Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

До Святого Миколая лист



Святий Миколаю, не хочу дарунків,
Я зовсім не хочу того, що колись -
Отих загадкових, красивих пакунків...
Я хочу, щоб мрії про інше збулись.

Закрий наше небо своїми руками,
Щоб вражі ракети не падали знов...
Щоб син повернувся скоріше до мами,
Щоб тут, в Україні, розквітла любов...

Лікуй наші рани... бо їх не злічити,
В окопи холодні неси теплоту...
І дай нам терпіння усе пережити,
Спини, якщо можеш, цю кляту війnу!

Прийди до малят, що лишились без мами,
Й до тих, чий татусь не вернувся з війnи...
Візьми їх в обійми святими руками,
Щоб дотик батьківський відчули вони...

Святий Миколаю, не хочу дарунків,
В нас інші бажання в ці темні часи -
Ти замість отих загадкових пакунків
Нам мир у торбині своїй принеси...
@mirikels4891

6 грудня - свято День ЗСУ

Вітаємо Збройні Сили України з їх святом, яке вони зустрічають як одна з найсильніших армій Світу, бо зупинили і розбили значно більшого ворога, чим довели, що сила Духу значно могутніша за кількість війська та озброєння. Слава ЗСУ! Слава Україні! Героям слава!

Херсон - маленька Перемога

  • 12.11.22, 18:53
Херсон - маленька Перемога,
Радіють люди - ЗСУ!!!
Чекали вас ми всі, як Бога!
Ці довгі місяці без сну.
Дай, Господи, вам сил і міці
Щоб з української землі
Назавжди зникли орди ниці,
Пощезли кляті москалі!
Ми відбудуємо країну,
Ще кращі виростуть міста,
Засипле кавуном Вкраїну
Земля херсонська золота.
Верніться, воїни, живими!
Захисникам земний уклін...
Хто ж не дожив до цеї днини,
Їм вічна слава і помин...
Чекає ще тяжка дорога
Та з честю пройдемо й вона,
Наша Велика Перемога,
Із круч дніпровських пролуна!
(с)

Яка радість на 7-8-ме листопада!

Це просто свято якесь!
Міжнародною робочою групою з питань санкцій проти Росії напрацьовано Дорожню карту індивідуальних санкцій.
Президент України Володимир Зеленський підтримав петицію щодо заборони творчої діяльності громадян країни-агресора Росії в Україні. Про це йдеться на сайті ОП.
"Відповідно до статті 40 Конституції України та статті 23-1 Закону України Про звернення громадян мною розглянуто розміщене на веб-сайті Офіційне інтернет-представництво Президента України - електронну петицію. А. С. Клименко Заборонити громадянам Росії здійснювати творчу професійну діяльність в Україні, яку підтримали понад 25 тисяч осіб", - заявив президент.
Він подякував усім, хто приєднався до цієї петиції, за активну громадянську позицію.
"Російська культура активно використовується пропагандистською машиною держави-агресора, яка здійснює відкриту широкомасштабну військову агресію проти України, злочини проти людяності. І нашими завданнями є розвиток цілісного національного культурного простору, його деколонізація, боротьба з проросійською пропагандою, очищення від російської та радянської спадщини, яка закріплює в Україні російські пропагандистські наративи", - сказано в тексті петиції.
Також президент зазначив, що з метою захисту інтересів та національного культурного простору ним направлено петицію прем'єр-міністру України Денису Шмигалю.
"... з проханням доручити відповідно до компетенції опрацювати підняті в ній питання, вжити належних заходів реагування та про результати проінформувати автора петиції", - йдеться у відповіді Зеленського.
У списку понад 3600 фізичних та юридичних осіб, яким, серед іншого, заблокували активи.
Президент України Володимир Зеленський своїм указом ввів у дію рішення Ради нацбезпеки та оборони щодо санкцій щодо українських артистів, які живуть у Росії. Про це повідомляється на сайті глави держави.
Указ набув чинності 19 жовтня. У ньому вказані прізвища виконавиць та ведучої. Серед зірок - Регіна Тодоренко, Ані Лорак, Таїсія Повалій та Ганна Сєдокова. Крім того, у списку є колишня українська ведуча Сніжана Єгорова, яка відверто підтримувала Путіна.
Усі ці артисти не засудили російську війну проти України.
Санкції РНБО також торкнулися російської ведучої Тіни Канделакі, співаків та артистів Олега Газманова, Тіматі, Миколи Баскова, Стаса Михайлова, Надії Бабкіної, Стаса Костюшкіна, Юлії Чичеріної, акторів Івана Охлобистіна, Михайла Боярського та Сергія Безрукова, Михайла Безрукова, Михайла Пореченкова та інших.
Загалом у списку понад 3600 фізичних та юридичних осіб, яким заблокували активи, обмежили торгові операції, заборонили виведення капіталу та позбавили державних нагород

Леся Українка про минуле життя і людей у Києві

Спогади про Миколу Ковалевського
Леся Українка

Особисто трапилось мені пізнати його 1888 р. навесні, коли дочка його, що тоді недавно скінчила гімназію, почала збирати у себе молодь на журфікси. Були то не звичайні журфікси, а, краще сказати, зібрання для самоосвіти, і то самоосвіти спеціальної: там мали вестися розмови і читатися реферати з літератури, історії, географії України, взагалі з «украиноведения», як тоді говорилося в нашому товаристві, тим часом ще не дуже вправному в українській мові. Кажу «тим часом», бо тож, власне, одним з найголовніших завдань нашого товариства було привчання себе і других до поправної української мови: для цього мали служити реферати, зладжені молодими товаришами, а потім спільні розмови на теми, зачеплені в тих рефератах. До викладання систематичних лекцій були запрошені люди поважнішого віку, «старі». Скільки мені відомо, лекції ті, – з географії України, – викладались недовго, врешті, ї само товариство існувало недовго, хіба з рік, воно хутко зменшило число своїх членів, змінило свою форму і програму. Зміна та мусила конечне наступити, бо в товаристві були люди по більшій часті дуже молоді, так звана «зелена молодіж», з дуже не виробленим напрямком і далеко не виясненим світоглядом, отже, в міру того, як розвивалися наші думки, вирізнялись і незгоди в думках. Про цю еволюцію не буду тут докладно розповідати, бо не прийшлось мені стежити за нею до кінця, та й взагалі розказую тут лише те, що так чи інакше належить до моєї властивої теми.

