В стране начинается тихая гражданская война. Тихая потому что про это стараются не говорить в СМИ. Тактика и действия напоминают революционные организации в период подпольной деятельности большевиков и эсэров. Так в Новочеркасске неизвестные отправили на тот свет 17 полицейских.

Полицейским казачьей столицы отныне запрещено носить форму во внеслужебное время, курить около отдела полиции, а по приходе домой сотрудник полиции должен позвонить руководителю или старшему по званию.

За последние семь месяцев произошло несколько убийств полицейских в Ростовской области - 26-летний Владимир Мандрик, 22-летний Василий Камфорин, 43-летний Вадим Ложков, 43-летний Юрий Стаценко и 39-летний Андрей Юрин.

Убитые полицейские, таксист, ЧОПовец и гаишник работали (все в разное время) в полиции Новочеркасска. По предварительным данным, Вадима Ложкова, Юрия Стаценко и Андрея Юрина расстреляли из одного и того же оружия - у преступников был автомата Калашникова и пистолет Макарова, которые были похищены в сентябре у убитых полицейских Мандрика и Камфорина. Возможно, убийцы и их жертвы были знакомы, а расстрел - это месть людей, хорошо знающих Новочеркасск. Ведь до сих пор им удается ускользать от полиции. При этом некоторые уже сравнивают расстрелы в Ростовской области с историей приморских партизан, которые действовали практически также.

Согласно одной версии, нападения совершаются, чтобы завладеть нарезным автоматическим огнестрельным оружием. Преступники имеют в своем распоряжении только гладкоствольные охотничьи ружья.

По другой версии, некто имеет "зуб" на сотрудников новочеркасской полиции и неторопливо, с расстановкой, мстит.
Действительно, все убитые относились к системе МВД. Вот только, по предварительным данным, связующее звено у всех только одно — они полицейские... Из этого соображения — месть не просто группе полицейских, а сотрудникам полиции как таковым — и родилась третья версия "новочеркасские партизаны" (по аналогии с небезызвестными "приморскими партизанами").

Серия убийств милиционеров - это хорошо спланированная акция организованной группы. Скорее всего, имеющей опыт диверсионной деятельности, так как все убийства тщательно ими планировались. Просчитывались все детали преступлений.

О существовании этой группы, как водится, заговорили намного раньше, чем это было признано официально. По мнению оперов, они начали как минимум с 2008 года и на их счету 17 убитых полицейских, действующих или отставников, на территории "черного треугольника" - участка Ростовской области восточнее Ростова-на-Дону — от Новочеркасска до Аксая.

http://www.dal.by/news/109/01-06-13-8/

Suomi Finland Perkele

Российские ученые впервые в истории провели неслыханное исследование русского генофонда – и были шокированы его результатами.

«Российские ученые завершили и готовят к публикации первое масштабное исследование генофонда русского народа. Обнародование результатов может иметь непредсказуемые последствия для России и мирового порядка» – так сенсационно начинается публикация на эту тему в российском издании «Власть». А сенсация действительно получилась невероятная – оказались ложными многие мифы о русской национальности. В том числе выяснилось, что генетически русские – вовсе не «восточные славяне», а финны.

РУССКИЕ ОКАЗАЛИСЬ ФИННАМИ

Антропологи сумели за несколько десятков лет напряженных исследований выявить облик типичного русского человека. Это среднего телосложения и среднего роста светлые шатены со светлыми глазами – серыми или голубыми. Кстати, в ходе исследований также был получен и словесный портрет типичного украинца. Отличается эталонный украинец от русского цветом кожи, волос и глаз – он смуглый брюнет с правильными чертами лица и карими глазами. Впрочем, антропологические измерения пропорций человеческого тела – даже не прошлый, а позапрошлый век науки, уже давно получившей в свое распоряжение самые точные методы молекулярной биологии, которые позволяют прочесть все человеческие гены. А самыми передовыми методами ДНК-анализа сегодня считаются секвенирование (прочтение по буквам генетического кода) митохондриальной ДНК и ДНК Y-хромосомы человека. Митохондриальная ДНК передается по женской линии из поколения в поколение практически неизменной с тех времен, когда прародительница человечества Ева слезла с дерева в Восточной Африке. А Y-хромосома имеется только у мужчин и поэтому тоже практически без изменений передается мужскому потомству, тогда как все остальные хромосомы при передаче от отца и матери их детям тасуются природой, как колода карт перед раздачей. Таким образом, в отличие от косвенных признаков (внешний вид, пропорции тела), секвенирование митохондриальной ДНК и ДНК Y-хромосомы бесспорно и прямо свидетельствуют о степени родства людей, пишет журнал “Власть”.

 

На Западе популяционные генетики человека уже два десятилетия с успехом пользуются этими методами. В России они были применены лишь однажды, в середине 1990-х, – при идентификации царских останков. Перелом в ситуации с применением самых современных методов для изучения титульной нации России произошел только в 2000 году. Российский фонд фундаментальных исследований выделил грант ученым из лаборатории популяционной генетики человека Медико-генетического центра Российской академии медицинских наук. Ученые впервые в истории России смогли на несколько лет полностью сосредоточиться на изучении генофонда русского народа. Они дополнили свои молекулярно-генетические исследования анализом частотного распределения русских фамилий в стране. Такой метод был очень дешевым, но его информативность превзошла все ожидания: сравнение географии фамилий с географией генетических ДНК-маркеров показало практически полное их совпадение.

Молекулярно-генетические результаты первого в России исследования генофонда титульной национальности сейчас готовятся к публикации в виде монографии “Русский генофонд”, которая выйдет в конце года в издательстве “Луч”. Журнал «Власть» приводит некоторые данные исследований. Так, оказалось, что русские – это никакие не «восточные славяне», а финны. Кстати, эти исследования в пух и прах разгромили пресловутый миф о «восточных славянах» – о том, что якобы белорусы, украинцы и русские «составляют группу восточных славян». Единственными славянами из этих трех народов оказались только белорусы, но при этом выяснилось, что белорусы – это вовсе не «восточные славяне», а западные – ибо они генетически практически не отличаются от поляков. Так что миф о «родственной крови белорусов и русских» оказался полностью разрушен: белорусы оказались фактически идентичны полякам, белорусы генетически очень далеки от русских, но зато очень близки чехам и словакам. А вот финны Финляндии оказались для русских куда генетически ближе, чем белорусы. Так, по Y-хромосоме генетическое расстояние между русскими и финнами Финляндии составляет всего 30 условных единиц (близкое родство). А генетическое расстояние между русским человеком и так называемыми финно-угорскими народностями (марийцами, вепсами, мордвой и пр.), проживающими на территории РФ, равно 2-3 единицам. Проще говоря, генетически они ИДЕНТИЧНЫ. В этой связи журнал «Власть» замечает: «И жесткое заявление министра иностранных дел Эстонии 1 сентября на Совете ЕС в Брюсселе (после денонсации российской стороной договора о государственной границе с Эстонией) о дискриминации якобы родственных финнам финно-угорских народов в РФ теряет содержательный смысл. Но из-за моратория западных ученых российский МИД не смог аргументировано обвинить Эстонию во вмешательстве в наши внутренние, можно даже сказать близкородственные, дела». Эта филиппика – лишь одна грань массы возникших противоречий. Раз ближайшей родней для русских являются финно-угры и эстонцы (фактически это тот же самый народ, ибо различие в 2-3 единицы присуще только одному народу), то странны анекдоты русских о «заторможенных эстонцах», когда русские сами этими эстонцами и являются. Огромная проблема возникает для России и в самоидентификации себя как якобы «славян», ибо генетически русский народ к славянам никакого отношения не имеет. В мифе о «славянских корнях русских» учеными России поставлена жирная точка: ничего от славян в русских нет. Есть только околославянский русский язык, но и в нем 60-70% неславянской лексики, поэтому русский человек не способен понимать языки славян, хотя настоящий славянин понимает из-за схожести славянский языков – любой (кроме русского). Результаты анализа митохондриальной ДНК показали, что еще одна ближайшая родня русских, кроме финнов Финляндии, – это татары: русские от татар находятся на том же генетическом расстоянии в 30 условных единиц, которые отделяют их от финнов. Не менее сенсационным оказались и данные по Украине. Оказалось, что генетически население Восточной Украины – это финно-угры: восточные украинцы практически ничем не отличаются от русских, коми, мордвы, марийцев. Это один финский народ, некогда имевший и свой общий финский язык. А вот с украинцами Западной Украины все оказалось еще неожиданнее. Это вовсе не славяне, как и не «руссофинны» России и Восточной Украины, а совершенно иной этнос: между украинцами из Львова и татарами генетическое расстояние составляет всего 10 единиц.

