хочу сюда!
 

Александра

45 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 42-47 лет

Заметки с меткой «пошана»

До роковин лесі українки

Eвген МАЛАНЮК
КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ

ДО РОКОВИН ЛЕСІ УКРАЇНКИ
(13. II. 1871)

I

Справжній мистець, себто творець у мистецтві, є, одночасно, відкривач.
Перед ним ніби всі на те дивилися і, здавалося їм, — бачили. Але допіру мистець об'єктивізує й усвідомлює наслідки того бачення, допіру мистець розкриває й показує — і тим переконує. О, не аргументами, не софістикою й діялектикою, не оповіддю й коментарями, а самим живим образом. „Не розказом, а показом", як колись вимагали у війську вчити рекрутів.
Цей закон мистецтва довелося ще і ще раз перевірити при огляданні проекту пам'ятника Лесі Українки ще в студії різьбаря.
Що Леся Українка була визначною, епоховою і навіть великою, що вона належала до клясиків нашої літератури, — це ми ніби всі знали. Ба що більше, ствердження того факту — особливо у 20-х і 30-х рр. — стало загальником, труїзмом, напівстертою обіговою монетою і для літератів, і для читачів. Але, як це завжди буває (а при безкритичності й браку ієрархізованого суспільства — поготів), — ці загальники шелестіли собі по шпальтах часописів, порожньо лунали на академіях, мідяком переходили з рук до рук. Твердження такі увійшли собі в систему інших давно змертвілих програм і обрядів, і лежали там, безкрилі й безлунні, для загальної більшости земляків.
Добре, отже, що авторові проекту пам'ятника в Клівленді, як справжньому мистцеві, пощастило розкрити в нім і показати головну суть Лесі Українки: вічний сенс її постаті і справжнє єство її особистости, як письменника й людини.
Одним словом, добре сталося, що творцем пам'ятника є мистець тієї міри й того духа, що Михайло Черешньовський — одне з тих кількох імен, які духово усправедливлюють існування теперішньої нашої еміграції.

ІІ

За свідченнями сучасників Леся Українка була невеличкого росту (покійний Евген Чикаленко, сам росту нижче середнього, звичайно підносив руку на висоту своїх грудей). Була вона схорована, зжерта під кінець життя сухотами кісток. Жіночої вроди та й вроди взагалі — не мала, бо й той чар свіжости, що бачимо на деяких фотографіях дитинства, ніколи не розквітнув, а, зів'явши передчасно, зник без вороття.
Отже, зовнішні, фізичні дані — різьбяреві сливе не давали матеріялу, тим більше для пам'ятника, що, з природи речі, мусить мати елемент монументальности. Можна припускати, що Михайло Черешньовський над цією проблемою довго не зупинявся, а пішов за голосом своєї музи, яка у нього завжди одуховлює матерію, появляє духовий еквівалент речей і постатей.
І справді, в запроектованій ним постаті від „фізики" залишилися — хіба антично-прекрасна голова Лесі з її високим чолом Атени-Софії, та ще той біль, що горів у ній завжди і що супроводив і підкреслював урочистий тріюмф її духа: той титанічний, мовляв Грушевський, її хід на вершини. І от, саме ця тріюмфальна перемога над тілесним і земним і становить наймонументальніше в монументі Черешньовського.
Леся Українка — в її визволеній духовій сутності — в цім монументі — вже не йде, а, власне, гряде. Гряде, як непереможна правда, як необорна, як неуникнена неминучість. А при тім — жадної пересади, жадної котурняности, зовнішньої величности і якого будь фальшу. Справжня природня простота високого мистецтва.
Над ледве проступаючім, скорше відгадуванім, аніж присутнім, тілом — ледь-ледь еллінізовані, прості шати, ледь-ледь намічений старогрецький меандровний взір та звичайна собі нагортка на плечах — і вже не доба перелому ХІХ-ХХ століть, не сучасниця Коцюбинського й Олеся, не схорована донька Олени Пчілки, а мешканка вершин і вічности, повноправна громадянка Олімпу! А при тім, — Леся Українка, що інакшою і не може бути.
Так Михайло Черешньовський відкрив і розкрив суть Лесі Українки — олімпійки, Лесі Українки — клясика в доглибнім, а не історично-літературнім значенні цього слова. Людська подоба, що була сосудом Духа.

III

Вкоренилася у нас недобра звичка робити з Тараса Шевченка якийсь універсальний еталон для міряння всіх літературних і позалітературних явищ. Криється за тим своєрідний і в наслідках зловісний примітивізм, що так адже ж часто на нас мстився і мститься.
Не уникнула тих порівнянь і Леся. А що Шевченко, за зовнішньою аналогією в інших народів, має бути клясиком, то перед останньою війною вийшла навіть чимала праця покійного Евгена Пеленського саме під наголовком „Шевченко — клясик". Праця була неглибока і навіть, всупереч намірам автора, не академічна, бо зводилася, фіґурально кажучи, до підрахунків, скільки разів і де саме вжив Шевченко таких слів, як Юпітер, Юнона, Венера, Зевс і т. п.
Приходиться ще і ще раз повторити те, що протягом десятків літ доводилось повторяти, а саме, що Шевченко — явище єдине й неповторне, що то вийняток, а не „правило", що то згусток затисненого єства народу, що то вибух вулкану, якого не легко вбгати в сякий-такий „літературний процес", проаналізувавши „оточення" й відшукавши сакраментальні „впливи".
Вже раз назавше треба стати на ту точку погляду, що Шевченко був, є і, певно, — аж до осягнення нами державної суверенности — буде явищем згущено-національним в такій консистенції, що ще довго залишатиметься герметично-неприступним для більшости чужинців, навіть для українофільсько-настроєних найближчих сусідів.
Його символи й образи, його стиль і дух, його словництво й синтакса, його метрика й ритміка є настільки глибоко (расової) національні, що аналогій, властиво, немає. І в цім полягає трудність, фактично неможливість, підійти до нього з-зовні, з-поза українського духово-культурного кругу.
Дорога до нього веде таки з самого ядра духового й психічного українства.
Можна додати, що такі питомо-національні явища, як музика Ваґнера, поезія Лямартіна чи Гельдерліна, проблематика Виспянського чи Міцкевіча, назагал залишаються в зачарованім крузі їх національности, мимо, що ті круги знаходяться в спільнім колі європейської духовости й культури.
Шевченко був проявом не так нації, як нашої (дуже складної!) раси, її підземно-тектонічних, ще не збагнених нами, до кінця непросвітлених, глибин, що дуже яскраво показав Юрій Русов („Душа і дух нації").
Леся Українка — вже явище національне. Це прояв нації — напередодні її політичного відродження й спізненого культурного самоусвідомлення.
Є якийсь особливий історичний сенс у тім, що піонерська праця — „Поетка українського рісорджімента" — Дмитра Донцова була стимульована саме Симоном Петлюрою, на той час редактором журналу „Украинская Жизнь". В першій своїй редакції та праця з'явилася в рік смерти Лесі Українки і на рік перед першою світовою війною, в редакції ж остаточній праця та очолила перше число відновленого р. 1922 Літературно-Наукового Вістника.

IV

Колись прозорливий і точний Франко окреслив був (р. 1898) особистість Лесі Українки (ще лірика!), як „чи не одинокого мужчину на всю новочасну соборну Україну". Як кожна парадоксальна формула, і ця дещо переяскравлена (немало було в творчості Лесі Українки також чисто-жіночого, українсько-жіночого). Ця формула, на жаль, теж зробилася загальником, над дійсним сенсом якого мало хто зупиняється.
Так, характер і воля цієї фізично-схорілої жінки були й залишаються винятковими, сказати б у всеевропейському мірилі. Щось від французької Жанни д'Арк було в ній. І чи не ролю саме Жанни д'Арк в нашій літературі, а, тим самим, і в історії нашого народу, відограла ця хоровита й така прекрасна в своїй високій простоті донька княжої Волині...
З підручників теорії літератури відомо, що найвищим родом поезії є драма.
Леся ще в дитинстві проявляла до неї нахил, бо з братом своїм, як згадує, провадила в саду такі „дитячі" забави, як... інсценізування Іліяди та Одисєї. Але почала вона (у віці 12 літ), розуміється, з лірики. І лірика та була спочатку (Леся-поетка не мала в собі ані дочасної зрілости поета, ані вродженого потужного ліричного дару) — досить епігонська, з неуникненими й досить зовнішніми ремінісценціями з Кобзаря та явним впливом поетичної яловости по-шевченківської доби, хоч з пізнішим захопленням (і перекладами) тоді дуже популярним Г. Гайне.
Розуміється, Леся росла, як поет, з кожним віршем, з кожним роком. Леся-письменниця — то був безперервний розвій і послідовне становлення, пізніше вже явний для всіх отой вольовий „титанічний хід по велетенських уступах" (слова М. Грушевського). Вона росла інтелектом, характером, дисципліною праці і окриленою волею до вершин та досконалости. Згодом та творча праця її сполучується з відчайною, справді смертельною боротьбою з жорстокою хворобою. І творчість Лесі Українки останніх (1909-1912) років, років „рвучкої боротьби зі смертю" — стає якби своєрідною формою цієї боротьби і дає таку вершину, як „Камінний господар".
Її лірика, згодом її перехід до фабульної епічної поеми — дають речі досконалі, з формального боку — без закиду, ба й справлені між ними — шедеври („Суворий Дант", „Хотіла б я уплисти за водою"), згодом речі, де вже проступає Леся Українка на повний зріст ("Fіаt Nох", "То bе оr not to be" і, зрештою, вже драматична „Іфіґенія в Тавриді"), в яких явно відчувається близьке драматургічне майбутнє. І все ж, лірика ані епіка не були її областю.

Її драматичний нерв, драматична жилка, видно, ніколи не завмирали. Внутрішній, органічний гін до драматичної форми проявляється то тут, то там і то не тим, що пронизує її ліризм, як це є майже традицією у нас (проза Яновського, лірична драма Миколи Куліша, ба навіть „Слово о полку", що аджеж, без сумніву, є поемою ліричною). Навпаки, самий ліризм Л. Українки, чим далі, тим частіше й виразніше набирає суто-драматургічного характеру: лірика монументалізується в монолог (вже в раннім „Ангел помсти"), а, спираючись на епічно-поемнім досвіді, переходить в діялог („Три хвилини") і врешті в драматичну поему („Кассандра", „У пущі", що була, між іншим, задумана ще р. 1898). Звідси вже залишається один крок до справжньої драми, що стала її письменницькою долею, життьовим покликанням і творчим вінцем.
Як у хемічних реакціях часто буває потрібен т. зв. каталізатор або просто поштовх чи струс, так у біографіях великих творців часто зустрічаємо не конче аж життьову катастрофу, але душевну рану, психічний шок, психічну травму, що якби відкривають нове творче джерело, або й обертають його в рвучку ріку.
Ролю такого „каталізатора", такого психічного струсу відограло в житті Лесі Українки її сильне, велике, правдоподібно перше (й останнє) кохання, люто обірване смертю коханого.
Десь р. 1897, либонь в Ялті, Леся Українка спіткала білоруса-журналіста Сергія Мержинського, що був теж сухітником. Спіткання це спалахнуло одразу ж палким коханням. Вибранець Лесі приїздив був до Гадячого (є спільна фотографія на луках річки Псла) до матері вибранки. Здавалося, що щастя буде повне й тривале. Але вже в лютому р. 1901 в Мєнську Мержинський вмирає на руках Лесі... І протягом однієї ночі Леся Українка пише драматичну поему „Одержима" з вікопомною датою: 15. II. 1901. Протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною тієї ночі Леся Українка стала драматургом. Ця вельми важлива — суб'єктивно і об'єктивно — подія в житті і творчості Лесі, поскільки знаю, не була ширше відома, певно з тієї простої причини, що „білоруський роман" Лесі залишався родинною таємницею. Та й не в характері Лесі було такі інтимні переживання розкривати. Навіть вірші, присвячені любій людині (р. р. 1897-1904), не були друковані: вони побачили світ вже по другій світовій війні, і то — на еміграції — майже 35 літ по смерті авторки. А, проте, проблема періодизації творчости Лесі Українки і момент народження в ній драматурга — цікавили таких критиків-дослідників, як М. Євшан і М. Зеров. І вони обидва (Євшан ще р. 1913, Зеров вже всередині 20-х років) висказували певні припущення й гіпотези, а Зеров — лише на підставі аналізи самих творів — майже відгадував дату творчого „переродження" письменниці, не згадуючи про саму подію, і, може, не знаючи про ту страшну лютневу ніч у Мєнську, коли Леся схилялася до холодіючого чола мертвого коханого...

