Западные государства равнодушно смотрят на то, как Украина и Россия сваливаются в мощныйкризис.
Об этом заявил в своей лекции «Постсоветский полумрак» президент Институт переходных демократий Брюс Джексон.
«Новости, что два крупнейших государства постсоветского пространства оказались над пропастью, не вызовут период поиска души среди политиков. Редакционные полосы газет не спросят: «Как мы могли так плохо относиться к Украине и России?», — заявил американский аналитик.
Более того, он считает, что «сторонники демократии и защитники прав человека будут рады, что Украина Януковича может распасться. Сторонники жесткого курса в политике обеих партий Вашингтона будут рады, что «Газпром» выходит из бизнеса и что ворота Москвы вскоре откроются для объединенных войск Запада».
Джексон отмечает, что общественное мнение на Западе, после «неуместного энтузиазма к разным революционным переменам в 2004—2005 годах сменилось безразличием к тому, что будет с Россией и Украиной».
По его мнению, «эта самоуспокоенность основывается на чрезвычайном разочаровании политическими событиями во всем постсоветском мире и усиливается серьезными геоэкономическими факторами».
«В Вашингтоне бытует мнение, что наша новообнаруженная энергетическая независимость делает постсоветский мир менее важным, что наша кризисная экономика ограничивает наши интересы в Европе и что подъем Азии отвлекает наш интерес в другую сторону», — утверждает президент Института переходных демократий.
Он отмечает, что «на протяжении менее десятилетия западные политики вначале верили, что демократия обязательно будет иметь триумф в постсоветском мире, затем они начали демонстрировать убежденность в том, что упадок и дезинтеграция стали просто неизбежными. В первом случае уверенность явилась причиной политической активности, а во втором — для оправдания дипломатической бездеятельности»,
Джексон делает вывод, что оба подхода неверны: «В обеих политиках мы неверно истолковываем Восток», — говорит он.
«Отчаянное положение постсоветского мира, как минимум, плохая новость для Европы и США. Предположительно, Великая рецессия в Украине и России может оказаться пагубной для Запада. Наше влияние на политические события не усилится, оно исчезнет вообще. Упадок в экономике Путина не сделает Россию более понятливой и трудолюбивой, а породит еще более непредсказуемого и опасного соседа», — резюмирует американский стратег.
Полные тезисы его лекции можно прочитать здесь
Напомним, что Брюс Джексон является выходцем из семьи профессиональных разведчиков: его отец Уильям Хардинг Джексон в 1951 — 1956 годах работал заместителем директора ЦРУ. Сам Брюс Джексон с 1979 года служил в военной разведке армии США. С 1990 года перешел на работу в компанию «Lehman Brothers», занимался собственности исследованиями в области собственности и торговых операций. С 1993 года работал в компании «Локхид Мартин» в качестве вице-президента по стратегии и планированию. В 2002 году основал институт переходных демократий, который возглавляет по настоящее время.
С 1995 года принимал участие в ряде избирательных кампаний на стороне республиконской партии. В 2000 году был председателем комитета по внешней политикии в избирательной кампании Джорджа Буша. В 2008 году возглавил консультационную группу по внешней политике в избирательной кампании Джона Маккейна.
Основной деятельностью Брюса Джексона является поддержка восточноевропейских государств по их вступлению в НАТО. В 2002 году он, возглавляя неоконсеквативную неправительственную организацию «Комитет по освобождению Ирака», организовал так называемое «Письмо 10», котором руководители 10 восточноевропейских стран высказались в поддержку планов США по вторжению в Ирак.
Во время выборов президента Грузии он входил в избирательный штаб Михаила Саакашвили.
На злодію шапка горить, починаємо виправдовуватися.
Прошло уже пять лет с момента, когда российская журналистка Анна Политковская была жестоко застрелена в подъезде своего собственного дома в Москве, однако никаких обвинительных приговоров по этому делу так и не было вынесено.
В 2009 году обвинители наспех состряпали дело против предполагаемого наблюдателя, водителя машины, на которой скрылись преступники, и еще одного соучастника. Все были оправданы, и Верховный суд страны назначил пересмотр дела. В июне полиция арестовала человека, который предположительно стрелял в журналистку, а в прошлом месяце бывшему главе московского Отдела внутренних дел предъявили обвинение в предоставлении материалов наблюдения и оружия, которым была убита Политковская. Надеемся, на этот раз правовая система сработает как надо, однако не стоит быль столь оптимистичными. Тем временем, заказчик или заказчики этого убийства так и не были найдены.
К сожалению, для России это норма, когда, начиная с 1992, года в стране были убиты 52 журналиста, и 18 из этих дел так и остались нераскрытыми. Множество других журналистов подверглись нападениям, были избиты, запуганы и заключены в тюрьму, после того как им удавалось раскрывать преступления, совершенные крупными бизнесменами, правительственными или военными лидерами страны.
Г-жа Политковская была известна своими жесткими репортажами о нарушении прав человека в Чечне. В ее последней статье, опубликованной уже после ее смерти, описывалось, как войска, верные лидеру Чечни, которого поддерживал Кремль, пытали мирных жителей. «Новая Газета», на редкость независимое российское издание, в котором она работала, до сих пор бесстрашно продолжает об этом писать.
