Токарєв розповів про прибуття навесні 1940-го в Калінін групи високопоставлених працівників НКВС на чолі з Блохіним для розстрілу поляків, яких утримували в Осташковському таборі. Коли все було готове до початку першого розстрілу, Блохін, як розповів Токарєв, зайшов за ним: «Ну, підемо ...» Ми пішли, і тут я побачив весь цей жах ... Блохін натягнув свою спеціальний одяг: коричневу шкіряну кепку, довгий шкіряний коричневий фартух, шкіряні коричневі рукавички з крагами вище ліктів. На мене це справило величезне враження - я побачив ката! »У першу ж ніч команда під керівництвом Блохіна розстріляла 343 людини. У наступні дні Блохін розпорядився доставляти йому для розстрілу партії не більше 250 осіб. Навесні 1940-го під керівництвом і за безпосередньої участі Блохіна в Калініні було розстріляно 6311 військовополонених поляків. Можна припустити, що такої «ударної» акцією він подвоїв свій попередній особистий рахунок розстріляних. По відношенню до безпосередньо не брала участі у розстрілах Токарєву Блохін проявив поблажливе «шляхетність» професійного ката, котра усвідомлює, що не всі здатні на те, на що здатний він. Складаючи для преміювання список учасників розстрілів, він включив до нього і начальника УНКВС Токарєва ... Ким же був цей чоловік, чиєю рукою вершився сталінський свавілля? Скупі рядки його автобіографії оповідають про те, що він народився у 1895-му в селі Гаврилівські Суздальського району Івановської області в сім'ї селянина-бідняка. З 1905-го одночасно з навчанням працював пастухом, потім каменярем, працював і в господарстві батька. 5 червня 1915-го зарахований рядовим у 82-й піхотний полк у Володимирі, дослужився до молодшого унтер-офіцера. З 2 червня 1917-го - старший унтер-офіцер 218-го Горбатовський піхотного полку на німецькому фронті, був поранений, лікувався в госпіталі в Полоцьку до 29 грудня 1917-го. Потім до жовтня 1918-го, залишаючись в стороні від політичних бур, він селянином в господарстві батька, а 25 жовтня 1918-го добровольцем вступив на службу в Яновський волосний військкомат Суздальського району. Незабаром Блохін зробив і свій політичний вибір - у квітні 1921-го вступив в комуністичну партію і тут же, 25 травня 1921-го, був призначений в 62-й батальйон військ ВЧК в Ставрополі. Тепер розвивається його чекістська кар'єра. З 24 листопада 1921-го він помкомвзводу в загоні особливого призначення при Колегії ВЧК, з 5 травня 1922-го комвзводу там же, з 16 липня 1924-го помічник командира 61-ї дивізії особливого призначення при Колегії ОГПУ. 22 серпня 1924-го Блохін висувається на посаду комісара особливих доручень спецвідділення при Колегії ОГПУ. Тепер, крім іншого, в його обов'язки входить і приведення розстрільних вироків у виконання. І дійсно, з весни 1925-го підпис Блохіна регулярно зустрічається під розстрільними актами. Може бути, він і далі був би всього лише одним з рядових расстрельщіков, але раптово відкрилася висока вакансія. 3 березня 1926-го Блохін був призначений тимчасово виконуючим посаду коменданта ОГПУ (замість відсутнього К. І. Вейса). А вже 1 червня 1926-го Блохіна затвердили на цій посаді. Доля його попередника Карла Вейса виявилася незавидною. У підписаному Ягодою наказі ОГПУ № 131/47 від 5 липня 1926-го йшлося про причини його зняття з посади і осуду: «31 травня 1926 постановою Колегії ОГПУ Комендант ВЧК / ОГПУ Вейс Карл Іванович засуджений до позбавлення волі на 10 років з суворою ізоляцією за обвинуваченням його у зносинах з співробітниками іноземних місій, явними шпигунами. Наявними у справі встановленими даними Вейс характеризується як абсолютно розклався, що втратив всяке розуміння лежала на ньому, як чекіста і Комунарів, відповідальності і не зупинився перед фактом крайньої дискредитації Об'єднаного Державного Політичного Управління, співробітником якого він складався ». На відміну від Вейса Блохін вів себе правильно і на посаді коменданта беззмінно пропрацював довгі роки аж до виходу на пенсію. Будучи на роботі в ОГПУ, Блохін екстерном здав заліки у ВТНЗ в 1932-му, закінчив 3 курси будівельного факультету в Інституті підвищення кваліфікації інженерно-технічних працівників. Але на цьому його освіта й закінчилося. Діяла під керівництвом Блохіна розстрільна команда, або «спецгрупа», як її назвали в документах, формувалася із співробітників різних підрозділів. В кінці 1920-х - початку 1930-х тут були співробітники спеціального відділення при Колегії ОДПУ, яке займалося охороною радянських вождів і персонально Сталіна. Тобто поєднували справу охорони вождів з участю в регулярних розстрілах "ворогів народу». У штаті центрального апарату ОГПУ вони значилися як «комісари для особливих доручень»: А.П. Рогов, І.Ф. Юсіс, Ф.І. Сотников, Р.М. Габалін, А.К. Чернов, П.П. Пакалн, Я.Ф. Родованскій. Інша частина виконавців служила в комендатурі ОГПУ. Це сам Блохін, а також П.І. Маго і В.І. Шигальов. Пізніше в «спецгрупу» увійшли І.І. Шигальов (брат В. І. Шігалева), П.А. Яковлєв (начальник урядового гаража, потім начальник автоотдела ОДПУ), І.І. Антонов, А.Д. Дмитрієв, А.М. Ємельянов, Е.А. Мач, І.І. Фельдман, Д.Е. Семеніхін. Нелегка була доля катів. У сім'ях їх бачили досить рідко, а коли ті приходили після нічної «роботи», то частіше за все були п'яні. Не дивно, що вмирали виконавці рано, до терміну, чи сходили з розуму. Померли своєю смертю Григорій Хрустальов - в жовтні 1930-го, Іван Юсіс - у 1931-му; Петро Маго - 1941-м; Василь Шигальов - в 1942-м, а його брат Іван Шигальов - у 1945-му. Багато звільнилися на пенсію, отримавши інвалідність з причини шизофренії, як Олександр Ємельянов, або нервово-психічної хвороби, як Ернст Мач. Але репресії не обійшли і самих расстрельщіков. Частина з них потрапила в руки Блохіну - були доставлені в розстрільні приміщення вже в якості жертви. Так в 1937 р. були розстріляні Григорій Голов, Петро Пакалн, Фердинанд Сотников. Цікаво, що відчували Блохін та Маго, коли розстрілювали своїх колишніх товаришів? Особливо нервували катів окремі засуджені, які в момент розстрілу славили Сталіна. Очолював групу расстрельщіков, що приводили у виконання рішення «трійки» УНКВС Московської області в 1937-1938 роках, Ісай Берг, будучи заарештованим, показав, що він отримав від начальства сувору вказівку «не допускати таких явищ у подальшому» і серед працівників спецгрупи НКВД «піднімати настрій, намагатися довести їм, що люди, яких вони стріляють, - вороги ». Хоча тут же Берг визнав: «Багато ми стріляли і невинних». Берг прославився тим, що при його безпосередній участі в московському НКВД була створена машина-«душогубка», в якій засуджені умертвлялись вихлопним газом. Почасти це берегло нерви московським катам. Завантажили в Таганської або Бутирській тюрмах живих - в Бутові вивантажили мертвих, і вся робота. І ніяких славослів'я Сталіну. Сам Берг пояснив слідству, що без такого вдосконалення «неможливо було виконати таку велику кількість розстрілів». І в центральній групі расстрельщіков під керівництвом Блохіна наказали «проводити виховну роботу серед засуджених до розстрілу, щоб вони в настільки невідповідний момент не мазали ім'я вождя». У 1937-1938 роках Блохін брав участь у найгучніших розстріли. Він командував розстрілом маршала Тухачевського і високопоставлених військових, засуджених разом з ним. При розстрілі були присутні прокурор СРСР Вишинський, голова Військової колегії Верховного суду Ульріх. Пам'ятник родини Блохіних на Донськім кладовищі у Москві. Навіть кат заслуговує на вічну пам'ять І прощення. Іноді балував своєю присутністю і сам «залізний нарком» Єжов. При ньому розстрільні дійство знаходило риси художньої постановки. Восени 1937-го: «Перед розстрілом свого приятеля у минулому Яковлєва Єжов поставив його поруч з собою - спостерігати за приведенням вироку у виконання». Яковлєв, ставши поруч з Єжовим, звернувся до нього з такими словами: «Микола Іванович! Бачу по твоїх очах, що ти мене жалієш ». Єжов нічого не відповів, але помітно зніяковів і негайно ж звелів розстріляти Яковлєва. Не менш запам'ятовується сцена розігралася, коли в березні 1938-го приводили у виконання вирок у справі Бухаріна, Рикова, Ягоди і інших засуджених на показовому «Процесі правотроцкістського блоку». Ягоду розстрілювали останнім, а до цього його і Бухаріна посадили на стільці і змусили дивитися, як виконується вирок щодо інших засуджених. Єжов був присутній і, найімовірніше, був автором подібної витонченої затії. Перед розстрілом Єжов велів начальнику кремлівської охорони Дагіну побити колишнього наркома внутрішніх справ Ягоду: «А ну-ка дай йому за всіх нас». У той же час розстріл товариша по чарці Буланова засмутив Єжова, і він навіть наказав спочатку дати йому коньяку. Дивно, скількох своїх колишніх колег, та й начальників, яким він раніше дивився в рот, розстріляв Блохін. Близькість до викритим керівництву НКВС могла коштувати і йому самому житті. Але Сталін цінував надійних «виконавців», і його чомусь не лякало, що вони, звиклі стріляти в потилицю, постійно маячать у нього за спиною в якості охорони. На початку 1939-го, коли Берія щосили чистив НКВС від єжовських кадрів, надійшов матеріал про те, що комендант Блохін був дуже близький до колишнього секретаря НКВД Буланова, та й до самого розстріляного наркома Ягоди. Тоді це розглядалося як доказ участі в їх «змовницьких планах». Берія, підготувавши постанову на арешт Блохіна, відправився до Сталіна за санкцією. Проте, на свій подив, отримав відмову. У 1953-му Берія показав на слідстві: «Зі мною І.В. Сталін не погодився, заявивши, що таких людей саджати не треба, вони виконують чорнову роботу. Тут же він викликав начальника охорони Н.С. Власика і запитав його, чи бере участь Блохін у виконанні вироків і чи потрібно його заарештувати? Власик відповів, що бере участь і з ним разом бере участь його помічник А.М. Раків, і позитивно відгукнувся про Блохіна ». Берія, повернувшись до свого кабінету, викликав до себе Блохіна і працівників «спецгрупи» для розмови. Результати «виховної» бесіди нарком відбив на відправленій в архів, так і не виконаній постанові: «Рад. таємно. Викликаний був мною Блохін та керівні співробітники комендатури, яким мною було повідомлено дещо з показань на них. Обіцялися міцно попрацювати і надалі бути відданими партії і Радянській владі. 20 лютого 1939 Л. Берія ». Більше до питання про Блохіна Сталін не повертався.

