на початок такі зсилки від мене:
http://music.i.ua/player/1820604/8383/
http://blog.i.ua/community/662/578033/
http://blog.i.ua/community/662/356763/
http://blog.i.ua/community/662/349141/





ЗАКОН УКРАЇНИ № 376–V
Про Голодомор 1932–1933 років в Україні

Верховна Рада України постановляє:
вшановуючи пам'ять мільйонів співвітчизників, які стали жертвами Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідків;
шануючи всіх громадян, які пережили цю страшну трагедію в історії Українського народу;
усвідомлюючи моральний обов'язок перед минулими та наступними поколіннями українців і визнаючи необхідність відновлення історичної справедливості, утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства;
відзначаючи, що трагедія Голодомору 1932-1933 років в Україні офіційно заперечувалася владою СРСР протягом багатьох десятиріч;
засуджуючи злочинні дії тоталітарного режиму СРСР, спрямовані на організацію Голодомору, наслідком яких стало знищення мільйонів людей, руйнування соціальних основ Українського народу, його вікових традицій, духовної культури і етнічної самобутності;
співчуваючи іншим народам колишнього СРСР, які зазнали жертв внаслідок Голодомору;
високо цінуючи солідарність та підтримку міжнародної спільноти у засудженні Голодомору 1932–1933 років в Україні, що відображено в актах парламентів Австралії, Аргентинської Республіки, Республіки Грузія, Естонської Республіки, Італійської Республіки, Канади, Литовської Республіки, Республіки Польща, Сполучених Штатів Америки, Угорської Республіки, а також у розповсюдженій як офіційний документ 58-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН Спільній заяві з нагоди 70-х роковин Голодомору – Великого голоду 1932–1933 років в Україні, яку підписали Аргентинська Республіка, Азербайджанська Республіка, Народна Республіка Бангладеш, Республіка Білорусь, Республіка Бенін, Республіка Боснія і Герцеговина, Республіка Гватемала, Республіка Грузія, Арабська Республіка Єгипет, Ісламська Республіка Іран, Республіка Казахстан, Канада, Держава Катар, Киргизька Республіка, Держава Кувейт, Республіка Македонія, Монголія, Республіка Науру, Королівство Непал, Об'єднані Арабські Емірати, Ісламська Республіка Пакистан, Республіка Перу, Південно-Африканська Республіка, Республіка Корея, Республіка Молдова, Російська Федерація, Королівство Саудівська Аравія, Сирійська Арабська Республіка, Сполучені Штати Америки, Республіка Судан, Республіка Таджикистан, Туркменістан, Демократична Республіка Тимор-Лешті, Республіка Узбекистан, Україна та Ямайка, а також підтримали Австралія, Держава Ізраїль, Республіка Сербія і Чорногорія та 25 держав - членів Європейського Союзу;
виходячи з Рекомендацій парламентських слухань щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схвалених Постановою Верховної Ради України від 6 березня 2003 року №607-IV, та Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, схваленого Постановою Верховної Ради України від 15 травня 2003 року №789-V, в якому Голодомор визнається актом геноциду Українського народу як наслідок зумисних дій тоталітарного репресивного сталінського режиму, спрямованих на масове знищення частини українського та інших народів колишнього СРСР;
визнаючи Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідно до Конвенції від 9 грудня 1948 року про запобігання злочину геноциду та покарання за нього як цілеспрямований акт масового знищення людей, приймає цей Закон.

Стаття 1. Голодомор 1932-1933 років в Україні є геноцидом Українського народу.
Стаття 2. Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним.
Стаття 3. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень зобов'язані:
брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;
сприяти консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості та культури, поширенню інформації про Голодомор 1932-1933 років в Україні серед громадян України та світової громадськості, забезпечувати вивчення трагедії Голодомору в навчальних закладах України;
вживати заходів щодо увічнення пам'яті жертв та постраждалих від Голодомору 1932-1933 років в Україні, в тому числі спорудження у населених пунктах меморіалів пам'яті та встановлення пам'ятних знаків жертвам Голодомору;
забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ і організацій, вчених, окремих громадян, які досліджують проблеми Голодомору 1932-1933 років в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів з питань, що стосуються Голодомору.
Стаття 4. Держава забезпечує умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми, кошти на виконання якої щорічно передбачаються в Державному бюджеті України.
Стаття 5. Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.
2. Кабінету Міністрів України:
1) визначити статус і функції Українського інституту національної пам'яті та забезпечити його утримання за рахунок коштів державного бюджету як спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері відновлення та збереження національної пам'яті Українського народу;
2) у тримісячний термін з дня набрання чинності цим Законом:
подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо приведення законодавчих актів України у відповідність із цим Законом;
привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом;
забезпечити перегляд і скасування органами виконавчої влади прийнятих ними нормативно-правових актів, що не відповідають цьому Закону;
3) вирішити в установленому порядку за участю Київської міської державної адміністрації питання щодо спорудження у м. Києві до 75-х роковин Голодомору 1932 – 1933 років в Україні Меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні.

Президент України Віктор Ющенко
28 листопада 2006 року
http://www.president.gov.ua/documents/5280.html



Постанова Верховної Ради України №789-IV

Про Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років
Провівши згідно з пунктом 1 Постанови Верховної Ради України від 28 листопада 2002 року №258-IV «Про 70-ті роковини голодомору в Україні» спеціальне засідання з метою вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років, Верховна Рада України постановляє:
Схвалити Звернення до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років (додається).
Голова Верховної Ради України В.ЛИТВИН
м. Київ, 15 травня 2003 року


№789-IV

ЗВЕРНЕННЯ
до Українського народу учасників спеціального засідання Верховної Ради України
щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років

Ми, учасники спеціального засідання Верховної Ради України, керуючись ідеалами гуманізму і соціальної справедливості, відстоюючи права людини і громадянина з позицій загальнолюдських цінностей, звертаємося до Українського народу – громадян України усіх національностей у рік трагічної дати у нашій історії – 70-річчя голодомору, організованого сталінським тоталітарним режимом.
Вітчизняна і міжнародна громадськість відзначають 70-ті роковини української національної катастрофи, коли, певно, вперше в історії людства конфіскація продовольства була застосована державою як зброя масового знищення її власного населення з політичною метою. Голодомор 1932-1933 років, що став нелюдським засобом ліквідації мільйонів українців, є підтвердженням злочинної суті тодішньої влади.
Жорстоке вилучення урожаю 1932 року і вивезення його за межі України, конфіскація у кожної селянської родини усіх продуктів харчування, руйнування святинь і храмів, масові репресії української інтелігенції та духовенства – все це спрямовувалося на підрив національного духу українства, викорінення його еліти, ліквідацію економічної незалежності селянства.
Тотальне винищення мільйонів українських хліборобів штучним голодом стало свідомою терористичною акцією політичної системи сталінізму. Поруйновано соціальні основи української нації, її вікові традиції, підірвано духовну культуру і унікальну етнічну самобутність. Трагедія голодомору 1932-1933 років в Україні впродовж багатьох десятиліть не просто замовчувалася, а й офіційно заперечувалася державною правлячою верхівкою СРСР. Її причини, характер, механізм організації і масштаби ретельно приховувалися не тільки від міжнародного співтовариства, а й від кількох поколінь наших співвітчизників. Та спроби навіки замовчати і поховати у плині історичного часу правду про голодомор 1932-1933 років виявилися марними. Про цю Катастрофу України ще з 1933 року знали і писали на Заході. Конгрес США у 1988 році офіційно визнав голодомор 1932-1933 років геноцидом українського народу, тоді ж це зробила Міжнародна комісія юристів.
Щодо громадян України, то для них істина про події 1932-1933 років стала відкриватися напередодні розпаду СРСР. Саме тоді був покладений початок прориву в офіційному замовчуванні цих трагічних фактів історії.
Сьогодні можна з упевненістю твердити, що перші слова правди про голодомор 1932-1933 років відіграли помітну роль у національному відродженні, стали одним з важливих чинників здобуття незалежності України.
Разом з тим ми вважаємо, що в умовах незалежної України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932-1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду.
Ми, учасники спеціального засідання Верховної Ради України 14 травня 2003 року, чинимо це сьогодні, визнаючи голодомор 1932-1933 років актом геноциду українського народу за диявольським задумом сталінського режиму.
Ми вважаємо, що кваліфікація цієї Катастрофи української нації як геноциду має принципове значення для стабілізації суспільно-політичних відносин в Україні, є важливим чинником відновлення історичної справедливості, морального зцілення кількох поколінь від страшного соціального стресу, незаперечним доказом незворотності процесів демократизації суспільства, суворим застереженням спробам встановити в Україні нову диктатуру, нехтувати найголовнішим правом людини – правом на життя.
Розглянувши питання про голодомор як акцію геноциду на спеціальному засіданні Верховної Ради України, ми певною мірою виконали свій громадянський, патріотичний обов'язок перед пам'яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням.
Разом з тим ми глибоко усвідомлюємо, що лише після надання офіційної – на найвищому державному рівні і від імені усіх гілок влади в Україні належної політико-правової оцінки такій соціальній Катастрофі в історії нашої Вітчизни, якою був голодомор 1932-1933 років, гідного щорічного вшанування його незліченних жертв, доведення факту цього голодомору як геноциду українського народу до світової громадськості – лише після цього ми можемо називатися повноцінною цивілізованою Нацією.
Не забуваймо минулого в ім'я майбутнього!
http://www.president.gov.ua/content/golodomor75_12.html