В то время, когда Политковская была убита, Владимир Путин, который сейчас занимает пост премьер-министра, а тогда был президентом страны, охарактеризовал ее журналистскую деятельность как «бессодержательную» и заявил, что никто из нынешних представителей власти не мог бы организовать это преступление, которое, по его словам, было совершено с единственной целью «спровоцировать волну антироссийских настроений». Для многих россиян, подобное высказывание прозвучало как приказ полиции или судей свыше позаботиться о том, чтобы никто из власть предержащих не был обвинен по этому делу.
Пять лет спустя провал в деле поиска убийц Политковской становится постыдным напоминанием о слабости российской демократии и коррумпированности ее политической системы. Никто об этом не забудет.
Читать далее: http://www.inosmi.ru/politic/20110914/174670245.html#ixzz2UcPhrnhn
Оригинал публикации: No Justice for Anna Politkovskaya
У 1930-х роках загинули і русифікувалися мільйони українців Східної Слобожанщини і Північного Кавказу.
Керівництво Російської імперії традиційно здійснювало адміністративний поділ, ігноруючи етнічні кордони народів, що її заселяли. Створення змішаних губерній і навіть повітів мало на меті перешкодити процесам національної консолідації у межах «великої та неділимої» та посприяти асиміляції з російською титульною нацією. Відтак відновлена після краху імперії Романових у 1917–1920-х Українська держава одразу ж відчула проблему, пов’язану з приєднанням східноукраїнських земель, які перебували у складі російських Воронезької та Курської губерній, Області Війська Донського, Кубані та Ставропольської губернії.
НЕВДАЛІ СПРОБИ ПРИЄДНАННЯ
Діячі Центральної Ради під час формування території УНР у листопаді 1917-го виходили з належності території Східної Слобожанщини до складу української автономії. Зокрема, законом УНР від 29 листопада 1917-го ЦР проголосила проведення виборів до українських Установчих зборів на території Путивльського, Грайворонського й Новооскільського повітів Курської губернії, а також в Острогозькому, Бирюцькому, Валуйському та Богучарському
Воронезької губернії. Однак в умовах війни з російськими більшовиками цей регіон тоді так і залишився поза межами впливу українського уряду.
Після підписання Брест-Литовського мирного договору з країнами Четвертного союзу Центральна Рада 2–4 березня 1918-го видала закон про адміністративно-територіальний поділ України, у якому було проголошено про включення до УНР території Подоння з центром в Острогожську, що охоплювало українські етнічні повіти Воронезької та Курської губерній, а Білгородський повіт був розподілений між Харківською та Донецькою землями УНР. Однак відповідна декларація тоді так і не трансформувалася в їх реальне включення до складу України, яке стало можливим лише за часів Гетьманату Павла Скоропадського.
НАЦІОНАЛЬНЕ (НЕДО)САМОВИЗНАЧЕННЯ
Після повалення Гетьманату та остаточної окупації Наддніпрянщини російськими більшовиками Східна Слобожанщина та Донщина знову були включені безпосередньо до складу Росії. Адміністративно тодішня Східна Україна входила до Курської та Воронезької губерній і Північнокавказького краю Російської СФРР. У складі перших двох на суцільній території в 42 тис. км2 1,4 млн мешканців (63,7%) із 2,2 млн загального населення, незважаючи на десятиліття системної русифікації, все ще визнавали себе українцями. Однак цей прилеглий до України масив – більший за саму Курську область – так і не став окремою адміністративною одиницею.
У 1920-х роках навіть украй обмежене у своїх повноваженнях керівництво УСРР наполягало на перегляді встановлених кордонів між двома республіками одного Союзу. Підставою для українських вимог були дані Всесоюзного перепису, проведеного в грудні 1926-го. На прилеглій до України території РСФРР компактно проживало понад 4,5 млн українців. Приблизно така сама їх кількість мешкала на західноукраїнських землях у складі Польщі. Проте східні українські етнічні масиви так і не були приєднані до сусідньої Харківської області УСРР. Внаслідок чого, до речі, тогочасна українська столиця – Харків – виявилася фактично прикордонним містом, а сам кордон «по живому» розрізав українські етнічні землі.
БЕЛЬГІЯ В СТЕПУ
Маючи площу 293,6 тис. км2 (більшу від Великої Британії, зіставну із сучасною Італією чи Польщею), за чисельністю населення (8,2 млн осіб) Північнокавказький край переважав усі республіки СРСР, окрім Росії та України. Без гірських автономних республік його територія відповідала трьом сучасним регіонам Російської Федерації: Краснодарському та Ставропольському краям і Ростовській області. Етномовний склад чимось нагадував сучасні Бельгію чи Швейцарію, адже після окупації російськими більшовиками території Вільного Дону та Кубані в 1924-му їхні етнічно змішані українсько-російські терени стали основою Північнокавказького краю.
Серед селянства, а це понад 80% населення, у 1920-х роках зберігався українсько-російський паритет (по 2,7 млн). У традиційно зрусифікованих містах офіційно переважали «росіяни» (відповідно 0,99 млн проти 0,34 млн українців), однак частка міського населення в загальній структурі жителів краю тоді була ще незначною. Водночас у п’яти прилеглих до УСРР округах (Таганрозькому, Донському, Донецькому, Кубанському та Чорноморському) українське селянство становило більшість. Наприклад, у Кубанському окрузі їх було 900 тис. із 1,4 млн, Донецькому – 206 тис. із 376 тис., Таганрозькому – 191 тис. із 265 тис. У більш віддалених п’яти округах частка українців дорівнювала від 30% до 50% і лише в одному – промисловому Шахти-Донецькому – була незначною.
