Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Шукати в архіві

Важливі замітки

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Богдан Бо

Богдан Бо

Лейтенант Юрій Михайлов загинув учора на фронті

Вчора на східному фронті від кулі російських окупантів героїчно загинув воїн Збройних Сил України — лейтенант Юрій Михайлов.
Вічная пам'ять і слава Герою України! 
Помста довічно нам в обов'язок!
Їх смерть — наше життя.
Слава Україні! Героям Слава!


3

Богдан Бо

Богдан Бо

До 30-ліття Незалежності України




До 30-ліття Незалежності України

Якось я в нашому Львові опинився на одному зібранні політв’язнів, бо мама з таких була, а там почув дещо прикру розмову, що той всього рік був у тюрмі і вже щось з себе показує… Мене то зачепило, бо навіть кілька діб, проведених за гратами в радянських умовах було жахом для простої людини, навіть якщо її не катували. І тут мені прийшла думка, яку я озвучив у своєму виступі: -Я тут начебто один з наймолодший, але мій термін ув’язнення чи не найбільший за усіх тут присутніх політв’язнів, бо він понад 30-ть років: я народився у тюрмі 19 червня 1961, а на волю вийшов 24 серпня 1991 року. 
Так і є! Життя в СРСР за колоніальної за статусом УРСР було саме як в тюрмі, тому що добровільний виїзд з відси був неможливим по-факту. Зізнаюсь, що я, так само як всі, засуджував втікачів зі СРСР як зрадників Батьківщини, а тільки вже за Незалежної України до мене в свідомості дійшло, яким я і багато хто були дурнями, тому що це просто ідіотизм найвищої стадії, коли в’язні засуджують інших в’язнів, що вдало втекли з тюрми. Заздрити можна було, але засуджувати? Ах! – «предатели Родиньі» Тоді нам усім тюрма була за рідний дім. Так, багато хто там в зоні прижився,  обжився і розжився, тому зараз щиро шкодує за тим життям в «соціалістичному таборі». Воно і справді бути вільним досить проблемна річ, бо свобода зобов’язує до важкого самостійного буття в цьому складному Світі. Тому коли чую ностальгічний стогін по Совку-СРСР, то все згадую кадри з відомого радянського фільму «Джентельмени удачі», коли після втечі з промзони герої фільму опинилися в безвихідній ситуації в пустелі без харчів і один з героїв зі смутком каже: - А в тюрмі зараз вечеря: макарони дають. Для сучасної молоді це звучить в іншому варіанті: - Як це ми в сраці і треба звідси вибиратись? Ми вже тут пилюку обтерли, Інтернет сюди провели… 
Схоже я думаю про тих, хто починає базікати типу: - А що мені Україна дала? – бо тут навіть не йдеться, а що ти, дорогий товариш, дав Україні, а йдеться про то, що Україна – не курва на роздоріжжі, щоб кожному давати. То вороги все брешуть типу «зовнішнє керування», плутаючи продажність влади та підпанків з волею всього народу. Справжні українці вже довели свою справжність у бажанні до свободи та  самостійності і в Революції Помаранчевій, і значно трагічнішій – Гідності, і на фронті в боях з «русоокупантами» на Сході вже 7-й рік героїчно б’ємося. Свобода понад усе! Без свободи не буде України. Амінь.
Свобода і тільки свобода є альфою та омегою досягнення Незалежності України!
Коли людей питають про важливі надбання за 30-ть років, то я не почув ні разу про свободу як головну величину і я розумію чому: а ви цінуєте повітря, яким дихаєте, чи воду, допоки всього повно, бо коли того не стане – ой як одразу захвилюєтесь як про найдорожче. Отож.
Загалом це основне, що хотів оповісти до свята, але ще маю дві теми доволі популярні, а саме: якою має бути Україна і хто має зробити її благодатною країною? Коли всілякі совки-комуняки ниють про убогість сучасного стану України, який завдяки їм же і настав, – це якось  не ображає. Але коли різні борці за Самостійну Соборну Українську Державу починають нити, як все убого і не так, як їм намріялося колись – це досить і досить злостить. Одного разу мене прорвало, коли в меморіальному музеї Лесі Українки у Звягелі (Володимир-Волинську) я начувся подібних стогонів у виступах патріотів, аж я не стримався і, коли отримав слово, прямо заявив: - Шановні пані і панове, давайте припинімо страждати за тим, якою Україна не стала згідно вашим уподобанням, бо вона така, яка ось є зараз! Іншої України немає! Тому давайте її просто любити і все! Любити Україну, якою вона є вже! І поки вона є! А ми є в ній. Дякую.
Також багато говорено в стилі незабутнього Дмитра Донцова про необхідний жертовний чин при владі певної посвяченої верстви для розбудови України, досягнення справедливого державного керунку та загальної заможності для народу. В реальності то є панегірик колишнім комуністам-сталіністам або в сучасних реаліях таким є Талібан. Зрозумійте нарешті, що коли людина себе не шкодує, то чого вона буде перейматися долею всіх інших, їх добробутом і благополуччям. Будьте вдячні, що дозволяємо жити! Червоні кхмери з Пол-Потом багатьом життя вкоротили як просто зайвим за їх влади елементам. Тому і саме тому нам в Україні при владі потрібні не жертовні патріоти, а просто нормальні люди, які хочуть жити нормально самі та серед нормальних людей загалом. Що в тому проблемного? Що незрозуміло? Жити і працювати чесно, за вірою і правдою, а не оте майже примусове «круть-верть» чи «не вкрадеш – не проживеш». 
Я сам виріс, як вже написав, в тюрмі за злочинної радянської комуністичної влади власне за такими злочинними принципами, які вважав якби нормальними. Тільки у вільному стані я не одразу, але зумів визначити справжню різницю добра і зла, а також, що люди з рабською свідомістю про власну гідність не піклуються. Багато в чому мені було в поміч приклад мого тестя Володимира Процика, який був за свідомістю господарем і тому людиною честі, як і багато хто з українців Західної України, що народилися і виростали до 1939 року з його злим «Золотим вереснем»: возз’єднанням-окупацією військами СРСР. Подальша сталінська колективізація забрала у цих людей все матеріальне, але не духовне. Поясню на прикладі: мій тесть працював у селі на заготзерні й коли закінчував роботу, то ретельно витрушував усе зерно зі своїх кишень та з чобіт, яке туди самочинно залетіло під час праці. То вже не були часи тотальних репресій і можна було навпаки досипати жменю зерна туди-сюди, щоб вдома курей та гусей підгодувати дармовою пшеничкою, але – ні. Саме відчуття себе крадієм навіть жменьки збіжжя було неможливим для мого тестя. І не стільки страх, що люди дізнаються, а суто перед самим собою. Порядність, честь, гідність – це є виключно особисті душевні якості. Від себе свою нікчемність не приховаєш! Мій тесть був взірцем справжнього господаря-українця, що покладався виключно на себе і свою працю. Класичне: чужого не хочу – свого не віддам.
Звичайно, що закликати: давайте всі жити чесно!- є не дуже реалістичним почином, проте розуміння і бажання такого чину варто усвідомити. Пригадую, як у буремні заключні 80-ті минулого століття мали за рушій до перемін гасло «залишимо своїм дітям кращу країну від тої, що дісталась нам» і можу сказати чесно: я задоволений тим, що передаю, бо є Незалежна Україна і вже попри всі зазіхання ворогів з Півночі ми вільні ось ці 30-ть років, а значить мої діти і онуки є народженими вільними. Я сам стільки часу на свободі й радію тому куди більше за всі проблеми й негаразди в житті. Щастя неможливе без свободи! Дякую Господу Богу за все!
Слава Україні! Героям слава! 
Вітаю українців з великим світом: Днем Незалежності України!

Богдан Гордасевич
24 серпня 2021 р.
Львів-Рясне


2

Богдан Бо

Богдан Бо

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія

Промова Його Божественної Всесвятості владики Варфоломія під час Соборної Служби Предстоятелів у Києві
22 Серпня 2021
Блаженніший Митрополите Київський і всієї України владико Епіфаніє,

Високопреосвященні, преосвященні та боголюбиві брати Архієреї,

Благословенна та христоподібна  повното Церкви православних.

Первоверховний серед Святих апостолів Петро зі своїм братом Андрієм Первозванним «відразу покинули сіті, та й пішли за [Христом]» (від Матвія 4:20).

Як мовиться у нині наведеному уривку з Євангелія, Петро, палаючи бажанням зустрітися зі своїм улюбленим Учителем, посеред моря, хвилі якого високо здіймалися, з надзвичайним завзяттям, – рисою, притаманною його характеру, –  виходить із човна та, долаючи сили природи і закони створеного світу, дивовижним чином ступає поверхнею розбурханого моря.

Та зовсім скоро, обпечений сильним бажанням, він піддається сумніву, прихованій та невидимій спокусі маловір’я, як показує Господь – Знавець сердець. І тієї ж миті подібне суходолу затверділе море тане, як поетично можна сказати, і до того надзвичайно сміливий, готовий ризикувати Учень, «бачачи велику бурю, злякався і почав потопати і закричав: Господи, врятуй мене!» (від Матвія 14:30). А Ісус «схопив його і каже до нього: «Маловірний, чому ти засумнівався?»  (від Матвія 14:31).

У цьому випадку ми розрізняємо два види віри, за словами Іоанна Златомовця, попередника нашого Смирення на Константинопольській Апостольській Кафедрі цілих 16 століть тому: «Отож віра у знаки та дива називається дієвою а віра у знання про Бога називається підготовчою до пізнання Бога». Перша – то є початкова віра Петра, яка подібно язику полум’я та пориву вітру є стрімкою, бурхливою – але дуже нетривалою – і вона спроможна змінити природну закономірніть. За словами Господа: «Бо істинно кажу вам: коли будете ви мати віру, як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: перейди звідси туди, то перейде вона, і нічого не матимете неможливого» (від Матвія 17:20).

Проте, існує і віра спасительна, яка готує до пізнання Бога, яку ми ледь вирізняємо у зневіреному вигуку Петра: «Господи, врятуй мене!». Упевненість в тому, що Ісус, який ступає поверхнею моря, є Господом Небес і Землі, є істинною та спасительною вірою, завдяки чому Учень і рятується.

І от проваджені цією спасительною вірою усі божественні Апостоли перетворили відому тоді Ойкумену, Всесвіт на «Божу ниву» та «Божу будівлю» (1 до Коринфян 3:9). Андрій же Первозваний, дістався аж до любих у Господі дітей, що проживали на території феми Херсонес, адміністративного округу Східної Римської, Візантійської, імперії у Південному Криму.

За цим послідувала копітка місіонерська праця греків фессалонікійців Кирила та Мефодія, яких наш Святий попередник Фотій направив вести просвітницьку роботу серед мешканців ширшого балканського регіону. Однак саме стосовно Києва та прилеглих до нього територій пізніше визначальна благодійницька роль належить одній жінці. Княгиня Ольга, приваблена Істиною та полонена Духом,  прийняла християнство у Константинополі, діставши при хрещенні ім’я Єлена. І подібно до іншої Єлени, Єлени Августи, матері Костянтина Великого, справила надзвичайний вплив на свого онука Князя Володимира, який 988 року прийняв християнство та привіз сюди проповідників з Царгорода, які й займалися просвітницькою діяльністю серед місцевого Божого люду. І у такий спосіб через святе Хрещення були скріплені важливі церковні відносини між Константинополем та Києвом, відносини життя, істини та любові.