Зазвичай засуджених привозили до місця розстрілу в Варсонофіївський провулок, де на них чекав Блохін з командою. Але іноді Блохіну самому доводилося їхати за жертвою. Так було в 1940 р., коли було потрібно доставити з Сухановской в'язниці на розстріл засудженого до ВМН колишнього кандидата в члени політбюро Роберта Ейхе. Безпосередньо перед відправкою на розстріл його жорстоко били в кабінеті Берії у Сухановской в'язниці: «У Ейхе при побитті були вибиті і витекли очі. Після побиття, коли Берія переконався, що ніякого визнання у шпигунстві він від Ейхе не може домогтися, він наказав відвести його на розстріл ». А 6 лютого 1940-го Блохіну випала честь розстріляти й самого наркома Єжова. Керівництво цінувало Блохіна. Він швидко зростав у званнях: у 1935-му - капітан ГБ, у 1940-му - майор ГБ, у 1943-му - полковник ГБ, у 1944-му - комісар ГБ, а в липні 1945-го отримує звання генерал-майора. Був також щедро обсипаний державними нагородами: орденом Леніна (1945), трьома орденами Червоного Прапора (1940, 1944, 1949), орденами Вітчизняної війни I ступеня (1945), Трудового Червоного Прапора (1943), Червоної Зірки (1936), «Знак Пошани »(1937), а також двома значками« Почесного чекіста »і золотим годинником. Був нагороджений і почесною зброєю - маузером, хоча розстрілювати волів з німецького «Вальтера» (не так сильно нагрівався). Коли виповнилося 20 років перебування Блохіна на посаді коменданта, він був премійований легковим автомобілем «М-20» («Перемога»). Звертає на себе увагу те, що Блохін і його підручні з «спецгрупи» зазвичай щедро нагороджувалися не після, а до проведення серйозних розстрільних кампаній. За різними оцінками, загальна кількість розстріляних особисто Блохіним за всі роки його служби на Луб'янці становить не менше 10-15 тисяч чоловік. Відразу ж після смерті Сталіна і вторинного приходу Берії до керівництва «органами» Блохін був відправлений на пенсію. Колишній комендант Блохін наказом МВС СРСР № 107 від 2 квітня 1953-го був звільнений через хворобу з оголошенням подяки за 34-річну «бездоганну службу» в органах ОГПУ-НКВД-МГБ-МВС СРСР. Як пояснив Берія, Блохіна звільнили з посади як «засидівся» - був такий бюрократичний термін, що позначав довге перебування працівника в одній і тій же посаді і втрату ним належної активності і ефективності роботи. Хоча, як ми знаємо, робота у Блохіна була якраз зовсім не сидяча, і здоров'я на ній він неабияк розгублені. Отже, в 1953-му Блохіна урочисто проводили на заслужений відпочинок. Після смерті диктатора потреба в його послугах відпала. Ні, звичайно, що прийшов йому на зміну новий комендант, полковник Д.В. Бровкін, зовсім не ризикував залишитися без «нічної роботи», просто її масштаб відразу став не той.