РАДЯНСЬКИЙ ЦИНІЗМ
В
умовах, коли офіційна радянська пропаганда таврувала польський
окупаційний режим за переслідування та асиміляцію українців Галичини,
Волині, Холмщини, Підляшшя, ігнорування справедливих домагань останніх
щодо приєднання Східної України до складу УСРР у межах «братнього Союзу»
видавалося цинічним. Однак більшовицький режим, попри декларування
намірів справедливо вирішити національне питання, і далі провадив
традиційну для всіх модифікацій Російської імперії політику
насильницької русифікації, а пропозиції української сторони про
розмежування відповідно до етнічних кордонів були багаторазово залишені
без уваги.
У другій половині 1920-х років на цих територіях було здійснено часткову «українізацію», що зводилася до створення шкіл та культурно-освітніх закладів, появи обмеженої кількості друкованої продукції українською мовою. Однак незабаром виявилося, що становище справжньої Східної України у складі союзної Російської Федеративної СРР незрівнянно гірше від Західної, яка перебувала під владою «панської Польщі», незважаючи на постійні утиски польських українців на національно-культурному та релігійному рівнях.
ВИНИЩЕННЯ УКРАЇНСТВА
Попри поразку Кубанської Народної Республіки, кубанське козацтво продовжувало чинити опір владі більшовиків. Якщо на Великій Україні оспівані в «Чорному вороні» партизани діяли до кінця 1920-х, то на Кубані антирадянська боротьба тривала до кінця 1930-х (невеликий загін Мілька Каленика протримався навіть до приходу німців у 1942-му). Понад те, в умовах чергового наступу сталінського режиму на селянство на рубежі 1920–1930-х посилилася ностальгія кубанців за часами існування Кубанської Народної Республіки, а нові повстанські загони часто формувалися під гаслами «Нехай живе вільна Кубань!».
Режим відповів терором, ключовою ланкою якого став геноцид українського народу 1932–1933-го та масові депортації «куркулів» зі східних українських ареалів. Причому українці Східної Слобожанщини та Північного Кавказу постраждали від останніх значно більше, ніж в умовах УСРР. Яскравий етнічний підтекст чітко простежується, зокрема, в інструкції ЦК ВКП(б) і РНК СРСР за підписом Іосіфа Сталіна та Вячєслава Молотова «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та Західній області» від 14 грудня 1932-го. За дивним збігом обставин пункти цієї господарської директиви засуджували «українізацію», пропонували згорнути її, а «винних» ув’язнити на 5–10 років у таборах ГУЛАГу. Ставилися вимоги негайно перевести на Північному Кавказі все діловодство «українізованих» районів, газети та журнали з української мови на російську, а до осені й викладання в школах.
У результаті на східноукраїнському етнічному терені спостерігалося не лише фізичне винищення українців, а й їх «етноцид». Відтак, коли в грудні 1932-го розпочалася паспортизація, вони стали масово записувати спочатку в графі «національність», а потім й у своїй свідомості «русский», а черговий перепис населення, проведений лише за 10 років після попереднього (початок січня 1937-го), засвідчив дивне та катастрофічне зникнення наших співвітчизників на згаданих вище територіях.
Зокрема, на суцільному масиві колись українських земель Курської та Воронезької областей їхня чисельність зменшилася майже втричі – з 1,4 млн до 0,55 млн осіб, а на території Північнокавказького краю (без автономних республік) узагалі в 10 (!) разів – із 3,1 млн до 310 тис.
Після проведення депортацій частини місцевого населення видана Реввійськрадою СРСР директива за підписом Міхаїла Тухачевского передбачала заселення цих територій демобілізованими солдатами Червоної армії. При цьому визначався порядок їх вербування: до поселенців у жодному разі не могли бути зараховані вихідці з України та Північного Кавказу.
АПРОБАЦІЯ МЕХАНІЗМІВ РУСИФІКАЦІЇ
Сьогодні офіційна частка українців у районах, де ще 80 років тому вони становили відносну або й абсолютну більшість, не перевищує 1–4%, а існування справжньої Східної України назавжди увійшло в історію, залишивши нащадкам сумний досвід втрати українського етнічного масиву на Сході. Місцеві мешканці, нащадки наших колишніх співвітчизників, за даними соціологічних опитувань, демонструють один із найвищих у РФ рівнів несприйняття самого факту існування незалежної Української держави та можливості відмінного від Росії її шляху розвитку.
Своєю чергою, апробовані й доведені до довершеного вигляду на
території цих земель механізми русифікації, прищеплення українцям
ворожого ставлення до ідеї національної державності у подальшому були
перенесені далі на захід – уже в межі УРСР. Хоча цей процес і перервався
(або принаймні загальмувався) на початку 1990-х, його наслідки
відчуваються різною мірою в багатьох східних та південних регіонах
України й до сьогодні.