Внутрішній мир Христової віри та непорушні відносини між Матір’ю та Донькою змінив хід історії та певні події. Води Дніпра розбурхались, церковна кафедра двічі переносилась з Києва, а спроби, зумовлені мирськими мотивами, призвели до того, що Київська Єпархія не з власної волі була відірвана від Константинополя і підпорядкована північнішим країнам разом з єпархіями, які належали до неї. Однак упродовж століть велася боротьба у Києві за те, щоб він не був позбавлений духовного та канонічного захисту Константинопольської  Церкви-Матері, вагомим свідченням чого є перша стаття вашої Конституції 1710 року, написаної через 24 роки після болісних подій 1686 року.

І природньо неминуче, що все те, що послідувало з церковного боку, відрив від центру, намагання насильницьким шляхом відлучити вас від нас, привело до остаточного розділення, яке неможливо було відновити зсередини,  і це змусило нас зрештою прийняти безапеляційне рішення на власний розсуд.

Це сталося, оскільки всі діяння попередніх століть, які мали на меті церковну узурпацію Києва, відбувалися без прямої участі Константинопольської Церкви-Матері, без її охочого благословення і з її великими стражданнями, оскільки [інші] скористалися її слабкістю у той момент і неспроможністю [опиратися].

Усі ті діяння, про які йдеться, одним словом, були абсолютно чужими, несумісними з православною еклезіологією і жодним чином не викликали милості Божої,  були не любими Богові.

У зв’язку з цим Церква-Матір без підтримки, чи схвалення, чи заохочення з боку кого б то не було, як така, що єдина мала священно-канонічний обов’язок, який відповідно до священних канонів не могла проігнорувати та занедбати, – вона благочестиво зайнялася наявною церковною проблемою. Зберігаючи мовчання та у щирій молитві, вона сподівалася на відновлення стану речей.

Упродовж багатьох років вона надавала можливість усім залученим до питання сторонам без насильства і емоційного обтяження, задля уникнення крайнощів, і завдяки природній зрілості досягнути примирення між тими, хто відірваний, відновити церковне життя у єдності. Вона без галасу, не афішуючи широко, щоденно закликала правлячі уми піти святим шляхом діалогу у Христі задля того, щоб подолати братовбивче розділення, що завдавало шкоди.

Терпеливість і толерантність, брати та любі у Господі діти, для Церкви ніяким чином не ототожнюються з ігноруванням, нехтуванням, знеціненням, поступкою, відмовою, забуттям,  залишенням [без допомоги]. Очікування Великої Христової Церкви, у надії на розкаяння, повернення та вилікування болісного відхилення не може тлумачитися з докором та осудом. А навпаки,  з гордістю у Господі, бо вона постійно залишалася в межах шляху, що веде до Христа, щодо всіх своїх дітей, щоб позбавити їх тяжкої праці, великих зусиль, помилок.

Священна кафедра Константинополя ніколи не мала можливості покинути болісні проблеми, які виникали, напризволяще. Вона мала та має глибоке усвідомлення своєї успадкованої відповідальності. Вона у своїй історичній присутності ТАК вважає, ТАК проповідує, ТАК живе,  ТАК іде шляхом. Турбота та виснаження заради своїх дітей для матері є нічим іншим, як єдиним природним шляхом та розвитком. Так і для духовної Матері Православних, для Константинопольської Великої Христової Церкви, жертва заради її дітей по всьому світу є її внутрішнім єством.

Щоденно вона проживає страсті та розіп’яття Боголюдини, що є одним цілим із Воскресінням та Вознесінням. Попри підлість, зневажливе ставлення, постійні зміни державних устроїв, неприйняття та невдячність, уславлення та знеславлення, інші історичні перемінні, – вона не змінила свою мораль та не відмовилася від свого обов’язку.

Священне зібрання соборних у Святому Дусі рішень, постанов, для неї не є марнотою слави чи теорією, але практичним вирішенням питань, а історія достовірно засвідчує це. Тлумачення божественних та священних канонів довірено не кабінетним ученим, і не віддано на поталу їхніх користолюбних підтверджень та засвідчень. Божественні та священні канони, які зберігають, утримують правильність віри, чи краще сказати, показують у дії євангельське слово, їх авторитетно витлумачує життя та досвід Церкви, але зовсім не доцільність.

Так само і обов’язки та відповідальність Константинопольських Архієпископів  ніколи не були теорією,  але були і є реальним фактом, надійно та певно засвідченим. Обов’язок розсуду, розв’язання спірних питань якраз і є головним Хрестом кожного смиренного Архієрея  Константинополя, найдорогоціннішим та найсвященнішим для нас.

Але це є привілеєм не у світському розумінні. Це видимий, відчутний зв’язок церковної цінності, величі смиренності у Христі, [відданість тому вигуку] «Звершилося!»,  що обов’язково передує  Воскресінню. Тільки у такий спосіб Константинопольська Церква тлумачить та проживає свій священно-канонічний привілей від самого початку й донині. Наповнена тим, у що вірить, та набувши досвід у бурхливому та такому, що потребує зусиль історичному морі, вона вирішила, що прийшов час у Святому Дусі зайнятися священними справами Церкви в Україні.

У нас немає наміру розповідати подробиці подій так, як вони відбувалися, але виявилося необхідним висвітлити їх у загальних рисах, оскільки багато є таких, хто вважає, що Вселенський Патріарх відхиляється від дійсності і не надав однакові можливості співзалученим частинам Церковного цілого. Це є викривленням правди.

Господь знає про наш біль та про неодноразові заклики до згоди у Дусі Господа. У найближчому майбутньому історія покаже і відповідні тексти, і увесь хід цього питання. Проте, ми маємо хоча б кількома словами сказати про те, що у Церкві Христовій відчуття самодостатності, упевненості у впливовості та могутності, світовій мирській силі та чисельна перевага не становлять елементи її життя.

Відновлення у церковному євхаристійному спілкуванні церковних частин, що існували у відсутності порядку, оскільки виникли внаслідок не канонічного та здорового процесу, не було нерозсудливим, незначним, навмисним чи позбавленим церковного підґрунтя рішенням. Навпаки, воно було засноване на надійному та наріжному Камені Церкви, Господі нашому Ісусі Христі та досвіді Його Церкви.

Зайвим буде з нашого боку говорити більше, оскільки у святому житті Церкви велика кількість випадків набагато важчих за ваш. Але їх мудро, розсудливо, терпляче та з любов’ю завдяки Животворчому Духові, а не вбивчій мертвій букві, було врегульовано спасительно заради обраного Господнього народу.

Відкликання відповідної канонічної Грамоти незабутнього попередника нашого Діонісія IV не було перевищенням прав з нашого боку, як говорять супротивники миру та примирення у Христі, але батьківським обов’язком, тому що створилася негативна ситуація, зовсім не на благо місцевої християнської пастви.

Велика Церква, піклуючись про інтереси своїх дітей у Христі, вирішувала церковні питання неупереджено, мислячи широко. Тому і окреслила умови, якими на її думку керувалась би помісна Церква, щоб іти правильним шляхом.

Описи різних церковних утворень не є догматичними та незмінними,  але це рятівна рамка, ті межі, які Церква має право змінити, якщо вони не служитимуть тій меті, заради досягнення якої були надані. Поняття «автономія» чи «автокефалія» жодним чином не означають отримання автономії як відриву від церковного цілого, більше того, аж ніяк не означають самоправство та перевищення канонічних меж.

Свята Константинопольська Церква – Матір, яка надавала Автокефалії, починаючи від Церкви Росії і до нещодавньої наданої Церкві України, не робить нічого іншого, окрім того, що постійно ділить на частини, при цьому зберігаючи цілісність, єдність, весь час жертвуючи, народжує і відроджує помісні Церкви з метою, як уже було сказано, спасительного служіння на благо Народу Божого, піклуючись про особливі потреби паств.

Автокефалії, попри те, що часто ставалося  перевищення повноважень та зміни з боку облагодіяних, не надаються за націоналістичним критерієм, ні в якому разі (!), але за критерієм доцільності для пастви і лише із сотеріологічною та есхатологічною переспективою.

Окрім того, статус Автокефалії надається за двох абсолютних та непохитних умов: Автокефалія не надається з метою подрібнення  та розділення, але заради спілкування у відмінності, і по-друге, Автокефалія надається у заданих межах, відповідно до правил та за певних умов.

Відповідно до встановленого  Халкидонським Собором, дві природи Господа поєднуються в одній Іпостасі Слова Божого «незмінно, незлитно, нероздільно, нерозлучно». Подібним чином Автокефалія надається «незмінно, нероздільно».

Один сучасний Канонознавець говорить: «Онтологічне співіснування цих двох реальностей, які «парадоксальним чином» є невідділимими, тобто реальності “незмінно” – яка гарантує відмінність – та реальності “нероздільно” – яка гарантує спілкування, єдність – створює подвійний парадокс, «особисте» та «спільне у спілкуванні» Автокефалії.  У церковному житті, отже, цей парадокс виражається через факт «спілкування нероздільно» незмішаних помісних Церков»…  І тоді, як оте «незмінно» зберігає відмінність, «нероздільно» зберігає спілкування».

Честь та цінність Автокефалії не надається якійсь помісній Церкві без передумов та неканонічно. Навпаки!  Патріарші та синодальні Томоси якраз і засвідчують правду речей. До прикладу у відповідному тексті про Патріаршу гідність до Церкви Росії мовиться таке: «головою та началом для нього (Патріарха Московського тобто) є Апостольський Престол міста Константинополя, як і для інших Патріархів». Те саме повторює свята Велика Христова Церква і у своєму Томосі вашої Церкви України: «Автокефальна Церква України  визнає головою Святійший Апостольський та Патріарший Вселенський Престол, як і інші Патріархи та Предстоятелі». І не тому, що Велика Церква прагне зайняти так чи інакше дане їй, її місце з великою відповідальністю, але тому, що  відміна, анулювання з її боку того, що дали Святі Вселенські Собори та загалом вся Канонічна Традиція та Діяння Церкви,  було б падінням для Церкви, та блюзнірством щодо Всесвятого Духа.

Вселенському Патріархату не притаманна дискримінація, як видно із двох наведених прикладів. Він приносить себе в жертву задля усіх, любить і поважає всіх без винятків та обмежень. Та, перш за все, він не спроможний відмовитися від свого жертовного служіння, бо має охороняти церковний порядок та мир і стан помісних Православних Церков.

Ми шкодуємо, але не зневіряємося, у зв’язку з рішучими  та наполегливими впертими намаганнями останнім часом викривити історичну та священно-канонічну правду. З’являються неологізми, нові формулювання, висловлюються небезпечні еклезіологічні погляди, щодо того, що  запроваджене Святими та Вселенськими Соборами є [нібито] неактуальним, анахронізмом, неавторитетним, та одним словом мертвим. Проголошується  приниження значущості Константинопольського Архієпископа до [стану] музейного експонату.  Здійснюються спроби перевороту церковних настанов з боку Церков, які своїм існуванням завдячують провидінню та жертві Великої Христової Церкви-Матері. На щастя, проте, життєдайний Святий Дух не залишає Свою Церкву без турботи   і тому ганьблення, насміхання, образи, спричинені доцільністю різного роду, не витримують та зникають.

