НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ СЕРЕД УКРАЇНЦІВ НЕ БРАКУВАЛО ЯСКРАВИХ ОСОБИСТОСТЕЙ ГОТОВИХ ДО САМОПОЖЕРТВИ В ІМ”Я УКРАЇНСЬКОЇ ЇДЕЇ, ПРАВДА ЦЮ ІДЕЮ ВОНИ БАЧИЛИ КОЖЕН ПІД СВОЇМ КУТОМ ЗОРУ. ОДНИМ З ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ ТОГО ЧАСУ БУВ АВСТРІЙСЬКИЙ АРХИКНЯЗЬ (ЕРЦГЕРЦОГ), ВІЙСЬКОВИЙ ДІЯЧ, ПОЛІТИК, ДИПЛОМАТ, ПОЕТ, ПОЛКОВНИК ЛЕГІОНУ УКРАЇНСЬКИХ СІЧОВИХ СТРІЛЬЦІВ ВІЛЬГЕЛЬМ ФРАНЦ ФОН ГАБСБУРГ ЛОТРІНГЕН, БІЛЬШ ВІДОМИЙ НАМ, ЯК ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ, АБО ЧЕРВОНИЙ ПРИНЦ.
Саме його прихильники монархії в Україні розглядали як кандидата на український престол, хоч сам він ніколи цього не декларував .
Василь Вишиваний – полковник УСС
Народився Вільгельм фон Габсбург в родинному маєтку біля м. Пула в тогочасній австро-угорській провінції Істрія (колись Італія, зараз Хорватія) в Адріатичному морі. Батьком Вільгельма Габсбурга був австрійський архікнязь (ерцгерцог) Карл Стефан Австрійський (1860-1933) – син Карла Фердинанда Австрійського і Елізабети Франциски Австрійської. Пізніше, після проголошення незалежності Польщі він прийме польське громадянство і буде одним з кандидатів на польський престол.
Його мати – австрійська архікнягиня Марія Терезія Австрійська-Тосканська (1862-1933) була дочкою архікнязя Карла Сальватора Австрійського-Тосканського та Марії Імакуляти Борбонської. Марія Тереза одружилася з Карлом Стефаном 28 лютого 1886 року в Відні.
Вільгельм – найменший на руках у матері
Діти цих двох королівських родин, відомих в Європі з ХІІ ст. стали прямими нащадками Київських князів Рюриковичів, Гедиміновичів, Романовичів королівських династій Франції , Італії, Іспанії, Австро-Угорщини, Польщі та Німеччини, а тодішньому імператору Австро-Угорщини цісарю Францу Йосифу І вони доводилися троюрідними племінниками.
Вільгельм був наймолодшою шостою дитиною і до 12 років з батьками проживав в родинному маєтку, бо батько був адміралом ВМС Австро-Угорщини. Після виходу батька у відставку, родина переїжджає до м. Живець на південь від Кракова і там осідає. В Живці Вільгельм знайомиться з польською культурою, вивчає мову і вперше від польської шляхти чує про українців котрих поляки називають русинами і відзиваються про них як про «бандитське плем’я».
Ось як описує перше знайомство з українцями сам Василь Вишиваний в своїй автобіографії написаній в 1919 році :
«…Батько покинув маринарку, коли я мав около 12 літ, бо не погодився з керуючими військовими колами що до реконструкції її. Він чоловік модерних переконань. Покинувши маринарку, осів на стало в м.Живець у Західній Галичині, де одержав в спадку добра по архикнязю Альбрехті. Там бувала в нашім домі польська шляхта і я научився там польської мови, яку добре опанував. Там я перший раз почув про Українців. Поляки називали їх “Русіні” і висказувалися про них, як про розбишаків, бандитів і т.д. Я міг тоді мати коло 14 літ і свято вірив, що Українці, які так недалеко від Живця живуть, це дійсно розбишацьке племя. Це мене дуже цікавило і притягало мою увагу. В кімнаті, де ми училися, висіла на стіні велика карта Галичини і мою увагу все звертала місцевість Жабє в Східній Галичині між горами. Я представляв собі, що це мусить бути осередок українського розбишацького племени. І твердо постановив я собі вже тоді поїхати там і придивитися тому страшному племені. В 17 році життя довелося мені поїхати в гуцульські гори до Ворохти. Вибрався я сам, не кажучи нікому куди їду.
