меценатські потуги похерили...

Бойовики збираються розмістити на цьому місці погруддя розвідникові часів СРСР Миколі Кузнєцову, який до Донецька і філології не має жодного стосунку.

Пам'яті Алли Горської

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
У бiлiй стужi сонце України.
А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i сподiвання.
Усiм нам смерть судилася зарання,
бо калинова кров — така ж крута,
вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивiй завiрюсi голосiнь
цi грона болю, що падуть в глибiнь,
безсмертною бiдою окошились.

Василь Стус


95%, 19 голосів

5%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Група "Ленинград" про родную Москву - суперово!





65%, 15 голосів

30%, 7 голосів

4%, 1 голос
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Пам’яті Володимира Івасюка




Йому б виповнилось сьогодні 66, але його нема в живих уже 36 років...

Життєвий шлях

Стежки дитинства

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти…

Народився Володимир Михайлович Івасюк 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в сім’ї вчителів Михайла та Софії Івасюків. Вже у три роки він проявив величезну увагу до музики, з цікавістю спостерігаючи за репетиціями учительського хору, на які його часто брали батьки. У 1954 році батько композитора разом з іншими жителями Кіцмані добивається, аби в містечку відкрили музичну школу, і п’ятирічний Володя потрапляє в підготовчий клас філії Чернівецької школи №1, де починає оволодівати скрипкою. А в 1956 році іде у перший клас середньої школи. Хлопець проявив неабиякі нахили до гри на скрипці, його запрошують грати на місцевих оглядах художньої самодіяльності, на батьківських зборах, на концертах для робітників та колгоспників. За свою чудову гру Володя отримує від земляків подарунок — гарну справжню німецьку скрипку.

Вчитель хлопця у музичній школі Юрій Візнюк вмовляє батьків продовжити музичну освіту дитини, тож після закінчення шостого класу Володя вступає в Київську музичну школу для обдарованих дітей імені М. Лисенка. Але навчання і виснажлива робота над собою, проживання в гуртожитку далеко від батьків позначились на здоров’ї підлітка і він, відмінник, після першого семестру повертається в Кіцмань, де продовжує навчання в середній школі та музичній школі за класом фортепіано. В 1964 році Володя створює в школі ансамбль «Буковинка» й пише для нього свої перші пісні, серед яких найперша — «Колискова». Колектив здобуває перемоги на кількох самодіяльних конкурсах, їде до Києва, там його помічають, запрошують на обласне телебачення, нагороджують подорожжю по Дніпру. Що важливо, пісні юного композитора запам’ятовуються, й невдовзі до нього звертаються з проханнями надіслати ноти й тексти пісень.

Попри заняття музикою справи у школі йшли прекрасно. За кілька місяців до її завершення Володя — один з небагатьох претендентів на золоту медаль. Саме тоді трапляється безглузда випадковість, яка невдовзі породить стільки життєвих труднощів та душевного болю. Під час прогулянки парком хтось з хлопців вирішив закинути картуз на гіпсовий бюст Леніна, що й було зроблено. Усвідомивши крамольність такого вчинку, друзі беруться знімати картуза. Але хто знав, що бюст не закріплений? У ході “операції” “вождь” падає, хлопці потрапляють в міліцію на 15 діб, відкривається «Справа Володимира Івасюка». Відразу постало питання про виключення з комсомолу, вигнання зі школи і позбавлення атестату. Батьки зробили все, що могли. Володя отримав атестат з четвірками з історії СРСР і суспільствознавства. Сім’я переїжджає до Чернівців. Володя блискуче здає екзамени в медичний інститут і його зараховано на перший курс лікувального факультету. Радості не було меж, але хтось повідомив про його “справу”, і 31 серпня 1966 року Володимира звинувачують у тому, що він нечесним шляхом пробрався в лави студентів і при всіх зачитують наказ про його виключення.