Блаженнійший Митрополите Київський, владико Епіфаніє, вельми любий у Христі брате,

Я ще раз наголошую, що сьогодні Константинопольська Церква-Матір, як і Патріарх, радіє та тішиться поступу та добробуту Православної Церкви України. Не бійтеся проблем та труднощів, оскільки Велика Церква будує на непорушному та непохитному  фундаменті «а він є Ісус Христос».

Існування та структура очолюваної Вами Церкви є данністю і будь-які сумніви є марними та даремними, оскільки «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем» (Від Матвія 21:42).

Запрошуємо у цей священний час та закликаємо від щирого серця  братів у Христі, ієрархів у цій країні, їхній клір та вірян, які не спілкуються церковно з нами, переглянути цю свою позицію та сприяти мирному співіснуванню та взаєморозумінню тут людей та православних християн, ділячись з любов’ю самобутністю задля  примирення та встановлення терпимості, толерантності, яких усі ми потребуємо.

Ми, як Церква – Матір, готові вислухати проблеми, розвіяти думки, зцілити занепокоєння, загоїти травми, милістю Божою, усіх наших дітей, завжди, проте, у межах освяченого Церковного Передання. Ми твердо віримо, що милість Спасителя нашого Ісуса Христа, як і завжди, простягнеться щедро над усіма нами і ми радітимемо відчутним і до того ж таким, що приносять мир, плодам Святого Духа.

На завершення слова, бажаю Вашому боголюбивому Блаженству, Митрополиту Київському, та Вашому Собору преосвященних Архієреїв, ієрархам місцевої церковної присутності Московського Патріархату, благочестивому кліру та усьому благословенному Народові України без винятків та обмежень – благословення, [від] ніжної материнської та турботливої любові Церкви-Матері.

І велика сердечна вдячність нашого Смирення за щиру  повагу та вияви вашої шани та любові.

Нехай Бог благословляє усіх!

(22 серпня 2021)
1

Богдан Бо

Богдан Бо

Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія








Послання Митрополита Київського і всієї України Епіфанія з нагоди святкування 30-ліття відновлення Незалежності України та візиту Вселенського Патріарха Варфоломія
22 Серпня 2021

Преосвященні владики, всечесні отці, дорогі брати і сестри, український народе!

Належачи до творіння Божого і як все створіння існуючи в часі, всі ми звикли до його плину. Ввечері заходить сонце і ранком сходить воно, один день переходить в інший, мить нинішня невпинно стає минулим, складаючись у місяці, роки, десятиліття й століття.

Але як і за всяким творінням Божим, якщо уважно і не лише тілесними очима, однак також серцем і поглядом духовним будемо спостерігати – за завісою звичного для нас часу ми неодмінно побачимо Творця всього, Бога.

Як мудрість архітектора і старанність будівничого, як талант митця і дар художника ми пізнаємо через споглядання плодів їхньої праці – так через споглядання премудрості, гармонії, краси і величі сотвореного світу ми неодмінно маємо побачити «Творця неба і землі, всього видимого і невидимого».

«Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь» (Пс. 18:2) – вигукує у захопленні Псалмоспівець. А премудрий Соломон говорить: «Дійсно суєтні за природою усі люди, у яких не було відання про Бога, які через видимі досконалості не могли пізнати Сущого і, дивлячись на діла, не пізнали Винуватця» (Прем. 13:1). Святитель Василій Великий в бесіді на Шестиднів стверджує, що «не пізнати Творця через споглядання світу – все одно що нічого не бачити в ясний полудень».

З миттєвостей, днів та років сплітається тканина історії. Але як і кожна тканина, вона не виникає сама собою, бо має Єдиного Того, Хто творить її, хоча і включає в себе незліченну кількість справ і подій, що є плодом праці та волі окремих особистостей або взаємодії стихій.

Кожен з нас, людей, є унікальною особистістю, наділеною Творцем свободою волі й вибору. Плодом цього дару є можливість і свобода для кожного з нас бути не підлеглим плину історії, не заручником стихій чи обставин, але за образом Божим ставати малим творцем. Кажемо «малим» тому, що Єдиний Творець, наш Господь і Вседержитель світу, творить усе існуюче з нічого, одним Своїм словом. Людина ж, як частина творіння, хоча і є досконалим вінцем його, здатна творити лише з вже існуючого.

Ось нині перед поглядом нашим велично красується Собор Святої Софії у Києві, священне місце для всього українського народу та історична кафедра православних Київських митрополитів. Але від початку ці прекрасні склепіння й куполи, мозаїки та розписи були нічим іншим, ніж камінням та піском, або іншим таким самим простим матеріалом, що сам собою ані виглядом своїм, ані якістю не схожий на цей величний храм. Лише творчі дар і премудрість, пізнання та праця тисяч людей з каміння й піску, дерева й металу, з барвників та інших простих речей, сполучаючи і єднаючи їх, піднесли від землі у височину небес цей храм.

Такі роздуми і приклади, явні та наочні, спонукають нас нині, у дні, коли український народ відзначає 30-ліття відновлення Незалежності нашої держави, духовними очима поглянути на історію, зазирнути за її тканину в глибини сутності й вічних сенсів. Як підкидаючи в хаотичному порядку різні матеріали ніколи ніхто не досягне того, щоби вони силою випадкового збігу стали величним і гармонійним храмом – бо з хаосу силою випадку можна отримати лише хаос, і ніколи – порядок, – так неможливим є лише хаосом і випадком пояснити плин історії. Бо насправді вона – жива і неперервна тканина, в якій за премудрим задумом Бога-Творця з безлічі ниток окремих справ унікальних особистостей сплітається цілісне полотно.

Безперечно, кожен з нас є свобідний у своїй волі, маючи вибір. Однак і ця свобода теж премудрим Промислом Божим вплітається у загальний задум Творця. Відтак всякому добру Бог допомагає, а зло, яке є віддаленням від добра, – зупиняє і спрямовує до добрих наслідків. Тому хоча і маємо ми, як особистості, свободу, однак при розмаїтті вибору насправді маємо лише дві можливості: або збирати з Богом, або розкидати без Нього, або будувати з Творцем як Його співробітники і працівники, або руйнувати, відступаючи від Нього. Адже саме так говорить Спаситель наш і Син Божий Господь Ісус Христос: «Хто не зі Мною, той проти Мене; і хто не збирає зі Мною, той розкидає» (Лк. 11:23).

Протягом багатьох століть наш народ не мав власної держави, втративши її через розбрат і чвари, підкоряючись добровільно чи бувши примушений силою, владі інших. Тому для численних поколінь українців сама можливість мати власну незалежну державу стала метою і прагненням. Важким був шлях до здійснення цієї мети, незліченні жертви склав наш народ у боротьбі за свободу. Цій жертовній праці та подвигу самозречення сотень тисяч і мільйонів наших попередників ми завдячуємо, маючи нині благо Незалежності. Але розмірковуючи над цим, ми неодмінно прийдемо до висновку, що Незалежність є засіб, а не тільки і не лише мета. Незалежність є потенціал і передумова, але від кожного з нас та від народу, як спільноти особистостей, залежить – як ми скористаємося цим потенціалом і цими можливостями.

Тридцять років тому український народ з Божою допомогою досягнув здійснення мрії багатьох поколінь – відновив Незалежну державу, коріння якої заглиблене в тисячолітній історії, сягаючи княжих часів та навіть глибше. Але нам, як християнам і патріотам, особливо належить розуміти, що досягнення мрії – це лише початок, лише нова точка відліку, лише фундамент. Що і як з’явиться на цьому фундаменті – величний собор чи велика руїна – залежить від кожного з нас. Нам дано матеріал для будівництва, дано мудрість пізнання і сили творити – але лише від нас самих залежить, чи збудуємо ми справді щось прекрасне і спрямоване у вічність, подібне до Собору Святої Софії, тисячолітнього видимого символу єднання Бога і людей. Собору, як вияву тимчасового, яке здане до вічності, окремого, яке сполучаючись, творить велич цілісності.

Без всякого сумніву кожна людина особисто має таланти і мудрість, має ті чи інші дари, отримані від Бога. І часто, а особливо у нинішньому віці, усвідомлення талантів та можливостей для людини стає такою ж спокусою, перед якою не встояв Денниця, який захотів стати богом без Бога. Серед людей багато хто теж думає: «я – премудра і свобідна людина, мені не потрібні ані Бог, ані інші». Цю безумну і погибельну думку слід відкидати. Бо як не може одна цеглина бути усім храмом, одна нитка – всією тканиною, одна, навіть найбільш талановита людина, збудувати собор – так кожен з нас окремо, відсторонившись від Бога та інших людей, не може досягти добрих плодів.

Лише єднаючись і сполучаючи сили та знання, здібності та можливості, всі разом ми можемо досягати блага – блага загального і блага для кожного зокрема, добробуту віку цього і скарбів нетлінних, які зберігаються у вічності.

В сьогоднішній особливий і знаковий для історії українського народу і його Помісної Автокефальної Православної Церкви день, вшановуючи 30-ліття відновлення незалежної Української держави, ми маємо видиме і наочне підтвердження всього, дотепер сказаного. Тисячі зібраних на молитву в цей недільний день у Святій Софії Київській, як і безліч тих, хто молитвою і думкою єднаються з нами цієї миті – всі разом ми є свідками сили любові та єднання.

Те, що донедавна здавалося лише мрією – нині стало реальністю. Те, що було лише задумом – втілилося в життя. Те, чого прагнули покоління – стало для нас можливістю. Ми маємо незалежну державу, ми маємо Помісну Автокефальну Православну Церкву. Ми маємо благословення нашої Матері, Церкви Константинопольської, Вселенського Патріархату, зберігаючи непорушно єдність Святої Церкви, самостійно, як Автокефальна і незалежно керована Церква, розбудовувати її заради створення кращих можливостей для пізнання нами та нашими співвітчизниками істини і досягнення спасіння.

Видимою ознакою, символом і втіленням цієї єдності в спільноті є Божественна літургія, яку ми звершуємо нині. В Таїнстві Євхаристії ми єднаємося з Богом через Причастя Тіла і Крові Христових, а також єднаємося одне з одним як таємниче, містичне Боголюдське тіло Церкви. Кожен з нас залишається особистістю, але всі разом ми набуваємо нової якості буття, стаючи єдиним цілим, переходячи від тимчасового і обмеженого до вічного. Як каміння та інші матеріали цього величного Собору Святої Софії в сутності своїй залишаючись тим, чим вони були від віку, через складання генієм будівничих всі разом стали величним храмом, домом Божим, дверима до вічності – так і кожен з нас, залишаючись сам собою, у єднанні Церкви та через усвідомлення єдності суспільства, народу, людства – здатен досягати більшого і кращого.

Дорогі брати і сестри!

Справді нині є історична мить, бо вперше Вселенський Патріарх, Перший серед Предстоятелів Церков, прибув до України, до нашої Помісної Церкви вже як до Автокефальної, дозрілої, належно самостійної Церкви-Дочки. Своєю молитвою і благословенням, цією соборною літургією Вселенський Патріарх Варфоломій стверджує і благословляє наші досягнення, надихаючи нас самостійно, але не егоїстично, розбудовувати своє життя – як батьки благословляють і надихають на добрі справи своїх дорослих і самостійних дітей.
Ми від серця вдячні Його Всесвітості Вселенському Патріарху Варфоломію та нашій Матері-Церкві за дари і благодіяння, які протягом століть історії були нашими предками і нами отримані – від дару пізнання істини та спасительної Православної Віри, прийнятого в княжі часи через Хрещення Руси-України, до дарування Томосу про автокефалію, яким перегорнуто сторінку минулих розділень і духовного поневолення, та стверджена наша свобода бути Помісною Церквою.