 

Такое ближайшее родство западных украинцев с татарами, возможно, объясняется сарматскими корнями древних жителей Киевской Руси. Конечно, определенная славянская составная в крови западных украинцев есть (они более генетически близки славянам, чем русские), но это все равно не славяне, а сарматы. Антропологически им присущи широкие скулы, темные волосы и карие глаза, темные (а не розовые, как у европеоидов) соски. Журнал пишет: «Можно как угодно реагировать на эти строго научные факты, показывающие природную сущность эталонных электоратов Виктора Ющенко и Виктора Януковича. Но обвинить российских ученых в фальсификации этих данных не удастся: тогда обвинение автоматически распространится и на их западных коллег, которые уже больше года медлят с публикацией этих результатов, каждый раз продлевая срок моратория». Журнал прав: эти данные ясно объясняют глубокий и постоянный раскол в украинском обществе, где под названием «украинцы» живут на самом деле два совершенно разных этноса. Причем, российский империализм возьмет эти научные данные себе на вооружение – как еще один (уже весомый и научный) довод «прирастить» территорию России Восточной Украиной. Но как быть при этом с мифом про «славян-русских»?

 

Признавая эти данные и пытаясь их использовать, российские стратеги тут встречаются с тем, что в народе называют «палкой о двух концах»: в таком случае придется пересматривать всю национальную самоидентификацию русского народа как «славянского» и отказаться от концепции «родства» с белорусами и всем Славянским Миром – уже не на уровне научных исследований, а на политическом уровне. Журнал также публикует карту с указанием ареала, на котором еще сохраняются «истинно русские гены» (то есть финские). Географически эта территория «совпадает с Русью времен Иоанна Грозного» и «со всей очевидностью показывает условность некоторых государственных границ», так пишет журнал. А именно: население Брянска, Курска и Смоленска является вовсе не русским населением (то есть финским), а белорусско-польским – идентично генам белорусов и поляков. Интересен сам факт того, что в средние века граница между ВКЛ и Московией – была именно этнической границей между славянами и финнами (по ней, кстати, тогда и проходила восточная граница Европы). Дальнейший империализм Московии-России, присоединявший соседние территории, выходил за рамки этнических московитов и захватывал уже чужие этносы.

ЧТО ЕСТЬ РУСЬ?

Эти новые открытия ученых России позволяют по-новому взглянуть и на всю политику средневековой Московии, в том числе на ее концепцию «Руси». Оказывается, что «перетягивание русского одеяла на себя» Москвой объясняется чисто этнически, генетически. Так называемая «Святая Русь» в концепции РПЦ Москвы и российских историков сложилась по факту возвышения Москвы в Орде, и, как писал, например, Лев Гумилев в книге «От Руси до России», по этому же факту украинцы и белорусы перестали быть русинами, перестали быть Русью. Ясно, что было две совершенно разные Руси. Одна, Западная, жила своей жизнью славян, объединилась в Великое княжество Литовское и Русское. Другая Русь – Восточная Русь (точнее Московия – ибо ее тогда и Русью не считали) – вошла на 300 лет в этнически близкую ей Орду, в которой затем захватила власть и сделала ее «Россией» еще до завоевания в Орду-Россию Новгорода и Пскова. Вот эту вторую Русь – Русь финского этноса – и называют РПЦ Москвы и российские историки «Святой Русью», лишая при этом права Западной Руси на что-то «русское» (заставив даже весь народ Киевской Руси называть себя не русинами, а «окраинцами»). Смысл понятен: сие финское русское – мало чего общего имело с исконным славянским русским.

Само многовековое противоборство ВКЛ и Московии (имевших вроде бы нечто общее в Руси Рюриковичей и в Киевской вере, а князья ВКЛ Витовт-Юрий и Ягайло-Яков с рождения были православными, были Рюриковичами и Великими князьями Русскими, никакого другого языка, кроме русского, не знали) – это противоборство стран разных этносов: ВКЛ собрало славян, а Московия – финнов. В итоге многие века друг другу противостояли две Руси – славянская ВКЛ и финская Московии. Это объясняет и тот вопиющий факт, что Московия НИКОГДА за время пребывания в Орде не изъявила желания вернуться в Русь, обрести свободу от татар, войти в состав ВКЛ. А ее захват Новгорода был вызван именно переговорами Новгорода о вхождении в состав ВКЛ. Эта русофобия Москвы и ее «мазохизм» («ордынское иго лучше ВКЛ») могут объясняться только этническими различиями с исконной Русью и этнической близостью к народам Орды. Именно этой генетической разницей со славянами объясняется неприятие Московией европейского образа жизни, ненависть к ВКЛ и полякам (то есть вообще к славянам), огромная любовь к Востоку и азиатским традициям. анные исследования российских ученых обязательно должны отразиться и в пересмотре историками своих концепций. В том числе давно нужно внести в историческую науку тот факт, что была не одна Русь, а две совершенно разных: Русь славянская – и Русь финская. Это уточнение позволяет понять и объяснить многие процессы нашей средневековой истории, которые в нынешней трактовке пока кажутся лишенными какого-либо смысла.

 

РУССКИЕ ФАМИЛИИ

Попытки российских ученых исследовать статистику русских фамилий поначалу столкнулись с массой трудностей. Центризбирком и избирательные комиссии на местах наотрез отказались сотрудничать с учеными, мотивируя это тем, что только при условии секретности списков избирателей они могут гарантировать объективность и честность выборов в федеральные и местные органы власти. Критерий для включения в список фамилии был очень мягким: она включалась, если в течение трех поколений в регионе жили не менее пяти носителей этой фамилии. Сначала были составлены списки по пяти условным регионам – Северному, Центральному, Центрально-Западному, Центрально-Восточному и Южному. В сумме по всем регионам России набралось около 15 тыс. русских фамилий, большинство из которых встречались только в одном из регионов и отсутствовали в других.