При самому заснуванні товариства мені не трапилось бути, отже і не знаю, наскільки і як власне проявилась при тому участь чи ініціатива Миколи Васильовича. На першому ж зібранні, на якому мені прийшлось бути, Микола Васильович тримався здержано, сказати б, нейтрально, неначе боячись накидатись нам. Він вийшов, привітався з нами приязно, перемовився скількома незначними словами і пішов собі в свій кабінет. Він здався мені мовчазним і навіть трохи суворим, вразив мене також його блідий вид; та блідість ще збільшувала його подібність до мармурового бюсту. Обличчя його було класично гарне: біле, як срібло, довге волосся і борода хоч і робили його далеко старішим, ніж він був (тоді було йому літ 45), але надавали ще більшої краси та поважності його скульптурно правильному профілю і чудовим синім очам. Ті очі міняли свій вираз, як море свої барви, і часто в них можна було ясно прочитати думку раніше, ніж вона вимовлялася словами. Пізніш не раз трапилось мені бачити, як ті очі «грали» перед яким-небудь жартом, яким-небудь характерним анекдотом, заправленим незрівнянним, властивим тільки Миколі Васильовичу, юмором; як вони метали блискавиці гніву, грізьби, одваги; але в той перший раз вони були тихі й спокійні, тільки глибоко-глибоко лежав якийсь великий смуток. Пам’ятаю, що, йдучи з тії кімнати, де ми зібрались, до свого кабінету, він трохи заточився, утримався за одвірок, постояв трохи і потім вже подався далі. До кінця вечора сидів він у своєму кабінеті, відділеному від великої хати аркою, і нам видко було, як він собі щось писав за столом, вдаючись раз у раз до книжок. Здавалось, повільна й спокійна була та робота і ніщо не заважало їй, навіть наші голосні, завзяті розмови, що часто переходили в змагання або перебивались музикою та співом.

Коли ми вже зібрались розходитись, господар вийшов, повітав нас на прощання, лагідно всміхаючись і виражаючи надію бачити знов нас усіх через тиждень в своїй хаті.

Йдучи додому, в нашому гурті розмова йшла, звичайно, про враження цього вечора. На мої слова, що, здається, господар тільки з ґречності терпить товариство своєї дочки в своїй хаті, хтось із товаришів сказав:

– Знаєте, коли це навіть так, то можна дивуватись, як у нього стає сили хоч би на ґречність, інший на його місці й на світ не дивився б. Хіба ви не чули про смерть тієї Ковалевської, що отруїлась недавно на каторзі, адже це його жінка!

Тоді це ще було недавньою новиною, що Марія Ковалевська (жінка Миколи Васильовича) отруїлася на каторзі з іншими каторжанками, протестуючи проти нелюдського поводіння начальства з арештованими [про це розказано в Кеннана, в його книжці «Сибір»].

Микола Васильович і Марія Павлівна розійшлись задовго до її заслання, років через три після одруження. Люди, що знали близько їх обох, кажуть, що головною причиною розстання була несхожість в поглядах. Микола Васильович хоч завжди належав до радикального напрямку, але терористом, або, як тоді казали, «бунтарем», ніколи не був; жінка ж його належала власне до «червоних», що признавали «пропаганду фактами». У Марії Павлівни часом збирались її товариші на пораду, Микола Васильович ніколи не сперечався проти таких зборів у його домівці, тільки сам ніколи не брав у них участі і навіть виходив з дому під час їх, щоб не заважати.

Марія Павлівна, набираючись дедалі все гострішого напрямку, вважала, що не має права підводити несолідарного з нею, а тільки високо толерантного чоловіка під риск бути арештованим за бунтарські збори у його хаті і за «укрывательство» її самої на случай чого, – і зважила за краще забезпечити його від себе і своїх товаришів. Може бути, що несхожість в поглядах внесла певний холод в відносини подружжя Ковалевських. Так чи інакше, вони розійшлись. Поки Марія Павлівна була на волі, вона від часу до часу одвідувала чоловіка і дитину, що зосталася у нього. Микола Васильович і після розстання відносився до жінки приязно і з пошаною, ніколи ні одним словом не винуватив її прилюдно за розірвання шлюбного зв’язку, потім підтримував її матеріально, коли вона сиділа у неволі, і навіть сам раз попав під суд за нелегальну поміч жінці, що вже була тоді на каторзі. Ніхто не важився при ньому повторяти ніяких здогадів і брехень про його жінку, про можливі причини їх розстання і про її життя на волі. Сам він дуже рідко говорив про свою жінку, при мені це трапилось тільки двічі; раз він розказував, як його судили за поміч їй, а вдруге, не хутко, через десять літ після її смерті, він говорив, що вона вмерла, як справжня героїня.

На другому зборі ми застали Миколу Васильовича в зовсім іншому настрої. Спочатку сидів він за столом поруч з двома-трьома старими, до яких прилучилось і кілька молодих і де велась мова про те, які книжки давати читати народові. Тим часом по інших гурточках велись окремі розмови, що переходили часом в гарячі сперечки. Микола Васильович не втерпів, вийшов з-за стола і, переходячи від одної групи до другої, то перебивав сперечку жартом, то ясною фразою пробував дати формулу заплутаній і затемненій для самих бесідників розмові, то спинявся надовше, і тоді розмова уступала місце довгому палкому монологові Миколи Васильовича. Треба сказати правду, – слухати довго і терпляче Микола Васильович не вмів, йому не ставало терпцю чекати, поки бесідник його манівцями добредеться до своєї мети, Микола Васильович переймав свого бесідника і, запанувавши над ним своєю блискучою діалектикою, вів його навпростець і часом заводив туди, куди молодий бесідник ніяк не сподівався дістатись. Щоб витримати такий словесний поєдинок з Миколою Васильовичем і зостатись не збитим зі свого становища, треба було мати чималу діалектичну практику, а надто пильно стерегтись, щоб не попасти в сперечку з самим собою, бо як тільки Микола Васильович завважив це, то вже перемога була його. Запевне серед нашої тодішньої громадки навряд чи були такі, що могли б удержати свою зброю перед таким «гартованим в боях ветераном», як Микола Васильович.

