Петро Кралюк, проректор Острозької академії, Радіо СвободаНе скажу, що досконало знаю донецьких. Однак раніше, а особливо тепер доводилося спілкуватися з ними. Я далекий від того, щоб стригти їх всіх під одну гребінку – є серед них різні люди.Та все ж специфіка формування й розвитку Донбасу, його географія, особливості господарювання не могли не накласти відбиток на цих людей, на їхнє світосприйняття.
Щоб розібратися з цим світосприйняттям, варто було б провести об’ємне дослідження. Зупинимося лише на одному моменті, дотичної до цієї проблеми, – донбаській міфології.
Не так давно мав можливість познайомитися з нею в повній красі. Мені довелося бути модератором на одній конференції, яка стосувалася питань євроінтеграції України. Були там представники з різних країв України, а також гості з ближнього євросоюзівського зарубіжжя. Серед учасників виявилася одна серйозна дама з Донбасу – не лише доктор наук, а й радник Донецької держадміністрації. Її спіч, де вона розповідала про свій край – це якраз і був популярний виклад донбаської міфології. Не думаю, що всі жителі Донбасу приймають ці міфологеми. Та все ж варто говорити про їхню поширеність.
Взагалі нинішній Донбас нагадує пана Журдена зі славнозвісної мольєрівської комедії «Міщанин-шляхтич». Журден мав достатньо грошей. Але зрозумів, що не лише в грошах щастя; важливим також є те, як тебе сприймають у суспільстві. З цим у Журдена якраз були проблеми. Він – простолюдин, і благородні на нього майже не зважали, а то й насміхались над ним. Журден вирішує стати шляхтичем. Чи принаймні – подібним до шляхтича. Для цього вирішує прилучитися до елітарної культури, поширеної в шляхетському середовищі. Спеціально наймає вчителів, намагається вчитися. Правда, його «культурне прилучення» виглядає комічно. Хоча, з іншого боку, прагнення цього міщанина «окультуритися» можна сприймати і як позитив. Адже людина прагнула хоча б частково змінити себе.
Так само й нинішня донбаська еліта. Грошей у неї кури не клюють. Але ж у «великому світі» дивляться не тільки на твій банківський рахунок, але і на те, хто ти, з якої країни, яка культура стоїть за тобою. Із цим у донецьких якраз і проблеми.
Етнічна мішанка і козацький дух Донецький степ почав активно заселятися й формуватися як промисловий осередок лише з кінця ХІХ століття, а «індустріальна слава Донбасу» припала на радянський період. Населення краю (і це закономірно) становило таку собі мішанину різних етносів, людей різних культур. Водночас це були мігранти, відірвані від своїх коренів, для яких їхня питома культура не мала вже особливого сенсу. Правда, основним етнокультурним пластом Донбасу був пласт український з вираженим «козацьким акцентом». Один донбаський професор-політолог із Луганська свого часу мені серйозно доводив (російською мовою, звісно), що донбаський менталітет найбільше відповідає менталітету козацькому. Може, й так. А ще один професор-киянин, який часто буває в Донбасі, стверджував, що в донецьких живе козацький дух – треба його лише розбудити. Правда, як на мене, цей український дух серйозно приглушений. Зрештою, продовжує глушитися.
Про культурну «плинність» Донбасу свідчить хоча б назва столиці цього краю. Протягом якихось ста років місто кілька разів міняло назву – спочатку було Юзівкою, потім стало Сталіним (ніби від сталі), після цього зробилося Донецьком (буцімто від ріки Сіверський Донець, правда, ця річка через місто не протікає, а через нього тече Кальміус), знову зробилося Сталіним (певно, вже від Йосипа Сталіна) і, нарешті, стало Донецьком.
Донбаські міфологеми Але давайте повернемося до серйозної дами з її донбаської міфологією. З самого початку вона зізналася, що зараз в Україні донецьких, м’яко кажучи, не дуже люблять. Добре, що є усвідомлення цього. Але чи щось реально роблять донецькі, аби ця нелюбов зникла? Продовжують заганяти незгодних у свій «донецький рай»?