При наложении региональных списков друг на друга ученые выделили всего 257 так называемых “общерусских фамилий”. Журнал пишет: «Интересно, что на заключительном этапе исследования они решили добавить в список Южного региона фамилии жителей Краснодарского края, ожидая, что преобладание украинских фамилий потомков запорожских казаков, выселенных сюда Екатериной II, ощутимо сократит общерусский список. Но это дополнительное ограничение сократило список общерусских фамилий всего на 7 единиц – до 250. Из чего вытекал очевидный и не для всех приятный вывод, что Кубань населена в основном русскими людьми. А куда делись и были ли вообще здесь украинцы – большой вопрос». И далее: «Анализ русских фамилий вообще дает пищу для размышлений. Даже самое простое действие – поиск в нем фамилий всех руководителей страны – дало неожиданный результат. Лишь один из них вошел в список носителей 250 топовых общерусских фамилий – Михаил Горбачев (158-е место). Фамилия Брежнев занимает 3767-е место в общем списке (встречается только в Белгородской области Южного региона). Фамилия Хрущев – на 4248-м месте (встречается только в Северном регионе, Архангельская область). Черненко занял 4749-е место (только Южный регион). У Андропова – 8939-е место (только Южный регион). Путин занял 14 250-е место (только Южный регион). А Ельцин вообще не попал в общий список. Фамилия Сталина – Джугашвили – по понятным причинам не рассматривалась. Но зато псевдоним Ленин попал в региональные списки под 1421-м номером, уступив лишь первому президенту СССР Михаилу Горбачеву». Журнал пишет, что результат изумил даже самих ученых, которые считали, что основное отличие носителей южнорусских фамилий заключается не в способности руководить огромной державой, а в повышенной чувствительности кожи их пальцев и ладоней. Научный анализ дерматоглифики (папиллярных узоров на коже ладоней и пальцев) русских людей показал, что сложность узора (от простых дуг до петелек) и сопутствующая им чувствительность кожи возрастает от севера к югу. “Человек с простыми узорами на коже рук может без боли держать в руках стакан с горячим чаем,- наглядно пояснила суть различий доктор Балановская.- А если петелек много, то из таких людей выходили непревзойденные воры-карманники”. Ученые публикуют список 250 самых массовых русских фамилий. Неожиданным был факт, что самой массовой русской фамилией является не Иванов, а Смирнов. Весь это список приводить, неверно, не стоит, вот только 20 самых массовых русских фамилий: 1. Смирнов; 2. Иванов; 3. Кузнецов; 4. Попов; 5. Соколов; 6. Лебедев; 7. Козлов; 8. Новиков; 9. Морозов; 10. Петров; 11. Волков; 12. Соловьев; 13. Васильев; 14. Зайцев; 15. Павлов; 16. Семенов; 17. Голубев; 18. Виноградов; 19. Богданов; 20. Воробьев. Все топовые общерусские фамилии имеют болгарские окончания на -ов (-ев), плюс несколько фамилий на –ин (Ильин, Кузьмин и др.). И нет в числе 250 топовых ни одной фамилии «восточных славян» (белорусов и украинцев) на –ий, -ич, -ко. Хотя в Беларуси самыми распространенными являются фамилии на –ий и –ич, а в Украине – на –ко. Это тоже показывает глубокие различия между «восточными славянами», ибо белорусские фамилии на –ий и –ич равно самые распространенные в Польше – а вовсе не в России. Болгарские окончания 250 самых массовых русских фамилий указывают на то, что фамилии давались священниками Киевской Руси, распространявшими в Московии православие среди ее финнов, потому эти фамилии болгарские, от святых книг, а не от живого славянского языка, которого у финнов Московии как раз и не было. В противном случае невозможно понять, почему у русских фамилии вовсе не живущих рядом белорусов (на –ий и –ич), а болгарские фамилии – хотя болгары вовсе не пограничны Москве, а живут за тысячи от нее километров. Массовость фамилий с именами животных объясняется Львом Успенским в книге «Загадки топонимики» (М., 1973) тем, что в средние века люди имели два имени – от родителей, и от крещения, а «от родителей» тогда «было модно» давать имена зверей. Как он пишет, тогда в семье дети имели имена Заяц, Волк, Медведь и т.д. Эта языческая традиция и воплотилась в массовости «звериных» фамилий.

О БЕЛОРУСАХ

 

Особая тема в этом исследовании – это генетическая идентичность белорусов и поляков. Это не стало предметом внимания российских ученых, ибо вне России. Но зато очень интересно для нас. Сам факт генетической идентичности поляков и белорусов – не является неожиданным. Сама история наших стран есть ему подтверждение – главной частью этноса белорусов и поляков являются не славяне, а славянизированные западные балты, но их генетический «паспорт» настолько близок славянскому, что в генах практически трудно было бы найти отличия между славянами и пруссами, мазурами, дайнова, ятвягами и др. Именно это объединяет поляков и белорусов, потомков славянизированных западных балтов. Эта этническая общность объясняет и создание Союзного государства Речи Посполитой. Знаменитый белорусский историк В.У. Ластовский в «Краткой истории Беларуси» (Вильно, 1910) пишет, что десять раз начинались переговоры о создании Союзного государства белорусов и поляков: в 1401, 1413, 1438, 1451, 1499, 1501, 1563, 1564, 1566, 1567 гг. – и завершились на одиннадцатый раз созданием Союза в 1569 году. Откуда же такая настойчивость? Очевидно – только из осознания этнической общности, ибо этнос поляков и белорусов был создан на растворении в себе западных балтов. А вот чехи и словаки, тоже входившие в состав первого в истории Славянского Союза народов Речи Посполитой, уже не ощущали этой степени близости, ибо «балтийской составной» в себе не имели. А еще больше отчуждения было у украинцев, которые видели в этом мало этнического родства и со временем вошли в полную конфронтацию с поляками. Исследования российских генетиков позволяют вообще иначе взглянуть на всю нашу историю, ибо многие политические события и политические предпочтения народов Европы во многом объясняются именно генетикой их этноса – что до сих пор оставалось сокрытым от историков. Именно генетика и генетическое родство этносов были важнейшими силами в политических процессах средневековой Европы. Генетическая карта народов, созданная российскими учеными, позволяет совершенно под другим углом взглянуть на войны и союзы средневековья.

