«Шахтинська справа», або як готували лохторат і чому ми маємо те що маємо. Як працювала судова  та силова система в срср і що потрібно мати в голові щоб вірити цій приреченій системі.

Серед більшовицьких ідеологів червоного терору постать Андрія Януарійовича Вишинського можна назвати унікальною. Він був не тільки цинічним катом, а й науково обгрунтовував необхідність грабіжництва населення власною державою та масових екзекуцій. Вишинський заклав основи більшовицького, совітського права, які діють й донині у сучасній Україні.

Для того, щоб самому собі пояснити цей феномен - «більшовицьку владу», треба, як казав Ленін, розділити революційну теорію і практику, інакше кажучи – відділити сова від конкретних справ. І суть цього розділення, вочевидь, в даному випадку полягає у наступному: взаєминах чиновництва і народу. В країнах, де суспільно-економічні відносини розвивалися еволюційним, природним шляхом, бути чиновником, тобто обслуговувати потреби громадян у менеджменті певних сфер життєдіяльності – стало вигідним і почесним бізнесом. Бо замовником цих послуг є громадянин, як платник податків, і суспільство, як утримувач структури послуг, які надаються державою. Тобто, у нормальному, суспільстві, яке ми називаємо демократичним, послуги держави існують виключно для громадян цієї держави і виключно в їхніх інтересах. В ньому – політик і державний чиновник, це особи, які дбають про те, аби потреби громадянина та суспільства громадян були реалізовані якомога продуктивніше й повніше. Це їхній бізнес і одночасно – моральна потреба, спосіб задоволення власних амбіцій. Система формування державного менеджменту за допомогою механізму вільних виборів реалізує конкуренцію суспільно-політичної пропозиції та постійну зміну правлячих команд, а відтак – безперервність процесу оновлення і самомодифікації самої системи та її складових. У більшовицькій державі для громадян існували виключно привабливі пропагандистські гасла, здебільшого, таємничо-абсурдного змісту. Наприклад: «Комунізм – це соціалізм плюс електрифікація усієї країни!», або більш пізній витвір: «Економіка повинна бути економною!» чи «Будівництво доріг – справа всенародна!». Як частина цих гасел – були декларативні права, а як частина буття – матеріальні обов’язки перед чиновницькою номенклатурою, в якої права були матеріальні і залежали від місця у ієрархії, а відповідальність, навпаки – декларативною перед народом, але суворою на внутрішньо ієрархічному рівні. Від самого першого дня свого існування більшовицьке чиновництво(як воно себе називало «номенклатура», тобто штатний розпис) під пропагандистським гаслом диктатури пролетаріату, у революційній практиці здійснювало власну диктатуру. І так звана «революційна справедливість» із часів воєнного комунізму була досить відвертою: по країні нишпорили загони експропріаторів, які силоміць відбирали у підприємців – заощадження, а в селян-виробників продукти харчування, які звозилися на більшовицькі розподільники і розподілялися. І справедливість полягала в тому, що найбільше діставалося чиновництву, а крихти – пролетарям по карткам. Як свідчать спогади сучасників тих подій, зокрема поета Йосипа Мандельштама, у ті роки серед кремлівсько-більшовицького керівництва була мода: влаштовувати вечірки для творчої голодної інтелігенції, на яких столи ломилися від не простої їжі, а такої, що царі могли б позаздрити. Такий собі «хліб й до нього» у відповідь на лояльність до влади…Вам це нічого не нагадує із сучасного буття?  Зрозуміло, що реалізація не публічного, але головного принципу: «все для блага чиновництва» потребував перетворення усіх, хто не належав до номенклатурної касти, у покірне бидло. Зокрема, цій меті відповідала створена Лейбою Бронштейном(Троцьким) теорія трудармій, згідно із якою «вільні від експлуататорів» пролетарі мали б жити комунами у казармах і спільно трудитися чи то на ланах, чи то на заводах. При тому, сім’я, як пережиток темного минулого, ліквідовувалася, сексуальні потреби задовольнялися виключно «вільним коханням», а приплід від нього – вирощувався без участі батьків, у дитячих комунах. Зрозуміло, що над тими усіма «вільними» пролетарськими масами повинна була стояти більшовицька номенклатура. Яка, як і сам Бронштейн-Троцький, й не припускала думки, щоб жити у казармах, чи то махати кайлом на шахтах чи мотикою на ланах. На щастя, для нас, нащадків, із причини патріархальності населення збільшовиченої російської імперії та внутрішніх інтриг у самому більшовицькому керівництві, мрії Лейби Бронштейна реалізовані не були. Проте, більшовицька номенклатура на чолі із Сталіним, абсолютно розуміла, що природні економічні стосунки, матеріальне благополуччя населення, можливість не користуватися розподільниками, а вільно купувати за зароблене все, що потрібно, матиме наслідком відродження природних стосунків між чиновництвом та його наймачем – громадянином. Це б означало втратити владу, бо ж навіщо народу напівграмотні керманичі? Відтак, як засвідчують численні документи, час НЕПу більшовицька влада використовувала для посилення державних репресивних структур. Ще на початку 20-х років карна функція держави була розділена на дві частини: судову і позасудову. Тобто, якщо влада мала змогу довести злочин громадянина, то влаштовувався судовий фарс. Якщо звинувачення базувалося виключно на доносах і «класовому чутті» чекістів – вирок виносила так звана надзвичайна нарада, тобто різновид ревтрибунальної трійки. Наприклад, держава встановлювала селянам-одноосібникам обов’язкові рознарядки скільки і якого продукту він зобов’язаний здати державі. Зрозуміло – не за гроші чи іншу платню, бо термін «здати» означає добровільно-примусово віддати. І з кожним роком – ці «зобов’язання»(які ті ж більшовики до революції називали «панщиною») зростали. Як і зростали експортні зобов’язання більшовицької держави. За невиконання цієї більшовицької панщини надзвичайна нарада могла відправити сім’ю боржника на заслання або у Соловецький концтабір, а землю і майно – конфіскувати. Тому, локальні Голодомори в межах окремих сіл чи повітів – були повсякденним, буденним явищем, яке прогресувало, судячи із архівних документів, із середини 20-х років минулого століття. Отже, виходячи із логіки забезпечення влади більшовицьким керівництвом, термін «індустріалізація» ленінцями-сталінцями розумівся, як тотальна мобілізація на будівельні майданчики гігантських підприємств мільйонів рабів, які б, на кшталт троцькістських трудармійців, працювали б за свинячу баланду. А це вимагало – нової хвилі репресій «шкідників» чи інших «ворогів народу», «контрреволюціонерів», «шпигунів» тощо, аби в зародку знищувати щонайменші прояви спротиву беззбройного цивільного населення. Як засвідчують архівні документи, «Шахтинська справа» була інспірована повноважним представником ОДПУ по Північному Кавказу Є.Г. Євдокімовим. «Правильну оцінку» фактам дав і начальник економічного відділу Північно-Кавказького управління ОДПУ К.