КОСТЯНТИНІВКА: БУДИНОК ІЗ СИНЬО-ЖОВТИМИ ЗАНАВІСКАМИ

У Костянтинівці не було війни, але є руїни.

Апокаліптичні картини зруйнованих та розкрадених заводів (колись їх було понад тридцять) відкриваються ще з вікна потягу.

Не відразу розумієш, що ці пейзажі – наслідок не бойових дій, а результат "мирних" і "стабільних" розкрадань останніх двадцяти п’яти років.

Тут і далі усі фото авторів

В 80-тисячному місті влада ДНР протрималася від "референдуму" у травні 2014-го до втечі Гіркіна зі Слов’янська влітку того ж року. Зараз тут Україна.

Ми прямуємо до обласної лікарні №2, біля якої розташований Центр обліку бездомних осіб Костянтинівської міської ради. Тут сьогодні проживають переселенці.

"Ви з дороги, чаю хочете?", – Ольга Красікова, директор центру, зустрічає нас на порозі невеликої одноповерхової будівлі. Не чекаючи відповіді, ставить чайник та нарізає бутерброди.

"Люди, які їздять на лімузинах, ніколи не повірять, що поруч із ними існують люди, які помирають від ангіни", - каже вона.

Для неї це не порожні слова. У 2013-му в костянтинівській лікарні помер її єдиний син.

"Йому було 33 роки, помер за 5 днів в лікарні від банальної хвороби підшлункової".

Жінка витратила усі гроші на лікування, але врятувати сина не вдалося. Щоби поховати, довелося брати кредит у банку.  

Ольга Олексїївна

У Ольги Олексіївни добре серце та ненормований робочий день.

Влітку 2014-го в її центрі проживали одночасно майже 60 переселенців, зараз їх близько двадцяти. Загалом їй вдалося допомогти понад трьом тисячам людей. Саме стільки записів у її зошиті, де вона пунктуально реєструвала людей та нотувала, яку допомогу вони отримали.

З харчуванням допомагали церкви: щодня готували та розливали суп; місцеві ринки та виробництва передавали одяг, їжу, речі; виконком купив два холодильника; душову кабінку та туалети поставила місцева рада. Військові привозили сало, картоплю, мед, хліб. Допомогли і міжнародні організації, зокрема чеська People in Need за підтримки Євросоюзу.

Прості люди, як і скрізь, приносили, хто що мав. Минулого літа овочів було вдосталь.

"Я свою прибиральницю закрила в квартирі з банками та овочами і сказала їй - "не вийдеш, доки усе не законсервуєш"", - розповідає, посміхаючись, Ольга Олексіївна.

Коли продуктів стало менше, вона "притримувала" для вагітних та молодих мам фарш, згущене молоко, м'ясні консерви, які передавали військові. Через газети шукала для них візочки та дитячі манежі.

Майже в усіх кімнатах центру для бездомних сині та жовті занавіски. Ольга Олексіївна власноруч пошила їх із того, що міська рада мала в достатку. З тканини для кабінок для голосування на виборах

Про обидва боки коридору центру – невеликі кімнати. Тут живуть люди різного віку із різних міст, зграя дітей голосно верещить в коридорі, передаючи із рук в руки двотижневих кошенят.

Дехто з людей планує повернутися додому, інші думають шукати житло тут. Більшість не може планувати своє життя далі, аніж на тиждень вперед.

Але є дещо, що об'єднує. Майже в усіх кімнатах центру для бездомних сині та жовті занавіски.

Це не патріотичний жест від волонтерів.

Ольга Олексіївна власноруч пошила їх із того, що міська рада мала в достатку. З тканини для кабінок для голосування на виборах - таку тканину завозили в Костянтинівку на кожні вибори. Щоразу нову.

На відміну від інвестицій, медицини та соціальної політики.

КРАМАТОРСЬК: БЕЗ ЛЕНІНА, З ЛЮБОВ'Ю

Саша зустрічає нас на автовокзалі у Краматорську. Чорна куртка, червоний светр, чорна бейсболка. Добрий, відкритий, багато розповідає. Не любить фотографуватися.

Він показує сліди окупації міста російськими і проросійськими силами. Наскрізна діра від уламку в залізному ліхтарному стовпі. Окопи перед адміністративною будівлею. Сліди від куль на одному з будинків.

Трохи пізніше веде нас до відділку міліції, який російський спецназ захопив у квітня 2014 року. Тут, перед відділком, біля школи навпроти – сумнозвісний "порєбрік", за який наказав відійти російський військовий.

Веде до нещодавно поваленого пам'ятника Леніну: він був одним із найбільших в Україні. Неподалік маленький бюст Шевченку, біля якого традиційно збиралася українська громада. Гігантоманія Леніна і мініатюрність Шевченка: у таких орієнтирах останні десятиліття розвивалося місто.