 

ВЫВОДЫ

 

Результаты исследований российских ученых о генофонде русского народа еще долго будут усваиваться в обществе, ибо они полностью опровергают все существующие у нас представления, сводя их к уровню ненаучных мифов. Эти новые знания надо не столько понять, сколько к ним надо привыкнуть. Теперь абсолютно ненаучной стала концепция о «восточных славянах», ненаучными являются съезды славян в Минске, где собираются вовсе не славяне из России, а русскоязычные финны из России, которые генетически славянами не являются и к славянам никакого отношения не имеют. Сам статус этих «съездов славян» полностью дискредитирован российскими учеными. Русский народ назван по результатам этих исследований учеными России не славянами, а финнами. Финнами названо и население Восточной Украины, а население Западной Украины генетически сарматы. То есть, украинский народ – тоже не славяне. Единственными славянами из «восточных славян» генетически названы белорусы, но они генетически идентичны полякам – а значит, являются вовсе не «восточными славянами», а генетически западными славянами. Фактически это означает геополитический крах Славянского Треугольника «восточных славян», ибо белорусы оказались генетически поляками, русские – финнами, а украинцы – финнами и сарматами. Конечно, пропаганда будет пытаться и дальше этот факт утаивать от населения, но шила в мешке не утаишь. Как и не закрыть рот ученым, не спрятать их новейшие генетические исследования. Научный прогресс остановить невозможно. Поэтому открытия российских ученых – это не просто научная сенсация, а БОМБА, способная подорвать все ныне существующие устои в представлениях народов. Вот почему российский журнал «Власть» и дал этому факту крайне обеспокоенную оценку: «Российские ученые завершили и готовят к публикации первое масштабное исследование генофонда русского народа. Обнародование результатов может иметь непредсказуемые последствия для России и мирового порядка». Журнал не преувеличил.

Вадим Ростов, gumilev-center.ru

Апрель 14, 2013

Минає рік, відколи почалася мовна вакханалія у сесійній залі Верховної Ради України попереднього скликання. Тоді також нещадно дощило. Геть мокрі, з відчуттям безсилля-помсти свободівці поверталися з акцій протесту під стінами ВР. Ми сподівалися, що вільні українці за рік повернуть нас з-під стін ВР до її зали, аби згодом унеможливити глум і байдужість до українського мовного світу.

Тоді ж на третій хвилині сесійного дня у першому читанні без жодного обговорення, з порушенням регламенту проголосовано антидержавну та антиукраїнську квазіписанину під назвою "Про засади державної мовної політики". Агроном та ніби "лінгвоюрист" взялися до духовної основи нації – і вийшло "язикове" потворисько, від якого відсахнувся не лише профільний комітет, експертні юридичні та профільні академічні установи, але і більшість українського суспільства, що під спекотним сонцем вийшла на пасіонарні акції протесту. Такі самі духовні злидні в особах тодішнього голови ВР та президента партії регіонів цей закон підписали – себто один продав МОВУ за три місця у списку партії регіонів, інший – сподівався, що знову підкупив голоси у свого електорату...

Проте сталося не зовсім прогнозоване, прораховане і політтехнологізоване. Нема сенсу говорити про негативи "язикового" закону і знову сентименталити на тему як "вєлікій магучій" пригнічує "солов'їну" у її власному гнізді. Натомість є сенс застановитися над тим, як діє математична операція перетворення мінусу на плюс у суспільній свідомості. Найкраще про це свідчать цифри: лише 28% громадян України за надання іншій мові статусу державної супроти нещодавніх понад 40%; лише 3% відсотки цьогорічних абітурієнтів обрали для написання текстів недержавну мову. Мимоволі згадую, як саме після московських Валуєвського та Емського указів заборон української мови розквітла українська класична література другої половини ХIХ ст. і врешті політично структурувалося українське суспільство спершу через українофільську "Громаду". Саме у рік Валуєвського циркуляру (1863) теперішній наш славень "Ще не вмерла Україна" авторства юриста з Київщини Павла Чубинського опубліковано у львівському журналі "Мета".

Так і тепер націоналістично структурувалося наше суспільство, що через парламентську фракцію "Свободи" вперше за існування українського парламенту чинить громогласну обструкцію зневажникам української мови під час пленарних засідань. Вперше я домоглася перекладу з іноземної російської мови під час засідань комітету з питань освіти та науки, вперше звернулася до суду з позовом на Верховну Раду, що не забезпечила мені перекладача належним чином. Прогнозований програш у суді є насправді ланцюгом програшу чинної українофобської влади перед власним українським народом. Вперше у Верховній Раді за підписом лідерів трьох опозиційних фракцій зареєстровано проєкт Закону України "Про функціонування української мови як державної та порядок застосування інших мов в Україні", який вже можна вважати блискучою юридичною пам'яткою (авторство Сергія Головатого та Оксани Сироїд). І то більше! Пора припиняти мовну терапію. Хвороба надто задавнена. Тому ми з Юрком Михальчишиним зареєстрували законопроект "Щодо покарання за дії, спрямовані проти державної мови", що вперше передбачає кримінальну відповідальність від трьох до семи років позбавлення волі.

Проте найважливіше інше: нещодавно у Києві, у Деснянському районі, постала гімназія імени Євгена Коновальця, а більшість російськомовних батьків гімназії "Київська Русь", що у Дарницькому районі, через яскраві баталії обстояли своє право і потребу навчати дітей саме українською мовою. Не меншу активність виявили і батьки школи N24, що у Луганську, бо якась директорка на прізвище Хайло І. В. позбавляла їхніх дітей здобувати післяпочаткову освіту (з 5-го класу) мовою титульної нації. Не вдалося. То, може, квазіписанина від двох жертв колоніяльного режиму пробудила не один ген свободи? Направду, ніщо досі так не мобілізовувало українське суспільство у водночас креативні "проти" і "за", як "язиковий" закон. Направду, нема злого, щоб на добре не вийшло. Це дивовижно, коли наші глобальні суспільні проблеми стають нашими друзями.

Ірина Фаріон

Автор:Валерій Зацепін, економічний оглядач, спеціально для Inpress.ua
30 травня 2013, 09:00 380 0
(переклад Гугла, тому десь чому)

Любити Батьківщину по-справжньому - це значить не тільки починати день з її співу гімну (нехай навіть і державною мовою), а в День Незалежності гуляти виключно у вишиванці...
На жаль - для справжнього патріота сьогодні цього далеко не достатньо. Любити Батьківщину в сучасних нам капіталістичних реаліях - значить вчасно і, по можливості, чесно платити податки.