І. Зонов. «Вийшовши» безпосередньо на Сталіна, Євдокімов подав аварії, що часто трапляються на шахтах тресту «Донвугілля», як результат діяльності нелегальної контрреволюційної шкідницької організації, що складається із старих (дореволюційних) технічних фахівців. Після «розгляду» у верхівках більшовицького керівництва питання та отримання найвищої санкції пройшли масові арешти. Пізніше, до цієї справи чекісти-легендотворці «прив’язали» відомого, з часів революції, англійського розвідника Рейлі, так би мовити для солідності, а також, для правдоподібності напівміфічну організацію білоемігрантів під назвою «Промпартія».  Одразу слід зазначити, що «слідством» особисто опікувався сам Сталін. Як засвідчують архівні документи його особистого листування, він навіть давав вказівки які покази й проти кого мали дати підслідні. Розробкою справи зайнялася група слідчих (Курський, Федотов і ін.), перед якою було поставлено завдання за всяку ціну домогтися від звинувачених «щиросердного каяття» і додати справі загальнодержавної ваги. Застосування фізичного впливу (тортур – позбавлення сну до 3 діб і більше, мордування), використання «методу» безперервного читання обвинуваченому його майбутніх свідчень, на суді про нібито скоєні ним злочини, залякування і погрози репресій відносно сім'ї, — все це вводило заарештованих в стан крайнього фізичного і нервового виснаження. «Оброблені» у такий спосіб, вони признавалися на слідстві в нібито скоєних ними злочинах. Такими методами були здобуті самозвинувачення в умисному шкідництві, в отриманні від закордонних керівників крупних грошових винагород, про плани перекидання з-за кордону зброї для членів контрреволюційної організації і повстанських загонів в козачих районах. При тому, будь-яких речових доказів суду надано не було. Зате обвинувальний висновок змалював багаторівневу систему шкідництва, що направлялася з-за кордону організацією «Торгпром». Шкідники діяли в керівництві вугільною галуззю у ВРНГ (Москва), в керівництві тресту «Донвугілля» (Харків), в рудоуправліннях і безпосередньо на шахтах. Згідно із офіційною легендою слідства, «Шахтинські шкідники» були тісно пов'язані з колишніми власниками підприємств — російськими і іноземними капіталістами, з іноземною військовою розвідкою. Вони ставили за мету зірвати зростання соціалістичної промисловості і полегшити відновлення капіталізму в СРСР. «Шкідники» неправильно вели розробку шахт, щоб зменшити видобуток вугілля. Вони псували машини, вентиляцію, влаштовували обвали, вибухи і підпали шахт, заводів, електростанцій. «Шкідники» свідомо затримували поліпшення матеріального положення робітників, порушували радянські закони про охорону праці. Серед обвинувачених більшість (35 чоловік) були гірськими інженерами, що закінчили, здебільшого до революції, Петроградський гірничий інститут і Катеринославський гірничий інститут та мали великий досвід роботи на шахтах Донбасу. Для судового фарсу була навіть придумана, за безпосередньою участю Вишинського, нова стаття у Кримінальний Кодекс і введено нове юридичне поняття – «шкідництво». Згідно обнародуваній незадовго до початку процесу «юридичній нормі» під «шкідництвом», як кримінальним злочином, розумівся будь-який збиток, нанесений як мимоволі, так і з наміром. Межі між наміром і помилкою (халатністю) в ступені відповідальності перед законом фактично не існувало. Але при цьому, саме доказ умисності шкідництва, як правило, сформульований у «зізнанні» обвинувачуваного відповідав актуальними для більшовицького керівництва, «потребам історичного моменту», тобто довершенні становлення абсолютизму необмеженої влади партійних функціонерів та повного безправ’я народу. На «шкідників» більшовицькі функціонери, як правило «списували» своє особисте невігластво, яке спричиняло аварії на виробництві, вихід неякісної, негодящої для вжитку продукції, невиконання галасливих, але із самого початку – нереальних планів п’ятирічок. Саме із «шахтинської справи» самозвинувачення ставало в практиці і теорії радянського судочинства «царицею доказів». Речові докази і свідчення свідків відходили на другий план або ставали непотрібними. На цьому тлі, не визнання провини, тобто відмова від самозвинувачення, ставали «обтяжуючою обставиною» у судовому фарсі і мали наслідком більш суворе покарання.  Більш ніж за два місяці до завершення слідства і початку суду розгорнулася пропагандистська підготовка показового процесу, яка потім стала стандартною для подібного роду «заходів». У передових статтях «Правди» і «Ізвєстій», у виступі Сталіна на зборах партактиву Москви існування «контрреволюційної організації», «таємної групи» «буржуазних спеців» подавалося, як доведений факт із конкретними вимогами суворого покарання «злочинців». Ці виступи сприймалися як директиви слідству й суду. Паралельно по всій країні проводилися мітинги і збори, на яких «трудящі» давали «сувору оцінку» «злочинцям». На цих зборах, окрім цього, відповідно до інструкції вищого парткерівництва, «трудящих» закликали до пильності щодо «спеців», що стимулювало навалу доносів у ОДПУ, які практично миттєво, одразу ж після закінчення головної справи – переростали у тисячі містечкових «шахтинських справ». Спеціальна присутність Верховного Суду СРСР під головуванням ректора МДУ Вишинського відкрила судові засідання в колонному залі Будинку Союзів 18 травня 1928. Засідання тривали 41 день. Окрім державних обвинувачів (Криленко і Рогинський) в засіданнях брали участь 42 громадських обвинувача. Обвинувачених захищали 15 адвокатів. У залі були присутні делегації трудящих, повз будівлю організовано проходили тисячі демонстрантів з гаслами, вимагаючи суворого покарання злочинців. Та попри проведену слідчими «підготовку», 23 з 53 обвинувачених на суді відмовилися визнати себе винними, 10 визнали свою провину лише частково. З одинадцяти засуджених до розстрілу, для шістьох вища міра покарання була замінена 10 роками заслання(гірські інженери М.М.Березовський — винним себе не визнав, С.П.Братановський, А.І.Казаринов, Ю.М.Матов і Г.А.Шадлун, гірський технік Н.П.Бояршинов). 9 липня 1928 були розстріляні гірський інженер М.М. Горлецький як лідер «організації» (винним себе не визнав) і звинувачені в шкідництві та шпигунстві С.3. Будний, гірські інженери М.А.Бояринов, М.К.Кржижанівський і А.Я.Юсевич (винним себе не визнав). П.І.Пальчинського розстріляли в травні 1929. Рішенням суду четверо обвинувачених (зокрема два німецьких підданих) були звільнені і четверо (зокрема один німецький підданий) засуджені до умовних термінів покарання. Решта — до позбавлення волі строком від 1 до 10 років з поразкою в правах на термін від 3 до 5 років. Після завершення «шахтинської справи» наступ на технічну інтелігенцію розгорнувся з ще більшим розмахом. Тисячі інженерів, техніків, кваліфікованих робітників опинилися у буцегарнях та концтаборах ГУЛАГу. Після судового процесу були знищені науково-технічні громадські організації, що залишалися відносно незалежними. Так, 27 серпня 1929 була скасована Всеросійська асоціація інженерів-більшовиків, звинувачена в «пособництві шкідництву», корпоративності і елітарності, відірваності від робочих і техніків. У 1927-1929 роках під тиском більшовицької влади також припинили своє існування інші незалежні професійні громадські організації, на чолі яких стояв Пальчинський: старе Російське технічне товариство і Клуб гірничих діячів.