В Краматорську проживають понад 160 тисяч осіб, 40 тисяч переселенців: з Горлівки, Донецька, Макіївки. На відміну від деяких інших міст регіону, тут працює, хоч і з меншою потужністю, Новокраматорський машинобудівний.

Після Костянтинівки Краматорськ справляє враження міста живого та доглянутого.

За словами Саші, близько 10% мешканців міста стоять на українських позиціях, близько 10% – на проросійських, а решта "просто хочуть нормально жити".

Місць колективного проживання переселенців тут мало. Це створює складності: людям складніше надавати допомогу, їхнє життя не таке помітне. З іншого боку, це добре: не живучи в інтернатах, гуртожитках чи школах, переселенці не набувають того, що місцеві волонтери називають "інтернатним синдромом". Це коли за людину все вирішують, і коли в неї немає стимулів змінюватися.

Саша приводить нас у невеличку однокімнатну квартиру, у якій мешкає п'ятеро людей. Господарі – подружжя, Олекса та Оксана, з ними живуть дві доньки та зять.

Вони волонтери – але також самі переселенці, з Ясинуватої. З ними Геннадій, волонтер і переселенець з Донецька.

Саша з Краматорська

Олекса – уроджений Краматорська; повернувся сюди після того, як у Ясинуватій йому намагалися підпалити хвіртку і почали надсилати погрози. Коли виїжджав, мав тільки маленький дипломатик, ноутбук і деякі літні речі.

Олекса говорить українською, Саша говорить російською. Ці двоє людей спілкуються між собою без проблем. Вони схожі на братів: дуже різні, але об'єднані однією метою.

У "SOS-Краматорськ", їхній волонтерській організації, працює від 15 до 20 людей: волонтери, кілька юристів, психологи. Є гаряча лінія, на яку переселенці можуть телефонувати; допомагають з евакуацією.

Робочий стіл в Краматорськ SOS

Нещодавно почали допомагати Міграційній службі в реєстрації (відповідно до урядової постанови №79 переселенцям зараз потрібна не лише довідка переселенця, але й штамп Міграційної служби); завдяки волонтерській допомозі та організації процесу вдалося опрацьовувати заявки не 30-40, а близько 400 людей на день.

Переселенцям треба допомагати змінюватися, вважають Саша та Олекса. Вони не мають ставати "професійними біженцями", їх треба рухати від мислення найманого працівника до мислення самостійної і самозайнятої людини.

Саша та Олекса

Волонтери брали участь у семінарах, які вчать переселенців починати свою справу (їх проводить Міжнародна організація міграції за підтримки Євросоюзу); вони також розробляють "Школу самозайнятості", яка вчить людей ставати самостійними людьми.

У Краматорську та інших містах Донбасу поступово з'являються ніші для діяльності, яких раніше тут не було. Присутність людей з Донецька, які звикли до більшого комфорту та вищого рівня сервісу, може стимулювати розвиток нових сфер послуг у менших містах.

Можуть з'являтися види бізнесу, про які мешканці Краматорська досі не мали уявлення.

На стіні в Олексовій квартирі – малюнки його молодшої доньки. Чоловічі та жіночі обличчя, пейзаж з двома човнами, обличчя жінки з красивими очима. Жовтий та синій прапорець, у куті – портрет Шевченка.

Оксана пригощає нас щойно випеченими пиріжками з маком. Її старша донька на останньому місяці вагітності; вона показує, де вони поставлять ліжечко для малюка. Біло-сірий кіт стрибає на Оксанині плечі.

Від усіх мешканців цієї квартирі випромінює тепло та оптимізм. Вони дивляться в майбутнє.

СЛОВ'ЯНСЬК: ВІД ПЕРЕСЕЛЕННЯ ДО ВОЛОНТЕРСТВА

Вона турботлива, сильна та безкомпромісна. Ірина Степанова виїхала зі Слов'янська навесні 2014-го, але повернулася назад, коли Гіркін "ополченцями" залишив місто. Вона сама побувала в ролі "переселенки" під Києвом, і тепер вона займається волонтерською діяльності в рідному Слов'янську – допомагає тим, хто тікає від війни.

Вже у квітні 2014-го року, коли Слов’янськ захопив Гіркін та "ополченці", нетерпимість тут стала загальним правилом життя. Ірина з протестантської громади; "нас одразу оголосили сектантами; нам сказали, що ми не маємо права дихати з ними одним повітрям", - розповідає вона.

"Нам сказали, що якщо ми хочемо жити, ми маємо забрати свої речі та своїх дітей – і виїхати протягом дня чи двох".