Юнак витримує цей удар і продовжує боротьбу за своє майбутнє. Він іде працювати слюсарем на завод «Легмаш». Коли профспілковий діяч Леонід Мельник дізнається, що Володя музикант, то доручає йому створити і вести заводський хор. Невдовзі цей хор починає займати провідні місця в оглядах художньої самодіяльності, на виступах ансамблю акомпанує сестра Володі Галя, хористи виконують Володині пісні. На хвилі натхнення Івасюк ризикує і під псевдонімом Весняний надсилає на конкурс до 50-річчя Жовтня пісні «Відлітали журавлі» та «Колискова для Оксаночки». Отримує першу премію.


Червона рута — квітка надії

Володя, шкільні рокиЧерез рік за рекомендацією «Легмашу» Володя вступає в Чернівецький медінститут. Він симпатичний усім, його відразу ж обирають старостою групи, запрошують в оркестр народних інструментів «Трембіта», в камерний оркестр медінституту. Після закінчення третього курсу Володя починає працювати над піснею «Червона рута». Хоча й до цього було багато пісень про загадкове зілля руту-м’яту, саме «Червоній руті» судилось полонити стільки сердець своєю ліричністю та своїм романтизмом. Коли Володя запропонував показати «Червону руту» й «Водограй» в передачі українського телебачення «Камертон доброго настрою», з’ясувалось, що нікому виконати жіночу партію, оскільки всі роз’їхалися на літні канікули. Тоді запросили володарку чудового сопрано, вчительку музичної школи №1 Олену Кузнєцову, і разом з нею Володя впродовж двох тижнів давав життя новій пісні. І ось, 13 вересня 1970 року на Театральному майдані Чернівців у присутності тисяч чернівчан і на очах мільйонної глядацької аудиторії постала чудові пісні — перший великий тріумф молодого митця.

У 1971 році в Карпатах був знятий фільм «Червона рута», в якому брали участь Софія Ротару, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Раїса Кольца, ансамблі «Смерічка» і «Росинка». Це був перший український музичний фільм. У ньому прозвучали пісні Івасюка, Дутківського, Скорика. Цього ж року у передачі ЦТ «Алло, ми шукаємо таланти!» звучить нова Володина пісня «Водограй». Навесні 1972 року починається львівський період у житті Володі: він переїжджає до Львова, де стає студентом підготовчого композиторського факультету Львівської консерваторії та переводиться на IV курс Львівського медичного інституту. Розширюється коло мистецьких знайомств. І праця, невтомна праця. Створює пісні: «Я — твоє крило», «Два перстені», «Наче зграї птиць», «Балада про мальви». Незабаром відбулась ще одна важлива подія — його пісню «Балада про дві скрипки» виконала молода співачка Софія Ротару, яка вже була відома як переможниця Всесвітнього фестивалю молоді й студентів у Софії за виконання народних молдавських пісень. Згодом вона виконуватиме багато творів Івасюка, а у 1974 році з «Водограєм» стане лауреатом фестивалю естрадної пісні «Сопот-74». Саме тоді вперше на міжнародному конкурсі прозвучала українська пісня. Про Володю дуже багато писала польська преса, перекладала й друкувала тексти його пісень. 1974 рік в біографії Івасюка відзначився ще двома моментами: його обирають делегатом ХХІІ з’їзду комсомолу від Львівської області, того ж року він стає студентом підготовчого відділення Львівської консерваторії по класу композиції. Разом з тим йому продовжують надходити листи з найвіддаленіших містечок і сіл СРСР — всі хочуть висловити свою велику і щиру прихильність молодому таланту. Це додає Володимиру ще більшої наснаги. У 1975 році він пише музику до спектаклю за романом О. Гончара «Прапороносці» і здобуває диплом першого ступеня. Однак, коли справа торкнулася висунення кандидатури Івасюка на присудження Шевченківської премії за спектакль, хтось викреслив його прізвище. А потім згоріли декорації до вистави… Тоді ж був знятий фільм «Пісня завжди з нами», у якому прозвучало шість пісень Івасюка. Володя проводив дуже багато часу на зйомках, тому пропустив чимало занять. Це стало причиною його виключення з консерваторії. Про цю прикрість Володя не говорив нікому, навіть батькам. Пише музику до вистави «Мезозойська історія» у Дрогобицькому обласному муздрамтеатрі.

