хочу сюда!
 

Natalia

40 лет, близнецы, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «оун-упа»

Український червоно-чорний «метелик» над Донецьком



Такого ще не було! Прапор національно-визвольної боротьби українського народу червоно-чорного кольору пролетів понад 100 км над окупованою бойовиками «ДНР» територією Донецької області.

З нагоди Дня українського добровольця, який відзначається в Україні 14 березня, українські волонтери, блогери, переселенці та військові провели мирну акцію - запустили у небо червоно-чорний прапор на синьо-блакитних кульках з території поблизу Мар’янки. Прапор розміром 12 метрів здійнявся на території Донецької області сьогодні у другій половині дня.

Подібні акції набирають все більше і більше популярності серед патріотично-налаштованих представників українського народу. Всіх небайдужих українців дуже цікавить подальша доля прапора і ми звертаємося до жителів Донбасу розповісти про неї. Робіть фото прапора у небі та поширюйте у соціальних мережах за хештегом #ОУН_прапорДонецьк.

«Донецьк – це Україна!»

Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга

Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Друга


Друга частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). 
Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці. 

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша


Хроніка Української повстанської армії 1942-1954 Частина Перша



Українська Галицька Асамблея
Підписалося 7,38 тис. користувачів

Створено в рамках проекту "Документалістика" від ГО "Українська Галицька Асамблея" http://www.documentary.org.ua/

Перша частина документального фільму, який розповідає про історію Української повстанської армії 1942-1954 років крізь призму свідчень тридцяти чотирьох очевидців та безпосередніх учасників подій (з понад сто опитаних). 
Творці стрічки пропонують подивитися на український повстанський рух з перспективи «простих людей», без пафосу, містифікацій та пропагандистських кліше. Усні історії відкривають нетрадиційний погляд на природу боротьби УПА, дають змогу відчути атмосферу та дух епохи, зануритися у вир бурхливих подій.

Історичний нарис у фільмі не претендує на вичерпність, водночас намагається дати відповіді на питання: що змушувало людей йти зі зброєю до лісу, в чому полягав феномен самоорганізованості під час створення УПА, в чому криється причина довготривалості повстанської боротьби і чому залишилися незнищенною ідея, за яку боролися українці. 

Любов та ненависть, відданість та зрада, героїзм та слабкодухість – все це поєдналося в історії УПА, не залишивши місце тільки для чорних, або білих фарб.

Служба безпеки ОУН. Зачинені двері

Служба безпеки ОУН. Зачинені двері


Центр досліджень визвольного руху
Підписалося 1,04 тис. користувачів
ВИ ПІДПИСАЛИСЯ
«Служба безпеки ОУН. Зачинені двері» режисера Віталія Загоруйка — перша документальна стрічка про один із найбільш професійних та засекречених підрозділів Організації українських націоналістів. СБ залишила про себе мало інформації, зате багато чуток та пліток, стараннями простих людей та ворогів перетворених на жахливі та таємничі історії. Багато документів, які свідчили про її діяльність, зникли в спецархівах, інші були знищені співробітниками СБ в останні хвилини свого життя. Ще донедавна дисертації на цю тему були засекречені. Проте інтерес до неї безсумнівний. Автор сценарію та режисер-постановник — донеччанин Віталій Загоруйко, автор декількох десятків документальних фільмів та телевізійних передач. У фільмі представлені унікальні інтерв'ю колишнього співробітника СБ, зв'язкової УПА, та особистого охоронця Романа Шухевича. Консультативну підтримку надали Центр досліджень визвольного руху та Галузевий державний архів СБУ. У зйомках фільму взяли участь близько 70 членів товариства «Пам'ять», залучалася авто- та бронетехніка, активно використовувалися піротехнічні ефекти. Зйомки відбувалися в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», музеї-садибі Устияновичів (с. Вовків), інших місцях Львова та Львівської області.

Воїнів ОУН-УПА Верховна Рада визнала учасниками бойових дій

Воїнів ОУН-УПА Верховна Рада визнала учасниками бойових дій



Учасникам боротьби за незалежність України у XX столітті надали статус учасників бойових дій.

Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» щодо посилення соціального захисту учасників боротьби за незалежність України у XX столітті № 8519 авторства нардепа Юрія Шухевича та інших обранців під час ранкового засідання ВРУ, яке транслює телеканал ZIK, за основу і в цілому проголосували 236 депутатів.

Народний депутат Юрій Шухевич, звертаючись до парламентарів, нині, у День Збройних сил, нагадав, що є категорія людей, які воювали за Незалежність держави та віддавали своє життя у цій боротьбі. Він наголосив, що декому із них пощастило дожити до нині.