До речі, про «донецький рай». Дама визнала, що екологічна ситуація в краї є далеко не найкращою. Більше того – продовжує погіршуватися. Але при цьому не переставала описувати красоти Донбасу й розказувати про те, що край надзвичайно привабливий для туристів. Якось дивно поєднується туристична привабливість із екологічною катастрофічністю – чи не так?
Як приклад туристичної привабливості дама наводила проведення Євро-2012 на Донбасі. Мовляв, приїхало сюди багато вболівальників із Заходу і були вони задоволені, їм було цікаво. Звісно, цікаво. Вони ж на футбол приїхали. Та й суворі реалії Донбасу з його радянською символікою для іноземців – це екзотика. Таких «чудес», звісно, на Заході немає. То чого б не подивитися? Але чи захочуть іноземці ще раз сюди приїхати? Та інших загітувати?
Не переставала дама говорити про доброту, гостинність донбасців, їхню толеранцію, зокрема, релігійну. Це виглядало як анекдот. Навіть іноземці, які не дуже знають наші реалії, почали стримано посміхатися. Не витримавши цього словесного потоку, я навів деякі приклади такої «толеранції». На що дама безапеляційно заявила, що я недостатньо поінформований. Буває…
Окрім тем туристичності, толеранції Донбасу, не могла дама оминути питання культури регіону. Схоже, ця тема для донбаської еліти – одна з пріоритетних. …І болючих. Адже ця культура, фактично, не сягає глибше радянського періоду. Складалося враження зі слів авторитетної дами, що Донбас ледь не головний центр науки й техніки на теренах колишнього СРСР, а ще… музики та балету. Зокрема, згадала дама, що тут народився Сергій Прокоф’єв. Навіть сказала таке: можливо, хтось не знає, що таке Донбас, але коли йому кажуть: «Звідти походить Прокоф’єв», то відразу є реакція – звісно, позитивна. Словом, думаємо Донбас – кажемо Прокоф’єв, думаємо Прокоф’єв – кажемо Донбас.
Правда, називаючи культурні постаті Донбасу, дама геть «забула» українських культурних діячів. Чи, може, вона про них не знає? А з Донбасу ж походив Володимир Сосюра – автор знаного вірша «Любіть Україну»; тут виріс і сформувався Василь Стус, звідти походить Іван Дзюба, відомий, зокрема, своєю книгою «Інтернаціоналізм чи русифікація». Ці люди так і не поціновані належним чином на своїй малій батьківщині. Зрештою, донбаське походження мав Микола Скрипник, вірний соратник Володимира Леніна, якого люблять і шанують на Донбасі – бо там пам’ятники Іллічу ледь не на кожному кроці. Та ось про Скрипника на Донбасі не знають. Бо той, окрім того, що був ленінцем, ще став провідним ідеологом українізації. А для «крутих донецьких» українізація – це як ладан для чорта. До речі, дама, про яку йде мова, вперто спілкувалася на «общєпонятном».
Коли завершився цей урок міфології, я, розуміючи, що немає сенсу говорити про українські реалії Донбасу (дама цього все одно не зрозуміє – вона ж бо людина російської, точніше радянської, культури), нагадав, що біля витоків індустріалізації її рідного краю, насправді, стояв не Джон Х’юз, пам’ятник якому красується в Донецьку, а греко-католик Нестор Кукольник, завдячуючи якому була побудована через степ Донецький залізниця Харків-Таганрог, після чого почалося освоєння корисних копалин регіону. Це ім’я викликало жваву реакцію гостя зі Словаччини, який був присутній на конференції. Він займається вивченням діянь закарпатців, які зробили великий внесок в російську культуру. Серед них був батько Нестора Кукольника. Словацький гість навіть нагадав, що в «пушкінські часи» у Росії Нестор Кукольник як російськомовний письменник був більш знаний і значимий, ніж Пушкін. Але, схоже, цього дама не знала. Бо ж на Донбасі досі існує культ Пушкіна.
Загалом складається враження, що Донбас шукає для себе ідентичність, яка дала б йому можливість самостверджуватися. Він вперто дистанціюється від українства (хоча не знаю, чи це дистанціювання піде йому на користь), намагається «дотягнутися» до «високої російської культури» – правда, це «дотягнення» не завжди є вдалим. Але зрозуміло, що від результатів цих пошуків буде залежати не лише доля Донбасу, але, в якійсь мірі, й доля України.
