Випадково згадав, що цього тижня кругленька дата мого випуску зі школи. Колись тут вже згадував про школу, але ж це 15 років! Скільки води втекло)
     Цікаво те, що ми з однокласниками не збираємося на зустріч випускників. Ну як, збирались двічі, коли був рік, і коли було 9, бо тоді приїхала наша однокласниця, що давно живе в Росії, і вирішила нас зібрати. А так, ніхто ініціативи не виявляє, і вже навіть при зустрічі не заводить розмов про "от добре було б зібратись". Напочатку заводили, але тепер мабуть всі все розуміють.
      У нас немає ніякої взаємної ворожнечі, ми ніби навіть привітно вітаємось при зустрічі, питаємо як справи. Багато хто лишився в нашому місті. Дехто між собою досі дружить, от ті збираються по двоє, по троє... Дехто став кумами, на скільки знаю. На тому все.
І я в собі не відчуваю потреби влаштовувати цих зустрічей, бажання особливого теж. Думаю, як і більшість інших. А робити зустріч випускників, бо так прийнято, ми ж ніби вже давно не в тій країні.
      Не знаю, чому так сталося, але не бачу в цьому нічого поганого. Не скажу, що поки ми вчились разом, в класі була погана атмосфера. Клас був доволі дружний, звісно були окремі випадки гноблення когось, але не часто, нажаль, підліткова жорстокість - це явище, що було завжди і всюди. Особисто я не був неформальним лідером, не був старостою, хоча й не пас задніх. Не був ні гнобителем, ні пригнобленим, завжди тримався здорового нейтралітету. Коли були конфлікти "клас на клас", то звісно приймав участь, як єдиний колектив ми всі себе ідентифікували. У випускному класі навіть були якісь заклики, наче ми останній рік разом, і треба більше разом тусуватись. І трохи тусили. Навіть трохи після випуску. А потім - все.

У четвер, 9 серпня 2018року, о 18:00 год. у Львівському будинку вчених відбудеться зустріч з істориками та громадськістю Львівщини на тему: «27 років  Незалежності України: об’єднані щоб перемогти».

Метою зустрічі є обговорення основних державотворчих подій становлення незалежної України та роль громадськості в них, формування українського війська, національної свідомості, патріотизму і відповідальності за долю України.

Доповідачі:

Дєдик Олександр Георгійович - науковий співробітник Центру українських військових традицій та патріотичного виховання Науково – дослідного інституту українознавства МОН України.

Слободянюк Михайло Васильович – завідувач музею Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана П.Сагайдачного, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України та етнокомунікацій, Інститут гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».

Баротов Тимур Хікматуллович – український військовий, морський офіцер, капітан II рангу запасу ВМС ЗС України, заступник голови Спілки офіцерів України в Севастополі, громадський діяч, журналіст.

Модератор: Фешовець Олег – доктор філософії, директор видавництва «Астролябія».

Місце проведення: м. Львів, вул. Листопадового Чину, 6 (Львівський будинок вчених).

Нагадуємо, що цикл зустрічей до Дня Незалежності України відбувається за ініціативи департаменту внутрішньої та інформаційної політики Львівської облдержадміністрації.

           Хто там плаче за радянським раєм і розповідає, що при "комуністах" ковбаса по 2.20 була, і прості роботяги, як вареник в сметані каталися, святкуйте ще одну річницю.        
           Сьогодні 55 років з дня розстрілу робочих-протестувальників у Новочеркаську. Було вбито десятки беззбройних людей, які просто не були вдосталь забезпечені первинними засобами існування і хотіли аби їхня рідна, справжня народна "влада робітників і селян" дослухалася до їхніх проблем. Простих проблем, що зображалися ось на таких саморобних плакатах.


           Багато з них, без сумніву, були членами партії тих самих, так званих "комуністів".