Тепер, за давністю часу, не можу пригадати, на яку тему говорив тоді Микола Васильович, пригадую тільки одну його промову, де він говорив нам, що ми повинні якомога швидше і завзятіше братись до роботи серед українського народу, підтримувати і розпалювати в ньому національне самопізнання, поки воно ще до решти не згасло, бо воно й так ледве блимає. Робота ця мала бути й легальна і нелегальна, при помочі друкованого чи усного слова, при помочі всяких заходів, окрім крутійських і терористичних. «Коли ми зараз, не гаючись, і то завзято, запекло не візьмемось до роботи, то через 20 літ Україна буде трупом!» Ця фраза лишилась мені в пам’яті й досі, певне, через те, що тоді вона зробила велике враження на нашу громадку. Промовлена вона була з таким щирим переконанням, з таким болем, з таким електризуючим поглядом, з таким тремтячим поривистим жестом, що після неї ми хвилини дві-три сиділи, як загіпнотизовані. Далі знялись розмови, палкі та хаотичні, серед яких інший надто завзятий промовець вилазив на стілець або й на стіл, імпровізуючи тим собі трибуну, – в таких випадках Микола Васильович смикав палкого оратора за полу і просив дати води, аби вгасити «пожар красноречия», такі жарти нікого не ображали, а тільки вносили яснішу, спокійнішу ноту щирого юмору в наші доволі безладні дебати. Хто зна, коли скінчились би в ту ніч наші розмови, якби один з присутніх не положив їм кінця гучним акордом 12-ї сонати Бетховена. Останні згуки бетховенського presto зустріли весняне рожеве світання.

На останньому зібранні, яке мені трапилось бачити, вдача Миколи Васильовича виявилась ще в іншому, новому для мене світлі. Сталося це при таких обставинах. В той вечір були прочитані два реферати, зложені молодими членами нашого товариства. Обидва були написані з поводу статей в галицькій «Зорі». Один з приводу статті М. Комарова «Хто ж справді винен і де наша робота?», другий з приводу статті Драгоманова на ту ж саму тему, підписаної «Чудак, або й…». Та стаття Драгоманова була початком цілої серії статей, що потім були зібрані докупи під заголовком «Чудацькі думки». Ніхто з нашого товариства, навіть сам референт, не знав, хто, власне, схований під псевдонім «Чудака», і, може, через те взявся до роботи зовсім вільно, не криючи своїх симпатій чи антипатій до тих чи інших рад, поданих в статті, симпатії, однак, значно і виразно переважали. Статтю д. Комара спіткала інша доля, вона не сподобалась референтці і була розкритикована з чималим азартом. Обидві розправки читала одна особа, а власне, референтка статті д. Комара, бо автора рецензії на статтю Драгоманова не було на той час в Києві. Після читання лекторка збирала уваги слухачів, щоб передати їх потім своєму товаришеві, аби він знав, яке враження зробила його праця. Ледве почалась дискусія над рефератами, як устав один із «старих», власне, той, що був запрошений читати лекції з географії України, і заявив, що обидва реферати здаються йому тенденційними, з явними і нічим не оправданими симпатіями до «Чудака», і то, власне, тільки через те, що той «Чудак», як відомо, єсть Драгоманов. На запевнення референтки, що справжнє ймення «Чудака» не було звісне ні їй, ні товаришеві, «старий» опонент не звернув жодної уваги, а накинувся на Драгоманова з нескритою ненавистю, називав його і москвофілом, і утопістом, і терористом, основуючи тероризм Драгоманова на якихсь приватних розмовах, які нібито він, «старий», провадив з Драгомановим колись ще в Києві. «Добре Драгоманову бути «червоним», сидячи 15 літ в чарівній Женеві, звідки його й сам чорт ключкою не дістане, а спробував би в Росії! Запевне, безпечніше посилати молодіж на каторгу при помочі всяких «червоних» ідей, ніж самому проводити на практиці ті ідеї». – «Та де ж ви бачите у Драгоманова терор?» – домагалася референтка. «Де? Та от хоч би в такій фразі, що він колись мені сказав у приватній розмові: «Якби я міг, то взяв би літературного ножа і поодрізував би носи моїм ворогам».

Все товариство вголос засміялось на такий доказ, але Микола Васильович не сміявся. Він виступив проти «старого» і потребував, щоб той вказав виразно хоч один факт заслання когось на каторгу через Драгоманова, а крім того, щоб не ставив за доказ своїх спогадів про якісь приватні розмови, бо їм ніхто не обов’язаний вірити. Що він, Микола Васильович, знає Драгоманова краще, бо вважає його своїм другом і не радить нікому без доказів клепати на нього, що ж до 15-літнього пробування Драгоманова «в чарівній Женеві», то нехай би «старий» перше, ніж говорити про тії «чари», скуштував би сам емігрантського хліба. Ця одсіч була така різка та енергійна, якої, видно, добродій «старий» не сподівався, бо він якось одразу спустив тона і постарався звести розмову на жарти.

Пізніше розказували мені, що на одному досить людному зібранні цей самий «старий» назвав Драгоманова «російським шпигом», – тут Ковалевський стукнув кулаком по столу і заявив, що він готов проломити голову всякому, хто це скаже. За вірність свого переказу не відповідаю, але факт той, що від певного часу «старий» не любив сходитися з Ковалевським і хоч не став його запеклим ворогом, а стріватися з ним око в око уникав.

Примітки
Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 223 – 228.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори, т. 12. [Київ – Харків], «Книгоспілка», [1930], стор. 27 – 33.

Автограф не знайдено.

Стаття була задумана як біографія М. В. Ковалевського для збірника, який мав намір видати на його честь М. Павлик. У архіві Лесі Українки (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 868) зберігаються чорнові замітки до цієї біографії:

«Молодий, 19-літній хлопець просив її дуже об тім. Потім він обманом дав їй підписати «дарственную» на грунти під дворища селянам, і тим способом хуторяни стали не зовсім безземельними.