Аратта
«Усі бачили, що я відкрито йду на смерть. Тому слухали мене», - пояснює лідер страйкарв, те як вдалося стримати колишніх підпільників від застосування сили. «Адміністрація провокувала насилля. В табір завезли холодну зброю: лопати, сокири, ломи. Деякі гарячі голови закликали щось підпалити. Усе це відбувалося не без допомоги провокаторів. Повстання потрібно було стримати від найменших силових ексцесів, бо вони завершилися розстрілами. Нам це вдалося.»
Ясність розуму цієї майже дев’яносторічної людини вражає. Не кожен політик, телеведучий чи політолог може похвалитися такою чіткістю формулювання думок. Євген Грицяк (1926 р.н.) – один із лідерів та організаторів повстання в радянському концтаборі Норильська в травні-серпні 1953 р. Бунт у Норильську сколихнув близько 20 тисяч політичних в’язнів, представників 86-ти національностей, потяг за собою Воркутинське та Кінгірське повстання. Адміністрація виконала частину вимог в’язнів – безпрецедентний випадок в СРСР.
Утім, основною особливістю повстання стало те, що воно відбувалося в ненасильницький спосіб. Як припускають історики, події в Норильську стали однією з причин «відлиги», появи шістдесятництва, дисидентства, зрештою – розпаду СРСР. Примітно, що на фінальних стадіях розвалу СРСР лідери Прибалтійських республік використовували ненасилля і теж добилися успіху, фактично добивши Союз.
Сам же організатор Норильського повстання, багатолітній політв’язень та автор спогадів, перекладених кількома іноземними мовами, після повстання сповідує в житті принцип ненасилля. В увязненні він опанував англійську мову, з якої перекладає книжки про йогу. Про себе стверджує: «Найбільше я реалізувався як повстанець, цілитель та йог…» Власне, про ідеї Махатми Ганді, індійську філософію, секрети ненасилля та можливості їх використання в Україні з паном Євгеном Грицяком спілкувалися ТЕКСТИ.
Євген Грицяк
- Чи відомі вам були ідеї Махатми Ганді на той час, коли ви очолили повстання в Норильську?
Тоді ще невідомі. Я віднайшов їх у собі якось інтуїтивно. Коли почалося повстання, я доклав чимало зусиль, щоб воно відбулося, і взяв команду в свої руки. Це була смертельна відповідальність, адже ясно, що я ішов на розстріл.
Пригадую, як до мене підійшов один в’язень з колишніх українських комуністів, чи соціал-демократів, що вже відсидів 21 рік, і дорікнув: «Що ти робиш?! Ти ведеш людей на розстріл! Ти не чув, що сталося у Східному Берліні, де совєти передушили робітників на очах у всієї Європи? Гадаєш, нас у цьому глухому Таймирі не подушать?» Я тоді коротко пояснив йому, що не допущу цього, і закінчив розмову.
Власне, у мене часто цікавляться, як мені вдалося організувати це повстання. Однак його не потрібно було організовувати, люди вибухнули самі. Але повстання потрібно було стримати від найменших силових ексцесів, бо вони не довели б до добра й завершилися розстрілами. Нам це вдалося.
Норильськ, Воркута, Кінгір – три місця, де масштабні повстання минулися без знищення в’язнів. Очевидно, що якби події в Норильську розвивалося саме насильницьким шляхом, то ніякого успіху повстання не мало – як і робітників у Берліні, нас би половину перестріляли.
- Адміністрація провокувала повсталих в’язнів на насилля?
Ще й як! Наша перша зона постачала руду для мідного заводу. Отже, страйк арештантів означав, що потрібно припиняти роботу підприємства. Тому ще перед початком повстання адміністрація запустила серед нас провокаторів. Та основне, що в табір завезли, по суті, холодну зброю: лопати, сокири, ломи, інші знаряддя. Зрозуміло, що якби арештанти використали цей арсенал, то адміністрації було б дуже легко застосувати вогнепальну зброю. Вона мала б оправдання.
Згодом мені розповідали, як уже після всього, в моєму бараку знайшли ті-таки сокири з ломами під підлогою. Досі дивуюся, коли вони встигли те все туди запхати. У кожному разі очевидно, що адміністрація розраховувала зробити видимість збройного повстання з нашого боку.
Пригадую, як мене також повідомили, що в’язні хочуть звалити шість баштових кранів на будівельному майданчику. Причому повалити їх було напрочуд легко – варто всього зачепити гаком за рейку, і крани перекидалися б самі. Це ж розцінювалося б як диверсія. Ще деякі гарячі голови закликали щось підпалити. Усе це відбувалося не без допомоги провокаторів.
- Втім, основу страйкарів складали колишні воїни ОУН-УПА. Загартовані війною, вони, очевидно, могли самі кинутися на пошуки зброї. Як вдалося переконати в’язнів, що варто боротися мирним шляхом?
Справа в тому, що ще на початку, як тільки до нас прибула комісія з Красноярська, навіть не з Москви, я почав відкрито, перед усіма розмовляти з її представниками. Коли в’язні побачили, що я відважно беру на себе відповідальність та відкрито захищаю їхні права, то відчули до мене довіру.
я відверто йшов на дно. Усі бачили, що я відкрито йду на смерть. Тому люди слухали менеЗ того моменту вони почали мене слухати. Хоча я аж сам тоді здивувався. Адже мав усього двадцять шість років, натомість чимало таборян із різних народів були значно досвідченішими, вже пройшли війну, навіть мали високі військові чини. Тут основну роль зіграло те, що я відверто йшов на дно. Усі бачили, що я відкрито йду на смерть. Тому люди слухали мене.
