О сообществе

Відгуки про подорожі, екскурсії в різні міста, країни... Наші враження, зауваження, застереження, пропозиції відвідати... Просто маленькі розповіді та фоторепортажі...
Вид:
краткий
полный

Любителі подорожувати

Асканія-Нова. (з рубрики "Заповідний південь")

Заповідний південь - Херсон
Заповідний південь - Арабатська стрілка та Бірючий острів


В Асканії-Новій протягом туру з "Унікальною Україною", ми теж побували двічі. У перший день ми мали екскурсію по зоопарку та дендропарку, у останній - нас возили в степ на машинах. Тобто, у склад заповідника Асканія, окрім самого заповідного степу зі стадами тварин, входить ще чимала територія дендропарку та вольєри з тваринами та птахами.
Дендропарк був закладений ще засновником Асканії Фрідріхом Фальц-Фейном на цих посушливих землях у далекому 1898 році. Він розробив унікальну систему поливу, яка з незначними змінами працює і досі, хіба що замість водонапірних башень використовуються насоси, що качають воду з артезіанських свердловин; зібрав неймовірну колекцію рослин, які є зовсім нетиповими для степової зони. Зараз відбудовують житло великого німця, що зберіг для України і Європи частинку первозданного степу, у дворі встановили йому пам"ятник.
Основу зоопарку складають представники копитних тварин з різних континентів нашої планети. Тут і українські буйволи, і індійські гаяли, і американські бізони, і африканські антилопи, європейські косулі, а також коні Прежевальського, зебри, лами, поні, кози, верблюди і олені... Назви всіх тварин я зараз вже і не згадаю.
Багато тут і птахів. Особливо вразили павліни, які тут ходять просто по доріжках серед туристів, хизуються перед сірими непоказними самками...
Багато різних водоплавних різновидів гусей, качок, лебедів, є журавлі та фламінго. Для птахів тут зроблено кілька штучних озер.
Місцеві кажуть, що зараз багато з пернатих вже лінуються літати далеко на південь і лишаються зимувати у заповіднику.  У вольєрах кілька різновидів курей, цесарок та фазанів. До чого ж  ці фазани різні за окрасою!.. Є клітка з папугами... Тут не менш гамірно, ніж у Верховній Раді, і культура на тому ж рівні...
В окремих клітках знаходяться великі пернаті хижаки: орли, орлани, грифи.
Але найцікавішою була подорож на мікроавтобусі у сам степ... Мушу зазначити, степ я уявляв зовсім не так.  Тут не було ні трави в пояс, ні хвиль квітучого ковилу... Навіть не зустріли жодного ховраха. nini Дорога проходила через велике поле з зеленою травою, що ледь сягала кісточок на нозі...
По дорозі нам зустрівся скіфський тюльпан та валер"яна. Взагалі тут кілька тисяч представників степової рослинності, багато, на жаль, вже занесені до Червоної книги. unsmile
Спочатку ми проїхали великі корівники, де зимують теплолюбні представники африканських саван. Першими нас зустріли віслюки та зебри...
Віслюки дозволили себе гладити і з задоволенням ласували хлібом, зебри мирно паслися метрів за 50 від дороги, не тікали, але і ближче не підходили... Як виявилося, якась частина заповідника розділена на великі сектори  сіткою-рабіцею. Це дозволяє працівникам контролювати випас тварин, їх народжуваність і кількість на одиницю площі. Справа в тому, що у заповіднику практично нема природніх ворогів у великих представників травоїдних, тому кількість тварин на одиницю площі тут відбувається шляхом контролю за народжуваністю. Часто самки та самці живуть у різних секторах, це також робиться і для збереження породи, бо спарювання між найближчими родичами призводить до виродження виду. Іноді проводиться єгерський відстріл чи продаж певної кількості тварин іншим заповідникам чи зоопаркам. Машини часто зупинялися, коли ми під'їжджали до якогось стада. Спостерігати таку кількість тварин навіть через крупнозернисту сітку дуже цікаво. Бізонів
і коней Прежевальського,
так само як і зебр, ми бачили практично поряд.
Стадо гаялів, европейських косуль та антилоп Гну виднілися десь метрів за 500-700.

Благо 10-ти кратний зум фотоапарата дозволяв зробити досить пристойні знімки.look Але навіть при такому наближенні нам не вдалося побачити сайгаків. unsmile За словами екскурсовода вони пішли на дальні кордони. Закінчилася екскурсія у дендропарку. По дорозі на галявині я помітив ще один вид тюльпанів, тож прийшлося повертатися кількасот метрів і, каюсь, пройтись по газону, щоб сфотографувати галявину з дикорослими тюльпанами...
Основні фото тут
Обідали ми в кафе "Уют", що хоч і знаходиться трохи далі від входу до заповідника, але там готують на багато смачніше. Взагалі-то, готелю-кафе "Канна" (назва на честь однієї з найкорисніших антилоп) я дуже вдячний за дуже інформативний сайт, але в самому кафе панує атмосфера забігайлівки і, знову ж таки, не варять каву і подають гидкий чай... huh Якби не подорож з "Унікальною Україною", то були наміри зупинитися тут, тоді б  оцінили і номери готелю...
Після обіду ми накупили сувенірів...
і з новими враженнями поїхали в Херсон...
Взагалі, всі запрошували приїздити до них ще і восени, коли тварини вже не будуть линяти, у них з"явиться молодняк, на озера прилетять дикі качки, гусі та лебеді, а дендропарк заграє новими строкатими кольорами...
Що ж, може бути... podmig Мене таки не полишає надія побачити саме той, козацький, гоголівський, степ...

P.S. А пісенька Петра Наліча і тут в тему letsrock

P.P.S. Читаємо тут слухаємо серце і думаємо про добро http://blog.i.ua/user/347293/723747/

Азовські коси. (з рубрики "Заповідний південь")


В пансіонат "Київська Русь" на Арабатській стрілці ми приїхали вже у вечірніх сутінках. Навколо кумкали жаби, дув свіжий морський бриз. Номери нам дісталися на другому поверсі. Номери прості, можна навіть сказати спартанські: три дерев"яних ліжка та столик, та ванна кімната з душем та туалетом. 
Але я думаю що більше нічого і не потрібно для відпочинку... Хіба що трохи тепла... У кімнатах було досить холодно. Теплих днин тут ще не було, а ми були першими гостями в цьому сезоні. Спати лягали у шортах та футболках.
Ранок був досить теплий і сонячний, то ж ми, як мухи, повиходили на балкон грітися. З балкону було видно недобудовані сусідні бази та море. Я вперше був на Азовському морі.
На сьогодні була запланована екскурсія на Бірючий острів, що є досить великою частиною Азово-Сивашського заповідника. Наша група мала виїзджати на екскурсію о 13 годині, тож після сніданку у нас був час познайомитися з морем трохи ближче.

Мапа наших поневірянь тут.

