Про це повідомляє повідомляє Посольство України в Чехії.

Читайте також: У Криму Сенцова і Кольченка намалювали під муралом з Путіним: фото

За інформацією посольства, спершу для показу виділили маленький зал, однак ще в переддень показу викупили усі квитки.

Керівництво кінотеатру перенесло проекцію в великий зал, помінявши місцями фільм про судовий процес над Олегом Сенцовим зі стрічкою "Волосся" Мілоша Формана, безперечною класикою світового кінематографу,
– йдеться у повідомленні. 

Після перегляду розпочалася дискусія, в якій взяли участь Посол України в Чеській Республіці Євген Перебийніс, дисидентка Петрушка Шустрова, політики Ян Ліпавський та Джаміла Стеглікова, кінокритики Тереза Шімікова та Вальтер Надь.

Говорили про те, яким чином можна допомогти українським політв'язням в Росії, "які важелі впливу доступні політикам, кінематографістам і звичайним громадянам".

Найважливіше – це міжнародна солідарність, про важливість якої писав і чеський президент Вацлав Гавел. Лише тиск міжнародної спільнота й безперервна увага до ситуації з політичними в'язнями в Росії можуть допомогти врятувати їм життя,
– зазначив Євген Перебийніс.

За що в Росії засудили Олега Сенцова?Українського режисера затримали на території окупованого Криму 11 травня 2014 року. Його звинуватили в підготовці теракту на півострові під час незаконної анексії Росією. Пізніше Сенцова звинуватили у зберіганні зброї та вибухівки.

У серпні 2015 року у Росії Сенцова засудили до 20 років ув'язнення в колонії суворого режиму в місті Лабитнангі. З 16 травня 2018 року режисер голодує з вимогою звільнити усіх українських політв’язнів, утримуваних у Росії та в окупованому Криму

Про це в коментарі ресурсу "Укрінформ" розповів міністр оборони Степан Полторак.

"Президент України доручив підготувати зміни до закону України, якими затверджуються військові статути, тому що у військових статутах визначається, як треба вітатися. Такі пропозиції готуються, і сподіваюся, що після виходу з канікул народні депутати приймуть це в цілому", – розповів Полторак.

За його словами, новий законопроект уже практично готовий.

Міністр також зазначив, що під час військового параду в День незалежності у Києві 24 серпня як військове вітання використовуватиметься "Слава Україні!" та "Героям слава!"

•  

"Слава Україні": звідки пішло гасло, історія гасла "Слава Україні!" / 24 Канал

Украинская пропаганда работает на всех парах и не собирается сбавлять обороты даже спустя столько лет после пресловутой «Революции достоинства». И это не лишено смысла: покрывать коррупцию, спад экономики, отсутствие социальных программ, провалы на Донбассе и вопиющей беспредел чиновников «на местах» от пристального взгляда населения «Незалежной» с каждым днём становится всё сложнее и сложнее.

Прокиевские СМИ вещают новости о чём угодно, только не о бедственном положении рядовых украинцев: «евроинтеграция», «декоммунизация», «перемога», «операция объединённых сил», «агрессия Кремля», «западные партнеры» – примерно так выглядит сетка сюжетов телеканала «Незалежной».

Удивительно, но киевским политтехнологам очень быстро стало ясно, что кормить столь отвратительной похлёбкой популизма, приправленного добротной щепоткой лжи и домыслов, зрителей уже нецелесообразно. Реакционная молодёжь и адекватные граждане давно «перекочевали» на просторы интернета, откуда и получают всю необходимую информацию относительно политических инсинуаций власти.

Удручающий фон, само собой, необходимо «перебить» позитивными новостями. В связи с этим на политической карте Украины совершенно внезапно возникла еще одна партия с непритязательным названием «Демократический топор», которая провела учредительное собрание 4 августа 2018 года в наиболее подходящем для данной публике месте – пивном ресторане «ВДоску». Но обо всём по порядку.

Впервые о «топористах» общественности стало известно еще в марте 2018 года во время выборов в общественный совет НАБУ. Тогда туда умудрились пройти несколько представителей движения с крайне неоднозначным названием «Демократический топор Орды». Впоследствии выяснилось, что «раскруткой» нового политического образования занимается целый спектр прокиевских блогеров-брехунов, в частности – Александр Нойниц и Антон Швец, а саму партию учредили прямо накануне голосования.

Впоследствии из названия исключили слово «Орда», видимо, из-за прямого соответствия образу неадекватных пропорошенковских интернет-троллей. Состав «Демократического топора» также крайне примечателен – в большинстве своём в него входят только те блогеры Украины, которые лично клялись в преданности «шоколадному королю».

