Половина України розмовляє російською, так, принаймні, я чую зусібіч, чи то в Росії, чи то тут — удома. І все ж таки, якою мовою розмовляє Україна?
Що стосується Росії, то там, судячи з нарікань учених-філологів, письменників і просто небайдужих, стурбованих росіян, не все благополучно з мовою. Значний внесок академіка Дмитра Лихачова в збереження чистоти та правильності російської мови. А ось російський актор Михайло Козаков (який до того ж майстерно володіє пером) спересердя якось зауважив, маючи на увазі мовні нісенітниці, недбалості: «Мені здається, що наші журналісти геть утратили совість».
Дедалі частіше звучать нарікання американської громадськості щодо стану англійської мови в їхній країні. Загальновідомі надзвичайна уважність, вимогливість і суворість французів до норм своєї мови.
Кажучи про геть неблагополучний стан російської мови на її батьківщині, хочу порушити питання російськомовної ситуації в Україні. Це моє власне аматорське дослідження, не підкріплене науковими статистичними обчисленнями.
Якось один композитор декількох відомих пісеньок сказав не без бравади в телепередачі, зловживаючи українським «г» та київсько-подільськими інтонаціями: «А чего это я должен говорить по-украински, когда «хгаворю» по-русски?». Васю, та хто тобі сказав, Васю, що ти розмовляєш російською? Існує така собі ностальгія за говором наших міських дворів, але ми вже давно не Володьки та не Мишки, а Володимири Петровичі та Михайли Івановичі, і мова — наша основна характеристика.
Не бажаючи жодним чином нікого, боронь Боже, образити, хочу сказати: я не знаю, «на чом» розмовляє пів-України, але назвати це російською — не наважуюся. У моєму оточенні багато російськомовних людей, повірте, людей освічених. Повірте і в те, що більшість із них грішить помилками: насамперед, звичайно ж, неправильними наголосами, які дуже строгі в російській, потім — неправильне використання прийменників, і, зрозуміло, густий заміс української артикуляції (вимови) й інтонації.
Якщо умовно назвати суржиком українську з русизмами (про що йтиметься нижче), то я не маю на увазі тих, хто розмовляє суржиком. Повторюся, йдеться про людей, які думають і розмовляють, на їхню думку, нібито правильною російською мовою. Припускаю, що деякі навіть і не здогадуються, не усвідомлюють неповноцінності своєї мови.
Якось прослухавши себе на магнітофонному записі, я як філолог (плюс три аспірантські роки в Москві) ахнула: зрозуміло, я не плуталася, як у соплях, у дієприслівникових та прислівникових зворотах, але інтонації, але приголосні! Посміхнувшись, подумала: да-так, чудовий актор російського театру, професор Микола Миколайович Рушковський із його напрочуд красивою російською мовою не взяв би мене свого часу на свій курс у театральному за всієї, сподіваюся, взаємної симпатії. Але легко втішилась: в мене ж є вихiд, вихід — моя рідна українська мова.
Прислухайтеся до російської мови в транспорті, на вулицях, у магазинах, до того, що долинає з телеекрана з вуст директорів заводів, деяких журналістів, ведучих програм, чиновників — вони розмовляють українізованою, українською російською (так я назвала це). Що й зрозуміло: рідні звуки закладені в нас століттями, на генетичному рівні. І не зміг Вася-Васильок навіть за ці самі століття переважити Грицька-когутика (півничка). Таким самим покаліченим обрубком користуються наші діти, прислухайтеся.
Ця стаття написана до «оранжевих подій» в Україні. Ну вжеж у цi днi наслухалися з вуст російськомовних депутатів таких мовних перлів, зразків неграмотності, перелік яких зайняв би багато сторінок. Шановні добродії депутати, ви бажаєте говорити російською? То зверніться до викладачів, займіться своєю мовою. Неприпустимо вивергати водоспади неграмотності на ваших виборців і на іншу поважну публіку.
То якою ж мовою розмовляє Україна? Вважаю так: частина — українською, частина — суржиком, а решта — розмовно кульгають на чомусь, чому не можу дати назви.
Я раптом виявила, що уникаю галасливих місць, громадського транспорту, намагаючись врятуватися від лінгвістичного терору.