Принагідно, слід відзначити, що від 1938 року до середини 80-х років минулого століття у СРСР, навіть попри так звану «критику культу особи Сталіна», запроваджену Хрущовим, щодо «Шахтинської справи» існувало тільки офіційне формулювання, видане ЦК КПРС – а саме «шкідництво спеців» проти радянського народу і держави. Всі документи були закриті грифом «таємно» і недоступні навіть для досліджень фахівців: істориків КПРС та юристів. І тільки тоді, у 80-х, Верховний Суд СРСР зняв із засуджених всі обвинувачення і повністю їх реабілітував. Після цього всі матеріали «шахтинської справи» були розсекречені, зрозуміло, за виключенням доносів сексотів, які й понині у Росії мають гриф «таємно».

http://uk.wikipedia.org/wiki/Шахтинська_справа    http://www.day.kiev.ua/199928/    http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=858    http://www.aratta-ukraine.com/text_ua.php?id=852

Чому московити прикривають вбивць донощиків, хіба це не співучасть в злочинах? Чим відрізняється вбивство на війні німцями і вбивство срср мирних своїх громадян? Чи не пора організовувати другий Нюрнберзький суд щоб відкрити очі сліпцям?

У ТВ-21 “Гуцульщина” в лавах УПА воювали щонайменше три колишні офіцери Червоної армії, обіймаючи високі посади командирів куренів та окружного провідника. Їхні псевдоніми відомі багатьом: “Степовий”, “Лісовий” та “Сірий”, а ось справжні імена… Вже багато років докладаються зусилля, щоб реконструювати біографії цих українських патріотів, а здобутки мізерні. Про командира куреня “Карпатський”, який помер від тифу взимку 1945 року і похований біля церкви у селі Баня-Березів Косівського району, є інформація, ніби він називався Андрій і походив з Чернігівщини. У гарячці курінний “Лісовий” марив і все кликав сина Андрійка. Недавно на його могилі освячено новий хрест і Андрій Свирид з села Іванків на Київщині, який багато років розшукує батька, котрий пропав безвісти під час війни, визнав себе названим сином легендарного курінного, та це не наблизило пошуки до істини. Про “Степового”, який короткий час був командиром куреня “Перемога”, також існує версія, що він походив з Дніпропетровщини. “Степовий” загинув у бою з оперзагоном НКВД 20 квітня 1945 року в селі Снідавка того ж Косівського району, але де похований - невідомо. Про цих двох курінних є публікація у довіднику П. Содоля [1], але за вісім років від часу її появи новішої інформації нема. “Сірий” згадується П. Содолем дуже коротко: “член ШТВ (Гуцульщина) ВО 4 1945-47” [2]. А між тим сотника “Сірого” добре знають на Гуцульщині, і не лише ветерани визвольних змагань. Проте всі повідомлення, на жаль, не підкріплені документами, досі не встановлено контактів з родиною, яка мала б проживати на Донеччині. Можливо, цьому посприяє дана публікація. …Капітан (за іншими даними - старший лейтенант) Червоної армії Кулик Іван, син Дмитра, потрапив до УПА з німецького полону. Згідно з першою версією, група в’язнів якогось концтабору втекла з-під варти і довго добиралась в Карпати. Серед утікачів був член ОУН, і він привів групу у ліси Коломийщини до своїх. Дехто, і серед них І. Кулик, вирішив пов’язати долю з повстанським рухом. За другою версією, групу полонених, яку німці етапували в Райх, відбив підвідділ УПА - в тій групі був І. Кулик. Сталося це орієнтовно восени 1943-го, і після відповідної перевірки по лінії СБ офіцера Івана Кулика залучили до викладання на курсах підстаршин. Точно невідомо, чи був йому присвоєний ранг по лінії УГВР, але всі, хто знав Івана Кулика-“Сірого”, кажуть, що звертались до нього “друже сотник”, хоча не пам’ятають, аби він командував якимось конкретним підрозділом. Очевидно, сотник “Сірий” залучався до планування військових операцій на рівні командира ТВ - спочатку “Козака”, а згодом “Хмари”, тобто виконував обов’язки штабного офіцера. Бл. п. Дарія Кошак-“Христя” розповідала, що певний період сотник “Сірий” працював у осередку пропаганди, який розташовувався в полонинах Жаб’ївського (нині Верховинського) району. За її словами, був освіченим, дуже культурним у спілкуванні і, супроти суворих правил конспірації, не приховував свого справжнього імені та походження. Саме тому на Гуцульщині його знають краще під власним іменем, аніж за повстанським псевдонімом. Говорив сотник літературною українською мовою, напочатку вживав російські терміни, однак з роками навіть опанував гуцульський діалект. Але чого ніколи не розповідав - так це точної адреси родини, імен близьких і т. ін. “Кулик Іван Дмитрович. З Донеччини” - оце найбільша “розконспірація”, яку знають і переповідають. Мимоволі закрадається думка: а може, це також вигадане ім’я, своєрідний дубль-псевдонім?! Донеччани, відгукніться! Підтвердіть або заперечте… Гріха таїти нічого: дехто не довіряв сотнику “Сірому”, виходячи з його походження і “червоноармійської” сторінки біографії. А дарма. Був Іван Кулик істинним патріотом України, що й довів багаторічною боротьбою з її ворогами та жертовною смертю на полі слави, до кінця дотримавши своєї останньої присяги, котру сприйняв усім серцем, як істинний син своєї землі. Десь від 1947 року сотник “Сірий” перейшов, мабуть, до мережі підпілля ОУН, бо після цього він часто зустрічався з провідником Коломийщини “Борисом” (Григорієм Легким), що засвідчує охоронець останнього, друг “Байда” - Михайло Симчич (1917 - 2004), який проживав у селі Верхній Березів Косівського району. Крім іншого, М. Симчич твердив, що “Сірий” мав фотоапарата і фотографував повстанців, а серед масиву світлин Яворівського архіву УПА є декілька його авторства. Сумніватися у достовірності цієї інформації нема підстав, і в першу чергу тому, що у згаданому архіві сотник “Сірий” зафіксований сам не менш як сім разів. (Відомі також повстанські світлини іншого походження, де і сам, і в колі побратимів Іван Кулик зображений у різних ракурсах; вони опубліковані у книжках М. Андрусяка “Брати грому” [3] та В. Близнюка “Ми рвали кайдани” [4]). Йшли роки самовідданої боротьби, а світ спостерігав, як озвіріла імперія добиває горстку українських повстанців, не подаючи їм хоч би символічної допомоги (він, цей світ, котрий полюбляє називати себе “вільним”, згадає про них, коли червоні орди хлинуть на південь Корейського півострова, але буде надто пізно!). У жовтні 1950-го, виданий агентурою, гине в бою окружний провідник ОУН Коломийщини “Борис”. Найавторитетнішою особою підпілля в окрузі є провідник “Сірий”, і він займає місце загиблого. Боротьба не припиняється, новий окружний провідник налагоджує розірвані зв’язки. Окупаційна влада спати спокійно змоги не має… Ті, хто колись сумнівався у чеснотах “Сірого”, присоромлені - новий провідник ні на йоту не відступає від гасла “здобудеш - або згинеш…”  Але цього не скажеш про тих, хто в першу чергу мав пильнувати за хитаннями в підпіллі. Окружний провідник СБ “Коломийщини” Роман Тучак-“Кіров” заламується і йде на співпрацю з МГБ. Він не просто виходить з підпілля, а підписує диявольську угоду про методичне його винищення зсередини і “успішно” це здійснює. Впродовж наступних двох років зрадник видасть у пазури червоного звіра понад 100 вчорашніх побратимів, більшість з яких буде вбита на фальшивих зв’язках або розстріляна за вироком ОСО чи закритих “судів”. Лише дехто виживе, як от “Байда”, Петро Підлетейчук-“Спартак”, Юрій Паєвський-“Жук”, Володимир Яким’юк-“Аскольд”, та й то лишень тому, що здохне коба, і вищу міру засудженим замінять на 20 - 25 років каторги… На вимогу “достойників” з МГБ, які обіцяють “Кірову” небесні блага, першим має бути “зданим” саме “Сірий”. 1991 року, вже перебуваючи на смертному одрі, розбитий інсультом, розповідав агент МГБ-КГБ “Кіров”, пенсіонер київського заводу “Арсенал”, житель Києва Роман Тучак, як це все відбувалось. Його розповідь опублікована у книжечці П. Підлетейчука “За усміх світанку” [5]: “Осінь 1951. Село Малий Ключів неподалік Коломиї. На стрічу з провідником “Сірим” прибули: кущовий “Голуб”, член окружної референтури “Спартак”, районний провідник Яблунова “Славко” і референт СБ “Кіров”. Була темна дощова ніч. Провідник “Сірий” віддавав накази на зимовий період. Повстанці не здогадувалися, що почали спрацьовувати плани їхніх ворогів /…/ Нараз дощову темряву прорізали червоні ракети, а за ними автоматний і кулеметний шквал. І знову летіли ракети, освітлюючи місце зустрічі, свистіли кулі, зриваючи листя з кущів і воно падало на голови повстанців. Та при цьому ніхто не загинув /…/ “Кіров” не відставав від сотника “Сірого” і разом з ним відступав з місця обстрілу. Увесь цей маскарад був ретельно підготовлений ворогами для того, аби виявити місцезнаходження криївки “Сірого”, про яке “Кіров” не знав. Довіряючи референту СБ, “Сірий” забрав того з собою. “Погостювавши” кілька днів, новоспечений агент МГБ покинув криївку. Через два тижні вона була взята емгебістами”. Карателі, очевидно, сподівалися захопити “Сірого” живим, а також прибрати до рук великий окружний архів. Можливо, гадали використати снодійний газ “Тайфун”, про який сповіщає колишній офіцер спецслужб Г. Санніков [6], або розраховували на раптовість. Але нічого з їхніх планів не вийшло. Мешканці криївки на чолі з сотником “Сірим” зустріли непроханих гостей шквальним вогнем і в першу чергу знищили архів. Відстрілювалися до останнього патрона, який, за законами українського підпілля, приберегли для себе… Сталося це 30 листопада або 1 грудня 1951 року. Мир душі Твоїй, друже провідник! З-поміж світлин Яворівського архіву ми пропонуємо увазі читачів одну, де зафіксований сотник “Сірий”. Збереглося ще одне фото, де у групі повстанців є Михайло Симчич-“Байда”. 85-річний ветеран УПА і довголітній в’язень сибірських таборів довго вдивлявся у сюжет і пригадав, що було зроблене це фото у шешорських лісах на Косівщині влітку 1946-го або 1947 року. Фотографував, як він казав, провідник “Сірий”. Василь ГУМЕНЮК. ЦИТОВАНА ЛІТЕРАТУРА 1. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник ІІ. - Нью-Йорк: Пролог, 1995. - С. 54 - 55, 91. 2. Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. - Нью-Йорк: Пролог, 1994. - С. 176. 3. Андрусяк М. Брати грому. - Коломия: Вік, 2001. - С. 306, 322, 325, 335, 345, 356. 4. Близнюк В. Ми рвали кайдани. Визвольні змагання УПА 1944-55 рр. - Косів: Писаний Камінь, 2000. - С. 65. 5. Підлетейчук П. За усміх світанку. - Коломия: Вік, 1997. - С. 12 - 13. 6. Санников Г. Большая охота. Разгром вооруженного подполья в Западной Украине. - Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2002. - С. 286. СОТЕННИЙ “СІРИЙ” Сотенний “Сірий”. Прізвище – Кулик. І псевдо в нього скромне, а не браве. Інтелігентний, мудрий чоловік, І патріот, і майстер фотосправи. З Донеччини. Радянський офіцер. В УПА – став патріотом України. Багато знаємо про нього ми тепер. Він у архіві на кількох світлинах. В полоні був. Від голоду страждав. Та визволили хлопці із неволі. В УПА, як спец, пізніше викладав Військову справу в підстаршинській школі. А потім вже сотенним славним став. Ходив, як всі, усюди з автоматом. Та де б зимою й літом не бував, Не розлучався з фотоапаратом. В роботі був той фотоапарат, Коли були в Карпатах у поході, Коли з людьми стрічались під час свят, В час відпочинку на гірській природі. Сім років мужній лицар воював В лісах шешорських, на карпатських плаях. Округи командиром потім став У героїчнім коломийськім краї. Своїм був у Карпатському краю. І у важкім п’ятдесят першім Як жертва зради підлої, в бою Шлях свій повстанський бойовий завершив. Зиновій СЕРДЮК. * * *

