41. у крихкості ночі (читаючи Рільке).

де зорі згублені в небі
і хмари тінями чорні
торкають у томності крони,
які у чеканні сонця
хитають, росхитують темінь
і холод вповзає в оселю,
оманно де жевріє світло
з підсвічника біля
глибокого крісла м"якого,
в якому
читаю Рільке
я,
гортаючись в пледі,
зіщулений мерзло
в стінах
 самотності сірої долі,
у котру занурене місто
злиденне й вороже до світу...

аби врятувати душу
читаю лірику -
ліри
велично лунають струнні
мелодії у передзвонах,
хвилюють чуття і роздУми
у вишуканості слова.
о, ночі осінньої крихкість!
непевне де все,
умовність
і не стійке,
і згубне,
розстріляне
і жорстокість
у місиво місить
кров"ю
политую землю, з якої
дерева ростуть
і квіти,
і трави хлібні,
і постає жертовність
багаторядно хрестами.
з землі стражденної також
хворобно щкіриться місто -
немов гнилими зубами
будівлями в темне небо,
в яких де-не-де випадкове
виблискує світло у вікнах -
ті зуби (криві, росхитані)
стирчать у погризаний обрій...
це хворе, довбане місто,
в якому я скніти мушу,
ковтнуло моє майбутнє,
у посміху так і завмерло.
втискаюся глибше в крісло
наляканий тим, що все це
завалиться, згине,
манаттям
придушить мене в цих стінах
зі спогадами у тінях
(які не згадаю ніяк
і ніколи!),
загорнутого у саван,
у лахи самотності рвані...

вчепився у томик Рільке,
в останній зв"язок зі світом...
і визирнув раптом місяць,
бліда між хмарами кома,
і крапками світлими зорі
мені замигтіли спасінням.

о! ночі осінньої крихтість...

40. у сутінь осінню...

...і вже не чекаю нічого... - нічого
осіньої днини
у часі буття
ні доброго слова
ні погляду злого
ні правди
ні кривди
ані забуття
хіба що торкнеться
в трагічній цій тиші
подих до спогадів
аж до душі
легким вітерцем
який віти колише
в опалому листі
зітханням стишив...
чужий в сьогоденні
старий і спокійний
у сутінь осінню
дивлюся у степ
повз мене минають криваві події
та з ока сльозою печаль не спаде...

...тепло осені таке лагідне
сині-просині далі ладними

трави хиляться в обрій мандрами
степом мріями безтуманними

гай із вІтрами у осяянні
в злоті вітами спів оманою

тихим сполохом річка звивиста
сумом-спомином в серці зливою

води холодом дзвінко лунами
наче сходами до минулого

сходом-заходом день у осені
мрія лагідна в сині-просині...

такі яскраві дні.
але й сумні в одночас.
прозорі та ясні
розлуки час пророчать.
а зронені слова
луною впали в осінь,
у схилені гріва,
в жорсткі пожовклі коси.
і вітер уві сні
зітхає мов поночі
в такі яскраві дні,
але й сумні в одночас.
у сонячную рань
гаї скидають листя,
птахи крізь біль прощань
до вирію знялися.
за ними неба синь
накрили сірі тучи -
погоди не проси
у сірості гнетючий.
ідуть дощі рясні
немов сльоза на очі...
осінні мерзлі дні
й печальнії в одночас.

...і пил здійняв на дорозі вітер,
обпале листя летить услід,
у смутку в стЕпу схилились квіти,
в полинних хвилях останній цвіт.

з вербою річка веде розмови,
у волі в небі ширяє птах.
а темні хмари в таємній змові
імжу сплітають у небесах.

ту сіть роскинуть в осінню днину
на степ, на місто, на весь окіл -
дощевий шурхіт печаллю злине,
спаде на серце щемливий біль.

по тій дорозі підеш до хати,
відчиниш двері, розпалиш піч
і кинеш погляд в віконні грати -
там степ, тополя і скоро ніч,

на всохлій гілці самотний ворон -
мов згубний жереб о цій порі -
за обрій цілить ворожим зором,
де зорі в схові ще до зорі;

і дощ зсковзає по шклу струмкАми,
і край дороги темніє крак...
п"єш філижанку міцної кави,
в задумі стане вмить тоскно так...


_____
крак - кущ

(слова Александр Олесь):