Вчився спочатку десь в пансіоні жіночому, потім в Полтавській гімназії, потім в Київському університеті. В 1863 р. спочував повстанню і брав участь в урочистих проводах [одне слово нрзб.] в кадетському лісі. До бунтівників ніколи не належав, у «ділі» жодному заплутаний не був. До крайнього напрямку відносився толерантно, не боронив зібрань у своїй хаті, рятував, ховав і т. ін., але в принципі був проти.

Жінка розійшлась через незгоду вдачі і через те, що не хотіла підводити його під риск через справи, в принципі йому несимпатичні. Відносився до кінця з повагою, як до друга і як до людини «героїчної» («Дорогому другу»). Практична діяльність після заслання. Забраний для «очистки воздуха».

Через відсутність необхідних матеріалів поетеса відмовилась від написання біографії й обмежилася власними спогадами, які теж залишилися незакінченими. Спогади датуються кінцем 1898 p. на підставі листа Лесі Українки до М. Павлика від 14 листопада 1898 р., в якому поетеса повідомляла: «Спомини про Миколу Васильовича я тепер пишу. Могла би Вам послати початок, але, думаю, не варт, краще в січні привезу все скінчене…» Ще у кількох листах до М. Павлика з Берліна знаходимо згадки про те, що робота не рухається (див. листи від 3 лютого, 9 травня та 7 червня 1899 p.). Цілком очевидно, що з приїздом до Берліна Леся Українка за станом здоров’я не змогла взятися за продовження спогадів. Не поверталася вона до них і пізніше. В листі до М. Павлика від 15 лютого 1902 р. вона писала: «Сим я не хочу сказати, що я відкладаю сю роботу ad infinitum, a тільки прошу «потерпіти мало-немного», поки визволюся трохи з кормиги лікарської…»

Подається за першодруком.

Ковалевський Микола Васильович (1841 – 1898) – український громадський діяч, перебував у дружніх стосунках з І. Франком, М. Павликом, M. Драгомановим. Матеріально підтримував свою колишню дружину революціонерку-народницю М. П. Воронцову. За це в 1879 р. був заарештований і засланий до Сибіру. Після трирічного заслання знову жив у Києві, займався громадською діяльністю, збирав кошти для прогресивної української преси за кордоном.

Кеннан Джордж (1845 – 1924) – американський публіцист. У 1865 р. за завданням американської телеграфної компанії здійснив поїздку до Сибіру, наслідком якої були книги «Кочове життя в Сибіру» (1870) та «Сибір і заслання» (1889 – 1890). Остання книга, перекладена багатьма мовами, царською цензурою була заборонена.

Комаров Михайло Федорович (1844 – 1913) – український бібліограф, критик і фольклорист. Стаття «Хто ж справді винен і де наша робота?», про яку згадує Леся Українка, надрукована у журналі «Зоря» (1889, № 3, 4).

з приводу статті Драгоманова – Йдеться про статтю М. Драгоманова «Ще на тему: «Хто винен?», опубліковану під псевдонімом «Чудак» у журналі «Зоря» (1889, № 4).


8:48 12.10.2022

Залужний і Забродський

Перспективи забезпечення воєнної кампанії 2023 року: український погляд07.09.2022 11:39
Скільки може тривати ця війна і як нам в ній перемогти
У сьогоднішньому розумінні абсолютної більшості військових експертів і аналітиків широкомасштабна війна, розв’язана РФ проти України 24 лютого 2022 року, вже давно не вкладається в поняття локального конфлікту середньої інтенсивності. Це стосується і просторових показників, і кількості залучених військових сил, і переконливого переліку засобів ураження та іншого високотехнологічного обладнання, які притаманні цьому військовому протистоянню.


СКІЛЬКИ ТРИВАТИМЕ ВІЙНА?

Окремо стоїть питання тривалості зазначеного конфлікту. Адже в жодному уявленні він вже не вкладається ані в рамки анонсованого російського “бліцкригу”, ані в тривалість активних фаз бойових дій у війнах початку 21-го сторіччя. У будь-якому випадку, тривалість війни вже вимірюється місяцями. І існують всі підстави вважати, що цей часовий рахунок перетне календарні межі 2022 року.

У зв’язку з цим закономірно вже зараз розглядати перспективи на наступний рік. І робити це не лише в форматі передбачень та припущень. Такий розгляд повинен мати на меті цілком практичне вираження. А саме, наскільки мають простягатися військові амбіції української сторони? І логічна похідна від цього питання: що саме потрібно Збройним Силам України як допомога від партнерів на прийдешній 2023 рік?

Цілком логічно, що пошук відповідей на ці питання, крім захоплюючих теоретичних дискусій, має і цілком утилітарну сторону. Для обмеженого кола військових і цивільних посадових осіб такі дослідження є провідною частиною їх професійних обов’язків. Варто додати, що для більшості з них такі питання є по суті чітко вираженою відповідальністю за оборону країни, і, врешті-решт – за її долю.

Можна припустити, що зазначені опрацювання вже знайшли своє відображення в низці керівних і доктринальних документів державного рівня. Із цілком зрозумілих причин їх дослідження не входить до змісту цієї статті. Пропонується лише розглянути основні оціночні судження стосовно зазначених питань і запропонувати власний варіант відповідей на них.

З огляду на належність стратегічної ініціативи агресору, цілком логічно почати з опису ситуації, в якій,  ймовірно, перебуватиме російська сторона. Накреслення ліній зіткнення вже сьогодні дає можливість прогнозувати межі амбіцій РФ щодо подальшого просування вглиб території України.


ЯК МОЖЕ НАДАЛІ БАЧИТИ СВОЮ МЕТУ АГРЕСОР?

Певні оперативні перспективи для противника проглядаються на Ізюмському та Бахмутському напрямках. Імовірною кінцевою метою таких дій може розглядатися вихід на адміністративний кордон Донецької області. Ще більш привабливою для противника може виглядати перспектива просування на Запорізькому напрямку. Вона забезпечує подальші дії на північ та створення прямої загрози оволодіння Запоріжжям та Дніпром, що в свою чергу призведе до втрати українською стороною контролю над значною частиною Лівобережної України. Не виключені з порядку денного і повернення до задуму захопити Київ  та загроза повторного розгортання бойових дій з території Республіки Білорусь.