Гроші замість почуттів
Подібне визначення істинного патріотизму виглядає парадоксальним тільки на перший погляд, бо є найбільш прагматичним поясненням його суті, на відміну від інших, які на дев'ять десятих складаються з ідеологічних догм і емоційних абстракцій.
Отже - громадянин любить, щоб його життя, власність і інтереси були захищені - як всередині країни, так і за її межами. Найбільш ефективним захисником усіх цих безумовних цінностей (ще з часів Великої Французької революції прикриваються гаслом захисту "прав і свобод") є сильна держава.
Але для того, щоб держава була сильною і могло допомогти своїм громадянам, йому необхідні... гроші, гроші і ще раз гроші, левова частина яких надходить саме в вигляді податків з кишень свідомих громадян.
Таким чином, платник податків розплачується не тільки за порівняно безпечне (хоча і не завжди безбідне) сьогоднішнє існування, але і за деяку тінь впевненості в завтрашньому дні (яка, погодимося, в Україні досить примарна).
Все разом і становить комплекс соціальних гарантій, які товариство отримує від держави в обмін на кошти, що надаються на утримання його представників - від письмоводителя у селищній раді до Президента.
Саме такі меркантильні - суто грошові - взаємини пов'язують суспільство з державою набагато більш міцно, ніж голі почуття (які не можуть бути особливо теплими за визначенням з обох сторін).
Зауважимо також, що ніщо так не сприяє об'єднанню нації і держави в цілому, як фіскальний патріотизм, відкидаючи можливість подвійного (потрійної і більше) громадянства за самою своєю економічною суттю. Адже серед власників двох (і більше) паспортів сьогодні навряд чи знайдуться бажаючі в повному обсязі сплачувати податки на утримання відразу двох (і більше) держапаратів...
Українці ж в цьому питанні пішли ще далі. Кажучи просто - наші співвітчизники (у тому числі - і проживають за кордоном) дуже бажають отримувати від держави ефективний захист і допомогу, однак при цьому не хочуть за це платити!
Результати такого "особливого" ставлення до настільки інтимного питання як сплата податків ми і бачимо сьогодні. Це - відсутність належних соціальних гарантій для населення всередині країни і вельми невисокий авторитет України як держави на міжнародній арені.
При цьому громадяни (від підробляють пенсіонерів до непрацюючих мільйонерів) посилено роблять вигляд, що чесно сплачують податки, а держава - настільки ж сумлінно прикидається, що може їх захистити - від зубожіння, хвороб, фінансових пірамід, міжнародних терористів тощо.
Причому, якщо великі українські буржуї "оптимізують" податки, відводячи мільярди в офшори, середній і малий бізнес намагається "домовитися" з фіскальними органами на місцях, а пересічні громадяни просто намагаються заробити один на одному пару сотень гривень (не сплачуючи ні копійки рідній державі) і при цьому - ще залізти в кишеню державі через велику дірку пільг.
Після цього всі без винятку скаржаться на низький рівень життя (малі можливості для бізнесу, відсутність якісної безкоштовної медицини/освіти та ін.) в "цій країні", але при цьому фактично продовжують... красти у "цієї країни" (точніше - у себе самих) щодо світле майбутнє, намагаючись прожрать його в сьогоденні. Щоб потім знову - скаржитися і ...красти: хто по-крупному, хто - за дрібниці.
Підсумок: в особистому плані середньостатистичний українець живе все краще. Не вірите? Порахуйте наскільки збільшилася кількість авто на дорогах та у дворах. І це - на тлі постійного подорожчання палива. Зауважимо, що значну частину серед цих авто становлять легковика бізнес-, а то і преміум-класу, офіційно належать "тимчасово безробітним"...
Додайте до цього число квадратних метрів (в окремих будинках і квартирах), реально припадає на середнього українця. А також - скільки у нього так званої "інвестиційної нерухомості, яка очікує чергового зльоту цін на ринку і скільки квартир під здачу (без сплати податків, зрозуміло).
Цілком природно, що на тлі безперервного зростання "чорних" і "сірих" доходів практично всіх груп населення України, офіційні зарплати (особливо в бюджетній сфері) збільшуються куди як більш скромними темпами.
Настільки ж смішними (навіть у порівнянні з нашими найближчими сусідами) виглядають і зарплати українських силовиків (армія, МВС, СБУ), покликаних захищати суспільство, яке може, але не хоче за це платити.
Ну, а порівняно невисокі офіційні доходи чиновників з певного рівня все ж непогано компенсуються можливістю брати хабарі. Однак це аж ніяк не сприяє підвищенню ефективності роботи держапарату в цілому та підвищенню авторитету держави як всередині держави, так і за її межами.
До речі, це спостерігається вже на третьому десятку років української "незалежності", тобто в той час, коли більшість не тільки пост-соціалістичних, але і пост-радянських держав вже успішно перехворіли цією дитячою хворобою.
Платники податків (всіх масштабів) більшості молодих демократій просто змушені були зрозуміти, що без вкладення своїх кревних у зміцнення держави, розраховувати на отримання якого-небудь задоволення від спілкування з ним, щонайменше, наївно.
Однак настільки ж наївно припускати, ніби до цієї простої думки суспільство (в будь-якій країні) приходить самостійно, виключно в силу своєї вродженої свідомості. Щоб по-справжньому (гаманцем) полюбити свою капіталістичну Батьківщину, народу деколи необхідна допомога - яких зовнішніх обставин (фінансові кризи, стихійні лиха, війни та інші катаклізми), або рідної держави, яке може переконати його в необхідності такого сильного почуття. Причому самими різними методами.
Якщо в'їхати у владу на протестних настроях ще можна, то втриматися у владі на них не можна. Для цього потрібно вже використані протестні настрої погасити і перетворити "революційну" натовп настільки ж слухняну масу податних одиниць, які (при грамотному до них ставлення) будуть плодитися, розмножуватися і справно платити податки, підтримуючи тим самим владу.
Ця проста істина справедлива для керівництва будь країни, причому поза залежно від його політичного забарвлення і сповідується ідеології. Секрет успіху простий - держава має створити умови, при яких великі власники не захотіли б занадто вже сильно ухилятися від сплати податків, а основна маса пересічних платників податків просто не змогла б цього зробити.

Для будь-якої політичної сили, яка б хотіла втримати владу в Україні, це означає:
1. Створення основних бюджетоутворюючих галузях та контролює їх великому капіталу комфортних умов роботи всередині країни та ефективний захист їх інтересів за кордоном (на світових ринках).
2. Формування порівняно чесних умов ігри держави з середнім та малим бізнесом, які б стимулювали їх зростання.
3. Поступальний розширення бази оподаткування на основну масу населення, в т.ч. на її додаткові, "неофіційні" доходи, які за своїм обсягом часом значно перевищують офіційні.
4. Ведення ефективного інформаційного супроводу проведених реформ, для отримання підтримки основної частини електорату і запобігання інформаційних диверсій політичних опонентів.
До речі, останній пункт особливо важливий, хоч і стоїть дещо осторонь від традиційних сфер інтересів "міцних господарників", які надмірно захоплюються "чистої" економікою. Адже в умовах нестійкого положення керівництва країни проведення будь-яких, навіть самих благодатних реформ без надійного інформаційного забезпечення приречене на безумовний провал.