База знаходилася метрів за 200 від моря. До пляжу йшла доріжка повз невеликі озерця-калюжі, що заросли камишом.
Пляж був піщано-ракушковий, море блакитне та холодне.
Обідали ми в ресторіні в центрі Геніческа. Після обіду пішли в порт, де погрузилися на ржавіючий рибацький баркас з життєрадісним капітаном. До Бірючого ми йшли півтори години, проти пронизливого вітру. Навряд чи нам вдалося побувати тут без тургрупи, особливо по морю.
Бірючий острів являє собою одну з найбільших кіс Азовського моря, що під час штормів перемивається і стає островом. Раніше тут були рибацькі поселення, але майже всі вони були змиті штормом у кінці 60-х. Люди були вчасно евакуйовані на велику землю. Зараз на косі-острові, на окремих станціях живе 29 людей - працівників заповідника. chih Також на острові є діючий маяк, де вже змінилося 4 покоління його служителів. Тут поневолі згадується Київ (і добре що не Москва), де на кількох квадратних метрах хрущовки намагаються вижити кілька сімей... whosthat
Екскурсія по заповіднику була на грузовій газелі. Стада косуль, ланей і оленів не дуже спішили позувати перед фотокамерами... Більш-менш пристойно вдалося зняти тільки 3-х косуль.
Екскурсовод сказав, що найкраще тварин можна роздивитися зранку, коли вони йдуть до водопою, або влітку, коли більшу частину дня вони проводять біля неглибоких озер. Але і крім тварин тут було на що милуватися... Цікаве поєднання степової рослиннисті і вузької полоси піску біля моря. Дуже стильно і автентично виглядає копія скіфської баби при дорозі, контрастуючи з наволишнім рівнинним степом цвіте вишня на подвір"ї станції... Але навряд чи ці пейзажі змогли б причаровувати мене вічно... Особливо, як уявити себе тут під пекучим сонцем влітку, без найменшого шансу на тінь чи під зимовим вологим крижаним пронизливим вітром... Це ще раз довело моє припущення, що моя генетична пам"ять далека від цих місць. Навряд чи хтось з моїх предків був степовим кочівником, думаю, навіть козаків серед них не було... По дорозі назад бачили спини кількох дельфінів, кажуть це добрий знак, із-за занепаду промисловості море поступово очищується і стає придатним для життя для все більшої кількості представників тваринного світу. Поверталися вже пізненько, але рибний базар, що знаходиться чогось біля кладовища в Генічеську death , ще працював. Піддавшись масовому психозу, і ми купили нитку сушеного бичка до пива за 20 грн...
Наступного дня знову подув холодний вітер з моря, а небо затягнуло хмарами... Місцеві підприємці підсуєтилися і з самого ранку торгували сушеною і в"яленою рибою прямо під балконом.podmig  beer2
Сьогодні за планом після обіду у нас мала бути екскурсія у Генічеськ та по Арабатській стрілці. Але організатори туру вирішили зробити позаплановий виїзд до термальних джерел, щоб трохи нас розтормошити і зігріти. І це була прекрасна ідея... bravo Коли навколо лише 15-18 тепла, сиро і вітряно, дуже приємно зануритися у теплу мінеральну воду. Якби ж з такої ванни починався кожен день тут... smile 
Генічеськ - колись досить багате портове місто з кількома млинами, цегляним і рибоконсервним заводами та ткацькою фабрикою і портом зараз переживає не найкращі свої часи... Практично всі підприємства закриті. Хоча, за словами екскурсовода, багато робиться для розвитку молоді. Тут знаходиться одна з відомих музичних шкіл. З пам"яток архітектури можна виділити лише Храм Різдва Пресвятої Богородиці, що лишився від колись могутнього монастиря і стоїть не на горі, а під горою; та ворота у двір місцевого заможного купця.
Азовське море і Сиваш знаходяться обабіч Арабатської стрілки і сполучаються лише двома протоками біля Генічеська. Через протоки наведені мости. Старий міст був привезений з Німеччини і зібраний у 50-х роках лише за допомогою гвинтів. Раніше він використовувався як залізничний, але під час одного зі штормів колію розмило.  Дорога по Арабанській стрілці пряма і вимощена з плит нагатує злітну смугу. А це вона і є! Плити на дорогу брали зі злітної смуги військового аеродрому, що був поблизу Генічеська. Думаю і зараз тут можуть сідати невеликі літаки... На в"їзді на стрілку стоїть церква і пам"ятник оборонцям. Кажуть, тут стояла морська артилерія і снаряди звідси долітали аж до Джанкоя. Пушка дійсно вражає своєю міццю!
Далі нас возили на закинутий солезавод. Раніше тут добували (варили) сіль шляхом випарювання солоної води на сонці. Вода в цьому озері має дивний рожевий колір.
На кінець літа тут утворювався шар солі потужністю понад 50 см, а зараз море опріснилося і солеваріння порахували не рентабельним. Далі нас знову повезли до термальних джерел. Їх історія теж дуже цікава... Раніше геолого-розвідники бурили тут свердовину у пошуках нафти, але не знайшли і поїхали далі. Пізніше, місцеві вирішили розібрати вишку і здати на металобрухт і як почали різати трубу з наї хлинула гаряча вода. Зараз навколо джерела будується кілька корпусів фешенебельної здравниці за участю німецьких інвесторів. Копанка, площею близько 100 квадратних метрів і глибиною 50-80 см зараз огороджена від будівництва бетонним парканом, по кутам огорожі є дві роздягалки і гвіздки по периметру.
Нагадує модель в мініатюрі: Радянський Союз часів застою і "Загниваючий капіталізм" за "железным занавесом". smile Тут мушу подякувати турфірмі, бо навряд чи ми при самостійній подорожі забрели аж на Арабатську стрілку, і вже точно нічого б не знали про термальне джерело.
Ввечері виплила ще одна проблема: нема де попити пива з купленою рибою.beer На морі дуже вітряно, кімнати набридли та і воняти там рибою перед сном не хотілося... На вулиці жодних столиків чи лавок. Навіть біля магазинів, яких ми знайшли в радіусі 500 метрів аж два працюючих і три зачинених до кращих часів, ніякого сервісу не передбачалося... smile Прийшлось пити "в антисанітарних умовах" на прилавках непрацюючого базарчику. Мушу визнати, сушені бички були супер! Але, за словами тієї ж екскурсоводші Оксани, якби все було ідеально, то нічого і не запам"яталось би, а так, через кілька років роздивляючись фото можна сказати: "О, ужас! Я там був!" lol
Наступного ранку ми виїхали назад до Херсону через Асканію...

Ну, і музичний супровід Петра Наліча з піснею про море і чайок! letsrock

P.S. А це посилання є досі актуальним і важливим http://blog.i.ua/user/347293/723747/

Пам"ятки Херсону. (з рубрики "Заповідний південь")

Я довго вагався що до поїздки в Асканію Нову. Вже давно мені хотілося побачити той первозданний ковилово-типчаковий степ, який описується у козацьких переказах та байках, що описав Гоголь у "Тарасі Бульбі". Почав планувати подорож, наводити справки. Як виявилося, заповідник знаходиться далеченько від транспортних шляхів та осередків цивілізації. umnik Недовіру викликала інфраструктура загалом. wakeup А тут знайомий запропонував турфірму, що організовує тур в ці краї. Після певних вагань вирішили проміняти свободу вибору пересування на комфорт і стабільність, хоча після подібних екскурсій залишається певне почуття "недосказаності".
Квитків на південь, а саме у Херсон, звідки мала початися подорож, вже не було.nevizhu Але дівчата з фірми швидко зметикували і купили квитки до Миколаєва, де нас зустріли на автобусі.
"Будучі у здравому умі..." саме так починався договір з турфірмою lol

Тож сама подорож:
Протягом поїздки у Херсоні, як і решті пунктів нашої подорожі, ми були двічі. Спочатку нас привезли сюди о 6-й ранку і до 10:20 у нас був вільний час, поки ми чекали поїзд з Києва та Львова. Тож ми вирішили поснідати та випити кави.  На самій привокзальній площі було кілька кафе, одне з них навіть привертало увагу джазбендом роботів, але, на мою думку, вокзал є якимось інтернаціональним місцем і щоб відчути автентичність міста потрібно пошукати тихе кафе неподалік центра... Не так вже багато кав'ярень відчинено о 7-й ранку. Не втрачаючи надію і нагулюючи апетит, ми прогулювалися по головній вулиці імені Ушакова, що тягнеться понад 4 км майже через все місто від Залізничного вокзалу до набережної Дніпра. Єдине, що працювало в таку рань і трапилося нам на шляху, був ресторан "Бомонд" (потім виявилося, що це цілодобовий заклад з дивною репутацією). Ми сіли за столиком на вулиці. Замовили омлет, але попросили замість грибів додати помідорів... Офіціант погодилася, але через хвилин 20, як ми вже почали хвилюватися про сніданок mmmm , принесла 4 омлети з грибами...eda Хоча і вони були смачні. Заварну каву та еспресо вони не робили, чи то щось зламалося чи то закінчилося, прийшлось обмежитися чаєм з пакетиків...cup_full До речі, склалося враження, що на півдні воду черпають прямо з Дніпра чи каналу не дуже заморочуючись з очисткою, бо чай і кава у більшості випадків тут були несмачні.huh

Історія заснування міста пов"язана з графом Потьомкіним, королевою Екатериною у період Русько-Турецьких воєн. Закладене воно у 1778 році і назване на честь древнього Херсонесу, щоб закріпити панування Російської імперії на Чорноморському узбережжі. Вже наступного року на судоверфі розпочали будівництво великого 66-ти гарматного корабля. На честь корабелебудівельників на Набережній стоїть пам"ятник та пушка з першого фрегату.
Історичних і архітектурних пам"яток у місті не дуже багато. Найзнаменитіша - це Очаківська брама

та Свято-Катериненський храм, що стояв у середині фортеці
.
Навколо церкви поховання полководців, що воювали у цих місцях, а за однією з версій на території церкви похований сам Потьомкін. Наша екскурсовод - вже досить пожила дама - з ніжністю, гордістю і любов"ю розповідала про життя Потьомкіна. Багато чим це місто пов"язане з діяльністю Суворова, Ушакова...

