Майстер-різбляр Дмитро Курик виготовляє шедеври своїми руками в єднанні з природою Карпатських гір, з гуцульським серцем і українською любов’ю

Гуцульщина — етнографічна частина України, розташована в південно-східній частині Карпат (верхів’я річок Тиси, Сучави, Черемоша, Прута, Бистриці та ін.) й охоплює гірські території Прикарпаття, Буковини й Закарпаття. Наявність великих лісових масивів у краю сприяла розвитку різних видів обробки деревини, зокрема й художньої. Корені цього виду декоративно-вжиткового мистецтва сягають у далеке минуле: початком плоского різьблення на дереві можна вважати перші зарубки на корі дерева, різьблені знаки — помітки власності (ділянки землі, дороги в лісі і т. д. ). З давніх-давен різьблене оздоблення побутових предметів було пов’язане із символікою язичницького культу. Магічні знаки, за уявленнями наших далеких предків, повинні були оберігати їх від усякого лиха й нещастя. Вирізаючи на поверхні дерев’яної посудини певний знак, вони вірили, що це захистить уміщене в ній від псування, а знак, зображений над вікном чи входом, відгородить від біди житло. Після того, як християнська релігія відтіснила язичество, основним «оберегом» став хрестик (крижик), з яким, попри все, співіснували і язичні символи. Різноманітно поєднуючись, найпростіші різьблені елементи складали геометричний орнамент. Будь-який орнамент — стійкий елемент етно-національної культури, що зберігає свої особливості протягом тривалого часу. У художній обробці деревини Гуцульщини найповніше збереглись і дійшли до наших днів кращі традиції народного мистецтва минулого. Так, майже не змінились окремі давні мотиви плоского різьблення на дереві, які були поширені по всій Україні.

Традиція оздоблювати різьбою дерев’яні побутові предмети сягає Київської Русі. Сучасні центри художньої обробки деревини знаходяться на Прикарпатті, Буковині, Закарпатті, Полтавщині, Чернігівщині, Київщині тощо. Хоча ці центри розташовані достатньо далеко одні від інших, їх декоративно-вжиткове мистецтво має чимало спільного в характері різьбленого орнаменту (використання геометричного узору), в технічних прийомах оздоблення поверхні виробу (в більшості вона полірована, лакована чи тонована), в асортименті виробів столярної і токарної роботи (шкатулки, тарілки, скриньки, бочечки та ін.). Але в кожному центрі мистецької обробки деревини наявні свої історично зумовлені особливості. Так, геометрична різьба Гуцульщини відрізняється від плоскорельєфної різьби Полтавщини як характером орнаменту, так і технічними прийомами її виконання.

На духовний світ і естетичні уявлення гуцулів величезний вплив мала природа Карпат, з якою ніби злилося життя в цьому краї. Багата фантазія горян виявилася в яскравому своєрідному мистецтві, зокрема в різьбленні на дереві. Гуцули здавна були скотарями. Чабани вирізали на палицях зарубки, вели облік овець і свій календар, вони оздоблювали нескладним різьбленим узором ціпки, з якими ходили в горах, сопілки, посуд для масла та сиру тощо. Різьбу виконували звичайним ножем, вона складалася з контурних ліній-борозенок з різноманітним штрихуванням. Різьблені та інкрустовані вироби прикрашали й інтер’єр гуцульського житла, узгоджуючись із предметами інших видів вжиткового мистецтва. Різьблені мисники (полички на посуд) заставляли барвистими керамічними виробами, різьблений стіл застеляли вишиваною скатертиною. Національні елементи народного мистецтва і тепер бачимо в оформленні житла та громадських приміщень. Вдало узгоджуючись із сучасною обстановкою та інтер’єром, вони надають йому художньої виразності (фото 1). Протягом тривалого часу на Гуцульщині від батька до сина, від діда до внука передавались різні види техніки плоского різьблення, елементи орнаментів, принципи побудови орнаментальних композицій, способи виготовлення інструментів для їх виконання.