           Левый диссидент Александр Тарасов так описывает причины особого значения новочеркасской трагедии: "Новочеркасск был массовым выступлением рабочих, официально считавшихся опорой режима, не на национальных окраинах сталинской „империи“, а непосредственно в „метрополии“ — в СССР, и в „метрополии“ вдвойне — в России. Причем это уже не были восстания ничего не боящихся (так как им нечего терять) зэков — как в Воркуте или Норильске. И это не были стихийные вспышки недовольства населения произволом милиции — как в Муроме и Александрове — или сознательно спровоцированные властями беспорядки — как в Темиртау. Новочеркасск — это первый в послевоенной России опыт массовых и сознательных действий трудящихся в защиту своих экономических и политических прав. Крайняя, чрезвычайно жесткая реакция властей на новочеркасские выступления свидетельствует о том, что советская верхушка очень серьезно отнеслась к этим событиям и была ими сильно напугана".

Детальніше про передумови Новочеркаського розстрілу, як і про протестний рух 50-х  розповідається тут

Якось, слухаючи правильні промови,       зловив себе на думці, що  майже не чую актуального гасла, з котрого все почалось і котре було основним для більшости:

...Цьогоріч місто Львів  святкує 760 років. Основна програма заходів припаде на період 1-7 травня. Про це Львівському порталу повідомили у прес-службі Львівської міської ради.

...У цей період будуть працювати різні локації – центр міста, парки, мікрорайони Рясне, Левандівка, Збоїще тощо. Традиційно, буде задіяний Парк культури та відпочинку, Шевченківський гай, де проходитиме «Великдень в гаю». До Дня міста відбудеться святкова хода з лицарями на конях. Чимало інших цікавих заходів готують усі культурні установи міста Львова.

Більше інформації та програма святкування тут.