Известная в «Незалежной» финансист и журналист Виктория Страхова так прокомментировала состоявшееся учредительное собрание киевских троллей: «Советую политическим журналистам использовать этот тест-прием: спрашивать как относятся представители демСокиры к Петру Первому Мальдивскому. Название ДемОрда мне нравилось больше - хоть коннотация с новыми мордами, пардон – лицами».

Уже сейчас можно смело заявить о том, что «Демократический топор» в первую очередь нанесёт рубящий удар не только по противникам Петра Порошенко и критикам киевского олигархата, но и обычным украинским пользователям социальных сетей и интернета, уставших от создания образа «солнцеликого и всемогущего шоколадного короля». Пропаганда на Украине крепчает и охватывает все больше информационного пространства, а значит – в скором времени не только на телевидении, но и в глобальной сети украинского сегмента не останется ни намёка на правду.

Шановні друзі! Запрошую Вас поставити свої підписи за відставку голови правління Суспільного телебачення З. Аласанії. Зокрема, запрошую тих, хто вже проголосував у фейсбуці і твітері. Зрозуміло, літо, відпустка, але для чистоти процедури потрібно трохи "мокрих підписів". Їх у цю неділю, з 12-00 по 13-00 біля пам'ятника Тарасу Шевченку в парку Т. Шевченка біля червоного корпусу Університету збиратимуть кілька хлопців, що вирішили підтримати слово ділом. Нагадаю про суть питання. 
Багато-хто серед громади обурювався політиці Суспільного телемовника під час ходи за створення Помісної Православної Церкви. Давайте спробуємо вирішити це питання в легітимний спосіб. Адже хороші ідеї найчастіше нищаться саботажем нагорі. Було б дуже сумно, якби це спіткало ідею суспільного мовленння, про яку говорять років з двадцять і під яку освоєно неймовірну кількість іноземних грантів.