І квітка щастя раз на завжди зникла,
Як леґендарний з папороті цвіт.

Перелом у творчості Лесі Українки збігся з переломом століть і Леся Українка-драматург з'являється на самім початку нашого XX століття.

V

Клясицизм, вірніше, олімпійство Лесі Українки вимагали б хоч короткого застановлення вже хоча б тому, Ідо літературна термінологія, як все в цій особливій добі, перейшла не одну інфляцію і нині фактично так, як не існує.
Насамперед слово „клясик" чи навіть „олімпієць" не треба вважати за ранґу чи ступінь ієрархії. Це просто — тип мистця. Але звернімось до прикладу.
Навіть не мавши надто буйної уяви, легко можна собі уявити спосіб реаґування, наприклад, на таку лютневу ніч в Мєнську, яку пережила р. 1901 Леся Українка, у різних мистців.
Цілком ясно, що, напр., Шевченко, Шіллер чи Байрон реагували б (у творчості, розуміється) цілком інакше, аніж, напр., Горацій, чи — в часі значно ближчому до нас — „олімпієць" Ґете.
Перша група — назвім їх „романтиками" — напевно вибухнула б могутнім вулканом серця, грозою гніву і прокльонів, бурею пекучих сліз, викликів і, може, погроз до самого неба („А ти, Всевидящее око..."). Другі два реаґували б на ту подію інакше. І це зовсім не значить, що вони мали холодніше серце чи були позбавлені темпераменту, як було б разючою помилкою вбачати ці прикмети у — клясика і олімпійця — Лесі Українки.
Вона могла бути й безумною Офелією, й тією Одержимою, що її „любов ненависти навчила", і демонічною Кассандрою, і бранкою, що кидає ґвалтівникові:

Ти мене убити можеш,
Але жити не примусиш.

Це справа не темпераменту й жару серця, навіть не могутности того чи іншого мистця.
В кілька літ по тій же мєнській ночі, згадуючи її знову, поетка стверджує:

Мовчи, душе, спини свій стогін, серце,
Так мусить
 (— підкреслено авторкоюбути...

І лише прислухаючись,

Чи не заглух в душі мій давній грім?...
Якщо мене зима пройме до серця,
Мою весну таємну переможе, —

Тоді... вона скаже:

Умри, душе, розбийсь, холодне серце,
Так жить не варт!

На мій особистий, зовсім неарґументований погляд, „клясичність" (поза багатьома іншими властивостями) полягає на певнім „топографічнім положенні" мистця по відношенню до життя й всього існуючого. Клясик уміє перебувати на такім пункті, з якого речі і істоти видно всебічно, в трьох, що так скажу, вимірах.
Тому у Лесі Українки ми либонь не зустрінемо прокльонів (чи апеляцій до сумління) ворога, закликів, щоб, напр., ворог „прозрів" або „схаменувся", — а це досить часто і з великою силою почуття роблять саме „романтики".
Леся Українка-„олімпієць" бачить „всебічно", отже знає, що ворог тим-то й ворог, що іншим бути не може. Бо —

так  мусить   бути.

Вересень 1961.

Так звані „білі" себто не-римовані, вірші з'являються в визначних поетів відносно пізно (прикладів є немало), у віці, коли зеніт життя вже перейдено, хоч не конче аж тоді, коли, мовляв Франко, „вниз котиться мій віз." Маю на думці явище, коли білий вірш з притаманною йому рефлексійністю з'являється природ н ь о, сам-собою, а не як завдання „спробувати ще цієї форми", не як експеримент, а дальший тяг творчости, коли вона, перебуваючи поміж двома бігунами — емоцією і інтелектом, — органічно пересувається в бік цього останнього.

Інтелектуалізм завжди ціхував творчість Лесі Українки. Отже не дивно, що білий вірш (такий характеристичний для драматургії!) з'являється у неї вже досить рано (1897 р.) і білим же віршем були написані такі шедеври як „Офелія" і „Суворий Дант" (1898 р.). Маю, одначе, тут на увазі ту виразну стилістично-споріднену групу поезій білим віршем, що поставали в атмосфері революційного передгроззя 1900-1905 рр., надто по згаданій вище особистій драмі Лесі.
Дивним присудом долі ця група віршів не була друкована ані за життя поетки, ані в пізніше видаваних збірних виданнях. Причиною цього могла бути занадто інтимна тематика деяких з тих поезій. Не виключені також рації цензурного порядку. Але може бути також припущення, що авторка тоді, кажучи метафорично, якби не бачила читача, спроможного ці поезії сприйняти, і тому воліла їх наразі не публікувати. Отже вірші цієї групи стали відомі лише року 1946, вже на другій еміґрації, в цикльостильнім виданні ,,Т е р н о в и й  в і н е ц ь" („Слова на дорогу"), призначенім для наших робітників, вивезених під час німецької окупації.
З цієї скромної і мало тепер доступної книжечки-альбому вибираю один з таких „білих віршів", датованих роком 1904. Його, зовсім не „рефлекційна" лише, природа вражають своєю могутньою візійністю й просто пророчественністю, які вповні сприйняти може лише с у ч а с н и й читач:

І ти колись боролась, мов Ізраїль,
Україно моя! Сам Бог поставив
Супроти тебе силу невблаганну
Сліпої долі. Оточив тебе
Народами, що мов леви в пустині
Рикали, прагнучи твоєї крови.
Післав на тебе тьму таку, що в ній
Брати братів не пізнавали рідних.

І в тьмі з'явився хтось необоримий,
Якийсь дух часу, що волав ворожо:
„Смерть Україні!"
Та знялась високо
Богданова правиця, і народи
Розбіглися, немов шакали ниці.
Брати братів пізнали і з'єднались.
І дух сказав: „Ти переміг, Богдане,
Тепер — твоя — земля обітованна!"
І вже Богдан пройшов по тій землі
Від краю і до краю. Свято згоди
Між ним і духом гучно відбулося
В золотоверхім місті.
Але раптом
Дух зрадив.
Знову тьма, і жах, і розбрат.
І знов настав єгипетський полон,
Та не в чужій землі, а в нашій власній.
А далі — розлилось Червоне Море
І розділилося по половині,
І знов злилось докупи й затопило —
Кого? Ой, леле! Новий фараон
Пройшов живий поміж Червоне Море,
Але козак з конем пропав навіки.
Співай, радій ненависна чужинко,
Бий в бубон і лети в танок з нестями,
Кінь і їздець в Червонім Морі згинув,
Тобі зостався спадок на прикраси,
Бо зносиш ти України клейноди,
Святкуючи над нею перемогу.
Такий для нас був вихід із Єгипту...
Немов потоп. Заграло і ущухло
Червоне море, висохло й осталась
Безрадісна пустиня після нього
І став по ній блукать новий Ізраїль,
По тій своїй землі обітованній,
Немов якась отара безпричальна.
З отарою блукали й пастухи,
В ночі за тінню йшли, а в день з вогнем.
Коли ж у їх з'являвся дух величний,
Що вогняним стовпом палав у тьмі,
А в день ішов мов туча грізно-біла, —
Вони не вірили своїм очам
І врозтіч розбігались манівцями,
І попадали ворогам в полон.

...Чи довго ще о, Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю на своїй землі?
Який ми гріх вчинили проти Духа,
Що він зламав свій заповіт великий,
Той, взятий з бою волі, заповіт?
Так доверши ж докраю тую зраду
Розбий, розсій нас геть по цілім світі,
Тоді либонь журба по ріднім краю
Навчить нас — де і як його шукать.
Тоді покаже батько свому сину
На срібне мариво у далені.
І скаже: „Он земля твого народу!
Борись   і  добувайся  Батьківщини,
Бо прийдеться загинуть у вигнанні
Чужою-чуженицею в неславі."
І може дасться заповіт новий,
І Дух нові напише нам скрижалі.
Але тепер? Як маємо шукати
Свого народу землю? Хто розбив нам
Скрижалі серця, духа заповіт?
Коли скінчиться той полон великий,
Що нас зайняв в землі обітованній?
І доки рідний край Єгиптом буде?
Коли новий загине Вавилон?

(1904)

До змісту книги Eвген МАЛАНЮК "КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ"



Герої Донецького аеропорту - повік не забудемо!

Президент України Володимир Зеленський поклав квіти до Пам’ятного дзвона

Родини загиблих оборонців ДАПу покладають квіти біля Пам’ятного дзвона на території Міністерства оборони України
9

Родини загиблих оборонців ДАПу покладають квіти біля Пам’ятного дзвона на території Міністерства оборони України

За даними громадських організацій родин загиблих та учасників АТО/ООС – під час оборони Донецького аеропорту загинули понад 200 українських військових, а понад півтисчі отримали поранення. Багатьох із них відзначено державними нагородами, більшість – посмертно
10

За даними громадських організацій родин загиблих та учасників АТО/ООС – під час оборони Донецького аеропорту загинули понад 200 українських військових, а понад півтисчі отримали поранення. Багатьох із них відзначено державними нагородами, більшість – посмертно

Військові покладають квіти до Пам’ятного дзвона
11Військові покладають квіти до Пам’ятного дзвона
Стати «кіборгами» вважали за честь. Обороняти Донецький аеропорт їхали за власним бажанням, а не за наказом
12Стати «кіборгами» вважали за честь. Обороняти Донецький аеропорт їхали за власним бажанням, а не за наказом
Ніна Костянтинівна, мама Героя України, оборонця  Донецького аеропорту з позивним «Натрій» Ігоря  Брановицького. Після підриву бойовиками російських гібридних сил перекриття терміналу Брановицький вивів поранених, а сам повернувся назад. Разом із іншими побратимами він потрапив у полон до бойовиків угруповання «ДНР». Брановицький, щоб врятувати товаришів, сказав, що він кулеметник. Його нещадно били. За словами очевидців, 21 січня 2015 року Ігоря Брановицького убив у полоні двома пострілами в голову громадянин Росії, бойовик Арсеній Павлов із позивним «Моторола» 
13

Ніна Костянтинівна, мама Героя України, оборонця  Донецького аеропорту з позивним «Натрій» Ігоря  Брановицького. Після підриву бойовиками російських гібридних сил перекриття терміналу Брановицький вивів поранених, а сам повернувся назад. Разом із іншими побратимами він потрапив у полон до бойовиків угруповання «ДНР». Брановицький, щоб врятувати товаришів, сказав, що він кулеметник. Його нещадно били. За словами очевидців, 21 січня 2015 року Ігоря Брановицького убив у полоні двома пострілами в голову громадянин Росії, бойовик Арсеній Павлов із позивним «Моторола» 

Зустріч побратимів
14Зустріч побратимів
«Кіборги» з різних підрозділів ЗСУ та добровольчих батальйонів
15

«Кіборги» з різних підрозділів ЗСУ та добровольчих батальйонів

Прапор із підписами оборонців ДАПу – артефакт, який береже «кіборг» 80-ї окремої десантно-штурмової бригади із позивним «Історик» 
16

Прапор із підписами оборонців ДАПу – артефакт, який береже «кіборг» 80-ї окремої десантно-штурмової бригади із позивним «Історик» 

Дзвін пам'яті за загиблими оборонцями України
17Дзвін пам'яті за загиблими оборонцями України

До 101 річниці створення Західноукраїнської Народної Республіки

Шановні колеги!
Львівська обласна державна адміністрація запрошує гостей та мешканців Львівщини стати частиною відзначення 101-ї річниці створення Західноукраїнської Народної Республіки!!