У 90-ті роки 18 ст. стало зрозуміло, що це не дуже зручне місце для судоверфи (Дніпро приносить сюди багато піску і в гирлі річки утворюються мілини, що заважає великим кораблям рухатися до моря), і у 1789 році побудували Миколаїв та у 1794-му Одесу. Невдовзі адміралтейство перевели в Миколаїв, а сам Херсон стає повітовим містом Миколаївської губернії... Але стратегічного значення воно не втратило. Тут продовжують будувати судна, запускають перший паровий млин, на околицях інтенсивно розвивається вівчарство. Кажуть майже вся російська армія тоді була вдягнена у шинелі з херсонської вовни...
На сьогодні це чисте, приємне місто. Досить багато навчальних закладів, в парках багато атракціонів. Тож, навіть незважаючи на те, що тут не вміють варити смачну каву і заварювати духм"яний чай, це місто має право жити і квітнути...
 
Решта фото тут
А музичка Петра Наліча найкраще підходить для прогулянок сонячним містом...letsrock

Продовження подорожі по заповідному півдню тут:

Азовські коси. (з рубрики "Заповідний південь")

Асканія-Нова. (з рубрики "Заповідний південь")


Р.S. Перегляньте ще це: http://blog.i.ua/user/347293/723747/

Подорож на гуцульщину.

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.

В Яремче ми вже були раніше і облюбували там готельчик "У Принца", що знаходиться не далеко від вокзалу і центра міста, і там завжди свіжа домашня їжа! Хоча, і кімнати зроблені "на скору руку" зі скриплячою підлогою...
Вдень дізналися про поїзди на Франківськ, погуляли містом, сходили на сувенірний ринок... Наступного дня запланували поїздку на екскурсію, тим більше, що за словами хазяїна, екскурсійний автобус стає прямо під дверима готелю... Цікавими були пропозиції "Говерла", "Манявський скит" та "Золоте кільце Гуцульщини"...
22 липня у Свети був День Народженняcvetok ! Але погода була не святкова... Небо закрило хмарами і моросив дощик... Ми поснідали і вийшли до автобуса, але його щось довгенько не було... Підозрюючи неладне ми зателефонували у агенцію і нам повідомили, що автобус вже поїхав, і запропонували записатися на завтра... Нам це не підходило, до того ж ми на місце прийшли вчасно... Тож настрій наш дуже зіпсувався... Поступово, коли здоровий глузд почав пробиватися крізь сірість нашого горюшка, ми згадали, вчора поблизу вокзалу бачили стенд ще однієї агенції, до того ж у минулому році ми саме від Вокзалу ходили на екскурсію до скель Довбуша. Тож там була наша надія не сконати від нудьги на День Народження... Прийшли, подзвонили, нам сказали, що автобус вже теж поїхав, але якщо ми хочемо, то можемо його наздогнати. Ми погодилися. Невдовзі до нас вийшла представник чи директор агенції і взяла оплату за екскурсію і посадила на машину. Вже через пару сіл ми наздогнали мікроавтобус з екскурсією і приєдналися до їх компанії...Настрій помітно покращився, а на під"їзді до Ворохти вже почало виглядати сонечко! У Ворохті ми відвідали базу з лижними трамплінами, навіть піднялися вверх на крісельному підйомнику.
Звідси відкривалася чудова панорама. Після Ворохти нас повезли в село Криворівня в хату-музей де часто гостював і лікувався Іван Франко. По дорозі знову припустився дощ. В музеї нас дуже вразили роботи місцевих майстрів з живопису та вишивки.
Далі, у Верховині ми заїхали до колоритного гуцула - Миколи Кумлика, що збирає народні інструменти, грає практично на всіх з них, сипле гуцульські анекдоти та різні історії з життя пращурів, односельчан, власні та членів фольклорного музичного колективу Черемош, де він є головним ідейним лідером.
Недарма до нього в хату черга з екскурсійних груп. Після Верховини ми поїхали в Коломию та Косів. По дорозі екскурсовод розповідав цікаві історії краю. У Коломиї ми відвідали музей писанки, що виконаний у формі великого розписаного яйця.
Тут зберігається кілька тисяч писанок різних народностей, виконаних і професійними майстами і дітьми. Але їх настільки багато, що очі розбігаються, а нічого конкретного і не запам"яталося надовго. В Коломиї ми і пообідали в ресторані швидкої їжі, щось на зразок київської "Пузатої хати". В Косові ми навіть вже не зупинялися, бо було трохи запізно, Ринок сувенірів та народних промислів вже був зачинений. Але і так ми чудово і корисно провели час. Ввечері, після вечері "У Принца" ми пішли ще святкувати День Народження у ресторан "Гуцульщина", що поблизу сувенірного ринку і славиться тим, що збудований за старими технологіями без жодного гвіздка. Тут ми випили лише по чашці глінтвейну та з"їли по морозиву. Незважаючи на дощ, що лив весь вечір та дещо високі для цього регіону ціни, народу в ресторані було досить багато. Особливо мені сподобася посуд, розписаний в гуцульському стилі зеленими, жовтими і коричневими кольорами. Додому поверталися під дощем мокрі, але щасливі. Прут вже грізно грохотав великою водою під мостом.
Наранок ми, поснідавши, закотили штани і босоніж пішли до залізничного вокзалу. Дощ і не думав щухати. В дизелі Рахів-Івано-Франківськ ми дещо обсохли. До поїзда на Київ, коли ми приїхали у Франківськ було ще 4 години. Тож весь цей час ми провели гуляючи містом.

Довго шукали якесь цікаве кафе де можна було б смачно та не дорого поїсти страви з національної кухні, але не знайшли, то їли борщ в одній з піцерій, що попалася по дорозі.  В центрі міста досить мило, але визначгих архітектурних пам"яток не так вже і багато. Запам"яталося кілька церков в центрі та співаючий фонтан. Тут ще іноді з"являлося сонечко.

Вже приїхавши додому ми довідалися, що дощ у Прикарпатті продовжувався ще кілька днів і став причиною паводків на значних територіях. Були навіть розмиті дороги та підмиті насипи залізниць... Вчасно ми виїхали звідти...
Але і подорож запам"яталася добре. Навіть через 2-2,5 роки я зміг досить докладно все згадати і описати. Все, окрім цін. З цим у мене завжди проблеми, то іноді записую їх у блогах, щоб колись порівняти...

Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.

http://blog.i.ua/community/343/630423/ - Подорож на Закарпаття. Мукачево (Тут початок)

В Солотвино нас вже чекали... Кілька бабок, наперебій пропонували скористатися їхньою гостинністю. Ми вирішили, що з чогось же таки треба починати, погодилися ощасливити одну із господарок. Вона сказала, що живе у 15-ти хвилинах від озера показала нам в якому боці воно знаходиться і повела у зовсім протилежний бік... Кудись у гору... Йшли довгенько... По дорозі по-троху почали дорікати, що далеченько ми вже зайшли... Поселили нас у літню кухню, що була перероблена у кілька кімнаток з ліжками... Кімнатка була настільки мала, що в ній ледь поміщалося ліжко та журнальний столик. У дворі був літній душ, далі, вверх повз каченят, туалет. Видали нам трохи сиру постіль, показали де кухня з каструлями та тарілками. Ми розвісили постіль досихати, попередили господарку, що йдемо на озеро, і якщо по дорозі знайдемо щось привабливіше, то будемо переселятися... Дорога до озера виявилася не такою вже й довгою, але і не короткою, до того ж приходилося переходити залізницю і автомобільну дорогу. Практично на кожному другому дворі була табличка " Є вільні місця" та ""домашнє вино", особливо шикарними вважалися таблички "теплий душ". У центрі примітили кілька кафешок, де можна було б пообідати... Вирішили зразу йти на озеро, а на зворотньому шляху шукати нове помешкання.
Мушу сказати, що поки ми дійшли до озера навколишній ландшафт кілька разів докорінно змінився (таке було перше враження). Ми жили на горі, під лісом, майже у Карпатах, центр виглядав як досить типовий районний центр, чи невеличке містечко з розбитими дорогами. Як тільки вийшли за поселення ландшафт знову докорінно змінився... Було щось схоже на циганський табір у Приазов"ї. Хоча я ще ні разу не був у приазовсіких степах і на курортах азова, але десь так я уявляв собі хоча б той самий Генічеськ... Суха трава, сухий вітер, окремі дерева, стихійний базарчик, де можна придбати одежу, рушники, шляпи, надувні матраци, круги та різні іграшки, сувеніри, морозиво, солодку вату, сосиски в тісті... Далі бази... Це дерев"яні будиночки, здебільшого окремі двоповерхові котеджі на кілька сімей... Між будинками сохнуть купальники та рушники, під стінами лежать матраци та круги у вигляді качечок та черепах. Дорога не асфальтована, а просто засипана щебнем та укатана... Спершу ми дещо розгубилися... За цими базами зовсім не видно було озера... Пройшлися прямо, через паркан ми побачили таки внизу водну поверхню. А далі, на сусідніх пагорбах вже була Румунія.
До речі, українські мобільні оператори тут ловляться однаково часто як і румунські. Всюди було покриття Київстар та МТС, часто з"являвся Білайн і Лайф, Румуни теж не відставали... Їхніх операторів теж було 3-4. Ще хотілося б додати, що мало яка база має власний пляж. Серед безлічі табличок та надписів знайшли"Дача-Люкс", саме сюди я дзвонив, і адміністратор дав найбільш повну інформацію. У них був власний пляж, тож ми вирішили почати знайомство звідси. До того-ж цікаво, від чого ми відмовилися, обравши послуги приватного сектору.
Вхід на пляж строннім людям коштував 3 грн money . Ми заплатили на воротах та спустилися до води. Мушу зауважити, що ця база знаходиться на вищому, крутому березі озера, до води ведуть довгі дерев"яні сходи, які зразу ж у мене почали асоціюватися з Потемкінськими сходами в Одесі. На березі, що напівостровом вклинюється у воду, стояли кілька ліжаків, можна розміститися на одній з терасок на схилі. Поки ми думали, де нам зупинитися один з ліжаків звільнився... Я роздягнувся і поліз у воду... Далі були самі яскраві враження... Виявляється, вода настільки щільна, що навіть стояти у ній без звички важко... Тебе, як поплавок, виштовхує на поверхню... Зате лежати в ній можна досить спокійно.
А ще, із-за незначної глибини переважної частини озера, воно добре прогрівається, і водичка просто супер! Парне молоко! Цікаво потім було і обсихати: на шкірі лишаються маленькі кристакики солі, ніби тебе хто обсипав кухонною йодованою Екстрою... Таким чином можна зекономити на таранці до пива, облизуючи себе чи сусіда. На кожній базі є літній душ (за 2-4 грн), а на деяких є теплий душ (від 5-до 10 грн). Після купання у нас прокинувся здоровий апетит. Задовільнити його вирішили у критому літньому ресторанчику на цій же базі. Замовили борщ та піцу. Ну і звичайно, пиво до солі! podmig beer
Борщ виявився доволі смачний, а піцца сухувата. Як вияснилося у наступні дні, у цьому ресторанчику борщ найсмачніший у всьому селищі, а ціна всюди приблизно однакова - 10грн. Не вміють український борщ тут готувати...
По дорозі додому шукали помешкання ближче до озера. На більшості баз теж красувалися таблички про наявність вільних місць, на деяких базах "вільні місця" прописані стаціонарно у рекламних бордах! Але ми вирішили шукати притулок у приватному секторі. Огледівши кілька запропонованих помешкань, ми вже майже впали у відчай. В одній садибі пропонували нормальну кімнату, але до душу і туалету треба проходити через сарай зі свинями, у іншому це і кімнатою важко було назвати: сарайчик з дерев"яним настилом замість ліжок і паралоном замість матраців, а з електрики тільки лампочка і це у 21-му столітті!!!... Нарешті нам пощастило натрапити на одну господиню, судячи з усього румунку, а їх тут ледь не половина. Вона показала нам великий, ще не добудований будинок з п"ятьма, здається, кімнатами. Одну знімало літне подружжя з Кам"янця і їх подруга, одна, судячи з усього, була господарська, хоча вони тут і не жили, а просто іноді навідувалися. І три кімнати були порожніми. При чому, їх інтер"єр вражав спартанською простотою: у двох більших кімнатах було по 5-7 ліжок різного калібру, і стояли вони на зразок лікарняної палати... Нас поселили у кімнату меншого розміру, де з меблів теж було лише 2 ліжка. Зате було аж 4 розетки і вікно виходило на південний схід. У вітальні стояла прасувальна дошка та праска, на відкритій веранді був столик, диван і крісло. У дворі стояв літній душ на дві кабінки, за будинком побудований цегляний подвійний гараж, один з них також був призначений для рекреантів (стояло 4 ліжка), інший був переоснащений під кухню-столову. Повз одну стінку стояла газова плита, кухонні меблі зразка середини 80-х та холодильник, посередині, вздовж всього приміщення стояв довгий стіл, обабіч нього довгі лави. За гаражами був сад з кількома яблунями та грушами та туалет. Коротше кажучи, це була краща пропозиція за сьогоднішній день.
Ми домовилися з хозяйкою, що переїдемо до неї завтра зранку. Після чого піднялися до себе,"порадували" нашу  теперішню господиню, що завтра ми переїжджаємо. Вона намагалася нас втримати, казала, що біля озер вечорами громихає музика, а тут тихо і збивала ціну аж до 30 гривень. Але нам тут не подобалося... До того ж,як пізніше виявилося, на кроваті, під самими нашими дверима зазвичай ночує дід...
Ввечері пішли прогулятися перед сном у ліс, що був практично за городами. Так гуляючи, дійшли майже до іншого села, що було з того боку гори. Назад поверталися вже темніло, вийшов повний місяць, який дуже гарно виглядав на фоні ялинок, навіть намагалися його сфотографувти, але нічого не вийшло. Прийшли додому, повечеряли під навісом бутербродами з чаєм та і лягли спати. Вранці поснідали, зібрали речі і переселилися до нової господині. Що ще було цікаво у цьому, та і інших будинках, то це відсутність опалювальних систем, тобто ні печі, ні котла і батарей просто не було... Складається таке враження, що всі ці будинки спеціально побудовані для відпочиваючих, що приїздять влітку, в решту часу вони стоять пусті та холодні. Здається і хазяї не живуть тут, а теж приїздять влітку здавати помешкання, при чому, хоч у багатьох дворах і "є вільні місця", але пропонують здебільшого не найкращі. Ніби вони чекають не нас, а якихось ВІП-персон, або групу відпочиваючих з 6-10 людей, які погодяться жити в одній кімнаті... Мені здається це дурість... Ті ж самі кімнати можна було б облаштувати хай навіть 4-ма ліжками, поставити шафу, кілька тумбочек чи комод. Поставити стіл і кілька стільців. І здавати таку кімнату вже можна не по 20 грн з людини, а по 30-40, але це було б прийнятніше... Ну та ладно... Це їх поняття про гостинність і туристичний бізнес, хай вони його і розвивають...
Зранку ми пішли поснідати у центр. Нам ще раніше приглянулося кафешка на 2 поверсі з балкончиком під назвою "Маріанна". По дорозі я кивнув на одного хлопця: "якби йому скинути кілька кілограмів і побритися, був би схожий на мого однокурсника Саню!" А це виявився дійсно він... Правду кажуть, що Земля кругла, де б ще зустрілися, як не на практично Українсько-Румунському кордоні?.. Вони вже сьогодні від"їздили на Львів, тож Саня пішов складати речі, а ми попрямували снідати. Домовилися зустрітися через 2 години у них на базі та попити пива.
Заради цікавості заглянули в їхню кімнату, яку вони вже мали звільняти... Кімнатка маленька, з меблів ліжко та столик. Чогось вона в мене викликала асоціацію з наметом, чи то із-за рюкзака в середині, чи із-за того, що одна стіна була дахом і тому була дещо похила...
Поки пили пиво почався короткочасний зливовий дощ... Потім Саня з Лесею побігли на потяг, а ми зайшли додому, перевдяглися взяли рушники та й пішли на озеро. По дорозі купили солом"яну підстилку. Цього разу пішли на інший пологий берег озера. Тут щось на зразок громадського пляжу, вхід коштує 2 гривні і навіть видаються чеки-квитки. На цей берег теж виходять кілька невеликих турбаз. Посеред озера є доволі великий острів з крутими берегами і порівняно густою рослинністю, туди перекинутий дерев"яний місток. Сьогодні був вихідний і народу було багатенько... Ми отаборилися на краю пляжу під якимось кущем. Вдосталь наплавалися та назагорялися. Назагорялися так, що у мене згорів навіть живіт, хоч і мазався кремом від загару! Ввечері пекло все тіло, і мене мастили різними кремами... Наступного дня думка про сонце викликала тиху паніку... Тож у рубашці з довгими рукавами ми пішли гуляти у селище... Там мав бути музей та соляні шахти... Про музей місцеві нам сказали, що його засновник помер, а син з"являється не часто... А шахти у закинутому, занедбаному, аварійному стані... Нас вразило одне провалля глибиною мабуть з сотню метрів і таке ж в діаметрі...
При чому не гогорожене і всього в кількох метрах від баз... По дорозі купи сміття, яке сюди скидають як місцеві так і власники баз...
(Вже не так давно чув по телевізору, що Солотвино називають зоною екологічного лиха, частина селища може будь якої миті провалитися в закинуту шахту... Сумно і страшно shock )
Ввечері ми пішли прогулятися по курортній частині Солотвино... Виявляється тут безліч баз, деякі навіть нам сподобалися за зовнішнім виглядом, до них ведуть цілі лабіринти грунтових доріг, з калюжами та багнюкою після недавніх дощів... Практично на кожній другій базі є танцювальний майданчик з живою музикою... Найбільше запам"ятався співак, який кортавлячи старався співав пісню "Белые розы". Тут навіть були атракціони, де ми покаталися на машинках та я постріляв  у  лазерному тирі. Біля атракціонів зустріли працівників кафе "Маріанна".
Наступного ранку, у понеділок, ми збігали набрали напрочуд чистої води з озера (пісок за ніч осів) та цілющої грязі, спакували рюкзаки та сіли на маршрутку, що йде прямо від озера на Яремчу та Івано-Франківськ. Але, ми як справжні географи ще вирішили побувати і в Центрі Європи, що по деяким розрахункам знаходиться поблизу села Ділове.
Тут стоїть топографічний знак ще австро-угорщини, обеліск та поряд музей-колиба. Подивилися, пофотаграфувалися і пішли до погран-застави ловити наступну маршрутку до Яремче.