- Назвіть три головні складові, які зробили ненасильницький спротив ефективним у Норильську.
Насамперед – це те, що на момент повстання ми отримали велику надію. Для людини це основне – і в найважчій біді не втрачати надії. Доти в нас уже майже не лишалося надій, лише одна – на смерть Сталіна.
Урешті, Сталін помер, і всі сподівалися на амністію.
Проте адміністрація – а можливо, це була інструкція з Москви – після смерті тирана тільки посилила режим, замість того, щоб пом’якшити його. Тобто вони пішли проти надії, сподівань людей. Якби в той момент адміністрація сама не посилила режим, то нічого й не сталося б. Люди і далі працювали би, навіть якби тієї ж сподіваної амністії не оголошували. Аж тут влада з Москви вирішила продемонструвати, що вона здатна нас давити і без Сталіна. Це викликало зворотну реакцію.
Друге – це те, що ми подолали страх. Тоді все суспільство було цілковито паралізоване страхом. Першого липня під час нашого страйку розстріляли п’яту зону, розташовану за три кілометри від нашої. Ми чули стрілянину, хоча й не бачили її. Та ми вже знали: в’язнів у п’ятій зоні розстріляли, отже, далі візьмуться за нас. Проте навіть це нас не зупинило.
І, зрештою, зіграв свою роль зовнішній чинник – розлад у Кремлі, боротьба за владу після Сталіна: Хрущов – собі, Берія – собі. Ми це також відчули під час повстання. Ворожі міжусобиці додавали нам сили.
- Отже, ви познайомилися з гандізмом уже після його практичного застосування. Як саме?
Незабаром після повстання. Спочатку мене перевели з Норильська у Володимирську тюрму. Далі звільнили постановою Комісії Верховної Ради СРСР. Та потім знову посадили на початку 1959 року. І вже тоді в таборах я натрапив на книжку «Філософія Махатми Ганді», яка була видана за тих часів у Радянському Союзі з приміткою «для научных библиотек». Це ім’я мені ще було незнайоме, «якийсь індус».
Та, прочитавши книжку, я власне зрозумів, що діяв у Норильську за принципами гандізму та діяв правильно на практиці. Відтоді Ганді визначив мій інтерес до індійської філософії. Я почав глибше пізнавати її, багато читав і творів Джавахарлала Неру, й літературу з філософії йогів. Останню практикую досі. Урешті, повстання в Норильську, затим – твори Ганді й решти індійських мислителів стали для мене світоглядною основою. Я твердо притримуюся поглядів, що тільки ненасильницькі методи ведуть до перемоги.
Це не означає, що завдяки ненасильницьким методам у боротьбі можна цілковито уникнути жертв. Насамперед їх буде менше. Та основне – моральна перемога, яка отримується в такий спосіб.
- Опишіть переломний момент, як колишній солдат і оунівець усвідомлює, що ненасилля – сильніша зброя, ніж автомат?
Як я згадував, під час повстання в Норильську це було якось інтуїтивно, я би сказав, що навіть випадково. Важко передати, як до мене прийшло це усвідомлення. За тих умов, єдине, що я чітко розумів: треба діяти лише так, а не інакше. Адже потрібно було рятувати людей від розстрілу, що й визначило мої напрямки боротьби. Далі знайомство з Ганді зміцнило та кристалізувало мій світогляд.
якби та енергія, що була вкладена у збройний опір, перетекла в ненасильницьку боротьбу, суспільство б нині мало зовсім інакший вигляд.- Чи могли б гіпотетично застосовувати українці тактику ненасильства у боротьбі проти радянської окупації?
Тут важко щось стверджувати однозначно, адже за радянської епохи панував сам дух насильництва. Суворі режими й війни визначали життя людей. Але я переконаний: якби та енергія, що була вкладена у збройний опір, перетекла в ненасильницьку боротьбу, суспільство б нині мало зовсім інакший вигляд.
- Ненасильство та сучасна Україна. Що ви думаєте з цього приводу?
У нас і нині багато-хто твердить: потрібно тільки силою, через кров, воювати із владою та загарбником. Але ж хороший стратег і тактик насамперед мусить зважити власну силу та – противника. Наприклад, уявіть на сьогодні будь-яке силове протистояння з сучасною Росією.
Зважаючи на атомну енергетику, нас буквально можуть стерти в порох.
Власне, насильницька боротьба не дає ефективного вирішення проблем. Сама природа насилля – це накопичення певної критичної маси терпіння в суспільстві, чи групі людей. Ми вибухаємо: ріж, бий, мордуй!
перед масовими мітингами потрібно працювати, щоб людей стримати.Отже перед усякими масовими мітингами потрібно добре працювати, щоб людей стримати. Причому стримувати варто, враховуючи ще один небезпечний фактор. У маси закрадаються підозри щодо прихильників ненасилля: чи вони не грають на боці противника? Тому людям слід одночасно пояснювати, що їх ніхто не стримує, що ненасильство це один із методів боротьби.
Причому, метод ефективний. І на принципи Ганді в такій боротьбі можна цілковито покластися, щоправда не сліпо копіювати.