Програма заходів:
1 листопада 2019 року
09.00 – 16.00 - Чаювання з Січовими Стрільцями біля будівлі обласної державної адміністрації та обласної ради (вул. Винниченка, 18).
11.30 - 12.30 - Вшанування борців за волю України на Личаківському кладовищі (Меморіал УГА, могила Президента Національної Ради ЗУНР Є. Петрушевича, поле почесних поховань № 76).
13.00 – 13.05 - Покладання квітів до пам’ятника героям ЗУНР та УГА у м. Львові (вул. Листопадового Чину, 14).
13.05 – 14.00 - Урочистий перехід колони студентської молоді за маршрутом: вул. Університетська – вул. Листопадового чину – вул. М. Гоголя – вул. Т. Шевченка – Янівське кладовище до Меморіалу Українських Січових Стрільців.
14.00 – 15.00 - Покладання квітів та віче на Меморіалі Українських Січових Стрільців на Янівському кладовищі.

3 листопада 2019 року
15.00 – 15.45 - Театралізоване військово-історичне дійство«Бої за Львів» у сквері «На валах» (вул. Винниченка).  


Загиблі Герої України за вереснь 2019 року ч.2

Загиблі Герої вересня 2019 08

Михайло Васильович Цимбалістий народився 29.07.1985 року у селі Увисла Гусятинського району Тернопільської області. Мешкав у Тернополі.
Закінчив школу №29 у Тернополі, а 2010 року – Національну Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. Від початку війни перебував у лавах наших захисників, брав участь у багатьох важливих військових операціях.

З його загибеллю Україна втратила частку себе. Адже Михайло Васильович був невід’ємною складовою тих її хоробрих та великих синів, які тримають мир у наших домівках на своїх плечах. Професіонал в усьому, палкий та щирий патріот, чоловік, який завжди відділяв головне від другорядного, знаючи, на яку небезпеку наражається, але все одно йшов туди, де була потрібна його присутність, не озираючись назад. Без остраху, без вагань, без сумнів.

Автор не має права заглиблюватися в деталі. Але всім нам варто знати, що такі люди, як Михайло стояли, стоять та завжди стоятимуть на першій лінії оброни. Поки будуть такі, як вони, – ми можемо спати спокійно.

Загинув він 13 вересня пізно увечері у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил під час виконання бойового завдання.

Похований 16 вересня у Тернополі. У нього залишилися батьки, брат, сестра та дружина.

Михайло Цимбалістий нагороджений найвищою відзнакою військової розвідки України – нагрудним знаком "Зірка Слави" (посмертно).

Загиблі Герої вересня 2019 09

Максим Володимирович Кондратюк народився 24.07.1993 року у місті Красилів Хмельницької області. Мешкав у Хмельницькому.
Старший сержант, військовослужбовець 8-го окремого полку спеціального призначення.

10 вересня у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил він зазнав численних вогнепальних осколкових поранень внаслідок підриву на протипіхотній міні. Був евакуйований до Харківського військового шпиталю, у якому 14 вересня близько 7.00 від отриманих ран помер.

Похований 17 вересня у Красилові. У нього залишилися батьки, дружина та донька.

Загиблі Герої вересня 2019 10

Владислав Олександрович Рой народився 30.08.1994 року у селі Різдвянка Новомиколаївського району Запорізької області.
Після 9 класів Різдвянської школи, Влад вступив до Покровського вищого професійного училища №75, що знаходиться у селі Олександрівка Дніпропетровської області, у якому у 2013 році отримав фах "тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва". Працював на посаді механізатора у фермерському господарстві "Скорпіон".

У грудні 2018 року Влада було призвано для проходження зборів по територіальній обороні та оперативному резерву, спочатку чоловіків з різних РВК доправили до Запоріжжя, а потім – до навчального центру "Десна", де він проходив курси підвищення кваліфікації на посаді номера розрахунку ЗУ 23-2 з 30.01 по 03.03.2019 року. Під час зборів, у лютому цього року, Влад прийняв присягу на вірність українському народові.

У взводі він був одним з наймолодших, проте завжди проявляв розумну ініціативу, сумлінно та без затримки виконував усі поставлені перед ним бойові завдання. І, що дуже важливо, він був самодостатнім, як боєць, його не треба було виправляти чи підштовхувати, він не потребував жодного корегування своїх дій чи то у складі групи, чи то у самостійних завданнях, він все робив майже бездоганно, попри відсутність бойового досвіду. Після навчання у Десні Владислав Олександрович прийняв рішення служити в "Айдарі" та 15.04.2019 підписав із ЗСУ контракт.

Солдат, стрілець-помічник гранатометника 1-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 24-го окремого штурмового батальйону "Айдар" 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 вересня близько 3.00 в районі селища міського типу Південне Донецької області від смертельних осколкових поранень, що дістав під час мінометного обстрілу наших позицій.

Похований 19 вересня у Різдвянці. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 11

Андрій Юрійович Сторожук народився 26.02.1992 року у селі Педоси Хмільницького району Вінницької області. Коли хлопцю було три роки, його забрала до себе на виховання бабуся, і він мешкав у Полтаві. Десять років тому вони повернулися назад до рідного села.
09.03.2015 року його було призвано за мобілізацією, і він служив у лавах ЗСУ до 20.04.2016. Два роки по тому, 26.01.2018 Андрій підписав із ЗСУ контракт на пів року та проходив службу на посаді водія протитанкового артилерійського дивізіону 26-ї окремої артилерійської бригади, звідки звільнився у вересні того ж року, перейшовши за новим контрактом працювати водієм відділення забезпечення Хмільницького ОРВК. З липня 2019 року він був відряджений до зони ООС.

Він завжди був дуже добрим та неконфліктним, ніколи не пасував перед труднощами, мав гарну звичку долати всі негаразди з посмішкою. До того ж, Андрій Юрійович мав щире серце патріота, коли у військкомат надійшов наказ на відрядження до зони бойових дій, він одразу почав збиратися, кажучи, що готовий їхати будь-якої миті, адже має за плечима бойовий досвід.

Старший солдат, старший механік-водій механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 вересня в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 27 вересня у рідному селі. У нього залишилися бабуся та син.

Загиблі Герої вересня 2019 12

Олександр Сергійович Марків (позивний Чумак) народився 06.08.1981 року у місті Обухів Київської області.
Після навчання в Обухівській школі №5 Олександр 2003 року закінчив факультет правознавства Університету Державної фіскальної служби України у місті Ірпінь, де отримав спеціальність юриста. Там пройшов програму підготовки офіцерів запасу, де отримав звання молодшого лейтенанта запасу. Два роки по тому вступив до Міжрегіональної академії управління персоналом, отримавши фах магістра з обліку та аудиту. Також закінчив курси з підготовки фахівців митного оформлення товарів у Асоціації митних брокерів України.

Працював у впроваджувально-виробничому підприємстві "Біор", в Українському науково-дослідному інституті механічної обробки деревини, у Державній податковій інспекції Обухівського району, у ПАТ "Київський картонно-паперовий комбінат" та у ЗАТ "Ерго" Обухова.

Брав участь у Революції Гідності 2013-14 років (під час тих подій мешкав у Жовтневому палаці). З березня 2014 до лютого 2015 року Олександр Сергійович служив у Збройних Силах України, прийшовши навесні 2014 року до військкомату добровольцем. Служив командиром взводу на БМП у 72-й окремій механізованій бригаді, де отримав звання лейтенанта, а потім – старшого лейтенанта. Декілька разів йому щастило залишитися живим після шалених обстрілів. Коли він брав участь у рейді під Зеленопіллям, його підрозділ потрапив під обстріл з "Градів", у Олександра Сергійовича все згоріло, залишилися лише каска, камуфляж та автомат, але він тоді вижив. Потім, в районі Гранітного у його БМП найманці РФ влучили з ПТУРа, машина згоріла вщент, але він вижив.

Після закінчення служби у 72-й ОМБр, його було доправлено до Національної Академії Сухопутних Військ імені Петра Сагайдачного, де він пів року провчився на курсах командира зенітно-ракетного взводу. У березні 2016 року він пройшов відбір та розпочав свою службу у лавах Бригади швидкого реагування Національної Гвардії України, займаючи спочатку посаду командира взводу матеріально-технічного забезпечення, а згодом перевівся до зенітно-ракетного дивізіону. У 2018 році, під час перебування бригади на ППД у Гостомелі ніс службу у штабі (займався організаційними справами), але увесь час виказував бажання потрапити на нуль, рвався до бою.

Олександр був дуже світлою та веселою людиною, завжди усім допомагав, навіть маючи офіцерське звання, нічим не ставив себе вище за інших, коли треба було, то чистив на кухні картоплю разом із кухарями підрозділу. Лейтенантом він був лише на папері, а у житті – звичайним, товариським та надійним побратимом, який не припиняв піклуватись про своїх підлеглих, водночас нічим себе серед інших не виділяючи.

Він жваво цікавився історією, літературою по цій тематиці, вивченням західно-слов’янських мов, вітрильним спортом, туризмом та легкою атлетикою. Починаючи з 2009 року брав участь у реконструкціях історичних подій (УНР, Січові стрільці, УПА, дивізія "Галичина"), був активним членом київського клубу історичної реконструкції "Повстанець". Щиро та віддано любив Україну, не показово, а на тих тонесеньких струнах невидимого зв’язку зі своєю Батьківщиною. Ця людина достеменно знала, що таке – бути патріотом, такі люди несуть на своїх плечах країну та саме вони роблять історію. Такі люди, як Олександр Сергійович, є взірцями нескореного українського духу.

Старший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу зенітно-ракетної батареї зенітно-ракетного дивізіону 4-ї бригади оперативного призначення Національної Гвардії України.