Антон Геращенко
Народний депутат Украіни,
13 червня 2015, 11:16

Сьогодні виповнюється рівно рік з моменту звільнення від путінських терористів перлини Приазов'я - Маріуполя!
Саме цей пам'ятний день потрібно по праву вважати переломною датою в історії розв'язаного Росією конфлікту на Донбасі.
До цього моменту Путін і його стратеги розраховували проводити гібридну війну проти України силами проросійськи налаштованих українських громадян типу Губарєва, Болотова, покійних Мозгового, "Бетмена" і тому подібних чортів, російськими розвідувальними групами з вчорашніх співробітників спецслужб, за прикладом Стрєлкова і компанії, і бандами так званих "козаків", а-ля Бабай і Козіцин.
Українська армія на той момент вже півтора місяці намагалася блокувати Слов'янськ і не домоглася відчутних успіхів. Знадобиться ще три тижні для того щоб жорстко замкнути кільце і змусити Стрєлкова прийняти рішення бігти в Донецьк.
Станом на 12 червня, до штурму Маріуполя, терористи контролювали приблизно 80% території Донецької та Луганської областей на якій проживало близько 6 мільйонів жителів і вироблялося майже чверть ВВП.
З них в Маріуполі і прилеглих районах проживало більше 700 тисяч жителів і розташовувалася значна частина потужних промислових підприємств, у тому числі заводи гіганти - "Азовсталь", меткомбінат імені Ілліча, "Азовмаш".
Ці заводи мали і мають стратегічне значення для оборони України, оскільки саме на них, і більше ніде в нашій країні, не проводиться броня для танків і бронемашин.
Втрата Україною Маріуполя, означала неможливість виробництва нових танків і бронетранспортерів і закінчення складання вже початих машин.
У тому числі і тому Маріуполь був так важливий для Путіна і його стратегів.
З середини квітня Маріупольська міськрада був захоплений бандами сепаратистів, які наводили жах на місцевих жителів і показували що тепер вони господарі в місті. А після трагедії 9 травня, коли терористи по команді з Москви штурмували міське УВС, - місто повністю перейшов під їх контроль. При цьому вони поранили і взяли в полон начальника УВС Валерія Андрощука і вбили начальника ДАІ Віктора Саєнка, бійця добровольчого батальйону міліції "Азов" Родіона Добродомова.
Терористи заблокували бетонними блоками кілька вулиць в історичному центрі Маріуполя, захопили кілька адміністративних будівель і влаштували такий собі укріпрайон для відбиття можливих атак з українського боку.
Штабом так званої Донецької народної республіки в Маріуполі вони зробили корпус Державного приазовського технічного університету і будівля банку "Грецький" зі стінами в метрову товщину.
Міліція, СБУ та прокуратура були повністю паралізовані, а багато їх співробітники вже готувалися приміряти на себе російську форму, за прикладом своїх кримських колег.
Опір цієї сепаратистської експансії в своєму рідному місті намагався організувати чинний на той момент губернатор, корінний маріуполець, Сергій Тарута. Однак він був генералом без армії. Накази, поставлені силовим структурам, попросту не виконувалися через їх паралічу і зради.
Після подій 9 травня і фактичної втрати контролю над третім за розміром містом Донбасу - Маріуполем, Україна контролювала лише маріупольський аеродром, на якому перебувало кілька сот нацгвардейцев, військових ЗСУ та півтори сотні добровольців з батальйону "Азов", частина з яких була переправлена туди по повітрю в ході безпрецедентної на той момент десантної операції, підготовленої за кілька годин і про яку я я для історії розповім окремо.
У той момент повним ходом йшла підготовка до Президентських виборів 25 травня і губернатор Тарута "бився як риба об лід", щоб спробує звільнити місто від терористів і дати можливість маріупольцям проголосувати за українського Президента.
Однак сил і засобів, а головне боєздатних підрозділів здатних провести штурм укріпрайону терористів у центрі Маріуполя, просто не було. Все більш-менш боєздатні частини були стягнуті під Слов'янськ і вже місяць безуспішно намагалися оточити там банди Гиркин.
Приблизно 12 травня, в кабінеті Міністра МВС відбулася зустріч Арсена Авакова з Сергієм Тарутою і його 1-м заступником Андрієм Ніколаєнком, в якій брав участь і я. На ній обговорювалося питання - як нам очистити Маріуполь від терористів в умовах повного паралічу місцевих силових структур і відсутності в районі Маріуполя боєздатних підрозділів, здатних на це за своїми моральними і бойовим якостям.
Арсен Аваков і Сергій Тарута хотіли спробувати звільнити Маріуполь до дня голосування в травні і дати можливість маріупольцям проголосувати, щоб показати всім, що Маріуполь це ніяка не ДНР, а Україна!
У ході зустрічі прийшли до висновку, що провести штурм Маріуполя існуючими частинами армії та Національної гвардії не представляється можливим.
