Радивилів: Оминаючи бар'єри віросповідні
- 05.12.24, 22:52
Так розпорядилася історія, що Радивилів понад 120 років був при кордоні двох держав. Радивилів – це ще Волинь, а розташовані за 7 кілометрів Броди – вже Галичина. По-різному складалося життя волинян і галичан, розділених кордоном, а це відображалося в їхній культурі, традиціях, віруваннях.
Коли Радивилів опинився у складі Росії, тутешнє населення вже відчуло на собі асиміляційний вплив Польщі – як-не-як, понад 200 літ вона утверджувала тут свої звичаї, запроваджувала католицизм, а якщо із цим не надто вдавалося, принаймні підтримувала уніатство. Отож, коли російське духовенство спробувало (не без морального натиску) відроджувати православ'я на Західній Україні, це не завжди зустрічало розуміння у простолюду.
У Радивилівському історичному музеї я натрапив на цікавий документ, виданий 1818 року на ім'я колишнього парафіяльного священника села Крупця Федора Жигальського. Цей документ якраз і відображає, що влада використовувала всі можливі засоби впливу, аж до несподіваних. На гербовому папері, скріпленому печаткою, написано (подаю в перекладі з російської): «Після благополучного, з дозволу Всевишнього, закінчення війни з французами, благовгодно було його імператорській величності, Всемилостивішому Государю нашому, поміж іншими милостями, дарованими всім взагалі вірним його підданим, відзначити духовенство особливим знаком Великомонаршого свого благовоління і вдячливості... Хай носить на грудях своїх... спеціально заснований хрест із написом 1812 року».
Якими ж могли бути заслуги отця Федора? В описі церков та парафій Волинської єпархії, зробленому в 80 - 90-і роки ХІХ століття Миколою Теодоровичем, знаходимо вістку, що ієрей Федір Жигальський був у крупецькій парафії останнім уніатським (греко-католицьким) священником, служив 8 років, але й після 1896 року, коли відбулося приєднання уніатських парафіян до православної церкви, не побажав перейти в православ'я, залишався в Крупці уніатським священником без парафії, задовольняючи духовні потреби тієї частини християн, які продовжували вважати себе греко-католиками. Отже, Олександр І зважив за можливе відзначити хрестом уніатського священника? Бо той, очевидно, благословляв російських воїнів, коли ті під командуванням генерал-лейтенанта Ессена прийшли 15 серпня 1805 року до Крупця і збиралися вирушати далі за маршрутом Броди – Золочів... Попереду їх чекала битва під Аустерліцом. А може, на схилі віку, в 1818 році, Федір Жигальский уже змирився з обставинами, перейшов у православ'я і саме тим і заслужив на відзнаку царя? Якщо й душпастирі дозволяли собі міняти віросповідання, то нічого незвичайного не побачимо в тому, що і в пізніші часи Радивилів ставав мовби роздоріжжям між обов'язком віри і життєвими обставинами.
А втім, уже з XYI століття відомо, що в наших волинських краях існував компроміс: якщо одна сторона у шлюбі належала до православних, а друга – до католиків, то вінчання здійснювалося спільно православним і католицьким священниками, а в ряді випадків такі змішані шлюби вінчалися й одним православним попом. На це вказує історик Орест Левицький у своєму дослідженні архівів Луцького замку – на тему «Сім'я і побут українців у XYI ст.». Хоча, ніде правди діти, після Люблінської унії 1569 року, після якої Радивилів опинився у складі Речі Посполитої, все ж таки досить часто тутешні шлюби українців із поляками завершувалися переходом православних у католицизм. Чимало священників під натиском політичної ситуації згодом пристали до уніатства.
У Радивилові здавна жили поруч православні, католики, християнські протестанти, іудеї. І хоч релігійні почуття накладали певний відбиток на спосіб життя, коло знайомств, це не могло служити нездоланною перепоною для юнаків та дівчат, котрих зближували взаємні симпатії. У місті досить поширені в українських родинах прізвища польського, єврейського звучання, що зайвий раз підтверджує: у минулому бувало по-різному.
Як розповідав старожил міста Федір Бортник, який помер на 92 році життя, за часів Польщі під час укладення польсько-українських шлюбів перевага – знов-таки, наче в середні віки – віддавалася католицизмові як панівній релігії. Стосунки ж між уніатами і православними вирішувалися шляхом взаємних компромісів. Скажімо, коли письменник Петро Козланюк, греко-католик за віросповіданням, вирішив обвінчатися з радивилівською православною дівчиною, це спричинило труднощі. Знайомі порадили звернутися до сільських священників, менш непоступливих у таких питаннях. Вінчання відбулося. І тут доречно нагадати, що в XYI ст. при здійсненні таїнства шлюбу між представниками різних конфесій часто були присутні як православні попи, так і католицькі ксьондзи. Мало того, є архівні підтвердження, що ксьондзи попросту зверталися за допомогою до православних настоятелів, навіть після Люблінської унії просили їх здійснити різні треби, включно зі шлюбним розлученням.
Нині в Радивилові теж нерідкі шлюби між представниками різних конфесій, адже міграція створює умови для нових знайомств, любовних «романів». Серед моїх приятелів є такі, де в одній сім'ї чоловік вважає себе греко-католиком, дружина – православною. Однак принаймні це не підштовхує до сімейних непорозумінь, тим паче, що молодь і люди середнього віку нині здебільшого не належать до релігійних фанатиків.
Між іншим, кохання перемагало віросповідні бар'єри і в моєму давньому роду: на початку ХХ віку за мого православного діда, тоді ще юного Івана Ящука пішла заміж полька католичка Євдокія Гебська, перед вінчанням змінивши своє віросповідання.
Але чи не буває нині між сім'ями молодого й молодої непорозумінь, якщо жодна з родин не бажає в обрядовості віддавати перевагу конфесійній належності одного з наречених? Буває, і це стає приводом для додаткових містечкових пересудів. А проте, щоб такі непорозуміння виявилися непереборними і розладнали шлюб, щось не випадало чути. Адже врешті-решт традиції віросповідної терпимості бачимо з найдавніших часів існування Радивилова й довколишніх населених пунктів.
Володимир ЯЩУК, краєзнавець.