На фото: Група повстанців з ТВ-21 “Гуцульщина”. Зліва направо: Назарій Данилюк-“Перебийніс” (Буковина); сотник Іван Дмитрович Кулик-“Сірий”; Василь Скригунець-“Гамалія”, командир сотні важких кулеметів “Черемош” (родом із села Стопчатів Косівського р-ну, звідки і Д. Павличко); сотник Петро Мельник-“Хмара” (командир ТВ-21 “Гуцульщина”); Микола Харук-“Вихор”, командир сотні ім. І. Богуна. 

http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=5601

Колківська Повстанська Республіка (березень - листопад 1943 року)!

Унікальним явищем в історії національно-визвольної боротьби була Колківська Повстанська Республіка, створена весною 1943 року на Волині з центром в містечку Колки, що неподалік від м. Луцька. 

Формування Колківської держави почалося у березні 1943 року. Повстанський загін командира «Олега» (Миколи Ковтунюка) вигнав із м. Колки і навколишніх сіл німців та поліцаїв. Інші повстанські відділи ОУН-УПА звільнили від фашистів та більшовицьких партизанів населені пункти Маневицького, Цуманського, Рожищенського, Ківецівського, Степанського районів Волинської області. Утворився острівець вільної, незалежної Української Держави, яка проіснувала до листопада 1943 року. Народ любовно назвав її Колківською Повстанською Республікою. Отже, на звільненій території утворилася і активно діяла українська влада. Відділи ОУН і УПА допомагали населенню організовувати свою власну адміністрацію та надавали їй всебічну підтримку. У цій Повстанській Республіці найбільш активним було життя військове. У селі Старосілля розмістився великий політично-видавничий осередок, у якому працювали представники майже з усієї України, а кореспондент «Дніпровий» був родом із Зеленого Клину. У цьому осередку опрацьовувалися статті, відозви, вишкільні матеріали, тощо. Політична література розсилалась далеко за межі Волині. Це був своєрідний штаб, про який мало знали сторонні. В КОЛКАХ була розташована військова школа. Тут містився штаб групи УПА «Турів», командиром якої був «Олег» (М.Ковтунюк), а згодом – «Рудий» (Юрій Стельмащук). Штабом керував майор «Клим». У Колках побував Роман Шухевич. Він зустрівся з командиром УПА «Північ» Дмитром Клячківським («Климом Савуром»), провів нараду командирів УПА, надав допомогу в справі організаційної роботи. Все доросле населення республіки було зобов’язане проходити різноманітний військовий вишкіл: суспільно-політичний, старшинський, підстаршинський, розвідувальний, тощо. В Колках діяла школа артилеристів і мінерів, а також курси самооборонної кінної розвідки та політосвіти. Почали працювати школи, лікарні, а також клуб, в якому проходили мітинги, збори і концерти, читалися лекції. Були відкриті пункти по переробці продуктів харчування та виготовленню товарів широкого вжитку. Відновлено роботу електростанцій, світло подавалося в лікарні і школи. Для охорони населення від грабіжників Головна команда УПА організовувала самооборону. Кожен надрайон, район, село, ставали військовим табором, а весь народ–вояками. В селі Копилля було виконано і обладнано 7 бункерів, де було закладено 450 центнерів жита, 45 центнерів борошна, 300 кілограмів сухарів, 7 операційних столів, лікарняні ліжка та медикаменти. Особлива увага приділялася навчанню і вихованню дітей та молоді. З 15 вересня 1943 року почали працювати школи. Організацією та розвитком шкільництва відав шкільний інспектор, який був підзвітний політичній референтурі ОУН і УПА. Для надання медичної допомоги в селах Головним командуванням ОУН-УПА створювалися медичні та аптечні пункти, а також невеличкі шпиталі на 5-6 ліжок. Були відкриті курси медичних сестер. В Колках діяла надрайонна Служба Безпеки і Революційний суд. Все це свідчить про те, що Колківська Республіка була досить організованим і Владиним утворенням з елементами державності. Існував взірцевий громадський і повстанський порядок. Німецькі окупанти не могли спокійно дивитися на острів вільного життя на окупованих ними землях і робили все, щоб його ліквідувати. Декілька разів були спроби розгромити Республіку силою місцевих гарнізонів, але завжди перемога була за повстанцями. І лише 4 листопада 1943р., залучивши регулярні фронтові частини (артилерію, танки, авіацію), нацисти знищили Колківську Повстанську Республіку.

ЖОРСТОКЕ знищення Колківської Повстанської Республіки, масові розстріли українських патріотів викликали всенародну ненависть до окупантів, активізували і посилили боротьбу УПА з німецькими фашистами.        http://dipcourier.livejournal.com/40741.html

* скільки можна пояснювати комзомбі що Український народ боровся за власну незалежність і державність! Віддавав найкращий цвіт нації, патріотичну освічену молодь, найдорожчі скарби народу гинули в боротьбі з червоною та чорною чумою. Їх нащадки повинні були зараз очолити наше суспільство та збудувати державу мрії десятків поколінь Українців (високоорганізованої, культурної, освіченої, духовної, елітної європейської нації), але народ при виборі Держава чи зневага віддав найцінніше своїх синів і дочок, і не маємо ми зараз права борсатись в червоному блювотинні бо вони дивляться на нас, а з відтіля добре все видно.

Немає двох протилежних правд і вибір як тоді АБО МИ УКРАЇНЦІ і у нас є майбутнє, АБО НАС ЗАГАРБНИКИ  і надалі впевнено розвиватимуть до рівня Сомалі та Зімбабве.