Хоча на зміну колишнім жертвам приспіли ті, які раніше самі чинили суд і розправу: при новому післясталінським керівництві стали страчувати колишніх підручних Берії і Абакумова. Їх справи активно розслідувалися, і виявилося, на пенсії Блохіну теж немає спокою. Він зачастив на допити в Генеральну прокуратуру. У ході розслідування справи Берії та його найближчих підручних знадобилися воістину безцінні знання колишнього коменданта. Адже він був виконавцем усіх найважливіших страт. І все ж Блохін не був залучений в якості обвинуваченого, хоча він і був виконавцем злочинних акцій. Напевно, вирішили: адже це просто кат, виконував наказ. Робота в нього така, і нічого особистого. Після звільнення Блохіну за 36 років вислуги в органах була призначена пенсія в розмірі 3150 рублів. Однак після позбавлення генеральського звання 23 листопада 1954 виплата пенсії від КДБ була припинена. Не ясно, чи встиг він оформити собі звичайну пенсію по старості. Згідно з медичним висновком Блохін страждав гіпертонічною хворобою 3-го ступеня і помер 3 лютого 1955 від інфаркту міокарда. За іронією долі, Блохіна поховали там же, де покоїться прах більшості його жертв, - на Донському кладовищі. Хоча тіла розстріляних спалювалися тут же в крематорії і прах зсипався в безіменні загальні ями, а ось на могилі Блохіна нещодавно з'явилося нове красиве надгробок з портретом. Не забувають! Джерело: "Нова газета" http://starogit.do.am/publ/1-1-0-1879

Історія з пораненням генерала ватутіна як і вся історія срср покрита мороком, ну не можливо було без брехні катам бути хорошими, не буває без брехні двох правд, неможливо заховати криваві руки по чесному а значить слід петляти, петляти так щоб вже ніхто не відрізнив правду від брехні. А правда таки пробивається на гору, надто багато брехні було та й винищити всіх не вдалось, не вдалось мізки промити, не вистачило ще декілька поколінь, щоб з людей зробити запрограмовані машини, хоча експерименти особливо боляче таки вразили частину України. Цікавтесь різними думками та робіть висновки самі, інформації зараз вистачає.

Таємниці поранення Ватутіна

29 лютого 1944 року. У супроводі 8 охоронців і штабних офіцерів Ніколай Ватутін виїхав до 60-ї армії.  При наближені до села Мілятин охорона почула попереду перестрілку, але проігнорувала небезпеку. Хоча за інструкціями мала одразу змінити напрямок руху. Згодом попереду виявили велику групу людей. Але колона далі продовжувала рухатись, доки по них, із засідки, на відстані 200 метрів не було відкрито вогонь. В описі бою його учасниками міститься низка принципових розходжень. Це стосується й участі у поїздці Нікіти Хрущова, і кількості машин, і кількості повстанців, і поведінки генерала та його охорони.  В одному місці чисельність партизанів називається біля 200-300 осіб, далі зменшується до сотні... А наприкінці виявляться, що їх було декілька десятків. Й, швидше за все, це був не бойовий підрозділ УПА, а місцева самооборона. Описання характеру бою теж викликає багато запитань - починаючи від твердження Жукова, що Ватутін особисто очолив оборону, і аж до того, що його пораненого винесли бійці з автомобіля. Місце поранення говорить, що обидва твердження очевидно надумані. Адже як в автомобілі куля могла вдарити знизу, коли стріляли збоку? Так само, як і описання геройської поведінки генерала, коли він нібито особисто очолив оборону. Дослідник Грішин у статті "Загадка гибели генерала Ватутина" для характеристики події взяв за епіграф слова Лєрмонтова:  Гарун бежал быстрее лани, Быстрей, чем заяц от орла, Бежал он в страхе с поля брани... І це, очевидно, правда. Бо тікали так, що партизанам залишили всі штабні карти разом із генеральською шинеллю. Реконструкція бою виглядає приблизно так. Після перших пострілів, коли машина застрягла, Ватутін із солдатами швидко відступив до найближчого придорожнього рову й заліг там. От тоді куля й вдарила його ззаду у верхню частину стегна. Але кулі не літають колами - пролетіла над головою, повернулась назад і попала в ногу? Стріляли не з лінії фронту повстанців, а з тилу?  Дослідники тих подій зауважують, що саме в той час у районі описуваних подій перебувала розвідувально-диверсійна група держбезпеки "Тайга", яку особисто опікував терорист № 1 Павло Судоплатов - спеціаліст по прибиранню неугодних Сталіну фігур. Суперечливість фактів, а також сталінська традиція для постраху вбивати своїх, робить це припущення цілком імовірним.

