Прірва між заявами президента і його реальними намірами та діями стає дедалі глибшою. На словах, особливо у Сенаті США чи перед телекамерами, Петро Порошенко виступає мало не українською інкарнацією Шарля де Ґолля, батька нації, готового покласти життя на олтар перемоги. А на ділі його команда робить усе, щоб притлумити громадську активність, загальмувати люстрацію та реальне, а не косметичне реформування державного апарату – те головне, що й дасть нам змогу перемогти у війні.

Що ж до власне війни, то політика очільника держави бачиться двозначною: всі провладні спікери та ЗМІ заспокоюють суспільство мантрами про перемир’я, а тим часом криваві бої щодня й далі точаться на Донбасі, тоді як для реформування сектору безпеки не робиться майже нічого. Дедалі більше розмов про те, що ця лінія проводиться в межах постійних підкилимних перемовин із Кремлем: не дарма ж Владіслав Сурков тепер бачиться частим гостем у Києві. Спостерігаючи ці маніпуляції, західні країни, своєю чергою, перестають вважати Україну відповідальною стороною для переговорів і не бажають надавати реальну військову допомогу.

Питання – чи почали вони вже прямий діалог із Путіним про Україну? Але, здається, пана Порошенка це не надто хвилює: незабаром вибори, а зі своїм російським візаві наш президент коли ще й не домовився (хтозна?), то сподівається, зміцнивши свою владу, незабаром це зробити.

Отож головне бажання нинішньої влади – «порєшать». У значенні, яке це слово мало у 1990-ті, з котрих ментально родом помітна частина нинішньої політичної еліти: тобто кулуарно домовитися з будь-ким про будь-що. Звісно, порівняно з режимом Януковича це вже рух уперед, бо «донецькі» вміли йти тільки напролом, причому вдаючись до послуг ФСБ. На жаль, на тому позитив вичерпано. Адже президент і його команда не мають іншого механізму поведінки, окрім підкилимних «договірняків». І навіть півроку війни та смерті українців нічого не змінили в їхньому мисленні. А в реаліях збройної агресії така поведінка неминуче щораз біль­ше скидатиметься на зраду...

Президент багато разів згадує розгром під Іловайськом як приклад неготовності української армії (а чиї, до речі, протеже й досі керують Міністерством оборони та Генеральним штабом?) і відповідно «неможливості врегулювати цей конфлікт у військовий спосіб».

А проте... Так, маємо серйозні проблеми, але не критичні. Точніше критичними вони стають за умови, коли верховний головнокомандувач Збройних сил не бажає воювати й мобілізувати суспільство. Основною проблемою політики президента Порошенка є небажання змінювати правила гри. Простіше і звичніше трохи перефарбувати під себе наявну неефективну систему, внісши до неї косметичні зміни. А до того ж він прагне зробити це в єдино можливий для комерсанта спосіб – постійним торгуванням.

Однак складність ситуації для України полягає в тому, що Владімір Путін прекрасно вміє «працювати» з таким типом людей, бо своїм «порошенкам» ставленик кагебістського клану вказав на їхнє скромне місце ще до середини 2000-х, а нещодавно нагадав арештом мільярдера Євтушенкова. Відчуття того, що домовленості між Путіним і Порошенком досягнуто давно, ймовірно, навіть до початку активної фази конфлікту на Донбасі, неминуче нависає над усіма політичними кроками українського президента з переговорними процесами в Мінську включно. Ймовірно, в Кремлі вже вирішили, що український президент є цілком прийнятною постаттю, то чому ж не підтримати його переговорних спроб, тим більше коли вони відповідають інтересам Росії? Тож російська пропаганда, як за командою, геть перестала згадувати «київську хунту» й педалювати тему нелегітимності української влади.

Така поведінка Петра Порошенка, безумовно, очевидна для Заходу. ЄС відверто радіє з того, що при владі в Україні опинилася людина, яку можна змусити до невигідних перемовин з агресором замість відчайдушної боротьби. А Сполучені Штати явно не бажають улазити в конфлікт, не бачачи в українській владі тих, із ким можна поділитися не лише розвідданими, а й зброєю. Судячи з настійливих повідомлень про перспективу пом’якшення санкцій, майбутню зустріч держсекретаря Керрі й міністра Лаврова, та й узагалі з огляду на примирливий тон західного істеблішменту, ніхто в ЄС чи США не стане по-справжньому втручатись у конфлікт: а раптом Петро Олексійович простягне (чи вже простягнув?) руку дружби Москві. Аби знайти надійне і пристойне пояснення такому повороту, у президента в команді є досвідчені фахівці з піару та роботи з медіа. Тож цілком логічно, що Євросоюз визнав за ліпше на рік відтермінувати імплементацію найістотніших положень Асоціації, зате домовитися нарешті з Путіним. «Порєшать» – так уже «порєшать».

 Богдан Буткевич

http://tyzhden.ua/Politics/119952

У Верховну Раду проходять 6 партій, серед яких лідирує Блок Петра Порошенка, а "Радикальна партія" Олега Ляшка втрачає популярність.

Про це свідчать дані опитувань КМІСу та Фонду "Демініціативи імені Ілька Кучеріва".

Так, якби вибори до Верховної Ради відбувалися у передостанню неділю вересня, то голоси виборців поділились би так (тих, хто визначився і піде на вибори - 47%):

3,8% (8,2%) - за усі інші партії загалом.

22,5% опитаних вирішили не брати участі у голосуванні, а 29,0% досі не визначилися, за кого голосувати.

Оскільки опитування проводилось до повної реєстрації учасників виборів, то у ньому відсутній Опозиційний блок.

Опитування проводилось з 12 по 21 вересня 2014 року методом особистого інтерв'ю. Опитано 2035 респондентів, що мешкають у 110 населених пунктах усіх регіонів України (окрім Луганської області та АР Крим).

Інтерв’ю, які мали проводитися в Луганській області, були проведені в Донецькій області, населення якої за своїми електоральними та багатьма іншими політичними орієнтаціями найменше відрізняється від населення Луганської області.

Статистична похибка вибірки (з імовірністю 0.95 і за дизайн–ефекту 1.5) не перевищує: 3.3% для показників близьких до 50%, 2,8% — для показників близьких до 25%, 2,0% — для показників близьких до 10%, 1,4% — для показників близьких до 5%.

Українська правда