Відомий український музикант і артист, лідер гурту “ВВ” Олег Скрипка заявив, що люди, які не можуть вивчити українську мову, мають низький інтелект і “соціально небезпечні”, тому їх варто ізолювати й навчати. Про це він сказав в інтерв’ю, опублікованому на сайті “Українська правда”.

“Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ, таким ставлять діагноз “дебілізм”. Треба їх відокремити, тому що вони соціально небезпечні, треба створити гетто для них. І будемо допомагати їм, як допомагають людям з вадами, на волонтерських засадах будемо співати їм “Володимирський централ””, – пожартував шоумен.

При цьому Скрипка додав: “Я не державний діяч, я мрійник, максималіст. Я хотів би жити у повністю україномовному культурному середовищі. Навколо себе я це реалізую –  я спілкуюсь з найкращими українцями, я беру на роботу в свій штат україномовних професіоналів.
Якщо люди не володіють українською, вони мають повне право шукати роботу в інших краях”.

Слова Олега Скрипки отримали великий резонанс у ЗМІ й соцмережах, зокрема в Росії.

Окрему заяву з приводу цього зробила директорка департаменту інформації МЗС РФ Марія Захарова.

“Це потрібно оформити у вигляді розтяжок і повісити від аеропорту “Бориспіль” до Хрещатика: “Вітаємо учасників “Євробачення”. Почувайте себе як в Європі: ми будуємо гетто для дебілів, які не говорять українською!” – написала щойно “розбанена” Захарова у “Фейсбуці”, втішившись, що Леонід Кучма був правий, коли назвав книгу “Україна – не Росія”.

Богдан Гордасевич: Але це ж правда! "Люди, які не можуть вивчити українську, мають низький IQ"
Як, до речі, щодо розтяжок, які військові з РФ пообтикали увесь Донбас - побажання Захарової втілили в життя.

http://novynarnia.com/2017/04/20/skripka-pozhartuvav-pro-getto-dlya-tih-hto-ne-mozhe-vivchiti-ukrayinsku-mzs-rosiyi-vidreaguvav/?aid=13P92Y.wghot

 Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча, дочка народної артистки України Ніли Крюкової та актора Анатолія Барчука

Про мовну психотравму і українське ґетто (FB)

Історія зі Скрипкою показала, що ще далеко не загоїлось там, де ми думали, що все позросталось. Знову раптово намалювалися «ми» і «вонтравми».

Вирішила вперше розповісти про власний досвід україномовності, який завжди здавався мені очевидним для всіх, але сьогодні я вперше засумнівалась, спостерігаючи за категоричною травлею Скрипки. І подумала, що, можливо, потрібно сказати про це публічно. Мій пост більше для російськомовних моїх френдів, які не мали подібного пережиття. До того ж для мене це великий і досі не пережитий біль, і частково пояснює, чому Олег, для якого українська, до слова, навіть є не рідною, а вивченою, міг зірватися на таку емоційну некоректну репліку.

Отже, більшість україномовних дітей мого покоління (особливо центру і сходу) у свій спосіб пережили травму своєї україномовності і знають, що таке бути частиною українського ґетто в російському мовному і культурному морі. Я закінчила російську школу (батько вважав, що мене треба русифікувати, щоб підготувати до життя)… І ось ця школа життя була настільки жорстокою, що я досі ношу в голові рани і синці.

Україномовність у Києві – це коли ти дитиною виходив за поріг своєї київської квартири до школи і відразу ж, відразу відчував крижаний залізобетонний опір середовища. Найм’якіший вияв цього опору – ти інтуїтивно знаєш, що починаючи з ліфта, скрізь – у магазині, у дворі, школі, піонертаборі – твоя українська – нєкстаті, що це виклик, провокація для оточуючих, недоречна демонстрація скелету у шафі, тупе настоювання на цьому скелеті.

Це коли в тролейбусі мама говорить до тебе, п’ятирічної, українською, а чоловік в стоптаних сандалях з сусіднього місця каже: «он реп’ях до сраки прицепился бл*дь. Сколько же вас сюда приперлось, рагулей».
Це коли ти називаєш своє ім’я, а тебе питають «А что за имя? Щирі украінци тіпа, да?»
Це коли мама твоєї найближчої подруги каже твоїй мамі: «Мирослава хочет поступать в Шевченка на филфак? А вот я расстреляла бы всех сразу там, это же рассандник национализма».
А твоя однокласниця, розповідаючи про поїздку в морський круїз розповідає: «С нами на корабле были дипломаты, интересно, что по-украински разговаривали.. Не все украинцы жлобы, в основном, но не все».
Це коли ти вступаєш в універ, потрапляєш нарешті в інше середовище (хоча б частково, маєш якусь підтримку) і твій сусід Володька, до якого ти заговорюєш українською, питає: «Мира, а ты можеш не вы*бываться? Ты же вроде бы нормальный человек».
Це коли тобі чотринадцять, і маму викликають на розмову в КГБ за програму «Маруся Чурай», а бабуся звечора навіщось напрасовує мамі нічну сорочку у торбу на випадок арешту.
Це коли директриса школи Зоя Сергіївна, викликавши маму до школи за якісь мої абсолютно невинні бешкети, какби вскольз на прощання каже: «Классный руководитель сообщила нам, что у вас в доме бывают гомосексуалисты и ранее судимые товарищи, поэтому я не знаю, что у нею там под чистенькой формой» (як розумію це про Параджанова сусіди настукали).