Але найбільше можливостей відкриває подальше просування на Південнобузькому напрямку з оперативного плацдарму на правому березі річки Дніпро. Успіх на Півдні, за умови його швидкого та вірного використання, може мати подвійний ефект. З одного боку, цілком реальні перспективи оволодіння Миколаєвом та Одесою. З іншого – створення загрозливого напрямку в бік Кривого Рогу, а в подальшому – і загрози центральним  та західним регіонам України.

Свідомо не станемо звертатися до умов, за яких РФ буде вимушена реалізовувати такий імовірний замисел. Водночас не станемо і відкидати весь спектр супутніх стратегічних та навіть глобальних проблем для РФ. Можна згадати і міжнародну ізоляцію, і частковий економічний тиск у вигляді міжнародних санкцій, складнощі із загальною мобілізацією та нестачу сучасного озброєння і обладнання, яка з часом буде лише гострішою.

Крім суто воєнного, такий характер стратегічних дій на Сході і Півдні України принесе РФ додаткові політичні та економічні дивіденди. Серед них – забезпечення безпеки самопроголошених республік і логічне, хоч і запізніле завершення так званої “спеціальної операції”, унеможливлення доступу України до Чорного моря, контроль над ключовим елементом енергетичної системи країни – Південноукраїнською АЕС тощо.


ЧОМУ КРИМ КЛЮЧОВИЙ ФАКТОР, АЛЕ НЕ ЄДИНИЙ? 

Нескладно прийти до висновку, що основою такого багатообіцяючого успіху на Півдні і, певною мірою, на Сході, в територіальному сенсі, є надійна оборона і збереження контролю над тимчасово окупованою територією Автономної Республіки Крим. І справді, Крим був і залишається основою для ліній комунікацій на південному стратегічному фланзі російської агресії. Територія півострова дозволяє розміщення значних угруповань військ та запасів матеріальних засобів. Нарешті, в Криму – головна база Чорноморського Флоту і мережа аеродромів для нанесення авіаційних ударів практично на всю глибину території України. Окремі аналітики схиляються до думки, що саме контроль над територією півострова Крим є центром тяжіння для російських сил у цій війні.

Однак при зверненні до ситуації, в якій, ймовірно, знаходитимуться Збройні Сили України в 2023 році,  все видається вже не настільки однозначним. По суті, для ЗС України обстановка представлятиме собою складну комбінацію із фактичного положення лінії зіткнення, наявних ресурсів і комплекту боєздатних військ, та, вочевидь, знаходження стратегічної ініціативи в руках противника.

Разом з цим, продовжуючи цю логіку, висловимо вагомі застереження щодо накреслення  лінії зіткнення з точки зору української сторони. Її контури мають вкрай невигідну конфігурацію знову ж таки на Ізюмському та Бахмутському напрямках. Суттєві вклинення противника сковують будь-який оперативний маневр для українських військ і вимагають, по суті, подвійного комплекту сил для його стримування. Особливо гостро це відчувається через нестачу засобів вогневого ураження та ППО.

Не краще виглядає і ситуація на Півдні та Сході. Вже зазначалося про загрозу просування противника в напрямку Запоріжжя. Додатково, не зникає небезпека розвитку противником часткового успіху з напрямку Гуляй Поле, що, за певних умов, може створити загрозу охоплення всього угруповання українських військ на Сході. Наявність у противника оперативного плацдарму на правому березі річки Дніпро вимагає додаткових зусиль для запобігання його розширенню.


КОНТРУДАРИ ЗСУ: ЩО ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНО?

Єдиним шляхом кардинальної зміни стратегічної ситуації, беззаперечно, є нанесення ЗС України протягом кампанії 2023 року декількох послідовних, а в ідеальному випадку – одночасних контрударів. Зайвим є наголошувати окремо на їх суто військовому, а також політичному та інформаційному значеннях. Водночас, питання їх організації та здійснення потребує більшої уваги.

Отже, які сили і засоби для цього потрібні? Якщо розглядати кампанію 2023 року як переломну, то для розгляду нам необхідно повернутися до визначення центру тяжіння для РФ у цій війні. Адже лише ефективний вплив на центр тяжіння противника може призводити до змін у перебігу війни.

За умови, якщо таким центром тяжіння визначати контроль над півостровом Крим, логічно припустити планування на 2023 рік операції або серії операцій з оволодіння півостровом. Таке планування має передбачати, перш за все, наявність необхідного комплекту військ. І мова може вестись точно не про військові частини та з’єднання ЗС України, які вже зараз діють на 2500 км фронту від Херсона до Ковеля.

Підготовка наступальної кампанії вимагає створення одного або декількох оперативних (оперативно-стратегічних) угруповань в складі від десяти до двадцяти загальновійськових бригад - в залежності від замислу і амбіцій українського командування. В обстановці,  що складається, зазначене може бути зроблене виключно шляхом заміни основних зразків озброєння вже існуючих бригад на сучасні, які надаються партнерами України. Окремо слід виділяти необхідність отримання від партнерів додаткової кількості ракет і боєприпасів, артилерійських систем, ракетних комплексів, засобів РЕБ тощо. Все це потребуватиме консолідації зусиль всіх країн-партнерів України, тривалого часу і значних грошових видатків.

Власне кажучи, все перелічене вище прямо залежить від наявних ресурсів та лише від них. І якщо з чисельністю персоналу ситуація, ймовірно, буде виглядати достатньо непогано для ЗС України, то стосовно важкого озброєння і боєприпасів такого сказати ніяк не можна. Але, в будь-якому випадку, за наявності політичної волі, завчасного і продуманого планування, із використанням виробничої бази і запасів провідних країн світу, створення і оснащення належним чином такого роду угруповання у складі ЗС України є абсолютно реальним.

Але й окреслений підхід до визначення завдань воєнної кампанії 2023 року для ЗС України здається занадто одностороннім.