Свідчення дочки генерала Ватутіна

У київському госпіталі у Ватутіна почалася гангрена, яку легко можна було вилікувати, застосувавши американський пеніцилін. Однак сталін особисто найсуворіше заборонив його використовувати при лікуванні генерала. Про це прямо говорили Хрущов та інші свідки тих подій. І це - доведений факт, що визнається всіма істориками. Звичайно, можна прикидатися дурниками, як це роблять деякі дослідники, і все списувати на маніакальну підозрілість сталіна. Той, нібито, остерігався отруєння генерала американськими ліками. Проте кобу можна запідозрити багато в чому, але тільки не в наївності. Бо одночасно у всій країні й у тому ж госпіталі, де лежав генерал, пеніцилін масово використовувався для лікування поранених солдатів і офіцерів, рятуючи життя сотням тисяч людей. Чому ж лише Ватутіну він міг зашкодити? На справжні наміри Сталіна опосередковано вказує ще одне: категорична відмова Ватутіна від'їздити на лікування до Москви. Певне, генерал сподівався, що у прифронтовій зоні, подалі від Кремля, йому вдасться вижити. А там, чого доброго, удасться змінити гнів на милість злобного тирана. Та, як показала дійсність, це були марні сподівання. Ще в 2000 році газета "Столичные новости" надрукувала інтерв'ю з дочкою Ватутіна, яка перебувала тоді в Києві біля батька. Вона яскраво описує ту ситуацію: "Півтора місяці тато лежав у госпіталі. Казали: "Все нормально, чекайте..." Майже кожен день до батька приходив Хрущов, не казав нічого істотного, потискав руку і йшов собі. У тата почалася гангрена. Він просив: "Відріжте мені ногу, чорт із нею, буду жити без ноги". Батькові кололи знеболювальне, але все одно він був у жахливому стані. Генерал, герой війни, кричав благим матом на всю лікарню. Лікарі приходили до палати і обурювались: "Не обманюйте, вам не боляче, перестаньте над нами знущатись...". Нога загнивала, звідти буквально вилазили черви. Почалось зараження крові. 15 квітня 1944 року тато вмер...".

На запитання кореспондента: "А ви переконані, що Ніколая Ватутіна просто "прибрали?" - Олена Ватутіна дає однозначну відповідь: "Це був наказ Сталіна". Власне, для родини Ватутіна ім'я його справжнього вбивці не було секретом ніколи, як і для всієї тодішньої радянської верхівки. Бо, у значній мірі, демонстративне знищення відомого воєначальника символічно попереджало, що ніякі заслуги, ніяка слава не врятує від помсти вождя. І тільки тваринна відданість, і послух можуть служити примарною гарантією безпеки. І таку поведінку потрібно щоденно демонструвати. Як це робили, наприклад, Калінін і Молотов, дружин яких Сталін відправив у табори, хоча названі опричники йому фактично нічим не загрожували. Все це робилося лише для утримування останніх у відповідному тонусі. Таку ж роль своєрідного "жертовного барана" для постраху найближчого, особливо військового оточення, і мала відіграти своєрідна страта Ватутіна.

Генеральський розмах

Колишній розвідник, а згодом офіцер з особливих доручень при генералові армії Ватутіні, капітан Юрій Коваленко наводить шокуючі факти ставлення вищого армійського керівництва до новомобілізованих із лівобережної України. У цьому питанні ані Жуков, ані Ватутін не відрізнялися один від одного. Коваленко переказує розмову, що відбулася, за його словами, у штабі за участю Георгія Жукова. На зауваження когось зі штабних офіцерів, що для новомобілізованих лівобережних українців не вистачає обмундирування й зброї, він сказав: "Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. На хрена обмундировывать и вооружать этих хохлов. Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать". І їх кинули в крижані води Дніпра, без обмундирування, з однією гвинтівкою на десятьох. Правдивість цих слів підтверджують праці багатьох істориків, зокрема, Володимира Кучера та Петра Чернеги, у книжці "Україна у Другій світовій війні (1939-1945)". 

Такою була ціна перемоги. Ціна, у якій українці були звичайним гарматним м'ясом у далекосяжних геополітичних намірах їхніх начальників. http://www.pravda.com.ua/columns/2010/05/5/4960514/

.................................................................

«Генерала Ватутіна до вищої міри покарання засудив провід УПА» - Сотенний УПА Мирослав Симчич 

1 - Повернімося до діяльності УПА. Проти повстанців діяло не лише НКВС. Винищення бандерівців було «золотою мрією» більшовицької партизанщини. Ставив собі такі плани і керівник чи не найпотужнішої російської партизанки - Ковпак. Ніколи не мали приємності зустрічатися з ним?  2 - Я не бував у ті часи на Волині, тому з Ковпаком не зустрічався. Але після того, як його розбили німці, по наших селах блукало багато «ковпаківців». Вони просили, а бувало, що й відбирали у наших людей їжу. Згодом багато хто з них перейшов у ряди УПА і воював до кінця.  Ті хлопці розповідали, щодо Ковпака пішли, бо не мали вибору - не знали, куди податися: іти у Німеччину під англійські й американські бомби не хотіли, служити до німців - тим паче. Ковпак якраз підбирав собі людей, то вони і прибилися до нього. Не за ідею - для того, аби лишень якось пережити скрутний час. 1 - Одним із найбільших ворогів повстанців був радянський генерал Микола Ватутін, якого упівці буцімто вбили. Втім за іншою версією, смерть генерала була прозаїчнішою. Кажуть, його доконала гангрена?  2 - Брехня. Ватутін був здоровий, як слон, а вбили його за те, що він нещадно гнав свою армію Лівобережжя: своїх чоловіків-українців він не вдягнув, не озброїв, не вишколив, а коли дійшов до Дніпра, то весь той натовп загнав у воду - пливи як хочеш, виживав один з десяти. Він втопив безліч ні в чому не винних людей. Генералів які займалися лише боєм із німцями ми не чіпали, але Ватутіна як злочинця провід УПА засудив на вищу міру покарання. Довго він не потрапляв нам до рук. Проте згодом вскочив у нашу засідку, був смертельно поранений і в шпиталі помер. 1 - Ви на власні очі бачили, ж загинув Ватутін?  2 - Ні, доля звела мене з одним стрільцем, який був у тій засідці. Він родом із Волині, відбув двадцять літ каторги. Найвищу міру кари той хлопець отримав за те, що, коли втрапив у руки ворога, на ньому була ватутінська шинель. Він мені переповідав ті події так: розвідка донесла, що Ватутін їхатиме з групою у Житомир (не пам'ятаю точно, звідки він прямував, здається, з Києва). На шляху генерала стрільці влаштували засідку з трьох сотень вояків.  Машини під'їхали - стрільці відкрили вогонь. Куля не вибирає, Ватутін чи не Ватутін. А те, що у нього була гангрена, — це брехня. Він ішов разом із діючою армією і був здоровий, нічого йому не бракувало, просто поранили його так, що лікарі не змогли врятувати.  1 - Пане Мирославе, зараз чи не найбільше суперечок точиться стосовно того, прирівнювати в правах повстанців і радянських солдат чи ні. Чи бачите ви можливість примирення між вояками Червоної армії та УПА?  2 - Між тими, хто воював у Червоній армії, і нами на сьогоднішній день немає ніякого антагонізму. У нас є антагонізм з так званими героями, які були в КДБ і у совєцьких каральних структурах, які нас били. З ними у нас антагонізм залишиться, поки будемо живі.  1 - Ну а офіційне примирення між вояками УПА та Червоної армії можливе?  2 - Ми, ветерани УПА, разом із ветеранами війни проводимо збори, разом зустрічаємося, разом святкуємо тощо... Вони - теж українці, а що пішли до Червоної армії воювати, то так склалася воєнна обстановка. Наші вороги - це оті кадебісти. Прості солдати Червоної армії і ми - абсолютно однакові. Вони нас шанують, а ми шануємо їх.