Постанова Верховної Ради України №258-IV
Про 70-ті роковини голодомору в Україні

Засуджуючи політику геноциду, що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду Українського народу, та з метою вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні, а також привернення уваги вітчизняної й іноземної громадськості до цієї трагічної події та надання державної підтримки громадянам, які пережили голодомор, Верховна Рада України постановляє:
I. Провести спеціальне засідання Верховної Ради України у травні 2003 року за участю Президента України та членів Кабінету Міністрів України з метою вшанування пам'яті жертв голодомору 1932-1933 років.
II. Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності забезпечити підготовку та розробити порядок проведення цього засідання.
III. Рекомендувати Кабінету Міністрів України розробити, затвердити та забезпечити виконання плану заходів щодо відзначення 70-их роковин голодомору 1932-1933 років в Україні. Зокрема, передбачити в цьому плані такі заходи:
1. Створити державний Центр з дослідження причин і наслідків голодів в Україні.
2. Підготувати й видати пам'ятні книги жертв голодомору 1932-1933 років із списками всіх жертв в областях, районах, селах України.
3. Провести конкурс на кращий проект Меморіалу жертвам голодомору в Україні 1932-1933 років для його спорудження у м. Києві.
4. Забезпечити спорудження пам'ятників жертвам голодомору, в тому числі і за кордоном, у співробітництві з українською діаспорою.
IV. Рекомендувати Міністерству фінансів України профінансувати підготовку й проведення всіх заходів, присвячених 70-им роковинам голодомору 1932-1933 років в Україні.
V. Рекомендувати Державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України:
1. Забезпечити висвітлення у засобах масової інформації заходів, що проводяться у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору 1932-1933 років в Україні.
2. Організувати цикли тематичних теле- і радіопрограм.
3. Сприяти створенню документального фільму українською, англійською, німецькою та французькою мовами про голодомор в Україні 1932-1933 років з метою його демонстрації за кордоном.
VI. Рекомендувати Міністерству освіти і науки України забезпечити:
1. Проведення наукових досліджень, присвячених пам'яті жертв голодомору в Україні, та публікацію їх результатів.
2. Проведення у вищих, професійних та загальноосвітніх навчальних закладах щорічно, в День пам'яті жертв голодомору (23 листопада), уроків та лекцій, присвячених пам'яті жертв голодомору в Україні.
VII. Рекомендувати Міністерству закордонних справ України:
1. Здійснити міжнародні заходи, спрямовані на визнання голодомору в Україні 1932-1933 років державною політикою геноциду проти Українського народу.
2. Ініціювати визнання міжнародним співтовариством голодомору 1932-1933 років в Україні актом геноциду проти Українського народу.
3. Запропонувати Генеральній Асамблеї ООН вшанувати пам'ять жертв голодомору в Україні 1932-1933 років хвилиною мовчання перед початком одного з її засідань.
4. Сприяти створенню міжнародного музею голодомору під егідою ООН.
VIII. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин.

Голова Верховної Ради України В.ЛИТВИН
м. Київ, 28 листопада 2002 року



Постанова ЦК Компартії України від 26 січня 1990 р

Про голод 1932-1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів

Вченими Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС проведено роботу по виявленню документальних матеріалів про голод 1932-1933 років. Понад півстоліття ця тема замовчувалася у вітчизняній історіографії, що заважало науковому осмисленню та об'єктивній морально-політичній оцінці цієї народної трагедії.
В основі виникнення продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932-1933 років на Україні, як і в деяких інших регіонах СРСР, лежить відступ тодішнього керівництва країни і республіки від ленінських принципів кооперування селянства. Насильницькі методи колективізації, масове «розкуркулювання», низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів та інші причини призвели до зниження валового збору зерна.
Архівні матеріали розкривають що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики.
Вже взимку 1931-1932 років в українському селі склалося скрутне становище з продовольством. Навесні в десятках сільських районів розпочався справжній голод. Дальша деградація сільськогосподарського виробництва протягом 1932 року зумовила істотне скорочення обсягу державних заготівель. Але сталінське керівництво посилює тиск на республіканські партійні та державні органи з метою збільшення поставок хліба.
Документально простежується, що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР приймають постанови, у яких головна ставка у хлібозаготівлях робиться на адміністративно-репресивні методи. Терміново створюються роз’їзні судові сесії, спеціальні комісії – так звані «четвірки». До справи хлібозаготівель залучаються органи юстиції, прокуратури, державної безпеки.
За «потурання куркульському саботажу» було заарештовано і засуджено тисячі голів, членів правлінь колгоспів, спеціалістів, партійних і радянських працівників. Фабрикуються «справи» на зразок Оріхівської на Дніпропетровщині, коли звинувачені у «злісному саботажі хлібозаготівель» керівники району засуджуються до розстрілу, тривалих строків ув'язнення. В КП(б)У розпочалася чистка деяких районних партійних організацій, посилився пошук «правоопортуністичних елементів», «переродженців» тощо.
Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшені планові завдання республікою не виконуються. В цих умовах керівництво вдається до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стає фатальним для населення республіки. Архівні матеріали подають трагічну картину масової смертності від голоду та епідемій, особливо починаючи з березня 1933 року. Така ж доля спіткала селянство Північного Кавказу, Поволжя, ряду інших регіонів.
Документи відображають і намагання партійних, державних органів надати продовольчу допомогу голодуючим районам. Але вона виявилася запізнілою і недостатньою, щоб відвернути лихо.
Документальні матеріали про голод 1932-1933 років на Україні мають велику політичну і наукову значимість. Їх публікація допоможе правдиво висвітлити одну з найболючіших проблем нашого минулого.

ЦК Компартії України постановляє:
Визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.
Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку.
Доручити Інституту історії партії при ЦК Компартії України – філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (т. Рудич Ф. М.) разом з Політвидавом України (т. Немазаний Г. Ф.) у 1990 році здійснити видання збірника наукових статей та архівних документів про голод 1932-1933 років на Україні.
Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо забезпечувати правдиве, об'єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов'язаних з голодом 1932-1933 років.

http://www.president.gov.ua/content/golodomor75_22.html

Вітаю всіх, кому свобода є головною цінністю особистого життя.
Я переконаний, що перемога все одно буде за нами - людьми волі, а не за рабами і злодіями.
БОРІТЕСЯ - ПОБОРЕТЕ!  ВАМ БОГ ПОМАГАЄ!