Вона перестала водити 8-річну доньку в школу. Пізніше, у кінці травня (Ірини вже не було в місті) снаряд влучив у цю школу, в актову залу, де діти мали проводити репетицію. Директор тоді не дозволив проводити репетицію в залі - дітей зібрали в дальніх класах. Це врятувало їм життя.

Виїхали разом із громадою на початку травня. Декілька місяців Ірина провела під Києвом, у селі Проліски, біля Борисполя. Мешкали в вагончиках – гуртожитку технічного персоналу Бориспільського аеропорту. Їжу робили на вогні, на вулиці. Інша частина громади поселилися поруч у Рогозові. Місцеві мешканці привозили харчі та речі цілими фургонами.

Після звільнення Слов'янська українською армією частина громади залишилася в Києві.

"Але я страшно хотіла додому", - говорить Ірина. Вона повернулася в серпні та відразу почала працювати у благодійній фундації "Право на захист". Сьогодні фундація співпрацює з УВКБ ООН, і допомагає багатьом людям, які тікають від війни.

"Держава – це служниця. Вона має служити людям", - говорить Ірина. Але в Україні постійно діє людський фактор: люди, які працюють в інституціях, що мають допомагати людям, часто не просто не допомагають, але і заважають.

Ірина розповідає історію про донецьку вчительку. Тут, у Слов'янську, дівчина намагалася влаштуватися на роботу чи стати на облік безробітних. В центрі зайнятості їй сказали, що треба їхати в Донецьк за трудовою книжкою. Вона поїхала, звільнилася там за власним бажанням, забрала трудову. Коли повернулася, в Центрі зайнятості їй сказали, що тепер не можуть поставити її на облік – бо ж звільнилася вона за власним бажанням. І ніхто з держслужбовців їй нічого не порадив, ніяк не попередив.

Держава сама часто нездатна виконати вимоги, які сама запроваджує. Постанову № 79, яка встановлює додатковий контроль над переселенцями, майже неможливо реалізувати: реєструвати людей треба в Державній міграційній службі, але кількість осіб, які працюють у відділенні у Слов'янську, скоротили з 24 до 4-х. Люди місяцями стоять у чергах.

Але сама Ірина є частиною нового суспільства. Суспільства самовідданого, сміливого, доброго. Під час свого буття переселенкою вона отримала багато тепла. Тепер вона віддає його іншим.

КОЛИ ТРЕТЯ СТОРОНА НЕ МАЄ ВЛАДИ

У Сергія Саєнка була будівельна фірма в Донецьку. Він займався комерційною нерухомістю. Зараз каже, що поставив усі бізнесові проекти на паузу.

Пауза для нього – це допомагати іншим людям. Сергій скромний, справляє враження людини, заглибленої у себе. У Донецьку він був пастором протестантської церкви, в Слов'янськ виїхав наприкінці липня.

Зараз він возить продукти в Авдіївку, Красногорівку, Попасну. Каже, що дуже проблемними є Красногорівка, Мар'їнка та деякі інші прифронтові міста. Гуманітарні вантажі практично не доставляються. Піски тримаються завдяки допомозі військових.

Він також допомагає з евакуацією. Розповідає про бабусю-інваліда з Авдіївки, яка пересувалася тільки на ходунках. Хтось відговорив її евакуюватися. Через 3 дні її знайшли мертвою, в її ліжку. Вона замерзла.

Як і багато інших волонтерів, Сергій критичний щодо державної бюрократії. Документів вимагають часом дуже багато – навіть на гуманітарні вантажі. Пропускна система створює простір для корупції.

Центри колективного проживання досі платять комунальні платежі за комерційними тарифами. Уже півроку, з осені, волонтери борються за те, щоб тарифи знизили – до тих, які платять люди за свої помешкання. Поки цього не зробили, у центрах накопичуються борги. Їх можуть відключити. Від електрики, від тепла, від останніх залишків комфорту.

Сергій готовий допомагати людям з обох сторін. Він має проукраїнські переконання, але готовий допомагати всім, бо вважає, що людяність не мусить мати меж.

Він думає, що примирення може відбутися, якщо буде бажання з обох боків.

"Без внутрішнього прощення та внутрішнього зцілення не можна йти далі", – говорить він.

"Уявіть собі людей, які потиснули один одному руку. Третя сторона просто не має над ними влади".

ГЛАДКОШЕРСТИЙ СОБАКА

Оксана з Миронівського, що з двадцяти кілометрах від Дебальцевого. У неї приємний молодий голос, вона дзвінко сміється. Тримає на руках 2-річного Георгія, поруч сидить її 10-річна донька Ліза. Собака Лайма радісно стрибає навколо та намагається облизати руки.

"Донька слізно просила – "Мамо, забери собаку, забери собаку", – усміхається Оксана.