http://www.partyzan.kiev.ua/History/vas_symch.htm

І вдарив бій, преславний бій, - Бій зла з добром, зими з весною. Бій тьми із сонцем золотим, Неволі з волею святою... В квітні місяці Україна святкує 65 – ту річницю героїчного бою загонів УПА з військами НКВД. Цей найбільший в історії УПА бій, відомий як Гурбенський, відбувся у квітні 1944 року на терені сучасних Рівненської (Здолбунівського, Дубенського та Острозького районів) та Тернопільської (Кременеччина та Шумщина) областей. У цей час радянсько-німецький фронт вже перекинувся на захід і зупинився під Бродами. У тилу радянської армії опинилися значні з’єднання УПА, які до цього вели кровопролитну боротьбу з німецько-фашистськими окупантами. Радянські війська розраховували оточити групу УПА-Південь в лісах на території Кременецького, Шумського, Мізоцького районів – для того, щоб її повністю ліквідувати. З початку квітня війська НКВС почали оточувати відділ південної групи УПА-Північ (Військова округа “Богун” під командою Петра Олійника – “Енея”) та з’єднання УПА-Півден (під командуванням Василя Кука – “Леміша”). Загалом сили повстанців разом з місцевими селянами становили неповних 5 тис. бійців. Чисельність бойових відділів не перевищувала 3 – 3,5 тис. вояків у складі куренів “Сторчака”, “Мамая”, “Вира” або “Докса”, “Непитайла”, “Бувалого”, “Довбенка”, “Залізняка” і сотень “Панька”, “Яструба”, “Андрія”, чоти “Чорногори” і відділу охорони штабу під командуванням “Гармаша”. В арсеналі південної групи УПА було 2 батареї гармат різних систем і кілька мінометних ланок, окремі курені мали на озброєнні ПТР. Сили Внутрішніх військ НКВС виглядали значно серйозніше, за різними даними – від 20 до 35 тис. чоловік. Сюди входили 4 бригади, частини Червоної Армії, авіація, бронепоїзди, 15 легких танків, полк кінноти. Літаки використовувалися для розвідки, аби виявити більші скупчення підрозділів УПА. Отже, порівняно з кількістю бійців УПА, сили внутрішніх військ НКВС мали семикратну перевагу. Наступ військ НКВД розпочався 21 квітня. Удари наносилися з півночі, сходу та півдня. Вранці 23 квітня радянські війська, озброєні гарматами, танками та літаками, зайняли позиції навколо гурбенських лісів по лінії Обгів-Острог-Шумськ-Кременець. У підлісних селах Антонівці, Андрушівці, Обгів відбулися запеклі бої, внаслідок чого відділи УПА змушені були відступити, зайнявши оборонні позиції вздовж лінії: Майданські гори-Гурби-Мости-Святе-Мощаниця-Обгів. Наступного ранку почався генеральний наступ радянських військ. Найбільший удар припав на північно-східний відтинок оборони (Мости-Будки-Хінівка-Гурби), що його займав курінь Сторчака. Після сильного гранатометного і гарматного вогню радянські війська кинулися в атаку. Сторчанівці підпустили ворога на 150 метрів й засипали вогнем кулеметів, мінометів та гармат. Не витримавши вогневого шквалу, ворог панічно втік. Перший наступ було відбито. Після короткої перерви радянські війська за допомогою танків, піхоти та кавалерії почали нову атаку вже на усіх відтинках повстанчої оборони. Відтинок командира Яструба, не витримавши натиску, почав відступати, при цьому не маючи змоги повідомити бійців “Сторчака”. Слід за “яструбцями” почали відступати й відділи “Залізняка”, які були запасною лінією ”сторчанівців”. Внаслідок чого ворог прорвався на південний відтинок та оточив бійців “Сторчака”. Тут у нерівному бою загинули курінний Сторчан, четверо старшин та 60 повстанців. Тим часом повстанцями було створено другу лінію оборони. Зі звіту про перебіг бою учасника бою начальника оперативного відділу – майора Миколи Свистуна (“Ясеня”): “Щоб забезпечити південну сторону, перекинув я сот. Андрія з півн.-зах. сторони на південь, на Гурб. Гору (год. 11), які геройські держалися до 18 год., коли більшовикам удалося висунути їх танками зі свого становища. Тут оборонні становища скріпили к-р Довбенко, Бува¬лий, Балабан. В цей час, коли окружені “сторчанівці” боролися, я підготовляв контрнаступ з півночі, що мав виконати кур. Доксу, але на зайняте к-ром Доксом становище не було кого дати. Своїх відділів не міг я зірвати зі становища, бо ворог наступав зі всіх сторін...”. Бій тривав на всіх відтинках оборони і тільки ввечері радянським військам удалося оточити понад 1,5 тис. повстанців у так званий “гурбенський котел” та захопити Гурбенську Гору. Під умілим керівництвом командира Василя Кука, бійці УПА почали в трьох напрямах прориватися до Дерманського лісу. В запеклому бою кільце оточення вдалося прорвати. Курені “Довбенка” та “Бувалого” відійшли в Суразькі ліси; курінь Мамая прорвався на північ і перейшов залізничний шлях Здолбунів-Шепетівка; відділи “Ясеня” і “Дока” пішли у напрямі на Клевань.