Через три роки ціною великих зусиль він поновився у консерваторії в класі Лєшека Мазепи. У видавництві «Музична Україна» виходить збірка пісень Івасюка «Моя пісня». Софія Ротару з піснею Володимира «У долі своя весна» перемагає на фестивалі «Сопот-77», а сам він працює над підготовкою платівки-гіганта. Як згадує київський звукорежисер М. Дідик, право на платівку-гігант мали лише члени Спілки композиторів, Володя ж тоді був звичайним студентом консерваторії. Тому “гігант” дався йому дуже важко, але коли він вийшов, то розійшовся вмить. Поруч з всенародною любов’ю свою “увагу” демонструє “рідна” партія. Секретар парторганізації консерваторії пропонує Володимиру написати заяву про вступ у КПРС, мовляв так йому буде легше . Але громадське життя триває. У 1978 році Володя перемагає на всесоюзному конкурсі молодих композиторів у Москві і отримує дипломи II ступеня за «Сюїту-варіації для камерного оркестру» та «Баладу про Віктора Хара». Львівська комсомольська організація збирає документи для висунення Івасюка на присудження премії імені Островського, його запрошують до участі в роботі журі республіканського конкурсу молодих виконавців. Він дає інтерв’ю, про нього пише преса, його пісні звучать на радіо. Однак із виставою «Прапороносці» Івасюк не потрапляє в число претендентів на премію Островського. Про це він дізнається у Хмельницькому. А коли 24 квітня повертається до Львова, то за якимось дзвінком-викликом в обід одягається, йде до консерваторії і більше не повертається. 18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли у військовій зоні Брюховицького лісу недалеко від Львова.

Ховали Володю 22 травня, в день, коли прах Великого Тараса перевезли на Україну. Дубову труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, люди відмовилися класти на автомобіль й на раменах несли від оселі до самого Личаківського цвинтара. Це була не бачена на ті роки процесія, це була непокора владі, адміністрації, судовим оманам. Про час і місце похорону ніде не повідомлялося. Некролог з’явився лише в одній газеті, яка виходила малим накладом — у «Львівському залізничнику». У ВУЗах призначили саме цього дня комсомольські збори з обов’язковою явкою. Були дані вказівки під загрозою виключення чи звільнення з роботи не йти на похорон. Жодної квітки у Львові не знайти, усі вони там — для Володі, останні живі квіти його останньої весни.

Коли труна пливла до Личаківського цвинтаря і злива квітів встеляла останній його зелений шлях, важкими кроками ступали львівською бруківкою десятки тисяч людей з усієї країни, його істинні друзі і побратими за життя і дотепер. З Волині примчав Василь Зінкевич, із Києва прибули Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн, не соромилися сліз Назарій Яремчук, Дмитро Гнатюк і Микола Кондратюк, Ігор Білозір і Остап Стахів. Тріо Маренич на вінку написали:

Спасибі, друже, за любов жагучу
до рідної Вкраїнської землі,
повік твою «Червону руту»
співати будуть солов’ї.

Спереду процесії йшла в національному строї і несла на руках портрет Володі в миртовім вінку донька відомого львівського художника Патика — Оксана. Позаду неї Назарій Яремчук разом із Левком Дутківським несли великий вінок живих білих квітів, надісланий Софією Ротару.

І коли поставили біля ями труну, всі чекали якусь мить: хто вийде на перед і скаже перше слово. Той крок зробив і перше печальне слово мовив Ростислав Братунь. Голос його постійно тремтів і зривався, відчувалося, що хоче сказати те, що знають усі, але ще не час. Коли закінчив, тисячі подумки вклонилися йому за те, що не побоявся, не зрадив, не відступив. А це коштувало Ростиславу Андрійовичу посади голови Львівської організації спілки письменників та спокою до кінця життя. Свого побратима по перу підтримав завжди щирий Роман Кудлик. Виступи родини Січко закінчилися тюремним ув’язненням. Коли студенти консерваторії заспівали «Чуєш, брате мій», було чути не плач, а справжнє ридання. Народ ховав свого співця, який чесно і віддано служив йому.