Українців закликають запалити свічку пам’яті про жертв Голодомору

Громадський оргкомітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору-геноциду 1932-1933 закликає громадян запалити 27 листопада свічки пам’яті про мільйони вбитих голодомором. Як передає кореспондент УНІАН, про це на прес-конференції повідомив член цього оргкомітету Іван ВАСЮНИК. “Учасники Громадського оргкомітету закликають усіх людей доброї волі, незалежно від національності, громадянства та віросповідання, усіх, хто поділяє біль та скорботу українського народу, 27 листопада о 16.00 запалити свічку пам’яті за душі тих, хто став жертвою Голодомору”, - йдеться в звернені громадського оргкомітету до співвітчизників. Представник оргкомітету Євген СВЕРСТЮК підкреслив, що не потрібно політизувати вшанування пам’яті жертв Голодомору. “Запалення свічки пам’яті, поминання у церквах тих людей, які були поховані без відспівування, - не потрібно політизувати цього заходу. Ми хочемо збудити в суспільстві дух пам’яті”, - наголосив він. За словами І.ВАСЮНИКА, досі немає офіційної позиції влади щодо формату вшанування жертв Голодомору. “Ми очікуємо почути позицію влади про заходи, які будуть або не будуть проводити 27 листопада”, - зауважив він. І саме через відсутність позиції влади за ініціативи громадськості був створений оргкомітет із вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932-1933. До складу Громадського оргкомітету дали згоду увійти: академік Ігор ЮХНОВСЬКИЙ, доктор філософії, письменник Євген СВЕРСТЮК; екс-віце-прем’єри академік Микола ЖУЛИНСЬКИЙ та Іван ВАСЮНИК, генеральний секретар Світового конгресу Українців Стефан РОМАНІВ, ректор Києво-Могилянської академії Сергій КВІТ, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка Іван ВАКАРЧУК, історики Володимир В’ЯТКОВИЧ та Василь МАРОЧКО, культурні діячі Ніна МАТВІЄНКО, Євген СТАНКОВИЧ, правозахисник Євген ЗАХАРОВ та інші. І.ВАСЮНИК повідомив, що на сьогоднішньому засіданні Громадського оргкомітету було затверджено план всеукраїнських заходів до Дня пам’яті жертв Голодомору – геноциду 1923-33 років в Україні під загальною назвою “Голодомор’32-33 – це геноцид. Пам’ятаємо”,а також звернення до українців. У зверненні, крім вищезазначеного заклику запалити свічки пам’яті, також міститься заклик до всіх церков та релігійних організацій України провести молитовні заходи та взяти участь в жалобних заходах із вшанування пам’яті жертв Голодомору. Оргкомітет закликав політичні партії, громадські організації та інші інституції громадянського суспільства на аполітичній основі, за відсутності партійної чи іншої символіки, під національними прапорами із жалобними стрічками в Києві та на місцях приєднатися 27 листопада до акції. Як повідомляв УНІАН, щороку в четверту суботу листопада в Україні відзначається День пам`яті жертв Голодомору і політичних репресій. Б.Г.: від себе пропоную запалити свічки в себе дома ввечері і виставити їх у вікні.

з нагоди відзначення 9 листопада Дня української писемності та мови

ОДНО СЛОВО
(Оповідання тубільця з півночі)

Було їх тута три, чужих людей;
тепер нема. Один умер одразу,
як тільки що приїхав,— був слабий,
такий, як дівчина, огнем все дихав,
не їв нічого, тільки сніг і лід,
і з того вмер. Другий «чужий» поїхав
кудись, не знаю, може, що додому,
а може, далі, ми не розібрали,
як він казав. А третій зоставався
ще довго тут. І сам у хаті жив,
не хтів нікого. Я ходив до нього,
мій син ходив, сусіди теж ходили.
Приходили — він нам казав: «Сідайте»
(так і казав по-нашому,— навчився
і сього слова, й інших слів багато).
І ми сідали, він давав нам чаю,
і до вогню пускав, і так давав
що-небудь, що просили, тільки часом
нічого не було, то так сиділи:
він в книжку дивиться, а ми на нього.
І довго так, аж поки нудно стане.
А спати не давав у нього в хаті.
Казав: «Ідіть, я буду спати сам,
я буду сам»,— і так покаже палець
один, що так один він буде в хаті.
І вже тоді, як хто не йде, він візьме
за плечі й виведе за двері геть.
Не бив, а так виводив — він ніколи
не бив нас. Як лихий бував, тоді
кричав, ногами тупав, щось багато
по-свойому балакав, тільки ми
того не розуміли. Часом так
хтозна-чого він сердився — «чужий»,
його не розбереш... Ну, все ж був добрий,
не то що наш тойон. У нас казали,
що, може, він дурний, того і добрий.
Але ж дурний хіба на книжці знає?
Він знав, куди і звідки річка йде,
і хто від чого хворий, хто умре,
хто видужає. Він багато знав,
дурний того не знає. Ми питали,
чи він розумний і чи в нього дома
усі такі. То він сміявся тільки,
нічого не казав,— не вмів сказати,
а може, не хотів. Він потім знав
багато говорити і пісень
навчився наших — дивиться на книжку,
таку, що сам зробив, і так співає,
як ми колись співали, геть до слова.
А пастки ставити і невід затягати
не вмів і не навчився, хоч і хтів.
Морозу він боявся. Рідко-рідко
виходив на мороз. Тоді як сполох
бувало видко, він тоді виходив,
хоч і мороз, любив на те дивитись.
У їхній стороні нема такого.
У їхній стороні й зимою сонце,
і щось таке росте, що в нас нема,
і різне єсть таке, що ми не знаєм.
Він нам хотів про все те розказати,
але у нас те все ніяк не зветься —
казав «чужий» — нема в нас слів таких.
Він нам по-свойому казав слова,
як зветься се і те, я знав тоді,
тепер забув — давно було, старий я,—
тоді ще молодий був. І «чужий»
був молодий, а борода велика...
Ще поки був здоровий, не така
була та борода, а як заслаб,
то виросла така, що аж по пояс,
так наче в казці... В нас таких немає.
Він довго був слабий,— казав, від того,
що сторона йому чужа. Хто знає?
Він їв, і пив, і спав, все як здоровий,
казав: «Нічого не болить». А схуд
і перше все лежав, дивився в стіну,
ні з ким не говорив і виганяв,
як хто приходив в хату. Потім раз
прийшов до нас у хату сам. Багато
казав нам і співав своїх пісень,
все про таке, що в нас того немає,
ми слухали, а потім всі поснули.
Прокинулись — він плаче. Ми питаєм:
«Що хто тобі зробив?»— «Ніхто нічого».
Так і пішов, і більше не приходив,
А ми ходили часто до «чужого»,
як він лежав. Він вже не був лихий,
не виганяв нікого, тільки часто
так якось плакав, і сміявся разом,
і все хотів одно якесь там слово
нам розказати так, щоб зрозуміли,
казав, що легше буде, як розкаже.
А ми таки того не розібрали,
то щось таке, що в нас його нема.
Не раз казав, що якби те одно
йому хто дав, то він би був здоровий.
Питали ми, чи то яка ростина,-
чи звір, чи птиця, страва, чи одежа.
Казав, що ні. Раз батько мій сказав:
«Якби тут був твій батько або мати,
брат, чи сестра, чи жінка, певне б, ти
тоді здоровий був,— це ж, певне, їх
немає тут, і може, й звуться так,
як в нас ніхто не зветься?» Він подумав,
а потім головою покивав
і каже: «Ні, ще гірше б я журився,
якби й вони усі були в сій пущі,
якби й вони без того пропадали,
без чого я тут гину...» Батько мій
спитав його: «А в вашій стороні
того багато є?» Він знов подумав,—
такі якісь у нього стали очі,
як в оленя, що на морозі плаче.
«Ні,— каже,— в нас його теж небагато,
ми більше мучимось, коли б здобути,
ніж тішимося з нього, але все ж
нам часом хоч здається, що вже маєм
хоч трошечки, або от-от здобудем,
або хоч забуваєм, що нема.
Але ж ми живемо хоч трохи... ну не знаю,
як се по-вашому... не так, як тут живуть».
На се і я сказав: «Та вже ж, у вас
і їжі, й всього більше».— «Ні, не те,—
сказав «чужий»,— я не про те кажу.
Ну, от коли хто хоче вийти з юрти,
а тут його не пустять, ще й прив'яжуть,
то як по-вашому, де він сидить?»
«Та вже ж у юрті!» — всі ми загукали.
«А як не в юрті, а де-небудь так,
аби се там було, де він не хоче,
то це як зветься?» — Тут ми не вгадали:
один казав «у лісі», другий «в полі»,
усе не до ладу, а я мовчав,
бо що так говорити, як не знаєш?
«Чужий» усе загадував: «Ну добре,
а як то зветься, як хто має пташку
таку, що довго вже сиділа в нього,
і випустить летіти, як сказати,
куди він випустив її?» Знов кажуть
хто «в поле», хто «в тайгу», а хто «на сніг».
«Чужий» розсердився та вже до мене:
«Ну,— каже,— як тебе тойон посадить
в холодну...» — «За що він мене посадить?
Я заплатив усе!» — кажу «чужому»,
та й сам розсердився. Той засміявся.
«Ну,— каже,— не тебе, а так кого,—
то що тому найгірше у холодній,
чи те, що їсти й пити не дають,
чи те, що родичів нема в холодній,
чи те, що йти додому не пускають
і не дають робити, що він хоче?»
«Та як кому, хто що  найбільше  любить»,—
сказав мій батько. Тут «чужий» зрадів
(не знаю вже чого!) і знов питає:
«Отож, коли хто любить, щоб пускали
ходити скрізь, робити все, що хоче,
то як сказати, що він любить? тільки
одним сказати словом? Ну, хто скаже?»
Тут хто сказав «робити», хто — «ходити»,
а хто — «не знаю». Зморщився «чужий».
«Ні,— каже,— все не те, немає слова!
Ну, я вам так, без слова розкажу,
ви тільки добре слухайте».— «Та добре»,—
сказали ми, хоч нам уже обридло,
та жаль було «чужого», бо слабий.
Він став казати: «Бачите, для мене
найкраще те, як можна скрізь ходити
і все робити, от сього й немає».
Ми засміялись: видумав «чужий»!
Він скрізь ходив, куди і ми ходили,
хіба що сам не хтів, коли мороз,
а то ходив на влови, і на рибу,
і раз далеко їздив до «чужих»
і до тойона, та й до нас приходив,
усюди був і все робив, що хтів:
дивився в книжку, сам робив книжки,
і шив, і чай варив, і їв, що хтів,
що тільки мав, не одбирав ніхто.
«Хто ж не дає ходити і робити?—
кажу йому.— Не ми ж?» — «Та ні, не ви!»
«Хіба тойон? Так він коли приїде!
А ти собі тим часом скрізь ходи
і все роби, що хочеш, ми не скажем
тойонові!» — «Тойонів тих багато,
не тільки сей один»,— сказав «чужий».
«Та ті ще далі, ніж оцей, бо зроду
сюди не приїздять, ти їх не бійся,
не знатимуть»,— вмовляли ми «чужого»,
а він махнув рукою: «Що казать вам!
Не знаєте! Куди я тут піду?
І що я тут зроблю у вашій пущі?
А геть від вас поїхати не можу,
нема ж мені тут... ех, немає слова!»
Та як замовк «чужий», то так до ночі
просидів і до нас не озивався.
Не знаю й досі, що йому зробилось,
що він такий лихий в той вечір був!
І нащо там йому здалось те слово?
Нема, ну то й нема! багато слів
було у нього в книжці, ну й казав би
собі, яке хотів, а ми не знаєм,
у нас нема книжок і мало слів.
Еге, не доказав я про «чужого».
Так, знаєте, умер він. Я до нього
усе ходив. Питав я раз його,
чого він умирає: чи з морозу,
чи з кого слабість перейшла на нього
(він часом так про інших говорив,
коли хто умирав). «То ж ти розумний,—
сказав я,— знав про інших,— знай про себе»
А він сказав: «Я знаю, я від того
вмираю, що у вас ніяк не зветься,
хоч єсть його без міри в вашім краю,
а те, від чого міг би я ожити,
не зветься теж ніяк, немає слова,
але й його самого в вас нема...
Якби було хоч слово, може б, я
ще й жив би з вами...» — і «чужий» аж плакав,
як те казав, і я заплакав з ним,
бо жаль було «чужого»,— добрий був.
А теє слово раз мені казав «чужий»
по-свойому, та я його забув,
чуже воно,та й що ним називати?
Не треба нам його.Чужим, бач, треба,—
казав «чужий», що не один вмирає
отак, як він, і ще умре багато...
Уже б ми їм казали теє слово,
як хто з чужих людей отак заслабне,
так що ж, коли його у нас нема.
І що воно й до чого теє слово?
То, певне, чари, то якесь закляття,
коли від того люди умирають...