"Під час обстрілів ми з дітьми стояли в коридорі, трималися один за одного, молилися і плакали. Сипалося з усіх боків. Коли спустилися до підвалу, собаку залишили в квартирі. Але донька так плакала, що довелося підійматися і забирати її".

Оксана з дітьми

Ми сидимо в кімнаті санаторію у Святогорську. Тут живуть півтори сотні людей з Дебальцевого та навколишніх міст – усі вони виїхали в січні та лютому. У багатьох, як і в Оксани, вже немає житла.

"Наш будинок увесь у дірках, а балкон згорнувся, мов килим, уявляєте?".

В кімнаті душно і сиро, стіни навколо батареї почорніли від грибка: навіть на шторах помітні темні плями. Цей грибок неможливо відмити, від нього кашляють діти.

Годують у санаторійній їдальні раз на день: ввечері доводиться їсти холодне в кімнаті – те, що вдалося вдень забрати з обіду в скляних банках. Прання – річ нечаста: на поверсі є машинка, але бракує прального порошку.

Оксана вже півтори місяці не отримує виплат: коли в Дебальцеве зайшла ДНР, документи звідти вивезли чи то в Артемівськ, чи то в Слов'янськ. Переоформити виплати поки не вдалося. Переселенські гроші теж оформити непросто – треба їхати в Слов'янськ, а там черга розписана на місяць уперед.

"Черги, як у мавзолеї!" – дзвінко сміється вона.

Родина виживає завдяки допомозі батьків – мама Оксани залишилася в Світлодарську – щомісяця вона їздить в Артемівськ і пересилає доньці та онукам кілька сотень гривень.

"Я вам так скажу: я не хочу, щоби в Миронівському та Дебальцевому була ДНР", – каже Оксана. "Є люди, які хочуть, але я особисто не хочу. Я не можу уявити, що у нас буде Росія".

Оксана розуміє, що її точку зору поділяють не всі. Зізнається, що тут, у санаторії, доводиться уникати розмов на політичні теми і що люди навколо нерідко агресивні.

Вона розповідає, що коли в Миронівському стояли українці, не бачила від них нічого поганого. Стояли на околицях, будинки мирних людей не обстрілювали, віталися та пригощали дітей солодощами.

"Одного разу пішла я за хлібом. Вже йшли бойові дії, їсти майже нічого не було. Зустріла одного офіцера українського. Постояли, поговорили. Він сказав, що краще мені з дітьми виїхати. Розповів, що у нього теж є донька, їй 16 років", - згадує Оксана.

Коли прощалися, військовий дав Оксані сумку з продуктами. Сказав, щоби віднесла дітям.

"Він сказав мені, що після війни хоче всиновити дівчинку з притулку. Так і сказав: "Я дівчинку хочу", уявляєте? Зазвичай усі чоловіки хочуть хлопчиків. А він – дівчинку".

Несподівано в очах Оксани з’являється смуток.

"Після того, що було в Дебальцевому, я не знаю, чи він живий. 42 роки йому, з Харкова, а як звати – так і не дізналася. Я би хотіла його розшукати. Після війни. Думаєте, це можливо?".

Оксана не хоче лишатися в Святогорську – хоча виїхати далі на захід, знайти житло в Києві чи області за невелику оплату. Сподівається, що хтось зможе здати їй житло за комунальні. Їй треба жити далі і піднімати дітей. Але вона дуже переживає, що з собакою їй буде важко знайти житло.

Лайма стає на задні лапи та намагається лизнути хазяйку в обличчя.

"Лайма!", - сміється Оксана. – "Коли ми виїжджали, вона сиділа тихо-тихо. Ніби просила: "Візьміть мене з собою. Не залишайте мене. Не залишайте"".

Ми прощаємося, Оксана знову посміхається. Звичайна жінка із дзвінким сміхом, двома дітьми та собакою.

"Ви обов'язково напишіть, що собака у нас гладкошерстна. Так і напишіть. Будь ласка".

ОХОЧИМ ДОПОМОГТИ:

Оксана шукає житло в Києві чи області (за комунальні) Телефон: 093 480 83 67

Сторінка SOS Краматорськ у Фейсбуку

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Усі фото Тетяни Огаркової, Володимира Єрмоленка

Патрульна поліція. Твоя нова поліція.

а). Оголошую дату старту патрульної поліції в Києві: стартуємо у суботу 4 липня 2015!

Нас чекає ще неймовірну кількість роботи і формальностей, не кажучи вже про необхідність голосування в парламенті 2-го читання закону про Національну поліції 16-18 червня. Незважаючи на безліч проблем і складнощів на шляху - наша команда працює щільно і ми налаштовані оптимістично!