І хоча радянські війська відтіснили відділи УПА з лісового масиву, вони так і не змогли досягнути своєї основної мети – ліквідувати оточені групи УПА. Повстанці не лише дали бій досвідченим регулярним частинам Червоної армії та НКВС, але й зберегли основні збройні сили. Командири частин УПА-Північ та УПА-Південь зуміли врятувати найбільш досвідчений елемент повстанської армії, вивівши його з “Гурбенського котла” й двома великими групами з боями пройти сотні кілометрів однією колоною аж до Полісся, іншою – в напрямку Сходу.

Гурбенський бій – яскрава сторінка історії нашої державності, свідчення звитяги і духу Української народної армії проти загарбників. Слава Україні, слава героям Гурб!

Бій під гурбами  зсилка з Вікіпедії.

Останки розстріляних НКВС одеситів майже два роки зберігають під сонцем Одесі не можуть поховати останки розстріляних у 30-х роках мешканців міста і зберігають більше 1,5 років у контейнерах на вулиці. Місцеві мешканці вимагають встановити на місці розстрілу меморіал  На території Одеського аеропорту в контейнері від китайських товарів уже півтора року гниють більше тисячі фрагментів людських решток - останки розстріляних НКВС у 30-х роках жителів міста. Через 77-м років фахівці дістали фрагменти із землі для експертизи. Однак на неї забракло грошей, тому останки і досі не поховані за християнськими звичаями. Стільки вночі стріляли, що на ранок кров текла аж до самого Чорного моря. Репресії не закінчуються до тої пори, поки не буде похований і визначений останній розстріляний", - вважає голова Одеської організації всеукраїнського товариства політичних в'язнів-репресованих Павло Отченашенко. На місце з останками, яку люди почали називати "Одеською Катинню", вказали родичі тих, кого у тридцятих репресували і стратили. У кожному знайденому черепі була дірка від кулі. У 2008 році тут розпочали роботи з ексгумації фахівці всеукраїнського підприємства "Меморіали України". Із землі витягли 1086 останків тіл розстріляних і передали на тимчасове зберігання підприємцю, склад якого розташований поруч, ненадовго, до поновлення робіт. Минуло майже два роки, за кістками ніхто так і не приїхав. У мороз і спеку контейнер міститься на відкритій території. Фахівці, які проводили роботи, пояснюють, що їм не вистачило грошей на ексгумацію всіх репресованих. Одеські охоронці пам'яток культурної спадщини чекають, поки дістануть усі останки. Лише тоді їх перепоховають на західному цвинтарі, де вже виділили місця. Ці могили встановлюються, процес перепоховання відбувається на ті місця де повинні бути поховані люди, тобто на території скверів, парків, вулиць не повинні бути могили", - пояснив керівник управління охорони пам'яток культурної спадщини Володимир Мещеряков.

Проте, чи знайдуть гроші на завершення ексгумації, досі не відомо. Родичі репресованих нині проти перепоховання і вимагають, щоби кістки повернули назад у землю, а на місці масового розстрілу встановили меморіал.

http://tsn.ua/ukrayina/ostanki-rozstrilyanih-nkvs-odesitiv-mayzhe-dva-roki-zberigayut-pid-palayuchim-soncem.html

100 найбільш переможних битв УПА з Радянськими каральними військами (НКВД, СМЕРШ)

10 грудня 1944 - - - сотня "Гайдамаки", під к-ою Ясьміна ліквідувала в бою з військами НКВД, котрі грабували людей, біля с.Тростянець, р-н Долини, Івано-Франківськ, 98 ворогів (убитими і раненими), при втраті 7 убитих і 4 ранених повстанців 