Після похорону від рідних композитора відцуралися, ніхто не заходив, почалося страшне цькування вже мертвого Володимира. Навіть мертвому йому не могли простити його таланту, бо й мертвим він затьмарював своїми талантом живих. І справді, його ненавиділи живим, його боялися й мертвим. Могилу тричі підпалювали, а одного разу в червневу зливу горіли квіти. Пам’ятник, який виконав Микола Посікіра, прочекав у майстерні 10 років дозволу на встановлення. Але дякуючи народові, його любові до митця, могила цілий рік в квітах, завжди святочна. Чому? Вражають слова Ліни Костенко: «А слава — це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе».



Його могила завжди встелена живими квітами, а особливо їх багато 4 березня і 22 травня (у дні народження і похорону автора легендарної «Червоної рути»).

Вранці  24 квітня 1979-го 30-річний Володимир Івасюк, як і зазвичай, поквапився до консерваторії, а додому вже ніколи не повернувся. Його понівечене тіло знайшли через три тижні у Брюховицькому лісі, що під Львовом.

У газетах тоді заборонили друкувати некрологи і співчуття родині Івасюків. А у день похорону саме на цей час всюди призначили комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, навіть були вказівки із загрозою відчислення з навчальних закладів та звільнення з роботи.

Львів відповів на цю заборону мовчазним протестом. Інформація поширювалася з вуст в уста, й тисячі городян вийшли на вулиці, аби провести композитора в останню путь.

Прощання з Івасюком вилилося у нескінченний потік народу. Труну до останнього прихистку композитора – Личаківського цвинтаря несли на плечах. Кажуть, того дня у магазинах Львова не було жодної квітки – ними вистелили дорогу до кладовища. Віддати останню шану Володимирові приїхали Юрій Рибчинський, засновник «Смерічки» Левко Дутківський, пісенні побратими Івасюка – Василь Зінкевич та Назарій Яремчук. Софія Ротару, котра перебувала на гастролях у далекому приволзькому Горькому, не змогла приїхати до Львова – надіслала від себе особисто та від ансамблю «Червона рута» великий вінок, сплетений із живих білих квітів… А перше печальне слово на могилі мовив поет Ростислав Братунь, співавтор 25 пісень Івасюка – попри сувору заборону і чітко сформульовані «наслідки», не побоявся, не зрадив, не відступив («Ми йшли один одному назустріч. Ми настільки відчували один одного, як про це тільки можуть мріяти поет і композитор…»).

За офіційною версією, Івасюк покінчив життя самогубством, проте обставин і причин його смерті досі не з’ясовано. Родина ж ніколи не вірила, що Володимир міг накласти на себе руки. Розповідає сестра композитора Галина Івасюк-Криса:



Галина і Володимир (1971 рік)

- Чи передчував Володя біду?

Не знаю, чи передчував саме біду, але якийсь смуток, образа  в його душі були. Річ у тім, що за 2 місяці до того дня, як він зник,  стався прикрий випадок у громадському транспорті. Володя зробив зауваження хлопцям, які зухвало поводилися. Зчинилася бійка, і вони мало не викинули його з трамвая, пошматували куртку. Погодьтеся, для Львова тих часів така поведінка молоді була нетиповою. Крім того, інцидент стався вдень. Щодо відчуття… Він завжди був веселий, життєрадісний, толерантний. Любив мандрувати. Був безмірно добрий, уважний, ласкавий син і брат. Дуже доброзичливо ставився до людей, був дуже вірним товаришем…

І ще така деталь: буквально напередодні зникнення він їздив у Чернівці до гарного кравця, який обслуговував Зінкевича, і замовив собі 2 костюми і 3 пари брюк. А саме того трагічного дня ми домовилися зустрітися – Володя по телефону сказав: «Тільки, маленька, вибач, я у подарунок тобі нічого з Хмельницького не привіз»… Я, пригадую, прийшла до нього додому, чекала-чекала, та не дочекалася. Почала хвилюватися, кілька разів перетелефоновувала до батьків, перепитувала, де Володя. Але ніхто нічого не знав, і це було незвично, бо батько змалечку навчив нас завжди повідомляти, де ми і коли повернемося.