Джерело http://www.ukrsov.kiev.ua/ru/library/-/asset_publisher/Bkg0/content/id/28208

Майстер різьблення на дереві, заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри кафедри Декоративно прикладного мистецтва Чернівецького національного університету Дмитро Миколайович Курик

Є люди, з якими більше говориш очима, ніж словами. Видихаєш безперестанну метушню столиці, довгу дорогу, а разом з цим усе, що так турбує душу, і просто насолоджуєшся бесідою та мудрістю в очах навпроти. Зі мною говорили очі гуцула. Дорослого, мудрого, вільного. В цьому діалозі звучало відлуння Карпатських гір, котре бальзамом проливалося на серце, що назавжди закохалося в Гуцульщину.

Гостинна і неймовірно турботлива господиня пригостила втомлених дорогою гостей смачним сніданком. В будинку Дмитра Миколайовича Курика є музей, до якого нас і запросили знімати програму. Нас огортала неймовірна тиша, котра і стала акомпанементом до цієї гідної «Сповіді» педагога, митця, науковця.

Ми сиділи під іконою Матері Божої. Ця робота припала мені до душі лиш тільки ми ступили на поріг музею. Богородиця спостерігала за нами з ікони наче жива. Я не зміг не запитати у мого співрозмовника чи бачить він майбутній витвір, коли лиш приступає до його створення. Він мудро посміхнувся і кивнув.

Дмитро Миколайович неймовірно затишна людина. Він чує співрозмовника. Відчуває його. І відповідає взаємністю. З ним було цікаво і емоційно. Такі люди надихають не словами і настановами, а власним прикладом. Розповіді таких людей слухаєш, наче батьківські оповідки в дитинстві. Він говорив, а я насолоджувався його генетичною зрілістю і культурою, що збереглася в ньому попри багатовікові спроби винищити українство в українцях.

А ще ми неймовірно зраділи зустрічі з Гуцульщиною. З цим неймовірним українським етносом, що вихований мудрістю Карпат. Етносом, що з покоління до покоління несе в собі ВІРУ. Етносом, який не зраджує своїх предків, пам’ятаючи їх завіти любові, вірності та відданості ближньому, Богу і Україні.

Раптом я побачив янгола. Звичайна солом’яна лялька-мотанка, що гойдаючись висіла поруч. Я був просто заворожений цим янголям. І зачарований. Я довго спостерігав за ним, відчуваючи, як із глибини душі щось відгукується, дивлячись на це диво. Згадалися слова Миколи Миколайовича Шкрібляка, котрий говорив: «Нас оточує Бог, Україна і природа, у яких ми і маємо вчитися майбутньому». Дмитро Миколайович Курик в єднанні з природою Карпатських гір, з гуцульським серцем і глибинною українською любов’ю своїми руками майструє, створюючи мир, щастя і наше майбутнє.

Наостанок ми вклонилися цьому гостинному дому, що так затишно розташувався серед величних гір. Нам на прощання посміхалася родина Куриків, а в душі квітла віра в щасливе майбутнє.

Засніжило, а ми затишно рухалися сільською дорогою вздовж чорно-синього карпатського перевалу. Чорно-синього, наче крило ворона, котрий по-батьківськи обіймає Україну. Великого, сильного, вільного гуцульського ворона, що несе в собі вічність.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Майстер різьблення на дереві, заслужений майстер народної творчості, завідувач кафедри кафедри Декоративно прикладного мистецтва Чернівецького національного університету Дмитро Миколайович Курик

https://youtu.be/DNCCumgmRmI

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

Шо вам повім, то вам повім, але повім вам, же Гіпократес по правді низиваєси Василько Галиця з Білих Ослав. А то був дохтор, шо хороби лікував. Перьший дохтор на Гуцулії.

***

А було так. Людиска си лікувили, єк могли. Вірили, шо хороба приходит вид злих духів. Може тако прийти, єк хто пусти вроки. Чаривниця приглєне си злим воком на тебе і вже чюєш: в голові си мутит и кєгне риґати. Тогди тра три рази глипнунти на земню і небо, на земню і небо, на земню і небо, тай чари зникнут. Хлопи з Бистреця до ниньки в’єжут коням червоні китиці, аби злі вроки прикєгати і коні не дістали запаленнє копит. Допіру Василько Галиця перьший взєв хоробу на розум. З хоробов можна сказати так, єк би хто фалшував у музици. Ти кєгнеш приму, а другий секунду. Кєгне зле. Ціле граннє на ніц. Так само з басами. Прим – най буде – добрий, секунд добрий, а басист скрипит. Гет зле.