27 вересня о 16.47 у зоні проведення Операції Об’єднаних Сил у Донецькій області, під час мінометного обстрілу наших позицій він зазнав важкого осколкового поранення голови, від якого помер о 19.30 під час операції у лікарні Світлодарська.

Поховали Героя 30 вересня в Обухові. У нього залишилися батько, бабуся, сестра, дружина та син.

Загиблі Герої вересня 2019 13

Володимир Анатолійович Аджавенко (позивний Аджа) народився 20.05.1995 року у Маріуполі.
Свою війну Аджа розпочав у складі окремої зведеної штурмової роти "Карпатська Січ" 93-ї окремої механізованої бригади, а 30.06.2015 року був призваний до батальйону "Донбас", служив солдатом на посаді стрільця-санітара 6-го відділення 2-го взводу 2-ї роти батальйону спеціального призначення (резервний батальйон) 18-го полку спеціального призначення Національної Гвардії України. Він брав участь у боях у районах Широкиного та Мар’їнки, хлопець з очами, сповненими якимось запальним світом жаги до бою, адже він виріс у Маріуполі, місті, яке дуже постраждало під час першого року війни.

Володимир дуже захоплювався боксом, брав участь у різноманітних змаганнях, мав декілька нагород. Він, взагалі, був спортивною людиною, цікавою та позитивною, доброю та веселою, Володимир завжди був готовий їхати на бойові, куди накажуть, попри можливі ризики небезпеки. 19.09.2016 року він звільнився з батальйону, перебуваючи на посаді старшого стрільця-кулеметника 5-го відділення 3-го взводу 3-ї роти БСП "Донбас" (РБ), та повернувся додому, але вже за пів року пішов знову до війська, підписавши із ЗСУ контракт.

Старший сержант, військовослужбовець розвідувального підрозділу 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

11 вересня близько 13.00 в районі селища Піски Ясинуватського району Донецької області Аджу поцілив снайпер найманців РФ. Поранення було надважким, куля увійшла під лівим оком та вийшла зі скроні, розтрощивши кістки та частину мозку. Спочатку його доправили до лікарні міста Селідове, а потім військовою авіацією перевезли до обласної клінічної лікарні імені Мечникова. Володимир понад два тижні боровся зі смертю, але цього разу вона перемогла. 28 вересня о 23.30 він помер.

Поховають Володимира Анатолійовича у Маріуполі. У нього залишилися мати, бабуся, брат, сестра та дружина.

ПІСЛЯМОВА

Снайпер зайняв свою позицію задовго до початку атаки. Він лежав нерухомо, відчуваючи, як холод поступово сковує його тіло, але не ворушився, нічим не видаючи свою присутність. Снайпер знав, о котрій усе почнеться, знав, на якій саме ділянці сектора, але до початку бою вогонь не відкривав, хоча іноді бачив в оптику, як пересуваються в окопі солдати, він міг легко зняти їх, проте палець біля спускового гачка не ворушився. Дуло гвинтівки плавно та безшумно рухалося в прохолодному нічному повітрі, оманлива тиша нависла над полями, що оточували передову. Засохла стеблинка якоїсь трави боляче вколола під носом, і снайпер дуже повільно взяв її до рота, відкусивши набридливий кінчик, діючи одними зубами і не ворушачи головою. Дуже обережно виплюнувши стеблинку на землю, він знову зосередився на місці, де незабаром повинні були відчинитися двері до пекла.

Загриміло, засяяло та запалало трохи раніше, оскільки їхню передову групу помітили зі спостережного поста, ніч роздиралася спалахами з усіх боків, а біля снайпера було тихо, він лежав у відносному віддаленні від епіцентру бою. Його завданням було придушувати вогневі точки підрозділів Збройних Сил України, щоб забезпечити максимальне прикриття під час атаки. І коли настав його час вступити до гри, він в неї вступив, і тепер кожна фігура противника могла дістати кулю. Очі снайпера звузилися, фокусуючи точність погляду, він бачив, як з бійниці плювався вогнем кулемет, але кут огляду був трохи зсунутий убік, і помітити того, хто стріляв все ніяк не вдавалася. Людина, яка лежала нерухомо на холодній землі, чекала свого часу, чекати снайпер умів, годинами пильно спостерігати в оптику, в очікуванні тієї самої секунди, коли потрібно буде здійснити постріл.

Хмари, що швидко летіли по небу, майже зникли, віднесені кудись на схід сердитим осіннім вітром, бліді краплі зірок мовчки спостерігали за сектором, в якому люто ревів бій. Відразу стало ще холодніше, але снайпер не звертав на це уваги, зосередившись на вогневій позиції, яку він взяв під приціл. Позиція випускала чергу за чергою, працювали й інші вогневі точки, такі мовчазні ще десять хвилин тому окопи огризалися десятками безперервно стріляючих стволів. Боковим зором снайпер вловив рух, і дуло стрімко перемістилося трохи убік, у напрямку до позиції бігла фігура солдата, її чітко було помітно в оптику. Снайпер затамував подих і вистрілив, а коли фігуру кулею відкинуло до стіни окопу і до неї рвонув інший солдат, що з'явився саме з тієї самої вогневої точки, він натиснув на гачок ще раз.

Бій тривав близько двох годин, і припинився, коли вже почало світати, і в небі одна за однією згасали та щезали зірки, які витісняло світло ранкового сонця. Вітер, що безперервно дув усю ніч, нарешті вщух, і клуби диму від палаючих колод ліниво підіймалися догори, від воронок, що оточували позицію, пахло попелом і свіжою землею, що була щедро розкидана навколо, упереміш із зеленим листям, вирваним із літа цим першим справжнім похолоданням. Солдата та командира знайшли, вони лежали майже впритул, під кожним на землі розпливлася темна пляма; командиру розірвало сонну артерію, і він стік кров'ю, а солдат навіть не встиг закрити очі, настільки швидкою була смерть від снайперської кулі в серце. Почорнілі після тривалого бою руки друзів дбайливо підняли кожного з них і поклали на ноші, темні плями на землі від крові полеглих солдатів злилися в одну велику.

Їх поховали в один день, одного в столиці, іншого - в маленькому селі. На прощанні з командиром плакали родичі та друзі, щільним кільцем оточуючи труну, військові стояли з кам'яними обличчями, беззвучно кусаючи губи, виступали представники адміністрації, кажучи у мікрофон заїжджені слова, юрмилися поруч журналісти центральних видань і оператори телеканалів, готуючи свої репортажі про похорон чергового Героя, який загинув на війні. У сироти не було родичів, тому на його похоронах були присутні лише військові, священик і селяни, які прийшли попрощатися з хлопцем, якого вони майже не знали. Там не було журналістів, не було функціонерів, не записувалися інтерв'ю, людей було небагато, і невдовзі всі пішли з сільського кладовища.

Під вечір із заходу знову набігли важкі хмари, що закрили небо та низько нависли над землею; маленька сіра пташка злетіла з гілки великого клена, що ріс біля свіжої могили, посиділа на хресті, поцвірінькала хвилинку та понеслася у своїх справах. На цвинтар опускалася ніч, затишна та спокійна, без стрілянини, вибухів і криків, і не було навколо траншей, бліндажів та вогневих точок, земля не приховувала у собі міни, це була мирна територія, війна вирувала далеко, і тут здавалася чимось незначним та ілюзорним.

От тільки цілком реальними були могильний хрест та молодий солдат, який лежав під ним.

Ян Осока, "Цензор.НЕТ

Загиблі Герої України за вереснь 2019 ч.1

01.10.19 00:02 
Загиблі Герої вересня 2019
Автор: Ян Осока
У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за вересень 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.
Зі світлинами дивитися тут:

ВСТУП

Ще вчора було літо, а вночі піднявся злий колючий західний вітер, що крижаним язиком проводив по завмерлому в заціпенінні листю, змушуючи його з ледве чутним шелестом осипатися, дивним зеленим покривалом устеляючи холодну землю. Вітер гострим скальпелем різав обличчя та руки, задубілі пальці обпікала холодна сталь автомата, вітер бив в очі, і  вони постійно сльозилися так, що доводилося їх весь час витирати, щоб нічні тіні сірої зони не втрачали чітких контурів. Ніч була доволі похмурою, над головою стрімко проносилося рване біле ганчір’я хмар, а в проміжках між ним виблискували яскраві кристали зірок. Вітер наче здув із них увесь літній пил, повернувши їм свіжий блиск відшліфованих діамантів.

Солдат стояв на взводному спостережному пункті, безперервно вдивляючись у темряву, що плювалася йому в обличчя сильними поштовхами осені. Похолодання прийшло зненацька, тому доводилося терпіти, оскільки будь-якої миті темрява могла ожити пересуванням ворожої розвідгрупи, а якщо її проґавити, то наслідки були б набагато страшніші, ніж вітер, що бив в обличчя. І солдат мовчки терпів, терпляче чекаючи закінчення бойового, коли можна буде здати зміну та повернутися до теплого бліндажу, щоб випити декілька склянок гарячого чаю, відчуваючи, як потроху зігрівається у венах застигла кров. Останнім часом в їхньому секторі активізувався ворог, ледь не щоночі здійснюючи візити до наших позицій. На сусідньому ВОПі вчора було двоє двохсотих, на більш віддаленому позавчорашньої ночі вбили одного. Тому по відділенню вийшов наказ, але і без наказу він знав, що потрібно вести пильне та ретельне спостереження за прихованою нічною шаллю землею.

У солдата не було нікого. Батька він взагалі не знав, а матусю ледь пам'ятав - коли йому було чотири роки, вона померла. Ще за пів року не стало діда, який забрав його до себе, а інші близькі та неблизькі родичі не з’являлися, тому маленький хлопчик залишився сам на сам з усім світом, якому було на нього плювати. Дитбудинок, інтернат, училище - все це розпливчастим мазком сірого промайнуло та зникло, вирвавши з життя півтора десятка років з такою самою легкістю, з якою зараз холодний вітер зривав з гілок листя. Він погано пам'ятав той період та й особливо не було чого там згадувати, життя одинака постало перед ним у всій своїй жорстокій красі, коли потрібно було щосили борсатися на поверхні, щоб його не затягло мулисте дно. Він рано зрозумів, що потрібно бути сильним і твердим, наполегливим і цілеспрямованим, завзятим і сміливим для того, щоб уникнути невеселої долі добувати їжу по смітниках і голитися під відкритим небом.

Того дня, коли йому виповнилося вісімнадцять, він сам пішов до військкомату з паспортом і свідоцтвом про народження. Армія на той час була єдиним виходом, і він не став чекати, допоки вона про нього згадає, а нагадав про себе сам. Його з радістю призвали, і молодий хлопець, який ніколи не знав батьківського тепла і турботи держави, відправився служити своєму народові, а рік по тому в країну завітала війна, і все перевернулося з ніг на голову. Радість перемог швидко змінилася на жах і шок поразок, Збройні Сили, наспіх укомплектовані з мобілізованих і добровольців, поспіхом відступали, відкочувалися, потрапляли в оточення, розстрілювалися й вмирали на сході. Не роздумуючи, він прийняв рішення підписати контракт, адже на гражданці його, ще одного сироту, з важкою долею нікому не потрібної людини, ніхто не чекав.