До речі, коли Володю знайшли, маму відразу про це повідомили, одначе дуже довго до нього не пускали. А тата взагалі не пустили. Значить, щось було таке, чого ми не повинні були побачити. Тільки після телеграми до Руденка (Генеральний прокурор СРСР. – Т.К.) і до Брєжнєва батька допустили до тіла сина. Тоді ж прокурор Львова Антоненко на наші сльози і благання зухвало відповідав: «Мы его оденем, привезем вам, и смотрите на него хоть 100 лет». До слова, дуже багато друзів, коли з Володею сталася біда, відсахнулися від нас. А пам’ятник на могилі ми спромоглися поставити тільки через 10 років. І не тому, що бракло грошей. Тато відразу після смерті Володі звернувся до скульпторів Дмитра Крвавича і Миколи Посікіри, і пам’ятник зробили швидко, за рік. А потім 9 років він стояв у Миколиній майстерні, бо на скульптурно-керамічній фабриці його відмовлялися відливати.

Влада пропонувала батькам обмежитися простим могильним каменем. Уявіть собі, скільки праці і терпіння треба було вкласти, щоби щодня заготовку поливати і обвивати, аби не розсохлася і не розвалилася… А коли батьки встановили на могилі тимчасовий дерев’яний надгробок, їм заборонили прикріпити до нього фотографію Володі. Сам цей надгробок хтось тричі підпалював, а обгорілі дошки розкидав по цвинтарю... Вже  у перебудовчий період до справи долучилася «Просвіта», і пам’ятник нарешті постав на Личакові…

- Хто найбільше підтримував родину у ті важкі дні і роки?

Неоніла Миколаївна і Ростислав Андрійович Братуні та їхня донька Наталя. Коли Володя зник, вони в повному розумінні слова не відходили від нас, розраджували, заспокоювали, допомагали як могли, й відтоді саме вони стали для всієї нашої родини, а особливо – для мене, найближчими, найдорожчими в світі людьми.

- Вам Володя ніколи не снився?

Двічі. Один сон був віщим, а другий – як пересторога. Я важко хворіла, і мені наснилися Карпати. Все зелене, в цвіту, і йдуть тато з Володею. Володя каже: «Галочка, мені так сумно без тебе, я за тобою прийшов». Відповідаю: «Я теж за тобою дуже скучила, любий, але в мене  ще такі маленькі діти». Він махнув рукою: «Добре, тоді – пізніше… Я тобі нагадаю». А перший сон… Ми йдемо з ним через чорний ліс. Темно, під ногами чвакає болото. І всюди кубла гадюк. Мені дуже страшно, а Володя заспокоює: «Не бійся. Я з тобою». Раптом бачу промінь. Рушаємо на це світло, і я чітко чую музику Вівальді. Йдемо далі і виходимо до розкішного храму. І на тому я прокинулася.

Сон Галини направду був віщим, бо після 10 років негласної заборони на творчість Івасюка Володимир повернувся до нас – те, що залишилося недоспіваним, пробило-таки стіну мовчання. У 1989 році його «Червона рута» стає назвою однойменного фестивалю. У 1994-му президент України Леонід Кравчук підписує Указ про присудження посмертно Володимиру Івасюку Державної премії України ім. Тараса Шевченка, а 4 березня 1999 року, до 50-річчя від дня народження композитора, у Чернівцях у батьківській квартирі Івасюків з ініціативи Кирила Стеценка створюють Меморіальний музей.