«Їх небагато, їх усього 1200, за нашим обліком. Це вояки Української повстанської армії та збройних формувань Організації українських націоналістів. Вони сьогодні є найбільш упослідженою категорією, і тому наш комітетський законопроект 8519 скерований на те, щоб дати, врешті-решт, тим воякам те, що вони заслужили – учасника бойових дій. Цей статус їм дасть гарантії хоч частково відшкодувати те, чого вони були позбавлені роками», – наголосив Юрій Шухевич.

Як ідеться у пояснювальній записці, статус учасника бойових дій надається представникам збройних підрозділів Організації українських націоналістів (ОУН), Української повстанської армії (УПА), до складу яких увійшли вояки Української військової організації (УВО), Української повстанчої армії отамана Тараса Боровця (Бульби) «Поліська Січ», Української народної революційної армії (УНРА).

В Опоблоці, натомість, заявили про те, що вказаний законопроект направлений на розкол і заявили про необхідність повернути пільги ветеранам Великої вітчизняної війни та соціалістичної праці.

Голова ВРУ Андрій Парубій наголосив на важливості ухвалення закону: «Ми живемо в історичні часи. Сьогодні, у День ЗСУ, з трибуни ВРУ доповідає син Головного командира УПА Романа Шухевича. І це демонструє, що наша боротьба і наша війна триває не чотири роки, а більше ста років – від вояків УНР, УГА, вояків УПА – і до сьогодні. Це боротьба за незалежність України».

Після кількох невдалих спроб проект закону за основу і в цілому підтримали 236 депутатів. Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2018/12/06/u_den_zsu_bortsyam_za_volyu_ukrainy_nadaly_
status_uchasnykiv_boyovyh_diy_1463841

«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома

«Тепер тут буде Польща!» Трагедія українського села Павлокома
На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років
0000
Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.
Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.
Відплата за зниклих поляків?
Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.
Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.
У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?
Спланована акція?
Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.
З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.
Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населеннянеодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.
Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».
Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.
Польський погром
Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.
О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).
Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.
У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.
На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.
До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».
Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.
Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.
Край історії української Павлокоми
У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.
Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.
Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.
Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.
Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

Дискусії навколо Романа Шухевича

Кому не дає спокійно спати
Роман Шухевич?


Роман Шухевич (1907 — 1950)


Цими днями у ЗМІ триває бурхливе обговорення того, яким способом і на основі яких підстав нинішня влада (Януковича  - Б.Г.) скасувала присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Я ж хочу зіграти, так би мовити, на випередження і звернути увагу на аналогічне судове рішення, яке тільки готується – щодо виключення з числа Героїв України Романа Шухевича. Сумнівів стосовно того, що рішення буде таке саме, як треба владі, у жодної притомної людини немає. Нікчемна (це юридичний термін, який у даному разі збігається із моральним поняттям) мотивація свого рішення суддями – мовляв, Бандера не був громадянином України (коли він насправді ним був у дитинстві), – є свідченням правового нігілізму всієї судової системи країни. Тим більш анекдотичною виглядає така ж мотивація у випадку Романа Шухевича (вона лежить в основі рішення суду нижчої інстанції) – адже йдеться про прем’єр-міністра підпільного українського уряду та головного командира УПА!
Збав Боже, я зовсім не маю на меті тиснути на суд. Хоча б тому, що на нього в принципі неможливо натиснути, бо ж ним керує не сила права, а право сили. Це зафіксовано міжнародними правозахисними та антикорупційними організаціями, відтак суд в Україні є лише виконавцем, складовою отієї сакраментальної «владної вертикалі», яку так успішно вибудовувала Партія регіонів. Тому об’єктом тиску є сенс обирати тих, хто справді ухвалює рішення, а не тих, хто голосує в парламенті за помахом руки Чечетова чи просиджує суддівську мантію у ролі наче-незалежного наче-судді. Хоча і тут шансів мало: як достукатися до свідомості тих, хто мислить категоріями «порожняка», «кидалова» та «відкатів»? Отож і на них натиснути словом, використавши зброю критики, – справа майже безнадійна.

Та попри те, що реально вплинути на перебіг подій, пов’язаних із майбутнім скасуванням присвоєння Героя України Романові Шухевичу неможливо з об’єктивних причин, попередити всіх (у тому числі і владу), символом чого саме стане таке скасування і що воно засвідчить, доцільно. А далі, як сказав поет з дещо іншого приводу, «та нехай собі як знають...»

«Демократичний поворот» і його значення

Політик – це його діяльність. Це те, що ним зроблено, і те, що не зроблено, але могло бути зроблено за більшої наполегливості та прозірливості цього діяча. Роман Шухевич зробив надзвичайно багато: під його керівництвом постала підпільно-партизанська Україна з усіма своїми барвами, з плюсами й мінусами, зі здобутками й трагедіями. Та мова зараз про головний здобуток Шухевича: про здійснену під його керівництвом ідеологічну переорієнтацію українського визвольного руху на національно-демократичні орієнтири.