Слід враховувати: Індія – інша країна, з іншим менталітетом. Основне – сутність принципів. Ми знаємо, який Ганді був палкий борець проти англійського колоніалізму, надзвичайно любив свою батьківщину, але сказав приблизно так: «Я чекав би на визволення Індії тисячу років, аніж мав би домагатися її насильницьким методом».
Наведу ще один приклад з індійської історії. Давній цар Ашока був надзвичайно войовничий. Він завойовував багато територій кровавим методом. А потім сам його жахнувся та вдався у своєму управлінні до ненасилля. Відтоді він ще сорок років керував своєю державою мирним чином та завдяки цьому увійшов до історії як визначний правитель. Такі принципи миротворення універсальні для всіх народів.
Зрештою, люди часто не уявляють собі, що таке зброя.Власне, ненасилля – це сила духу. А ми в Україні якраз її не культивуємо. Багато-хто натомість культивує силу кулака чи зброї. Тільки наша зброя – надто слабка. Навіть якби вся наша армія була достатньо патріотична та хотіла воювати, з наявною зброєю та організацією це було би вкрай складно. Зрештою, люди часто не уявляють собі, що таке зброя.
Наприклад, в УПА було чимало зброї, але після «фронту» не стало патронів. Чи уявіть другу світову війну – скільки потуг тилу кидалося на фронт: виробництво літаків, танків, яких в сучасній Україні немає і близько…
Я веду до того, що люди, які в Україні духовно не налаштовані до ненасильницького опору, мають хоча би підходити до нього з логічного розрахунку. Варто критично оцінювати ситуацію, після чого зважувати: ми не можемо застосовувати сили адекватної до сили ворога, отже, потрібно вдаватися до ненасильницького методу.
- У вас багато однодумців серед колишніх вояків УПА, політв’язнів?
Ні, небагато. Поясню, чому. Ви, звісно, знаєте Левка Лук’яненка. Коли він прибув до нас у зону, для всіх в’язнів це була знакова подія. Він приїхав з-під розстрілу, східняк, за незалежну Україну, західно-українці його носили мало не на руках. Та основне, що Лук’яненко ставив собі за мету – конституційно, ненасильницьки добитися незалежності, за що його, власне, засудили.
Але коли згодом я з ним познайомився, то зрозумів, що від ненасильницьких методів за цей час ув’язнення та судилищ у Лук’яненка не залишилося і сліду. Перенести вирок розстрілу – не така легка справа.
Тому Лук’яненко вже пропагував утечу, пошук зброї, знайти десь пістолета та організувати повстанський арсенал (добродушно сміється).
- До речі, про зону. Кримінальники нерідко пробуджують страх у порядних людей. Як долати цей страх перед злочинцями, чи різними спортсменами, на мирних зібраннях, зважаючи, що влада полюбила використовувати цей ресурс?
Це, справді, дуже важко. У Норильську в нас була інша справа. Два хлопці вбили кримінального авторитета, перед яким дрижала вся зона. Коли він ішов, перед ним розступалися всі за кілометр. Він мав дуже велику владу і насамперед завдяки тюремній адміністрації, яку підтримував. Відкрито носив ножа, наручники в кишені. Його зарубали сокирою, відрубали, голову, і це був шок для всіх авторитетів.
Власне, у нас боротьба на зоні з такими авторитетами йшла постійно. Та здебільшого метою політв’язнів було нейтралізувати менш важливих фігур. Варто було знешкодити кілька «паханів» менш важливо розряду – і все присіло. Всі починали нас боятися.
Утім, скажу відверто: без убивства кількох «паханів» перейти на ненасильницький метод у Норильську було б значно важче.
- Загалом, підсумовуючи, які ключові постулати Ганді, на вашу думку, варто виділити як основні для нашого суспільства?
Перший – це саме ненасильство. І безкомпромісне. Другий – любов. Любов до всіх без винятку. Навіть до ворога. Скажу гостріше, раз іде мова про наші реалії: треба вчитися любити того ж Януковича, і його сина, що за рік став мільйонером…
в Україні не йдеться про повагу не те, що до ворога, а й до – сусіда- Сприймати людину негідну як заручника зла?
Так. Поважати її. У Сент-Екзюпері є такий вислів: «Повага до людини в небезпеці». Натомість на сьогодні в Україні не йдеться про повагу не те, що до ворога, а й до – сусіда, чи до однодумців усередині однієї партії. Люди наче й разом, але кожен має потаємні задуми.
Така єдність не базується на внутрішньому розвитку. Ми постійно прагнемо духовно вдосконалювати когось, тільки не прикладаємо зусиль до самих себе.
Індійський йог, мислитель Йогананда, чию книжку я переклав, писав так із цього приводу: «...Тих людей, що дуже люблять порпатися в чужій брудній білизні, не можна назвати інакше, як людськими стерв’ятниками. Зла вже й так багато нагромадилося в цьому світі, тому не думайте зле, не говоріть нічого злого і не робіть нічого злого. Краще бути, як та троянда, що дає свій аромат усім добрим і недобрим людям». Власне, це один із тих принципів творення добра, яких необхідно послідовно дотримуватися в житті.
- Ви проявляли повагу до своїх наглядачів у Норильську? В чому це полягало?
Хто були ці наглядачі? Гвинтики однієї машини. У книжці в’язня Івана Кривуцького «За полярним колом» є спомини про нашого начальника табору – старшого лейтенанта Власова. Він був дуже жорстокий.