«Мабуть, це можна назвати інвестицією в українську культуру, – усміхається Галина Івасюк. – Ми, не потребуючи жодного відшкодування,  залишили в тій хаті рояль Володі, скрипки, столик, за яким він працював, та інші меблі, всю шикарну батьківську бібліотеку.  Брат добре малював, і у музеї є портрет тата та нашої з Володею молодшої сестри Оксани, акварельки, шаржі та карикатури його руки, нотні та текстові рукописи, студентський квиток, грамоти шкільних і студентських років, шкільні зошити та одяг. У тім числі – й пошматована у трамваї молодиками шкіряна куртка Володі. Наш тато для музею власноруч оформив по роках 11 альбомів із Володиними фотографіями, причому всі знімки з розпачі поклеїв намертво на ПВА, аби ніхто не поцупив».

І у квартирі Галини багато речей нагадує про брата: численні фотографії, портрет Володі роботи Івана Катрушенка і поруч – і картина того ж автора, на якій зображена скрипка без струн. Досі  Галина зберігає й перший «серйозний» подарунок Володі –  дерев’яну інкрустовану шкатулку, яку той придбав у магазині „Художник“ за чималеньку на ті часи суму – 200 карбованців: «Складатимеш, Галинко, сюди свої прикраси» (до речі, саме він подарував сестрі перші в її житті золоті сережки).

– Для всіх нас, а передовсім – для батька, – говорить Галина Михайлівна.  – Втрата Володі стала безмежним горем і вічним болем. І біль цей перелився у книжки «Монолог перед обличчям сина» та «Елегії для сина».

Володимир був першою дитиною у родині педагогів Михайла та Софії Івасюків. «Нашу домівку заповнює сліпуче весняне світло і музика дитячого голосу, що диктує нам закони, яких ми повинні дотримуватися. Відчуваю болісно-приємний щем від кожного доторку ручки дитини. Десь у глибині свідомості щось постійно промовляє, що ця земля, небо, ліси, сади, хати, вулиці містечка, обличчя людей, їх душі повинні стати кращими, бо мій син буде їх споглядати, линути до них, милуватися ними», – читає мені, гортаючи «Монолог» Михайла Григоровича Івасюка, пані Галина і наголошує, що про все найважливіше й найцікавіше Володя дізнавався від Тата.

Дружба між ними, яка народжувалась із самих початків Володиного життя, була непорушною та ніжною. Батько й син любили, поважали, цінували один одного, допомагали один одному в усіх справах. Саме батько прищепив йому любов до музики, більше того, зініціював відкриття у Кіцмані, де тоді мешкали Івасюки, музичної школи, де Володя вчився  по класу скрипки. Вже пізніше саме батько купував  платівки Маріо Ланца, Енріко Карузо, Поля Моріа, Франко Пурселя, Тома Джонса, Адріано Челентано, Карела Готта, Мікі Євремовича, аби розвивати в дітей смак до гарної музики.

І саме він наполіг, аби Володя, попри абсолютний слух і шалений потяг до музики, вступав до медичного інституту (зайвих знань не буває!), і не помилився, бо лікарська наука давалася синові легко. Зрештою, життя все розставило на свої місця…

Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах – Композитор, Поет, Художник, Людина. Всі його друзі (і поети, і музиканти) стверджують, що віддати перевагу тільки одній рисі Володі важко, рівно як і нелегко знайти кожній точне роз’яснення.

На фоні радянської консервативної естради поява Івасюка стала справжнім вибухом – Володя запропонував нові ритми, нову гармонію. Був постійно в русі: писав пісні, вчився, робив аранжування, зустрічався із слухачами, був присутній на записах своїх пісень, виступав у радіо- і телепрограмах. Він мав чим гордитися – на нього у двадцять років впав тягар шаленої популярності. У такі ще незрілі літа не кожна молода людина змогла б витримати славу і не потрапити під укіс солодких, спокусливих хвиль і вітрів, але він завжди відсував себе ніби на другий план – був надзвичайно скромним і тактовним у спілкуванні. Бо для нього основними були творчість і важка щоденна праця. Бо знав, з якого він коріння, і це завжди світилося в ньому.

Він дав добрий урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапляти під затуманення чужим – завжди стояв на тій позиції, що не варто рушати за тридев’ять земель, за далекі моря у пошуках чогось нового та оригінального, а шукати і знаходити тут, біля свого першоджерела, і, головне, бути гідним, вартим того джерела.