Крізь сплетення тканини історії ми бачимо премудрий задум Творця, бачимо Його благословення, допомогу і натхнення кожному зокрема і всім нам разом рухатися вперед шляхом правди до кращого, що спасіння й вічного блаженного буття. Тож у ці особливі дні духовного піднесення, святкуючи як Церква і як народ, складаємо подяку Богові за всі Його благодіяння для наших предків і для нас.

І просімо Творця в час грядущий надихати нас любов’ю, мудрістю та зміцнювати наші сили, щоби ми могли належним чином бути і надалі співпрацівниками Божими, щоби будували ми дім нашої держави і нашої Помісної Церкви на камені правди, насолоджуючись добрими плодами праці та у спадок наступним поколінням передавши найкраще з можливого.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Епіфаній,
Митрополит Київський і всієї України

22 серпня 2021 р.,
Собор Святої Софії,
м. Київ

2

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 11


XI. МОСКОВИТЯНИ
Назвою “Русь” у Литовській державі означали лише білорусів та українців. Колишнє Залісся литовці (а також українці та білоруси) називали тільки Московщиною. Як пише дослідник тієї епохи А. Савич, тодішні “наші джерела усеньку “руську” людність Польсько-литовської держави як білоруську, так і вкраїнську, зв’язану між собою політичною та культурною єдністю, об’єднують спільним терміном “Русь” і “руський”, протиставляючи його термінові “Москва”, “московитянин” . Наприклад, у Густинському літописі під 1406 р. знаходимо:
“Свидригайло… побеже… ко князю Московському, а паки начать много зла з Москвою творити литовськой земле и Руси”, або під 1415 р.: “Витольд, бачучи, що митрополитове пришедши зь Москвы… дани оть священниковь (на литовсько-руській території)… собравши в Московскую землю, сожалех о томь, еще же розмысли и се да не умаляется богатство земель РускоЂ”. Видатний російський мовознавець кн. Трубєцкой підтвердив, що термін “Русь” означував лише жителів півдня, і далі каже: “Что же касается северян, то с политическим объединением их Москвой у них возобладало специальное имя москвичей, московских людей, московского государства (Московии)” .
Численні тогочасні джерела переконливо доводять, що наcелення України та Білорусії чітко усвідомлювало свою етнічну відокремленість від московитян. “Русини-Українці майже в цілій своїй історії являються народом чужим супроти московських своїх сусідів.
І ті-то дві народності через кілька віків визначуються окремою назвою від того часу, відколи вони в історії суть звісні… Іменно колишні слов’янські племена в нинішній полуднево-західній Росії від віку IX, а жителі нинішньої Волині і Галичини від віку XI звалися Руссю або русинами, між тим коли племена землі Ростовської і Суздальської… від віку XV назвою “Москва” визначувалися” .
Захарія Копистенський наводить у своєму трактаті “Палінодія” слова князя Костянтина Острозького про те,  що справа церковної унії між православ’ям та католицизмом повинна стати справою не тільки русинів (українців, білорусів), а й усіх народів православного віросповідання: “Не до двохъ и не до трохъ особь тую быти разуметь речь, але народовъ килку: Грековъ, Москвы и Волоховъ, и при них Болгаровъ, Сербовъ и Македонянъ” . У полемічному творі “Obrona Verificaciey” з 1621 р. дається перелік народів, які послушні Константинопольському патріархові: болгарський, сербський, словацький, руський, московський та інші .
У листуванні між єпископом Іпатієм Потієм і князем Острозьким так описується доля християнських полонених у Криму: “Яко Русь, Москва, Грекове, Поляцы, Влоши, НЂмцы всЂ невольницы: байрам татарський одностайне съ татарами обходити по неволи мусять…” .
Етноніми “Русь” і “Москва” постійно протиставляються як два різнорідні поняття. У творі “Оборона унії”  Льва Кревзи 1617 р. говориться: “Москва вибирала митрополита собі, якого хотіла, а наша Русь, утримуючи єдність з Римом, прийняла від папи Пія за свого пастиря Григорія” .
Захарія Копистенський у згадуваному вище творі “Палінодія” доводить, що православна церква теж має численних учених та письменників. Перераховуючи спочатку різних греків, він далі стверджує: “Было тежь и въ Росіи (тобто на Русі) нашей дидискаловъ много, а которые писма зоставили, не вспоминаючи старыхъ, новыхъ пятую пару якую… Въ Моск†тежь суть люде мудріи и богослове православныи…” .
У одній із руських хронік середини XVI ст. так розповідається про події 1500 р.: “Великий князь московський воеваль рускую землю и князь великий литовский Александро послаль войско своє литовское, и зехалося войско литовское з московским на Ведрошы и учинили межи собою бои сечу великую...” .
У “Літописі Самовидця” читаємо “с тими колмиками и москвою и козаками гетман Брюховецкий ходил под БЂлую Церкву”. Або в іншому місці: “москалей чотири человЂка”. Взагалі в “Літописі Самовидця” Московська держава згадується 12 разів, московське військо – 29 разів, москва як народність згадується 26 разів . У літописі так описуються події часів бунту Михайла Глинського 1508 р.: “И много в тот час замков руских подалися великому князю московскому” . І далі: “Князь великий московский Василеи, забывши перемиря и присяге своее, до панства руского войско свое выслал и шкоды неприятельским обычаем чинил и сам з войськом своим московским под Смоленьск приходил” .
Упродовж п’ятдесяти років (1561 – 1611 рр.) перебував на службі у польських королів і великих князів литовських італієць Олександр Гваньїні. Майже двадцять років Гваньїні був комендантом Вітебської фортеці. Використовуючи розмаїті старі джерела, а також на підставі власних спостережень він написав латиною цінну хроніку “Опис Європейської Сарматії”. Територію України, а також Білорусії Гваньїні називає “Руссю”. Теперішню Росію називає лише Московією .
Подібно в старих джерелах іменувалися особи московського походження. На противагу до “русинів” їх називають “москвинами”, “москвитянами”. Л. Кревза у своїй “Обороні унії” і С. Косів у “Патериконі” називають Єлену, дружину великого князя литовського Олександра, московкою. “Митрополит Макарій… був першим надворним владикою у королеви Гелени Московки” . “Іона… який був спершу архімандритом мінським… став митрополитом за інтенцією польської королеви Гелени Московки” . Про митрополита Макарія говорить З. Копистенський в “Палінодії”: “А былъ, знать, родомъ Москвитинъ” . Митрополит і громадський діяч Петро Могила писав у своєму трактаті “О чудесныхъ и замЂчательныхъ явленіяхъ…”, що біля архимандрита Єл. Плетенецького перебував “НЂкто старець именемъ Феодосій, родомъ Москвитянинъ”, в іншому місці цієї ж праці він пише про юнака Стефана: “НЂкто юноша именемъ Стефанъ… родомъ Русинъ отъ Каменца Подольского...”, а про одного лікаря – “НЂкто Александеръ Музеля, врачъ, Грекъ родомъ…” .
Як бачимо, тут ясно і чітко розмежовують три етноніми: “родомъ Москвитянинъ”, “родомъ Русинъ”, “родомъ Грекъ”. Це ж спостерігаємо у творі “Багата вина” (1621 р.), де митрополити Іларіон і Клементій названі русинами на противагу до ченця Пімена – москвитина . Далі в цьому ж творі розповідається, як Єрусалимський патріарх докоряв козакам за їх недавні походи в Московщину, бо “москвини” є християнами” .
В одному антиуніатському полемічному творі (1597 р.) говориться: “Нехай укажуть, коли который папежъ росказовалъ церковю греческою, московскою, рускою, індейскимъ, перскимъ костеломъ, египетскимъ, и котрые суть въ Европе” . У творі “Літос”, який вийшов у Києві 1644 р., повідомляється, що “Москва не тільки поляків, але і русинів перехрещує” . Тут ідеться про відмінності між руською православною і московською церквами.  На цю тему маємо в тогочасних джерелах багато повідомлень. Скрізь московську церкву називають московською, а українську – руською.
У ході полеміки між Л. Кревзою і антиуніатським автором “Багатої вини” за аргументи було вжито літописи як руські, так і московські. Автор “Багатої вини” підкреслює, що у потрібному йому питанні вони співпадають, а тому рація на його боці. Робить він це за допомогою слів: “…чого всі ми готові довести не лише руськими хроніками, але і московськими; звідки швидко викажеться правда, бо письменники двох різних націй, із собою незгідних і здавна перебуваючи в неприязні, погоджуються на одно” . Український поет XVI ст. Себастіан Кленович у поемі “Роксоланія” (1584) писав, що “славна Русь простягається… до темних московських лісів” .
Ані московська держава, ані московське суспільство не користувалися серед українського населення симпатією. Ось як писав 3 червня 1598 р. єпископ Іпатій Потій до князя Костянтина Острозького: “Хтожъ не ведаетъ, яко великое грубиянство, упоръ и забобоны суть въ народе Московскомъ” .
І у XVII–XVIII ст. своїх північно-східних сусідів українці називають “москалями”, а їх країну – “Москвою”, “Московщиною”, “Московією”. Наведемо деякі уривки з листування адміністрації прикордонних областей. 1649 р. Юрій, роменський городовий отаман, у зв’язку з якоюсь крадіжкою коней пише до Дмитра Івановича Кирієва, недригайлівського воєводи, так: “…через ваших Москалей Иванька и Степанька из Устрелца, которые в нас были в городе нашем на ярмарку…”. І далі: “А сие Москале скоро приехали…” . 1650 р. Мартин Пушкар, полтавський полковник, до князя Івана Петровича Пронського, білгородського воєводи, писав: “…прислал ты  ко мнЂ, Воєвода, в Полтаву станічнова голову, Епіфана с товарищи для сыску Москаля Мишка, што збежал з БЂлгорода, воровство здЂлавши…” . Тут треба додати, що в Московській державі, зокрема в XVII ст., українських козаків і взагалі українців офіційно називали “черкаси” (одинична назва – “черкашенин”) , про що докладніше згодом.
У часи гетьмана Івана Брюховецького (1666 р.) полтавські козаки скаржаться на московського воєводу Якова Хітрово: “Велить москалям коней потомлених брати в підводи по домах; сам стоїть в домі у вдови; начальних своїх людей ставить по домах знатного товариства; полковника, якого ми шануємо, мов батька, лає скверними словами; який товариш прийде до нього – очі палицею вибиває, плює, або деньщикам велить випхати в шию” .
У найвидатнішій українській історіографічній пам’ятці козацької доби (друга половина XVII ст.) т. зв. “Літописі Самовидця”, як вже попередньо говорилося, багаторазово і постійно вживаються терміни “русь”, “русин”, “рускій” у значенні “українці”, “українець”, “український”; “москва”, “московскій” – в теперішньому значенні “росіяни”, “російський” .
У щоденнику генерального підскарбія Якова Маркевича під датою травень 1733 р. зустрічаємо згадку про “нЂкоторого москвитина” на означення росіянина .
Наприкінці XVII ст., 1674 р., у Києві вийшов друком “Синопсис”, перший друкований твір з історії руського або, як пояснював автор, “слов’яно-російського” народу. “Синопсис” був складений на основі хроніки колишнього викладача Київської академії Феодосія Сафоновича, доведеної до XIII ст. У наступних виданнях ректор Київської академії Інокентій Гізель взявся перередагувати цей твір у потрібному московському царизмові дусі. Гізель зробив “Синопсис” схоластичним трактатом, присвяченим легітимним потребам романівської династії у її відносинах з Польщею. Зокрема, він звернув пильну увагу на терміни “Москва”, “москаль”. Гізель вигадує байку про існування першопредка, внука Ноя, шостого сина Яфета, біблійного Мосоха (Мешеха)  “для більш зручного пояснення Москви, москалів і, очевидно, для більшої їх слави” .
“Синопсис” потрапив у царську бібліотеку і став найбільш популярним підручником з історії в “Московському государстві”. Видавався він майже тридцять разів, останнє видання вийшло 1836 р. До цього видання митрополит Євгеній написав у передмові: “Книга сія, по бывшему недостатку других российских историй книг печатных, была в свое время единственной оной учебною книгой”. Скрізь повторюється байка про Мосоха, яка сприймалася із розумінням необхідності пояснити походження етноніма “москаль”. За “Синопсисом” байку про Мосоха повторювали усі московські історики XVIII і початку XIX ст. 1728 р. відомий український козацький літописець Самійло Величко на підставі якоїсь давнішої рукописної книги склав збірник “Космографія”, де, зокрема, є розділ про “Преславне царство Московское”. Це дуже цікавий розділ з огляду на ті відомості, що їх мали в своїм письменстві українці про державу, народ, до яких стала належати частина України (Лівобережжя) із середини XVII ст. “Пущи лЂсніе великіе, страшніе, а въ нихъ звЂрей всякихъ розныхъ несказаемое множество. ЗвЂринихъ ловцовъ нЂгде смишленЂйшихъ и мудрЂйшыхъ нЂтъ, якъ московские люде” . “Въ Московскомъ государст†училищъ книжныхъ философскихъ рознихъ не бывало… Женское тамъ житіє вельми нужное, всЂ взапертю въ домахъ сидять, а которая нескрытымъ обычаемъ живетъ, то за добрую и честную жену не имЂють”. І далі: “Питіе ихь: пиво, медъ, вино горячее, пьютъ слишкомъ…” .
Знаменитий представник барокового стилю в українській літературі XVIII ст. Климентій Зіновіїв присвятив один із своїх віршів “іновірності” між “мужем і женою”. Письменник застерігає, що у подружньому житті, де чоловік і жінка сповідують різну віру, не буде злагоди.
То ест напрыклад кгды бывает часом
Муж ляхъ а жена благочестивая (православна).
Може трапитися, що обоє благочестиві (православні) та  не “єдиных людей породы”, і тоді теж життя не буде:
А хоча й обоє благочестивыє да не єдиных
людей: сырЂчь муж буде москаль або литвин…
Або навпаки: “…а он правдивый руснак, козак украинєць породы малороссийскои”. Бо тоді:
Бо єст гды не єдиных людей породы:
Не мьють и такіи меж собою згоды .
Найбільш промовисте свідчення того, як вживалися етноніми “Русь” та “Москва” вже в післякозацьку добу, дає нам автор “Історії Русів”. Цей твір, який назвали “Поемою вільного народу”, був написаний десь не раніше другої половини XVIII ст. і не пізніше першої чверті XIX ст.  Автор цього твору (щодо його особи в істориків існують розбіжності) відповідно до віковічної в народному уявленні традиції, яка збереглася до кінця XVIII ст., вважає українців та білорусів одним народом, що звуться “русинами”, на противагу до народу “московського”. Під “Україною” автор “Історії Русів”, наслідуючи Київський літопис XII ст., розуміє територію середньої течії Дніпра і не розповсюджує цього терміна на всю “Русь”.
З цього великого за обсягом твору ми наведемо уривки, що яскраво підтверджують існуючу протилежність між народами Русі та Московщини. Ось, наприклад, промова вінницького полковника Івана Богуна, яку він виголосив після суперечки з Богданом Хмельницьким на нараді в Чигирині:
“У народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі, у них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може, і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб у ньому не мати нічого, а тільки рабствувати. Самі вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки або за їх назвою крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за невідомими у світі правами та привласненнями продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з’єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум’я” . У іншому місці “Історії Русів” зустрічаємо: “Війни же з Московією суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, незважаючи на те, що вона недавно вийшла з-під влади татарської, єдино через міжусобиці татарські, яким і нині є данниця, незважаючи, що в ній усі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ – подобляться поганству, а лютістю перевершують дикунів; незважаючи, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню сварку і війни зі шведами та поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть цілі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто двоголового орла, що за спадком начебто князеві їхньому Володимиру, що був зятем царя Грецького Константина Мономаха, дістався, хоча той Володимир був насправді князем Руським Київським, а не Московським… А доведено вже, що, де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками” . Ще один приклад – слова з виступу черкаського протопопа Федора Гурського перед Богданом Хмельницьким: “А Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений до такої вбогості, що вбереться в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують усіх оракулів у світі” . Гетьману Іванові Виговському завадили знову прилучитися до Польщі “забобонні старики, які воліють ліпше Московщину, як Поляків і Турків, єдино через одновірство, дарма, що в ній стільки вір, скільки у нас повітів, і одна одну переслідує й ненавидить” . Автор “Історії Русів” говорить про крадіж етноніма: “Відомо ж бо, що колись були ми те що тепер московці: уряд, первинність і сама назва Русь до них перейшли” .
Згадка автора “Історії Русів” про релігійні чвари в Росії мала на увазі таке незрозуміле для українців явище, як “старообрядство”. Сутність російського старообрядства пояснив релігійний філософ В. Соловйов: “Як відомо, старообрядство поширювалось винятково в північній та східній Росії, тобто в межах розселення великоруського племені. Старообрядці, які втекли від переслідування і заснували колонії в Україні (Стародуб’є, Вітка і т. д.), ніколи не змогли зробити свої поселення центром розкольницької пропаганди. Малоруси (а також і білоруси) виявилися категорично недоступними для старообрядства, яке взагалі розповсюджувалося лише там, де до російського населення примішувався фінський елемент; і чим густіша була ця домішка в даній місцевості, тим глибше вкорінювалося в ній старообрядство (Біломорський і Олонецький край, область середньої Волги та нижньої Оки і т. д.). Цей факт, у зв’язку з основною властивістю старовірництва – буквалізмом, наводить на ту парадоксальну думку,  що єдиний оригінальний в нас релігійний рух виріс не на російському, а на фінському етнографічному грунті. Справді, це безумовне значення, яке старовіри надають зовнішньому чину священнодійства і букві священних книг, незалежно від усякого сенсу, якнайбільше відповідає заклинальному магічному характерові релігії, яка ні в жодного іншого племені не знаходиться в такому сильному вияві, як саме у фінів” .
У 1605–1612 рр. у Московщині настав період т. зв. “смути”. Польсько-козацьке військо гетьмана С. Жолкевського зайняло Москву, а земський собор вибрав царем польського королевича Володислава. Козаки брали активну участь у подальших московсько-польських війнах, що тривали в першій половині XVII ст., на боці Польщі. Тодішнє відчуження між населенням Московії і населенням Подніпров’я засвідчують факти етноніміки. “У XVI–XVII ст. до українців Запорожжя й Наддніпрянщини, які називали себе “руським”, “козацьким народом”, “українцями”, в Росії вживався здебільшого термін “черкаси”. Цей екзоетнонім як офіційна назва українців широко відбився в “Актах Московської держави” (див., напр.: Т. I, СПб., 1890; Т. II, 1896; Т. III, 1901) та в інших тодішніх письмових джерелах” .
Існують розмаїті етимологічні теорії щодо походження цього екзотичного етноніма. Згідно з однією з них, найбільш ранньою, назву цю передала козакам жменька “черкесів”, вихідців з Північного Кавказу. М. Максимович, рішуче відстоюючи думку про місцеве, українське походження запорізького козацтва, пов’язував походження етноніма “черкаси” з назвою м. Черкаси. Карамзін назву “черкаси” пов’язував з торками й чорними клобуками. Існує погляд, буцімто етнонім “черкаси” походить від осетинського слова “черкас”, що означає орли. Інші твердять, що слово це грецького походження. У підсумку можна сказати, що “вживаний стосовно українців Подніпров’я етнонім черкаси залишився непоясненим” .
Той факт, що в актах Московської держави, починаючи з XVI і аж до першої половини XVIII ст., українців офіційно йменували “черкасами”, говорить про те, що етнічна уява московців аж ніяк не сприймала українців за кровних родичів.