На початку Другої світової війни ОУН виявилася єдиною з-поміж українських політичних сил, яка спромоглася зберегти свої структури. Це було зумовлено специфікою організації – її підпільним та авторитарно-орденським характером. Попри розкол ОУН у 1940 році, обидва крила на загал зберігали характер своєї ідеології, хоча при цьому в революційному відламі, очолюваному Степаном Бандерою, зосередилася більшість тих, хто й далі провадив ідейний пошук – хто в соціал-демократичному напрямі, як Іван Мітринґа, хто в ліберально-консервативному, як Лев Ребет, хто в революційно-демократичному, як Дмитро Мирон («Орлик»). Ідейні пошуки стали значно напруженішими після початку німецько-радянської війни і спроби проголошення відновлення Української держави 30 червня 1941 року. Вже 1942 року «експертна група» (якщо вжити сучасний термін), очолена Василем Куком, дійшла висновку про необхідність істотних змін в ідеології ОУН у разі, якщо організація прагне ефективно боротися за свободу України на просторах усіх українських земель. Відтак проведений після тривалої підготовки під орудою Романа Шухевича улітку 1943 року ІІІ Великий Збір ОУН ухвалив нові програмні документи революційного націоналізму.

«Знищення національного поневолення та експлуатації нації, система вільних народів у власних самостійних державах – це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі. ОУН бореться проти імперіялістів і імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно і політично та визискує економічно інші народи... Тому ми проти російського комуно-большевизму і проти німецького націонал-соціалізму. ОУН проти того, щоб один народ, здійснював імперіялістичні цілі, «визволяв», «брав під охорону», «під опіку» інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст – поневолення, насильство, грабунок. Тому ОУН бореться проти російсько-большевицьких і німецьких загарбників, поки не очистить України від усіх «опікунів» і «визволителів», поки не здобуде Української Самостійної Соборної Держави (УССД), в якій селянин, робітник і інтелігент могтиме вільно, заможньо і культурно жити та розвиватися... Українська народня влада всі економічні ресурси та всю людську енергію спрямує на побудову нового державного порядку, справедливого соціяльного ладу, на економічне будівництво країни та культурне піднесення народу».

Ось так були визначені головні напрямні діяльності ОУН. Говорилося і про конкретні напрями боротьби націоналістів. Зокрема, за «індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян», «за вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці», «за свободу профспілок», «за вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства», «за свободу друку, слова, думки, переконань, віри й світогляду, проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм», «за повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру», «за рівність всіх громадян України, незалежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов’язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок»...

В основі майбутнього економічного ладу автори програмних документів бачили органічне поєднання державної та громадсько-кооперативної власності у промисловості, державної, кооперативної та приватної торгівлі, індивідуального й громадського землекористування, залежно від волі самих селян, – і водночас відкидали саму можливість допустити визиск працівників з боку як зажерливих капіталістів, так і комісарів-партократів.

А от про популярне нині ґендерне питання: «за повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і в наслідок цього не руйнувала свого здоров’я».

І про зовнішньополітичні орієнтири не було забуто. Отже: «Наші цілі здобудемо, вийшовши поза межі України та зв’язавши нашу боротьбу за УССД з боротьбою інших поневолених або загрожених імперіялізмами народів, зокрема народів Сходу, Прибалтики й Балканів, пропагуючи й реалізуючи наше гасло волі народам і людині й права кожного народу на самостійницькі національні держави та протиставитись реакційним концепціям і планам імперіалістів».

Іншими словами, нові програмні настанови ОУН були на рівні вимог часу і передового рівня розвитку демократичної політичної думки.

Слово і діло

Хтось може сказати, що все це були тільки слова, а насправді ніякого повороту не сталося. Мовляв, сталінська Конституція також проголошувала різні політичні свободи, а насправді все було зовсім інакше.

По-перше, сталінська Конституція СРСР насправді зовсім не проголошувала ніяких демократичних свобод. Ці «свободи» забезпечувалися виключно «у цілях зміцнення соціалістичного ладу» (ст.125). А стаття 126 фіксувала партійну природу радянської держави: «Найактивніші і найсвідоміші громадяни з рядів робітничого класу й інших прошарків трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих у їхній боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних».