Та коли після нашого повстання табір ліквідували, пішов майстром на цементний завод. І Кривуцький згадує про нього: «Це стала зовсім інша людина, не та, яку я бачив в уніформі, і яка давила нас». Отже, начальник табору був гвинтиком репресивної машини, а далі став гвинтиком промислової. Він виконував нову функцію, вже не каральну. Але і попередню Власов мусив виконувати, інакше не вижив би.
Власне, я нікого не зневажав. В Іркутській тюрмі, вже у шістдесятих, мене якось викликав слідчий, такий Осокорков. Відразу було видно, що людина несимпатична. Сказав мені сідати на табуретку, сам розсівся за столом, затягується цигаркою й запитує: «На каком язикє будєш давать показанія?»
Я йому відповідаю: «Мені здається, ми на брудершафт не випивали» Він тоді знову: «А што єто значіт?» Я кажу: «А те і значить, що ми в житті вперше бачимося, та я до вас звертаюся «на Ви», а ви до мене «на ти».
Які на це підстави? У такому разі я з вами не розмовлятиму». Той тоді сердито придавив у попільниці свою «папиросу», почервонів, а потім звертається заново: «На каком язикє будєтє давать показанія?» (сміється)
Проте в слідчих було заведено завжди тикати в’язням, навіть сивочолим. До речі, Берія за все життя нікому не казав «ви», тільки «ти». Але вміння відстояти свої права на основі взаємоповаги переінакшує ситуацію.
навіть найвище начальство у таборах до мене більше не "тикало"Після того випадку, де б я не був, навіть найвище начальство у таборах до мене більше не "тикало". Та, звісно, висловлюй я до тих осіб якусь зневагу в обличчя як до людей, незалежно від того вороги вони, чи наглядачі, то навряд чи цього домігся б.
Людську гідність не можна принижувати, хай би хто перед вами не був. Якось у штрафному таборі в Сибіру один злодій захотів вилити переді мною душу. А хтось із таборян, один росіянин, підбіг і каже: «Та це злодій! Ти що, будеш із ним говорити?» Але ж переді мною насамперед була людина, яка хотіла вилити душу. Я міг їй щось підказати, порадити. Звісно, ми порозмовляли.
Власне, ще 1993 року газета «Известия» надрукувала мій виступ перед колишніми в’язнями ГУЛАГу, де я пропонував, що нашим катам потрібно винести єдиний вирок – прощення. Саме на принципі прощення тримаються всі великі релігії світу. Аж ніяк не мучителі, а насамперед мученики вдосконалюють світ.
Тому я закликав колишніх в’язнів усвідомити, яку роль у духовному розвитку людства відіграє мучеництво. Цей-таки принцип сповідував і Махатма Ганді
- Складно. Проблема в тому, як в нинішній Україні не відчувати ненависті до людей, що пограбували кожного з нас? Причому вони й далі підігрівають наші емоції щодня.
Дуже складно. Причому ця проблема ще дужче ускладнюється на побутовому рівні. Тут не потрібно вдаватися до високих філософій, плекати надзвичайні духовні чи релігійні ідеали.
Важливо, щоб люди у таких випадках наруги над ними були масово готові до громадянської непокори. Тоді їх жодна влада не зможе подолати. І тут один вихід – клопітка щоденна праця.
- Яка?
Постійно готувати людей до мирного опору та переконувати, щоб у критичний момент стримати від необдуманих кроків. Та вже під час самих протистоянь кожен крок має бути продуманим як на шахівниці. Ви постійно маєте передбачати хід противника та зважувати: як він буде діяти, у який спосіб застосовувати метод мирного опору, є така можливість, чи ні, та яким чином її реалізовувати.
Про стратегію ненасильницької боротьби читайте у Джина Шарпа
Власне готуватися потрібно заздалегідь, адже коли людська стихія вибухає, її вже ні в чому не переконаєш. Так, під час індійської боротьби англійці заборонили індусам видобувати сіль, з якої ті мали основі доходи. Ганді послав на копальні своїх сатьяграх, тобто «мирних воїнів», втім, індуси у відповідь таки застосували проти колонізаторів силу.
Ганді тоді заявив, що він погано інструктував своїх послідовників.
Отже, його сила була також у тому, що він умів визнавати свої помилки. Я порадив би нашим опозиційним політикам також навчитися цієї риси. А насамперед – опанувати шахи. Гра важлива з огляду на те, що суперники думають не лише про свої ходи, але і про дії противника.
Якщо думати лише власними категоріями і не ставити себе на місце супротивника – ми нічого не придумаємо. Переваги ненасилля як методу боротьби саме з логічного ракурсу стають очевидними. Це потужна тактика.
- В чому її сила?
Наведу тут іще один приклад. Природно, якщо на мене нападають – я хочу боронитися. Якось один товариш по зоні розповів мені історію. Він був мисливцем та вполював лисицю. Але не вбив, замкнув у приміщенні. Потім для цікавості підводить до неї собаку – подивитися, яка буде реакція у тварин.
Пса він тримає, той важко дихає, хекає перед звіром. Урешті лисиця психологічно не витримала, вона кинулася на пса першою – той роздер її. Лисиця наперед програла психологічно, вона не розрахувала сили пса і – свої. Не кинься вона першою – і залишилася б жива.