Хороба то розстроєна натура. Такий скрегіт, єк мурахи йдут по шкирі. А дохтор, шо лічит, то настроювач натури. Вхопит кілок вид струни, ту попустит, там підкєгне, постукав, послухав і… вже грає! Так само зроби з чоловіком. Артиста! Тилько шо від людий.

Рід Галиців був двоєкий. Єдна гилля роду воювала. Єк си война точила, то Галиці вже на ний були. Галиці кожду битву мали виграну лиш витак цісарі войну програвали. А друга гилля роду – то були музики. Ці єк не грали, то строїли, а єк мали вже настроєне, но то грали. Малий Василько Галиця вив’єзавси з тої суперечности. Єк одні си б’ют а другі йграют, то дітваку ніц си ни лишєє, єк лиш лікувати. А бо лікував так, єкби слабого до гуцулскої музики мав привчити. Шоби и в ним всьо грало.

Йой, Господи, вин і зуби кєгав, єк тра було. Навіть из знечуленнєм. Мав такий маленький стив з дирков, а пид ним пид диров шило було, а пид шпіцом шила лапка. Єк хтос сідав на столику, то Галиця кліщі прикладав д’ зубови, тако притискав ногов лапку, шило си впивало вище литки, і єк тє ни дзюґне, то гет забув-єс про зуба і … фурт, вже по нім. Йкос раз вирвов Галиця слабого зуба бабі з Делєтина, то в’на повіла: «Знала’м, шо мают корінє, але шоби таке доуге?» Василько Галиця з Білих Ослав вигадав присягу, шо ї називают «клєтвою Гіпократеса». Та єк в’на си може так називати, єк гет нієкого Гіпократеса ни було, але був в Білих Ославах Василько Галиця, шо витак перебравси до Ворохти і там, єк робивси полонинський вітер і людий бралося йкес таке розстроєннє, шо ніц, лиш си вішєли, то він їх відживлєв, добрим вітром надував та й так повертав їм духа. Та бо ни всім повертав, ба лиш тотим, шо шє ни вистили. Гей га, тому шо вистив, навіть музика ни поможе.

Історія філософії по-гуцульськи. II.

о. Юзеф Тішнер (Переклад Олеся Герасима)

Василь Триндохір. Ми миттєво знайшли спільну мову. Ми мислимо в одному напрямку. Він неймовірно щиро та тепло спілкується. Говорить те, що на душі. Рідкість.

Соціальний працівник. Волонтер. Мислитель. «Не той гуцул, що родився, а той що згуцулився», – так говорить про себе Василь. Спочатку закохався в етнічну гуцулку, а невдовзі назавжди полюбив Верховину.

Ця любов до рідного краю неймовірно в ньому відчувається. Він нею переповнений. І, сам того не помічаючи, щедро ділиться нею з оточуючими. Це заворожує. Доторкнутися до рідної української душі – це завжди ПОДІЯ. А усвідомивши, що почута, та душа прагне сповідатися. Прагне говорити про Україну, про Націю. Відкриваючи душу, не зможеш лукавити.

Василь вивчає Святе Писання. Він алгоритмує знання, прагне не просто знати, а розуміти, усвідомлювати. Василь поділився зі мною важливою для нього давньою молитвою, котру я із вдячністю читаю щоранку та щовечора. Кожний наступний ефір, наче відірваний аркуш календаря. А мені інколи так хочеться не відпускати його, а залишити тільки собі ці яскраві фрагменти Верховини.

Українська Шамбала – дивовижна казка. І як же мені хочеться, щоб вона не завершувалась! Мене підкорили Карпати. Частинка моєї душі назавжди залишилася там, серед засніжених вершин, на звивистих стрічках перевалів, під неймовірно яскравими зорями. Там, де живе Господь.