Як один з «аргументів» використовується фотографія, яка нібито зображує епізод «злочинної діяльності УПА», а саме, так званої «дороги до самостійної України». На відомій світлині — дерево, до якого примотані колючим дротом чи прибиті цвяхами маленькі діти. 

І хоча, завдяки польським науковцям Аді Рутковській та Даріушу Столі, зокрема їх резонансній публікації на сторінках газети Rzeczpospolita 19 травня 2007 року, стала відомою достеменна історія походження цього фото, проте й досі знаходяться такі, які попадаються на цинічну брехню українофобів, адже чим брехня цинічніша і тиражованіша, тим у неї легше повірити. Rzeczpospolita з’ясувала справжню історію фотографії, яка є ледь не найпопулярнішим підтвердженням звірств українців проти поляків.

Виявляється, українці не мають нічого спільного із цим злочином. Фото походить не із сорокових, а з двадцятих років минулого століття, його зробили слідчі, і на ньому зображені не польські діти, а циганські. Що більше, фотографій із місця події є декілька, і всі їх свого часу опублікували разом із справжньою історією злочину, який стався 1923 року. «Це сталося вночі проти 12 грудня 1923 року, — стверджують автори газети Rzeczpospolita. — Чотири жертви — це циганські діти, а вбивцею була їхня божевільна мати, 32-річна М.Д. Цю подію докладно описано в публікаціях із судової медицини 1928 року (очевидно, і в тогочасній пресі)».


Уперше фото надрукували у статті «Маніакально-депресивний психоз у судово-психіатричній казуїстиці» авторства Вітольда Люнєвського. Стаття з’явилася в психіатричному щорічнику Rocznik Psyhiatryczny. Подію з ілюстрацією описано і в «Підручнику із судової медицини для студентів і лікарів», який видав професор Віктор Гриво-Домбровський 1948 року.

«Це, власне, доконаний факт, що вбивцею дітей була їхня мати, — наголошує Rzeczpospolita. — Нещасна жінка вбила чотирьох дітей у розпачі після арешту чоловіка та розпаду циганського табору, в якому вона жила, з переконання, що їм загрожує неминуча голодна смерть. Наступного дня вона зголосилася до поліції».

Уперше світлину приписали до злочину українців оприлюднивши у вроцлавському журналі Na rubiezhy на початку 1990-х з таким підписом: «Польські діти, замордовані й убиті підрозділом УПА в околицях села Козова на Тернопільщині восени 1943 року (зі збірки д-ра Станіслава Кшаклєвскего)». Через два роки те саме фото з’явилося в праці Й. Вєнгерскєго «Армія Крайова на теренах Станіслава та Тернополя» з іншим підписом: «Діти, вбиті підрозділами СС «Галичина» в районі Козової, Бережанський повіт (із збірки В. Залоговича)».

Ця історія з маніпулюванням документами, зокрема фотографіями, російськомовними інструкціями загонам НКВС по катуванню людей з метою провокації українсько-польської ворожнечі та дискредитації УПА, в намаганнях приписати українським націоналістам неіснуючі злочини — не поодинока.

""Перечисленные ниже методы пыток и зверств представляют собой только примеры и не охватывают полного собрания способов лишения жизни в муках, применяемых бандитами из москальско-комуняцкой НКВД, к Украинским детям, женщинам и мужчинам. Изобретательность пыток награждалась. Преступления против человечества, совершенные комуняцкими террористами, могут быть предметом исследования не только историков, юристов, социологов, но также и психиатров.
001. Вбивание большого и толстого гвоздя в череп головы.
002. Сдирание с головы волос с кожей (скальпирование).
003. Нанесение удара обухом топора по черепу головы.
004. Нанесение удара обухом топора по лбу..............................
135. Прибивание маленьких детей вокруг толстого дерева, растущего у дороги, создавая, таким образом, так называемые "венки". ""

В рапорті одного з головних організаторів спецгруп НКВД майора Соколова фігурують факти вчинення його ж спецгрупою під його ж керівництвом злочинів: вбивство голови сільради села Яблунів Станіславської області, побиття голови сільради села Комарувка Тернопільської області, грабування бойовиками спецгрупи майна, викрадання людей у ліс для допитів.:

Этих лошадей и повозки мы забрали, предсельсовету выдали расписку, что лошади и повозки забраны куренем «Быстрого» и станичного села /клички его не помню/, он стал с нами ругаться за лошадей, говоря, что он на нас пожалуется «Резуну», что мы забрали его лошадей, мы забрали с собой, убили его и бросили в колодец. /После я читал записку «Быстрого», в которой он оправдывался перед «Резуном», что он никаких лошадей в селе Яблунов не брал/....

Як більшовики «вибивали колом закобзарену психіку» українського народу. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань. Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводарів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл... Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд... Чи не УПА їх розстріляло так само як польських офіцерів в Катині? А приховувати розстріли НКВС поляків мусили бо тоді вся версія про дружню допомогу полякам 17 версня 1939 введенням радянських військ для захисту від німців розсипається вщент, навіщо тоді 5 березня 1940 срср дружньо розстрілювати фактично польську армію?

Пригадайте скандальні події 1998 року, коли при відкритті сесії Верховної Ради комуністи поширювали фотокопію, на якій невідома особа вітала офіцерів німецької армії, коментуючи це таким чином, ніби на фото — чільний діяч ОУН Ярослав Стецько. А директор Центру досліджень визвольного руху Володимир В"ятрович в цьому контексті розповідає про те, як фотографія по звірячому замордованого червоними партизанами українського хлопця Б. Івахіва з книги Миколи Лебедя «УПА», виданої в Америці у 1946 році, в якій, до речі, подано місце і обставини події, нині використовується в польській пресі як «свідчення злочинів УПА». Пригадаймо й поширювані наклепи про «Залізні Хрести Шухевича» та засудження ОУН і УПА на Нюрнберзькому трибуналі. Комуністичні борзописці ніколи не гребували явними фальсифікаціями та брехнею, коли йшлося про приховування власних злочинів та намагання очорнити борців з комуністичним режимом. Згадаймо хоча би Катинь і Биківню. Яскравим прикладом є пасквільна збірка Рудницького і Бєляєва «Під чужими прапорами», в якій стверджувалося, що провідник ОУН полковник Євген Коновалець загинув внаслідок внутріорганізаційної боротьби за лідерство. Подібне доводилось читати і щодо причини смерті лідера ОУН Степана Бандери.

Який висновок з вищеописаного? Властиво, їх два. Україноненависники не гребують нічим, аби спаплюжити і принизити наше минуле, тому не маємо вірити ні на йоту їхнім «аргументам і фактам». І висновок другий, основний, — все таємне стає явним і правда знайде дорогу навіть в хащах і темряві.

19 декабря 2007 Сергій Вересень, «Наша справа Луганськ»
http://www.top.lg.ua/news/?id=13598 http://kobzar.at.ua/news/zlochini_upa_piznajte_pravdu/2010-05-19-108

Завжди дивувало питання чому нічого не чути про боротьбу українців центральних та східних областей України з загарбниками, ті їх морили голодом, вивозили, грабували та убивали, невже українці як ягнята мирно йшли під ніж червоним катам, а козацтво, коліївщина, гайдамаччина не могли ж предки водночас згубити гордість козацького духу та стати вівцями, ну не могла тільки Західна Україна особняком боротись проти катів! Але правду вже не приховати червоним катам, вже не писати їм криваву історію, не нацьковувати онуків на прадідів рідних, не вирощувати людоїдів рідного роду, як паросток правда пробивається крізь асфальт комуністичного одурманення та заколисування "всйо карашо братья, нічєго нєбило, ми вам памагалі і паможем єщйо, бєз нас прападйоте".

Павлоградське повстання — повстання селян, що почалося 4 квітня 1930 року. Центрами повстання стали села Богданівка і Тернівка поблизу міста Павлограда.