Єдиний висновок до якого тоді прийшли - це необхідність доукомплектування і доозброєння щойно створеного з учасників Майдану і очолюваного Андрієм Білецьким добровольчого батальйону міліції "Азов", дислокованого в маріупольській аеропорту в жахливих побутових умовах після термінової перекидання по повітрю 9 травня.
Була зроблена ставка не на тих, хто роки і десятиліття служив в кадрових частинах ЗСУ або Внутрішніх військ, а на тих, у кого було вдосталь сили духу і бажання захистити Україну від терористів. На тих, хто не був зв'язаний по руках і ногах забобонами і посадовими інструкціями і був готовий відкривати вогонь по ворогах України, перш ніж вони вистрілять в тебе.
На тих, хто отримав в руки зброю за 10 днів до того, коли 5 травня Олександр Турчинов і Арсен Аваков дали наказ сформувати і озброїти батальйон "Азов", гарячим поборником чого, буду чесний, був кандидат в Президенти Олег Ляшко.
Після цієї зустрічі я зголосився, за власною ініціативою, накидати план штурму укріпрайону терористів, який я вирішив сьогодні опублікувати, як свого роду історичний документ. На сьогодні він не містить будь-яких секретних відомостей чи фактів, які варто було б приховувати від суспільства.
У ньому я постарався докладно викласти напрямки і методику удару, спрямованого на очищення Маріуполя від терористів. Спочатку штурм планувався на п'ятницю 23 травня, щоб встигнути завести бюлетені і організувати голосування, однак після аналізу наявних сил і засобів стало ясно, що це неможливо.
Арсен Аваков прийняв рішення діяти за принципом "сімдесят сім разів відміряй і один раз відріж" і поставити на чільне місце заощадження людських життів.
Тому рішення про дату штурму було перенесено на більш пізню дату з метою кращої підготовки бійців батальйону "Азов" та мінімізації втрат.
Після, між 20 травня і 10 червня, було ще дві наради в кабінеті Міністра МВС, в яких брали участь командир батальйону "Азов" Андрій Білецький, його начштабу Вадим Троян, командувач Нацгвардією генерал Степан Полторак, його начштабу генерал Кривенко, заст Міністра МВС Сергій Яровий, Сергій Тарута, і його заступник Андрій Ніколаєнко.
Фактично за кілька тижнів стояла задача сформувати з жменьки добровольців-майданівців штурмовий загін, здатний очистити Маріуполь від терористів.
Хтось із диванних стратегів, лицарів мишки і клавіатури, може почати зараз голосити - як же так, Ви кидали непідготовлених хлопців на вірну смерть тощо, але я скажу, що по-перше у нас не було іншого виходу - або ми б звільнили Маріуполь і почали розвивати цей військовий, моральний і політичний успіх або ДНР і ЛНР були б в Запоріжжі, Дніпропетровську та Харкові.
А по-друге, мотивація "азовців" і їх бажання врятувати рідну країну від загрози путінського тероризму була настільки велика, що було б злочином не задіювати цей сумашедший людський і духовний потенціал для початку визволення нашої Батьківщини.
За пропозицією Андрія Білецького, Міністр прийняв рішення перевести "Азов" у Бердянськ, де хлопці могли доформований, доозброїти, оформити документи і, найголовніше, провести вогневу підготовку зі стрілецької зброї і гранатометів на місцевому напівзанедбане стрільбище, далеко від сторонніх очей.
Підготовку здійснювали досвідчені бійці мав афганський досвід і досвід участі в миротворчих місіях, такі як Душман, Боцман та інші.
Одним з радників азовців був також Дмитро Корчинський, який ділився з новобранцями своїм досвідом війни в Придністров'ї, Абхазії та Чечні.
Під час підготовки штурму один раз проводилася активна розвідка боєм і розвідка спостереженням. Розвідку проводив особисто командир батальйону Андрій Білецький, начштабу Вадим Троян, а також добровільні помічники, особливо колоритним з яких був Ігор Мосійчук.
Знали б тоді терористи, хто до них навідується в гості, то точно зраділи б новій жертві.
Перше своє бойове хрещення в тій розвідці боєм отримав чоловік Тетяни Чорновіл - Микола Березовій, який трагічно загинув у серпні під ІЛОВАЙСЬКЕ.
Остаточною датою штурму була намічена п'ятниця 13 червня, до якої "азовці" встигли підготувати кілька імпровізованих бронемашини на базі КАМАЗів та УРАЛів і посадити на одну з них "зушку" (ЗУ 23/2), яка повинна була стати основною міццю вогневого удару.
Також, до того моменту, "азовці" відрепетирували роботу штурмових груп, зробивши на полігоні в Бердянську макет укріпрайону терористів позначивши кордону будівель і вулиць шинами.
Для підтримки штурмових груп "азовців" в Маріуполь була спрямована одна з рот добровольчого батальйону "Дніпро-1" Юрія Берези. Для оточення району спецоперації були задіяні до 500 бійців Нацгвардії і ВСУ.