Одним словом, це тотально подвійне життя. Вдома – акторське письменницьке українське середовище, колядки, самвидав, в школі – ти російськомовна київська дєвочка, хтось інший, вдаваний, не ти.

І так десять років.

Ви думаєте, що все це абсурд, ідіотизм і це не боляче? Що це не травма? Чи це пережите і загоєне в мені?

Ви пишете пости про те, як сильно образив вас Скрипка своїм випадом? До речі, під час флешмобу #янебоюсьсказати я не раз думала про те, що всі сексуальні домагання, доторки дорослих чоловіків, різні посягання в підлітковому віці я навіть не згадую, хоч вони й були неодноразово.

Для мене все перекрила мовна травма.

Я і десятки україномовних людей пам’ятаємо кожну деталь, кожну підколку, хамство, кожен наш бій і кожну поразку на цих нескінченних барикадах.

Ви не повірите, але я бачу україномовних людей перед тим, як вони відкриють рота. Ми навчились бачити і розпізнавати одне одного без слів, по очах. Так мало нас завжди було. Таким малим був і далі є наш український світ.

Перед цією агресією в дитинстві ти безсилий, незахищений, крихкий, і тобі доводиться маневрувати, просити маму не говорити українською при дівчатах, бо дівчата кажуть, що це жлобство і ім’я твоє теж сільське. Мама у відповідь, лежачи з тобою в спальні, плаче в темноті і каже: «Як так? Як мені моя дитина може таке казати? Господи, за що мені таке?» – і ти відчуваєш, що твій світ розпинається в цьому мороці, відчуваєш, що єдина втіха – те, що цілу ніч ти не бачитимеш цього світу, школи, однокласників, маминих сліз, цієї всієї виснажливої битви, де ти наперед – жертва і тобі не хочеться жити.

Ясна річ, що ці наші травми і неврози ми всі якось пережили, відрефлексували, витіснили. У мене не буває ніяких істерик, ніякого ідіотського кидання грошей в обличчя російськомовній касирці.

Я не люблю сильних зворотів, категоричності, патріотичного пафосу, серед моїх найближчих друзів більше якраз російськомовних розумних людей.

Але мені хочеться, щоб мої російськомовні співвітчизники, сьогоднішні коментатори вчинку Скрипки ось ці мої травми і цей мій біль відчували, усвідомлювали, щоб вони у своїх оцінках, рішеннях, судженнях брали їх до уваги by default.

Після століть імперського котка варіант «а тепер давайте перегорнемо сторінку і з цього моменту хай буде мир, дружба, рівні можливості і політкоректність, а хто не погоджується з цим, той упоротий і національно озабочєний» – не працює. Це неможливо без проговорення, розуміння і усвідомлення вами того, що нам довелось пережити нам в кількох поколіннях.

Тому, дорогі мої російськомовні друзі, інтелектуали, блогери, любимі колеги. Перед тим, як судити Олега Скрипку – відчуйте, будь ласка, і наш біль, проникніться ним так, щоб ми це відчули. І тоді нас усіх попустить.

Скрипку жорстоко розпинати за його зрив. Мені зрозумілі причини цього зриву.

Олег один із тих, хто сам українізувався і став одним з кількох людей, які почали українське культурне відродження. Він бився і б’ється з цим опором шоу-бізнесового, медійного середовища довгі десятиліття. І це страшенно виснажливо, особливо коли ти кладеш на це життя.

Для Скрипки російськомовність – гірка реальність постколоніалізму, портал російської культури і, як би нам не хотілося це визнавати, частково пожива, клей для ідей русского міра і російської державності.

Я погоджуюся з ним у тому, що або наша національна революція поступово, нашими з вами спільними зусиллями, нашим порозумінням переможе, або між нами далі буде «трещина, замазанная густым пафосом». І вже наші діти, всі – і російськомовні, і україномовні – стануть одним великим ґетто в російському світі.

http://novynarnia.com/2017/04/21/ukrayinomovna-barchuk-pered-tim-yak-suditi-skripku-vidchuyte-bud-laska-i-nashi-psihotravmi/?aid=13P92Y.wghot

 Через рік після визволення з російського ув’язнення народна депутатка Надія Савченко заявила, що буде балотуватися на посаду президента України та братиме участь у виборах до Верховної Ради на чолі власної політичної партії.
Як передає “Новинарня“, про це вона розповіла про в інтерв’ю польському виданню “Krytyka Polityczna“.

“Я готова взяти на себе відповідальність за країну і виставити свою кандидатуру на президентських виборах. У парламентських виборах братиме участь моя політична сила. Боже, як жахливо це звучить із вуст політика…” – сказала Савченко.