У проекті хронограф на сайті EtCetera ми говоримо про тих людей, події та явища в історії України, про яких вам навряд чи розповідали в школі чи вузі.
Ви не повірите, але ще не так давно реально існували люди і цілі рухи, які хотіли бачити Україну монархією. Більш того, такі люди існують і зараз. Ви запитаєте: навіщо? Ну, по-перше, це красиво. Хто з нас не зворушувався англійською королевою, яка сама водить машину і розводить маленьких сосископодібних собачок? А дехто не просто зворушувався, а плекав мрію: от би й мені так. А по-друге… А по-друге, і це вже серйозно – нестачі в різного роду навколополітичних фріках у нас ніколи не було.
Утім, про все по порядку. Ідея української монархії народилася ще в роки Першої світової війни, в організації під назвою «Спілка визволення України». Її активісти сподівалися, що уряди Німеччини та Австро-Угорщини, які воювали проти Російської імперії, допоможуть Україні досягти незалежності.
Ідеалом політичного устрою майбутньої України для «Союзу» була конституційна монархія – вони вирішили, що на республіку німці з австрійцями просто не погодяться. А претендентом на престол бачили когось із австрійського імператорського дому. Найбільш підходящим варіантом здавався ерцгерцог Вільгельм Франц Габсбург, троюрідний племінник государя імператора Франца Йосифа. Так-так, того самого, якого засиділи мухи в знаменитій епопеї Ярослава Гашека про бравого солдата Швейка. Тим більше, що ерцгерцог Вільгельм співчував українському рухові і навіть служив у легіоні січових стрільців під ім’ям Василь Вишиваний. До речі, деякі кола української еміграції пророкували йому престол навіть після війни. Утім, сам Вільгельм Габсбург всі подібні пропозиції категорично відкидав.
Набагато ближче до реалізації своєї мрії українські монархісти підійшли в квітні 1918 року, коли вчорашній царський генерал Павло Скоропадський, не без підказки німецьких військових, що окупували Україну, згадав про своїх козацьких предків, розігнав законний український парламент – Центральну Раду – і оголосив себе гетьманом. Правда, монархія протрималася менше року і була зметена повстанням під прапором Української Народної Республіки. Скоропадському довелося емігрувати до Німеччини. Там він, однак, продовжував іменувати себе гетьманом і навіть на якийсь час об’єднав навколо себе українських монархістів. У свій час прихильником Скоропадського був навіть такий видатний мислитель, як основоположник українського консерватизму В’ячеслав Липинський.
Але вже через кілька років в гетьманському таборі почалися чвари і розколи. Прихильники Скоропадського ніяк не могли вирішити, яка саме монархія потрібна Україні – виборна чи спадкова. А у декого з них, за влучним висловом того ж Липинського, і зовсім стерлася межа між монархією і диктатурою. Зрештою, рух – і до того не надто численний – розвалився на кілька угруповань, які постійно гризлися між собою. А після того, як в 1957 році при загадкових обставинах (можливо, не без участі агентів КДБ) загинув син і спадкоємець гетьмана-невдахи, Данило Скоропадський, ідея українського монархізму померла і юридично. Дочка Данила від будь-яких претензій на престол публічно і безапеляційно відмовилася.
Проте монархічна ідея відродилася на початку 1990-х років, вже в незалежній Україні. Більш того, її навіть намагалися просувати в політику. Правда, як би це м’якше сказати, політику вже дуже маргінальну. Спочатку український престол намагалася спорудити Українська національно-консервативна партія. Ви чули про таку партію? Ото ж бо ж. З’явився і Союз гетьманців-державників, але він складається всього з кількох людей. У 2002 році якась ініціативна група відправила листа тодішньому Президенту Леоніду Кучмі з пропозицією відновити гетьманат. Кучма таке важливе послання чомусь проігнорував, і справа на цьому і закінчилася. Нарешті, на парламентських виборах 2006 року ультраправа партія УНА-УНСО раптово виступила з програмою якоїсь «сонячної революції», яка, на думку партійних ідеологів, мала привести до «третього гетьманату». Виборці не оцінили глобальність задуму – партія набрала всього 0,06%.
Загалом, з монархією в Україні якось не склалося…
Стоп! Здається, ми упустили найважливіший момент. Кого, власне кажучи, українські монархісти бачили на престолі рідної країни? О, повірте, це – чудові люди. Ось, наприклад, якийсь Михайло Карачевський-Вовк. Людина з таким чудовим ім’ям з’явилася у Львові в 1993 році. Він називав себе «великим князем Київським, Чернігівським і Карачевський», зводив свій рід від Рюриковичів і розповів, що приїхав з Франції. Князь навіть провів в місті «перший міжнародний форум відродження монархії в Україні». Перший форум, правда, виявився також і останнім. Зате сам «великий князь» ще довго роздавав направо і наліво графські і баронські титули. До речі, дарма смієтеся – Карачевському-Вовку вдалося «розвести» цілком серйозних людей. Наприклад, дворянський титул з його рук отримав тодішній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. На жаль, в середині 2000-х сліди «великого князя» губляться.
Приблизно одночасно з Карачевським-Вовком з’явився ще один претендент на український престол – «ясновельможний князь Аргутінський-Долгорукий, Аршакід», а «в миру» звичайний одесит Володимир Подгайнов. України йому здалося мало, тому він висловив претензії ще й на трон Вірменії. Утім, крім чвар з місцевими спадкоємцями дворянства, він нічим особливо не запам’ятався. Був ще якийсь «король Михайло» зі Львова, який проголосив себе прямим нащадком Данила Галицького. Цей персонаж називав себе главою «ордена українських монархістів», що з нього одного і складався. А на початку 2000-х громадський рух «Трон» відправив листа синові останнього австрійського імператора, Отто фон Габсбургу. Учасники руху написали, що вважають пана Отто єдиним законним претендентом на український трон і навіть присягнули йому на вірність. Уявіть собі, яке здивування викликав у 91-річного лояльного громадянина Австрійської Республіки такий лист! Габсбург відповів, що дуже задоволений і бажає щастя українському народу.
Але найбільш бурхливу діяльність розвинув на початку 1990-х якийсь громадянин Іспанії, який називав себе «королем України-Руси Олельком ІІ». Варто зазначити, що українським королем цей старий авантюрист став уже після того, як претендував на трони спочатку Чорногорії, а потім Греції – як ви розумієте, обидва рази невдало. До Олелька потягнулися різні авантюристи і дивні особистості з України, яким він щедро роздавав княжі і графські титули.
Найбільш наполегливим з них був якийсь Орест Карелін-Романишин.Після того, як у 1994 році Олелько відійшов в інший світ, Орест оголосив, що перед смертю король призначив його «регентом». Через якийсь час регентства йому здалося мало, і він коронував сам себе під ім’ям «короля Ореста І». Це дуже специфічна людина. Крім царственого титулу, він називає себе магістром декількох лицарських орденів, а також «митрополитом Карпатським». Утім, сан в християнській церкві не заважає королю сповідувати язичницьке вчення РУН-віри. Сам він ніякого протиріччя в цьому не бачить: мовляв, «я вірую в Бога всіх релігій, ні з ким не хочу лаятися». Орест стверджує, що навіть був в АТО, правда недовго: «Мені сказали, щоб я більше на фронті не з’являвся, оскільки дано завдання російським снайперам мене пристрелити». А ще кілька років тому король розповідав, що регулярно спілкується з інопланетянами.