Подорож на Закарпаття. Мукачево

Привіт всім! Вже вчетверте починаю писати невеликий екскурс-трилогію про літню відпустку 2008 року.
Попередні 3 варіанти зникали внастлідок конфлікту текстових редакторів, переустановки програм та таке інше... А потім, була зима, протягом якої читати та і писати про літні канікули було не актуально... І от знову пригріло сонечко, почала прокльовуватися перша зелень, ненароком почали з"являтися думки про природу, шашлики, і навіть відпустку та море... Але хто ж при такій погоді сидить с інтернеті?
podmig Тож нарешті дописав і публікую про поїздку влітку на Закарпаття.
Тож влітку 2008-го року ми мали кілька планів проведення "літніх канікул".  Хотілося відвідати Луцький замок графа Любарта і далі гайнути на Шацькі озера (досі не був). Також була ідея проїхатися по Прикарпатським замкам та руїнам фортець. Але переміг третій варіант, в основному завдяки своїй рекреаційно-пізнавально-лікувальній властивості... А саме: ми вирішили з оздоровчо-пізнавальною метою відвідати одне з чудес природи на території України - Солотвинські солоні озера. Ми досить багато чули про них, так як їноді студенти нашого факультету перебуваючи на Карпатській практиці їздять туди на пару днів... На нашому курсі такої розкоші не було...tears
Провівши попередню розвідку в інтернетіlook , та обдзвонивши кілька базcall . Я вияснив приблизну вартість проживання та яким чином краще дістатися до жаданого курорту. Попередній затверджений маршрут був такий: потягом до Мукачева, потім маршруткою до Солотвина, 3-4 дні купання-лікування, далі до Рахова, а з відти на Яремчу чи Коломию, звідти на Івано-Франківськ, де ввечері нас чекатиме потяг додому...

Майже так і сталося. По-перше, що ж то за чоботяр з чоботями... Весь тиждень нашої відпустки по прогнозам мала бути дощова та хмарна погода, але чим ближче до дати від"їзду прогнози були все більш оптимістичними... Тож зранку з поїзда Київ-Ужгород у Мукачево ми вийшли якраз з останніми краплинами дощу... Зразу ж біля вокзалу мікроавтобусики вже пропонували свої послуги по розвезенню пасажирів у більш-менш популярні селища Прикарпаття та Закарпаття. Але ми вирішили спочатку випити філіжанку кави та зібратися з думками, до того ж, була підозра, що маршрути з автовокзалу можуть бути дешевшими. І ми вирушили на автовокзал дізнатися про періодичність маршрутів на Солотвино, але поки йшли до вокзалу, виникла ідея лишитися у цьому місті, хоча б до завтра, бо загорати на ще мокрому піску на пляжах Солотвина ми вирішили не доцільним.
Ще з минулої весняної подорожі у нас був недовиконаний план-мінімум, що до відвідин пам"яток природи та архітектури Мукачево. Взагалі, це чудове місто. Вже вдруге з двох разів воно збиває наші попередні плани, що робить мандрівку досить цікавою! (ще й досі моторошно, як згадаю автовокзал у Бероговому, куди нас занесло з Мукачево, періодичність руху автобусів та славетний потяг "Едельвейс". Але це інша історія...) Довго не роздумуючи, та озброївшись довідником по Західній Україні, атласом автомобільних доріг з планами окремих міст та телефоном, вже через кілька хвилин ми забронювали місця у готелі "Барви", що виявися у досить зручному місті: на півдорозі між центром міста та вокзалом. Ще через кілька хвилин ми вже знайомилися з адміністрацією готелю та представленими нашій увазі номерами. Це двоповерхова будівля, де на першому поверсі знаходяться аптека і супермаркет, а на другому, власне, готель. Адміністраторша попередила, що у  номері з великим двоспальним ліжком зламаний душ, а так як саме він був нам потрібен після поїзда, то ми поселилися у номері, який про себе назвали "кімната 3-х ведмедів". Тут стояло 3 дерев"яних ліжка, дерев"яний стіл та 2 дерев"яні стільці, а також шафа, холодильник  і телевізор на комоді. Все було досить зручно та мило.
Прийняши теплий душ, пішли гуляти у місто і зробити кілька корисних речей... По-перше я хотів постригтися - майстри у Закарпатті досить не погані, і беруть за свою роботу вдвічі менше столичних колег, по-друге ще вирішили зайти на речовий ринок і купити шорти на курорт. Як виявилося, ціни на речі тут майже не відрізняються від цін на базарах Києва, але я все-таки купив шорти і жовту рубашечку з коротким рукавом. Далі знайшли якусь зовсім чудову вуличку, дуже тиху та затишну, виникало таке враження, що ми десь у Європі в 19-ту сторіччі...
На цій же вулиці нас застав дощ, від якого довелося ховатися під сливами. В готелі ми лишили обновки і пішли в центр, шукати палац якогось угорського графа, що проминули минулого разу. Невдовзі зголодніли і довелося шукати кафе. У кафе "Білочка", що нам сподобалася назвою та дизайном, були лише солодощі, тож ми знайшли кафе "Білий папуга", на центральній площі поруч з Ратушею та пам"ятником Кирилу та Мефодію.
У величезній клітці у залі дійсно жив крикливий білий какаду, якого офіціантки у формі флібустьєрок іноді підкормлювали хлібом, щоб він не зчиняв галасу. Кричить він дуже голосно та пронизливо... Взагалі інтер"єр кафе виконаний у морській тематиці, дуже гарне, затишне і з помірними цінами місце... Після ситного обіду, ми викотилися на вулицю, та з пів-години сиділи на лавочці, перетравлюючи борщ та омлет...
Потім, з цікавості, зайшли у внутрішній дворик ратуші... На диво, нас звідти ніхто не вигнав... Дворик дуже гарний та доглянутий.
Як тільки до нас повернулася жага руху до нового та цікавого, ми попрямували до Мукачівського монастира, що на самому краю міста на лівому березі річки Лотариця. Перейшли міст, я відмітив, що води у річці у липні на багато більше,ніж минулого року у травні. Трохи пройшлися Лівобережним Мукачевом, потім повернули і йшли по набережні. Це асфальтований тротуар, що знаходиться на певному валу, що захищає будівлі "бідних" Мукачівчан від великої води. Автомобільна дорога йде далі, за цими дачами... По дорозі я здійснив "обряд миття ніг" - я збираю водойми, де купався, чи хочаб мочив ноги...А прямо на березі річки ми натрапили на зарості ожини і трохи попаслися в них.smile