1903

Садовий вдруге сфальсифікував вибори?
05.11.2010 11:53

Результати виборів мера сфальсифікували, підкинувши при підрахунку голосів наперед заготовлені бюлетені «за» Садового.
Автор цієї статті став свідком неофіційної розмови голів кількох міських дільничних виборчих комісій, які під час перекуру поблизу Львівської міської ТВК обговорювали проведені ними махінації під час підрахунку голосів. З розмови стало зрозумілим, що ці махінації були не поодинокими випадками, а чітко спланованим масовим явищем на усіх виборчих дільницях міста.
Для скептиків одразу ж поясню: цю інформацію вдалося почути зовсім випадково в ніч з 1 на 2 листопада, коли протоколи та бюлетені почали звозити у ТВК. Автор цих рядків навіть не планував щось вивідувати чи за кимось шпигувати, оскільки попередні результати голосування на той час уже були більш-менш відомі, не викликали особливих сумнівів, і до того ж головний опонент чинного мера Петро Писарчук офіційно визнав перемогу Садового. Натомість шокуюча інформація про проведені фальсифікації фактично сама знайшла свого слухача.
Поблизу авто із ледве привідкритими затемненими вікнами, у якому після майже двох діб без сну дрімав свідок нижченаведеної сенсаційної розмови, вирішили перекурити керівники кількох ДВК. Саме під час душевної розмови за цигаркою колеги «поділилися» одне з одним особливостями проведення виборів у Львові.
Отож, як стало відомо, результат волевиявлення львів’ян вдалося сфальсифікувати завдяки підкиданню наперед заготовлених бюлетенів «за» Андрія Садового. При цьому фальшиві голоси виборців підкидали не у виборчі урни, за якими безперервно стежили спостерігачі, а безпосередньо на стіл під час підрахунку голосів.
З’ясувалося, що наперед «проголосовані» за Садового бюлетені зберігалися у сейфах. При чому на кожній дільниці Львова була заготована однакова (у відсотковому відношенні) кількість запасних бюлетенів, які згодом врахували при підрахунку голосів. Для того ж, щоб зайві бюлетені не викликали підозри у спостерігачів та інших членів виборчих комісій, під кінець голосування були зроблені відмітки у списках виборців про те, що вони взяли участь у голосуванні.
За аналогічною схемою підкинули голоси і окремим партіям та мажоритарникам.
Керівники дільничних виборчих комісій доволі жваво обговорювали складнощі, які виникали під час фальсифікацій. З їх слів, найважче було непомітно підкласти бюлетені. Відтак цей процес відбувався у той момент, коли увага спостерігачів та незадіяних у фальсифікаціях членів комісій була зосереджена на підрахунку немерських бюлетенів. Для того ж, щоб співучасники махінацій не мали жодних претензій до результатів, докидалися рівномірно розподілені бюлетені і їхнім політичним силам та мажоритарникам. Як результат – усі задоволені, а ті, хто не був задіяний у великій махінації – нічого не помітили.
Щоправда, на окремих дільницях, з керівниками чи членами яких ініціаторам цих фальсифікацій не вдалося «домовитися», такі махінації не пройшли. Саме тому на тлі попередніх результатів мерських виборів, які до сліз чітко відтворюють результати замовних соцопитувань та екзит-полів, яскравими плямами вирізняються незаангажовані результати з поодиноких дільниць. На таких дільницях розрив між двома найрейтинговішими кандидатами становить далеко не 20%, а навпаки – з незначним відривом перемагає головний опонент Садового.
Проте загальна картина мерських виборів досить чітко показує одну підозрілу з точки зору і соціології, і політології, і зрештою здорового глузду тенденцію – результати голосування у всіх без винятку районах Львова як за помахом чарівної палички зберігають сталий у відсотковому відношенні розрив. Натомість неозброєним оком помітно і з точки зору логіки зрозуміло, що кожен район Львова по-своєму унікальний, має свої вирішені одними кандидатами чи невирішені іншими проблеми, і зрозуміло – свої електоральні розбіжності. На жаль, підсумки виборів міського голови Львова цих розбіжностей у поглядах виборців не показали. Чому? Питання з одного боку риторичне, проте з іншого – з впевненістю можна стверджувати, що відповідь на нього знають у штабі нехай фальшивого, але переможця, і, ймовірно, підозрюють в інших штабах.
Цілком можливо, що відповідь на поставлене вище питання знає навіть людина, яка з відповідних причин цього разу не балотувалося у мери Львова – колишній міський голова Василь Куйбіда. Позаяк саме він і після виборів 2006 року, і в переддень цьогорічних виборів кричав з екранів телевізорів про те, як Андрій Садовий свого часу сфальсифікував волевиявлення львів’ян і вкрав віддані за нього голоси. Схоже, ці заяви з тих чи інших причин не дійшли до вух правоохоронних органів міста, за мовчазної згоди або байдужості яких знову відбулися тотальні махінації.
 