б). Ще новина - в найближчі дні запускаємо процес нового поліцейського патруля в Луцьку. Готуйся Волинь!

в). Процес формування патруля в Одесі, Львові та Харкові увійшов у другу фазу. Вам будуть цікаві деякі цифри:

статус набору слухачів в патрульну поліцію по регіонах станом на 06.02.2015 р

ЛЬВІВ

Всього подано анкет: 8601

З усіх поданих анкет відповідають базовим вимогам: 7101

Тест загальних навичок вже пройшли 4004, з них успішно: 3124

ВЛК вже пройшли 638, з них успішно 523

Физо вже пройшли 829, з них успішно 755

Чекають призначення на ММПАЙ: 189

Відмовилися від участі: 258

ОДЕСА

Всього подано анкет: 4031

З усіх поданих анкет відповідають базовим вимогам: 3215

Тест загальних навичок вже пройшли 1786 з них успішно: 1432

ВЛК вже пройшли 112, з них успішно 49

Физо призначено на 03.06.2015

Відмовилися від участі: 209

ХАРКІВ

Всього подано анкет: 4347

З усіх поданих анкет відповідають базовим вимогам 3561 (цифра прогнозна, тому анкети проходять валідацію) Запланована дата початку Тесту загальних навичок - 04/06/2015

СУМАРНА СТАТИСТИКА по всьому місту:

Відсоток чоловіків: 72%

Відсоток кандидатів з вищою освітою: 61,2%

Відсоток безробітних: 41,3%

Відсоток діючих співробітників міліції: 8,5%

г). Ще з новин проекту Нового поліцейського патруля в Києві:

Крім реалізованих зараз піших і автомобільних патрулів, у складі Київського поліцейського патруля буде кінний патруль для паркових зон і річковий патруль в юрисдикції Києва та Київської області.

д). Наступного тижня представлю главу Київського поліцейського патруля, 50 керівників патрульних рот і шефа департаменту патрульної поліції. До речі, що з'явилися в пресі чутки про кадрові призначення на ці посади - не достовірні.

У ці ж дні ми представимо форму нового поліцейського патруля.

Загалом, як і говорив - роботи багато і вона увійшла в найгарячішу стадію. Підтримайте довірою і добрим словом ВАШИХ нових поліцейських!

2. Учора Президент Петро Порошенко і прем'єр-міністр Арсеній Яценюк, в рамках візитів прем'єрів Японії і Канади, серед найважливіших міждержавних питань остаточно оформили угоди допомоги урядів Японії та Канади на підтримку проведеної реформи МВС.

Канада надасть безповоротну фінансову допомогу $ 5 млн. в цьому році і продовжить у наступному. Японія - $ 4,2 млн. На додаток до $ 15 млн. уряду США зовсім непогана підмога до нашого державного бюджетного фінансування реформи МВС. І, що не менш важливо + досвід і причетність провідних країн до нашої реформі.

* * *

І від створюваного майбутньої поліції - до прози сьогоднішнього дня.

3. МВС вже повідомляло про розслідування справи відносно компаній групи Дмитра Фірташа OSTCHEM. Висунуто звинувачення - нанесення збитків державі 5742 млрд. грн. У тому числі борг держкомпанії 3343 млрд. грн. Плюс неодержані доходи на суму 2, 399 млрд. грн.

У рамках забезпечення інтересів держави раніше нами було вже арештовано 499,121 тис. кубів природного газу, що знаходиться в сховищах "Укртрансгазу" і належить підприємствам групи OSTCHEM (рішення суду від 30 квітня 2014р.).

У продовження забезпечення інтересів держави слідством встановлені відомості про нерухоме майно та земельні ділянки, що належать підприємствам групи компаній OSTCHEM. На даний момент з метою накладення арешту на об'єкти нерухомості нами направлено до суду 110 клопотань. До п'ятниці в забезпечення позовів держави арешт накладено вже на 46 об'єктів.

Працюємо далі. А я ось що думаю: може Фірташу поднатужиться і віддати гроші державі по-хорошому ...

4. Минулого тижня МВС порушило ще одне виробництво, пов'язане з Фірташем - за фактом зловживання службовим становищем співробітниками НАК "Нафтогаз України". Ми підозрюємо змову посадових осіб минулого керівництва НАКу з управлінцями та власниками РосУкрЕнерго і Group DF, Centragas Holding AG, що володіють 50% акцій РосУкрЕнерго, співвласником якої є також російський Газпром.

Коротко поясню суть. В кінці 2010 року Стокгольмський арбітражний суд виніс рішення у судовому розгляді між "Росукренерго" і НАК Нафтогаз України у справі про експропріацію 11 млрд куб. м газу.