Саме Василь першим звернув нашу увагу на те, що в гуцульській культурі збереглися численні відлуння величних традицій з усього світу – відголоски санскриту в звучанні слів, традиційні елементи кришнаїзму та буддизму…

Проте особливо він наголошував на важливості християнських цінностей, котрі є базисом цієї культури. Для гуцулів віра – це надважливо. Саме це допомогло їм зберегти свою культуру, свою самобутність, свою автентичність. Та не можна не помітити й те, що Гуцульщина була транснаціональним плато, котре стояло на перетині цивілізаційних процесів. Люди пішли в гори, щоб врятувати любов до природи та не заглушити шепіт Бога, що лунає над горами. Вони не хотіли війни, жорстокості, насилля. Вони хотіли любити та працювати, молитися та жити в мирі.

Найнеосяжніше в гуцульському етносі – це єднання з природою і Богом. Для них це єдино. Це інша ментальність. Це наука про любов до Бога. Инчий вимір. Та цьому виміру, наче дитині, не вистачає турботи та підтримки Неньки-України. Ані з боку Коломиї, ані з боку Яремчі та Ворохти дороги фактично немає. Є напрямок. На дорогі курорти, де напівфруктовий компот коштує 100 гривень, а консервований помідор 65, дорога є, а сюди, до серця Гуцульщини – немає.

А може саме така вимушена віддаленість і допомогла їм зберегти себе? Не дозволила похапцем перетворити культуру предків на недолугий атракціон для туристів, а навпаки, дала можливість усвідомити себе, своє коріння і вже зовсім інакше відкривати нам частинки своєї душі? Мудрості Божій немає меж… Все відбувається саме так, як нам потрібно, а не як ми хочемо. І кожне Господнє випробування – не кара, а найбільший дар.

У Василя Триндохіра болить Україна. Глибокий біль війни. І глибоке усвідомлення того, що війна не тільки на фронті, що вона не завершується на блокпостах, а країна вимагає від нас допомоги тут і зараз, навіть у найвіддаленіших її куточках.

Як же нам не вистачає єднання, українці! Відчувати плече одне одного, молитися і вірувати… І, найважливіше, ділитися і розумітися. Це безцінно – бути разом, бути єдиними. У гуцулів це в крові.

Знову я сумую, хворію Гуцульщиною… Мене лихоманить згадками, мені знову хочеться в гори – в неосяжний простір щастя, віри і любові. Які ж свідомі очі у цього верховинського Діогена! Низький уклін тобі за справжність та віру! Подарована тобою молитва береже мій Український дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Триндохір

https://youtu.be/ob8v6u5yWgY

І в той же час є святиня, котру не давали розбудовувати та примножувати – Манявський Скит. Ікона матері Божої Одігітрії. Преподобні Іов та Феодосій. Це ВЕЛИЧНА історична спадщина НАШОГО народу, про яку кожен із нас має знати.

В підземному храмі Гроба Господнього тихо та затишно палали свічки. Напівтемрява. І неймовірний спокій.

Отець Василій. Виважений, усвідомлений в Господі священик. Всією своєю суттю прагне роз’яснити, підтримати, допомогти.

Архімандрит Сафроній. Духівник Манявського Скиту. Це той священик, який підтримує дух та віру своїх братів – монахів обителі. Дуже наповнена людина, розмірена, некваплива. Над нею не владні пристрасті матеріалістичного світу. Човен, що пливе по чистій та дзеркальній воді. Навіть не уявляю, яких сил це йому коштує. В молитві.

Ієромонах Меркурій. Нам опустили ікону Манявської Божої Матері, розповіли чарівливу історію її появи. Після «Сповіді» я став на коліна перед цією святинею та мав змогу помолитися до неї. Я ще довго буду дякувати Богу за таке диву і подумки часто буваю там, в пустому на той момент храмі, на колінах, перед цією іконою.

Ієромонах Онуфрій. Не зважаючи на юний вік, він настільки ясно усвідомлює себе в Господі! Він несе Слово Господнє і так щиро радіє цьому. Там у величному храмі мені пощастио бачити перед собою юного та самостійного громадянина України. Тим більшим відчувався контраст між двома світами, двома зовсім різними вимірами. Світом тиші, спокою, молитви, благодаті й ніжної любові та іншим світом, метушливим і захаращеним, куди так не хочеться повертатися.