Дмитро Ільків
http://vgolos.com.ua/politic/6507.html

Коментар Богдана Гордасевича: цікава думка, яка має право на існування, але якщо це було дійсно - то Садовому тим більше честь і хвала, бо проведена ця операція без жодного інценденту "зради" і витоку інформації безпосередньо від учасників можливої фальсифікації. Тільки ось так "випадково" автор дізнався і без жодних доказів чи статистичного аналізу і прикладів подає данну інформацію голою в стилі інформагенства ОБС (одна бабця сказала).
В цьому питанні я назавжди запам*ятав вислів Віктора Медведчука, коли очолювана ним СДПУ(о)програла вибори  до ВРУ і багато говорилось про фальсифікації: "Якщо фальсифікації проти нас мали місце, то винуваті у цьоми виключно ми самі, що допустили їх, бо не організували належний контроль за процесом виборів" - золоті слова. Для того і щука, щоб карась не дріма! Політичне суперництво одночасно обумовлює взаємокотроль прозорості і чесності процесу виборів. Якщо хтось сфальшував, то це тільки означає недолугість його опонентів. Політика була і буде тотожною до картярської гри, де всі при нагоді хитрують, але як попався на шахрайстві - одтримуй по повній програмі. Садовий не попався, отже нічого і не було. Карти скинуто до купи і кінців не вивести, тому - все забуто і гра починається знову. І пильнуйте, опоненти!



Результати виборів у Львові від міської ТВК: мер Садовий, до міськради проходять дев'ять партій (оновлено)
06.11.2010 09:11

Львівська міська ТВК 6 листопада після опівночі оголосила офіційні результати виборів міського голови Львова та партій до міської ради по багатомандатному окрузі. Перемогу здобули відповідно Андрій Садовий та партія «Свобода», повідомляє Захід.нет.

За Андрія Садового проголосували 121 237 осіб, Петра Писарчука – 65 522,  Юрія Михальчишина -  27819 виборців, Володимира Гірняка – 23205, Степана Кубіва –14815. Проти всіх - 14177 виборців.
За інших кандидатів проголосували так: Андрухів Зіновій – 546 голосів, Вардзаль Олександр –554, Гінка Ярослав – 4554, , , Куспись Світлана–777, Локатир Юрій–331, Луців Олексій–4279, Павлишин Олег–370, Покровський Олександр – 596, Прусенко Олександр – 267, Тарасенко Володимир – 625, Якубовська Марія – 664, Жовнір Зіновій – 510, Обіход Михайло – 282, Подоляк Ігор – 380, Семенюк Анатолій – 572, Шпіцер Василь – 3904.
ВО  "Свобода" на виборах до міськради отримала  80249 голосів, "Фронт змін" – 28604, Партія регіонів – 22 892, "Наша Україна" - 13910, ПОРА - 12061, РХП - 12 982, "Україна Соборна" - 10 515, УДАР - 12 930. НРУ отримав 9722 голоси.
Львівська міська ТВК "запізнилася з оголошенням результатів" через суб’єктивні причини, заявив голова комісії Ігор Сліпецький.
Більш, ніж дві години тривало засідання комісії, на якому розглядалися скарги з проханням здійснити перерахунок голосів чи визнати вибори недійсними. Практично усі вони були відхилені, попри гучні протести кількох членів ТВК, що представляли Партію регіонів.
Після розгляду скарг голова Львівської ТВК Ігор Сліпецький зачитав результати виборів з листка, а пізніше зазначив, що протокол оформлять за кілька годин.
Водночас, член Львівської міської ТВК, представниця Партії регіонів Світлана Александрова наголошувала, що це незаконно, бо результати мають бути оформлені в протокол, підписаний усіма членами ТВК.
Ще від вечора на площі Ринок біля міської ратуші зібралися близько ста осіб, які чекали оголошення результатів виборів, а після їх оприлюднення вигукували гасла "Слава Україні - Героям слава" та "Слава нації - смерть ворогам".

     
Львівська обласна ТВК затвердила результати виборів до облради (ПРОТОКОЛ)
08.11.2010 12:31

Учора, 7 листопада, у Львівській обласній ТВК був підписаний підсумковий протокол виборів до Львівської обласної ради.
За партійними списками ВО «Свобода» на виборах до облради отримала 306 649 голосів (25 депутатів), «Фронт змін» – 141 163 голосів (12), «Наша Україна» – 89 005 (7), Партія регіонів – 77 448 (6), НРУ – 54 488 (5) і «УДАР» Кличка – 36 690 голосів (3).
Комісія також затвердила мажоритарників.