У Львові на проспекті Шевченка пам’ятник видатному композитору та поету Володимиру Івасюку.

200 років творцю державного гімну М. Вербицькому

Сьогодні виповнюється 200 років творцю державного гімну М. Вербицькому



4 березня 2015 року виповнюється 200 років з дня народження Михайла Вербицького – українського священика, композитора, диригента, громадського діяча, автора музики до Українського Державного Гімну.

Михайло Вербицький — один із перших українських професійних композиторів Галичини, народився 4 березня 1815 року у селі Явірник Руський, на Лемкiвщинi, у родині греко-католицького священика. Після смерті батька опікунство над хлопцем взяв його далекий родич — перемишльський єпископ Іван Снігурський – засновник музичної школи при перемишльській кафедрі УКГЦ.

У другій половині сорокових років Михайло Вербицький пише релігійну музику — в цей період з’являється Літургія на мішаний хор, знамените «Ангел вопіяше» та інші церковні композиції. З активізацією театрального життя Вербицький створює музичний супровід до театральних вистав, здебільшого перекладної польської, французької, німецько-австрійської драматургії.

Вербицький написав музику до понад 20 вистав — «Верховинці», «Козак і охотник», «Проциха», «Жовнір-чарівник» тощо. У 60-х роках композитор знову звертається до жанру співогри, коли у Львові був відкритий театр «Руської Бесіди». Для цього театру Вербицький пише побутову мелодраму «Підгіряни», одну з найпопулярніших п'єс композитора, згодом «Сільські пленіпотенти», «Простачку».

1850 року Вербицький отримав ієрейські свячення. Після переїздів протягом кількох років з однієї сільської єпархії на іншу, з 1856 року проживав у селі Млинах наЯворівщині.

В останні роки життя композитор займався педагогічною діяльністю, писав статті, творив музику. Серед його учнів були отці-композитори Віктор Матюк і ПорфирійБажанський. Помер Михайло Вербицький 1870 року в Млинах у віці 55 років.



Чи знаєте ви, що:

Як пісня-гімн «Ще не вмерла Україна» вперше прозвучала 150 років тому як заключний номер першого на західноукраїнських землях шевченківського концерту, влаштованого в Перемишлі 10 березня 1865 року на роковини смерті Тараса Шевченка. Популярність твору М. Вербицького постійно зростала, його виконання стало частиною усіх святкових патріотичних концертів.

Музична редакція Державного гімну була затверджена Верховною Радою України 15 січня 1992 року, що знайшло своє відображення у Конституції України. Проте, тільки 6 березня 2003 року Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Державний гімн України», яким пропонувалося затвердити як Державний та Національний гімн на музику Михайла Вербицького зі словами тільки першого куплета і приспіву пісні Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

Цей закон підтримали 334 народних депутати з 433, що зареєструвалися для голосування. З прийняттям цього закону Стаття 20 Конституції України набула завершеного вигляду. Національний гімн на музику М. Вербицького отримав слова, віднині затверджені законом.

Рішенням 37-ї сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 200-річчя з дня народження українського композитора Михайла Вербицького включене до календаря пам’ятних дат на 2014 - 2015 рік, які будуть відзначатись під егідою цієї найбільш авторитетної в галузі освіти, науки і культури організації.


Євромайдан 31 грудня2013

У Львові спорудять пам’ятник творцеві Державного Гімну України

До відзначення 200-річчя з дня народження о. Михайла Вербицького львівська громадськість вирішила спорудити цьому видатному релігійному та культурному діячеві пам’ятник.



В результаті відкритого конкурсу н журі визнало переможцем проект відомих львівських скульпторів Андрія та Володимира Сухорських. Відтак виконавчий комітет Львівської міськради погодив місце розташування пам’ятника у сквері на розі вулиць М. Вербицького та Генерала Чупринки.

Драма й успіх отця Вербицького

Юлія Овсяник

[ Читати далі ]