Загальне керівництво операцією здійснював командувач сектором "М" генерал Нацгвардії Микола Климчук.
Штурм почався о 5 ранку з масованого обстрілу укріплень терористів з ЗУ-23/2, змонтованого на броньованому вантажівці.
Після чого вперед пішли штурмові групи "азовців", кінцевою метою яких було взяття будівлі "Грецького банку", в якому розташовувалася штаб-квартира терористів.
На шляху "азовців" була добре продумана система саперних загороджень включають у себе міни-пастки, закладені під каналізаційні люки, бруківку, тріщини в асфальті і управляющиеся дистанційно. На одній з таких мін підірвався боєць батальйону "Азов" Руслан з позивним "Легіонер".
Він отримав важкі поранення - йому мало не відірвало руку і він отримав множинні осколкові поранення черевної порожнини. Для того щоб йому зберегти руку, лікарі потім проведуть 19 (!) Операцій!
Щоб врятувати Руслана і перевезти його в Київ був направлений єдиний санітарний літак Міністерства оборони, який мало не поламався в повітрі при зльоті з Мелітополя. А з Маріуполя в Мелітополь важко пораненого евакуювали вертольотом ВСУ.
Після початку штурму, бойовики-терористи зрозуміли, що їх пісенька проспівана і почали розбігатися і ховатися як щури по підвалах і горищах, звідки їх виколупували "Азовці". Зачисткою особисто керував комбат "Азова" Андрій Білецький. Активну роль в зачистці грали групи Черкаса і Володимира Шпари - колишнього "Васильківського терориста".
На жаль, лідер маріупольських бойовиків-терористів "Чечен" отримав інформацію про підготовлюваний штурм і з рядом членів своєї банди за день покинув Маріуполь, не попередивши інших подільників. В черговий раз підтверджується факт, на війні навіть найменша витік інформації може призвести до недосягнення поставлених цілей.
За підсумком штурму було вбито кілька сепаратистів і затримано понад 20 осіб.
Ніхто з мирних жителів Маріуполя серйозно не постраждав.
На жаль, через недосвідченість бійців стояли в оточенні і відсутності жорсткої команди на тимчасове затримання кожного, багатьом сепаратистам вдалося, кинувши свою зброю, вийти за зону оточення прикинувшись мирними жителями.
Найголовніший результат операції зі звільнення Маріуполя добровольцями, був у тому, що сам факт першого штурму в міських умовах показав, що жменька добровольців / патріотів, всього місяць тому отримали в руки зброю, може бити ворога, який до того почував себе абсолютно безкарним.
На думку багатьох, хто був у курсі ситуації з боєздатністю ВСУ за станом на кінець травня, початок червня минулого року, саме після звільнення Маріуполя добровольчими батальйонами, офіцери Збройних сил України середнього командного ланки почали розправляти плечі і брати відповідальність на себе, беручи за приклад імпровізацію вчорашніх хлопців з Майдану, пристосувати під себе броньовані КАМАЗи з ЗУшкамі і кручі, перероблені в ручну на одній з автобаз в Бердянську.
Увечері 13 червня я був запрошений на ток-шоу "Шустер Live", де зустрів Михайла Саакашвілі, який бачив мою прес-конференцію за підсумками звільнення Маріуполя.
Він сказав мені: "Антон, сьогодні Ви в Маріуполі перемогли Путіна! Він тепер зрозумів, що ніякої сепаратизм в Україні не пройде!"
Так і вийшло. Після втрати Маріуполя Путін і його стратеги вирішили послати в Україну ще більше російських найманців і передати їм танки, БТР та іншу важку техніку, в той час як до Маріуполя їм поставляли лише стрілецьке озброєння і гранатомети.
Але це вже інша історія.
Факт залишається фактом, саме з дня штурму Маріуполя добровольчим батальйоном МВС "Азов", за підтримки Нацгвардії і добровольців з "Дніпро-1", в українців з'явилася віра в перемогу і почалося масштабне наступ на путінських терористів на всіх фронтах.
І хто б що сьогодні не говорив, але внесок добровольчих підрозділів МВС, Нацгвардії і ВСУ на захист нашої Батьківщини безцінний, як і внесок кожного хто віддав своє життя і здоров'я за захист Украни від путінської агресії.
П. С.
Звичайно, в рамках невеликого поста всього що було зроблено і пережито під час підготовки до штурму Маріуполя 13 червня не розкажеш. Для цього треба буде писати серйозний історичний працю.
Заздалегідь прошу мене вибачити, якщо я когось не згадав у моєму оповіданні, хто вважає, що я повинен був це зробити.
Так вийшло через обмеженість часу в скачущей по купинах машині, що їде у напрямку до Маріуполю.
Коли-небудь, коли буде більше вільного часу, я думаю багато учасників цих подій напишуть мемуари і там відіб'ють більше деталей тих пам'ятних днів.
Думаю, що українським історикам вже пора архівувати і вивчати новешую історію України, після перемоги Майдану.
Це буде важливо і корисно для суспільства.
http://blogs.pravda.com.ua/authors/gerashchenko/557be6e7f30d9/