За її словами, партія “Громадсько-політична платформа Надії Савченко” “допоможе демонтувати нездорову політичну систему, яка була створена 25 років тому, перебудувати державну архітектуру і дати людям шанси на зручне існування в її рамках”.

“Це буде симбіоз різноманітних систем, ми не будемо бездумно приймати або відкидати будь-які з них”, – сказала позафракційна депутатка.

На запитання, чому вона назвала партію своїм іменем, Савченко відповіла: “Тому що я не маю нічого більше. Це моя честь, і я ставлю її на терези”.

На репліку журналіста Павла Пеньонжека про те, що після повернення з Росії вона в президентських рейтингах мала 12%, а зараз – лише 1-2%, Надія Савченко відповіла: “Я не знаю, з якого космосу журналісти взяли ці цифри”.

За словами Савченко, торік соціологи вимірювали не її реальний рейтинг, а “образ”, створений ЗМІ, заявами президента, Юлії Тимошенко та інших політиків.

“Я визначаю свою підтримку, ходячи по вулиці… Зараз я можу ходити по вулиці безпечно. Реакції бувають різні: посмішки і запитання, неподобство і нейтральність. Проте я не боюся увійти в будь-який натовп і розмовляти з людьми без захисту. Я їжджу на метро. Це мій рівень підтримки”, – заявила Савченко.

Депутатка також сказала, що її переговори з ватажками “ДНР” і “ЛНР” пояснюються потребою “знайти творчий вихід з глухого кута, в який увійшли переговори в рамках Мінського процесу”.
При цьому Савченко визнала, що тонкощам дипломатії її навчає сестра Віра.

Читайте також:
Проект Савченко: хто і що за ним стоїть

Надія Савченко також сказала, що в 2013-2014 роках (коли вона була військовослужбовцем ЗСУ) так само пішла б на Майдан і в добровольчий батальйон “Айдар”.

Щодо повернення в армію, вона заявила: “Я дійсно хочу літати, але я повернуся до армії, коли в Україні все буде добре й Україна матиме таку армію, яка буде спроможна боротися. Все одно це треба зробити насамперед”.

Читайте також:
“Вам усім дадуть Героїв України”.
Подробиці бою, в якому Савченко погубила свій підрозділ
і потрапила в полон

Забуте інтерв’ю Савченко.
Перед полоном Надія хотіла звільнитися із ЗСУ й лаяла командування

Нагадаємо, у червні 2014 року Надію Савченко як бійця ЗСУ викрали бойовики “ЛНР” і передали російським спецслужбам, після цього Надію незаконно вивезли до РФ і обвинуватили в убивстві російських журналістів як артилерійську навідницю батальйону “Айдар”.

Поки Надія перебувала в російських СІЗО, вона – восени 2014 року – стала народним депутатом України як перший номер виборчого списку ВО “Батьківщина” та була обрана до складу української делегації в Парламентську асамблею Ради Європи, отримавши дипломатичний імунітет. Російське слідство обвинувачувало Савченко за статтями “вбивство” і “замах на вбивство”. Прокурори вимагали засудити її до 23 років позбавлення волі.

Під час судових дебатів у Донецьку Ростовської області Надія Савченко впізнала в одному зі своїх викрадачів Павла Карпова – помічника Владислава Суркова, радника президента РФ Путіна, який курирує сепаратистів на Донбасі.

З грудня 2014 року Савченко кілька разів оголошувала голодування на знак протесту проти утримання під вартою, через що опинялася в лікарні.

У грудні 2015 року бранка оголосила голодування “до кінця суду”.

Після того, як 3 березня суд у Донецьку Ростовської області не надав Надії останнього слова, вона оголосила сухе голодування.

До 8 березня Росія зволікала з дозволом українським лікарям приїхати для огляду Савченко в СІЗО Новочеркаська.

7 березня адвокат і консул, які відвідали Надію в СІЗО, заявили, що в бранки періодично виникає тахікардія, порушена терморегуляція, але вона планує виступити з останнім словом на суді 9 березня.

Із заявами з вимогою звільнити Надію виступили Євросоюз, держсекретар США Джон Керрі тощо.

22 березня російський суд у Ростовській області засудив Надію Савченко до 22 років ув’язнення в колонії загального режиму і штрафу в 30 тисяч російських рублів за “незаконний перетин кордону” при потраплянні до Росії.

Головною версією звільнення Савченко ще до завершення суду над нею був обмін на російських ГРУшників.
Капітана Євгена Єрофеєва і сержанта Олександра Александрова – спецпризначенців ГУР ГШ ЗС РФ – затримали після скоєння їхньою диверсійною групу теракту на Луганщині, що призвів до загибелі українського військового, і засудили в Києві до 14 років ув’язнення кожного.
Після цього Україна й Росія почали домовлятися про обмін. Щоб прискорити процес, захисники ГРУшників, як і раніше Савченко, відмовилися подавати апеляції на рішення суду.

Президент Петро Порошенко висловив припущення, що під час розмови з президентом РФ Володимиром Путіним 18 квітня їм вдалося узгодити алгоритм повернення Савченко.

29 квітня стало відомо, що Савченко заповнила всі документи на екстрадицію для відбування покарання в Україні.