Повстання групи з 30 селян під керівництвом Архипа Воронкіна, Івана Аксьонова та Івана Шелепова почалося 4 квітня 1930 року з хутору Осадчий, а наступного дня до них приєдналися інші мешканці Осадчого. Озброєні старими гвинтівками, що залишилися з часів Першої світової війни, обрізами, мисливськими рушницями, кілками та вилами, повстанці почали розправу з радянським і партійним активом, уповноваженими з райвиконкому. Просуваючись до Богданівки через довколишні села і хутора Водяне, Путятино, Кохівку, Мар'ївку та Нову Дачу, повстанці швидко поповнювали свої ряди. Прибувши до Богданівки, повстанці вдарили по церковних дзвонах, закликаючи місцеве населення йти на Павлоград, де за домовленістю одного з лідерів повстання їх повинні були підтримати співробітники районного відділу міліції. Озброєні селяни взяти під контроль міст між селами Богданівка і Тернівка та обірвали телефонну лінію, щоб унеможливити контакт місцевих радянських керівників з районною та обласною владою. Інший загін повстанців, розправившись з комуністичними активістами у Богдано-Вербки, направився до Тернівки, де розширив свої ряди. Ще одна група виступила з хутора Сонцево 5 квітня, але розправа, яка почалася з повстанцями у Богданівці, не дала їм можливості з'єднатися з основним загоном. Інформація про повстання надійшла до керівництва округу вранці 5 квітня. Відразу ж на боротьбу з повстанцями був кинутий каральний загін з 35 чекістів-терористів та двох сотень міліціонерів, який діяв під контролем начальника особливого відділу Дніпропетровського окрвідділу ДПУ Галицького Зіновія Мойсейовича, який постійно повідомляв про хід придушення повстання безпосередньо генсеку ЦК КПУ Косіору. Увечері 5 квітня до Богданівки прибув загін окупаційної комуністичної міліції, з яким повстанці вступили в нерівний бій. Боротьба комуністичних терористів з озброєними селянами тривала протягом 5—6 квітня і завершилась поразкою селянського повстання. Причини поразки були очевидними: неорганізованість селянського повстанського руху, стара зброя, незнання тактики і стратегії бойових дій.

Після придушення повстання за участь в ньому до відповідальності було притягнено 210 осіб. Пред'явлене їм обвинувачення було наступним: «Створення контрреволюційної організації, яка ставила за мету повалення радянської влади, розробку і впровадження планів фізичного знищення комуністів і активістів сіл і хуторів, розгром СОЗів, комун та інших колективних господарств, здійснення збройного виступу», а голова ДПУ УРСР Балицький Всеволод Аполлонович доповів Косіору про «розгром банди, яку очолювали колишні білі офіцери й куркулі, які намагалися підняти загальне повстання під гаслом боротьби за незалежність України». 27 повстанців було страчено.

Ми померли ще юними зовсім бо Україну від зайд берегли... Ми не повинні забувати героїчну боротьбу нашого народу проти окупантів  бо не буде майбутнього у нас, зеки нами керуватимуть до скону!

1) За що так не люблять жидів та совєти українці ? 2)  Хто є бандою для українців на українській землі?

Вікіпедія - Павлоградське_повстання_1930

Бути народовольцем вимагає від тебе Батьківщина, коли вона в скруті. А Україна сьогодні, як ніколи, у скруті.

Юрій Іллєнко Українська влада, при чому як і теперішня, так і минула, у питанні національно-визвольної боротьби українців у ХХ столітті, гостро спекулює тільки на темі УПА. Одні це проголошували позитивом, інші негативом. Але Ющенко і Янукович де-факто мовчать про боротьбу на Великій Україні. Причини для цього різні, але наслідок – один. Народився я в бандерівському краї – Прикарпатті. Моїми найвизначнішими українськими героями з дитинства є, безперечно, Шухевич та Бандера. Оскільки за фахом я не історик, то про боротьбу на Великій Україні я знав мало. Власне, тільки загальновідому боротьбу армії УНР із білогвардійцями та більшовиками. Рік тому я прочитав роман Василя Шкляра "Чорний Ворон". Для мене це стало справжнім відкриттям. При чому в мене відкрились очі на те, звідки й чому появилась ОУН та УПА. Так, саме брати Чучупаки, отаман Чорний Ворон – і є тими постатями, які надихнули на героїчну боротьбу наступне покоління українців. Саме ці постаті, які в умовах тотальної окупації московськими більшовиками створили в центрі України, на Черкащині, так звану "Холодноярську Республіку", куди окупанти декілька років боялись ступити ногою. Саме на мемуарах Горліс-Горського "Холодний Яр" виховувалось ціле покоління ОУН. А прямим зв'язком між повстанцями 20-х років на Великій Україні та 40-х років на Західній – стали ветерани Армії УНР. Той же Євген Коновалець очолював Курінь Січових Стрільців, який був одним із найбоєздатніших частин Армії УНР. А згодом створив ОУН. Нещодавно українці святкували день Соборності. Але практично ніхто з політиків не згадав про те, у чому саме проявилась ця соборність.

На моє глибоке переконання, не в тільки в тому, що ЗУНР об'єдналась з УНР. Насамперед – у продовженні боротьби, яку започаткували вояки армії УНР, холодноярські герої та інші повстанці на Великій Україні, і яку продовжили повстанці ОУН-УПА на Західній Україні.

Сьогоднішні зайди та вчорашні помаранчеві зрадники про це мовчать. Бо їм вигідно поділити Україну на "совково-малоросійську" Велику Україну та "нацюкову" Галичину, тим самим поділити нас на дві різні України. Тому й вручення Ющенком звання Героя України Бандері та Шухевичу є надто непослідовним. Адже так само потрібно було розказати людям про тих, хто став взірцем для наслідування для ОУН. Розказати про холодноярських героїв.

До прочитання цієї книги я, як і багато моїх друзів та знайомих, і гадки не мали, що на Великій Україні у свій час проходила така потужна збройна боротьба з усіма окупантами. У шкільній програмі я точно не пригадую згадки про ці події. Тільки прославлення героїв Холодноярської республіки та інших повстанців на Великій Україні, разом із популяризацією Бандери та Шухевича, покаже українцям і на Сході, і на Заході, що ми є єдиною нацією, і що в ХХ столітті ми всі боролися за свою волю та незалежність.

Мені, галичанину, абсолютно зрозуміло, що мешканцям Центральної та Східної України треба перш за все показувати героїв, які походять із місцевих міст та сіл – бійців легендарної Армії УНР, відчайдушних отаманів повстанських загонів, героїв Коліївщини та козацької доби. І тоді всі ці герої та борці логічно стають в один ряд із повстанцями Бандери та Шухевича. Свого часу Галичина була значно відсталішою в національному розвитку, ніж Велика Україна. Ідеї української нації на Захід принесли саме східняки – Шевченко, кирило-мефодіївці. Український націоналізм теж прийшов зі сходу – Міхновський, Донцов, Сціборський, армія УНР, холодноярці та інші повстанці. І зараз Галичина має "віддавати борги". Тобто поширювати націоналізм на схід. Так, як колись це робили східняки в Галичині. Саме тому ідеї націоналізму швидкими темпами поширює ВО "Свобода" на Східній Україні. А про успішність цих процесів свідчать останні дочасні вибори до Харківської обласної ради кандидата мажоритарника від ВО "Свобода", який набрав 10% голосів!

Цьогорічну Шевченківську премію в галузі літератури здобув Василь Шкляр, за роман "Чорний Ворон". І в мене постало запитання: хіба представники влади не читали роман? Чи вони прочитали назву, та й подумали: а який ще може бути ворон, як не чорний?...

Олександр Аронець  http://www.svoboda.org.ua/dopysy/dopysy/019595/

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Видання історичного клубу "Холодний Яр". Цікава і дуже важлива газета для підняття історичних знань і духовності українства, особливо центральних, східних областей нашої країни - УКРАЇНИ. http://nezboryma-naciya.org.ua/

Героїчні сторінки боротьби українського підпілля на Донбасі довгі роки залишалися прихованими від загалу шаром секретності архівів. Довгі роки ця тема була поза очами дослідників історії донецького краю. Але тепер, коли архіви СБУ стали доступні українцям, відкрилася й тема, що стала суспільно важливою та вкрай цікавою через свою актуальність та малу дослідженість. Саме темі українського націоналістичного підпілля на Донбасі у часи другої світової війни присвячене дослідження донецького історика Олександра Добровольського «ОУНівське підпілля Донеччини», що вийшло друком наприкінці 2009 року. Досліджуючи архіви СБУ та свідчення очевидців тих подій, Добровольський розповідає нам, ким були ті підпільники, що у далекі часи не жаліли власного життя та долі задля побудови Незалежної України. Автор то сухою мовою документів чи протоколів допитів, то емоційно-переконливо доводить нам, що міф про Донбас, що ніколи не відігравав ролі у боротьбі українців за власну державу – вигадка радянських та сучасних пропагандистів-антиукраїнців.