"Нафтогаз" був зобов'язаний повернути РУЕ 12,1 млрд куб. м газу в підземних газових сховищах України, з урахуванням 1,1 млрд. куб. неустойки.

Це антиукраїнські рішення Стокгольмського суду стало можливим тільки тому, що керівництво НАК Нафтогаз, імовірно за вказівкою вищого керівництва країни, увійшло в змову з Фірташем і Ко. Тоді посадовці НАКу різко і несподівано змінили позицію в суді - і програли. Ціна питання? Десятки мільярдів!

Слідче управління МВС отримало нові свідчення з цього феноменальному злочинному змовою. Порушили виробництво. Передали для процесуального керівництва в Генпрокуратуру. Спільно з ГПУ визначаємо порядок розслідування по цьому найважливішому для країни справі.

Упевнений, що інформація про розслідування такого масштабу зловживань повинна бути у фокусі уваги суспільства.

5. У контексті п. 4 березня і дуже переживаю за телеканал "Інтер" і його власників Фірташа і Льовочкіна. Чи залишиться в новинних випусках цього каналу ефірний час на новини про життя країни? Адже з кожним днем все більше ефірного часу йде у них на інформ атаку на МВС і міністра. 2-3-4 сюжету в кожному випуску! А ми все не вгамовувався)) Дуже переживаю :)

Перший заступник голови Верховної Ради, в минулому – секретар Ради національної безпеки і оборони України Андрій Парубій згадує про українського героя Сергія Кульчицького. Через рік по загибелі генерала воякові відкрили пам'ятник у Львові

Він загинув, щоби ми жили.

Рік тому, 29 травня пішов у Небесну гвардію генерал-майор Національної гвардії України, Герой України Сергій Петрович Кульчицький. Загинув, як справжній бойовий генерал, як воїн, у збитому терористами гелікоптері неподалік гори Карачун біля Слов'янська.

Коли мені вдалося добитися формування перших добровольчих батальйонів і бійці Самооборони Майдану пішли в Національну гвардію, саме генерал Кульчицький взяв їх під свою опіку і пройшов із ними весь бойовий шлях – від Нових Петрівців до Павлограда та Слов'янська. І загинув він, коли їхав до своїх бійців. Я бачився з ним і в Павлограді, і в Слов'янську незадовго до смерті. Бачив, із яким захопленням мої хлопці дивились на генерала. Для них він став своїм. Гвардійцям він був справжнім батьком. Так вони його і називали – «Батя».

Працювали над відродженням Національної гвардії України як однодумці і соратники, разом і дуже щільно. Кожен у своєму напрямі – військовому і політичному. І в тому, що сьогодні Україну захищає високопрофесійна, бойова, сучасна Національна гвардія, величезна заслуга генерала Кульчицького. Тому майданівський батальйон Національної гвардії взяв почесне ім'я генерала.

Схиляюся перед рідними Сергія Кульчицького. Нема тих слів, які би втамували ваш біль. Але знаю – ім'я і пам'ять про найріднішу вам людину житиме вічно, поки буде Україна і українці.

І хоч генерал не тут, він і зараз продовжує працювати для України. На його прикладі вже виховуються і будуть виростати покоління молодих українців.

Український офіцер. Бойовий генерал. Герой України Сергій Петрович Кульчицький.

Герої не вмирають.

Слава Україні! Героям слава!

На улицах оккупированного Луганска неизвестные развесили самодельные флажки Украины, разукрашенные цветными карандашами, с патриотическими надписями: «Луганск - это Украина», «Україна єдина», «Україна переможе». 

Фотографии символики в Твиттере опубликовал один местных жителей.

«Вот они настоящие Луганчане, простые и чистые душой. Спасибо, что Вы не сдаетесь», - прокомментировал автор публикацию.

Свободный Донбасс

Уроки Риги

Саміт «Східного партнерства ЄС», якій відбувся в Ризі, досі викликає дискусії і питання, чи зустріч була успішною, чи все ж таки провальною? Багато чого відбувалося за лаштунками цього форуму. Деякі подробиці з джерел, близьких до головних фігур саміту, стали відомими нашим кореспондентам.

Отже, які висновки можна зробити з аналітичної інформації наших експертів?

Перший висновок. Узгодити позиції 28 країн-членів ЄС і 6 країн-партнерів було важкою роботою. Але це в основному вдалося зробити, що свідчить про зрілість політиків широкої Європи.