25 травня 2016 року Надію Савченко обміняли на російських ГРУшників Єрофєєва й Александрова (хроніка дня). Президент РФ Путін підписав помилування, відзначивши в цьому роль українського політика Віктора Медведчука.

По прибуттю в Київ Савченко заявила в адміністрації президента: “Дуже добре, що є Мінські домовленості. Ми зробимо все, щоб вони виконувалися“.

Надалі вона вдалася до низки неоднозначних кроків, зокрема спробувала очолити протестний рух матерів полонених українських військових та оголошувала голодування, вимагаючи від влади в Києві звільнення заручників та не відмовляючись під час голодування від вина.

Також Савченко їздила до Мінська на сеператні переговори з ватажками “ДНР” і “ЛНР” та в Донецьк – на зустріч із полоненими.
Через це рейтинг депутатки різко впав, її виключили із фракції “Батьківщина”, зі складу делегації в ПАРЄ та спробували усунути від держтаємниці в Комітеті з питань національної безпеки і оборони.

При цьому, використовуючи гроші з фонду на своє визволення, депутатка здійснила десятки міжнародних вояжів – у Канаду, США, Францію, Німеччину, Індію тощо.

Надія Савченко очолила політичний рух “РУНА“, але невдовзі була виключена з його лав. Після цього вона разом із помічниками увійшла в маргінальну партію “Наступ”, яку після цього перейменували у “Громадську платформу Надії Савченко”.

http://novynarnia.com/2017/05/25/krute-pike-savchenko-cherez-rik-pislya-zvilnennya-vona-yde-v-prezidenti-vimiryuyuchi-reyting-na-vulitsyah/?aid=13P92Y.wghot

Нещодавно з’явилася інформація про просування українських військових на Донбасі. Майже кілометр території звільнили на Світлодарській дузі в Донецькій області. Утім, це далеко не перший подібний випадок цього року. Військові експерти запевняють, що з 2015 року українські бійці повернули вже десятки квадратних кілометрів української території. «Донбас.Реалії» розбиралися, як і чому відбувається так званий «повзучий» наступ.

Сенсаційна новина: українські військові просунулися на передовій. Про це першим на своїй сторінці на Facebook написав волонтер з Дніпра Юрій Мисягін.

«З причини безперервних провокацій і обстрілів з боку супротивника деякий час назад піхота 53-ї бригади була змушена добряче пройти вперед. Дебальцеве стало ще ближче на 1 кілометр», – написав волонтер.

Хоча потрапити на нові позиції Збройним силам України поки не вдалося, у Міністерстві оборони не спростовують інформацію про просування.

«Якщо підрозділи вступають у бій з противником – можлива контратака. І тоді можливо, що певні території можуть переходити з рук у руки і це абсолютно зрозуміла річ для тих людей, які знаються на цій справі. А загалом же хочу зазначити, що мова йде про Світлодарську дугу», – прокоментував представник Міністерства оборони України з питань АТО Олександр Мотузяник.

Світлодарська дуга – стратегічно важлива територія

Це не перший прорив вперед українських військ на цьому фронтовому відрізку за останні півроку. Зураб Чихелідзе – заступник командира «Грузинського легіону», зараз перебуває у військовому госпіталі у Києві. Але в грудні 2016 року був на фронті: звільняв нову ділянку української землі.

«Це було зроблено без пострілів. Складність була в тому, щоб зробити це непомітно й раптово, а вся та територія була замінована», – каже військовослужбовець ЗСУ Зураб Чихелідзе.

Тоді, згадує військовий, контроль над новими висотами на Світлодарській дузі значно спростив роботу його підрозділу на передовій.

«Це висота, яка дає нам можливість спостерігати за територією і вже стовідсотково мати уявлення про ворога. Спостерігати за їхніми пересуваннями. Щоб у нас була інформація про те, що вони роблять і як вони це роблять», – каже військовослужбовець ЗСУ Зураб Чихелідзе.

Військові експерти ж пояснюють: просування українських бійців на передовій відбувається за рахунок «сірих зон» – територій, які раніше не були зайняті жодною зі сторін конфлікту. Цей процес розпочався взимку 2015 року.

Тоді в лютому спеціальний підрозділ Національної гвардії України «Азов» провів «Широкинську операцію». У результаті – лінію фронту від Маріуполя відсунули і відгородили приморське місто від обстрілів.

Чотири напрямки наступу ЗСУ

Всього ж експерти виділяють чотири основні напрямки, за якими просунулася українська армія.

Найбільша з чотирьох ділянок, які зайняли українські військові, –Приазовська, зауважують військові аналітики. Їм вдалося взяти під повний контроль село Широкине на півдні Донецької області і змістити лінію фронту на схід від Водяного, Пищевика і Павлополя.

Друга ділянка – район Докучаєвська. Бійці фактично впритул наблизилися до цього міста, підконтрольного бойовикам. Третя – Авдіївка. Тут військові повністю відбили у бойовиків так звану промзону. Також під вогневий контроль потрапила стратегічно важлива Ясинуватська розв’язка.