Поряд із надгробною плитою, котру дивом вдалося врятувати та зберегти, ми розмовляли зі схеромонахом Сергієм. Таїнство… глибокий священик. Родом з Донецька, він надзвичайно вдячний Богу за те, що відведений йому час він має змогу провести в Манявському Скиті. Обривки фраз… уламки думок…

Як пояснили мені монахи, він на прямому протистоянні з дияволом. Там своє світло і своя темрява. Монах жертвує мирським в ім’я Господа. Це урочисто і трагічно… Це заворожує і болить…

Настоятель Манявського Скиту отець Феогност. Був надзвичайно здивований. Вперше в житті зустрів священика, тим паче монаха, котрий постійно посміхається, жартує, сміється і сприймає життя з таким неймовірним позитивом.

Вже під час діалогу отець Феогност дозволив собі відкрити те, як багато йому болить, як мудро він усвідомлює життя, як щиро поважає Слово Боже… Та сприймає життя як шлях в Господі. І робить це з посмішкою. Щирою, по-дитячому відкритою посмішкою.

В Манявському Скиті атмосфера добра і поваги. Нас запросили на вечерю. Ми молилися перед трапезою. Проста їжа. Пісна. Божа.

Храм під яскравими зірками. Божа обитель серед величних гір. Дуже тихо… Без зайвої розкоші, проте з такою величезною душею.

Маленька та чарівна країна Оксани Сусяк. Патріот. Націоналіст. І ніжна, ласкава та затишна гостинність. Так багато в будинку зроблено тендітними ручками господині. А ще ікони, глиняний посуд… Неймовірно теплі та добрі спогади.

Іконописці та художники Микола та Людмила Ребенчук. Виставка їх робіт в музеї Гуцульщини. Світлий та набожний Микола. Усвідомивши суть передачі, він не вагаючись відкрив свою душу. Мужній вчинок. Корінна киянка, нащадок стародавнього роду, дружина Миколи – Людмила. Скромна, совісна, трохи сором’язлива людина. Це вона написала ікону Криворівнянської Божої Матері. Дуже світла сімейна пара.

Юрій Крученяк. Ця людина повністю віддала себе вивченню гуцульського етносу. З ранку до вечора він працює в музеї Гуцульщини, ходить в експедиції горами. Пристрасно цікавиться всім, що пов’язано з його землею. Фанат.

Наталя Кумлик. Донька музиканта-віртуоза Романа Кумлика, котра відродила музей в пам’ять про батька та назвала музей на його честь. Цікава, захоплююча екскурсія, нескінченний потік відвідувачів. Вона грає на неймовірній кількості музичних інструментів. Продовжує справу батька. Дух цієї людини надзвичайно високий. Глибоко віруюча людина. Для мене ця людина стала відкриттям. Я не помиляюся в тому, що час і молитва створять диво.

Отець Михайло. Верхній Ясенів. Храм Святого Духа. Діти на війні. Старовинні ікони, моці святих… І священик, який по-дитячому щиро переживає за свою любу Україну.

Боцвінок Марія Михайлівна. 90-річна гуцулка. 7 дітей. 17 онуків. 20 правнуків. Чекає на праправнука. Родина членів церковної двацятки. Пам’ятає Австрію, Польщу та Московію на рідній землі. Надзвичайні сила та мужність.

Отець Назарій. Разом із громадою відбудував три храми. Сильний та незламний духом священик. Від нього віє Україною. Подарував нам дві ікони. Молимося!

Усвідомлений та творчий гуцул Руслан Трач. Він відроджує бойове мистецтво гуцулів – ХОРС. Він дивиться вглиб себе і свого народу, вірує в нашу культуру. Такі українці можуть сміливо говорити за всіх нас. Вони – майбутнє нашої країни.

Юрій Соломченко. Мисливець за білим щастям. Гори, гриби та спілкування. Спокійний, легкий, думаючий. Ми розмовляли. Щиро, відкрито та чесно.