Єдиний випадок, який не викликає в мене роздратування, — спогади фронтовиків. Більшість із них — колишні сільські хлопці, а на війні, щоб вижити, «берегись» та «ложись» повинні звучати однією мовою. Але їх не зовсім, скажімо, правильну російську мову я слухаю з глибоким співчуттям. А ось телевізійні «Народна платформа» та «Скажи» — таке собі карикатурне та разом із тим, на жаль, реальне відображення мого народу.
То який висновок? Цілком можливо, думка моя спірна, але, на мій погляд, російськомовна Україна ніколи не заговорить красивою, а якщо не красивою, то хоч би правильною мовою. Стверджую це як багаторічний викладач-філолог.
Згадую гостре почуття сорому, яке я відчула біля телевізора кілька років тому, під час телемосту з вулицею: якийсь хлопчина чи то з Донецької, чи то з Запорізької області поставив запитання відомому московському тележурналісту Сергію Доренку, який навідався до Києва, щось на зразок «ото, што в нас с русским языком?», мовляв, затирають і тому подібне. «А що, — здивувався Доренко, — вам забороняють розмовляти російською? Якщо ви не можете написати українською заяву, попросіть когось. Та говоріть! — І скоромовкою додав: — Якщо це, звісно, російська».
Одна моя знайома з Росії, яка прожила десять років в Україні, із, можливо, навіть і неусвідомленою зверхністю якось заявила: «Тут майже ніхто не розмовляє російською без акценту». Я вельми здивувалася: майже кожна людина мовою іншої країни розмовляє з акцентом. До речі, за ці десять років вона так і не заговорила мовою землі, яка дала їй затишок, притулок та сім’ю, та й в російській в неї зустрічаються огріхи.
Чудовий російський письменник Анатолій Стреляний розмовляє з непозбутним акцентом рідного краю, але мова його багатобарвна i правильна. І легкий український наліт, як відгомін далекого дитинства, додає, на мій погляд, деякої пікантності його радіовиступам на «Свободі».
Вельми симпатичний хлопчина з відомої поп-групи, почавши давати інтерв’ю українською, потім сказав: «Нет, я лучше перейду на русский — у меня так красивее». Ні, мій любий, ні, мій славний, не «красивее», та й немає такого слова в російській мові. А ось коли ти розмовляв українською, тобі, ймовірно, було складніше, але ти стежив за мовою і фрази були без звично-банальних штампів, характерних для шоу-бізнесу, і виглядав ти інтелігентно.
Я в жодному разі не проти молодіжного сленгу. Він існує в багатьох мовах, і через певний час деякі «приколи» переходять у словник. Але й тут слiд бути обережними та дотримуватися почуття міри: їх величезна кількість, особливо затертих, — надто периферійна та представляє вас не з кращого боку.
Якось пізно ввечері я випадково почула по телевізору інтерв’ю з Андрієм Данилком (здається, на Першому каналі). Спершу я не зрозуміла й вирішила, що він виступає в своєму жанрі. Але ні — це справді було інтерв’ю з Данилком, а не з Віркою Сердючкою. Славне хороше обличчя, і говорив він речі розумні та слушні. Але російська, російська!.. Я просто перелякалася: «в них», «в нас» тощо. А ось нещодавно в іншому інтерв’ю, розповідаючи про свої плани, крім усього іншого, сказав: «Я вирішив навчитися розмовляти російською — і навчуся.» Вельми похвально. Тобто він як гомо сапієнс (істота мисляча) добре розуміє ущербнiсть своєї мови. Але ми зі Станіславським знову не віримо: для того, щоб позбутися української артикуляції, треба години провести в лінгафонному кабінеті, як ми, бувало, в Інституті іноземних мов. Але, на мій погляд, для пана Андрія, зважаючи на його талановитість, не становитиме особливих труднощів оволодіти саме хорошою українською, i ось тоді він точно заговорив би в мене англійською. Якщо вам потраплять на очі ці рядки — ласкаво прошу, пане Андрію, але за вищезгаданої умови.
У США мова конгресменів є зразком для наслідування. Залишу без коментарів як уже загальник говоріння наших російськомовних депутатів; у виступі одного з них (із Криму) я нарахувала не менше шести помилок. Тут слід зауважити, що російська мова в Криму була та є — щось неймовірне. І хоча місцеві жителі — люди прийшлі, в більшості своїй вони вчилися в російських школах, де, як і в усій Україні, переважала російська. І некоректно шукати причин у тому, що зараз, мовляв, у школах введена більша кількість годин державної мови. Мова в Криму завжди мало радувала. Але стогони щодо «загибелі» російської мови почалися чомусь саме тепер. А чому не двадцять, не тридцять років тому? Чому тоді не були чутні голоси дбайливців і захисників, ревнителів і спасителів? А саме тепер, коли незалежна держава хоче врятувати свою мову, що цілком природно?
У розвинених країнах еліта — це люди, які «набрали» багато освіти, коротко скажемо так. У нас чомусь елітою називають людей, тією чи іншою мірою наближених до влади або до нових багатіїв (до останніх, до речі, не відчуваю жодних негативних почуттів: багатіють люди — багатіє країна). Але, на жаль, мовний пейзаж того середовища «скудоумен» та убогий. Не хочеться згадувати осточортілі «как бы», «чисто», «типа», «конкретно» та невикоренені «ложить», «ихний» і «одевать пальто» замість «надевать». Однаковість затертих фраз-кліше до одурі подібна до одноманітних гіпсокартонних «євро-ремонтiв» з арками та навіває понурiсть, щоправда, породжуючи багато анекдотів й «афоризмів», в чому є така собі втішливість. На запитання «А що це за людина?», мої друзі часто коротко відповідають: «А-а, «ложит». І все вже сказане. Ось ще кілька жартів, що розлетілися Україною: «конкретный премьер конкретной страны» й абсолютно приголомшуюче «дорогие матеря».
Неграмотна еліта — це нонсенс. То який вихід? Як позбутися цієї мовної примари, що межує особисто для мене майже з насильством? Якщо, як я вважаю, більшість, особливо ті, кому за тридцять, ніколи не оволодіє правильною російською мовою — а я, повторюся, вельми переконана в цьому, — то, природно, немає й імовірної надії, що ця сама більшість раптом виявиться спроможною вимовити приємну для слуху українську фразу. (Я буду щаслива, якщо помиляюсь.)
А ось для людей, які розмовляють суржиком, тобто як ми вирішили вище, українською з русизмами, ситуація аж ніяк не безнадійна. У відповідь на мою українську багато співрозмовників природно й охоче одразу переходять на рідну, трохи ніяковіючи та утрудняючись цими ж русизмами. За моїми особистими спостереженнями, «замислившись», людина позбувається їх протягом тижня — двох місяців (залежно від гнучкості мислення та сили бажання). І ще одне спостереження — людей, які легко «перестрибують» із російської на українську, мені набагато легше навчити говорити англійською. Ті ж, для кого існує бар’єр перед українською, він такий самий високий і перед іноземною. Пояснення цьому не потрібно, хіба що можу додати — багато українських граматичних конструкцій дуже близькі до таких в англійській та німецькій.
До чого ж я веду? І який вихід? Хоч як би справжня українська еліта не сподівалася, але ж не заговорить «враз» міське населення центра та сходу країни українською. Не зачіпатимемо тут історичні і політичні причини (хоча куди від них дітися?). І що ж робити?
Підростають діти, і дедалі частіше моє вухо з відрадою вловлює рідну мову. І тут я звертаюся до батьків: допоможіть їм. «Так, — скажіть ви дитині, — я не розмовляю українською, але ось поясни мені це слово або переклади оте». Грайтеся з ними. Пограйте з дітьми біля телевізора: хто швидше та більше «піймає» помилок, яких сила-силенна звучить із телеекрана. Прослухайте разом регулярну передачу на українському радіо про правильне вживання слів, хай це буде так само природно, як ви водите дітей до цирку, зоопарку або лялькового театру. До речі, колись у російському журналі «Наука и жизнь» існувала рубрика — щось на зразок філологічного практикуму, здебільшого загадки на вибір правильного наголосу. Такі передачі є в нас на радіо й телебаченні, але слова даються списком, що погано запам’ятовується. Методика навчання містить не тільки і не стільки переліки, а й об’ємний ігровий матеріал, навіть для дорослих. Батьки повинні допомогти школі, де, чого гріха таїти, викладачі, зачинивши двері класу, розмовляють у вчительській російською і часто вельми посередньою. Поясніть, доведіть дитині, що краща візитна картка особистості — не тільки «прикид» та іномарка, це насамперед наша мова та вираз обличчя, за який людина відповідає з роками. І які вражаюче взаємопов’язані. Правильна мова — це вхід у культуру. І це майже як вирок. Дайте своїм дітям шанс, полюбіть разом із ними красиву, співучу, з її лукаво- мудрим гумором, незвичайно багатогранною та гнучкою лексикою нашу мову.
Зробіть зусилля, нахиліться, підніміть нашу надзвичайно багату українську літературу та культуру, що розкинулася перед вами, й станьте вдвічі багатшими самі. Не вірте вузьколобому міщанському твердженню про їхню нібито несамодостатність. Не беріть за приклад густопсову обивательську логіку: не люблю — бо не знаю, не знаю — бо не люблю.
Один хороший московський письменник, закінчуючи переклад книжки Василя Стефаника для прекрасної серії «Літературні пам’ятки», пригнічено признався мені, що йому сумно розлучатися з цим шедевром. Зробіть невелике зусилля, прочитайте з десятикласником, наприклад, оповідання того ж Стефаника або «Три зозулі з поклоном» Григора Тютюнника, а з малюком — вивчіть сповнені ніжної поетичності «А я у гай ходила» Павла Тичини, або «Мамо, прийшла вже зима» Лесі Українки. Не забудьте зайвий раз похвалити дитину та наголосити, що вона може те, чого не зуміли ви.
Повірте мені як багаторічному педагогу: ваші зусилля, безумовно, принесуть плоди, і ваша дитина, і ви самі справді станете інтелектуально багатшими на цілу культуру.
Багато СНДівських людей скаржаться мені, що за кордоном оточуючі не дуже й хочуть із ними спілкуватися. А кому це цікаве: комунікація на рівні «твоя моя понимай»? Мені з моїми друзями дуже комфортно за кордоном, бо наша іноземна мова грамотна, а отже — інтелігентна. Існує незаперечний взаємозв’язок між володінням рідною мовою та можливістю вивчити іноземну.
Надто дивною для мене була запекло-ворожа реакція на пропоновану реформу української мови саме з боку тих, хто розмовляє російською, і не знає, не відчуває відтінків української. «Що це за слова, — обурювалися вони, — «мовленєва практика», «слухавка», «гелікоптер» або «чудасія». Це нагадало мені те, як ми в дитинстві, знайшовши в словнику англійське слово, що непристойно звучало російською, з ідіотським смiхом повторювали його.
Ви — у вільній країні. Вибір мови за вами, але — мови, а не якогось недомислiя.
Кожна мова — і не лише літературна, а й діалектна — надзвичайне багатство: волзьке «окання», уральське «цокання», м’який полтавський говір, злегка полонізована «львівська говірка». І коли в пана Литвина проскакує в українській, наприклад, слово «фороба», а в пана Плюща — «мікрохвон», то не треба, панове «знавці», презирливо кривити губи: навіть у російській літературі ХIХ століття місто Фастів називалося Хвастів.
Багатьом українцям важко вимовити «у нас» російською, їхнє «в нас» — неподоланне. Такі особливості утворення українського звуку. І особисто мені дуже подобаються особливості звучання української мови І. Плюща — воно природне й органічне для його краю.
Не так давно, почувши вперше наспіви єврейського містечка у виконанні хорового колективу, я була приваблена їхньою мелодійністю та дуже поспівчувала євреям, які втратили, не зберегли свою мову — ідиш, через, звісно, обставини та ситуації (які я тут не зачіпаю) в тій колишній країні.
Викликає глибоку повагу єврейський народ Ізраїлю, який відродив стародавній іврит, а й серед тих поки що небагатьох у Європі, хто знає історію моєї країни, існує шанобливе здивування, навіть подив щодо того факту, що українцям узагалі вдалося зберегти свою мову, попри багаторічні, наполегливі та послідовні гоніння. У результаті, на мій погляд, постраждали обидві мови: мова- прибулець, велика та могутня для росіянина, перетворилася на те, що ніяк не назвеш такою, а мова корінна «збагатилася» русизмами, не притаманними їй зворотами та горезвісним суржиком — тобто, відбувається девальвація та профанація слова.
Отже, усе вищесказане — про стан російської. А що ж у нас із державною мовою? Ну, панове молоді українські журналісти, скажу вслід за російським актором, іноді мені здається, що у вас немає ні совісті, ні професійної амбітності, ні елементарної грамотності. Постійні кальки(*) з російської, нескінченні «родзинки» (хоча російська «изюминка» — вислів повноцінний), «козли відпущення» замість «офірний козел». Чувала я й таке: «чергова качка облетіла...» (калька з російської «очередная утка», тобто дезінформація) та «підкласти велике порося» (калька з російської «подложить свинью»). У мене цілий список програм, дат і прізвищ тележурналістів, які грішать такими «родзинками». Я нікого не називаю тут, тому що мета моя — не принизити якийсь конкретний канал або когось із персоналій, а привернути увагу до проблеми. Та візьміть, нарешті, з полиці книжку будь-якого хорошого українського письменника, фразеологічні словники, яких професіонал має мати предостатньо, прислухайтеся до мови українських учених або тих самих письменників, наприклад, на каналі «Культура»! (А, до речі, куди подівся цей канал?) Мене не цікавить біжучий рядок із вказівкою марки одягу ведучого, було б цікавіше прочитати прізвище редактора передачі, прізвище хорошого перекладача зарубіжного фільму, як це ми побачили після блискуче перекладеного мюзиклу «Моя прекрасна леді»: у кінці великим планом — переклад Бориса Тена (на «1+1»).
Існує закон про державну мову, але будь-який навіть найкращий закон потребує підтримки. Чому б не ввести систему штрафів за ляпи та неграмотність, аж до позбавлення ліцензії? Яка газета або який із каналів наважаться ввести, наприклад, рубрику «Помилки на телеекрані, виявлені глядачем» і навіть влаштувати своєрідний конкурс серед них, а також конкурс на виявлення «найзнаменитішого» горе-журналіста або політика. Упевнена, тисячі телеглядачів охоче і навіть з азартом візьмуть у ньому участь. Одразу пропоную першого кандидата в переможці серед тих, хто оволодів нерідною мовою, — Р. Чубарова.
Неймовірно складне завдання постає перед нашою країною, хоча позитивні прецеденти відомі: зміцніла та змужніла фінська, яку і не вважали за літературну, вивільнившись із-під превалюючої тривалий час шведської. Відомі й інші приклади, коли державна мова країни гідно повертає собі належний статус.
Дискусії про мову тривають у кожній країні, триватимуть вони й в Україні, викликаючи біль у одних і незбагненне для мене глухе неприйняття та нерозуміння в інших. Я не хочу, щоб мій народ, моя країна були розділені стіною ворожості й існували мовби на двох різних орбітах, будучи водночас уособленням безкультур’я та неграмотності, не хочу, щоб моїх одноплемінників називали напівпрезирливо «жлобами».
Не бажаючи повторюватися, повторюся: а й небагато треба — прослухайте себе на магнітофоні, посміхніться, докладіть небагато зусиль — хай наші діти мають кращий вигляд, ніж ми. А головне — розуміння почуттів, а часом і відчаю співвітчизника, який мешкає поруч і розмовляє рідною мовою.
То якою російською розмовляє пів-України?
(Людмила СТЕЛЬМАХ, «День», 29.12.2004р)
Не засмічуйте свою мову матюками, бо перетворите себе на "чєловєка руской культури" на зразок героя України народного депутата від партії регіонів директора шахти "Красноармійська" Леоніда Байсарова
Борис Рогоза. Уроки державної мови № 1 - 37
http://www.ex.ua/view/5361303
Любіть Україну
Краплиночку раю,
Любіть її мову
Чудову благаю.