Остання важлива ділянка – Світлодарська дуга. Тут військові повернули Новолуганське, на кілька кілометрів просунулися в напрямі окупованого Дебальцева і зайняли сіру територію в районі Попасної. У Луганській області таких маневрів практично немає. У цьому регіоні дві сторони розділяє природний бар’єр – ріка Сіверський Донець.

Дані про так званий «повзучий наступ» української армії журналісти програми «Донбас.Реалії» отримали від військового експерта Михайла Жирохова. За його підрахунками, загальна площа територій, звільнених таким чином – від сорока до п’ятдесяти квадратних кілометрів.

«Увечері, якщо це стандартна тактика, висуваються до найближчої посадки, яка не контролюється бойовиками, наш взвод, або два взводи і окопуються. Вранці бойовики опиняються перед фактом, що це вже наша територія», – пояснює військовий експерт Михайло Жирохов.

«Жаб’ячі стрибки» крізь «сірі зони»

Тактика «жаб’ячих стрибків», як ще називають подібні дії військових, дозволяє зберегти життя бійців, оскільки просування зазвичай відбувається без застосування зброї. Але сьогодні, як зазначають аналітики, така тактика практично вичерпала себе.

«Зараз такі «сірі зони» майже скінчилися. Тепер, щоб десь щось змінити, ти маєш посунути супротивника. Саме тому і виникають ці бої під Світлодарськом в районі висоти 220 і під Авдіївкою, в районі Ясинуватського блокпосту», – зауважує військовий журналіст Юрій Бутусов.

Авдіївська промзона – бойова точка, яка стримує противника – військовослужбовець

Журналісти програми «Донбас.Реаліі» побували на одній з передових позицій в Авдіївській промзоні, де українській армії якраз і вдалося відсунути бойовиків. Сталося це під час останнього масштабного загострення цієї зими.

Кілька місяців тому ця територія перебувала під контролем бойовиків. Зараз це передовий рубіж захисту, який ще на кілька сотень метрів відсунув бойовиків від будинків мирних жителів.

«Це саме така бойова точка, яка стримує противника і обороняє місто Авдіївку», – говорить військовослужбовець ЗСУ Антон.

Утім, бойовики не припиняють спроб повернути втрачений клаптик землі. Калібрами, дозволеними Мінськими домовленостей, не обмежуються, кажуть військовослужбовці.

Військовий: це дуже важливо, хоча б метр своєї землі людина повернула

На відміну від Авдіївської промзони, визнають опитані нами експерти, більшість «сірих зон» не мали особливого стратегічного значення. Але у військових свій погляд на це питання.

«Це дуже важливо, тому що це дає мотивацію: хоча б метр своєї української землі людина повернула. Це дає дуже велику мотивацію і для нього це важливо. І що він не дарма там сидить», – зауважує військовослужбовець ЗСУ Зураб Чихелідзе.

У Міноборони України просування української армії в «сірій зоні» порушеннями Мінських домовленостей не вважають. Аргумент – нові позиції не порушують меж, встановлених угодою. Крім того, військові контролюють навіть менше, ніж дозволено, адже окуповане бойовиками місто Дебальцеве, згідно з документом, теж повинно залишатися під захистом українських бійців.

https://www.radiosvoboda.org/a/28514775.html

Децентралізація: великий шанс для малих міст України (друга частина)

Виступ Президента України у Королівському інституті міжнародних відносин «Бій за Україну: лідерство і солідарність»

19 квітня 2017 року 

Вельмишановний Др. Робін Ніблет,

Ваші Високоповажності,

Пані та панове,

Дозвольте розпочати зі слів подяки.

Це справжня честь для мене виступати сьогодні в Королівському Інституті міжнародних відносин.

Хочу подякувати вельмишановній аудиторії за ваш щирий інтерес до України.

Але найбільше я вдячний за вашу підтримку і солідарність з нашою державою.

Адже це не лише наша боротьба проти російської агресії і «умисного привласнення території».

Це наша спільна боротьба за майбутнє Європи.

Це і майбутнє Вільного Світу – світу, який вірить, що свобода – це справжня річ, а не пастка, аби тримати інших під контролем.

Світу, який заснований на «силі права», а не «праві сили».

Світу, який допомагав нам жити в мирі впродовж десятиріч.

Донедавна, на жаль.

Дорогі друзі,

Всі ми усвідомлюємо складність викликів, які стоять перед нами.

Світ скотився в лихі часи.

Стільки проблем кинули нам виклик – і тероризм та зростаючий радикалізм, і ксенофобія та міграція, і розповсюдження зброї масового знищення та зміна клімату.

Автократичні лідери почуваються вільними порушувати права людини та міжнародне право.

Вони проявляють повну неповагу до наших вимог і закликів до миру.

Відтак немає нічого дивного в тому, що багато спокушаються.

Спокушаються вибирати ...

 Між цінностями - та так званим «прагматизмом».

Та між дотриманням міжнародного права та умиротворенням.

Багато хто вважає, що це питання часу, і все залагодиться та повернеться до нормального життя – ніби нічого й не було.

Боюся, що такого не станеться.

Все зрештою таки повернеться до нормального життя.