ЯКЩО ЗАГАРБНИК НАВІТЬ ВТРАТИТЬ КРИМ

Тож, ми знову вимушені повернутися до визначення українською стороною центру тяжіння противника. Залишимо осторонь правомірність прив`язки поняття “центр тяжіння” до  певної місцевості або регіону на стратегічному рівні. Зазначимо лише,  що він є джерелом моральної і фізичної могутності, сили і спротиву – того, що Клаузевіц називав “зосередження всієї потужності і руху, від якого залежить все…, точка, на яку має бути направлена вся наша енергія”[1]. Припустімо, ЗС України досягли повного успіху в кампанії 2023 року та оволоділи півостровом Крим.

Вкрай позитивне політичне та інформаційне значення такого стратегічного успіху переоцінити важко. Разом з тим, по-іншому можна оцінювати воєнне значення такої перемоги. РФ втрачає базу для Чорноморського флоту, аеродромну мережу, значну кількість запасів матеріальних засобів і, найімовірніше, значну кількість особового складу і техніки. Водночас,  ніщо не може суттєво завадити болісному, але цілком реальному перебазуванню Чорноморського флоту до військово-морської бази Новоросійськ на східному узбережжі Чорного моря і військова присутність агресора в регіоні буде збережена разом із загрозою ракетних ударів. Подібне можна припустити і для використання російською авіацією, наприклад, аеродромів Приморсько-Ахтарськ та Єйськ. Втрата значної кількості запасів матеріальних засобів для ЗС РФ матиме лише тимчасовий ефект. Втрати в особовому складі й техніці, щонайменше, в плані чисельності, росіяни з часом можуть поповнити.

Підсумовуючи сказане та обговорюючи вже подальші перспективи, після 2023 року, можна вести мову лише про новий етап протистояння. Звісно, з іншими вихідними даними і перспективами, але знову ж таки – триваючий конфлікт, втрати життів, витрати ресурсів і до кінця невизначений кінцевий результат.

Пропонується дещо інший підхід до визначення центру тяжіння російських сил і самої суті цієї війни.


ДИСПРОПОРЦІЯ В СПРОМОЖНОСТЯХ УКРАЇНИ ТА РФ: ЯК ЇЇ НІВЕЛЮВАТИ?

Головною особливістю військового протистояння з ЗС РФ є навіть не суттєва відмінність в чисельності сил і засобів сторін на користь росіян, і навіть не значні просторові показники стратегічної операції проти України. Визначальною є вирішальна диспропорція в спроможностях.

Найбільш показовим її втіленням є різниця в граничній досяжності засобів ураження. Якщо для ЗС РФ вона становить до 2000 км з урахуванням дальності польоту крилатих ракет повітряного базування[2], то для ЗС України вона фактично обмежена 100 км дальністю польоту ракет і глибини розташування стартових позицій застарілих ОТРК[3]. Таким чином, з початку широкомасштабної агресії засоби ураження Збройних Сил України мають досяжність майже в 20 разів меншу, ніж має противник. У перекладі на мову військової практики це означає, що ЗС України, в кращому випадку, можуть завдавати удари застарілими засобами ураження лише на глибину оперативного тилу противника. В той час як  противник здатний безкарно завдавати точкових ударів по цілях на всю глибину території країни.

Саме це має розглядатися як центр тяжіння ЗС РФ з військової точки зору. Доки таке положення буде зберігатися,  ця війна може тривати роками.

Як цьому зарадити?

Звісно,  неможливо одночасно позбавити противника такої суттєвої переваги. З огляду на чисельність і наявність ресурсів в розпорядженні ЗС РФ, викликає сумнів сама можливість усунути її повністю. Але цілком можливо протиставити противнику свою спроможність діяти подібним чином і на подібну дальність.

РСЗВ М142 HIMARS та ракети ATACMS. Фото: Mariusz Burcz
РСЗВ М142 HIMARS та ракети ATACMS. Фото: Mariusz Burcz
Мова йде, звісно, про постачання партнерами України для ЗСУ систем озброєння або певних найменувань боєприпасів із відповідною дальністю дії. На увазі мається не тільки і не стільки певні найменування,  такі як, наприклад, ракета MGM-140B ATACMS Block 1A для РСЗВ Himars. Має бути застосовано комплексний підхід до переоснащення артилерії, ракетних військ, тактичної авіації і Військово-морських сил ЗС України та інших складових їх могутності. Обговорення повинно вестись стосовно створення або нарощування спроможностей, а не виключно про кількість озброєння і обладнання для бригад, що плануються до переоснащення.

Тільки в цьому випадку можна обговорювати вплив на реальний центр тяжіння рф у цій війні. Він полягає в її “віддаленому” - в розумінні більшості росіян - характері. Завдяки цьому віддаленню громадяни РФ не так болісно сприймають втрати, невдачі, а головне – вартість цієї війни в усіх її розуміннях. Переконливим прикладом правильності такого підходу в поточному році є успішні зусилля ЗС України з фізичного перенесення бойових дій на тимчасово окуповану територію АР Крим. Йдеться про серію успішних ракетних ударів по кримським авіабазам противника, перш за все – по аеродрому Саки[4]. Завдання ЗС України на 2023 рік - зробити для росіян та в інших окупованих територіях ці відчуття гострішими, природнішими і цілком відчутними, попри значну відстань до цілей.


Варто поставити питання ще ширше і запитати себе: що є джерелом впевненості, готовності, а головне – необхідності для керівництва РФ і російського суспільства підтримувати війну проти України і щиро вірити в правильність її завершення?

Крім загальновідомих для цього підстав, таких як прагнення до щонайменше регіонального лідерства, різного роду “вставання з колін” і відверто імперських зазіхань, таких прийнятних для пересічного росіянина, є і суто практична з них. Вона відноситься саме до принципів застосування воєнної сили ЗС РФ. Виражена вона в агресивному стилі війні на знищення проти держави, яка, з огляду на рівень оснащення її збройних сил, неспроможна буде адекватно діяти проти російських військ у відповідь. Спрощено кажучи, справа саме в безкарності, яку забезпечує фізична віддаленість. В цьому і полягає дійсний центр тяжіння противника. І ми не маємо права залишати його без належної уваги.

Картина може кардинально змінитися при відповідному плануванні та правильній роботі з країнами-партнерами України. Комплексне, із належним перспективним баченням, оснащення і переоснащення ЗС України системами озброєння відповідної дальності дії повинні стати тим самим омріяним гейм-чейнджером.  Тільки за умови вирівнювання балансу по досяжності засобів ураження і, таким чином, розхитування зазначеного центра тяжіння противника можна говорити про перелом в ході війни.