Любов з криком та інші задоволення
Що ж стосується інших пунктів, то поки їх виконання супроводжує тільки власний успіх. Так, спроби стимулювати національний капітал поступово згорнути офшорні операції, що починалися керівництвом країни в 2010 - початку 2011 року, поки виявилися не дуже вдалими. Зокрема, потік реінвестицій з офшорів (наприклад, з Кіпру), помітно знизився після зміни влади в 2010 році, потім знову набрав силу і в даний час продовжує зростати випереджаючими темпами.
Сумнівною по своїй ефективності представляється і спроба ввести в дію в Україні так званий "податок на розкіш" - тобто фактично переконати великих власників піти на самооподаткування додатковим податком. Економічна складова подібного кроку (додаткові доходи в бюджет) поки виглядає вельми примарно, а PR-складова (яка могла б сприяти деякому зниженню соціальної напруги в країні) за три роки так і не отримала розвитку.
Несподівано більш ефективними виявилися дії нової влади по відношенню до "дрібним крамарям" - представникам середнього і малого бізнесу, на яких українська опозиція розраховувала й як на потенційних фінансових донорів, і як на справних постачальників гарматного м'яса для чергової "революції".
Незважаючи на всю запеклу критику і прогнози чергового апокаліпсису влади, запровадження норм нового Податкового Кодексу сприяло не тільки зростанню збору податків, але і помітного збільшення кількості дрібних підприємців. Замість того, щоб втрачати час (а значить - гроші) в якості масовки на "Податковому Майдані", вони вважали за краще зіграти з державою за новими правилами (і заробити при цьому). Судячи з усього, задоволеними залишилися обидві сторони.
Наприклад, згідно з офіційною інформацією Міністерства податків і зборів, тільки в січні-лютому 2013 року, бізнесмени самостійно нарахували і виплатили державі 995,1 млн. грн. єдиного податку, що майже в три рази (!) більше, ніж отримав від них бюджет за аналогічний період минулого року (346,2 млн. грн.). А за підсумками перших чотирьох місяців ця сума перевалила за мільярд (1,7 млрд. грн.)
Кількість офіційно зареєстрованих індивідуальних підприємців за підсумками минулого, 2012 року, збільшилася на 130 тис. чоловік (до 1 млн. 200 тис.)
Таким чином, при трохи більш ніж 10%-м зростання лав "дрібних крамарів", добровільні податкові надходження від них зросли на 300% - цілком достатньо для того, щоб говорити якщо не про повну фіскальної відданості середнього і малого бізнесу, то, принаймні, про його відносної лояльності до діючої влади.
Що ж стосується посилення податкового уваги до доходів широких мас "маленьких" українців, то в цій галузі держава поки діє з наполегливістю асфальтоукладача: тихо, повільно, невідворотно і... з майже такою ж грацією.
Одним з перших сигналів цього тихого настання стало формування єдиного реєстру нерухомостіз внесенням в нього докладної інформації про її власників і введення настільки ж єдиної системи її оцінки (ближче до ринкової). Таким чином готується атака на найбільш прибутковий (масовий) сектор тіньових доходів наших співгромадян - торгівля і оренда нерухомістю, на якій сьогодні так чи інакше заробляють мільйони українців, вважаючи за краще нічого не платити державі.
Ефектним (і ефективним) продовженням такого курсу може стати складання єдиного реєстру громадян пільгових категорій (з перевіркою кожного з пільговиків), яке намічено керівництвом країни на найближчий час. Хоча тема оптимізації кількості пільг в Україні (з їх поступовою заміною на адресну грошову допомогу) і виходить за рамки даної публікації, цей процес самим безпосереднім чином пов'язаний зі здійсненням фіскальної політики.
Справа в тому, що після "чистки рядів" пільговиків, багато бізнесменів-індивідуали та цілі підприємства позбудуться можливості недоплачувати податки державі. Це навряд чи викличе у "скривджених" особливий ентузіазм - навіть якщо з'ясується, що протягом довгих років вони користувалися податковими пільгами незаконно, тобто по суті залазили в кишеню своїм більш законослухняним співвітчизникам...
Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни. За попередніми даними, "всенародне" обговорення такого законопроекту почнеться вже в цьому, 2013 році, а практична реалізація - вже в 2014-му (після того, як буде зібрана вся відсутня інформація про неофіційних джерелах доходу громадян).
У тому, що подібна податкова революція (вже без лапок) в Україні рано чи пізно станеться - сумніватися не доводиться. Адже декларують свої доходи громадяни більшості розвинених капіталістичних демократій, суспільство яких ми так прагнемо потрапити. Ось тільки заявлені керівництвом країни строки (за рік до президентських виборів) викликають деякі сумніви.
Вже зараз можна уявити, який вой піднімуть з цього приводу найбільш "незалежні" мас-медіа України, які перебувають на повному утриманні різних опозиційних сил та їхніх зарубіжних спонсорів. Дивуватися цьому не доводиться - втім, як і того, що чинна влада вже звикла давати своїм опонентам козирі в самий незручний для себе момент.
Що ж - тим виразніше буде видна роль ефективної інформаційної підтримки перетворень, без якої боротьба за уми і гаманці платників податків загрожує виплеснутися з інформаційного простору в простір реальне - тобто просто на вулиці...
http://inpress.ua/ru/economics/10953-nalogi-i-my-kak-nauchit-ukraintsev-lyubit-rodinu

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:55
Бажаю автору усамітнитись у такій державі, де "Ну, а точкою кульмінації взаємних почуттів держави і суспільства в Україні стане введення обов'язкового загального декларування доходів - усіма громадянами країни." Не перетворюйте життя у зону, а робіть так, щоб податки ставало вигідно платити добровільно - це дуже складно, але можливо, якщо таким розумноподібним базіканням буде не місце в головах справді розумних людей.

bogdan.gordasevic 03.06.2013, 13:49
Автор статті нагадує мені нашу сучасну освіту в Україні: знання дає начебто розумні, але толку від них мало для легкого працевлаштування і життя реального.
Також не треба підміняти поняття: "сплати податків" там, де реально йде примусове "здирання податі"
Державі податки активно сплачують тоді, коли держава підконтрольна платнику і він реально відчуває це. Коли ж бюджет в наглу розкрадають - тільки дурень буде сплачувати податки добровільно і за тими принципами, що задекларовано тут. Сучасна держава скоріше є насосом викачування статків з населення, чим гарант його добробуту, тому: "наша песня хороша - начинай сначала"

     

Все почалося 7 квітня 1961 року, коли газета «Літературна Україна» на всю четверту сторінку оголошувала: «Микола Вінграновський. З книги першої, ще не виданої». Під цим промовистим заголовком йшли 15 віршів і світлина  самого Миколи Вінграновського, молодого й невідомого тоді поета. Серед поезій публікувалися твори «Прелюд Землі», «Зоряний прелюд», «Прелюд кохання» та інші, що згодом власне й увійшли до класики української літератури.
Далі – 5 травня –  «Літературна Україна» опублікувала «Вірші лікаря Віталія Коротича», 18 липня — «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах» Івана Драча, а 17 вересня вийшла «Зелена радість конвалій» Євгена Гуцала...

З цих публікацій і почалося творче життя відомих письменників. А що вже поезія Миколи Вінграновського й Івана Драча спричинили гостру полеміку серед літераторів, то це стало свідченням того, що в високу літературу прийшли неперебутні постатті з яскраво вираженим письменницьким талантом.

Взагалі, шлях від першої публікації до останньої не завжди прямий та гладенький, він часто-густо усіяний всеможливими несподіванками долі та звивистими стежками,  не завжди трапляються на цьому шляху пахучі квіти та трави, шир степів та вир космосу, буває, на цьому шляху й нерозуміння, неприємні зиґзази та глухі кутки... Але щоб там не казали, письменницький шлях завжди цікавий та несподіваний, адже завжди несе відкриття та плідну працю.