Минуло п'ять довгих років, і майже не залишилося секторів, у яких не побував би солдат. Сипав з неба сніг і лив проливний дощ, колосилися та в'янули польові трави, одне зруйноване село змінювалося на інше, тільки загиблі в боях друзі залишалися в пам'яті випаленими болем клеймами. Їхні обличчя постійно приходили до нього у снах, про кожного він завжди пам'ятав, про посічених осколками, убитих снайперами, згорілих в БМП своїх найкращих друзів, що з'явилися в його житті на війні, і залишились на ній назавжди. Десь далеко від лінії фронту світ жив своїм життям. Приходили і йшли у забуття політики, з'являлися у продажу нові моделі телефонів та смарт-годинників, радісні голоси у рекламі розповідали, скількох проблем можна позбутися за допомогою всього лише однієї пігулки якихось ліків, а на нульових позиціях сектору тільки життя та смерть нескінченно крутили колесо рулетки, і ніхто не знав, на кого воно вкаже сьогодні.

Вітер боляче сік по щоках, перший подих осені виявився раптовим та дуже сильним, і нагадував про те, що незабаром настане чергова зима. Солдат дуже змерз, але саме той рятівний холод не давав розслабитися і дозволив йому помітити, як легенько гойднулася у бік ніч, відсунута темними силуетами людей, що обережно підповзали до ВОПу. Перша кулеметна черга висмикнула з бліндажа всіх бійців з відділення, вибухи лунали один за іншим, розкидаючи навколо зазубрений метал. Перша хвиля найпотужнішої за останні пів року атаки на позиції підрозділу негайно змінилася наступною, хвилі накочували без зупинки, вщент розбиваючи укріплення та залишаючи за собою острівці вогню. Командир відділення, пригинаючись, помчав на спостережний пункт, але раптом щось жбурнуло його об стіну бліндажа, і він повільно сповз на землю, притискаючи руку до шиї, з якої гарячим фонтаном била кров.

Солдат все це бачив на власні очі, як упав навзнак його командир, його друг, якого він безмірно поважав і любив. Сирота, який до армії не знав у житті тепла та справжньої дружби, міцно прикипів до командира, вони пройшли разом через довгі роки виснажливої та безжальної війни. І побачивши, як того поранило, солдат рвонув на допомогу.

Він не добіг зовсім трохи.

Загиблі Герої вересня 2019 01

Олександр Володимирович Грицаюк народився 07.11.1971 року у селі Сарни Монастирищенського району Черкаської області. З 2004 року мешкав у місті Христинівка.
1988 року закінчив 10 класів Сарнівської загальноосвітньої школи, після чого навчався у Черкаському клубі юних моряків, згодом також отримав фахи електромеханіка загального профілю, машиніста пересувної електростанції та тракториста-машиніста. На строкову Олександра Володимировича було призвано 1989 року, проходив службу у танкових військах. Працював у колгоспі "Перемога" у Сарнах. А згодом – електриком у локомотивному депо Христинівки.

Він був добрим другом та батьком, мав авторитет серед колег та друзів, любив свою родину, ну було у його характері злості, Олександр був добряком та душею компанії, розганяючи погані настрій та думки інших лише однією своєю появою.

Восени 2017 року він прийшов до військкомату добровольцем та 31.10.2017 був призваний за контрактом Христинівським РВК.

Сержант, старший механік-водій відділення управління командира батальйону взводу зв'язку 3-ї танкової роти танкового батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

25 серпня об 11.15 в районі міста Мар’їнка Донецької області він зазнав вкрай важких мінно-вибухових осколкових поранень, від яких помер 1 вересня в обласній клінічній лікарні імені Мечникова.

Похований 3 вересня у Сарнах. У нього залишилися батьки, брат, три сестри, дружина та четверо дітей.

Загиблі Герої вересня 2019 02

Андрій Юрійович Проценко народився 30.09.1994 року у селі Бохоники Вінницького району Вінницької області.
2010 року хлопець закінчив Бохоницьку середнью загальноосвітню школу, після чого вступив до державного професійного технічного навчального закладу "Гніванський професійний ліцей", у якому здобув фах "машиніст-кранівник" у 2013 році.

Андрій завжди мав гарний настрій, даруючи посмішку оточуючим. Доброзичливий, щирий, уважний та справедливий, йому й на думку ніколи не спадало відмовити комусь у допомозі, оминути увагою чи залишитись байдужим. Ні, він намагався усім в усьому допомогти, був надійним товаришем для друзів та люблячим сином для батьків.

Він захоплювався полюванням та риболовлею, мав мрію створити власну сім’ю та придбати собі автівку. А найважливішою подією за останні роки в його житті стало народження його племінниці, яку він дуже любив, проводячи поруч із нею весь вільний час.

16.04.2014 року Андрій був призваний за контрактом Вінницьким ОРВК. Три рази він був у зоні АТО/ООС, в останнє вирушив на передову 16.05.2019 року.

Солдат, навідник 748-ї окремої радіолокаційної роти 133-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних Сил ЗСУ. Був відряджений до 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Загинув 2 вересня рано-вранці в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ. За пів години помер на руках військових медиків.

Похований 5 вересня на кладовищі №2 у рідному селі. У нього залишилися батьки та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 03

Едуард Олександрович Шахов (позивний Шах) народився 12.12.1993 року у селі Долинське Чаплинського району Херсонської області.
Після закінчення школи Едуард вступив до історичного факультету Донецького Національного Університету, де його і застала війна. Через проукраїнську позицію Шах навіть потрапив у полон, але зміг вижити та вибратися до радної Херсонщини. Напевно, саме тоді він ухвалив важливе рішення – захищати Батьківщину від агресора та окупанта.

Влітку 2015 року Шах прийшов до лав батальйону "Азов", у якому служив на посаді командира відділення, а згодом здобув ще фах парамедика. За згадками побратимів, це була безстрашна та відважна людина, яка була прикладом для інших, хоробро та відчайдушно воюючи за свою землю.

Молодший сержант, парамедик, командир відділення 3-ї роти 2-го батальйону окремого загону спеціального призначення "Азов" Національної Гвардії України.

4 вересня близько 18.35, в районі селища міського типу Зайцеве Донецької області, він дістав смертельне кульове поранення від снайпера найманців РФ, та за годину помер у центральній лікарні Бахмута.

Похований 7 вересня у Долинському. У нього залишилися мати та сестра.

Загиблі Герої вересня 2019 04

Михайло Володимирович Ткачишин народився 20.09.1988 року у Херсоні. Мешкав у місті Новояворівськ Львівської області.
2017 року, після проходження строкової, Михайло підписав контракт та служив на посаді інструктора у 184-му навчальному центрі Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного Збройних Сил України. З квітня цього року служив у 53-й ОМБр та виконував бойові завдання на передовій.

Сержант, гранатометник 5-ї роти 2-го батальйону 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 5 вересня о 20.30 під час виконання бойового завдання на Горлівському напрямку від кулі снайпера найманців РФ.

Похований 9 вересня у Херсоні. У нього залишилися батьки, дружина та син.

Загиблі Герої вересня 2019 05

Микола Миколайович Обуховський народився 10.10.1986 року у селі Велика Мечетня Кривоозерського району Миколаївської області. Мешкав у селі Луч Вітовського району.
Хлопець закінчив Великомечетнянську середню загальноосвітню школу, у 2008-2009 роках проходив у Полтаві строкову службу. У війську перебував з 2015 року, спочатку на Ширлані, потім у зоні АТО. Брав участь у міжнародних військових навчаннях Sea Breeze, що проходили в Одеській та Миколаївській областях з 31.08 по 12.09.2015 року.

Він був прекрасною людиною з гарним почуттям гумору, щирим патріотом своєї країни, відданим їй до кінця, чудовим фахівцем з рукопашного бою та стрільби, дуже захоплювався також парашутним спортом, ретельно шанував традиції морської піхоти та ВМС.

Прапорщик, технік відділення повітряно-десантної служби 1-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 14 вересня у селі Луч. У нього залишилися мати, сестра, дружина та донька.

Загиблі Герої вересня 2019 06

Олександр Валерійович Лінчевський народився 16.04.1998 року у селі Матусів Шполянського району Черкаської області.
2013 року він закінчив 9 класів Матусівської школи №2, після чого вступив до держаного навчального закладу "Звенигородський центр підготовки та перепідготовки робітничих кадрів" у селі Козацьке, після навчання у якому був призваний на строкову. Повернувшись додому, деякий час працював у Києві на будівництвах, а 24.04.2018 підписав із ВМС контракт.

Його класний керівник Катерина Олександрівна у розмові з автором з теплим сумом згадувала Олександра, як  товариську та веселу людину, відверту та чесну, роботящу та безвідмовну, дитину, яку вона запам’ятала саме через її позитивність та відсутність паростків поганих звичок. Нещодавно вона поливала квіти у класі, де навчався Сашко, а на партах стояли перевернуті стільці, і на одному з них його почерком було маркером написано "Лінчевський", її немов вдарило струмом, і вона довго плакала у порожній класній кімнаті за тією дитиною, з якої виріс такий чоловік, якому назавжди залишиться 21 рік.

Матрос, стрілець-помічник гранатометника десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти.

Загинув 11 вересня близько 23.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 14 вересня у рідному селі. У нього залишилися батьки, брат та чотири сестри (Олександр Валерійович був найменшим у цій багатодітній родині).

Загиблі Герої вересня 2019 07

Валерій Георгійович Шатурський (позивний Череп) народився 20.01.1974 року у селі Лісогірка Городоцького району Хмельницької області. Коли хлопцю було п’ять років, він разом із матір’ю переїхав до села Чорнобаївка Білозерського району Херсонської області, де закінчив середню школу та отримав фах водія по програмі підготовки водіїв транспортних засобів, після чого знову повернувся до Лісогірки. З 2015 року мешкав у Маріуполі.
Людина-легенда, людина-воїн, людина, яка була дійсно справжньою. Валерій Георгійович з 2014 року перебував у лавах війська, спочатку у складі ЗСУ проходив службу у Хмельницькому, а з 26.11.2015 – у батальйоні "Донбас". Спочатку він обіймав посаду кулеметника 6-го відділення 2-го взводу 1-ї роти спеціального призначення батальйону спеціального призначення "Донбас" (резервний батальйон) 18-го полку оперативного призначення Національної Гвардії України, а з 16.09.2016 був переміщений до 15-го окремого Слов’янського полку НГУ.

За ці роки він встиг повоювати по всій лінії фронту: від Азовського узбережжя до Луганщини, брав участь у багатьох операціях в районах Слов’янська, Широкиного, Водяного, Павлополя, Новотроїцького, Верхньоторецького, Мар’їнки, Крутої Балки, Щастя, Майорська. Це далеко не всі назви, але якщо охопити географію цих населених пунктів, то можна зрозуміти, що майже не було місця на ділянках цієї війни, де б він не побував.

На першому місті у нього завжди була сім’я. Величі його любові до близьких можна лише позаздрити: його дружині через певні вади зі здоров’ям складно пересуватися, проте це аж ніяк не відлякувало Валеру, навпаки, він огорнув її такою великою турботою та дбайливістю, на яку здатен далеко не кожний з нас. Він завжди був поруч, у скрутний час допомагав та доглядав, коли дружина зламала ногу та перебувала у лікарні, Валерій увесь вільний час був у відділенні, його несамовиту та шалену турботу помітили навіть лікарі, які запропонували йому залишатися працювати у лікарні на постійній основі.