Дмитро Дзвінчук. Не бачу сенсу перераховувати його наукові здобутки та регалії. Етнічний Гуцул, котрий має безпосередній стосунок до виховання нашої молоді. І має на це моральне право – він дихає країною, йому болить Україна.

ПЛАСТ. Степан Волковецький. Політик. Дипломат. Громадський діяч. Просвіта. Пройшовши величезний шлях, він прийшов до колиски української державності. І сьогодні бачить її в організації виховання молоді і соціуму, відновленні та збереженні нашї історичної та культурної спадщини.

Михайло Січка. Запеклий, націоналістично заряджений УКРАЇНЕЦЬ. Поміркована бесіда. Високе сприйняття державності. Пишаюся нашою молоддю.

Олександр Сич. Дуже важливо було побачити не посадову особу, голову обласної ради, а людську, УКРАЇНСЬКУ душу. Письменник, історик і глибоко віруючий українець. Фундаментальність в усьому. Надзвичайна розмова.

Капеланія – новий, неймовірний, надважливий етап щабель розвитку нашої рідної Церкви. Свято-Троїцький кафедральний собор. Благословення митрополита Івано-Франівського і Галицького Іосафа. Нам надали змогу в той день зняти шість програм. Шість священиків. Шість військових капеланів.

Головний капелан Івано-Франківської області Іван Креховецький. Майдан. Волонтерство. Війна. Впевнений та мужній духівник. Завзятий патріот.

Капелан Степан Гуменяк. Майдан. Волонтерство. Війна. Дуже переживає за воїнів. Всією душею. Всім серцем.

Капелан Анатолій Холевчук. Добрий та стриманий. Він відкрився, коли ми почали говорити про його дітей. Він так пишається тим, що вони моляться.

Військовий священик Федір Мороз. Цей священик користується великою повагою серед тих, хто пройшов війну. Він бере участь в їх житті. Він просто пішов на війну. Духовно і морально. Він проніс її через свою душу.

Капелан Василь Мороз. Молодий та щирий священик, капелан. Він спокійно спостерігав за своїми церковними братами. Внутрішній світ цієї людини неймовірно усвідомлений. Він священик по діду. Уклін Вам, отче!

Віктор Курелюк. Капелан. Він сидів зібраний, наче натягнута струна. Він так високо цінить військове БРАТЕРСТВО. Коли йшов на війну, його дружина чекала на дитину. В день зйомок програми у його донечки був день народження. Стоїк. Вірний ідеалам Батьківщини.

Всі капелани – це Майдан, війна і віра. Вдихнув цю силу і відчув себе під захистом Господнім. Це диво Боже, коли на допомогу нації стають священики, перебуваючи разом з воїнами на передовій.

Віталіна Маслова (Береза Бетула). Ця дівчинка пережила величезну трагедію. Двоє діточок. А вона все полишила і з ранку до ночі займається реабілітацією воїнів, що повернулися з війни. Художник. Вчитель. Психолог. Киянка, що до болю в душі, до щастя в серці закохалася в Гуцульщину.

Лена Рашковська. Адвокат. Гуцулка. Підкорювач гірських вершин та гірських річок. Знавець історії рідного краю, старовинних гуцульських обрядів, пісень, легенд, казок та переказів. Її діти моляться, перш ніж сісти за стіл. В їх сімейному музеї збереглися вишиванки, котрим більше 100 років. Це наш особистий Янгол-Охоронець в цій мандрівці.

Всі 39 героїв цього циклу – це люди, котрих Лена знає особисто і з котрими нас познайомила. Там в Жаб’є (Верховині) саме вона з величезною любов’ю відкрила нам душу гуцульського етносу. І ми закохалися в цю казку. Ми були зачаровані цим дивом. Це дійсно диво, коли так чуєш, так відчуваєш свою землю.

Приїхав шукати Бога. Я знайшов його, жовто-синій. Наш Бог серед нас. Він любить нас і закликає бути сильними. Він вчить не забувати ні про тих, хто на передовій, ні про тих, хто в тилу. Він просить переусвідомити сотні років темряви та байдужості.

Моя рідна і люба Гуцульщино, мої надзвичайні гуцули, частинка мого серця назавжди лишилася з вами!