Другий. Декларація, в якій засуджуються дії Росії у відношенні до України, а захват Криму названо незаконною анексією, викликала на саміті найбільші дебати. Як відомо, до останньої хвилини формулювання її тексту не могли узгодити, і вже лунали голоси, що декларацію не буде прийнято. Натомість завдяки наполегливості президента України Петра Порошенка, канцлера Німеччини Ангели Меркель і президента Литви Далі Ґрібаускайтє та їхніх дипломатичних команд вдалося відстояти найбільш точне формулювання того, що насправді відбувається. Цікавою була позиція Білорусі. Мінськ - за офіційними даними! - висловився не проти терміну «анексія», а проти обговорення ситуації без участі Росії. Це факт, якій дозволяє краще зрозуміти, що насправді відбувається на євразійському просторі. Лише одна делегація з 34 відмовилася визнавати дії Москви щодо Криму як анексію. Це делегація Вірменії. Утім декларацію підписали всі країни-учасники з зауваженням на особливу позицію Єревана і Мінська.

Третій висновок. Вперше ЄС визнав, що кожна країна-партнер матиме індивідуальний план інтеграційного процесу. Це дуже добра новина для України, Грузії і Молдови. Раніше на країни-партнери старожили ЄС дивилися лише як на блок якихось напівєвропейських утворень. За десять років перебування в ЄС, східноєвропейські країни довели, що вони всі дуже різні. До речі, не останню роль тут зіграли такі дивні для європейського розуміння особи, як прем'єр Угорщини і президент Чехії. На них і дивляться з великою долею іронії і навіть деколи з їхніх висловлювань відверто сміються. Рига не стала виключенням.

Четвертий. Саміт не відмовив Україні в її праві на членство в ЄС. Тим не менше, і президент ЄС Дональд Туск, і лідери Литви, Польщі, Німеччини, Британії, Швеції, і голова Єврокомісії нагадали, що формат «Східного партнерства» не є інструментом розширення. Тому Києву треба шукати інших форматів для обговорення цієї теми, а головне - впроваджувати реформи. Про реформи в Ризі не казав хиба що ледащий.

П'ятий. Україна і Грузія отримують безвізовий режим з ЄС в 2016 році. Але - знову ж, все залежить не від бажання ЄС (воно як раз існує!), а від зусиль Києва і Тбілісі. А делегації обох країн приїхали до Риги ні з чим в галузі впровадження безвізового режиму. Казали про технічні проблеми. Насправді, обидві країни не бажали робити дуже важливі кроки в цій площині. Ось один з прикладів, який навели в Ризі головам МЗС України і Грузії. Але, маю підозру, що міністри про це знали і без зауважень колег з Брюсселю. Мова йде про захист внутрішніх паспортів і бази даних. Справа в тому, що купа бланків українських паспортів (кажуть про сотні тисяч!!!) залишилася на окупованих територіях Криму і частині Сходу України. Є свідчення, що кремлівські диверсанти намагаються використовувати ці документи для інфільтрації своїх агентів, тих самих «зелених чоловічків» і засилати їх на Україну, а звідти - далі в Балтію, Польщу, Румунію, Німеччину. Вряд чи, офіційний Київ про це не думав. Подібна ситуація з бланками грузинських паспортів в анексованій Абхазії. І про це мали би замислитися в Тбілісі ще до того, як добиватися лібералізації візового режиму з ЄС. А вихід простий - впровадити документ європейського зразка. З усіма засобами захисту, включаючи біометричний.

Шостий висновок. Він торкається тіні «Русскага мира», яка лякала учасників Ризького саміту. Саме під час зустрічі Москва заявила про можливість застосування ядерного вдару, якщо плани в Ризі шкодитимуть інтересам Росії. Тобто Кремль натякнув Заходу, що він має визнати країни «близького зарубіжжя» як природню зону впливу Москви. На це в Ризі ніхто не погодився. Тому свідчення - різки виступи Туска, Юнкера, Меркель, а також лідерів Великої Британії, Литви, Естонії, Хорватії, Скандинавських країн і навіть Франції та Італії. Країни ЄС вирішили діяти більш обережно, утім заявили, що відступати не збираються. І в цій тенденції ще одна добра новина для України. Взагалі, саміт відбувався під гучний акомпанемент апологетів «Русскага мира», починаючи від протестів російськомовних бабусь» біля будинку Національної бібліотеки, в якому відбувалися головні події саміту і закінчуючи урізаним інтерв'ю президента Литви Далі Ґрібаускайтє на каналі Латвійського ТБ. Останній курйоз викликав обурення не лише у Вільнюсі, але і в інших столицях. Латвійські журналісти без дозволу литовського президента вирізали всю критику влади путінської Росії щодо подій в Україні. А саме - Ґрібаускайтє передала глядачам каналу спільну думку лідерів країн ЄС, назвавши Росію країною-агресором. Цих різких формулювань злякалися латвійські журналісти або керівники телебачення. Якщо до того приєднати крики ризьких бабусь і дідусів «Путін - допоможи» і «Крим - це Росія», то картина «Русскага мира» як на долоні, хоча й в окремо взятій країні і в особливих обставинах.