Та це вже буде нова нормальність.

Пам’ятаєте, що сказав великий британець, Вінстон Черчіль, в січні 1940 року – на ранньому етапі другої світової війни:

«Кожен з них сподівається, що якщо він достатньо погодує крокодила, той з'їсть його останнім.

Всі вони сподіваються, що шторм минеться, перш ніж прийде їх черга стати його поживою.

Але я боюся, - я дуже боюся - шторм не минеться.

Він бушуватиме, він ревітиме, все більш голосно, все більш широко».

Є місце, де ці правдиві слова є сьогодні такими ж очевидними, як на той час в Об’єднаному Королівстві.

Це місце - Україна.

І є крокодил, якого дехто, якщо не багато хто, охоче б нагодував удосталь сьогодні, щоб убезпечити своє завтра.

Багато вважають, що тільки-но Росія буде нагодована, вона перестане більше становити загрозу.

Дозвольте не погодитися.

У Росії нема проблеми з голодом.

У неї є світоглядна проблема.

Вона не вірить у такі речі як демократія та права людини.

Вона вірить у такі речі як «світове домінування» та «зони впливу».

Вона не грає за правилами.

Вона вірить лише в одне правило: «Росія перемагає. Завжди. Попри все».

Ви бачите це в політиці. Ви бачите це в спорті.

Ви бачите це у реальності фейкових новин, яку вона намагається нав’язати нашому світу.

Відомий британський публіцист та телепродюсер Пітер Померанцев сказав про це найкраще: «Ніщо не є правдою, і все є можливим».

Це і є насправді їхньою ідеологією.

Не дивно, що замість того, щоб давати відповідь на нагальні виклики, які підривають глобальний порядок, Росія використовує їх у власних інтересах.

Ось, що ми називаємо «гібридною війною».

Вона є гібридною, бо не знає кордонів і має багато облич.

Дезінформація, агресивна пропаганда, умисне зламування та брехня є лише її маленькою частинкою.

Москва не стільки відкидає світовий порядок.

Вона намагається побудувати альтернативну реальність на основі альтернативних цінностей:

Тиранія замість демократії.

Нетолерантність замість поваги.

Гра з нульовим результатом замість безпрограшної.

Вона порушила Будапештський меморандум, стороною якого є і Об’єднане Королівство.

Вона порушила все, що можна в наших двосторонніх угодах, у яких Росія визнавала та гарантувала суверенітет і територіальну цілісність України.

Вона порушує свої незліченні обіцянки сьогодні -  у рамках Мінського процесу.

Жодного ефективного припинення вогню.

Жодного звільнення заручників та нелегально затриманих осіб.

Жодного доступу для міжнародних гуманітарних організацій.

Жодна інша сторона за це не відповідальна. Окрім Росії.

Вона продовжує направляти в Україну російські війська, важке озброєння та амуніцію.

Вона перетворила Крим у найбільшу в світі військову базу.

Вона залишається глухою до вимог та аргументів про мир.

У нас нема миру з однієї причини:

Росіяни не зацікавлені в досягненні миру.

Вони зацікавлені в отриманні контролю.

Я це знову відчув у понеділок, коли разом з Канцлером Меркель і Президентом Олландом мав телефонні переговори з Президентом Путіним.

Це був ще один вияв порожніх обіцянок Москви.

Це був ще один вияв їхнього відношення: «якщо ви хочете миру, можете його мати: але лише на наших умовах».

Жодних компромісів. Лише право сили.

Це підтверджує, що у нас немає іншого виходу як шукати миру завдяки силі, а не умиротворенню.

Дорогі друзі,

Часом я чую як запитують: чому нам слід перейматися Україною?

Щоб було зрозуміло: я не маю на увазі Держсекретаря Тіллерсона, з котрим у мене була чудова телефонна розмова минулого тижня напередодні його зустрічі з Путіним.

Я вважаю, що політична та дипломатична Америка має чітке бачення щодо ролі України.

Російська пропаганда заявляє, що Росія «просто хоче бути собою».

Вона також стверджує про зіткнення цивілізацій, у якому «Захід зайшов аж надто далеко».

Перше, немає ніякого «зіткнення цивілізацій», а є зіткнення світу правил та світу грубої сили.

Ми, українці, зробили вибір на користь світу правил – і нас за це карають.

Перемога чи програш у цій битві стане прецедентом, який переважить шальки терезів у ту чи іншу сторону.   

Друге, Україна є інвестицією у безпеку всіх. Включаючи Росію.

Україна не може бути переможеною.

Але успішною вона може стати лише за допомоги своїх союзників.

А процвітаюча і стабільна Україна – це процвітаючий і стабільний регіон.

Третє, Україна – це тест на те, чи дійсно Захід занепадає (як твердить Росія).

В Україні відповідають не на «українське питання».

Відповідають на «європейське питання».

Четверте, Україна є безцінним активом у сфері ядерного нерозповсюдження.

Якщо про гарантії Будапештського меморандуму для України забудуть, то який урок візьмуть для себе нації, які роздумують над тим, щоб стати ядерними?

І нарешті, п’яте, Україна – боєць.