По-друге, практика показала, що керівництво ОУН прагне керуватися тими ідеологічними засадами, які ухвалив ІІІ ВЗУН. Це засвідчує, зокрема, поява у складі УПА значної кількості вояків іншого етнічного походження (у деяких регіонах, за свідченням керівників червоних партизан, число неукраїнців у складі УПА сягало 40%-50%!). Це засвідчує і стан господарства у контрольованих повстанцями районах Волині. Як пише петербурзький історик Олександр Ґоґун, у цих районах господарство було організоване більш ефективно, а селяни жили заможніше, ніж у сусідніх, контрольованих нацистами чи червоними партизанами. Нарешті, улітку 1944 року на багатопартійній основі була створена Українська Головна Визвольна Рада – передпарламент Повсталої України. Головою УГВР стає наддніпрянець Кирило Осьмак (у 1917-18 роках – член Центральної Ради), одним із його заступників – галицький ліберал, депутат польського Сейму Василь Мудрий, прем’єром та командувачем усіма збройними силами – генерал-хорунжий Роман Шухевич.

Зрозуміла річ, тривала жорстока війна, яка накладала істотні обмеження на реалізацію національно-демократичних ідей, але вектор руху був заданий. І для повстанців, і для шістдесятників та дисидентів, і для Народного Руху.

Виглядає, намагання нинішньої владної верхівки скасувати присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України є за своїм глибинним підґрунтям прагненням дезавуювати ті політичні та соціальні цінності, за втілення яких боровся прем’єр Підпільної України. А ще – прагненням перекреслити положення чинної Конституції України про тисячолітню державотворчу традицію, звівши її виключно до часів СРСР, як це вже спробував зробити Віктор Янукович у промові до Дня Незалежності у 2010 році.

А ще Роман Шухевич особисто ненависний цій публіці тим, що він, інженер, піаніст, успішний бізнесмен, кинув геть усе заради безнадійної, на перший погляд, боротьби за свободу. Відчуваючи свою ницість у порівнянні з Шухевичем, можновладці водночас щосили прагнуть дегероїзувати його, щоб нинішні молоді українці не ставили свободу народу та свободу людини над усі інші земні вартості.

...Один із провідних ідеологів УГВР – Петро Полтава (Федун) – у ті роки писав, що повстанці ведуть боротьбу «за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в України всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіялістичним плянам».

Слова, наче написані сьогодні. А це означає, що боротьба триває, і від нині сущих поколінь залежить, чи скоро буде справа Романа Шухевича доведена до перемоги.


    Сергій Грабовський – публіцист, політолог, історик, член Координаційної Ради Асоціації українських письменників, автор понад 10 наукових, науково-популярних та публіцистичних книг, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук України.

 http://www.radiosvoboda.org/a/2276957.html

Ivan Katchanovski is a falsifier of the Ukrainian history


https://www.facebook.com/Ivan-Katchanovski-a-falsifier-of-the-contemporary-history-of-Ukraine-1449195048708622/

 Ivan Katchanovski produced the pseudo-scientific paper named "The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine" which is based on the deliberate falsifications of the Maidan events. Everyone who closely scrutinizes his paper sources and other videos about the Maidan in Ukraine will come to conclusions that the Ivan Katchanovski's paper The “Snipers’ Massacre”    on the Maidan" is a total falsification.  Particularly, Ivan Katchanovski on purpose ignores the overwhelming majority of shootings on many videos where people were killed from  the direction of the police "Berkut" barricade on Instituska street in Kiev. If everyone closely examines Ivan Katchanovski's source videos which he utilized in his paper named  "The “Snipers’ Massacre” on the  Maidan in  Ukraine", everyone will notice many shootings into Maidan protesters from the direction of police on Institutska street in Kiev. 

There are  can not be downplayed or discounted a few episodes on videos where a few bullets might be shot at the back of protesters. However, it is very hard to judge without forensic investigations that these shootings were actually made from the behind of protesters. 

The Ivan Katchanovski's sources and videos used in his fake paper named "The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine" do NOT corroborate his conclusions in his  false research that Maidan protesters were shot from the locations controlled by Maidan forces. 

 To support his claim that Maidan protesters were shot at their backs, Ivan Katchanovski refers to the video episode showing a bullet hit a tree as  the proof that this bullet was fired from the hotel under control of protesters. In realty, this bullet was fired from  the opposite direction -- the direction of the police barricade on Institutska street.  Videos show  the moment when bullet exited  from the opposite side of the tree. The small fountain on  the tree from hitting bullet on the video  indicates that this video  episode demonstrates the leaving bullet from the opposite side of the tree.