" Це совєтська влада нав'язувала абсолютних героїв лиходіїв, де ризиковано було ставити під сумнів найдрібнішу деталь біографії, й де незручні факти просто замовчувались". (Галя Койнаш, Перефарбований реалізм ).
http://maidan.org.ua/static/mai/1263933999.html
Якщо проаналізувати сучасну політичну ситуацію в Україні і прирівняти її до часу перед 1991 р., то складається враження, що люди, які були здатні організувати Українську Гельсінську Групу (1977), Культурологічний Клуб (1987), Українську Асоціацію Незалежної Творчої Інтелігенції (1987), студентську Громаду (1988) та принаймі десяток інших громадських груп, які потім активно залучилися до Народного Руху України (1989), зникли зі сцени і не залишили по собі жодних нащадків. На цей час припадає активізація сил не тільки за демократію, але й за висвітлення справжньої української історії, а не історії, яку писали на замовлення імперських кремлівських диктаторів.
З національною історією пов"язане і національне усвідомлення свого буття, своєї гідности, як члена світової спільноти. Імперська політика Москви не дарма забороняла не тільки історичні твори відомого історика М.Грушевського, але й саму згадку його імени. Таким чином "совєтські" українці виростали без історії, без пам"яті, без традицій, без самобутньої культури, а коли щось дозволяли, то хіба фольклор, бо ж його не могли заперечити навіть царські служаки.
Саме до прокинення нацолнальної свідомости можна віднести перепоховання В.Стуса, Ю.Литвина, О.Тихого 1989 р., які загинули в комуністичних концен-траційних таборах. Спрага до волі була настільки сильною, що люди втрачали страх, який панував в Україні від КПУ та її знаряддя КГБ.
Ідеали свободи й справедливости, які лунали з вуст В.Чорновола братів Б. і М. Горинів, С. Хмари, В.Мороза, Л. Лукяненка, С.Набоки, Осадчого та десяток інших, знаходили собі тисячі прихильників, про що й свідчила популярність НРУ. На жаль, ворогам національної незалежности вдалось розбити НРУ на різні партії. Завдяки активізації суспільства, яке підтримувало НРУ, був тріумфуючим результат референдуму за незалежну Україну! Здавалось, що воля припала багатьом до серця, але не була звернена увага на ворогів незалежности. Почалась не просвітянська праця щодо історичного минулого, не відновлювання українського друкованого слова, але боротьба за "керівну роль", а того, хто міг стати керівником нації вбили. Численні українські газети та різного роду "вісники" почали зникати, а на їхньому місці стали появлятися такі "українські" газети, як: ФактьІ, Кіевский телеграфь, Сегодня та десятки інших, мовляв, українською газети "не рентабельні"!
Результати розпаду другоїї "єдности" патріотичних сил ми отримали на виборах першого туру президентських виборів (17 січня), де "єдність" була цілковито "розпорошена". Саме результати виборів свідчать про те, що в Україні люди таки не знають історію. Коли б до всіх громадян України дійшла правда про Голодомо-ри в Україні 1922-23, 1932-33 та 1946 рр., коли б всі довідались скільки української людности було вивезено з України в концентраційні табори СССР, на різноманітні примусові праці, скільки загинуло молоді у безглуздій війні в Афґаністані, то Симоненко б отримав хіба свій голос та голос другої дружини (перша була б, певно, за когось іншого).
Початки усвідомлення українців себе нацією припадають під кінець існування московської імперії і саме на той час припадає зацікавленість у світі Україною.У Західній Европі та Північній Америці проходили різноманітні наукові конференції, на яких аналізували ситуацію в Україні в усіх аспектах. Отаким був і симпозіюм Гласність в Радянській Україні, яке відбулося в Йоркському університеті 28 січня - 1 лютого 1989 р. в м. Торонто в Канаді. В ньому взяли участь вперше на міжнародному симпозіюмі колишні совєтські дисиденти Д.Шумук, Й.Тереля, В.Романюк, П.Рубан. Серед доповідачів знайдемо ще й нині активних науковців та діячів, таких як: М.Жулинський, Ґ.Грабович. Т.Кузьо,П.Рубан, Л.Танюк та інші. 27 доповідей було поділено на Політика та Література і мистецтво.У симпозіюмі взяли участь професори Гарвардського Університету, університетів та інститутів Торонта, Бафало, Ленінграда, Оксфорда, Лондона, Москви, Сасексу, Шефільда, Вісконсин, Нью Йорка, Пенсильванії, Нью Джерсі та Києва. Всі доповіді були вміщені у книзі Романи M. Багрій під назвою ECHOES of GLASNOST in Soviet Ukraine (Captus University Pulications, Toronto 1989). Подібні симпозіюми, конференції відбувалися і в Німеччині, США, Франції та д.і. Вершиною зацікавлености Україною був час Помаранчевої революції. На жаль, так склалося, що у світі більше знали й писали про боротьбу за незалежність України, ніж в самій Україні.
Друковані видання українською, чи то про Україну в самій Україні, звужуються до накладу 500 - 1000 примірників на населення 50 мільйонів. За кордоном видали понад 70 томів Літопису УПА, а в Україні ще й досі тзв. "афґанці" користаються більшим визнанням, ніж борці за волю україни - воїни Української Повстанської Армії. В Україні про Шухевича, чи Бандеру, можна знайти інформацію переважно комуністичну, в якій героїв за незалежність обзивають фашистами, антисемітами, бандитами. Прикладом є заява П.Симоненка 30.05.2007 р. у ВР України, що генерал УПА Р. Шухевич два рази отримував з рук Гітлера Залізний хрест. Син Романа Шухевича оскаржив Симоненка за наклеп, а 14 січня 2010 р. Печерський районний суд м. Києва визнав інформацію "народного" депутата П.Симоненка такою, "що не відповідає правді і принижує честь і гідність" дітей генерала. Рішення суду зобов"язує Симоненка відкликати свою заяву у ВР України, де він її зробив. Оскільки ще не було чути про спростування Симоненком його брехливої інформації, то можна лише жаліти, що син Р.Шухевича не має можливости у ВР України назвати Симоненка прямим нащадком Ґебельса, оскільки методи брехні дуже нагадують цього фашистського ватажка.
Часом навіть інтелігентні люди обурюються, що С.Бандеру визнано Героєм України! Обуруються саме ті, хто ні слова правди не читав про борця за волю, який навітьб у далекому Мюнхені був небезпечним для імперії, бо ж він був символом для українців в боротьбі за незалежність.Він не був аґресором, але оборонцем рідних земель, своєї території, яку й обороняв проти окупантів. Тому не дивно, що спадкоємці тих, що вислали до Мюнхена вбити Бандеру, зараз готують резолюцію до Европейського парламенту. Слідуючи кремлівській логіці - якщо ми дали наказ когось вбити, то його не можна визнавати героєм!
Досі в Україні несказано ясно, що УПА боролася на УКРАЇНСЬКІЙ ЕТНІЧНІЙ ТЕРИТОРІЇ за НЕЗАЛЕЖНІСТЬ проти РІЗНИХ ОКУПАНТІВ! Недостатнє знання історії свого народу призводить до того, що навіть досвідчені науковці, журналісти, письменники допускаються помилок, шукаючи все винних серед своїх, а не серед окупантів.
До таких жертв, вважаю, належить і пані Г.Койнаш, яка часто пише цікаві статті і порушує наболілі питання, але часом не витримує "тискові" написаного антиукраїнського. У вище згаданій статті Перефарбований реалізм, пані Койнаш готова повірити всьому, що написав польський історик Мотика (Grzegorz Motyka: Ukrai?ska partyzantka 1942-1960 Warsawa, 2006), але не обізнана з відгуком-рецензією на цю книжку проф. Петра Потічного - учасника визвольних змагань. П. Потічний (рецензія опублікована в Українському журналі, Прага 2006, стор. 6) позитивно оцінює працю польського історика, який по науковому підходить до аналізу УПА, але, на жаль, не позбувся впливів деяких польських авторів, які про УПА писали різні пасквілі. Професор Потічний зазначає, що Мотика не витримав об"єктивности, коли говорить про трагічні вбивства поляків і українців - у поляків заменшує, в українців перебільшує.
Пані Койнаш наводить спогади про трагічне минуле 12- річного польського хлопця, який пережив удар від українців сокирою. Я ж знаю родину Ярослава Вайди, коли він 10-річний дивом врятувався, а його маму, 3 річного братика й 5 річну сестричку, 84 річного діда та інших 24-ох односельчан села Терка живцем спалили та розстріляли дальших 5 дідусів, а село зруйнували у липні 1946 р. солдати регулярної Польської армії. Польські історики не розслідують цю справу, незважаючи на те, що до суду подані і прізвища учасників частини цього війська.
Іншим документом про дії Армії Крайової, яку можна прирівняти до УПА, є книжка Петра Потічного (Павлокома 1941-1945: Історія села. Торонто-Львів 2001 р., 604 стор.), в якій ідеться про брутально розстріляних 366 мешканців Павлокоми відділами Армії Крайової 2-3 березня 1945 р.. У Павлокомі на пам"ять жертвам польський і український президенти минулого року відкрили меморіальний пам"ятник. Про інші злочини проти українців вже писав на сторінках Майдану Я.Стех і не тому, щоб домагатися якогось виправдання, покаяння, а задля того, щоб вбивства між цими двома сусідами більше ніколи не повторилися.
Тому нам слід знати добре свою історію і вчитися від німців і французів, як прощати один одному, а не як висувати звинувачення. Правда, слід завжди пам"ятати, що оборона не є тотожною з агресією, а українцям загарбання чужої території аж ніяк не закинеш! Вони обороняли батьківську землю. В Ізраїлі під сучасну пору проводять археологічні роскопки під арабською частиною міста Єрусалим, щоб довести, що це було місто заселене іюдеями у сиву давнину, а українцям імперські політики закидають, що вони боролися за своє визволення, за свою землю на власній території!
Пані Койнаш порушує багато проблем, але підхід до розгляду проблем не переконливий. Україна одинока країна у світі, де антидержавні організації на зразок Русского блоку, Родіна та інші вільно займаються діяльністю на розвалення країни, де безкарно спалюють державні символи, де знущаються з національних героїв, національної історії і мови, а пані Койнаш бачить небезпеку не в цих організаціях, але від організіції Свобода. Найбільша ж небезпека для всього українсьбкого суспільства приховується у потуранні антидержавних організацій, в першу чергу КПУ, яка настільки знахабніла, що хоче поставити іншому найбільшому катові України пам"ятник.
Дуже дивними і не зрозумілими звучать слова пані Койнаш: "те, що Ющенко та українські дипломати повторюють цифру жертв в 10 мільйонів, яка жодної критики не витримує, аніяк не сприяє відновленню правди. А як можна домагатися кримінальної відповідальності за заперечення акту геноциду української нації, коли навіть не всі дослідники вважають, що Голодомор підпадає під Конвенцію?"(Галя Койнаш, Перефарбований реалізм).Гадаю, що тут слід покликати на допомогу експерта-юриста Рафаєля Лемкіна Радянський геноцид в Україні, 1953 р. (Raphael Lemkin, 1900 - 1959), який фахово обґрунтував і науково довів, що Голодомор таки був Ґеноцидом українського народу (дивись також на Майдані: Сергій Грабовський: Голодомор, геноцид, істина: погляд третейського судді ( 22-11-2008 // // URLhttp://maidan.org.ua/static/mai/1227337113.htm: l Чому б не перекласти працю Р.Лемкіна на різні мови і поширити по світі, щоб світ на основі наукового й юридичного аналізу переконався про ґеноцид в Україні.
Під сучасну пору пору згадується 65 річниця звільнення в"язнів концтабору у Аушвіц і Ізраїль нагадує світові про Голокост. Ізраїль дбає про історичну пам"ять не тільки у себе, але й у світі, бо Голокост був великою трагедією його народу. Невже ж українці не здатні повчитися, що не "сусіди" Ізраїля визначили, чи Голокост був, але самі євреї це довели, а саму назву Голокост євреї завдячують Лекмкіну, який був визнаним міжнародним авторитетом! "Науковців" кремлів-ського зразка згадувати лише тоді, коли треба вказати, як не слід "досліджувати".
Євреї встановили число 6 мільйонів загиблих під час Голокосту і за сумніви щодо цього карають законом. А статистика щодо жертв Голодомору вже давно почала встановлюватися неукраїнцями - Дж.Мейсом та Р.Конквестом, недавно підтверджена на основі архівних досліджень СБУ і зараз дивно читати з під пера українки, що "цифра 10 мільйонів критики не витримує", а що 20 мільйонів "критику" витримає!"? Тут доречно нагадати, що у США 22.01.2010 на каналі Fox TV у програмі Revolutionary Holocaust Glenn Beck Program on Holodomor була згадана цифра понад десять мільйонів загиблих від голоду, а загальна кількість жертв комуністичної диктатури оцінено на 70 мільйонів! Ведучий програми Ґлен Бек зазначив, що про Голокост справедливо вже знає цілий світ, український Геноцид голодом тоталітарний комуністичний режим хотів замовчати і заперечити, що йому десятками років вдавалося!
Український суд, який недавно визнав злочинців Голодомору, повинен стати лише початком для повного очищення України від злочинців, які за податкові гроші "трансплянтують" катові України ніс. Якщо ж нема довіри до своїх суддів, то на сьогодні існує европейський суд, який здатний незалежно розглянути злочини проти людства колишніх союзників А.Гітлера. А то часом вийде так, як у справі Дем"янюка, коли тих, хто надавав накази сторожам та солдатам, суд звільнить, а перед суд поставлять сторожів складів, в яких зберігалося збіжжя, мовляв, вони винні в Голодоморі.
Вище згадана стаття Галі Койнаш дуже переймається правдою, бо мовляв досить було комуністичної брехні. Але ж правда є лише одна, а саме та, що українці боролися на своїх етнічних землях, що українці ніколи не зазіхали на чужу територію, на чужу історію, на чужу мову, на чуже добро, а правди ніде діти, ще й досі не мають правди щодо національного складу ВР України!
Брак знань минулого перешкоджає українцям будувати майбутнє! Словаки за коротший час незалежности стали цивілізованою европейською країною, до них можна зарахувати і балтійські та азійські республіки, але головним у цих країнах було знання свого минулого, яке й допомагає їм будувати майбутнє.
Сусіди України самі визначають, хто є героями їхнього минуло і сучасного, а деякі українці хочуть, щоб їхніх героїв вибирали чужинці.
За 18 років був час стати дорослим, а якщо не вистачило часу, то слід записатись на додаткові курси! У світі освіти запроваджена практика здавати іспити на другий і третій раз, а українці на перший раз, так виглядає, не зуміли скласти іспит, щоб стати дорослими.
Може слід пригадати ідеали, за які постраждали десятки мільйонів українців за час імперського поневолення, а в цьому допоміжним стануть знання свого минулого, без якого не побудувати майбутнього. А.Айнштайн (в Україні його пишуть Ейнштейн), казав, що "Доброта, краса та правда були тими ідеалами, які освітлювали мій життєвий шлях і увесь час надавали мені нову сміливість зустрічати життя бадьоро".
Можливо перед виборами президента спогад на ідеали українців 20-річної давности допоможе зробити правильний вибір!