У випадку з творчим шляхом Миколи Вінграновського доля подарувала йому спробувати й розкрити свій

талант у декількох галузях мистецтва. Він писав вірші – і за життя опублікував майже десяток поетичних збірок. Серед них перша «Атомні прелюди», що вийшла 1962 року, а за нею інші – «Сто поезій» (1967), «Поезії» (1971), «На срібнім березі» (1978), «Київ» (1982), «Губами теплими і оком золотим» (1984), «Цю жінку я люблю» (1990), «З обійнятих тобою днів» (1993), «Любове, не прощавай!» (1997). Також він творив прозу – і з-під його пера вийшли книги оповідань та повістей і роман «Северин Наливайко». Він знімав кіно – і в його творчому доробку є майже два десятки ігрових та документальних фільмів. Це і художні фільми  «Дочка Стратіона» (1964, у співавторстві з В. Левіним), «Ескадра повертає на Захід» (1966, у співавторстві), «Берег надії» (1967), у якому він зіграв роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970, роль Несвятипаски), «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), і  документальні стрічки «Голубі сестри людей» (1966), «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденник О. П. Довженка» (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою), «Довженко. Щоденник 1941–1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1993), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1993), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Миколі Вінграновському навіть пощастило знятися у ролі Івана Орлюка в картині «Повість полум’яних літ» Олександра Довженка, у твочій майстерні котрого він навчався у Московському інституті кінематографії (ВДІК). Тому сміливо можна сказати, що Миколі Вінграновському пощастило виразити свій творчий геній у всеможливих іпостасях мистецтва.

Оскільки він був чудовим кінорежисером, то можна також припустити, що він бачив світ, як кіно: один епізод змінювався іншим, а драматургічна канва долі вела його по світу, знайомлячи з цікавими людьми і даруючи неперебутні події. І все, що бачив, з ким зустрічався на своєму шляху Микола Вінграновський, він фіксував на папері, заримовуючи у  вишукані рими та відтворюючи у прозових текстах. Так, наприклад, як яскравий повнометражний фільм сприймається його роман «Северин Наливайко», у якому постають реальні історичні особи та події. Читач немов на екрані бачить героїчні та трагічні моменти життя  легендарного гетьмана. А кожен епізод складається в підсвідомий відеоряд, і читаючи, можна побачити й навіть відчути повітря кожного епізоду...

М. Вінграновський з кінокамерою

Перша збірка Миколи Вінграновського «Атомні прелюди» вийшла 1962 року, а останній прижиттєвий тритомник у 2004 році у Тернопільському видавництві «Богдан». І цей тритомник цікавий тим, що в ньому зібрано і упорядковано самим автором те, що він вважав найважливішим у своїй літературній творчості. Тритомник Миколи Вінграновського став тим підсумком усіх найкращих і найвагоміших творів, що письменник зміг виділити із власної творчості.

Повістю статтю читайте на сайті ХайВей:

http://h.ua/story/377423/

Вернулся из велотрипа по Финляндии, который буквально перевернул мое отношение к финнам.

От редакции. Обращаем ваше внимание, что тексты, опубликованные в рубрике «Личный опыт», написаны читателями «Газеты.Ru». Редакция не всегда разделяет их точку зрения.

Маршрут проходил по финской провинции, дороги — грунтовые. Ночевки — вне кемпингов. Не многие знают, но вставать с палаткой в Финляндии можно везде. Граница и таможня на велосипеде проходятся за пять минут без очереди (Привет, автомобилисты!). Сразу от границы начинаются велодорожки, но дальше в деревенской части страны асфальта и прочих удобств нет.

О финской дорожной инфраструктуре написано много, как и о самих финнах, которые в разных «Особенностях национальной рыбалки», да и в нашем сознании в основном предстают некими неотесанными, пьяными увальнями. А любая страна — это люди, вот они-то меня и удивили. Вот несколько эпизодов интересных с культурологической точки зрения: мы приехали в музей деревянного зодчества в Иматре, но облом, он оказался закрыт до июня. Встретили хозяина, возившегося с машиной. Он открыл музей — все избы старые финские с деревенской утварью, приветливо сказал: «Смотрите» и ушел обратно в машину.

Ни слова о деньгах и никакого страха за драгоценное музейное имущество, как в наших Кижах и прочих музеях, где в каждой комнате по смотрителю.

Вторая история: девушка, торговавшая мороженным, заметила, что мы рассматриваем карту и подошла узнать, все ли в порядке. И когда не смогла нам помочь, закрыла свой киоск (!) и решила позвать маму, сидевшую неподалеку, чтобы та подсказала. Пришла мама, которая говорила немного по-русски, и помогла и даже откуда-то принесла и подарила более подробную карту. Вроде мелочи, да? Но приятно.

Но и на этом наш культурный экспириенс не закончился. Уже под ночь, проехав более 80 километров по сельским дорогам, в районе Суокумы нам никак не удавалось найти выход к озеру. Слишком много тропинок и тропок. Решили ловить редкие в этих местах машины, чтобы спросить дорогу. Остановилась первая же (!) машина. Водитель — голый по пояс рыжебородый финн, а с ним его миловидная подруга. Мы объяснили проблему, что хотим переночевать у озера, вдали от людей и ближе к воде. Проблему они поняли. Стали пытаться чертить карту. Не получилось. Попросили подождать десять минут. Уехали и что вы думаете — вернулись на велосипедах!! И проводили нас несколько километров по лесным дорогам к озеру. Эта пара живет на хуторе и разводит лошадей. Мы видели прекрасных коней в поле неподалеку.

Ну и последняя история: после утренних шестидесяти километров под палящим солнцем, мы попросили воды у одного из фермеров, работавших в поле. Фермер не отрываясь от работы указал рукой на свой дом: «Идите и налейте на кухне». Офигеть! Думаете, это мелочи? Но это ведь ни какая-то там Германия, это Финляндия здесь под боком, рядом с русской границей, и как другая планета!

Каким образом? Почему так? Находясь там, я постоянно задавал себе эти вопросы. И мой внутренний патриотизм и мою национальную гордость постоянно подтачивало мерзкое чувство несостоятельности и ущербности.

Вот та же природа по обе стороны границы, те же березки, сосенки, каменистые склоны и болота. Конечно, северная природа не самая удобная для взращивания разных культур и животноводства (так у нас обычно оправдываются), но в Финляндии поля распаханы, везде хутора с прекрасным хозяйством. Люди разводят лошадей, кто-то коз и коров. Везде почтовые ящики со свежими газетами.

Дома не заперты. Чистота на дорогах – ни мусора, ничего. У каждого озера лодки и домики для барбекю общего пользования. В городах покрупнее велодорожки, никак не пересекающиеся с автомобильными.

Полицию за всю поездку мы не видели ни разу. Общее ощущение, что явно нация взяла и сделала все под себя, для своего кайфа и удобства. Природа не угроблена – за одну короткую поездку можно увидеть зайцев, лис, сов. У нас, к примеру, за десять лет я один раз только встретил лису. Зато полицию с многочисленными КПП в приграничных областях встречаю постоянно. Пять раз проверяли паспорт, начиная с Лесогорска. Интересно, зачем? Два раза пытались сознательно напугать или сбить на машине. Натравливали собак.