On this video ( 60 Ibid; https://www.youtube.com/watch?v=0DxkDiAcSF8  ( https://www.youtube.com/watch?v=sBZKrUYCPxg  ))    Berkut police fire bullets from the location of the  Berkut police barricade at the advancing up Maidan protesters. One bullet hit  through the trunk of tree and came out from the side of the tree facing camera and the Hotel of “Ukraine” (00:18 and 2:42 minutes)
http://ic.pics.livejournal.com/slavw_posts/67622866/44854/44854_900.jpg
The direction of bullet is indicated by the red arrow on the picture:
http://ic.pics.livejournal.com/slavw_posts/67622866/44411/44411_900.jpg
In addition, this video ( 60 Ibid; https://www.youtube.com/watch?v=0DxkDiAcSF8  ( https://www.youtube.com/watch?v=sBZKrUYCPxg  )) demonstrates  falling back protesters being struck by bullets that were fired by Berkut police from
 the Berkut police barricade next to the blue building by the address: #7 Institutska street:
( 35 http://www.youtube.com/watch?v=vs_4skLIqns  , see 30:42 minute )
( 56 https://www.youtube.com/watch?v=C2zZiZhajzw   , see 00:05 minute )
 ( 48 https://www.youtube.com/watch?v=IsE7lYVa5kk  , see 20:00 and 25:02—25:25 minutes )
The above videos were used by Ivan Katchanovski in his fake research.

These videos prove the fact that bullets were fired from the police barricade at the protesters alongside the Institutska street:


https://www.youtube.com/watch?v=fAMgCOR-ps8 ( bullet holes on poles, trees and stones alongside Institutska street )
56 https://www.youtube.com/watch?v=C2zZiZhajzw
( holes from bullets on shield are seen on 6:30 – 7:20 minutes )
35 http://www.youtube.com/watch?v=vs_4skLIqns (holes from bullets on the shield and the hotel wall on 25:35—27:20 minutes )
The last two videos were utilized by Ivan Katchanovski in his fake study.

               
  
                                                                                                        ( To be continued  )   
                                                                    

Іван Качановський ( Ivan Katchanovski ) - обличчя хруня або фальсифікації розстрілу "Небесної сотні"

https://www.facebook.com/ivan.katchanovski

https://www.youtube.com/watch?v=pxx5W--cymI

Щоб побачити, як справді виглядає типовий хрунь, треба час від часу перечитувати дописи в інтернеті такого собі канадського "дослідника" українського походження Івана Качановського ( Ivan Katchanovski )  . Він не пропускає нагоди, щоб майже кожний раз, коли є відповідна ситуація в Українській державі та українському суспільстві, плюнути на   українських патріотів та на українську владу:
https://www.facebook.com/ivan.katchanovski
Серед його маразматичної писанини найбільшу увагу заслуговує "наукова праця", в якій він послуговуючись фальсифікаціями, намагається "доказати", що не снайпери "Беркуту" та СБУ стріляли та вбивали прихильників Майдану, а наче якісь  снайпери зі сторони Майдану самі розстрілювали майданівців і, мовляв, такий розстріл своїх був вигідний прихильникам Майдану, щоб скинути демократично вибрану владу януковича:
The “Snipers’ Massacre” on the Maidan in Ukraine
https://www.academia.edu/8776021/The_Snipers_Massacre_on_the_Maidan_in_Ukraine

https://www.youtube.com/watch?v=pxx5W--cymI

Мені важко зрозуміти, чому Канада притягує різних хрунів на зразок "істориків" Віктора Поліщука, Івана-Павла Химку (Гимку) та тепер - "політолога"  Івана Качановського, які, вдаючись до недобросовісної та вигідної селекції фактів, тенденційних пояснень разом з фальсифікаціями, шкодять Україні та українцям.

Якимось дивним чином Іван Качановський не помічає на відео, які він використав у своїй "науковій праці", численні випадки стрільби та попадання в майданівців зі сторони снайперів "Беркуту", в напрямку яких  по Інститутській вулиці  йшли неозброєнні прихильники Євромайдану.  Натомість послуговується плітками та своїми суб'єктивними та тенденційними судженнями в оцінках подій на відео. Численні випадки подадання в прихильників майдану спереду з напрямку Беркуту та численні сліди від куль, які вказують, що їх було випущено зі сторони силовиків, можна побачити на багатьох відео. Наприклад:
https://www.youtube.com/watch?feature=player_embedded&v=qSvj8F_Br4M
 https://www.youtube.com/watch?v=yLxSlq_hJu8
https://www.youtube.com/watch?v=xqxWQa8Hl50
https://www.youtube.com/watch?v=fAMgCOR-ps8
І навіть ці попадання спереду в майданівців з позиції "Беркута" можна побачити на відео, які Іван Качановський використовує в якості джерел для свого "наукового дослідження":
https://www.academia.edu/8776021/The_Snipers_Massacre_on_the_Maidan_in_Ukraine