Ще здалеку монастир вразив нас своєю могутністю.
У дворі монастира росте сад, кажуть, що монастирські землі раніше простягалися досить далеко, але у радянські часи його "розкуркулили" і землі віддали під дачі. Ще у дворі є невелике кладовище монахинь та священників... На кількох могилах були дуже цікаві надписи: викарбувані не тільки роки життя, а й роки приходу в монастир та постригу... Також мене приємно вразила церква... це практично повіністю прозора будівля, мабуть найсвітліша церква, з усіх, що я бачив...
Повертаючись до готелю, ще зайшли у кафешку напроти Ратуші, що привертає увагу малюнком великого кухля пива і надписом "Чоповане пиво" на склі вітрини. Це досить маленький заклад, всього 3 столика вздовж вікна-вітрини і барна стійка... Що таке "чоповане" пиво ні барменша ні офіціантка толком пояснити не змогли, все, що я зрозумів, що це пиво варять прямо у цьому приміщенні. На смак воно з гірчинкою і чимось нагадує "Родомишль".
На вечерю і сніданок купили ковбаси, хліба та йогурту.
Зранку перекусили, зібрали речі, зайшли у "світ кави", випили по філіжанці кави, купили по 100 грамів кавових зерен і пішли шукати маршрутку до Солотвино. Не доходячи кілька метрів до автовокзалу нас піймав водій мікроавтобуса і запропонував довезти нас швидко та зручно... Ми погодилися. Ще з пів-годинки чекали, поки збереться потрібна кількість пасажирів, потім водій змінив табличку "Тячів" на "Солотвино" і ми поїхали...

Далі тут:
http://blog.i.ua/community/343/630427/ - Солотвино - унікальний курорт-катастрофа.
http://blog.i.ua/community/343/630430/ - Подорож на гуцульщину.

Новорічні Чернівці - різдвяний Відень

Прогулянка новорічним містом почалася близько 10-ї ранку (тут описано як ми зустрічали Новий Рік в купе поїзда Київ-Чернівці), коли ми вийшли з поїзда і здали речі в камеру схову. Від вулиці Гагарина, що йде паралельно вокзалу, ми піднялися до Головної вулиці. Пройшли повз церкву св. Параскеви та будинок-корабель до центральної площі.

Архітектурний ансамбль центральної частини Чернівців - це щось дивовижне! Тут можна хоть зараз знімати кіно про класичне австрійське містечко 19 століття. Чернівці це багатонаціональне місто. Свій слід в архітектурі, мові, культурі лишили тут австрійці, угорці, румуни, молдавани, євреї... Кожний будинок є унікальний, має свої неповторні барельєфи, свій колір. Кожен займає своє унікальне місце в ансамблі, як нота у грандіозній симфонії, але і сам по собі кожен будинок, це вже симфонія витонченого смаку. Перші кілька годин мене просто розривало... Хотілося одночасно бути і на Центральній площі, і біля театру, і бігти до університету і просто милуватися прогулюючись затишною пішохідною вулицею ім. О. Кобилянської. А потім я втомився і просто ходив щасливий містом... love  Місто ще спало, лише кілька майже порожніх тролейбусів та маршруток проїхало повз нас. Коли ми фотографували ратушу,
до нас підійшов чоловік у піджаку та капелюсі і запитав:
- Хочете ніднятися на гору?
Ми відповіли: - а можна? тоді звичайно!.
- Можна, але дещо пізніше, підходьте десь за годину -півтори.
- Добре, прийдемо.
- Точно будете, щоб я знав, чекати вас чи ні?
- Будемо!

Приблизно така розмова відбулася між нами. Чоловік пішов всередину в ратушу, а ми далі гуляти містом. Про себе, заради сміху, ми прозвали його "міський голова", що таким чином підробряє і забезпечує авторитет гостинного міста!
Далі ми піднялися до Соборної площі, де сфотографувалися з головною ялинкою Буковини.
На площі були встановлені дерев"яні кіоски та столики, почали розтоплювати мангал для шашликів. Місто потроху прокидалося, були помітні і такі ж гості міста, як ми.  Вже хотілося кави, але не з пластикових стаканчиків, тож треба було шукати "Віденську кав"ярню" - заради якої ми і приїхали в таку далечінь! А ще виникла ідея сфотографуватися біля годинника ратуші, що показує за 5 хвилин 12. Фото вдалися класні, а от кав"ярня ще була зачинена unsmile .
Охоронець сказав, що поки невідомо коли саме кав"ярня відчиниться, але люб"язно запропонував сфотографуватися в плетених кріслах біля Діда Мороза. Ми пообіцяли зайти пізніше, і пішли пити каву через дорогу у одну з піцерій мережі "Піца-Парк", на дверях якої було написано, що 1-го січня вони працюють з 12:00. Кава, 2 капучіно і три тістечка обійшлися нам у 34 грн.
Після кави ми направилися до ратуші. Як виявилося, чоловік, що пропонував нам піднятися нагору це музика, що о 12 годині грає "Марічку" з башти ратуші. Його довелося кілька хвилин зачекати, але це того було варто. Незабутне враження справили спиралевидні східці.
Зверху також відкривався чудовий краєвид. Можна було розгледіти куполи церков та шпилі костелів, гарно, як на долоні було видно ансамбль університету - колишня резиденція митрополитів,
відкривався чудовий вигляд на театр імені Кобилянської та театральну площу перед ним.
Театральна площа, мабуть найкраще виглядає влітку, коли цвітуть всі троянди на клумбах. А ще тут влаштована така собі алея зірок - імена всіх відоміх діячів культури, вихідців з Буковини увінчані тут власною зіркою. Що цікаво, сама алея вкрита снігом, але зірки розчищені. Тут є і зірка Лілії Сандулесу, і Софії Ротару, і Ані Лорак, і багато інших не відомих або менш відомих мені людей... Але найбільший ажіотаж викликала зірка Іво Бобула!lol