2

Богдан Бо

Богдан Бо

Соборність України як вона є історично ч.2

У Львівському університеті з 1894 році за рекомендацією професора Київського університету Володимира Антоновича, почав викладати Михайло Грушевський, який народився в «підросійській Україні». На Галичині друкувалося чимало авторів із Наддніпрянщини.

Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів
Четвертий том (1903 року) оригінального видання десятитомної монографії «Істория України-Руси» в Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського. Львів

Ідея Соборності наддніпрянців та галичан знаходила вияв навіть на рівні приватного життя. Відомий галицький діяч Іван Франко свідомо одружився з Ольгою Хоружинською, яка походила з Харківщини. Такий шлюб сприймався багатьма українцями як уособлення духовної і політичної єдності Західної й Східної України.

Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською в день шлюбу. Київ, 1886 року. Світлину зробив Влодзімеж Висоцький в його фотоательє
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською в день шлюбу. Київ, 1886 року. Світлину зробив Влодзімеж Висоцький в його фотоательє
Втілення ідеї

Не дивно, що після розпаду Росії й Австро-Угорщини та створення на уламках цих імперій УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), постало питання про об’єднання цих двох українських держав.

Тому Акт їхньої Злуки 22 січня 1919 року не з’явився просто так. Він мав, як бачимо, довготривалу історію.

Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року
Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року

На жаль, цей Акт проіснував недовго. Уже вкінці 1919 року очільник УНР Симон Петлюра почав переговори з поляками, погоджуючись поступитися землями Західної України на їхню користь. В таких умовах керівництво Західних областей УНР (ЗОУНР) пішло на денонсацію Акту Злуки, відновивши ЗУНР.

У силу різних обставин, після Першої світової війни українські землі були розділені між чотирма державами – Союзом Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), Польщею, Румунією й Чехо-Словаччиною.

Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках
Поштова листівка із зображенням мапи України «Carte de L’Ukraine». Червоним кольором позначено територію, яка потрапила до складу СРСР. Ця листівка була видана в Бельгії у 1930-х роках

Однак ідея єдності цих земель жила. Свідченням цього є постання Карпатської України в 1938–1939 роках – спочатку як автономного утворення, а потім як незалежної держави. Створивши цю державу, мешканці Закарпаття дали зрозуміти, що вони є частиною українського народу і прагнуть возз’єднатися з іншими його частинами. В організації державних структур Карпатської України взяли участь українці з інших земель. На Карпатську Україну в той час дивилися, як на терен, звідки почнеться відновлення соборної Української держави. Тому Угорщина, Польща й СРСР, аби цього не сталося, доклали зусиль для знищення Карпатської України.

Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року
Командир Організації народної оборони «Карпатська Січ» Дмитро Климпуш (у чорній шапці) разом з іншими військовими організації. Хуст, березень 1939 року

Можливо, це виглядає парадоксально, але об’єднання більшої частини українських земель в складі однієї держави відбулося під час Другої світової війни, в 1939, 1940, 1944–1945 роках, коли землі Волині, Галичини, Буковини й Закарпаття увійшли до складу СРСР.

Звісно, «батько Сталін» не переймався любов’ю до українців і не дуже рахувався з їхніми прагненнями. За межами Української Радянської Соціалістичної Республіки, як частини СРСР, залишалися деякі українські етнічні території – Кубань, Берестейщина, південне Підляшшя, Холмщина, Лемківщина, Пряшівщина, Мармарощина, Південна Буковина, Придністров’я тощо.

Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)
Карта 1918 року. Повна назва мапи: «Загальна карта України. Зладив М. Дячишин. Заходом i накладом час. „Свобода”, орґану Українського Нар. Союза в Америцї». (Щоб відкрити мапу у більшому форматі, натисніть на зображення. Відкриється у новому вікні)

І все ж під час Другої світової війни ідея Соборності України по-своєму спрацювала. З нею довелося рахуватися Сталіну.

Зрештою, ця ідея дала знати про себе в часи, коли Україна виборювала незалежність. 21 січня 1990 року Народний рух України, напередодні річниці Акту Злуки, провів свою найбільшу акцію – «Живий ланцюг», коли мільйони людей, взявшись за руки, з’єднали низку західноукраїнських міст із Житомиром і Києвом. Тим самим було продемонстровано, що українці прагнуть жити в своїй єдиній незалежній державі.

Тобто ідея Соборності стала нашим важливим національним символом. Актуальною вона лишається й нині, коли стоять питання деокупації Донбасу й повернення Криму. Адже це теж питання єдності України!

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України

5

Богдан Бо

Богдан Бо

Соборність України як вона є історично ч.1

Ідея Соборності України: генезис, еволюція та реалізація
22 січня 2020, 23:50
«Карта українських земель». Видавництво «Нова українська школа», Львів, 1928 рік
«Карта українських земель». Видавництво «Нова українська школа», Львів, 1928 рік

Дехто вважає, що гроші правлять світом. Насправді світом правлять ідеї. Показовим є приклад з ідеєю української Соборності. Вона існувала протягом віків, єднаючи українців. 22 січня 1919 року ця ідея, здавалось би, була реалізована Актом Злуки…

Під час проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор
Під час проголошення Акту Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 року. Фото зроблено з дзвіниці Софійського собору, на горизонті видно ще не зруйнований більшовиками Михайлівський Золотоверхий собор
Від Хмельниччини до національного відродження

Початки зародження ідеї Соборності сягають часів повстання під проводом Богдана Хмельницького. Цей козацький гетьман вважав, що Військо Запорізьке мало б контролювати не лише козацькі терени нинішнього Подніпров’я, але й загалом землі Русі-України. Родинні корені Хмельницького – із Західної України. Ймовірно, він народився на Галичині. Принаймні навчався в єзуїтському колегіумі чи то Ярослава, чи Львова. Тому зрозумілими були його походи на Львів.

Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року
Мапа України французького військового інженера і картографа Гійома Левассера де Боплана 1680 року (на основі генеральної карти 1648 року

Незадовго після смерті Хмельницького, вкінці 50-х років XVII століття, почалися дезінтеграційні процеси в молодій Українській козацькій державі. Вона розкололася на лівобережну й правобережну частини, що, фактично, було закріплено Андрусівським перемир’ям 1667 року між Московією та Річчю Посполитою. І все ж гетьмани Лівобережної України прагнули, щоб в їхній державі возз’єдналися землі по обидва боки Дніпра. Це практично вдалося зробити Іванові Мазепі. Однак Полтавська катастрофа 1709 року стала цьому на заваді.

Пам’ятний знак біля Нових Санжар (Полтавська область)
Пам’ятний знак біля Нових Санжар (Полтавська область)

До кінця XVIII століття українські землі залишалися поділеними по Дніпру між Росією й Річчю Посполитою. Після розділу останньої в 1772, 1793 і 1795 роках відбулося переформатування цього поділу. Більшість українських земель увійшли до складу Росії, а до Австрійської імперії відійшли Галичина, Буковина й Закарпаття.

Незважаючи на такий поділ, серед українських діячів національного відродження ХІХ століття популярною стає єдності всіх українських земель. Під час революції 1848 року у Львові виникла Головна Руська рада, яка репрезентувала українське населення Галичини. У своєму маніфесті від 10 травня 1848 року вона заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу. Така заява була своєрідним «актом злуки», який передував Акту 1919 року.

Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець
Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році. Лонгин Цегельський (1875–1950) – український громадсько-політичний діяч, дипломат, адвокат, журналіст, видавець

На Галичині в другій половині ХІХ століття популярною стає творчість Тараса Шевченка. Кобзар начебто об’єднав Наддніпрянську Україну й Галичину.

Тарас Шевченко серед друзів. Зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, П.І. Якушкін. Санкт-Петербург, 1859 рік
Тарас Шевченко серед друзів. Зліва направо: О.М. Лазаревський (?), М.М. Лазаревський, Т.Г. Шевченко, Г.М. Честахівський, П.І. Якушкін. Санкт-Петербург, 1859 рік

Саме в цей період спостерігаємо активне співробітництво наддніпрянців і галичан. Це стосується Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Івана Нечуя-Левицького та інших.

Щоправда, на це були й політичні причини. Валуєвський циркуляр 1863-го та Емський указ 1876 року вкрай обмежували можливості для культурної діяльності національно свідомих українців у Росії. Тому багато хто з них налагоджував стосунки із українцями Австрійської імперії.

Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук'янович, Микола Івасюк
Учасники з'їзду українських письменників з нагоди 100-річчя виходу у світ поеми «Енеїда» Івана Котляревського. Львів, 1898 рік. Зліва направо: 1-й (нижній) ряд: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталя Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський. 2-й ряд: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий. 3-й (верхній) ряд: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Осип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лук'янович, Микола Івасюк

За ініціативи українців із Наддніпрянщині і, зокрема, при фінансовій підтримці Єлизавети Милорадович-Скоропадської, було створене в 1873 році у Львові Наукове Товариство імені Шевченка, яке виконувало в той час роль української академії наук.