Очевидно, що російські ЗМІ не могли не використати "наукову працю" Івана Качановського, яка характеризується вигідною селективністю фактів, замовчуванням невигідних фактів, тенденційною їх  інтерпретацією разом з потрібними  фальсифікаціями:
Иван Качановский. «Резня на Майдане»: дело о киевских снайперах | IGCP
Иван Качановский: за убийство более 100 человек на киевском Майдане 20 февраля ответственен сам Майдан | OSTKRAFT
Канадская версия: «Небесную сотню» расстреляли сторонники Майдана


Ivan Katchanovski чомусь до уваги не бере численні факти на відео, коли в наступаючих по Інститутській вулиці прихильників Євромайдану снайпери попадали з фронту і прихильники  Євромайдану падали і котилися назад. Розповіді людей про наче попадання куль в бік чи в спину прихильників Євромайдану  - не можуть бути надійними доказами, оскільки такі попадання
могли відбутися в момент, коли люди були повернуті до снайперів Беркуту на вулиці Інституській боком або спиною. Епізоди з численних відео не дають підстав  однозначно стверджувати,  що майданівцям стріляли в спину, чи в бік. Без відповідних експертиз неможливо стверджувати, що в майданівців стріляли з боку чи майданівцям стріляли в спину. Постріл в дерево на відео насправді був зроблений зі сторони снайперів "Беркуту", а не з готелю, і на відео зображено не попадання кулі в  дерево, а виліт кулі з дерева, яка попала в дерево зі сторони стрільби  снайперів міліції та СБУ.  Ivan Katchanovski не бере до уваги,  що записані радіопереговори працівників "Беркуту" та СБУ не можуть бути підтвердженням того,  що команда розстрілювати прихильників   Євромайдану НЕ могла бути виданою в останній  момент перед їх  розстрілом та НЕ всі переговори силовиків могли бути перехоплені та повністю записані. Дуже ймовірно, НЕ всі радіопереговори  були перехоплені та записані та (або) команда розстрілювати євромайданівців поступила майже перед самим початком розстрілів на вулиці Інститутській. Прихильники Євромайдану ніколи не  заперечували, що в них була якась невелика кількість зброї, але це не означає, що майданівці стріляли один в одного, як це намагається сфальсифікувати Іван Кочановський та інші подібні
йому фальсифікатори.

.............................
.............................
.............................

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                             (  ДАЛІ   БУДЕ )


Повна версія:

http://ivan-katchanovski.blogspot.com/



Наступні дописи щодо фальсифікацій Івана Качановского:


Ярослав Стецько про Степана Бандеру

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

ПЕРЕДМОВА

Багатство тематики, що її охоплює Степан Бандера у цій книзі, нехай не лякає вдумливого читача. Твори автора мають незмінно одну золоту нитку, яка проходить крізь усі міркування й глибинні аналізи подій і процесів української визвольної боротьби. Степан Бандера зосереджує свою увагу передусім на всебічній розробці перспектив української національно-визвольної революції, і це є центральна тема його інтелектуальної творчости. Підходячи до цієї основної теми, раз-у-раз з різних точок бачення, аналізуючи різні її аспекти з внутрішнього чи зовнішньо-політичного боку, автор розгортає власнопідметні, закономірні, — зумовлені українськими якостями й вартостями, ориґінально-українськими первнями, революційним незнищенним людським українським потенціялом і геополітичним становищем України, її природними багатствами, вродженим генієм та трудолюбивістю нації, — перспективи розвитку української національно-визвольної революції. Залізна логіка його арґументації, передбачливість щодо розвиткових процесів, стимульованих революційною ідеєю, революційними кадрами й революційною пляновою дією, аналіза внутрішніх протиріч імперії й системи, спричинюваних і поглиблюваних революційно-визвольними націоналістичними діями, — дає нам образ не лише зенітного пункту — всенароднього повстання, але й переможної визвольної війни уярмлених націй проти російського окупанта й більшовицької тиранської тоталітарної системи. Зосередження автора на цій головній справі визвольної боротьби України цілком не означає нехтування ним різновидних компонентів боротьби й росту нації взагалі.
Немає важливої проблеми у житті нації, якої Степан Бандера у своїй багатій інтелектуальній, публіцистичній і журналістичній творчості не заторкнув би, не менш і в своєму різноманітному листуванні, з оприлюдненням якого з різних причин ще доведеться зачекати. Але суть справи у тому, що в ієрархії вартостей і завдань Степан Бандера відсував усе другорядне, наприклад, внутрішньо-партійні суперечки, внутрішньо-український партійно-політичний комплекс на дальший плян, згл. вмуровував його відповідно до питомої ваги даного явища у велику будівлю успішного розгортання національно-визвольної революції.
Він аналізував всебічно значення спільного фронту поневолених російським імперіялізмом і комунізмом націй, об'єднаних в Антибільшовицькому Бльоці Народів (АБН), надаючи цій спільній боротьбі особливої ваги. Ставка на власні сили України у великому таборі поневолених націй, які життєво зацікавлені у розвалі російської імперії й знищенні більшовизму, — докладно розроблена автором як дороговказ не лише для революційної ОУН. Степан Бандера глибинно розумів найінтимніші тонкощі й можливі ускладнення спільного фронту поневолених націй, якщо не поставити його на правильних основах — респектування абсолютного суверенітету кожного партнера спільного фронту.
Автор бачив імперію й систему зсередини й іззовні, її слабкість і силу, яка радше полягала й полягає в духовій, ідейній і політичній слабкості вільних націй світу. Викриваючи політику т. зв. мирної коекзистенції майже чверть століття тому, автор як політичний візіонер передбачає усі від'ємні й руїнні елементи її для вільних націй. Його аргументацію того часу можна дослівно повторити стосовно сучасної політики т. зв. детанту.
Насправді з точки зору передбачливого не тільки революційно-визвольного лідера, але державного мужа високої якости, автор розкриває дійсну альтернативу до атомової війни, альтернативу, що її основні засади мають незмінне тривале значення.
Уважаючи, що шляхом визволення України та інших поневолених націй є орієнтація й розбудова власних сил революції, автор сміливо вимагає від вільних націй не трактувати України й інших поневолених націй як чинника, який постійно має стримувати більшовицьку навалу, а, навпаки, у власному інтересі вимагає від них включатися збройне у визвольну війну поневолених націй, усвідомивши її цілі й визнавши її носіїв господарями на власній землі, її суверенами. Це повинна би бути спільна визвольна війна у спільному інтересі проти більшовицької варварської аґресії, а жодна інтервенція “визволителів”, які на своїх баґнетах постійно несли нове рабство.
Визвольна революція приносила завжди незмірно менше жертв, ніж аґресивна, імперіялістична війна, чи масовий народовбивчий терор, зокрема російського більшовицького окупанта. Це автор переконливо довів.
Його розуміння національно-визвольної революції це не механічний процес розгортання лише технічно-революційних актів, чи виключно реакція на утиски й переслідування, але це глибинний, закорінений у світоглядових, ідеологічних, релігійних, культурних, правових, суспільних, традиційних вартостях української нації й людини — духово-орґанічний процес.
Автор наголошує зокрема первні духової революції, наростання революційного кипіння, революціонізацію широких народніх верств на усіх ланках життя, що в остаточному висліді об'єктивуватиметься в зенітній точці: всенародньому організованому збройному повстанні ОУН-УПА. Українська революція це передусім процес внутрішнього визволення нації й розбудження та самоусвідомлення її традиційних ориґінальних історично притаманних українських вартостей і якостей, які мають вирішальне значення у всеохопленні широких народніх кіл в ідейному аспекті, яке унаявнюється у дійовому та, у відповідний момент, у збройному аспекті.
Його тривожила можливість двофронтової війни України та інших поневолених народів проти двох варіянтів російських імперіялістів — більшовицьких і антикомуністичних, підтриманих евентуально деякими західніми державами. Як передбачливий стратег він всебічно розробляє оборонні заходи України, вказуючи на шляхи розщеплювання двофронтової війни. З його кругогляду не зникає й загроза та небезпека т. зв. націонал-комуністичної диверсії, проти якої він рекомендує успішні рецепти протидії.