В першій половині грудня спецвідділ УПА повністю захопив летовище в Скнилові біля Львова де на той час знаходились 5 літаків та великий склад військової амуніції. 20 грудня сотня "Змії" провела визвольну акцію у райцентрі Товмач, Івано-Франківськ, де звільнено в'язнів із тюрми НКВД та людей підготовлених до висилання у Сибір, вбито 60 більшовиків та зруйновано будинки де знаходились каральні служби. Захоплено багато зброї і амуніції, котру передано тиловим підрозділам УПА. 28 грудня відбувся жорстокий бій біля с.Кореличі, р-н Перемишляни, Львівщина між сотнею "Полтавці" і 2 батальйонами НКВД. Втрати НКВД: 300 вбитих, 90 ранених, 1 танк; втрати УПА: 22 вбитих і 11 ранених. У грудні спецвідділи УПА здобули біля Тернополя 3 транспортні поїзди із різноманітною зброєю і військовою амуніцією, котру успішно передали тиловим підрозділам вищого командного складу УПА. Це на довгі роки забезпечувало відділи УПА Східної Галичини необхідною зброєю та військовою амуніцією. 30 грудня однією з найбільших перемог УПА була битва за Космач, Коломийщина, Івано-Франківськ, де були звільнені люди із тюрми та роздано людям награбоване майно. У 12 годинному бою брали участь 3 курені УПА під командою майора Козака, к-р ТВ 21 "Гуцульщина". Втрати НКВД: 500 бійців та старшин і кілька гармат; втрати УПА: 12 вбитих і 18 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. Продовж місяця грудня підрозділи УПА вели важкі бої із 127 полком НКВД між Жмеринкою, Вінницької обл. і Кам'янець-Подільськом, Хмельницької обл. 03 січня 1945 - - - підсилена рота енкаведистів, що поверталась із грабунків навколишніх сіл, потрапила на шляху Товмач-Париці, Івано-Франківськ в засідку сотні УПА к-ра Чорноти і втратила 70 забитих, а УПА - 4. 06 січня 1945 курінь к-ра Різуна наскочив на більшевицьку базу в с.Рип'янці, біля Чорного Лісу, яку знищено, а людей із в'язниць відпущено по домах. Більшовики втратили 120 вбитими, а решта в паніці втекла до Калуша. Захоплено багато зброї і амуніції. 09 січня курінь "Зубри" - УПА здобув велику перемогу над радянськими каральними військами біля с.Горожанка Велика, Дрогобиччина. Радянські втрати: 304 убитих, 30 ранених, 11 знищених автомашин та 2 легкі танки разом із к-ром батальйону майором НКВД. Втрати УПА: 30 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амунції. 20 січня "Березівська сотня" із курення "Карпатський" к-ра Юрка зробила засідку на більшовиків на шляху Космач-Яблонів, Гуцульщина, в якій знищено близько 100 ворогів із майором МГБ, при втраті 3 вбитих бійців УПА. 30 січня курені "Гайдамаки" і "Гуцульський" в бою навколо Космача, р-н Яблонів, Гуцульщина вбили 140 енкаведистів, втративши 14 полеглих і 17 ранених. В кінці січня курені к-рів Благого і Прута з ТВ "Чорний Ліс" вели важкі бої з московськими карателями в с.Глибоке, р-н Богородчани, Івано-Франківськ, в яких ворог втратив 150 забитих і 150 ранених. Власні втрати: 12 забитих і 20 ранених. 04 лютого курінь "Сивуля", під к-ов сотника Іскри, провів важкий бій з батальйоном НКВД у Парищанському Лісі, р-н Ланчин, Івано-Франківськ. Втрати НКВД: 50 вбитих і 55 ранених; втрати УПА: 41 вбитий і 25 ранених. 06 лютого курінь к-ра Бистрого повністю знищив більшовицьку базу в с.Бариші, р-н Бучач, Тернопільщина. З гарнізону чисельністю 200 осіб врятувались одиниці. 10 лютого курінь "Перемога" під к-ою Недобитого, розгромив біля присілка Сеньківський, р-н Жаб'є, Гуцульщина, банду наступаючих більшовиків, знищивши 140 і ранивши 60 осіб. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених. 14 лютого відділи УПА наскочили на батальйон НКВД, який проводив зачистку в сс.Братишів і Нижанківці, р-н Томашівці, Івано-Франківська обл. і ліквідували близько 80 бандитів, разом з їхнім командиром капітаном НКВД. Втрати УПА: близько 15 забитих і ранених. 16 лютого відбувся великий багатогодинний бій в с.Гербуртів, р-н Рогатин, з гарнізонами НКВД із Рогатина, Букачівців і Бурштина. Втрати НКВД: 69 вбитих і 35 ранених; втрати УПА: 5 вбитих. 20 лютого війська НКВД великими силами та методами відкритого бою напали на с.Космач, р-н Яблонів, де квартирували сотні УПА "Чорногора" і "Сурма". Наступ успішно відбито із великими втратами для ворога: 140 вбитих і 50 ранених. Втрати УПА: 14 вбитих і 17 ранених. 22 лютого сапери УПА підірвали поїзд в с.Голинь, р-н Калуш із 1500 некаведистами і великою кількістю зброї та військової амуніції. Ворог втратив близько 150 вбитих і ранених. УПА без втрат захопили багато зброї і амуніції котру передали у служби постачання УПА-"Захід". 24 лютого 5 сотнеь УПА провели акцію ліквідації більшовицької бази в с.Збору, р-н Долина, Івано-Франківськ. Ворог втратив 90 вбитих і ранених, а повстанці втратили 1 убитого. Захоплено багато зброї і амуніції. 13 березня відділи УПА, ОУН та Служби Безпеки (СБ), під к-ою пор.Прута організували засідку на 2 роти енкаведистів, котрі проводили каральні акції проти селян під виглядом фальшивих підрозділів УПА в селах Стрийського району. Втрати НКВД: 170 вбитих і 60 ранених. Загинув 1 воїн УПА. 14 березня курінь к-ра Бистрого провів багатогодинний бій біля с.Худиївці, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина. Втрати ворога: 80 вбитих, в тому числі 16 офіцерів; втрати УПА: 5 вбитих і 8 ранених. 15 березня курінь к-ра Бистрого розбив біля с.Германівка, р-н Мельниця-Подільська, Тернопільщина, над Дністром, наступ більшовиків, знищивши 70 ворогів та поранивши 150. 21 березня сотня к-ра Перемоги із куреня "Галайда" прийняла нерівний, героїчний бій із 6000-им військом НКВД та фронтового СМЕРШ біля с.Верини, р-н Куликів, на північ від Львова. Втрати НКВД і СМЕРШ: 470 вбитих, в тому числі 38 офіцерів включно із 2 полковниками і 4 майорами. Втрати УПА: 40 вбитих і 17 ранених. Незважаючи на 35-кратну перевагу 110 повстанців із усіма раненими прорвалися із оточення. 21 березня сотня "Сірі Вовки" з куреня к-ра Бистрого ліквідувала роту карателів в лісі біля с.Цигани, р-н Скала Подільська, недалеко р.Збруч, Тернопільщина, котрі планували проведення зачисток у навколишніх селах. Втрати терористів: 70 вбитих і 40 полонених. Втрати УПА: 0. 21-22 березня сотня к-ра Веселого-Свистеля вела важкі бої з чекістами з дивізії "Червона Мітла", біля с.Струбовиська та г.Прислуп, Лемківщина, Польща. Втрати чекістів: 87 вбитих і 150 ранених; втрати УПА: 14 вбитих. Захоплено багато зброї і амуніції. 22 березня відбувся великий бій між сс.Лесівка і Саджава, в Чорному Лісі, де курінь "Месники" під к-ою Благого ліквідував 180 карателів. Втрати УПА: 75 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і амуніції. 23 березня відділи УПА наскочили на базу в с.Яселко, повіт Сянік, Лемківщина, Польща і знищили там великий відділ польських прикордонників, які періодично грабували довколишні українські села жорстоко знущаючись із селян. Вбито 72 бандитів, при втраті 3 ранених повстанців. 24-25 березня курінь "Підкарпатський" під к-ою Прута звів бій з військами НКВД біля сс.Тростянець Майдан Присліп, р-н Стрий, Львівщина. Втрати НКВД: 160 вбитих; втрати УПА: 3 вбитих. 25 березня сотня "Рубачі" к-ра Гамалії провела бої з 2 ротами НКВД в с.Городище, р-н Великий Глибочок біля Тернополя. Втрати НКВД: 50 вбитих і 43 ранених; втрати УПА: 1 ранений. 07 квітня курінь "Скажені Підкарпатці" к-ра Прута розбив у с.Посіч, під Чорним Лісом, спецвідділ НКВД. Втрати НКВД: 60 вбитих; втрати УПА: 2 вбитих і 2 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 07 квітня у лісі Запуст, біля Богородчан, у бою із оперативним підрозділом УПА війська НКВД втратили близько 280 вбитих і ранених. Втрати УПА: 50 повстанців вбиті, в тому числі і командир Благий, 25 - ранені. 14 квітня полк НКВД проводив облаву на села Братишів і Нижнів, Івано-Франківськ. Відділи УПА стали в обороні населення і в бою ліквідували близько 60 енкаведистів, включно з к-ром батальйону НКВД. 15 квітня сотня "Лісовики" к-ра Крука провела переможний бій з переважаючими каральними військами в лісах між сс.Сільце і Діброва, р-н Підгайці, Тернопільщина. Ворог втратив: 170 вбитих і 200 ранених. Втрати УПА: 60 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 28 квітня відділи УПА організували вдалу засідку між сс.Тишиця і Воля Радванецька, р-н Радехів на великий підрозділ каральних віськ. Втрати карателів: 200 вбитих і 100 ранених; втрати УПА: 5 вбитих і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 29 квітня відбувся успішний бій з полком НКВД на Крем'янеччині, Тернопільщина, в якому ліквідовано близько 200 ворогів, в тому числі майора, 2 капітанів і 2 лейтенантів. Втрати УПА: 40 вбитих і ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. В другій половині квітня, біля с.Колоколин, р-н Рогатин, північна Івано-Франківщина, ліквідовано 56 оперативних працівників обласного слідчого управління НКВД, між ними майора обласного слідчого управління та 6 інших офіцерів. Відділ втратив 6 повстанців. Впродовж квітня здобуті у ворога засоби ППО знищили в р-ні Дубно 6 ворожих літаків, котрі використовувались в операціях проти підрозділів УПА. На шляху Дубно-Шумськ знищено 5 танків. У другій половині квітня, між сс.Стрільбичі і Биличі, р-н Ст.Самбір, Дрогобиччина, повстанці організували засідку, в яку потрапило 8 транспортних засобів з різними визначними республіканськими, обласними і районними урядовцями колоніального режиму. У запеклому бою ліквідовано усіх 34 чиновники. 07 травня відбулися запеклі бої між куренем к-ра Бистрого і 282-им полком НКВД та чортківським "істрєбітєльним батальоном", котрий проводив операції під виглядом фальшивого УПА. Бій відбувся у лісі біля с.Сосулівки, р-н Чортків, на т.зв.Качуровій Горі, в південній Тернопільщині. Втрати терористів: близько 100 вбитих і ранених; втрати УПА: 5 вбитих, але між ними к-ра ТВ "Серет 2" Крука і 10 ранених. Захоплено багато зброї і військової амуніції. 10 травня полк НКВД наскочив на 2-ва рої із сотні "Бурлаки" у с.Остальці, р-н Микулинці, Тернопільщина. У завзятому бою ворог втратив 85 вбитих і 50 ранених, а УПА - 16 поляглих. Захоплено багато зброї і військової амуніції. Від 7 по 15 червня рейдуючий відділ УПА з Холодного Яру аж до передмість Кременчука про перманентні жорстокі бої із ротою каральних спецвійськ НКВД. Рота НКВД була повністю знищина, із 130 чоловік залишилось декілька живих. Очевидною перемогою УПА над каральними російськими військами був наскок сотні к-ра Чорноти з куреня Грегота на гарнізон МГБ у с.Гринівці, р-н Богородчани, Івано-Франківськ. Втрати карателів: 87 бандитів. Втрати УПА: 0.