1

Богдан Бо

Богдан Бо

"Украдене ім'я" Євгена Наконечного ч. 10


X. ЗБЕРЕЖЕНІ ТРАДИЦІЇ
Віками українці зберігали на етнічній території свою стару назву “Русь”, “русини”. Так себе називали і у великому князівстві Литовському і тією ж назвою “Русь” або офіційно “Руським воєводством” іменували поляки загарбану в XIV ст. Галичину. У XV ст. Руське воєводство складалося із Львівської, Перемишльської і Сяноцької земель; від кінця XV або з початку XVI ст. до нього належала і Холмська земля. Назва “Русь” мала повсякчас і офіційний, і народний характер. “Вони хочуть нас усіх Русь на польську віру перехрестити”, – скаржився один міщанин 1511 р. . Доктор Ф. Скорина в передмові до виданого ним 1517 р. псалтиря, пише, що він цей переклад зробив для того, щоб “мої браття, Русь, простий народ,  коли читатиме, міг би краще зрозуміти” . Тоді ж Скорина видає Святе Письмо, називає його “Біблія Руска”. “Він не назвав її “білоруською”, з чого виходить, що тогочасна білоруська інтелігенція, духівництво і шляхта вважали себе руським, а не білоруським народом” .
Кальвіністський пастор Будний видав 1562 р. староукраїнською мовою протестантський катехізис “для простого люду, народу Русі і християнських руських дітей” . Інший протестант Василь Тяпинський пише у передмові до перекладу Євангелія 1570 р., що він працював для руського народу . У написаному на початках XVI ст. в монастирі Супраслі біля Білостока панегірику читаємо похвалу руському князеві Костянтинові Острозькому за те, що він побив “силу велику московську”. Як бачимо, “предки українців і білорусів називали себе русинами, але не признавали за русинів москалів” . У третій редакції Литовського Статуту з 1566 р. вміщено відому вказівку, яка зобов’язує всіх писарів знати руську мову і всі службові документи лише цією мовою писати: “А писарь земський маєть по руску литерами і словы вси листи, выписы и позвы писати” . У своїй заяві у березні 1593 р. Львівське братство вказувало: “Обновилася давня ворожнеча в польському народі проти народу руського… Хочуть це місто Львів, найголовніше в руському повіті (країні), церкви і людей, цехи і ремісників до свого папського послушенства повернути і до нового календаря народ наш руський примусити” . Скарга 1595 р. на Львівську міську раду подається від імені “всього народу руського грецької релігії” . Львівський єпископ Гедеон Балабан у листі 1598 р. писав про гноблення “ненависних ворогів і супостатів наших – ляхів, які пильно стараються, щоб наш руський бідний народ унівець повернути і зовсім викоренити” . У львівських міських книгах з 1599 р. засвідчено термін “руська нація” (Natio Ruthenica) . У “Ламенті” послів Львівського братства на Варшавський сейм 1609 р. мова йде про “старожитній, натуральний (тубільний) народ наш руський” . Львівські ремісники в своїй заяві 1599 р. підкреслювали: “Ми не є пройдисвіти, але в землі нашій рідній руській живемо” . В іншому документі міщани дорікають польським загарбникам, що  “до нас, Русі, прийшовши, з нами, Руссю, Русі за давніми правами і фундаціями, звичаями та порядками не хочуть жити” .
1517 р. виходить латиномовний “Трактат про дві Сарматії” польського вченого-гуманіста Матвія Меховіти. “Дотримуючись слідом за західноєвропейськими гуманістами птоломеївської ономастичної традиції, Меховіта називає Східну Європу “Сарматією”, а в ній виділяє “Русь” і “Московію” як різні етноісторичні утворення. Відповідно “русами” або “рутенцями” він називає українців, а росіяни виступають у нього під назвою “москів” або “московітів” . Така етнонімічна система поглядів на Східну Європу міцно утвердилася в Литовсько-Польській державі XVI ст.
І в козацьку добу українці продовжували називати свою землю старою назвою Русь, а себе русинами, тому що не було й не могло бути, як твердять історики, прірви між києво-руським та козацьким періодами історії. Наукові факти неспростовно свідчать, що матеріальна культура козацької України безпосередньо виросла з культури Русі. Це стосується традиційної української кераміки, житла, церковної архітектури, народного одягу. Козацтво було спадкоємцем дружинних традицій Русі. Їх пов’язують лицарський кодекс поведінки, родинний принцип влаштування ватаг, культ меча, шаблі, коня, святі-покровителі (Божа Матір Покрова, св. Юрій-змієборець), зовнішність (оселедець, вуса, гоління бороди) та інші ознаки. У меморіалі православних владик до польського уряду з 1621 р. стверджувалося: “Щодо козаків – то про сих рицарських людей знаємо, що вони наш рід, наші братя і правовірні християне… Вони мають природжений дотеп і Богом дарований розум, і ревність та любов до віри, побожності і церкви між ними живуть і процвітають, певно, здавна. Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювало Грецьке цісарство морем Чорним і сухопутне. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксілах по морю й по землі (приробивши до човнів колеса) плавало і Константинополь штурмувало” . Богдан Хмельницький називає себе 1649 р. “князем Русі”, “гетьманом запорозьким і володарем усієї Русі” . Свій народ він називає “руський” і мріє визволити “всю Русь” від польського панування . Він вказав: “Бог дав мені те, що я є єдиновладним руським самодержавцем” . У свідомості тогочасних письменників-полемістів (Станіслава Оріховського, Яна Вислицького) Корона (власне Польща) і Русь чітко етнічно розмежовувалися. “Мовні, віровизнаннєві й культурно-історичні відмінності між Руссю і Польщею не згладжувалися і в наступні століття. Вони привели до появи в XVIII ст. політичного угрупування шляхти, яка самоокреслювалася як “нація руська” .
Так, наступник Хмельницького гетьман Іван Виговський веде 1658 р. переговори з поляками щодо утворення федерації Польщі, Литви і України, остання мала називатися Велике князівство руське. Текст Гадяцького трактату з 1658 р., написаний за тодішнім звичаєм макаронічною польсько-латинською мовою, пересипаний термінами: “земля руска”, “народ руский”, “військо руске”, “язик руский”. Усі ці терміни стосуються України й українців, російського царя називають “цар московський”. “Головні точки Гадяцької угоди такі: Україна над Дніпром, себто землі, що становили тодішні воєводства: Київське, Чернигівське і Брацлавське, творять Велике Князівство Руське” . У кінці Гадяцького трактату стоїть підпис Івана Виговського: “Jan Wyhowski Hetman woysk ruskich, reka wlasna”, тобто: “Виговський гетьман військ руських власною рукою” . Гетьман Петро Дорошенко під час переговорів з поляками 1669 р. говорить про відокремлення від Польщі всіх земель, де проживає руський народ, в автономну козацьку державу. Він докладно окреслює кордони цієї майбутньої держави (від Путивля до Перемишля), які цілком співпадали з українськими етнічними межами . Цю територію українська шляхта усвідомлювала своєю батьківщиною. Українська родова шляхта у XV – першій половині XVII ст. берегла традиції давньої політичної відрубності, незалежно від віровизнання, називаючи себе “руським народом” .
Назва “Русь” на означення теперішньої України віками зберігалася в практичному ужитку по всій Західній Європі, поки там ще твердо дотримувалися латинської термінологічної традиції. У Гільдеслейській хроніці під 1030 р. говориться про смерть під час полювання Імріха (Емерика – сина угорського короля Стефана I), якому дають титул “dux Ruizorum”, тобто “воєвода русинів”. Літописець Лямберг під 1075 р. розповідає про зустріч імператора Генріха IV з вигнаним із Києва великим князем Київським Ізяславом-Димитрієм і називає його Ruzenorum rex Demetrius (правитель, князь русинів Дмитрій) .
В іншому літописі під 1089 р. ідеться про одруження імператора Генріха IV з дочкою Ruthenorum regis (правителя, князя русинів) . Пізніший літописець, відомий під псевдонімом Анонім Гал (XI – поч. XII ст.), теж користується цими назвами: Ruthenorum rex (правитель, князь русинів), regnum Ruthenorum (князівство русинів).
У книзі Vita Chuonradi про зальцбурзького архієпископа Конрада під 1131 р. записано, що, коли посол від Конрада прибув до угорського короля, останній перебував тоді in marcha Ruthenorum, тобто в країні русинів. Цю ж назву знаходимо в англійського енциклопедиста XIII ст. Бартоломея: Ruthenia magna opulentaque terra (Рутенія велика і заможна країна).
У Monumenta Germaniae говориться про короля русинів Лева: Leonem regem Ruthenorum (Лев – король русинів).
Папа Климентій VIII з нагоди Берестейської унії 1596 р. велів вибити срібну медаль з написом “Ruthenis receptis 1596” (Медаль з нагоди повернення). Відомі слова і Папи Урбана VIII: “O mei Rutheni, per vos ego Orientem convertendum spero (О мої русини, я сподіваюся, що завдяки вам схід навернеться)”. Зауважимо, що назва “Rutheni” проходить не лише в папських буллах, “а в усіх західноєвропейських літописах і документах, які лише займалися Русинами” .
З XIV–XV ст. назва “русини” – Rutheni часто з’являється в латинських хроніках польських авторів (“Historia polonicae” Я. Длугоша (т. 9, кн. 6) та інших). Коли ми вже згадали про поляків, то треба пам’ятати, що з XV до XIX ст. у польській історичній, художній та публіцистичній літературі, а також в урядових актах побутували терміни “Москва”, “московський”, “москаль”. Досить сказати, що найбільший польський поет Адам Міцкевич постійно вживав такий етнонім. Навіть свій вірш, нібито присвячений О. С. Пушкіну, назвав “Do przyjaciol moskali”, тобто “До приятелів-москалів”. Неофіційно етнонім “москаль” широко побутує серед поляків донині.
Новопостала Московія в очах тодішніх західних європейців аж ніяк не могла ототожнюватися з добре знаною їм Рутенією, а московити – з рутенцями. “Треба сказати,  що іноземці, які відвідали Росію в другій половині XVII ст. (Павло Алеппський, А. Мейерберг, А. Олеарій та ін.), вважали Московію і Україну різними державами, населеними відмінними народами, кожний із своєю власною мовою, побутом, правами” . У Великому князівстві Литовському, а також у Річпосполитій вживалися тільки терміни “Московська держава”, “Московське князівство”, “Москва”. “Під впливом тривалого спілкування з послами Речі Посполитої термін Московське государство вжив Іван IV у своєму посланні англійській королеві Єлизаветі І 1570 р. Така самоназва утворилася у Смутні часи, точніше в 1612–1617 рр., коли територія Російського царства залишалася усіченою, її північно-західні землі, новгородські землі, перебували під владою шведів, а в зв’язку з цим вибрання першого царя із династії Романових відбулося лише на престол Московського государства” . Так що іноземці з XV ст. і аж до кінця XVII ст. знали і вживали термін “Московське государство”, а не “Русь”. Коли Іван III захотів надати своєму титулу “великий князь всія Русі” не почесне, а юридичне значення, це стало предметом гострої дипломатичної боротьби з Великим князівством Литовським .
Західні дипломати повсякчас “називали царських послів “les Ambassadeurs Moscovites”, бо Московія прибирає назву “Россія” аж за царя Петра I” . Про практику вживання іноземцями терміна “Русь” так пише Костомаров: “Назва русь за нинішнім південно-руським народом перейшла і до іноземців, і всі стали називати Руссю не всю сукупність слов’янських племен материка тодішньої Росії, а власне південно-захід Росії, населений тією частиною слов’янського племені, за яким тепер утверджується назва південноруського або малоруського” .
Герберштейн, посол цісаря Максиміліана II до Москви, публікує 1549 р. “Rerum Moskoviticarum commentarii” (“Записки про московські справи”), де виразно відокремлює Московію від Русі, тобто від України, західні кордони якої, за його твердженням, проходять поблизу Кракова.
Герберштейн застерігає австрійського ерцгерцога Фердінанда не титулувати в своїх вірчих грамотах “московита” імператором всія Руссії . Подібне знаходимо в замітках Міхалона Литвина з 1550 р. “De moribus tartarum lituanorum et moschorum” (“Звичаї татар, литовців і московитів”). Італієць Гуагніно видає 1581 р. відому працю “Sarmatiae Europae descripto” (“Опис Сарматії і Європи”), в якій теж чітко розмежовує назви “Polonia, Russia, Livonia і Moschovia”. На гравюрі німецького картографа Себастіана Мюнстера “Пані Європа”  з XV ст. біля Лівонії, вище Скіфії, зазначена Московія (Moscovia). В описі європейської гравюри з 1650-х рр. зазначається, що Україна подається як окрема держава,  а окремо Московія . Як свідчить хоча б величезний резонанс “Трактату про дві Сарматії” (1517) польського гуманіста М. Меховіти чи “Нотаток про Московію” (1549) німецького вченого С. Герберштейна, описи Східної Європи, зокрема Московії, викликали в гуманістичних колах Європи не менший інтерес, ніж описи недавно відкритої Америки. Наприкінці XV і на початку XVI ст. пекучою проблемою для географів Європи було знайти зручний шлях до казкової Індії й таємничого Китаю. Про кулястість Землі їм вже стало відомо. Пошуки звернулись на північний схід, сподівалися саме тим шляхом вийти до Індії та Китаю. Так уперше в поле зору картографів потрапляє новопостала Московія. Тоді ж виготовлено декілька карт, але географічна вірогідність їх вельми низька. “Московія була дуже погано відома в Західній Європі: карта Мартина Вальдзеємюллера 1516 р. з її змішанням неправильно зрозумілих купецьких маршрутів із застарілими даними Клавдія Птолемея явно свідчила про безпорадність північноєвропейської картографії. Навіть у сусідній з Росією Польщі вчені дуже невиразно уявляли собі глибини російських земель: наприклад, ректор Краківського університету Матвій Меховський вважав (1518 р.), що Волга впадає у Чорне море” . Московію не сприймали за частину Європи. “В XV ст. для західних картографів було очевидним, що “Велика Тартарія” – тобто Московська Русь – розміщена поза Європою” . 1575 р. відомий в ті часи французький придворний географ Андре Теве видав “Всесвітню космографію”, одну з перших у Європі взагалі. Він виразно відрізняє Русь-Україну від Москви й Польщі. “Стародавні географи раніше, ніж інші чужі книжники, починають вживати на картах замість книжних народні назви міст, річок, країв та ін. До цього їх у великій мірі спонукали практичні потреби. В давні часи купці, дипломати, посланці і інші подорожували на конях і мусили розпитувати шлях у місцевого населення” . До XVII ст. картографи називали Московію Татарією. 1690 р. в Голландії відомий географ Ніколас Вітсен склав карту Московщини, яку назвав “Нова Ландскарта Північної і Східної Татарії 1687 року”, а згодом написав книжку “Північна та Східна Татарія”, яку присвятив Петру I .
У 1591–1592 рр. у Римі вийшла книжка Ботеро “Універсальні реляції”. Книжка багато разів друкувалася італійською та іншими європейськими мовами. Ботеро, розповідаючи про походження православ’я, підкреслює, що його прийняла “вся Московія, вся Русь, вся Литва” . В італійському описі з 1553 р. “Relazione dell' Imperio oDucato di Moscovia” (“Відомості про Московську державу”) говориться, що на сході Московія межує з татарами, а з Россією (la Rossia) і Литвою біля Дніпра .
Славнозвісна книга французького інженера Гійома Лєвассера де Боплана, написана на початку 50-х рр. XVII ст., називає усю Україну по-латині “Ukraina”, а частини її (Поділля, Волинь, Київщина, Брацлавщина і т. д.) – “pars Ukrainae” . Про простір її території Боплан пише, що “depuis les confines de la Moscovie jusqu'aux limites de la Transilvanie”, тобто “від меж Московії до кордонів Трансільванії”. Український народ він цілком відокремлює від поляків і московців, яких зве московитами. “До 18 століття Московія на чужинецьких географічних картах пишеться тілько Московією, а ні Русью, ні Росією не зветься і за них не вважається. Назва Московії Росією спочатку з пояснюючими додатками починається з 18 віку” . У дослідженні, присвяченому західноєвропейським публікаціям про Козаччину, розглядається, приміром, твір визначного італійського історика XVII ст. Майоліно Бізаччіоні “Історія громадянських війн останнього часу”, який вийшов 1653 р. Цей твір є першою цілісною і завершеною монографією про Визвольну війну, включену в широку панораму тогочасної європейської історії. Відповідно до прийнятої на Заході ономастичної традиції Бізаччіоні українські землі називає Руссю (Russia). Щодо Російської держави, то він, як, зрештою, й абсолютна більшість тогочасних західноєвропейських авторів, іменує її “Московією”, а Білорусь постійно виступає у нього під назвою “Литва” . 1716 р. в Нюрнберзі видано “Atlas novus”. “Ціла область назначена в тексті від Сяну аж до Дніпра яко “Russia Rubra”, котрій відповідає подана зараз рівнобіжне під нею назва “Ukraina” в противенстві до північних земель, названих там “Russia Moscovitica” .
У словнику “Baudraud”, виданому в Парижі 1701 р. під назвою “Ukraine i Russie”, читаємо про Україну-Русь від Чорного моря до Львова. Московія зветься тут “Moscovita”.
1600 р. у Франкфурті виходить збірна праця під назвою “Rerum Moscovitarum autores varii” (“Різні автори історії московитів”), теж з відповідними розмежуваннями назв. “Щодо італійських і французьких пам’яток другої половини XVII ст., то вони дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу вони називають “Руссю”, а другу “Московією”. Форма “Малоросія” (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccola Russia тощо) починає зустрічатися в західних пам’ятках лише із XVII ст.” .
Подібних прикладів можна навести безліч. Подамо ще один перелік творів західноєвропейських авторів, виданих у самій Росії, де постійно вживається термін “Московія”: Корб Іоан Георг – “Дневник путешествия в Московію (1698–1699)” (перевод і примечание А. Малеина, СПб., 1905); Плейер Оттон – “О нынешнем состоянии государственного управлення в Московии (1710 г.)” (Чтения в Обществе истории и древностей Росийских. 1874 , кн. II); “Путешествие через Московию Корнелия де Бруина при Петре Великом” (Чтения в Обществе истории и древностей Российских. 1872, кн. І, II, V, 1873, кн. І); “Письма и донесения иезуитов о России конца XVII и начала XVIII века” (СПб., 1904). В останньому творі постійно зустрічається: “москвитяне”, “Московія”, “Московское государство” і т. п. Відзначимо ще такі твори: Берберини Рафаэль – “Путешествие в Московию Рафаэля Берберина” в кн. “Сказание иностранцев о России в XVI и XVII веке” (СПб., 1840); Витсен Николаас – “Путешествие в Московию. 1664–1665: Дневник” (СПб., 1996); Гейденштейн Р. – “Записки о Московской войне 1578–1582 гг.” (В 5 кн., СПб., 1889); Майерберг А. – “Путешествие в Московию” (М., 1874); Олеярий А. – “Описание путешествия в Московию в Персию и обратно” (СПб., 1905); Рейтенфельс Я. – “Сказания светлейшему герцогу Тосканскому Козьме Третьему о Московии” (М., 1905); Исак Масса – “Краткое известие о Московии в начале XVII века” (М., 1937). У збірнику реляцій дипломатів за період правління царів від Івана Грозного до Олексія Михайловича постійно зустрічаються терміни “Московія”, “московити” .
“Московія, Московітія, – стверджує їхня ж енциклопедія, – назва, прийнята у всій Західній Європі для русского государства, переважно часів князів і царів Московських до кінця XVIII століття” .
1716 р. в німецькому місті Гамбурзі платними агентами московського уряду був підступно викрадений племінник гетьмана Івана Мазепи – полковник шведської гвардії Андрій Войнаровський. Його перевезли в Московщину в каземати Петропавловської фортеці, а звідти після тортур заслали в Сибір, так що слід за ним загубився. Підступне викрадення Войнаровського справило велике враження на західноєвропейське суспільство. Чимало тодішніх газет у Німеччині, Франції та Англії обурювалися варварським способом розправи “московського” уряду над політичним противником. Ми наведемо тут тільки уривок з ноти цісарського амбасадора фон Курцрука магістратові Гамбурга: “Його Цісарська Величність з великим сумом дізнався про те, що Високоповажний магістрат по односторонній царській заяві порушив азиль імперської території супроти кавалера Войнаровського, що шукав захисту на цій території. Високоповажний магістрат не тільки заарештував Войнаровського, але залишив в оселі московитського (Moscowitischen) резидента під охороною московитів” .
Навіть після перейменування Петром I 1721 р. “Московського царства” в “Россійскую імперію” в Західній Європі ще довго трималися старі традиційні терміни “Московія”, “московити”. Ще 1869 р. французький політик К. де Лямар писав: “В Європі існує народ, забутий істориками, – народ русинів: 121/2 млн – під російським царем і 21/2 млн – під Австро-Угорською монархією. Народ цей такий же численний, як народ Іспанії, втричі більший за чехів і рівний за кількістю всім підданим корони святого Стефана. Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі та ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської і польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра I той народ, який ми називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля – Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії” . Видатний сучасний французький історик Фернан Бродель у своїй фундаментальній праці “Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст.” постійно називає допетрівську Росію терміном Московія. На карті, яка показує маршрути вірменських купців у XVII ст., територія Росії називається “Московією”, а територія України – “Рутенією” . Шарль Монтеск’є у творі “Про дух законів” (1748) постійно вживає термін Московія . У Європі вважали, можливо, і не безпідставно, що лише Катерина II “височайшім повелєнієм” дарувала московському народу ім’я “русскіє” і заборонила йому вживати ім’я “московитяни” . Достеменно відомо, що саме Катерина II першою гостро виступила проти офіційного вживання етноніма “москалі”: “Ім’я Московія, Москов, Москаль, Москвич зовсім недавно (!) від сутнього незнання або ж від сусідньої зависті (!) прийнято”, – повчала німкеня із санкт-петербурзького трону .
На християнському Сході так само не ототожнювали московитів з русинами аж до XVII ст. Сирієць Павло Алеппський означає у своєму знаменитому описі подорожі до Москви в 1654 р. Русь як Україну, а населення колишнього Залісся називає московитами .
1659 р. вірменські купці дарують цареві Олексієві трон з таким написом: “Potentissimo et invicatissimo Moscovitarum imperatori Alexio… Anno D. 1659” (“Наймогутнішому і найнепереможнішому імператорові московитів Олексію… року Божого 1659”). А ось вагомі у своїй красномовності фрази з листа Єрусалимського патріарха Досифея до царя Петра I: “Аще пріидуть отсюда или Сербы, или Греки, или от иного народа туды, аще бы и случайно были мудрейшія і святейшія особы, Ваше державное и богоутвержденное царствіє да нікогда сотворить митрополитом или и патріархом Грека,  Серба или Русянина, но Московитянов, и не просто Москвитян, но природных Москвитян”. І далі: “Аще великое твое царствие имеет намерение учинити избрание патріарха, да повелит, чтоб не учинилось избрание особых из Козаков и Россіян и Сербян и Греков… но да повелит быти избранию особы из самого Москвича” .
Такими були історично-термінологічні традиції до кінця XVII ст. Наскільки довготривалими були термінологічні традиції серед поляків, можна судити хоча б з того факту, що коли в червні 1917 р. в Києві відбувся з’їзд польських організацій, то назвали вони себе “З’їздом польських організацій на Русі”, а не в “Україні”, як пропонував дехто з делегатів. Стара етноніміка ще зберігала свою силу.