Якщо Вам потрібен той, хто керується принципами, а не страхом, то гляньте на Україну.

Щорічно на оборону ми витрачаємо 5% нашого ВВП – більше, ніж деякі члени НАТО.

Сьогодні українська армія займає 8 місце в Європі.

Це єдина армія, яка не лише стикнулася з російською агресією, але й здатна її ефективно стримувати.      

Завдяки їй Ви можете почуватися в безпеці.  

Вона утримує агресію осторонь від ваших домівок.

Чи не про це західна спільнота має насамперед турбуватися та розуміти?

Думаю, що має.

Вона також має розуміти, що Кремль одержимий своїм імперіалістичним минулим.

Прагнення Росії до гегемонії не зупиниться в Україні.

Вчора це були Придністров’я та Грузія.

Сьогодні – Україна та Сирія.

Хто ж наступний?

Дозвольте повторитися: це не проблема голоду, але світогляду.

Світогляд Росії відмінний не лише від нашого, але й від радянського.

Радянський Союз думав за схемою «ми – хороші, а вони – погані».

Натомість лідери Кремля думають по-іншому.

Їхня лінія така: «якщо вони погані, то нам дозволено бути поганими також».

Візьміть це до уваги. Подумайте над наслідками.

Дорогі друзі,

Мій заклик дуже простий.

Нам необхідні три речі.

1. маємо бути сильними.
2. маємо бути єдиними.
3. і маємо бути сильними та єдиними постійно.

Це наша формула перемоги, протиотрута агресії.

Що нам ще потрібно, так це ваша надійна підтримка реформ в Україні.  

Нелегко трансформувати країну під час війни і проти спроб Росії дестабілізувати Україну.

Однак ми робимо свою справу і робимо це результативно. Для нас завданням останніх трьох років було стати кращою країною.

Щоб слідувати цим шляхом, нам також важливо збереження санкцій проти Росії.

Не вірте тим, хто твердить, що санкції нічого не дали.

Найголовніше, менше вбитих українців, і це далеко не нічого.

По-друге, якщо б не санкції та новонароджена українська армія, російські танки стояли б значно глибше в Європі.   

Путін розпочав свою «кампанію» в Україні з відчуття безкарності.

Завдяки санкціям та готовності України відбиватися, він почав вагатися.

І він має прийти до відчуття невідворотності.

Невідворотності спільної відповіді Заходу.

Всі агресори світу повинні знати – вони будуть відповідати за свої злочини.

Україна виконує свою частину. Бореться проти війни.

Будьте сильні, єдині та підтримуйте Україну!

І, будь ласка, пам’ятайте мудрі слова Маргарет Тетчер:

«Причиною війн є не накопичення озброєнь.

Вони стаються, коли агресор вірить, що може досягти своїх цілей за прийнятну ціну».

Дякую

http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-ukrayini-u-korolivskomu-instituti-mizhnaro-41022

Саміт "Великої сімки": шестеро проти Трампа

Дональд Трамп продовжує подорожувати Європою на кшталт "слона в порцеляновому генделику": після скандального виступу на саміті НАТО в Брюсселі він не менше оскандалився під час саміту "Великої Сімки" на Сицилії.

Напередодні чергового саміту G7 багато журналістів та політиків висловлювали певні сумніви щодо місця, яке було обране для проведення цього заходу. Справді – чому саме Сицилія? Чому саме цей регіон Італії – мало не найбідніший в цій країні? Цей острів нині – просто хрестоматійний приклад того, що буває, коли уряд не бореться з корупцією, з кумівством, не вкладає гроші в розбудову інфраструктури та не створює умови для інвестицій. З іншого ж боку – можливо, саме тому треба було, аби лідери семи найпотужніших економік світу зібралися саме тут. Аби нагадати собі, як важливо дотримуватись розроблених ними ж правил – тих правил, які нині стали не до вподоби новому американському президентові.

Читайте також: Трамп із Меркель обговорили Україну: стали відомі теми

Trump first!

Щоправда, навряд чи Трамп або бодай хтось інший з цих лідерів мав нагоду побачити всі ті злидні. Від проблем та негараздів повсякденного сицилійського життя їх надійно відгороджували аж цілих сім тисяч охоронців, а містечко Таорміна, в якому проводився саміт, розташоване високо на горі. Туди веде одна вузька дорога та інша, ще вужча – додолу. Є ще фунікулер, але він не працює.

Руїна старовинного грецького театру Таорміни – ласе місце для сотень тисяч туристів: звідси можна насолоджуватися краєвидом острова аж до самого вулкану Етна. Саме він, цей театр, став кулісою для традиційної спільної світлини, яку робили для керівників країн та урядів "Великої сімки" – і кулісою для чергового дипломатичного скандалу "імені Трампа": американський президент, який в Брюселі, пробиваючись наперед, відштовхнув прем’єр-міністра Чоргогорії, тепер знову так заквапився стати перед усіма, що штовхнув уже... канцлерку ФРН Ангелу Меркель. Здається, в нього якісь проблеми з власним "его" – він всюди намагається ствердити свою особу: чи то від невпевненості, а чи то від страху, що хтось його затьмарить. Яке там ще "America first"? "Trump first!" – так буде правильніше...