Я уже ничему не удивляюсь, много лет путешествую по России. Но к иллюстрации рассказа о Финляндии приведу несколько коротких свежих эпизодов «российского гостеприимства» (из множества) за этот только-только начавшийся велосезон.

На майские ездили недалеко от Хийтолы по северному берегу Ладоги, увидели пожар в полях и одиноко стоящий домик, к которому подбирался огонь. Поехали по дорожке к домику предупредить о надвигающейся опасности. Выбежала бабка и не дав нам рта раскрыть сразу: «Что вы тут забыли? Это дорога не проезжая. Убирайтесь вон!!!». Сказали, что предупредить о пожаре за домом. Поджала губы: «Посмотрим. А вы уезжайте».

Второй эпизод: прокололся, отстал от товарищей, пытался застопить машину, чтобы уточнить маршрут. Я простоял час, проехало мимо около сорока машин, прежде чем остановилась раздолбанная девятка, и та с ветераном войны, глухим на одно ухо, который все-таки помог.

И третий эпизод: под Каменогорском — выехали из дичайшего леса к какой-то усадьбе с фонтанами и с красивым домом — решили спросить о том, куда дальше ведет дорога — выскочил жирный хозяин со свинячими глазками, в которых так и читается вечный застрявший страх, что вот даже спрятавшись в этой глуши с наворованными деньгами, его рано или поздно найдут и спросят «Откуда?».

И конечно из его глотки вырвались вместо приветствий сразу угрозы: «Что вы тут ездите? Сейчас собак спущу. Пошли вон!». Вот такой вот контраст, вот такое «гостеприимство». Вот из-за этого, путешествуя по Финляндии, я думал в основном о нашей с вами родине.

И когда ехал обратно, уже в Ленинградской области, по-другому смотрел вокруг — на эти свалки, мусор, разруху. Обращал внимание, что нет ни одного вспаханного поля по дороге. В основном или пустые деревни или грязнущие заводы и комбинаты (привет Светогорск!) или частные дома с припаркованными джипами и высоченными заборами, вокруг которых свалка из мусора, валяющихся шин и прочей нечисти.

Все подходы к озерам загажены так, что страшно подойти. А чаще не подойти по другой причине — все озера и даже весь север Ладоги нелегально застроены. У всех собаки и джипы. А места общего пользования с таким количеством мусора, что сколько мы не пытались его вывозить на своих велосипедах, иногда таща по три дня мусорные мешки — этот мусор не иссякаем. Что говорить, если даже таможенная, еще закрытая, территория с русской стороны в Брусничном — загажена так, что словами не описать.

Вот и вопрос: как с этим жить?

http://www.gazeta.ru/travel/2013/05/29_e_5361273.shtml

Автор трафарету з простреленим Януковичем Володимир Никоненко, що зараз відбуває покарання в Конотопській трудовій колонії, звернувся з листом до всіх громадян з проханням допомогти.

Він зазначає, що у випадку, якщо знайдеться установа в Києві, яка буде згодна офіційно взяти його на роботу, то він вийде на волю вже в серпні місяці. Установа має написати заяву, в якій зобов’язується взяти його до себе і протримати його до кінця терміну, на який засудили хлопця.

При потребі, Володимир може надати резюме.

Перевірка його працевлаштування може відбутися в будь-який момент.
Володимиру Никоненку 25 років. Освіта незакінчена вища. До ув’язнення навчався на 4му курсі КНЕУ по спеціальності маркетолога. Відслужив в армії у прикордонних військах.

Засуджений 14 січня Зарічним судом до 1 року трудової колонії за нанесення графіті із зображенням Януковича з червоною плямою в лобі. 28 березня Апеляційний суд підтвердив вирок і з 12 квітня 2013 року перебуває в ув’язненні.

Після вироку такі ж графіті почали масово з’являтися по всій Україні, а також пройшов ряд на підтримку Сумських політв’язнів.

Звертайтесь:

093-21-56-855 Тицький Богдан

066 990 13 93 – Рибалко Андрій

[email protected]

Увага! Хакери зламали доступ до документації, яка буде ухвалюватись на самiтiв СНД. В документах йдеться про намiри глав-держав СНД спiльно обороняти й охороняти нашi кордони. Янукович фактично злив Україну Росії. Секретнi документи виконкому СНД можна почитати за цим посиланням:
http://imgur.com/a/qW4LB#0

В-третьих, Украина "декларирует намерения соблюдать принципы, зафиксированные в документах, формирующих договорно-правовую базу Таможенного союза и Единого экономического пространства, и воздерживаться от действий и заявлений, направленных против интересов Таможенного союза и Единого экономического пространства".

Почему туповатый уголовник должен решать за весь народ Украины?
Почему Хам за счет всего народа решает сугубо свои интересы?

Украине предоставляется возможность присутствовать на заседаниях Высшего Евразийского экономического совета, Совета Евразийской экономической комиссий и коллегии Евразийской экономической комиссии. Об этом говорится в одобренном в Астане на заседании Высшего Евразийского экономического совета на уровне глав государств проекте "Меморандума об углублении взаимодействия между Евразийской экономической комиссией и Украиной", который публикует ZN.UA.

В соответствии с текстом документа, во-первых, Украине предоставляется возможность присутствовать на открытых заседаниях Высшего Евразийского экономического совета; на открытых заседаниях Совета Евразийской экономической комиссий без права участия в принятий решений; на заседаниях Коллегии Евразийской экономической комиссии без права участия в принятий решений; а также направлять свои предложения в Евразийскую экономическую комиссию.

Во-вторых, Украина "вправе получать копии документов, принятых Высшим Евразийским экономическим советом и Евразийской экономической комиссией, за исключением документов, содержащих информацию ограниченного распространения (конфиденциальных и для служебного пользования)".

В-третьих, Украина "декларирует намерения соблюдать принципы, зафиксированные в документах, формирующих договорно-правовую базу Таможенного союза и Единого экономического пространства, и воздерживаться от действий и заявлений, направленных против интересов Таможенного союза и Единого экономического пространства".

В-четвертых, "в целях обеспечения взаимодействия в рамках настоящего Меморандума и обсуждения вопросов, связанных с дальнейшим углублением сотрудничества, Украина определяет своего представителя, наделенного необходимыми полномочиями".

В-пятых, в тексте документа говорится о том, что "меморандум не является международным договором и не создает прав и обязательств, регулируемых международным правом".

Также в проекте документа предусматривается, что меморандум будет применяться с даты его подписания.

Документ должен быть подписан премьер-министром Украины Николаем Азаровым в Минске 31 мая во время заседания Совета глав правительств СНГ. По информации ZN.UA переговоры по согласованию текста меморандума продолжаются и в окончательный текст документа могут быть внесены изменения. Со стороны Евразийской экономической комиссии переговоры ведет глава коллегии Виктор Христенко. Украинскую делегацию возглавляет глава рабочей группы по взаимодействию с Таможенным союзом, вице-премьер Юрий Бойко.