20-21 липня відбулася велика акція УПА по ліквідації військового гарнізону у с.Борівниця, п-т Бірча, на Сяниччині. Ворожі втрати: 200 вбитих і ранених. Втрати УПА: 7 вбитих і 9 ранених.

http://svoboda-vo.at.ua/publ/istorija/100_najbilsh_peremozhnikh_bitv_upa_z_radjanskimi_karalnimi_vijskami_nkvd_smersh/2-1-0-45

«Березівська»_сотня_УПА 

Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?  

Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому: 

- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:

Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".

На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943  — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ? 

Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.

Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.

Я коли слухав раніше певних політиків сміявся наче гуморески розказували, правда зараз вже не дуже смішно, реально розумієш, що частина України сприймає цих жартівників серйозно, може в мене щось не те з головою чи в слові Данбас дійсно бракує букви "у". Не хочу піднімати палких суперечок, що до цієї теми, цікаво як ви розставите провладних жартівників по популярності. Бо якщо б вони виступали як гумористи, а не люди при владі, погодьтесь було б смішніше за виступи гумористів.

Голосуємо з гумористичної точки зору виступи яких провладних політиків вам більше подобаються, до уваги беруться стиль, міміка, жести, вимова, авторський почерк, талант, експресивність, творчість, комічність.

(імена замінено псевдонімами, щоб не образити політичних опонентів, сподіваюсь ви всі легко впізнаєте улюблених виконавців)

О, Україно! О люба ненько,

Тобі вірненько присягнем! Серця кров і любов, Все тобі віддати в боротьбі За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ! Яремні(1) пута ми вже пірвали(2) І зруйнували царський трон. З-під ярем і тюрем, Де був гніт, ідем на вольний світ. За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ! За Україну, з вогнем-завзяттям, Рушаймо браття всі вперед Слушний час кличе нас, Ну ж бо враз сповнять святий наказ За Україну, за її волю, За честь і славу, за народ! Вперед же браття, прапор наш має, І сонце сяє нам в очах. Дружній тиск, зброї блиск, Кари гнів і з ним побідний спів... За Україну, за її волю,

За честь і славу, за народ!

Пісні які піднімали козацтво українське до звитяжних подвигів в скрутні часи, актуальні як ніколи сьогодні. В піснях душа народу і сьогодні ми повинні черпати з колодязя душі народної любов до України, бо ніхто так не любив її як наш Богом обраний народ, ми діти твої Україно. Хай пісня розвіє туман облуди з синів та дочок твоїх!

На 1 січня 2009 року кількість постійного населення України становила 45 млн. 963,359 тис. При цьому кількість жінок перевищувала кількість чоловіків на 3 млн. 593,495 тис. осіб - 24 млн. 778,427 тис. жінок проти 21 млн. 184,932 тис. чоловіків.

Суха статистика: на 100 чоловіків припадає 117 жінок, або на 10 чоловіків припадає приблизно 12 жінок, що в свою чергу означає що на кожних десять пар дві жінки як не крути (в ідеалі) залишаться без пари та сімейного щастя, а в межах України 3,6 мільйони жінок залишаться без пари.

По моєму це не справедливо, що до жінок і великий вибір псує чоловіків, призводить до занадто перебірливості що до жінок. Скажу з власного досвіду, якби ви бачили жінок мусульманського світу, Європи, Америки ... то зрозуміли яка красива нація у нас, а ми ще й перебираємо, можливо тому що нема конкуренції між чоловіками? Можливо двоєженство буде виходом з цієї ситуації для України і стимулом для народжуваності. Змішані шлюби звичайно заборонити, тільки або чоловік має двох жінок, що не мають відношення до інших сімей, або жінка двох чоловіків. 

Спробуємо визначитись, проголосуємо