Наступною метою нашої подорожі був архітектурний ансамбль резиденції митрополитів, де зараз розміщені корпуси Чернівецького національного університету імені Федьковича. Це знакове місце для мене. Навчаючись у аспірантурі, саме тут я вперше приймав участь у конференції і виступав з доповіддю. Крім того це ще і дивовижний архітектурний пам"ятник. Квитки на територію університету та в дендропарк при університеті коштували по 10 грн. Описувати словами тут щось немає сенсу, просто дивіться фото та збирайтеся самі в подорож!
По дорозі назад пройшли повз дивовижну архітектурну споруду - ресторан "Старе місто", і знову повернулися до центру міста. Прогулялися повз кінотеатр "Чернівці" - колишню синагогу, обласну адміністрацію, де раніше розміщувалася ремісничо-торгівельна палата. Зайшли в турецьку пічерію пообідати. Колись тут готували смачну та пишну піццу, але, мабуть на честь 1-го січня, вона в них вийшла не дуже. Зате смачний був суп з чечевиці та лаваш до нього, а офіціантки з заячими вушками виглядали дуже святково і спокусливо! podmig
Дуже гармонійно серед будинків 19 ст по вулиці Кобилянської вписалася кована карета - подарунок ковалів чудовому місту!
А ще у західних областях є цікава традиція вивішувати Санта Клаусів, чи Дідів Морозів за вікно, що буцім-то лізуть в квартиру з подарунками. Гуляючи містом я нафотографував цілу колекцію таких "домушників", а одного ми майже впіймали. podmig
Каву ми нарешті вирушили пити у "Віденську кав"ярню".  Найбільше мене вразив її інтер"єр. Таке відчуття, що ми зайшли до якоїсь пані додому. Тут були зручні крісла та диванчики, стояли шафи з книжками, на стінах висіли картини та фотографії. Не те щоб тут був аншлаг, але відвідувачів було чимало, тож каву прийшлося трохи зачекати. Чесно, смак кави я чітко не запам"ятав, але точно він гармонійно вписався в домашній затишок і підкреслив смак яблучного пирога!
Коли вийшли з кав"ярні, на вулицях вже увімкнули святкові гірлянти і ліхтарі. Вже знайоме місто заграло новими фарбами і вогнями. Крізь цю красу і юрби людей, що знову заполонили центральну площу міста, ми пішли до вокзалу.
Втомлені і сповнені казкових емоцій ми вирушали назад у Київ!

Ужгород славиться не тільки замками... :)

Так, так, саме так, друзі! Славне місто Ужгород славиться ще й музеями!
І ось хочу розповісти про один з них - унікальну корчму-музей "ДЕЦА У НОТАРЯ"!dada




І для початку, як завжди, невеличкий екскурс з історії закладу...  look Отже, 1 лютого 1995 року відкрилась корчма-музей "Деца у нотаря", як ресторан етнографічного спрямування, перший на Закарпатті, а в Україні — другий.  Автором ідеї та засновником музею-корчми став приватний підприємець Павло Чучка, котрий ще в 1973 році останній під Києвом побачив корчму "Хата Карася", "сфотографував" її очима і через роки трансформував побачене у власний ресторанний етноваріант — "Деца у нотаря". Засновнику вірилося, що в середині 90-х років на фоні ще не закритих "Вишеньок", "Ромашок", "Шайб" корчма-музей справить на загал приємне враження. Тому вже й назвою треба було створити ефект притягальності до свого культурно-розважального закладу на окраїні Ужгорода.

В назві, як сказав один із відвідувачів, багато незрозумілого, але "вона бадьорить". lookПерекласти  її з русинської говірки можна, як "Сто грам у війта", чи "Сто грамів у нотаріуса". beer2 Хоча в назви є й історичне підгрунтя. shock Будинок, де розмістився ресторан після свого народження, збудували угорці в 1940 році, знаходився тут так званий "нотарський уряд", який займався планомірною мадяризацією місцевого населення. Батько Павла Чучки, тепер відомий у світі професор-мовознавець, повз цей нотарський уряд ходив із рідного села Баранинці до школи в Ужгороді. Тут жив у парку великий королівський олень, якому майбутній татко засновника корчми-музею давав свої сніданки. Відтак у цьому будинку совдепівські структури міняли одна одну, поки будинок не прийшов в аварійний стан. Його й викупив за значну суму П.Чучка під оренду. Втім, ці нюанси для туриста неважливі... smiledada



З інтересу до незвичного інтер’єру тут почали збиратись і молоді люди, і старші, які пам’ятали старі закарпатські інтер’єри.smile Колись в лади жінкам замолоду складали посаг, а чоловіки змалку тримали там свою шкільну форму, книжки, інші необхідні речі, дорослі — гроші, сигарети, документи. Словом, різними подібними атрибутами було створено враження повної автентичності "Деци у нотаря".
Освоювався пустир ресторанної території  під гаслом: "Дурні в "Децу" не приходять!". lol

Справді, інтер'єр
"Деци" вражає своїми цікавинками.



Наприклад,  сатиричний цвинтар shock... А ще перероблена галерея відомих картин, Івасики-вогнегасики, які пісяють пивом, зачакловані ключі від туалетів, які затято не хочуть зніматися з гвіздка в час, коли дуже хочеться, різні кабінки типу "для жінок, які відчувають себе чоловіками", "для жінок, які відчувають себе незайманими" тощо. lol

















У корчмі-музеї витримане оптимальне співвідношення кількості посадочних місць, затишних кутків у туалетах, конфорок на кухні, парковочних місць для автомобілістів. Цей баланс тут постійно відстежується, щоб у відвідувача не виникало враження стисненості іншими відвідувачами, аби він почував себе вільно й невимушено. Крім цього, це сприяє оперативності роботи, активній пропускній здатності корчми-музею. Остання на сьогодні відповідає всім сучасним вимогам. Нині в ресторані — 500 посадочних місць. bravo За годину легко й граціозно обслуговуються 100-150 чоловік. Тут ніхто не дихає тобі в потилицю, що створює враження перебування на пікніку десь на природі.dance



Для тих, хто хоче більше видимого диму і вогню, передбачений "Бограч-бар". Там постійно горить, димить і апетитно кипить, а ще весь час носять сливовицю. :)) Бограч з котла можна самому набрати, а офіціант принесе все інше. ura

Кажуть, прийшовши в "Децу у нотаря" турист плаче тричі: перший раз з жалю, чому він не побував тут раніше; вдруге - коли забув узяти із собою фотоапарат; а втретє - від болю, що так швидко потрібно повертатися додому. tears і це дісно так!!! Добре, що мені пощастило не плакати принаймні з одного приводу - фотоапарат таки я взяла з собою dance . Тому пропоную до вашої уваги дивовижні фото з цього чудернацького музею-корчми:

 look       http://photo.i.ua/user/497042/231264/           shock 


Мушу зазначити, що тут насправді дуже приємна атмосфера. Можна і попоїсти смачно, до того ж за нормальними цінами, і щось нове побачити, а також дізнатися про всі характерні особливості пречудового міста Ужгорода, та й Закарпаття в цілому. Все це робиться легко, непомітно й весело.  Тут усе неймовірне, жартівливе, піднімає настрій, починаючи з табличок на вході, і закінчуючи вмістом менюlol ...  До речі, з офіціантами краще спілкуватися обережніше - кожна друга фраза може виявитись жартомpodmig .
Що ж, на цьому я мабуть завершу свою розповідь:)



Єх, хочеться тут побувати ще, і ще, і ще...bravo danceura

Отож, рекомендую пакувати речі, і... гайда!!!podmig

car question

40%, 4 голоса

20%, 2 голоса

40%, 4 голоса

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Вишнівець - родинне гніздо Байди Вишневецького

У Вишнівець - родинне гніздо засновника Запорізької Січі Дмитра Вишневецького, званого як Байда,- ми збиралися ще минулого року з Кременця, але не склалося. nini Була також ідея відвідати Збараж і Вишневець в один день, але ми були надто втомлені у перший день по приїзді. Але поїхали ми туди вже в останній день подорожі.
Маршрутки Тернопіль-Кременець через Вишнівець ходять кожні 20-30 хвилин.
На місці Вишнівця ще за часів трипільської культури були поселення. Перша ж письмова згадка датована 1395 роком, коли Великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитра Коридуба -сина великого князя Ольгерда - Сіверського князівства, дав йому взамін кілька поселень на Волині, в тому числі і Вишневець. На правому березі Горині, де зараз село Старий Вишневець, він збудував укріплений замок для захисту від татаро-турецьких набігів. Після знищення замку татарами у 1494 році, праправнук Дмитра Коридуба - Михайло Вишневецький, родоначальник князів Вишневецьких - будує укріплену фортецю на лівому березі Горині.  У 1640 році поблизу замку розпочато будівництво монастиря Кармелітів, який через 8 років зруйнували козаки, а через рік татари розорили і замок. У 1720 році останній з роду Вишневецьких - князь Михайло Сервацій перебудовує укріплений замок на розкішний палац з парком. Після його смерті у 1744 році палац переходить до найближчих родичів - родини Мнішеків. У 1852 році Андрій Мнішек виїзджає до Франції, а маєток продається на аукціоні і поступово занепадає. Значної руйнації він зазнав за роки Першої світової та пожежі у 1944 році. Колись розкішний палац реставрують у 60-х роках. Зовнішне оздоблення палацу в процесі ремонтних робіт було знищене. Про минулу розкіш сьогодні нагадує тільки в"їздна брама  та ліпнина на фронтоні парадного входу. Збереглися фрагменти оборонних валів та маленька частина парку. Зараз частина палацу використовується як профтех училище та музей. Шукаючи палац, ми трохи поблукали містечком. Чогось тако, що б вражало в самому містечку, яке більше нагадує велике село, ми не побачили. А от палац вразив своєю величчю та розмахом. В такий палац потрібно приїздити цілим екскурсійним автобусом, бо пустий бвір перед палацом здається величезним. Щоправда, трохи прийшлось пошукати касира, бо був понеділок і гостей тут не чекали.
В музеї ми самі пройшли хол, де показана родословна князів Вишневецьких та плани і макет замку та палацу, піднялися по сходах на другий поверх, де у кімнатах представлено експозицію народних промислів та з вікна відкривається чудова панорама ставу на Горині і село Старий вишнівець на протилежному березі.
Нижче від палацу побудована припалацова церква Вознесіння Христового збудована Дмитром Вишневецьким у 1530 році. Вона знаменита тим, що тут відбулося вінчання претендента на російський престол Лже Дмитрія І з Мариною Мнішек. Церква стала усипальницею великої меценатки цього краю - Раїси Могилянки - доньки молдавського господаря Яреми та двоюрідної сестри київського митрополита Петра Могили, - яка похована тут зі своїм чоловіком князем Михайлом. Церква знаходиться у дуже красивому місці, від палацу йдуть дерев"яні сходи крізь посадку ялинок. Чудовий вигляд знизу має і палац. Перед ним чітко видні залишки фортеці, які зараз слугують підпірними стінами. (Решта фото тут)
По дорозі ми ще забігли у кав"ярню, з"їли по піці з томатним соком, але вони були не смачніhuh ... Як тільки ми вийшли на логовну дорогу і сфотографували дерев"яну церкву, що стоїть неподалік зупинки, нас підібрав автобус до Тернополя.

Ввечері ми зібрали речі у сумки та рюкзаки та сходили повечеряти. Потім подякували гостинним хазяєвам, здали ключі і пішли потихеньку на поїзд... Дякуємо тобі, гостинний та дивовижний край!

Про решту міст, містечок і сіл "Срібної Зірки Тернопілля", де ми побували, шукайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542115/

Дивовижний Тернопіль

Весь недільний день ми віддали місту, в якому вже жили кілька днів і встигли його полюбити і навіть відчували взаємність. (Про приїзд читайте тут: http://blog.i.ua/community/343/542138/ )
Як тільки збиралися сюди, я уявляв його якось по іншому, а те що я побачив і відчув тут було так само гарне, хоч і не зовісім відповідало моїм очікуванням. Коли вийшли з поїзда, то я думав "побачу" в образі міста старого діда з привітною усмішкою у вишиванці та солом"яному капелюсі, а нас зустрів хазяйновитий і ще не дуже старий чолов"яга у діловому, трохи потертому, костюмі, хоч і без краватки. Приязний, дещо заклопотаний, але добрий і хлібосільний privet .

Тернопіль розташований на р. Серет. У 1540 році польський король Сізігмунд І віддав частину незаселених земель Теребовлянського повіту краківському вельможі Янові Тарновському з наказом побудувати фортецю. Будівництво фортеці на лівому березі створеного на Сереті ставка завершилося у 1548 році. Місто отримало магдебурське право, але швидкому розквіту міста заважали постійні набіги татар. Наприкінці 16 ст поряд з замком постала Воздвиженська церква оборонного типу, яку зараз називають церквою над ставом.
У 1602-1608 роках біля міського оборонного валу зводиться інша оборонна церква - Воскресіння Христового, яка неодноразово перебудовувалася і втратила первозданний вигляд.

Найжахливіші наслідки були від захоплення Тернополя військами Ібрагіма Шишман-паші. Татари розібрали кам"яні вежі, спалили костел, зруйнували дамбу і спустили воду зі ставка. Тільки через сто років, коли Тернопіль потрапив під владу Австії і у 1773 р. став окружним містом життя в ньому активізувалося. У 1749-1779 роках будується величний костел монастиря домініканців і келії, які були зруйновані у роки Світових воєн, а відновлений вже у 1953 році. Зараз тут храм греко-католицької церкви.
У 1810-1815 роках Тернопіль не надовго входить до складу Російської імперії. У 19 ст. на місті зруйнованої фортеці зводиться палац, який нині використорується як спортивна школа.

Центральна частина міста зараз дуже гарна (ФОТО ТУТ). Ми прогулялися до вокзалу, з"їздили у торговельно розважальний комплекс Подоляна з льодовим катком і кінотеатром, що розташований на краю міста. Потім спустилися до ставка де не втерпіли перед спокусою прокататися на яхті під вітрилами. Таке задоволення коштувало 90 грн, на борт могло вміститися 6 чоловік, але ми і втрьох нормально розважилися. Дядько-капітан виявився дуже цікавим і дотепним співрозмовником. Навіть закралися сумніви чи він не одесит часом...
Одним з пунктів програми ще було купання у ставку. Пляж тут практично не облаштований нема жодного місця для переодягання та туалетів, але починається він вже не далеко за парком. Вода хоч і тепла, але брудна. Маю нагадати, що була неділя і жарка погода, то ж не дивно що більшість молоді вийшла на пляжі.
А ще ми якось випадково натрапили на піцерію "Джелато Мафія" (Сагайдачного, 6)  з абсолютно чудовою офіціанткою, яка бігала коло клієнтів мов заведена, кожному приділяла увагу, пропонувала нові страви та десерти і запрошувала приходити ще. Там дійсно смачна піца і круасаниmmmm !
Завершальним етапом у екскурсії був похід у ресторан-музей "Старий Млин". Словами це передати просто неможливо! Це постійне захоплення від зовнішнього вигляду, внутрішнього оздоблення, вигляду і змісту меню, способу подачі та смаку страв... Це треба бачити і куштувати самому!
Разом з дорогою на поїзд вийде трохи дорожче за ресторан у Києві. Втрьох ми там посиділи на 165 грн. Це був і борщ, і грибні юшки, і деруни, і бануш mmmm і 3 по 50 настоянкиtost . А ще скільки всього лишилося не спробуваним... І червоний борщ, і вареники, і пивна башта...beer2
Додому поверталися практично в єйфорії з твердими намірами приїхати сюди, і можливо ще не раз! А при можливості знайти гідну роботу і лишитися тут жити. Ми до безтями полюбили це місто! love

Зранку у понеділок, поки Аня збирала речі, ми прогулялися по міському парку, що знаходиться нижче по течії Серету, за греблею. У парку "Топільче" багато дерев"яних скульптур з народних казок, чудові мостики через затоки та канали, доглянуті алеї, маленький зоопарк та дитячі майданчики у вигляді космічних кораблів та середньовічної фортеці! Дуже гарний парк! bravo