Вільгельм в гуцульському вбранні
Було це в літі і було дуже горячо. Я їхав через Львів і Станиславів інкогніто, в купе II кляси. Вражіння з гуцульських гір мав я чудесне. Вийшовши з залізниці на двірці (Двірець – вокзал.) в Ворохті, пішов я в село. На дорозі зустрів Гуцула-селянина, літ коло 40 і запитав його по-польськи, чи має для мене помешкання на кілька днів. Він відповів, що має. І я замешкав у нього. Я ходив по горах. Їздив кінно і возами, був в Жабю, скрізь шукаючи українських розбишаків. Але надармо. Це мене розчарувало. В душі виринула у мене велика нехіть до моїх інформаторів, яким я так довго вірив. Від тоді я зовсім змінився і до Живця вернув иншим, як виїхав…»
В 1913 році Вільгельма разом з братом Лео віддають на навчання до військової академії у Вінер-Найштадті, хоч це було не обов»язково, бо офіцерські звання членам королівської родини надавались без цього. Навчання давалось легко, в період навчання почав серйозно цікавитися українською культурою – вивчав мову, читав книжки українських письменників та поетів, захоплювався творами Івана Франка, Федьковича, Стефаника, Шевченка та ін.
Вільгельм в родинному маєтку Живець (середній).
Після закінчення академії в 1915 році отримавши звання лейтенанта австрійської армії був направлений до 13-го полку уланів, що розташовувався в м. Золочів Львівської обл. на посаду командира роти. Ця частина, переважно складалася з місцевих українців, і саме тут Вільгельм фон Габсбург остаточно перероджується в Василя Вишиваного.
За ініціативою Вільгельма його сотня, при підтримці командування полку, була повністтю українізована, з її складу були вилучені мадяри і поляки а на їх місце прийшли українці. Всі улани мали на формі жовто-блакитні відзнаки та заохочувались до активного національного самовизначення. «Коли я признаюся до українського народу, то і ви можете сміло це робити» – говорив командир своїм підлеглим. В період служби в Золочеві Вільгельм вивчає «Історію України» М.Грушевського і з гордісттю носить під уніформою вишивану сорочку, подаровану йому одним з його солдатів, за що отримує прізвище Василь Вишиваний.
Ерцгерцог Вільгельм Габсбург (Василь Вишиваний), 1915 р.
На фронтах 1-ї світової війни Вільгельм проявив себе як хоробрий воїн і чудовий командир. В своїй автобіографії, згадуючи війну він пише: « … Мої вражіння з боїв такі: передовсім неправда, що до них можна привикнути. Перша битва денервує найменше. В дальших битвах я тільки в небезпеці спокійний, бо тоді дуже занятий. Але опісля приходить сильна реакція, чоловік стає нервозним і має жадобу сну. Може, бої давали б сатисфакцію, якби не втрати в людях, до яких привикалося….
…Український жовнір дуже витривалий на голод і нужду, на труди і невигоди. В тім перевисшають Українців тільки одні Серби, більш, мабуть, ніхто. В наступі нема кращих жовнірів, як Українці. Вони рвуться вперед так, що часом аж вимикаються з рук команди. Зате в обороні вони гірші (найтугіще бороняться пруські Німці). Найслабше місце в душі українського жовніра як жовніра – це недостача власної ініціятиви. Але за те на приказ все виконають. Особливо розвинений у них орієнтаційний змисл (чуття). Він – просто казочно сильний у них. Навіть в ночі. Супроти добрих офіцерів, які дбають за своїх людей, український жовнір вірний до смерти…. Що до моралі тих людей, то вона, як я сказав, дуже висока. Говорю це на підставі порівняння з жовнірами инших народів. Одну тільки хибу має український жовнір: він занадто добродушний і в тім уступає перед жовнірами инших народів, які знаю. На цю надмірну добродушність українського жовніра, яка доводить його до того, що він, навіть покривжденний, не протестує і не жалується, не міг я спокійно дивитися…
Українські Січові Стрільці в окопах на горі Маківка, 18 березня 1915 р.
…Відзначень одержав я пять, з тих найвищі – хрест заслуги з мечами і залізний хрест 1 кл[яси] (пруський). З політичних причин носив я тільки пруський хрест. Перед тим не носив я ніяких відзначень, хоч мав, а носив тільки синьо-жовту відзнаку “УСС 1914”, за що мені робили виговори, на які я відповідав, що це нікого не обходить. Тоді дали мені спокій. Що вони собі про мене думали, не знаю. Мабуть, не дуже підхлібне (схвально). Але в нашім роді було багато опозіціоністів і до таких виступів привикли були…»
За законами Австро-Угорщини кожен член імператорської сім’ї після 21 року автоматично стає членом сенату. І в 1916 році Вільгельм Габсбург іде в парламент де контактує з українськими депутатами і політиками Євгеном Петрушевичем, Костем Левицьким, Євгеном Олесницьким та Миколою Васильком. Для українців підтримка члена імператорської сім’ї виявилась дуже корисною, бо за протекцією архикнязя, українця Івана Горбачевського призначають міністром охорони здоров»я. Всю свою діяльність до 1918 року проукраїнські парламентарі зосереджують на реалізації ідеї утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорської імперії.
Навесні 1918 Вільгельма Габсбурга призначають командиром австрійської «Групи архікнязя Вільгельма», до якої входив і курінь УСС і передислоковують на південь України де він успішно проводить доволі незалежну політику підтримки українських сил.
Вільгельм Габсбург в колі Українських Січових Стрільців. Олександрівськ, травень 1918 р.
У травні 1918 р. Одеські соціалісти планують підняти повстання проти влади Скоропадського, котрого не безпідставно вважають німецькою маріонеткою, і в разі згоди, готові були проголосити Габсбурга-Вишиваного новим гетьманом, але сам Вільгельм на це згоди не дає бо не має впевненості, що його прихід до влади підтримає вся Україна.
В. Габсбург, 1918 р.
Крім цього випадку було ще кілька планів приведення архикнязя до влади в Україні, але не зважаючи на свою прихильність до справи української державності ні на один з них він згоди не дав, бо бачив майбутнє України тільки в федерації з габсбургською монархією.
Після втечі Скоропадського в грудні 1918 року Вільгельм Габсбург-Вишиваний отримав звання полковника УНР і виїхав до Кам’янця-Подільського, де в той час знаходилося керівництво Директорії. Там він обіймав посаду голови відділу закордонних справ Генштабу УНР. Після підписання Петлюрою в квітні 1920 року Варшавської угоди з Польщею, за якою Галичина визнавалась Польською, Вільгельм, на знак протесту подає у відставку, а потім через Румунію виїжджає до Чехословаччини і далі до Відня. В цей час він остаточно рве стосунки з своїм батьком Карлом Стефаном Габсбургом, що займав пропольську позицію і мріяв про Польську корону.
В 1921 року у Відні було засноване Українське національне вільнокозацьке товариство, яке обирає головою управи Габсбурга-Вишиваного, в цьому ж році виходить збірка його україномовних віршів «Минають дні».
Серед представників української політичної еміграції Вільгельм має репутацію романтичного ідеаліста і поступово відходить від активного політичного життя. У міжвоєнний період починає займатися власним бізнесом, торгує земельними ділянками у Франції та Іспанії. З приходом до влади у Німеччині фашистів, як і всі Габсбурги, категорично відмовляється від співпраці з ними, і всю війну перебуває під наглядом Гестапо через підозру у співпраці з англійською розвідкою.
Після закінчення війни, Відень, де проживав Вільгельм Габсбург, був в радянській окупаційній зоні з 1944 до 1947 року, а сталінська розвідка, пам’ятаючи його любов до України і прагнення створити українську державу вела за ним таємне стеження, бо підозрювала в зв’язках з ОУН.
26 серпня 1947 Вільгельма Габсбурга разом з Новосадом, що був представником ОУН в еміграції було заарештовано радянською секретною службою СМЕРШ, а в листопаді перевезено до Лук’янівської в’язниці Києва.
Вільгельм Габсбург незадовго до арешту. Відень, 1946 р.
Фото зроблене в Лук’янівській в’язниці 1947р.
Менш як за рік 18 серпня 1948 року Вільгельма Габсбурга не стало, в свідоцтві про смерть причиною вказано двосторонній туберкульоз. Поховання було таємним і місце поховання не позначене, відомо тільки, що це Лук’янівський цвинтар.
16 січня 1989 його посмертно реабілітовано.