Палко любив своїх дітей, донечка кликала його батьком, хоча біологічним батьком він не був, але це жодним чином не заважало йому піклуватися про неї. З дружиною Валера познайомився вже під час війни, тож вільного часу у нього було обмаль, але кожну хвилину, яку він мав у своєму розпорядженні, він намагався бути поруч з сім’єю, телефонував їм увесь час, іноді вишукуючи місце, де був сигнал мережі, залазячи на дахи чи навіть дерева. Почути голос рідних та коханих людей – це було те, заради чого він жив.

Його виділяла гостро заточена чесність. Не можна було чекати від Черепа якоїсь брехні, це йшло врозріз з його життєвими переконаннями, це було чужим для нього. Він у дечому був своєрідний: думав по-своєму – робив, вирішив – зробив. Вірний друг, товариш та брат, варто було лише покликати його на допомогу – і він обов’язково з’являвся поруч, і не надто важливо було, день зараз чи ніч. Дуже великого серця людина, людина слова, яка завжди виконувала обіцяне та ніколи не ховалася за спинами інших. Він казав, що там, на нулі, його досвід завжди стане у нагоді, когось навчить, когось врятує.

Валерій Георгійович прагнув завжди вчитися на досвіді інших, підказках, помилках тощо. Він завжди мав на меті розвиватися, досягти чогось більшого, не тупцюватися на місці, а йти уперед, шліфуючи свої вміння та професійні здібності, його талант імпровізації ще більше допомагав йому у цій справі. Разом із тим він ніколи не відмовляв комусь в увазі, був готовий вислухати, порозмовляти, порадити. Чесно визнавав, коли був неправий, мав цей рідкісний дар не приховувати свої помилки, а робити з них правильні висновки.

Минулої зими він пройшов курс навчань на сержантські звання у Золочеві по програмі канадських фахівців. Та й по життю він умів робити все: чи то розібрати та зібрати автівку, чи то полагодити комп’ютер, у Валери не було вузької спрямованості у знаннях, спектр його здібностей охоплював майже все, що існує у природі.

Молодший сержант, командир 1-го відділення взводу снайперів батальйону спеціального призначення "Донбас" 15-го окремого Слов'янського полку Східного оперативно-територіального об'єднання Національної гвардії України.

Він загинув 12 вересня вдень у Донецькій області внаслідок обстрілу наших позицій.

Похований 17 вересня на Алеї Героїв Старокримського кладовища Маріуполя. У нього залишилися дружина, син та донька.


Пом'янемо полеглих за долю і волю України

Світлина від Громадська варта.
ЧЕР16
На Зелені Свята львів'яни вшанують могили захисників України



Шановна Львівська громадо!

На Зелені Свята львів'яни вшановують могили захисників України

Віддавна на Зелені Свята Зіслання Святого Духа і Пресвятої Трійці українці вшановують могили захисників: спочатку Роду, а згодом Народу, Нації і Держави.

У Львові традиційно у перший день свят, у неділю, громада вшановує військові поховання на Янівському цвинтарі, а на другий день свят, у понеділок, на Личаківському цвинтарі.

Сьогодні, коли знову йде війна за незалежність та соборність України, жоден українець не має права бути байдужим. Наша відповідь московським агресорам, Русскому міру творення та збереження Українського Світу.

Громадський комітет пошанування військових могил у Львові запрошує на спільну молитву священиків, церковні хори, військових, молодь, усіх громадян нашого міста, яке плекає українські звичаї та патріотичні традиції.

Наш священний обов'язок віддати шану Героям, не дати перерватися споконвічній традиції.

від імені Громадського комітету
пошанування військових могил у Львові Ігор Калинець

Програма меморіальних заходів

16 ЧЕРВНЯ, НЕДІЛЯ

15:00 -- Збір громадськості на Меморіалі УСС (Янівський цвинтар): панахида та запалення свічок на могилах Січових Стрільців, виступи громадських діячів та концертна програма, перехід та вшанування могил Володимира Робітницького, Ольги Басараб, Богдана-Ігоря Антонича, молитва на Меморіалі жертв політичних репресій

17 ЧЕРВНЯ, ПОНЕДІЛОК

15:00 -- Збір громадськості на могилах УСС на Марсовому полі (Личаківський цвинтар): панахида та запалення свічок на могилах Січових Стрільців, перехід до могил жертв репресій та Меморіалу УПА на Марсовому полі, Поля почесних поховань на Личакові, Військового Меморіалу УСС та УГА, Поля почесних поховань Героїв московсько-укрансько війни (АТО та ООС), молитва та виступи громадських діячів

За ініціативи громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця

Організатори:

Громадський комітет пошанування військових могил у Львові
Громадський рух “Зарваницька ініціатива”
Громадська організація “Громадська варта”
Громадська організація “Сурми звитяги”
Львівський осередок ГО "Справа громад"
Центр національного відродження ім. Степана Бандери
Національна скаутська організація України “Пласт”
Молодіжний Націоналістичний Конгрес
Громадська організація “Українська справа”
Громадська організація “Ліга українських жінок”
Громадська організація “Союз Українок”
Громадська організація “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Всеукраїнське товариство політичних в’язнів та репресованих
Організація Українських Націоналістів

Контакти: Юрко Антоняк 050 370 66 32, jurkoant@gmail.com

Воїн-митець Михайло Гаврилко (1882-1922).


До 199-ї роковини з дня народження Т.Г.Шевченка.
Ой Романе, Романочку,
Пусти ж мене до домочку!
(Українська народна пісня)



Воїн-митець Михайло Гаврилко (1882-1922).

Давно це було. 130 літ тому.
За 20 верст від Полтави на хуторі Свинківка у родині Омеляна Свиридовича та Марії Павлівни Гаврилків народився син Михайло, якому судилася переповнена вщерть різними пригодами доля козацька, доля непередбачувана.
Малого Михайлика матуся дуже любила, співала йому колискових пісень, а коли він підріс, то говорила йму час від часу:
– Затям, дитино моя, затям…Ти роду вільного, козацького, кармазинного (колись заможного), ніколи не цурайся ні роду свого, ні батька ні матері, ні мови своєї, а то гріх великий буде…Затям…
Він це затямив-запам’ятав добре. Ріс швидко. В 17 літ був уже кріпкої статури, голубоокий, легкий, як степовий вітер, захоплювався подвигами князя Святослава-завойовника, творця великої держави Руси-України. Мав, як і Святослав, нестримний, прямий, відкритий характер.
Вступивши до Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, він навчався малюванню, різьбленню, токарній, слюсарній, ливарній справам. Спочатку не все ладилось, але коли в 1900-му році з Петербурга приїхав новий викладач Опанас Сластіон, все стало як треба. Опанас Григорович був талановитий художник, графік-ілюстратор, захоплювався Т.Г. Шевченком, намалював портрети всіх кобзарів, яких тільки знав. В ньому Михайло вбачав того вчителя, якого йому так бракувало.
Під час навчання Гаврилко досить активно переймався громадсько-політичним життям. Спонукало його до цього рішення міністра внутрішніх справ Дмитра Синягіна заборонити підпис українською мовою на пам’ятнику Івану Котляревському. Пам’ятник основоположнику української літературної мови спорудили за кошти, зібрані українськими селянами та інтелігенцією. Гаврилко вступає до РУП – революційної української партії, розповсюджує листівки з відозвою знаного полтавчанина Миколи Міхновського. Розпочались протести студентів, бунти селян, забунтувала і Миргородська художня школа.
Та в цей час Михайло вже успішно закінчив навчання і з державною стипендією був рекомендований для студіювання в Петербурзі у професора Володимира Беклемішева, який прославився гарною роботою над погруддям Т.Г. Шевченка.



Тут би попрацювати, тут би повчитись, але ж революція. За організацію студентського страйку йому дісталась в’язниця, де нема ні мудрих професорів, ні глини, а лиш поезія, яка завжди з тобою. Петербурзькі університети Гаврилкові закінчились «вовчим квитком», з яким в імперії російській ніде на навчання не беруть. Залишалось прориватись до Львова, в Австро-Угорщину. Але і там порушника кордону чекала тюрма, з якої він вийшов, завдячуючи небайдужій тамтешній громадськості.
Знов Полтавщина, знов агітація, знов бунт селян і розшук його поліцією за те, що «вимагав відібрати у поміщиків землю і відлучити Україну від Росії». Продовжуються поневіряння, переховування – Миргород, Прилуки, Ічня, Київ, Канів…В Полтаві арештували вдруге, не маючи доказів, відпустили, а в Миргороді взяли втретє….
А що мені? Ох доле, доле,
Лиш перші квіти зацвіли,
Мене вже втретє душогуби,
В холодні мури завели.
Накінець, воля… Яка воля? Щоб завтра торувати дорогу в Сибір несходиму… Ні-ні… Краще еміграція. Вже з необхідними документами партії РУП перейшов кордон.
Про непосидющого, талановитого козака інтелектуальний український Львів дещо знав. Письменниця, засновниця жіночого руху в Галичині Наталія Кобринська, а потім і митрополит граф Андрій Шептицький допомогли Михайлу Гаврилку коштами, щоби він продовжив своє навчання спочатку в Краківській академії художеств, а потім уже був Париж, Монпарнас, удосконалення у Вільній Художній Академії у скульптора Еміля Бурделя, учня Родена.
Бурдель зразу помітив не схожого на всіх українця, його виразну стрімку манеру, яка нагадувала Михайла Анжела (так звав Гаврилко Мікеланджело Буонаротті, якого дуже любив, як син природи і чистоти).
За весь час перебування у Львові, Кракові, Парижі він багато ліпив, малював, писав вірші. До 100-ліття з дня народження Тараса Григоровича Шевченка 4 рази приймав участь у відкритих конкурсах на встановлення пам’ятника поетові в Києві. Займав престижні місця.
Пам’ятник не був поставлений. Не поставлений не тому, що митцям бракувало хисту, а тому що тодішній владі в Києві (Петру Столипіну) це зовсім не було потрібно.
– А кто он есть, этот Шевченко??? Мужик, бунтарь, мазепинец…Не дворянського со-словия…– бурчали «благородні» в Дворянськім Зібранні і ниці в чорносотенній пресі.
Гаврилко старався, працював як віл, писав листи, мучився, не до кінця розуміючи, в чім справа. Але крига скресла. Він був нестримним у творчому пориві, ліпить Івана Франка, Юрія Федьковича, Маркіяна Шашкевича, князя Святослава, його шевченкіана продовжується. Створює погруддя Т.Г. Шевченка для Чернігова, Кіцмані, Косова, Седнева. По всій Галичині, Буковині ще зберігаються і понині барельєфи, горельєфи, медальйони із зображеннями Т.Г. Шевченка, створені руками Гаврилка.
1914-й рік. Війна. Гаврилко з однодумцями приступає до створення січового стрілецтва. Йде на фронт. Служить чотарем у саперній сотні. Під вогнем батарей зводить мости, приймає участь у боях, як посланець січових стрільців відкриває українські народні школи на Волині. Коли в Києві постає Українська Центральна Рада, формує загони з колишніх військовополонених українців для Сірої дивізії. У 1920 році, Україну окуповують більшови-ки, а боротьба Гаврилка за українську Україну не припиняється, він повертається на Полта-вщину, щоб продовжити свою шевченкіану, готувати підпілля і повстання проти незваних гостей. ЧКа довго розшукувало голову повставкому, отамана Шевченка чи Трясила (під такими псевдонімами звався Михайло, щоб не принести біди своїм рідним).
Невідомо, за яких обставин його заарештували, але влітку 1922 року, як передав людський поголос і його брат Іван Гаврилко, Михайла душогуби після довгих катувань живцем спалили у топці локомотива.
Тим же шляхом пішла значна частина його графічних робіт. У 1954-му році вони були спалені слугами диявола Берії у кочегарці бібліотеки ім. Стефаника у Львові. Але, на щастя, не всі. Раніше, у 1939-му році разом з матеріалами товариства ім. Шевченка частина його робіт була вивезена до Праги. Дещо вдалось зберегти його вірній дружині, вчительці-художниці Олені Гаврилко (Гордієвській). Вона виховувала дочку Надію, допомагала вирощувати онуків Ореста, Ярослава, Любомира, не вийшла заміж вдруге і до самої смерті вірила, що Михайло живий, чекала свого Прометея.
Нарешті він повертається до нас у назві вулиці в місті Болехові, пам’ятником, який от-от буде встановлений там, де він жив, у книзі і фільмі «Стеком і шаблею» за матеріалами, зібраними письменником Романом Ковалем.
До справи увіковічення Гаврилка докладають зусиль всі небайдужі, і фастівчани також. 7 лютого у вщерть переповненому залі Будинку Кіно відбулась презентація книги і фільму, де говорив номінант на «українського Нобеля і Оскара» – Шевченківську премію Роман Коваль. За ним мав слово співавтор фільму, науковий секретар державного музею ім. Т.Г. Шевченка фастівчанин В.В. Портяк. Василь Васильович розповів про те, що залишилось за кадром і не потрапило на сторінки книги.
Від себе додам, що книга і фільм дійсно гідні високої премії і визнання.
Серед фото в книзі і фільмі найбільше варте уваги те, де Гаврилко в перерві між боями біля бліндажу, підклавши дощечку, сидить на мотку колючого дроту і на ящику з-під набоїв ліпить погруддя курінного Василя Дідушка. В ньому відчувається сила і воля козака-характерника, який пройде вогонь і воду, загнуздає і підкує дикого коня, створить із глини людину і вдихне в неї свою душу.
З боку на це чудодійство дивиться Черник. Це той Федір Черник, що 18 листопада 1918 року на першому бронепоїзді зі своєю сотнею прорветься з окупованого німцями Фастова до Мотовилівки, поведе своїх стрільців у бій, впаде смертельно поранений на Корчах, і через 90 літ волею і талантом скульптора М.А. Дмитрієва вознесеться на ефесі меча, який розсікає брилу неправди і несвободи в Боровій.
На цій ноті завершується розповідь про буремний час і долю безпідставно забутого «ідеаліста хрустально чистої води» (Голубець), який багато в чому повторив життєвий шлях Великого Українця Т.Г. Шевченка. Він був художник, поет, скульптор, стрілецький чотар, отаман, хорунжий армії УНР, ініціатор першої шевченкіани – Михайло Гаврилко.