Боротьба українського національного підпілля під час другої світової війни тривала не тільки на західній Україні, як було прийнято вважати, а й діяла на Сході та Півдні України. Осередки ОУН діяли у Маріуполі, Слов`янську, Костянтинівці, Горлівці, Сталіно, Бахмуті та інших містах та селах Донеччини.

На чому так люблять акцентувати увагу російські дослідники української історії - так це на тому, що всі без виключення члени ОУН були галичанами, волиняками, буковинцями і т.д. Як правило, ніхто з них не аналізував біографічні дані цих людей, тож в якості допомоги варто подати невеликий список керівного та рядового складу членів ОУН Донеччини 1941-43 років. 1.Журба Олександр Авксентійович, 1906 року народження, м. Артемівськ Донецької області. Активно працював в ОУН у Донецьку. 2. Якубович Валерій (Всеволод) Іванович, 1903 року народження, с. Петриківка Дніпропетровської області. Провідник ОУН Красноармійського району. 3. Зубко Віктор Трохимович, 1912 року народження, м. Макіївка Донецької області. Оунівець Красноармійського району. 4. Костенко Дмитро Борисович, 1897 року народження, с. Гришине Красноармійського району Донецької області. Діяв у Красноармійську.

.................................................................  http://yark.hiblogger.net/489694.html

«Цілком можливо, що при правильній державній політиці згодом ми зможемо на прикладі українських підпільників, на досвіді їх жертовної боротьби виховувати молодь Донбасу. Ми зможемо навчити дітей та молодь патріотизму, любові до Батьківщини та показати, що тут, на Донеччині, є приклади героїчної боротьби українців», - розповів автор дослідження Олександр Добровольський кореспонденту порталу NGO.DONETSK.UA.

http://yark.hiblogger.net/465864.html&nbsp      

Науковці-історики дослідницького центру «Спадщина» зі Східної України об'єдналися для вивчення ОУН як історичного явища. Так, у Дніпропетровську презентували щойно видану книжку «Діяльність підпілля ОУН на Сході України». Над виданням працював колектив науковців із Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Харківської і Сумської областей. Книжку присвятили пам'яті одного з перших дослідників історії ОУН в краї Дмитра Куделі. За словами істориків, явище ОУН не було суто регіональним, «галичанським», а мало загальноукраїнський характер. Найактивнішу діяльність в часи Другої світової війни провадили оунівці Дніпропетровщини. «Були окремі випадки, коли розстрілювали не стільки німців, скільки своїх зрадників, поліцаїв. Чому окремі? Тому що на вбивства німці відповідали каральними акціями щодо мирного населення, розстрілювали мирних жителів», – укладач книжки, дніпропетровський дослідник Павло Хобот. Оунівський рух на Сході України постав не на порожньому місці. Історичне підґрунтя підпільництва вивчає директор Державного архіву Сумської області Геннадій Іванущенко. Іще за радянських часів, каже він, лісисту Сумщину називали «раєм партизанської слави», однак не уточнювали, якої саме. Наразі ж уже відомо, яким активним був селянський спротив радянізації Сумщини у 1920–30-ті роки. «Після закінчення війни боротьба не закінчилася, на Сумщині діяли окремі боївки УПА, остання з них – у Кролевецькому районі – діяла аж до березня 1948 року», – зазначає Іванущенко. За словами іншого науковця Юрія Щура, встановити точну кількість підпільників неможливо, це міф. Якщо ви десь бачите точну кількість підпільників – це профанація. Підпільники – це люди, які один одного не знають. Ми можемо вірити лише документу, де вказано, що в перестрілці загинула така-то кількість підпільників. «Вивчення оунівського спротиву в Східній Україні тільки починається: «білих плям» іще багато. Між тим науковці не виключають, що доступ до архівів СБУ скоро можуть знову обмежити», - заявив історик зі Слов'янська Донецької області Олександр Добровольський.

Наразі історики, які займаються вивченням східноукраїнської діяльності ОУН, об'єднали зусилля. У найближчих планах дослідників – друк великої збірки розсекречених архівних документів.

http://yark.hiblogger.net/710322.html

НЕЗБОРИМА НАЦІЯ Видання історичного клубу "Холодний Яр". Цікава і дуже важлива газета для підняття історичних знань і духовності українства, особливо центральних, східних областей нашої країни - УКРАЇНИ. http://nezboryma-naciya.org.ua/       http://forum.reactor.org.ua/showthread.php?p=94418

Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж по Кавказькі! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА — від Вісли і аж по Кубань.

Повстанська армія діяла на Кубані, існувала Козацька Повстанська Армія (КОПА) аж до 1950 року, коли, не маючи ресурсів для продовження боротьби, і судячи з усього, отримавши якусь команду від керівництва УПА, саморозпустилася.

Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань. КОПА — або Козача повстанська армія — аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура — як і в УПА, привітання — «Слава Кубані! — Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб низько освічених (межа була — не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених. Слухали роз'яснення причин боротьби за свободу Кубані. І погоджувалися з ідеєю єднання з єдинокровною Україною.

Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, — смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва — козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна — споконвічно козацька земля. Козаки — окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками — Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо — Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці — це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.

Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в посібництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменеломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана— Келеч Гірея (адига за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.

Уже по закінченні війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Московія досі приховує факти нищення українського національного козацтва Кубані.

Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».

По переписи 17 декабря 1926 года на Кубани проживало 49,2% украинцев, 42,7% населения составляли русские... Для Таганрогского округа соотношение составляло 71% / 22%. Доля украинцев в сельской местности фиксировалась на уровне 90%. Данные переписи 1939 г. зафиксировали уникальную в своем роде с точки зрения этнокультурных и этнодемографических процессов ситуацию: за межпереписной период на 86,5% увеличились численность русских на Кубани, тогда как численность украинского населения уменьшилась на 89,2%. А комзомбі хоч кіл на голові теши.

http://barvinok.ucoz.net/publ/istorija/vid_karpat_po_kuban_chuti_golos_quot_povstan_quot_general_shkuro/4-1-0-71

Матеріали з Вікіпедії   Кубанська Республіка   Українці_на_Кубані,_історичний_огляд    Кубанські Українці

Відео щоб не напірягатись: http://video.i.ua/user/323465/45553/276583/   http://video.i.ua/user/323465/45553/276816/

Розширення сфери діяльності ОУН за межі Західної України почалося в 1939 р. після приєднання цих областей до Української Радянської Соціалістичної Республіки. З початком Великої Вітчизняної війни у 1941 р. цей рух активізувався. Для походу на схід були створені спеціальні «похідні групи», які дійшли до Харкова, Донбасу, Криму і Кубані. Метою цього руху називається поширення національної ідеї і згодом — відновлення української державності [2] Обласні проводи ОУН Криму підпорядковувалися Південному крайової проводу в Дніпропетровську. [3] За інформацією СБУ, німці спочатку не звертали уваги на ці групи, а дізнавшись про мету їх діяльності, почали арешти і розстріли. Зокрема, в Криму гестапо заарештувало провідника ОУН Степана Теслю, який був страчений після допиту. [4] У всіх головних містах Криму діяли угруповання УПА, які називали революційними комітетами [5] Відомі також, що кримські татари воювали у складі УПА проти радянської влади [6] Відомо, що підрозділи Української Повстанської Армії в Криму діяли в Сімферополі, Євпаторії, Джанкої, Ялті, Українську, Петрівці, Севастополі, Старому Криму, Керчі, Феодосії, Алушті, Михайлівці і багатьох інших населених пунктах, які були поруч з дислокацією похідних груп. З донесення агента СД В. Косика від 31 грудня 1941 року, знайденого у секретних справах Рейху, нам стало відомо, що зі Львова до Криму революційна ОУН направила шість похідних груп, близько 40 чоловік. Тільки одного повстанця нацисти арештували по дорозі в Крим. [7] Взимку 1941—1942 р. починаються розстріли членів ОУН, фашисти дають вказівки поліції, військовій розвідці і СД посилити роботу особливо щодо викриття похідних груп, які були спрямовані до Криму. ОУН революційна в той час створила Український Революційний Комітет з підготовки повстання проти німецьких загарбників, адже ніхто не бачив перспективу перемоги над Німеччиною. Комітет очолив Микола Шапар, який потім загинув при виконанні однієї з бойових операцій. Згодом, з середини 1942 року, заступником голови комітету з пропаганди був призначений Володимир Шарафан, що займався мобілізаційною роботою, створенням культурологічних і освітніх установ, поширенням націоналістичних агіток. [7] У січні 1942 р. в Криму з'явилися 6 нових похідних груп ОУН. Проте цього разу всі їхні члени належали до бандерівської гілки цієї організації і були вихідцями або з Галичини, або з Правобережної України. Кожна з груп налічувала, в середньому, по 6 чоловік. Вони намагалися створити в Криму підпільний рух, однак, за словами українського емігрантського історика В. Косика, випадки підтримки кримчанами були поодинокими. [8] У відповідь на підпільну діяльність ОУН з боку німецьких окупаційних властей негайно пішли репресії. Так, член однієї з похідних груп, що проникли до Криму, був заарештований ще по дорозі до Сімферополя. Інша похідна група, чисельністю в 14 осіб (керівники Р. Бордаховскій і Наконечний), була в повному складі заарештована і розстріляна гестапо в Джанкої на початку грудня 1941 р. На початку наступного року в Сімферополі за наказом Служби безпеки (СД) було закрито місцевий український театр, а ряд його акторів було заарештовано за зв'язки з ОУН. Одним з небагатьох уцілілих був член «Південної похідної групи» Б. Суховерський, який ще протягом 1942 р. продовжував організаційну роботу в Криму. [9] З самого початку прибуття до Криму похідних груп ОУН почала зазнавати значних втрат у боротьбі з фашизмом. Так, Іван Осадчук, провідник кримських українських повстанців у грудні 1941 року був арештований в Євпаторії і згодом розстріляний гестапівцями. У лютому 1942 року гестапо заарештувало 14 повстанців Джанкойського українського революційного комітету на чолі з провідником Романом Бардахівськім та його помічником, учителем школи Наконечним. У тому ж 1942 році, трохи пізніше, від рук фашистів загинули відомі серед кримського населення організатори повстання: Степан Ванкевіч, Михайло Лобак, Степан Тесля. Але боротьба кримських українських націоналістів за незалежність української державності не припинилася. [7] Після провалу Джанкойської групи Дніпропетровський Крайовий Провід усуває від керівної роботи Івана Янчишина і призначає провідником Степана Теслю, який розвиває господарсько-торговельні об'єкти Революційного Комітету, залучає свідомих борців з числа інтелігенції, робить спробу підняти націоналістичний рух в Криму. Поширюються газета «Наступ», журнал «Пробоєм», в яких показані портрети чільних націоналістичних лідерів і програмні принципи. До Сімферополя прибуває і мельниківської провідник ОУН Борис Суховерський. Були організовані зустрічі з існуючими похідними групами. На квартирі Базідевіча по вул. Жуковського він поставив завдання групі Ярослава Савки, в складі якої перебувало 8 осіб, з них — 6 сімферопольців. З другою групою зустріч відбулася на квартирі Володимира Шарафана на вул. Профспілкової. Потім зустрічі відбулися і на інших явки в населених пунктах Південного узбережжя. [7] У той час на півострові активно працювало бандерівське підпілля. Воно мало більш розгалужену партійну мережу, яка формувалася за принципом трійок, виконувало чітку програму з підготовки повстання на відміну від тодішніх завдань мельниківців — взяти владу шляхом просочення своїх кадрів до керівних органів влади і проведення мирного перевороту. Розуміючи нездійсненність утопічного проекту, основна частина мельниківців перейшла в революційну організацію. У тому числі перейшли в революційну ОУН Ярослав Савка — колишній петлюрівський офіцер, і Володимир Шарафан. З активістів національного руху, які в підпіллі вели боротьбу, на сьогодні відомі одиниці. Після арешту гестапо Степана Теслі, провідником у квітні 1943 року його призначають 25-річна Катерина Мешко з добре підробленими документами на Ольгу Прудник. [7] Катерина Мешко створює військову референтуру, яку очолює Григорій Волощук. До Криму прибувають три легіонери УПА, відомі лише імена: Ігор, Степан і Петро, а керівництво місцевим УПА бере на себе глибоко законспірований керівник служби безпеки під назвою Головна Булава. Було створено загін самооборони на чолі з працівником станції «Сімферополь» Рустемом і тридцятьма працівниками залізниці. Частково формується загін УПА «Бійці», сотником якого призначається севастополець Василь Чмига, він же Моряк. Створений навчальний загін «Сиваш», який очолює колишній петлюрівський офіцер Ярослав Савка і його син Віктор. Севастопольський провідник Іван здійснює закупівлю зброї, медикаментів. У зв'язку з проведенням бойових операцій створюється госпіталь. Звільнені загоном Рустема військовополонені та завербовані до Німеччини переправляються за їх згодою до загону «Сиваш» або в партизанські з'єднання. [7] Зв'язок з партизанами Сімферопольський революційний комітет здійснював через зв'язкових. Було поставлено завдання якомога більше відправити звільнених у партизанів, щоб потім безкомпромісно можна було схилити партизан на свій бік. Але і Революційний Комітет піддався репресіям. Його господарсько-торгова частина була легалізована під назвою Український допомоговий комітет. У жовтні 1943 року «за невиконання наказу про виділення 400 чоловік для охорони залізниці» німецьким комендантом легалізована частина революційного комітету була заборонена. Почалися арешти українців, запідозрених у приналежності до підпілля. Гестапо звіріли, обставляючи своєю агентурою арештованих українців. Їм вдалося вийти на явочну квартиру в Джанкої. Майже два місяці карателі вистежували явку бандерівського підпілля і в травні 1943 року гітлерівці захопили і вбили Вольчака. Наприкінці 1943 року у ворожій катівні був розстріляний і Степан Тесля. [7] Чинний загін УПА «Бійці» вирушив на з'єднання з УПА-Південь, почавши бої в Одеській області. У Голованівському районі в бою з німцями загинув його сотник Василь Чмига. [7] У серпні 1943 року Катерина Мешко разом з Володимиром Шарафанов були викликані до центральних органів УПА. Катерина залишилася у Львові, а Володимир повернувся до Криму і активізував Український визвольний рух. Він провів переговори з командуванням партизанських загонів, намагаючись залучити їх до кримських похідних підрозділів УПА, неодноразово зустрічався з Озенбаш, що керував кримськотатарською організацією націоналістів та представниками підпільної організації росіян Криму «Нова Росія». [7] До того часу Головна Булава Криму об'єднувала дев'ять повстанської груп, що діяли в найбільших населених пунктах Криму. З підходом радянських військ частина повстанців була відкликана на посилення УПА-Південь, частина — партизанських з'єднань. Зараз відомі 43 кримські повстанці, які боролися за незалежність України в УПА, але розвідка з пошуку фактів української визвольної боротьби в Криму триває, і читачі ще дізнаються про нових героїв. [7] 13 квітня 1944 був звільнений Крим. Багато українських повстанців були мобілізовані. Так, Володимир Шарафан брав участь в боях за визволення Севастополя і був важко поранений на Малаховому кургані. Лікувався в Алуштинському евакуаційному госпіталі, де був заарештований. Трибуналом НКВС 4 липня 1944 він був нібито засуджений за ст. 58-1 «б» і 58-11 КК РСФСР до вищої міри покарання з конфіскацією всього майна і 13 лютого 1945 страчений. Але в справі відсутній протокол судового засідання, а три підписи під актом виконання зроблені одним почерком. [7] Лише в 1993 році Шарафан за Законом України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» був реабілітований.

Матеріали з Вікіпедії