Сьомий висновок. Україна стає пріоритетом в стосунках ЄС з країнами «Східного партнерства». Про це свідчить рішення надати Києву допомогу більш ніж 1,8 млрд. євро. Утім в Ризі було чітко сказано, що Брюссель готовий розмовляти з Україною про найсміливіші проекти і мрії, але за умови - впровадження реформ. Амбіції Києва щодо членства ніхто не відкинув. Натомість ЄС це не святий Христофор, якій переносив людей через річку незгод. Подолати проблеми має сама Україна - за експертної, фінансової і технологічної допомоги європейських друзів. Але домашнє завдання мають виконати самі українці. Крапка.

Віктор ЧЕРНИШУК

Нещодавно відбулася церемонія вручення нагород для учасників конкурсу української мови Петра Яцика. Цей конкурс відбувається щорічно вже двадцять років поспіль. Десятки тисяч молодих людей пройшли цей конкурс. Усі добре знають українську мову. У незалежній Україні мовою навчання у початкових, середніх школах та вищих навчальних закладах стала українська мова. Абсолютна більшість людей віком до 50-ти років володіє українською мовою. Володіє нею і більшість старшого покоління.

Прикрим є факт, що у Києві, столиці незалежної держави України, єдиною державною мовою якої є українська, більшість людей спілкуються російською. Російська мова домінує у бізнесі, спорті та засобах масової інформації.

Якщо йдеш до ресторану, офіціанти починають спілкуватися російською. Я російську мову вивчав у 1939-1941 роках по 2 години на тиждень під час навчання у Бучацькій середній школі. Я її розумію, проте вільно спілкуватися не можу. Саме тому у відповідь на звертання російською мовою я завжди прошу перейти на українську. У більшості випадків люди з легкістю і навіть із радістю переходять на українську мову. Я повернувся до України у 1988 році, їздив до різних регіонів, побував у Ялті, проте завжди і всюди спілкувався української мовою. І практично ніде не мав проблем із цим.

Завдяки Майдану наша плюроетнічна держава перетворилася на плюроетнічну патріотичну націю з новими цінностями, зокрема – діяти із почуття обов'язку до своїх співвітчизників, до своєї країни. Це продемонстрували волонтерські служби на Майдані та добровільні об'єднання, які нині борються за Україну в Донецьку та Луганську. Цей трансформаційний процес однак ще не завершився. Не всі ми позбулися підсвідомого комплексу меншовартості. Саме тому більшість людей у столиці починають спілкування російською мовою. Виняток становлять люди, які походять із західних областей. Вони спілкуються українською не лише між собою, але і з іншими мешканцями столиці.

Як вийти з цієї ситуації? Відповідь дуже проста. Усі, хто володіють українською мовою, у будь-яких життєвих ситуаціях (в особистому спілкуванні, на роботі, в органах державної влади) повинні починати розмову українською. У виняткових випадках, коли люди не знають української, як, наприклад, вимушені переселенці із Донецької та Луганської областей, зі ввічливості повинні переходити на російську мову.

Декілька років тому був організований конкурс на тему: «Україна моїх мрій». Участь взяли близько 500 учасників, які писали короткі есе про Україну їхніх мрій. Пам'ятаю, що одна 14-річна дівчина з Вінницької області написала: "В Україні моїх мрій люди будуть усміхатися одне до одного». Заохочена нагородою, вона почала втілювати свою мрію, усміхаючись перехожим на вулицях. Спочатку реакція була досить стриманою. Згодом люди почали відповідати їй взаємністю. А ще пізніше вона стала помічати, що люди почали усміхатися й одне до одного. Таким чином, вона зробила перший крок до створення України її мрій. Мене це надзвичайно вразило, і тому я довго підтримував із нею електронний зв'язок.

Моя дружина народилася в Канаді, де народилися і її батьки. Однак вона добре володіє українською мовою. Не знаючи російської, вона з усіма і всюди спілкується українською мовою (з іноземцями – англійською або французькою). Під час покупок у магазинах та на ринках вона зауважила, що у більшості випадків продавці більш радісно обслуговують її, аніж тих, хто розмовляє російською. Я певний, що такі реакції відчують україномовні уродженці України.

Потрібне станеться, якщо люди розпочнуть говорити українською мовою з усіма, усюди, про все. Вони будуть вражені гарними результатами. Згадане вище не є насильною українізацією, не є браком поваги до російської мови та її багатої літературної спадщини. Це радше буде гарною реакцією на спроби Путіна показати, що Україна не відбулася як держава у політичному, економічному і навіть у мовному плані.

Богдан ГАВРИЛИШИН