Очевидно, що оперативні й стратегічні перспективи  на 2023 рік для України в разі  отримання відповідних засобів по-іншому виглядатимуть зовсім інакше, ніж сьогодні.  Наявність навіть самої загрози використання ЗС України засобів ураження відповідної досяжності буде примушувати РФ по-іншому розглядати і природу, і перебіг, і результат нашого протистояння.

Втім,  отримання відповідних систем озброєння від партнерів може розглядатися Україною лише як рішення для перехідного періоду. З перших днів широкомасштабної агресії РФ для української сторони гостро стоїть проблема відновлення і налагодження власного проектування і виробництва зразків високотехнологічного озброєння. І тактико-технічні вимоги до таких зразків вже мають включати відповідні параметри, зокрема, щодо дальності застосування. Беззаперечно, що національні зусилля України в цьому напрямку відкривають безмежні можливості міжнародного військово-технічного співробітництва з країнами-партнерами. 


ОСНОВА УКРАЇНСЬКОГО СУПРОТИВУ - ЗНАЧНА ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНА ДОПОМОГА ПАРТНЕРІВ

Розглядаючи перспективи співпраці з партнерами із постачання Україні озброєння, доцільно  розглянути два суттєвих фактори, які вже з самого початку агресії мають неабиякий вплив на прийняття відповідних рішень, строки і обсяги надходжень.

Перший з них – хибне уявлення про масштаби російсько-української війни. Незважаючи на достатню кількість широкодоступної інформації, сучасному поколінню, світу, і європейцям, перш за все, важко уявити собі в реальності бойові дії в стилі Другої світової війни. Лінія зіткнення довжиною в тисячі кілометрів, десятки тисяч одиниць військової техніки, більш як мільйон людей, які прямо або опосередковано беруть участь в цій війні зі зброєю в руках. Сирени повітряної тривоги та ракетно-бомбові удари по цивільних містах, біженці і військовополонені, форсування річок та спроби танкових проривів – все це для абсолютної більшості людей в світі залишається лише примарною реальністю світових воєн минулого сторіччя.

Водночас,  для народу і ЗС України все перелічене вже стало невід’ємною складовою повсякденного життя. По залученню особового складу і техніки протистояння України російській агресії вже перевищило окремі показники бойових дій на її території в ході Другої світової війни. Розгортання ефективного супротиву більш як 300-тисячному угрупованню ЗС РФ потребувало мобілізації до ЗС України сотень тисяч людей і оснащення їх десятками тисяч зразків військової техніки. А щоденні витрати боєприпасів ЗС України, наприклад, артилерійських снарядів з розрахунку на одну гармату, в середньому втричі перевищують показники Королівської артилерії Британської армії в часи Першої світової війни. З урахуванням тривалості війни і перспектив на кампанію 2023 року, навряд чи ці показники будуть зменшуватись.

Відбиття Україною агресії з боку супердержави потребує і ще довго потребуватиме значних матеріальних ресурсів і грошових витрат. У 2023 році матеріальною основою українського супротиву повинна залишатися значна за обсягами військово-технічна допомога країн-партнерів. Адже попри власні втрати від економічних санкцій, залежність від російських енергоносіїв і окремі спроби “умиротворення” РФ, світова історія не пробачить жодній країні світу потурання кривавому хижаку, який лише п’яніє від нової крові. 

Другим фактором є пряма загроза застосування, за певних обставин, ЗС РФ тактичної ядерної зброї. Бойові дії на території України вже продемонстрували, наскільки РФ нехтує питаннями світової ядерної безпеки навіть у війні із застосуванням звичайних засобів[5]. Зокрема, з липня 2022 року на території Запорізької АЕС російські війська облаштували військову базу, розмістивши важку артилерію, зокрема, реактивні системи залпового вогню БМ-30 “Смерч”[6].


Важко уявити, що навіть ядерні удари дозволять РФ зломити волю України до супротиву. Але не можна ігнорувати загрозу, яка з’явиться для всієї Європи. Не можна також і повністю виключати імовірність прямого втягування провідних країн світу в “обмежений” ядерний конфлікт, за яким вже напряму проглядається перспектива Третьої світової війни.

Знову вимушено, але вкрай необхідно, повернутися до джерела російської впевненості, а саме – до безкарності. Будь-які спроби практичних кроків щодо застосування тактичної ядерної зброї мають бути припинені з використанням всього арсеналу засобів, які є в розпорядженні країн світу. Адже, починаючи з цього моменту, РФ вже стане не лише загрозою для мирного співіснування України, інших її сусідів і низки європейських країн, а й державою-терористом воістину світового масштабу.

На наш погляд, саме з урахуванням такої складної і неоднозначної комбінації факторів повинні розглядатися перспективи військової кампанії 2023 року. Лише їх повне і комплексне врахування дозволить створити передумови для завдання Україною поразки збройним силам країни-агресора і припинення руйнівної війни всередині Європи.

Валерій Залужний, Головнокомандувач Збройних Сил України, член Ради національної безпеки і оборони України, генерал

Михайло Забродський, перший заступник Голови Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки, оборони і розвідки, генерал-лейтенант

За Україну!

  • 11.08.22, 23:26
Щоб усім кацапам Ногу свело!
https://youtu.be/nSfWKA0qrok https://youtu.be/_HNyl-Thqik https://youtu.be/_HNyl-Thqik

волкер


Курт Волкер: До кінця року ми побачимо зміну на фронті, а далі у росіян буде складна зима
ВІВТОРОК, 9 СЕРПНЯ 2022, 10:05 — СЕРГІЙ СИДОРЕНКО, ЄВРОПЕЙСЬКА ПРАВДА


Посол Курт Волкер відомий українцям з 2017 року, коли його призначили спецпредставником США з питань переговорів про Україну – спершу для сприяння Нормандському формату, потім для усіх переговорів, що стосуються російського-українського конфлікту, а згодом і загалом у відносинах США та України, де на той час не було американського посла. У вересні 2019 року, перед початком процедури імпічменту, він подав у відставку, а його покази стали однією з основ звинувачень на адресу Дональда Трампа.