автор: Андрій Мороз, хорунжий, краєзнавець. Борова.

Приклад любові до Тараса Шевченка

Неймовірна пожертва: дідусь віддав заощадження на пам'ятник
Тарасу Шевченку


У селі Соболівка, що на Черкащині, дідусь віддав 50 тисяч гривень на гранітний пам'ятник Кобзарю. Третину суми чоловік назбирав із пенсії.

89-річний Йосип Маслюк сам вибирав місце для встановлення пам'ятника.

"Кобзар мене формував як патріота. Я не довго збирав. У мене залишок був від проданої хати в Черкасах, ще трішки додав", – розповів Йосип Маслюк.

Встановлений пам'ятник Тарасу Шевченку – єдиний у селі Соболівка. Доглядають за монументом парафіяни місцевої церкви. Навесні вже запланували озеленити місцину.

http://24tv.ua/neymovirna_pozhertva_didus_viddav_zaoshhadzhennya_na_pamyatnik_tarasu_shevchenku_n806823

Тарасу Шевченку - 203 !

Тарас ШЕВЧЕНКО

В казематі III
 
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]




Тарас Григорович Шевченко
 

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії.

Його батьки, що були кріпаками багатого поміщика В. В. Енгельгардта, незабаром переїхали до сусіднього села Кирилівки.

1822 р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту.

Восени 1829 р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”. У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (1762 — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко. 1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети). Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Враження, яке справили “Кобзар” і твори, надруковані в “Ластівці”, підсилилося, коли 1841 р. вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана у 1839 — 1841 рр.). Поема присвячена Коліївщині — антифеодальному повстанню 1768р. на Правобережній Україні проти польської шляхти. Вона пройнята пафосом визвольної боротьби, містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст. Не випадково в умовах революційної ситуації в Росії “Гайдамаки” опубліковано 1861р. в російському перекладі в журналі “Современник”. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”). Особливо прихильною була рецензія на “Кобзар” у журналі “Отечественные записки”, критичним відділом якого керував В. Бєлінський. Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841 р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот. Новий період творчості Шевченка охоплює роки 1843 — 1847 (до арешту) і пов'язаний з двома його подорожами на Україну. За назвою збірки автографів “Три літа” (яка включає поезії 1843 — 1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодом “трьох літ”. До цього ж періоду фактично належать і твори, написані у 1846 — 1847 рр. (до арешту). Період “трьох літ” — роки формування художньої системи зрілого Шевченка. Його художню систему характеризує органічне поєднання реалістичного і романтичного начал, в якому домінуючою тенденцією стає прагнення об'єктивно відображати дійсність у всій складності її суперечностей. У ці й наступні роки поет пише і реалістичні твори (“Сова”, “Наймичка”, “І мертвим, і живим...”), і твори, в яких реалістичне начало по-різному поєднується з романтичним (“Сон”, “Єретик”), і твори суто романтичні (“Великий льох”, “Розрита могила”, історичні поезії періоду заслання). Таке співіснування романтизму й реалізму в творчості зрілого Шевченка є індивідуальною особливістю його творчого методу. Художній метод Шевченка — цілісний і водночас “відкритий”, тобто поет свідомо звертався до різних форм художнього узагальнення й різних виражальних засобів відповідно до тих завдань, які розв'язував.

Перша подорож Шевченка на Україну продовжувалася близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського — М. Рєпніним, з колишнім членом “Союзу благоденства” О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом та ін.). На Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів “Живописна Україна”, який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому, що вважається першим твором критичного реалізму в українській графіці, вийшов 1844р. у Петербурзі. На Україні Шевченко написав два поетичних твори — російською мовою поему “Тризна” (1844р. опублікована в журналі “Маяк” під назвою “Бесталанный” і того ж року вийшла окремим виданням) і вірш “Розрита могила”. Та, повернувшись до Петербурга наприкінці лютого 1844р., він під враженням побаченого на Україні пише ряд творів (зокрема, поему “Сон”), які остаточно визначили подальший його шлях як поета. Весною 1845р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається на Україну. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди. З жовтня по грудень 1845р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним твори “Єретик”, “Сліпий”, “Наймичка”, “Кавказ”, “І мертвим, і живим...”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте” (“Заповіт”) та ін. Усі свої поезії 1843 — 1845 рр. (крім поеми “Тризна”) він переписує в альбом, якому дає назву “Три літа”. 1846р. створює балади “Лілея” і “Русалка”, а 1847р. (до арешту) — поему “Осика”. Тоді ж він задумує нове видання “Кобзаря”, куди мали увійти його твори 1843 — 1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Видання це не було здійснене через арешт поета. Весною 1846р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного Кирило-Мефодіївського товариства (засноване в грудні 1845 — січні 1846 рр.) і вступає в цю організацію. Його твори періоду “трьох літ” мали безперечний вплив на програмні документи товариства.

У березні 1847р. товариство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі III відділу. Революційні твори з відібраного при арешті альбому “Три літа” стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського товариства не була доведена). “За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів” його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вироку Микола І дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати”. Були заборонені й Шевченкові книжки. 8 червня 1847р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти до Орської кріпості, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри. В Оренбурзі поет познайомився зі своїми земляками Ф. Лазаревським і С. Левицьким, які стали його друзями й допомагали йому на засланні, в Орській кріпості — з польськими політичними засланцями І. Завадським, С. Крулікевичем, О. Фішером та ін. В Орську він порушив царську заборону писати. Свої нові твори він потай записував до саморобних “захалявних” зошитків.

Наприкінці 1849 — на початку 1850р. він переписав ці “невільницькі” поезії в саморобну книжечку, яка згодом дістала назву “Мала книжка”. В Орській кріпості поет написав 21 твір. У 1848р. на клопотання Шевченкових друзів його включили як художника до складу Аральської описової експедиції, очолюваної О. Бутаковим. З жовтня 1848р. до травня 1849 р. експедиція зимувала на острові Косарал. Під час зимівлі Шевченко багато малював і написав понад 70 поезій. З травня експедиція продовжувала дослідження Аральського моря, наприкінці вересня повернулася до Раїма, а звідти до Оренбурга. За проханням Бутакова Шевченка залишили в Оренбурзі опрацьовувати матеріали експедиції, де він написав 12 поезій. Там потоваришував з польськими засланцями (зокрема, з Бр. Залеським) та штабс-капітаном К. Герном, який попередив Шевченка про наступний обшук і допоміг зберегти “Малу книжку”. 23 квітня 1850р. Шевченка заарештували за порушення царської заборони писати й малювати. Після слідства в Орській кріпості його перевели до Новопетровського укріплення на півострові Мангишлак, куди він прибув у середині жовтня 1850р. Цей новий арешт мав фатальні наслідки для поетичної творчості Шевченка на засланні: з обережності він змушений був припинити писати вірші і відновив поетичну діяльність тільки незадовго до звільнення (друга редакція поеми “Москалева криниця”). Проте, в ті роки він малював, написав кілька повістей російською мовою і розпочав щоденник. У Новопетровському укріпленні Шевченко створив, зокрема, серію викривальних малюнків “Притча про блудного сина”, яка є одним із найвищих здобутків критичного реалізму в мистецтві середини XIX ст. Загалом же, всупереч царській забороні малювати (але з негласного дозволу безпосереднього начальства) на засланні він зробив сотні малюнків і начерків — переважно пейзажів, а також портретів і жанрових сцен. Сім років перебування в Новопетровському укріпленні — чи не найтяжчих у житті поета. Тільки співчуття таких гуманних людей, як комендант укріплення А. Маєвський та його наступник І. Усков, дещо полегшувало становище безправного солдата-засланця. Після смерті Миколи І (лютий 1855р.) друзі поета (Ф. Толстой та ін.) почали клопотатися про його звільнення. Та тільки 1 травня 1857р. було дано офіційний дозвіл звільнити Шевченка з військової служби зі встановленням за ним нагляду і забороною жити в столицях.