Інший приклад. Коли в наш табір під час страйку прибула московська комісія, то відразу попрямувала до нас, на територію в’язнів. Ми ж висунули вимогу зустрітися спочатку з нашими представниками. Та комісія на те не звернула уваги, проігнорувала вимогу. Я тоді наказав повстанцям мовчки «стати стіною» і не пускати їх у табір.
Але один хлопець не витримав, схопив камінця, жбурнув його і потрапив у голову полковнику з комісії. Той скомандував: «Вогонь!». По нас почали стріляти, двадцять в’язнів поранили. Ось вам приклад насильницької боротьби в нерівних умовах.
під час усякого протистояння йде гра нервів. Хто перший зірвався, той програвТобто, під час усякого протистояння йде гра нервів. Але сила духу вимірюється якісно, а не кількісно. Потрібно вміти не зірватися, і тим самим перемогти противника.
Окрім того тактична перевага методу ненасилля – це його відкритість. Така боротьба не є підпільною. Пригадую, як до мене підійшов у таборі один із колишніх «власовських» офіцерів зі списком із восьми осіб. Він сказав: «Цих людей потрібно ізолювати, бо після повстання вони розкажуть адміністрації все і про всіх». Я подивився на нього й відповів: «Ми анікого не будемо ізолювати. І без них знайдуться люди, які все донесуть. Але ми самі анічого ні від кого не приховуємо».
Ненасильницька боротьба не є підпільною. Тут не потрібно критися, ховатися за псевдонімами. Люди йдуть відкрито.
Тактичні прийоми ненасильства вивчайте у Підручнику ненасильницького спротиву
- Коли принцип ненасильства не діє?
Розумієте, важливо відділяти ненасилля від полови. Уявіть собі ситуацію. До вас у дім увірвалися бандити. Вони можуть поглумитися над вами, вашою сім’єю, над дітьми. Ви ж не сидітимете, заклавши руки. Інакше це буде не принцип ненасильства, а втеча від боротьби.
«Ти спершу доведи, що можеш воювати, а тоді відмовляйся від насильства»У Бхагавадгіті є така історія. Учень Крішни, Арджуна, зіткнувся з великими полчищами ворогів. Він розуміє, що не дасть опору і тоді говорить Крішні щось про ненасильницьку боротьбу. У відповідь Крішна звинувачує його у боягузтві. Він каже йому: «Ти спершу доведи, що можеш воювати, а тоді відмовляйся від насильства». Адже якщо від насильства відмовляється людина слабосильна, це однаково, що євнуху відмовлятися від жінки, якої він немає, чи жебракові – від багатства. Чого він зрікається, якщо в нього немає багатства? (посміюється)
Отож тут варто підходити творчо, але ідею ненасильства завжди мати в основі.
Олесь Кульчинський
«Ликвидировать Хохлостан», - в лесах Поволжья готовятся к «освобождению» Донбасса. ФОТО
“Эпоха Мертворожденных”, - так называется книга Глеба Боброва о гипотетической гражданской войне между решившими выйти из состава Украине донецкими сепаратистами и... цитируем: “украми” (“фашами”, “фашиками”), действующими при поддержке Польши, стран Балтии и других членов НАТО. При этом Российская Федерация официально не вмешивается в конфликт, а по аналогии с Абхазией или Южной Осетией всячески поддерживает взявших в руки оружие “добровольцев”.
Фото об’єкту публікує івано-франківський портал "Вікна" (автор фото - Богдан Скаврон).
До будівель на березі Женця веде дерев’яний місток, тимчасово перегороджений від допитливих туристів дерев’яною балкою. Неподалік за порядком на території стежать охоронці, виглядаючи з будки контрольно-пропускного пункту.
Декілька капітальних споруд уже цілком викінчено. Найвище від решти – дерев’яна церква.
Поряд із церквою - триповерхова споруда, подібна до дерев’яного палацу - з мансардами, вежами та галереями. Від будиночка, в якому, напевно, працюватиме ресторан, є вихід на терасу над гірською річкою, на якій стоять дерев’яні столи та лави.
Далі, вниз за течією річки, – ще одна триповерхова споруда, від низу до верху викладена з каменю та оздоблена деревом.
Фасадну стіну прикрашає кована фігура гуцула з трембітою. Ймовірно, саме ця будівля служитиме музеєм народних інструментів та фонотекою.
Загалом тут начебто діятимуть щонайменше три музеї (ще один буде присвячено гуцульським скриням, яких у Ющенка зібралося вже кілька десятків).
Також планують на території комплексу розмістити кафе-ресторан і готель на декілька номерів, але їх спорудження тільки розпочалося. Зате вже повністю завершено будиночок у вигляді водяного млина.
"Там ще дуже багато роботи. Працює одна невеличка бригада, якою фактично керує безпосередньо Віктор Андрійович, часом навіть сам сідає за кермо будівельної техніки. Він дуже скрупульозно ставиться до найменших деталей цього культурного центру, сам визначає, де яка балка має стояти", – розповів голова політради партії "Наша Україна" Зіновій Шкутяк.
"До завершення будівництва ще не скоро (судячи з кованої прикраси з цифрами 2012, відкриття планувалося ще торік) але на відкриття, думаю, обов’язково запросять журналістів", - сказав Шкутяк.