3

Богдан Бо

Богдан Бо

Просили Куйбіду не приватизувати ці помешкання

Львівська мерія викупила квартиру над музеєм Крушельницької для потреб установи
09.08.2021
317
 

















Львівська міська рада викупила квартиру, розташовану над музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької. У цьому приміщенні постійно були потопи, які затоплювали мистецький заклад і завдавали шкоди експонатам. Мерія домовилася з власниками житла та придбала його для потреб музею. Про це повідомляє.

«Придбання помешкання №8 у будинку №23 на вулиці Соломії Крушельницької унеможливить подальше пошкодження музею та музейних предметів через систематичні затоплення, а також створить умови для розширення усіх видів музейної діяльності та збільшення кількості відвідувачів», – повідомили у Львівській міській раді.
Торік міський виконком погодив купівлю квартири №8 площею 59,4 м2 за понад 1,8 млн грн. У новопридбану квартиру планують перенести кабінети адміністрації. Також це допоможе розвантажити фонди, у яких є понад 25 тис. експонатів і які зберігаються у невеличкій кімнаті.

Музично-меморіальний музей розташований на вул. Соломії Крушельницької, 23 у будинку, який свого часу придбала відома артистка. Вона виступала на найпрестижніших сценах: у міланському театрі «Ла Скала», у Парижі, Римі, Нью-Йорку, Мадриді, Лісабоні, а також у Латинській Америці. У 1939 році вона приїхала до родичів у Львів. А коли почалася війна, кордони закрили і Соломію уже не випустили з Радянського Союзу. Її кам’яницю націоналізували, залишивши співачці чотирикімнатну квартиру на другому поверсі. Тут вона прожила до смерті. Інші покої перетворили на приватні квартири, в яких донині живуть люди. Музей займає лише другий поверх і частинку першого. У решті – приватне житло. Оскільки будинок і його комунікації старі, мешканці верхніх квартир регулярно затоплюють експозиційні зали і фонди музею. У 2017 році сталося наймасштабніше затоплення. Тоді вода знищила щойно відреставрований розпис на стелі, паркет часів співачки, а також автографи, фотографії і особисті речі Соломії. За цим фактом тривають суди.

Наступного року відзначатимуть 150-річний ювілей оперної співачки Соломії Крушельницької. У міській раді мають надію, що у майбутньому вдасться викупити усю кам’яницю для розвитку музею.

 Коментар Богдана Гордасевича: Ще на початках приватизації дирекція музею дуже просила тогочасного голову Львова - Василя Куйбіду не давати дозволу на приватизацію квартир з дому Соломії Крушельницької, що були її власністю і були заселені москалями після війни. Великий український поет, патріот і рухівець Куйбіда не зміг бути людиною і дав дозвіл приватизувати і ось після величезних проблем і шкоди мусимо своє у тих паскуд-загарбників викуповувати.

2

Богдан Бо

Богдан Бо

У віці 89 років 11 серпня помер Роланд Франко

У віці 89 років 11 серпня помер останній онук українського письменника Івана Франка – Роланд Франко. Про це повідомив Міжнародний фонд Івана Франка та його директор Ігор Курус.

«Колектив Міжнародного фонду Івана Франка глибоко сумує з приводу смерті засновника та голови правління Міжнародного фонду Івана Франка. Світла пам’ять про цю добру людину назавжди залишиться в наших серцях і серцях тих, кому пощастило з ним працювати, товаришувати та спілкуватися. Ми не в змозі змінити обставини. Лише просимо Бога дати сил перенести біль втрати, а душу покійного прийняти в Царство небесне», – ідеться в повідомленні.

Роланд Франко – український учений-інженер, дипломат, громадський діяч. Кандидат технічних наук. У 1993–1996 роках на запрошення Міністерства закордонних справ України перебував на дипломатичній службі, був радником з питань науки в посольстві України у Великій Британії. Завдяки клопотанням Роланда Франка 1996 року Україна безкоштовно одержала від Великої Британії науково-дослідну станцію «Фарадей» (нині станція «Академік Вернадський») в Антарктиці. Перша українська експедиція, яка прибула на станцію 28 листопада 1995 року, назвала Роланда Франка «хрещеним батьком української антарктичної станції».

3
Сторінки:
1
…
11
12
13
14
15
16
…
1332
попередня
наступна
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more