Трамп любить штовхатися. Цього разу "під руку" президентові США на саміті G7 потрапила Ангела Меркель

І так само, як він завжди біжить фотографуватися поперед усіх, – так і висловлюватися новий американський президент теж бажає першим, а всіх інших тоді вже можна й не слухати. Про що б не йшлося – про світову торгівлю чи про кліматичний захист, про міграційну хвилю чи про протидію світовим загрозам на кшталт "ІД" та Росії – Дональд Трамп все знає краще, тому до інших прислухатися не квапиться.

Подібна поведінка вкрай засмучує партнерів. У тому ж німецькому уряді щодо питання кліматичного захисту ще напередодні зустрічі панував чистісінький розпач.

В нас немає жодної надії домовитися,
– зізнавалися німецькі представники.

І вони цілком мали рацію: шість країн "Великої сімки" зобов'язалися у 2018 році повернутися до так званих "Паризьких угод" – Трамп це відмовився робити. Він ще під час своєї передвиборчої кампанії встиг назвати світове потепління "фейком". Тож колеги офіційно "надали йому час, аби поміркувати про цю можливість". В перекладі з дипломатичної мови – тепер вони чекатимуть, доки рак на горі свисне.

8:1

Насправді, формулювання "шестеро проти Трампа" – трохи неправильне, бо на саміті були присутні ще й лідери Євросоюзу – президент Ради Європи Дональд Туск та очільник Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. Ці двоє доклали чимало зусиль, аби якось загасити постійні суперечки та конфлікти, бодай назовні продемонструвати єдність "Сімки" – дарма. Тому що європейські учасники саміту так само, як канадець Джастін Трюдо та його японський колега Сіндзо Абе, дійшли між собою згоди майже в усіх пунктах повістки денної. Новачки – президент Франції Емануель Макрон, прем'єрка Великої Британії Тереза Мей та гостинний хазяїн зустрічі, прем'єр Італії Паоло Джентілоні, також швидко "вписалися в колектив". І лише Дональд Трамп не те, що був проти всіх – ні, просто він "грав сольну партію", не звертаючи ні на кого увагу. Це вже його звичний стиль.

Читайте також: G7 повинна продемонструвати єдність щодо конфлікту в Україні, – Туск

Скажімо, переговори щодо улюбленої теми Трампа – міграції, є насправді тісно пов'язані з переговорами щодо найгіршої для нього теми – світової торгівлі. Тому що масову міграцію з Африки німці та французи мають намір стримувати розширенням торгових зв'язків з африканськими країнами. Недарма президент Франції Макрон, щойно переїхавши до Єлисейського палацу, здійснив візит спочатку до Берліна, а одразу звідти полетів до Малі. Трамп же, як відомо, вільній світовій торгівлі не довіряє і бажав би її обмежити (тих же німців він встиг назвати "дуже поганими" за те, що ті є лідерами світового експорту). Та ж історія – з Лівією та з багатьма іншими африканськими державами: вони бажали б розвивати свою торгівлю з Європою та Америкою, аби заробляти більше грошей, аби їх громадянам не доводилося жити в злиднях і вони не дивилися б в бік "Європи обітованної", а от Трампові це не до вподоби, в нього – свої резони.

Щоправда, здається, в Таорміні знайшлась принаймні одна тема, з приводу якої і Дональд Трамп, і всі інші учасники все ж таки дійшли згоди. Це – боротьба з міжнародним тероризмам та протидія Росії (так-так – це не дві теми, це – одна й та ж сама). Тут ні в кого ні з ким особливих суперечок не виникло: з терористами боротьбу буде посилено, а Путінові пообіцяли нові санкції, якщо він не забереться геть з Донбасу та не поверне Крим, як належить, Україні.

Читайте також: Галопом – до Європи, або Як Трамп і Меркель виховують Путіна

Сестра таланту

Тож загалом підсумковий документ саміту G7 цього року вийшов напрочуд коротким – якихось там шість сторінок. Щоправда, загальновідомо, що довжина тексту не є показником його якості, набагато важливішим є сам зміст як такий. Короткий і, як зазначають деякі коментатори, нібито розгублений текст підсумкового комюніке з Таорміни, у першу чергу, позначає нову геополітичну реальність, новий порядок, до якого світ має ще звикнути. В цій реальності більше нічого не є постійним, ні в чому немає певності – навіть у клубі наймогутніших країн світу, які поділяють спільні цінності та інтереси. Якісь, здавалося б, непохитні принципи та константи раптом починають хитатися. Якісь інші, що були вже поховані історією – вигулькують знову на поверхню. І в цьому – "набуток" не самого лише Дональда Трампа. Просто світ вчергове почав змінювати своє обличчя.

http://24tv.ua/samit_velikoyi_simki_shestero_proti_trampa_n823095

Школи майбутнього: дайте дитині свободу

Британське почуття гумору і перші наслідки помаранчевої революції. П'ять швейцарських послів розповіли, чим їм запам'ятався Україна 

Українські прикордонники відзначають професійне свято