Це лише один з показників того, що Волкер – дипломат, який готовий говорити жорстко і говорити правду. За часів роботи на українському напрямку саме прямі заяви про російську агресію стали його візитівкою і, по суті, змінили американський порядок денний щодо України.

Не менш відверто він висловлюється і зараз.

Ми поспілкувалися під час приватного візиту Курта Волкера до Києва. Ця розмова, у якій викладений подальший сценарій війни, є натяки на можливість розпаду Росії, пояснюється, як Україна стане членом НАТО тощо, точно заслуговує на вашу увагу. Для тих, хто хоче її подивитися, ми підготували відеоверсію, де зібрали найважливіше.


А для тих, хто віддає перевагу читанню – публікуємо трохи повніший текстовий виклад нашої розмови.

"До кінця року справді побачимо зміну на фронті"

– Україна перемагає у війні?

– Я вважаю, що так.

Посудіть самі: Путін мав на меті знищити Україну як державу. Знищити народ, культуру, ідентичність – і він абсолютно провалив цей намір. Україна лишається незалежною, демократичною, європейською країною. А отже – вона перемагає.

– Утім, цього недостатньо для перемоги. Ми і зараз демократія – але ж ми ще не перемогли.

– Бо це дві різні речі.

Перше питання – чи витримала Україна? Так, бо ви вже витримали.

Друге питання – чи здатні ви виштовхати Росію зі своєї землі? Тут ми ще не маємо відповіді.

США та інші країни підтримують вас, надають зброю та допомогу, щоб ви могли це зробити, але ми не знаємо, як саме це станеться.

– Що буде достатнім особисто для вас, щоби сказати: так, Україна перемогла?

– Я відповім у контексті, ширшому за Україну, адже Путін створив загрозу не лише для вас.

Росія має змиритися з тим, що їй доведеться жити у власних кордонах. Доки Росія наполягає на своєму праві нападати на сусідів, ніхто не може бути задоволеним перемогою над нею. Бо це постійна загроза для світу.

Момент, коли можна буде сказати: "Україна перемогла", повинні визначити самі українці. Але і я, і мої українські друзі вважають, що для цього Україна має повернути всю свою територію.

– З Кримом?

– Так, включно з Кримом.

Ода мові

Halyna Starchevska
31 травня о 12:16  · 
Михайло Івасюк ( батько Володимира Івасюка): «Бо в кожнім чужинецькім слові Є вирок українській мові!”
Батько Володі Івасюка, Михайло Івасюк за кілька днів до смерті народжує геніальну «Оду українській мові», як заповіт, яку уперше зачитав в церкві біля труни священик. 
Ода українській мові
                     І
Повів мене до церкви Тато
У світле Великоднє свято
Він нахиливсь мені до вуха
Й сказав: «Ти добре слухай, 
Щоб слово Боже в твоїм серці
Цвіло, як квітка на стебельці.
Ти ж народивсь у вірі давній,
Хрестився в церкві православній»
                       ІІ
І я стояв, і пильно слухав,
Щоб благодать Святого Духа, 
Засіяна у рідне слово,
Сіяла в думах барвінково.
Аби в роки важкі, похмурі, 
Коли я буду у зажурі, 
Душа не лізла ув окови
Чужих богів, чужої мови.
                      ІІІ
Та із високого амвона
Не падали слова, як грона, —
Не линула, немов обнова,
Священна українська мова,
Така, як Матір Божа в храмі,
Всевладна пані над серцями,
І мудрості широке море —
Бурхливе, ніжне, неозоре.
                      ІV
Там замість золотого слова
У груди сипалась полова
Чужих словес незрозумілих
І від пихи аж потемнілих.
Вони, нещирі і холодні,
Немов пливли із преісподні.
З очей ікон святих одразу
Скотилася сльоза образи.
                      V
І я спитав: «Чому це, Тату,
У гойне Великоднє свято
Пан отець править службу Божу,
А я збагнути слів не можу?
Чи сила Господа звеліла,
Щоб наша мова заніміла
У нашім прадідівськім храмі,
Що вже віки стоїть між нами?!»
                        VI
Мій Тато більше не молився.
Він спалахнув і розгнівився,
Й серед людей словами сіяв:
«Цей піп не наш, його привіяв
Ворожий вітер, аби пилом
Туманних слів, як дим кадила, 
Зміцнити рабськії вериги
І в пеклі мовної хурдиги.
                        VII
Він знає добре по-вкраїнськи, 
Та мовить тільки по-чужинськи, 
Бо в кожнім чужинецькім слові
Є вирок українській мові. 
Якщо її у нас не буде,
То нас історія забуде,
Прийшлюк назавжди стане паном
Над нашим лісом, нашим ланом.
                         VIII
Гей, люди, чом це наша мова,
Така шляхетна й гонорова, 
Тремтіти має, наче сарна,
Як мчить за нею ціла псарня
Хортів? Чом неукам-забродам
Й копилюкам свого ж народу
Дозволено чинить розправу —
Душити мову величаву?!
                          ІХ
Таж українська дивомова —
Похідний марш і колискова,
І жайвір під травневим сонцем,
Щедрівка в Батька під віконцем,
Гірських потоків дзюркотання,
І соловейкове лещання,
І шелест жита і пшениці,
В ній ритм дощу і громовиці.
                        Х
У нашій українській мові
Живе освідчення в любові
І люта ненависть до ката,
Погорда і гнів до ренегата,
Поезів степів і моря,
Жага незвіданих просторів,
Державний гімн і і спів молитви,
І гук війни і скрегіт битви.
                        ХІ
В ній — доля наша, в зло закута,
І клич Дніпрового могуття, 
І духу нашого твердиня,
Краси скарбниця і святиня,
Що працю осяває і дозвілля, 
У свята наші і весілля,
Сторожева несхитна вежа, 
І єдність нашого безмежжя.
                        ХІІ
У світі ми окрадені і бідні,
А в церкві ранять нашу гідність
І оскверняють нашу душу, 
Я нині всім сказати мушу,
Що нам не честь і нам незмога
Молитись до такого «бога»,
Який не знає і не хоче знати,
Що славна українська мова —
Це наша люба рідна Мати.
(Михайло Івасюк, 1995 р.)