Йосиф Сірка, Торонто

Коментрар Богдана Гордасевича: сказано багато актуального, навіть начебто прогресивного і розумного, проте я не маю бажання вступати у дискусію, бо у мене є одне запитання до автора: якщо ви так любите Україну і переживаєте за неї, то чого ви сидите досі в Торонто за океаном в Канаді, а не перебрались до рідної батьківщини? Чи не тому, що любити на безпечній відстані вигідніше, аніж перебуваючи безпосередньо у вирі подій непростого українського життя?
Скажу відверто: якщо до 24 серпня 1991 р. всіх емігрантів з України я рахував мучениками, яких злочинний комуністичний тоталітарний режим позбавив батьківщини через загрозу арештів і смерті, то після вказаної дати незалежності України я всіх подібних емігрантів-"патріотів", які не повернулись на постійне життя (постійне, а не гостювання!) - я їх всіх вважаю зрадниками батьківщини в повному розумінні цього слова. Якщо цю образу "зрадників батьківщини" українські емігранти незаслужено мали від радянської влади періоду СРСР, то від часу утворення Соборної Самостійної Української Держави всі ці емігранти набули значення зрадників у повному об'ємі цього поняття.  Все. Крапка. І не вчить нас жити, боягузи.
Одразу зазначу, що не вважаю такими зрадниками тих емігрантів, які свідомо виїхали з України просто жити в іншій частині світу назавжди - це нормальне право кожної вільної людини обирати собі краще місце для життя. Я ніколи не дорікну нашим емігрантам-заробітчанам, яких біда погнала по світах. Ні навіть митцям та спортсменам, що виїхали в пошуках більших достатків і слави.
Але я органічно гидую всіма тими українськими лжепатріотами,  що "жити не можуть без неньки-України, бо безмежно її люблять", але виключно на відстані з далекого-далека, перебуваючи у благополуччі життя інших країн світу. Це все одно, що кохати бідну гарну сироту, а жити в шлюбі з гидкою богачкою, бо не хочеться тягару обов'язків та праці спільно з коханою підніматись з біди.
Все. Геть у небуття емігрантське сміття, зрадники і боягузи, радники-порадники - не вам нас судити-обсуджувати і осуджувати! Ми без миршавих розберемось в Україні, хто чого вартий? Це і через вас ми у такому багні злиднів і розвалу, бо ви пробалакали Україну замість розбудовувати її державність спільно з громадою краю! Гірше того: я маю багато доказів, що українська еміграція значною мірою профінансувала теперішнє антиукраїнське кодло комуно-кедебіської номенклатури в Україні, збагативши його своїми " яко пожертвами на розбудову неньки-України", але то потребує окремої праці, а мені шкода витрачати її на доведення речей, яких вже не змінити. Просто я стверджую однозначно одразу висновок: вся існуюча українська націоналістична еміграція після 24  серпня 1991 р.  заслуговує тільки на одне - бути забутою без жодних ноток вдячності в Україні, а навіть навпаки з осадом огиди, як щодо справді зрадників і нікчем. А хіба це не так? Доведіть.

Львів-Рясне   

Мені часто доводиться промовляти іронічну фразу "Я демократ і ніколи не нав*язую своїх поглядів тим, хто їх поділяє"
Чудово розумію, що ми вийшли з сумнозвісного "демократичного централізму", як офіційно називався в СРСР існуючий тоталітаризм, але вже набридло за 20 років бачити, як людина стверджує свої демократичні погляди тим, що зобов*язує оточуючих визнати їх істиність без права на сумнів. І зачасту це є люди, що жертвенно присвятили себе до боротьби з тоталитарною системою. Парадокс, що зачасту переходить в норму.
Всі знаю значення слова демократія, як поєднання двох грецьких слів "демос" - народ і "кратос" - влада. Просто подиву гідно те миттєве перевтілення будь-кого в те "кратос" з повним ігноруванням отого "демос". Хто стає владою - перестає бути народом, тобто перестає ототожнювати себе з народом. Вони вже над народом, майже боги...
З іншого боку теж проходить цікаве перевтілення, бо хто не став при владі - теж не стає народом, а піднімається в іпостасі яко архангел, і криє матом і народ, який обрав і терпить цю огидну владу, і, зрозуміло, обливає лайном саму владу всіх рівнів. І це фактично кожен в Україні, а звідси виходить, що народу як такого у нас і нема. Нема демоса! Всі кратос!
Отож про демократію в Україні говорити безглуздо. Так само і про економічний добробут, бо його творить народ своєю працею, а у нас всі при керівництві зайняті.
І сміх - і гріх, але так воно є. Моя думка тут однозначна: поки народ і влада не усвідомлять, що вони є одне ціле - чогось доброго в Україні чекати марно.
Мені сподобалась відповідь одного чоловіка емігранту-націоналісту, що ганив Україну, бо вона не така, якою мала бути на його думку. Було досить неприємно чути обвинувачення від людини, яка жила в добрах закордону і наїжджала в Україну яко речник істин. І тоді один чоловік сказав наступне: "А знаєте, ми любимо Україну такою, якою вона є і вам радимо того. Іншої України нема."
Розумію, що негараздів у нас повно, одначе, одначе, одначе... В цьому питанні є тільки одне рішення: коли народ стане владою, а влада - народом, тоді постане процвітаюча Україна.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне   

На одному міжнародному семінарі з питань демократії з боку української делегації було піднято питання фальсифікацій процесу виборів, на що один з експертів дав гарну відповідь: "Якщо влада свідомо впроваджує масоване фальшування результатів виборів, то навіщо їх взагалі проводити? Власне влада найбільше має дбати про чесні вибори, щоб або підтвердити свою легітимність, або передати владу іншій сповна легітимній політичній силі. Ну а про фальшування все одно всі дізнаються - таємну агентуру ще ніхто не відміняв." Розумна думка, але хто у нас у владі користується розумом - тільки інстинктами.
Там же я почув якісне пояснення виборчих позицій електорату, про що хочу розповісти, тому що мені вже урався терпець пояснювати агресорам типу "голосуй, бо мусиш - Україна понад усе!", - що вибори є справою добровільною для кожного! Добровільною! Це право, а не обов*язок. Принаймні в Україні! І кожен сам визначає, як тим правом скористатись.
Справа у тому, що у виборах все одно по-суті приймають участь всі виборці сукупно, а різниця в тому, що виборці, які не пішли на вибори - фактично передають свої права виборцям, що прийшли і проголосували. Своєрідна мовчазна згода автоматично визнати правдивим процес виборів за будь-якого результату.
Далі ще цікавіше: виборці голосують за різних кандидатів, але переможець тільки один, то що з іншими виборцями? А вони так само автоматично погоджуються на результат, тому що переможець виборів автоматично стає представником всіх виборців округу. Всіх, а не виключно групки підтримки! Це і є сутність демократичних воборів.
Так що виборці голосують всі, але одні - пасивно, інші - активно. Головне, щоб ні у кого не виникало сумнівів у чесності процесу виборів. Це основа соціальної стабільності в суспільстві.
Нарешті славнозвісна графа "проти всіх", щодо якої стільки галасу осудження,- навпаки є дуже важливою і потрібною! Надзвичайно! По-перше, вона вказує існуючим політичним силам, що вони мають змінитись, якщо хочуть залучити ці голоси. Але найголовніше - наявність "проти всіх" стимулює появу нових політичних сил, які можуть розраховувати на цей електорат! Якщо в країні немає вільного електорату, то який сенс творити політичну партію нової формації? Щоб переманювати чужий електорат? Це нечесно в самому зародку, то чи може подібна нова політична генарація бути позитивною у своїх подальших діях, якщо починає з підлості? А наявність "проти всіх" навпаки цей процес стимулює, як цілком природній і чесний. І я дякую всім виборцям "проти всіх", бо ви стимулюєте майбутнє нашої держави, її розвиток і поступ!
Стосовно прав виборців відкликати депутата - то це повна дурість й нісенітниця. Так, депутат є виразником волі виборців, але не потрібно робити з нього клоуна, який має повсякчас подобатись публіці, тільки догоджати й розважати. Депутат є уповноважений довірою на визначений термін, що можна уподібнити до пілота літака: не можна в польоті провести переобрання пілота на когось з пасажирів, бо щось сильно трясе і всі захотіли більшого комфорту. Думайте і обирайте правильно до посадки в літак, шановні. І запам*ятайте: коли вас обманули, то винуваті обидві сторони! Обидві! І шахрай, і ті лохи, що пішли в нього на поводку!
Депутат не роздає благ виборцям, як і не має звітувати перед ними, бо то є безглуздо. Від того, що вам сто раз скажуть мед - в роті не посолодшає. Є чіткий крітерій оцінки діяльності депутата - ваше повсякденне життя: про владу згадують тоді, коли ваше соціальне буття втрачає комфортність і вже вас не влаштовує! З різних причин. І тоді люди беруть владу за душу і трясуть, як ту грушу. Починають той процес в першу чергу з свого обранця.
Процедура позбавлення депутатських повноважень існує, просто не хочу вдаватись в правознавчі тонкощі цього процесу. Важливо інше розуміння: найбільшою покарою для людини у владі є позбавлення її влади. Не даремно всі, хто відчув смак влади - так до неї рвуться знову і знову! А зась, якщо то мурло вже обирали і воно ніц не зробило корисного для людей, але багато корисного виключно для себе. Пішов геть.
Сподіваюсь це роз*яснення трошки зтишить агресію людей, що рахують себе надто прогресивними і уявляють, що "громадянське суспільство" - це коли всі люди в державі безперервно гарують у різних політичних партіях та громадських організаціях. Ні, ні і ні! Більшість людей мають працювати на роботі - і досить.
Якщо хтось має активну соціальну позицію - то прошу і робити самому, а не примушувати до цього інших. До доброї справи люди і самі долучаться без зайвих закликів. І навпаки, якщо люди не долучаються, то проблема не в їх "недорозвинутості" чи там що, а у тому, що вони бачать пустопорожню гнилизну цієї справи. Люди завжди праві, навіть якщо вони і не праві. Це парадокс, але вираз "людина вчиться на чужих помилках, а розумнішає тільки на своїх" стосуєть і суспільства загалом. Помиляючись - ми всі розумнішаєм.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

Я вважаю, що коли напередодні голосування на виборах всіх рівнів результат передбачуваний - це погані вибори.
Мені було цікаво спостерігати всю виборчу компанію у тому числі як кандидат до міськради Львова.
Звичайно, ще забагато сумбурності і різних махінацій, але твердо знаю, що в усіх країнах світу того вистачає. Просто громадяни сталих в часі держав вже краще розуміються на демократичних процедурах, а для України це ще новітній процес.
Вчимось і непогано, у порівнянні з багатьма країнами з колишнього СРСР.
Найкращим є поява та участь у виборах молодої генерації українців в досить значному маштабі, як суто виборців, так і в якості організаторів та спостерігачів.
Найгіршим є бажання багатьох, що хочуть стати депутатами - корисливі корупційні інтереси, або популярно - "дорватись до корита".
А ще дивує нерозуміння і виборцями, і депутатами аж до ВРУ включно про головне призначення представницького органу - творити справедливе правове поле і контролювати його виконання. І то для всіх громадян! Все. Депутат не може бути надавачем державних благ виборцям, бо найчастіше ці блага осідають у руках самих депутатів, а не населення.
Подивимось, наскільки депутати нової каденції будуть виконувати свої обов*язки, або - не будуть.

ЗВЕРНЕННЯ   ДО    ВИБОРЦІВ

Вельмишановні мешканці Львова по 42-му мажоритарному виборчому округу.

 Я не збираюсь обіцяти вам, що зроблю сам для вас якісь гаразди, бо це буде обманом.

Я можу обіцяти тільки одне: ми спільно зможемо зробити те, що вам буде потрібно.

Обов’язки депутата є контролювати владу міста і організовувати взаємозв’язок виборців з владою, а також сприяти діям самоврядування на місцях. Депутат є представником волі своїх виборців у владних структурах міста – це головна його функція й обов’язок. Виконувати подібні зобов’язання добросовісно і наполегливо я готовий, якщо на те буде ваша воля.

 Розумію, що процес обрання когось депутатом є для виборців дуже і дуже непростим завданням при такій кількості кандидатів, але я особисто вважаю це величезним досягненням і значним кроком вперед у порівнянні з сумнозвісними «виборами без вибору». Зараз у вас є чималий вибір і то добре. Думайте, радьтесь, вирішуйте і обирайте найдостойнішого представляти вас у міській раді Львова.

Моя позиція чітка: треба боротись з поганим в нашому житті як словом, так і ділом! Не поважаю тих, хто «бореться» з недоліками влади одними словами, криючись по закапелках міста, а тому хочу відкрито в Раді за підтримки громади ділом вимагати від влади змін нашого життя на краще.  

Головні напрямки своєї роботи в міськраді бачу в роботі за збільшення робочих місць через впровадження стимулюючого оподаткування місцевих виробників, що неможливо без подолання корупції та злочинності в місті.

Гордасевич Богдан Олексійович, кандидат у депутати до міської Ради Львова

Спільною дією зробимо сучасний Львів гідним його прадавньої королівської величі й слави.

Наш Львів стане могутнім, як і личить левам!