2 серпня 1857 р. Шевченко виїхав із Новопетровського укріплення, маючи намір поселитися в Петербурзі.
У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише соціально-побутові поеми (“Княжна”, “Марина”, “Москалева криниця”, “Якби тобі довелося...”, “Петрусь” та ін.), історичні поеми й вірші (“Чернець”, “Іржавець”, “Заступила чорна хмара”, “У неділеньку у святую” та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту (“П. С.”, “Царі”), хоч у ці роки свідомо стримує свій темперамент політичного сатирика. Та головний набуток його творчості 1847 — 1850 рр. — лірика. Лірика й особистого плану, і рольова, в якій чільне місце займають вірші в народнопісенному дусі. За ідейно-художніми якостями і значенням в літературному процесі лірика Шевченка цього періоду — етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, відтворенням “діалектики душі”, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці XIX ст. (І. Франко, Леся Українка). Значення “невільницької” поезії Шевченка в історії української літератури обумовлене також тим, що в роки 1847 — 1850, коли після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства художнє слово на Східній Україні майже замовкло, він був чи не одноосібною активнодіючою силою українського літературного процесу. Слід проте врахувати, що Шевченкова поезія періоду заслання могла реально впливати на розвиток літератури вже після смерті автора, коли більшу частину тих творів було опубліковано в “Кобзарі” 1867р. Коли Шевченко виїхав з Новопетровського укріплення, прямуючи через Астрахань, Нижній Новгород і Москву до Петербурга, він (як і комендант Новопетровського укріплення Усков, який дав дозвіл на виїзд) ще не знав, що в'їзд до столиць йому заборонено. Про це поет дізнався в Нижньому Новгороді, де йому довелося затриматися на кілька місяців, поки віце-президент Академії мистецтв Ф. Толстой не виклопотав дозвіл на його проживання в Петербурзі. У Нижньому Новгороді Шевченко написав поеми “Неофіти”, “Юродивий” (незакінчена), ліричний триптих “Доля”, “Муза”, “Слава” та доопрацьовував свої “невільницькі” поезії, які переписував у “Більшу книжку”.

У кінці березня 1858 р. Шевченко приїхав до Петербурга. Літературно-мистецька громадськість столиці гаряче зустріла поета. В останні роки життя він бере діяльну участь у громадському житті, виступає на літературних вечорах, стає одним із фундаторів Літературного фонду, допомагає недільним школам на Україні (складає й видає для них “Букварь южнорусский”), зустрічається з М. Чернишевським, В. і М. Курочкіними, М. Михайловим, І. Тургенєвим, Я. Полонським, М. Щербиною, А. Майковим, М. Лєсковим та ін., з діячами польського визвольного руху — 3. Сераковським, Е. Желіговським, Я. Станевичем, Й. Огризком та ін. У ці ж роки спілкується з українськими літераторами Петербурга — Марком Вовчком, М. Костомаровим, П. Кулішем, Д. Каменецьким, В. Білозерським, Д. Мордовцевим та ін., бере участь у виданні альманаху “Хата” та підготовці до видання журналу “Основа”. Проте для Шевченка були неприйнятними буржуазно-ліберальні погляди Куліша і Костомарова (особливо на селянське питання). Справжня ідейна й особиста дружба встановилася між Шевченком і Марком Вовчком, якій він присвятив вірш “Марку Вовчку”. Влітку 1859р. Шевченко відвідав Україну. Зустрівся в Кирилівці з братами й сестрою. Мав намір оселитися на Україні. Шукав ділянку, щоб збудувати хату. Та 13 липня біля с. Прохорівка його заарештували. Звільнили через місяць і запропонували виїхати до Петербурга. У ці роки Шевченко багато працював як художник, майже цілком присвятивши себе мистецтву офорта, багато в чому збагативши його художньо-технічні засоби (1860р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування). До активної поетичної творчості Шевченко повернувся не відразу: 1858р. у Петербурзі написав лише два вірші, 1859р. — 11 і велику поему “Марія”, а 1860р. — 32. Ще 1858р. почав клопотатися про дозвіл на друкування творів (після повернення з заслання окремі його поезії з'являються в російських журналах, переважно без підпису автора). Сподівався видати зібрання творів у двох томах, де другий том включив би твори, написані після арешту 1847р., однак домігся дозволу цензури лише на перевидання давніх своїх поезій. У січні 1860р. під назвою “Кобзар” вийшла збірка, яка складалася з 17 написаних до заслання поезій (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше). Того ж року вийшов “Кобзарь” Тараса Шевченка в переводе русских поэтов”. А 1859р. у Лейпцігу видано (без участі поета) збірку “Новые стихотворения Пушкина и Шевченки”, де вперше надруковано шість нелегальних поезій Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. Видання “Кобзаря” 1860р. було сприйнято передовою громадськістю як визначна літературно-суспільна подія загальноросійського значення (рецензії М. Добролюбова, М. Михайлова, Д. Мордовцева та ін.). Заслання підірвало здоров'я Шевченка. На початку 1861р. він тяжко захворів і 10 березня помер. Незадовго до смерті написав останній вірш — “Чи не покинуть нам, небого”. У похороні поета брав участь чи не весь літературно-мистецький Петербург (зокрема, М. Некрасов, М. Михайлов, Ф. Достоєвський, М. Салтиков-Щедрін, М. Лесков, М. Костомаров, В. Білозерський, П. Куліш, Г. Честахівський). Похований був на Смоленському кладовищі. Через два місяці, виконуючи заповіт поета, друзі перевезли його прах на Україну і поховали на Чернечій (тепер Тарасова) горі біля Канева.

Смерть Шевченка в розквіті творчих сил була величезною втратою не тільки для української літератури, а для всього вітчизняного письменства і визвольного руху. Та його поезія жила, діяла, поширювалася в списках і російських та закордонних виданнях (празьке видання “Кобзаря” 1876р. включало більшість позацензурних творів поета). З 60-х рр. XIX ст. з'являються перші закордонні праці про його життя і творчість та переклади творів різними мовами світу. Шевченкова поезія і після смерті поета залишається могутнім чинником українського літературного процесу. Важко переоцінити також роль Шевченкової спадщини в розвитку не тільки естетичної, а й соціальної і національної свідомості українського народу. Творчість Шевченка стала новим етапом у розвитку естетичного мислення українського народу. Вона визначила на десятиліття вперед дальший поступ української літератури (не тільки поезії, а й прози і драматургії), прискорила український літературний процес. Шевченко, ім'я якого стоїть в одному ряду з іменами Пушкіна, Лєрмонтова, Байрона, Міцкевича, підніс українську літературу до рівня найрозвиненіших літератур світу.

Великий вплив мала творчість Шевченка на літератури слов'янських народів (болгарського, чеського, польського та ін.), що був виразно помітним уже в другій половині XIX ст. Шевченкова поезія стала етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова.

В казематі

Моїм соузникам посвящаю

Згадайте, братія моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: “Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову
На сій зубоженій землі?”
Ніколи, братія, ніколи
З Дніпра укупі не п'ємо!
Розійдемось, рознесемо
В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,
А потім жити почнемо
Меж людьми, як люде.
А поки те буде,
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
І його забудьте, други,
І не проклинайте.
І мене в неволі лютій
Інколи згадайте.

[1847, Орська кріпость]


92%, 11 голосов

8%, 1 голос

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

У Бабиному Яру відкрили пам’ятник Олені Телізі

У БАБИНОМУ ЯРУ ВІДКРИЛИ ПАМ’ЯТНИК ОЛЕНІ ТЕЛІЗІ



25 лютого на території Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» відбулося відкриття пам'ятника Олені Телізі за участі представників уряду та духовенства.

Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В’ятрович зазначив: «Я дуже радий, що сьогодні ми відкриваємо пам’ятник Олені Телізі. Це означає, що ми продовжуємо роботу з повернення пам’яті про Бабин Яр. Насправді, Київ міняється, міняється вся Україна. Україна поступово позбавляється пам’ятників тоталітарного минулого. За минулий рік – 2016 рік, який, мабуть, увійде в історію як рік декомунізації – тисячі пам’ятників комуністичного тоталітарного минулого було демонтовано, було знято з обличчя нашої України».

«Це вже третій пам’ятний знак, який ми відкриваємо протягом дуже короткого періоду у 2017 році. В Києві вже відкрито меморіальну таблицю Євгену Коновальцю та Василю Макуху. Зараз ми відкриваємо пам’ятник великій українській поетесі. Людині, яка стала символом боротьби за незалежність – Олені Телізі. Я переконаний, що таким чином, ми поступово повертаємо своїх справжніх українських героїв, і таким чином стаємо сильнішими. І це є запорукою нашої перемоги», – наголосив Володимир В’ятрович.



Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет здійснив чин освячення пам’ятника. «В ці часи випробувань ми повинні єднатись, а не протистояти один одному», – звернувся він до присутніх. – «Дорогі браття й сестри, ми все повинні робити заради того, щоб у нас була єдність, тому що перед нами головне завдання – відстояти незалежність нашої держави».

«Ми знаходимося на місці страшної трагедії, місці, яке стало одним із символів злочинів проти людяності. Важливо пам’ятати що тут сталося, шанувати пам’ять про безневинних жертв і зберегти її для наступних поколінь. Зберегти як нагадування: такого не повинно повторитися», – сказав Київський міський голова Віталій Кличко.

«Ми сьогодні разом беремо участь у дуже знаковій події. Відкриття такого тендітного і водночас такого великого пам’ятника означає дуже важливу річ – повернення історичної пам’яті. Бо історична пам'ять не менш важлива для перемоги над агресором, ніж військові дії. Бо нашим воякам набагато легше протистояти тим спробам пропаганди, тим спробам нав’язати їм погляди «русского мира», коли вони знають, що за ними правда», – акцентував Заступник Глави Адміністрації Президента України Ростислав Павленко.



Пам’ятник встановлено за підтримки Міністра культури України Євгена Нищука та Київського міського голови Віталія Кличка. Автори скульптурної композиції: Олександра Рубан, Віктор Липовка та Іван Єршов.


http://www.memory.gov.ua/news/u-babinomu-yaru-vidkrili-pam-yatnik-oleni-telizi-0
     
Теліга Олена :: Біографія

[ Читати далі ]


1933 — 1939

Д.Д.  (Дмитру Донцову - Б.Г.)

Наближається  спогадів  повінь…  
В.Сосюра  

Незнаний  нам  початок  і  кінець,  
Не  розуміємо  таємну  віру,  
Коли  жаття  сплітає  у  вінець  
В  незнаній  черзі  віру  і  зневіру.  

На  світлий  день  спадає  чорна  тінь  
Зловіщих  хмар,  мов  жалібний  серпанок,  
А  зимну  ніч,  безсилу  від  тремтінь,  
Бере  в  обійми  полум’яний  ранок.  

Залізну  силу,  що  не  має  меж,  
Дихання  Боже  в  сльози  перетопить  
І  скрутить  бич  безжалісних  пожеж  
З  маленьких  іскор,  схованих  у  попіл.  

Так  кроки  —  нами  зв’язані  навік  
У  Божих  меж  —  назавжди  розминулись.  
Без  теплих  слів,  без  дрогнення  повік  
Ми  попрощались  десь  на  розі  вулиць.  

Але,  буває,  крізь  вогонь  межі  
Минулі  дні  вертаються,  як  спогад.  
Ми  завтра  знов  не  будемо  чужі,  
Це  світлий  дар  приймаючи  від  Бога 


Олена Теліга
Страницы:
1
2
предыдущая
следующая