Степан Бандера виводить свою теорію визвольної революції з глибинних ідеологічно-світоглядових, суспільно-політичних, економічно-програмових, релігійно-правних преміє християнського українського революційного визвольного націоналізму з питоменним українській нації історичним народоправством, з основними універсального значення ідеями “свобода народам” — “свобода людині”, які, — покладені в підвалину АБН, є метою визвольної революції: розвал російської імперії на незалежні національні держави поневолених нині народів у їхніх етнографічних межах і знищення комуністичної, тиранської, тоталітарної, монопартійної системи.
Степан Бандера не міг би бути визначним теоретиком української визвольної революції, якщо б він не був водночас її ідеологом, бо визвольна революція це не лише технічно-воєнна механіка, але передусім глибинні духово-світоглядові й політично-програмові та національно- і соціяльно-політичні процеси, що творять підґрунтя для збройної боротьби, партизанської, повстанської, чи регулярної визвольної війни.
Розв'язка проблеми внутрішньо-української політики була для Степана Бандери засобом мобілізації народу для визвольно-революційної боротьби, для скріплення революційно-визвольного потенціялу. Тому під тим кутом треба розглядати теж його концепцію виборного Закордонного Українського Національно-Визвольного Центру. Це було б помилкою припускати, що автор змінював свої засадничі погляди щодо цього — у різних часах оформлювання своїх праць. Суть його погляду лежала завжди не в афірмації тієї чи тієї організаційної форми, інституції, чи центру, але в актуальній придатності даної формації для скріплювання революційно-визвольної боротьби, з погляду суверенітету української політики й принципів формації даного центру, згідно з волею більшости народу та гарантії росту здорових політичних сил, які мають співтворити стосовну формацію.
Тому, враховуючи сукупність поглядів Степана Бандери, в осередку яких стоїть змаг за успішність національно-визвольної революції, кожен загально-національний всеукраїнський центр відповідає його поглядам, якщо іде назустріч скріпленню революційно-визвольної боротьби.
Степан Бандера вмів оцінити також ретроспективно всенародній збройний вклад, що врятував народ від багатомільйонових жертв терору й депортації. Розгортання і зміцнення революційного потенціялу двофронтової війни ОУН-УПА, а у тому зокрема понад десятирічна збройна боротьба, всенародне повстання УПА, мала у нашій історіософії останніх десятиріч в ньому теж особливого інтерпретатора.
Визначення історичного місця в новій періодизації української історії, українській державності, відновленій ЗО червня 1941 року, як дороговказові на історичному шляху нації й орієнтирові для вільних націй світу свідчить про його здатність думати великими історичними категоріями державного мужа-революціонера.
Степан Бандера був християнин-націоналіст, як це він постійно у своїх творах підкреслює, уважаючи, що Бог і Україна дають віру у перемогу та силу витримати терпіння, муки й лихоліття, а, якщо треба, то й мужньо прийняти смерть.
Степан Бандера був за справжнє, традиційне українське народоправство, і який близький він у всіх своїх поглядах до героїчних патріотичних шести- і семидесятників!
Степан Бандера ставився дуже критично до політики урядів західніх держав, а особливо уряду ЗСА, натавровуючи їхню політику стосовно України теж з погляду їхніх власних інтересів. Він убачав традиційне русофільство в них, брак віри в національну ідею, комерційно-еґоїстичний короткозорий підхід до істотних проблем буття чи небуття духової культури, вічних вартостей духу, свободи й справедливости для нації й людини.
Ідеї, кадри, дія — це три елементи, які проймають його визвольні міркування. Бувши надзвичайно толерантним до інакше-думаючих, респектуючи політичне зрізничкування громадськости, він присвячував особливу увагу розбудові Організації Українських Націоналістів (ОУН).
Для успіху революційної боротьби необхідна пробійна авангардна, монолітна, фанатична, з вірою у свої правди, сила. Ідеї перемагають, коли перемагають їх носії. ОУН це унапрямлююча, мобілізуюча й організуюча народ у боротьбі ідеологічно-політична формація. Без неї, без дороговказу, без організаційного орієнтиру немає перемоги широких кіл народу. Сама стихія без керми і вітрил не переможе у зударі з таким страшним ворогом, як Росія й її пробійна сила — КПСС. Проти КПСС мусить стояти по цім боці барикади ОУН і АБН. Проти НТС та інших єдиноне-ділимців стоїть теж ОУН. Ідеї єднають світоглядово й духово, конкретні напрямні вказують шлях боротьби, а Організація ґарантує систематичність, пляновість і правильність дії, мобілізуючи найширший фронт нації. Тому так високо цінував у своїх творах і у всьому своєму житті-боротьбі Степан Бандера революційну ОУН. І на шляху розбудови її поляг смертю Героя. Хто втратив віру в український націоналізм, хто прагне заступити будь-якоюсь намісткою ОУН, — стає проти революційно-визвольної концепції Степана Бандери, відступаючи від ідей великого подвижника визвольної революції, який у центрі уваги своїх міркувань ставить революційну ОУН, її ролю організатора революції.
Коротке було творче життя Степана Бандери. В концтаборах і у підвалах найгірших тюрем — предовгі роки — йому було заборонено писати. Він міг тільки передумувати в постійній непевності, чи будь-коли його думи й ідеї, концепції й пляни зможуть здійснюватися.
Духова спадщина Степана Бандери своїм змістом небуденна. Можливо, щойно майбутні історики виявлять, чи Степан Бандера героїкою свого життя, своїми чинами революціонера-націоналіста, лідера визвольної боротьби, а чи своїми ідеями й думками, теорією національно-визвольної революції, своїм вченням більше вплинув на успіх революційної боротьби. Проте, ледве чи можна відділити революціонера чину, організатора й прагматика революції від її теоретика та ідеолога !

Ярослав Стецько

“В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу ролю відограють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, — творять його живий, діючий організм.”
Степан Бандера
Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая