Шановні пані та панове!

Високоповажні представники дипломатичного корпусу!

Дорогі українці!

Вчора пізно вночі я повернувся з Берліну. Позитивно і по-доброму вражений тривалою, багатогодинною, дружньою, відвертою та змістовною розмовою з Канцлером Німеччини Ангелою Меркель. Це надзвичайно важливо, що в особі цього видатного європейського лідера Україна має надійного друга й партнера.

Після переговорів українська делегація завітала до Оранієнбурга, до меморіального комплексу на території колишнього концтабору Заксенгаузен. Там ми вшанували пам’ять жертв нацизму – тих українців, тисяч українців, так само як і представників інших народів, які там утримувались. За свідченнями, ще навість досі остаточно не встановленими, там загинуло від вісьмидесяти до ста тисяч.

Це саме той табір, де закатували Олега Ольжича, де утримувалися Ярослав Стецько та Степан Бандера.

Неначе  місток у часі: батько Степана Бандери, греко-католицький священик отець Андрій, як стверджують історики, похований саме у цьому лісі. Тут наприкінці 30-х років минулого століття московсько-комуністичний режим на п’яти гектарах землі влаштував справжнє пекло. Тут більшовики протягом чотирьох років замордували десятки тисяч людей.

Символічно, що після закінчення Другої світової табір Заксенгаузен не закрився, він перейшов у розпорядження НКВС,  проіснував після війни ще цілих п’ять років. Утримували та мордували там не лише колишніх членів нацистської партії, але й німецьких соціал-демократів, і просто незадоволених впровадженням комунізму у Східній Німеччині… І навіть своїх – колишніх радянських військовослужбовців, які пройшли полон і очікували черги на Сибір, куди їх прирік Сталін.

Побувавши вчора в Заксенгаузені і стоячи сьогодні тут у Биківні, ще і ще раз усвідомлюю, відчуваю кожною клітиною  людожерську подібність нацистського та сталінського режимів.

Нагадаю, парламентська асамблея ОБСЄ вісім років тому ухвалила дуже важливу резолюцію про їхню тотожність. Вона навіть запропонувала запровадити спільний день пам’яті жертв сталінізму та нацизму.

Ось чому, якщо хто не зрозумів, протягом останніх років в Україні і було проведено декомунізацію.  Ось чому відбувся так званий «ленінопад». Ось чому очистилася карта України від імен її катів та душогубів. Ось чому оновилися таблички з назвами вулиць.  Комуністичним ідолам нема і не буде місця в нашій країні.

І без підконтрольних ФСБ-КДБ соціальних мереж мій український народ теж здатен прожити. І, до речі, закон про заборону георгіївських стрічок я теж підпишу, щойно він надійде до мене із Верховної Ради. Чому? Тому, що це не є символікою Другої світової, це символіка  - символ агресії проти України 2014-2017 років. Тому що обвішані цими стрічками бойовики вбивають наших воїнів кожного дня і ночі. І прямо зараз, поки ми з вами тут, вони теж цілять в українських воїнів! Врешті-решт, на жаль ця Росія своєю політикою по відношенню до України сама поставила стрічку поза законом.

Дорогі українці!

Як Президент вже втретє відвідую Національний історико-меморіальний  заповідник «Биківнянські могили». Раніше бував тут як народний депутат і просто громадянин. Але місце таке, що кожного разу хвилюєшся і переживаєш як вперше.  А тепер – і поготів. Адже нині ми відзначаємо вісімдесяті роковини масових політичних репресій 1937-1938 років.

Ще не встигли українці вийти з коми після влаштованого Сталіним геноциду-голодомору, як Кремль розпочав нову екзекуцію, котра в історію увійшла під назвою Великого терору в СРСР. 

Биківнянський ліс – далеко не єдине місце в Україні, де виконувалися і перевиконувалися так звані ліміти на масове знищення людей – на розстріл або на ув’язнення в таборах ГУЛАГу. Але це чи не найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч невинно убієнних. Сюди розстріляних привозили прямо вантажівками, іноді цілими колонами. В архівах збереглися покази одного із працівників НКВС, які той дав вже наприкінці восьмидесятих. Він розповів як ночами в Київському обласному управлінні НКВС розстрілювали людей у підвалах внутрішньої тюрми, а вночі «вантажили на машини, спеціальними кліщами брали за шию та за ноги, закидали в кузов з бортами». Потім накривали брезентом і вивозили на поховання до Биківні. Мертві тіла гасилися вапном, присипалися ґрунтом. Для чого вони це робили? Вони думали, не буде жодних слідів злочину.

Десятки років Радянська влада приховувала страшну таємницю Биківні.  А тим часом знаходилися відчайдухи, які навіть в умовах радянської диктатури насмілювалися вимагати правди. Так як це робили наші шістдесятники Лесь Танюк, Алла Горська та Василь Симоненко. 

Горська та Симоненко були вбиті. Танюк пішов від нас нещодавно, на двадцять п’ятому році незалежності. Лесь Степанович залишив спогади про те, як від шкільного завуча із Биківні вони дізналися, що ж тут насправді сталося. Як втрьох пішли оглядати місцевість. Як Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці, простреленим у потилицю черепом. І як дорогою назад Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил».

Влада намагалася списати цей злочин на нацистів, ніби тим своїх бракувало. Та навіть брехлива версія була маловідома широкому загалу. Чергову спробу прорвати завісу мовчання, того разу вже вдалу, в середині восьмидесятих зробив київський журналіст Сергій Кисельов. Його доволі смілива як на той час, стаття в «Литературной газете» викликала шквал публікацій в українській пресі, додала енергії та наснаги іншим громадським діячам, які вимагали визнання злочину, покарання та покаяння.

Україна має знати імена особистостей, які боролися за правду і справедливість, тому мій обов’язок – говорити про них. 

Сьогодні я не можу не згадати ще про одну людину. Буквально днями відійшов у вічність Євген Грицяк, царство йому небесне. Він – один із очільників легендарного Норильського повстання в таборах ГУЛАГу, яке політичні в’язні підняли невдовзі після смерті Сталіна. Його подвижницьке життя доводить, що серед українців завжди були герої, здатні чинити опір найжорсткішій диктатурі. Цитую спогади: «Коли почався штурм військами МВС захоплених в'язнями табірних зон, і солдати та офіцери поливали повстанців свинцем з автоматів й кулеметів, українські патріоти відбивалися камінням. А коли й воно закінчилося – заспівали свій гімн «Ще не вмерла Україна».

Вони вірили в нашу майбутню незалежність. Ми здобули її в 91-му, ми захистили її 2014-му, ми боронимо її зараз. Ми остаточно порвали з радянським і пострадянським минулим, впевнено тримаючи європейський курс.

Точно так, як показував компас Миколи Хвильового: «Геть від Москви! Дайош Європу!»

Днями в офіційному віснику Європейського Союзу очікується офіційна публікація рішення про запровадження  безвізового режиму для українських громадян. А опівночі на 11 червня перший українець, в паспорті якого не буде візи, перетне державний кордон в напрямку однієї з європейських країн. В тому числі, звичайно ж, і дружньої нам Польщі.

Биківнянський ліс – місце нашого спільного болю з поляками. І сьогодні я так само схилю голову і покладу квіти до пам’ятного знаку польських поховань. Тут разом з українцями спочивають і тисячі польських патріотів, розстріляних за наказом Сталіна.

Прошу вшанувати пам’ять всіх, хто лежить і тут, і в численних братських могилах та табірних цвинтарях по всій колишній імперії – всіх жертв політичних репресій. Оголошую хвилину мовчання…

Слава Україні!

http://www.president.gov.ua/news/vistup-prezidenta-na-ceremoniyi-vshanuvannya-pamyati-zhertv-41502

У День журналіста Президент Петро Порошенко зустрівся з представниками ЗМІ та привітав їх із професійним святом. Глава держави наголосив, що журналістика в Україні насправді стала четвертою владою, а серед заслуг журналістів – ініціатива із повернення української мови в український медіа-простір.

Петро Порошенко наголосив, що підписав Закон щодо частки державної мови у засобах масової інформації та подякував представникам ЗМІ за пропозиції про запровадження квот і повернення української мови в українські медіа.

«Тут пальму першості готовий віддати вам. Це ваша ініціатива і ваші пропозиції, які я тільки підтримав. Народні депутати блискуче спрацювали і я мав велике задоволення та високу честь підписати (Закон – ред.)», - сказав Президент.

Президент зазначив, що цим рішенням українська мова з-поміж інших мов стала захищеною в Україні. «Ніхто не проти, щоб з екранів (телебачення – ред.) лунали інші мови, але неприпустимо, щоб частка української мови на будь-якому українському каналі складала 15, 20, 25%. Слава Богу нам вдалося це захистити», - зазначив він.

«Єдине, що можу констатувати – журналістика в Україні насправді стала четвертою владою. Ігнорувати журналістів на сьогоднішній день неможливо і небезпечно. Це дуже важливо і це теж наша спільна перемога. Дуже хотілося б, щоб наша журналістика була об’єктивною, щоб дотримувалися стандартів журналістики. Впевнений, що у вас це виходить і вірю – так буде й надалі», - звернувся Глава держави до присутніх на зустрічі.

Президент окремо подякував вітчизняним журналістам, які пліч-о-пліч з українськими воїнами дуже ефективно ведуть війну із захисту українського інформаційного суверенітету, територіальної цілісності і правди, та справжньої української незалежності. Також він окремо відзначив воєнних журналістів – тих, хто знаходиться на передовій, ризикуючи власним життям та робить чесні об’єктивні репортажі про ситуацію на фронті. «Правда з фронту цінується найбільше, тому при визначенні державних нагород ми вирішили в першу чергу надати перевагу тим, хто бере участь не в інформаційній війні, а тим, хто понюхав пороху на лінії зіткнення, у фронтових окопах шукає правду і ризикує життям», - зазначив Петро Порошенко.

 

Президент також вручив нагороди журналістам за вагомий особистий внесок у розвиток вітчизняної журналістики, багаторічну сумлінну працю, високу професійну майстерність та з нагоди Дня журналіста. Зокрема, орден «За заслуги» ІІІ ступеня отримала журналіст Наталія Нагорна.

У свою чергу, Наталія Нагорна зазначила, що за її нагородою стоїть значна робота всієї редакції, а ще більше велика кількість загиблих людей і сльози їхніх близьких. «Хочу вам побажати стати Президентом незалежної України, який закінчить війну. Моя мрія зняти сюжет про перемогу найближчим часом», - додала вона.

Забута перемога УНР: похід Болбочана на Крим. Чонгарський бліцкриг

18 квітня 1918 року війська УНР під командуванням Петра Болбочана прорвали більшовицькі укріплення на Чонгарі і рушили на звільнення Криму. До 99-річчя однієї з найвидатніших кампаній Української революції 1917–1921 років до вашої уваги матеріали із циклу «Забута перемога». Цього разу йтиметься про ту саму знамениту перемогу на Чонгарі.

Поки німецькі колони 18 квітня 1918 року йшли на штурм Перекопу, на південь від Мелітополя продовжували наступ українські частини. Після падіння міста єдиний «червоний» фронт у Північній Таврії розвалився: Всеволод Петрів писав, що весь простір між залізницею і морем «кишів дрібними перемішаними загонами». Петро Болбочан розумів, що, якщо дати більшовикам можливість перегрупувати свої сили і закріпитися за Чонгаром, захоплення Сиваша стане набагато складнішим завданням. Тому, поки основні сили Кримської групи облаштовувалися в місті, авангард із кінноти та моторизованої піхоти з бронемашинами продовжив наступ на південь, буквально повиснувши на хвості «червоних», які відступали. Борис Монкевич писав про це:

«Їхньою метою було самим зайняти Сиваш до того моменту, поки більшовики встигнуть зайняти окопи і приготуватися до оборони. Тому всі зусилля наших авангардних частин були спрямовані на те, щоб ворога, який відступав, відштовхнути в бік Азовського моря. З цією метою всі ворожі частини, що відступали до моря, були залишені в спокої, натомість звернена вся увага на загони, які намагалися пробитися до Сиваша, щоб перешкодити їм у цьому».

У другій половині дня 18 квітня українські та німецькі підрозділи вступили в бій із «червоними», що займали позиції в Якимівці. Загони Івана Федька і Георгія Кочергіна були вщент розгромлені, при цьому був знищений і їхній бронепоїзд, оснащений майданчиком з бомбометами. Уцілілі червоногвардійці, зібравши провіант, відступили до Новоолексіївки, а потім, давши гак через Генічеськ, – до Сальківського перешийку, що з'єднує Чонгарській півострів із материком.

Хоча Борис Монкевич і пише, що вся дорога на південь була вільна від ворога, а Кримській групі протистояли лише невеликі загони більшовиків, які «кидались з боку в бік», темп наступу сповільнився. Найімовірніше, українсько-німецький авангард увечері 18 квітня натрапив на радянську оборонну лінію на Сальківському перешийку, перед якою загін червоногвардійців під керівництвом Петра Грудачева розібрав залізничні колії. Вранці 19 квітня взяти позицію з ходу не вдалося. Але Федько, отримавши в той же день звістку про падіння Армянська, залишив Чонгар і відбув зі своїми військами до Джанкоя, так що або ввечері, або вже наступного дня станція Салькове була взята і українські частини увійшли на Чонгарський півострів. Отримавши звістку про це, Болбочан 20 квітня відіслав з Мелітополя на південь всю піхоту, доручивши Петріву пізніше перегнати до Криму ешелони.

Але перед цим відбулася зустріч українського та німецького командувачів. Болбочан був змушений, як молодший за чином, відкрити Роберту Кошу мету своєї експедиції і визнати його верховенство в разі проведення спільних операцій. Кош відмовляв Болбочана від прориву через Сиваш, пропонував йому дочекатися понтонів або взяти німецькі бронепотяги. Але той відмовився, оскільки прагнув досягти Севастополя першим, а до того ж, зовсім не збирався штурмувати Чонгарські позиції в лоб. За спогадами Монкевича:

«Болбочан ще в Мелітополі був підготовлений до того, що йому доведеться переправити через Сиваш ударну групу на човнах. З цією метою взяті з Мелітополя човни, захоплені у більшовиків, які всю дорогу ремонтувалися, озброювалися і готувалися до спуску».

Однак головною зброєю українців були не катери, а інформація. Після захоплення 15 квітня «дроздовцями» Якимівки телеграфне сполучення між Кримом і Таврією було порушене. Але на той час це було звичайною справою, так що в Сімферополі особливого значення обриву зв'язку не надали, вважаючи, що Мелітополь все ще тримається. Командири розгромлених загонів, які пробилися до Криму, не могли чітко окреслити стан справ і своїми неточними показаннями в штабі в Джанкої вносили ще більшу плутанину. В результаті ці загони були визнані дезертирами і відіслані до столиці для розформування і суду.

На Сиваській оборонній ділянці, зрозуміло, знали про прорив фронту під Мелітополем, але «червоні» не усвідомлювали масштабів катастрофи, що спіткала їх, і вже точно не очікували побачити українців на Чонгарі так скоро.

Якби цього було мало, Кримська група захопила в полон одного штабного більшовика, який знав шифр. Тепер кілька разів на день Болбочан відсилав до Сімферополя туманні донесення, що, мовляв, фронт перед Сивашем прорвали, але «радянські» частини відходять в порядку, зберігши навіть бронепотяги. За словами Монкевича:

«Не маючи інших відомостей, «Штаб Оборони Кримської Республіки» змушений був цьому вірити, хоча постійно категорично вимагав подробиць. Болбочан у таких випадках переривав розмову і цим ще більше збивав з пантелику Штаб Оборони, який не знав, чи вірити цьому повідомленню, чи ні. Поїхати назустріч відступаючим ніхто не хотів після того, як одна група сміливих поїхала з Сиваша для пошуків штабу армії і налагодження зв'язку з ним – і не повернулася, і не подала досі ніяких відомостей».

Більше того, згадував Петрів, більшовицьке командування навіть віддавало суворі накази Болбочану відходити організовано й очищати тили від «бандитів, які в декількох місцях зіпсували залізницю». Загалом, прибуття українців на Чонгар стало для «червоних» сюрпризом.

У ніч на 21 квітня головні сили Кримської групи зосередилися в Новоолексіївці, а авангардні частини пройшли весь Чонгарський півострів і вийшли до передових радянських позицій, місцями маскуючись, а місцями видаючи себе за більшовиків, які відступають. Завдяки цьому вдалося оглянути «червоні» укріплення і намітити маршрут десантів. Оскільки полк Федька готувався до контратаки на Джанкой, міст через Сиваш захищав лише невеликий загін. Однак і цього могло бути досить, оскільки міст мав бути замінованим.

Але вранці 21 квітня в обох сторін щось пішло не так. За спогадами Никифора Авраменка, у світанковому тумані українські солдати помітили початок мінування мосту чотирма червоногвардійцями на чолі з Леонідом Літуненком і відкрили по мосту «шрапнельний і кулеметний вогонь». Артилерійська перестрілка тривала цілий день. Паралельно Болбочан змінив початковий план штурму Сиваша: замість десанту з катерів він вирішив захопити міст за допомогою дрезини.

Для цього в штаб викликали командира першої сотні Запорозького полку Петра Зілинського-Содоля, який вже заслужив репутацію «найвідважніший зі сміливців». Відібравши 20 найкращих бійців, озброєних ручними кулеметами, він дрезиною пізно вночі з 21 на 22 квітня проскочив передмостові укріплення і в'їхав на міст. За ним повним ходом рухалися два бронепотяги.

На кримській стороні більшовики почули перестрілку бронепотягів із передовими заставами і відкрили загороджувальний вогонь з гармат по мосту, але в цей момент дрезина Зілинського досягла берега, закидавши захисників ручними гранатами. Потяги артилерійсько-кулеметним вогнем підтримали атаку. Висадившись, піхота вибила більшовиків з окопів і відразу ж стала готувати їх на випадок контрнаступу. «Червоні» побігли. Паніка була настільки сильною, що відступаючи більшовики з двох мін зуміли підірвати тільки одну, та й ту не дуже вдало. Другу міну українці вчасно скинули у воду. Згідно з Монкевичем:

«Болбочан поставив у той час на іншому кінці мосту батарею і наказав стріляти в разі контрнаступу. Разом з тим наказав переправлятися частинам групи на іншу сторону. З огляду на те, що залізнична колія на мосту була зіпсована вибухом міни, козаки просто на руках через міст і греблю почали переносити кулемети, вози, гармати. Спішно пересувалася піхота, кіннота і на ранок позиції на лінії ст. Таганаш були закріплені за українським військом».

Започаткована наспіх спроба «червоних», які схаменулися, відбити Таганаш (нині – Солоне Озеро) у Кримської групи не увінчалася успіхом, і вранці 22 квітня Болбочан твердо стояв на кримській землі. Невелика група більшовиків потрапила в полон, були захоплені 30 кулеметів, маса гвинтівок і півбатареї знарядь з кіньми.

У середині дня нарком закордонних справ Росії Георгій Чичерін надіслав до Берліна ноту протесту:

«Просування до Криму є істотним порушенням Брестського миру, адже є вторгненням в межі Радянської Республіки. Вторгнення загрожує нашому Чорноморському флоту, що може спричинити зіткнення, викликані інтересами самозбереження флоту. Народний комісар закордонних справ сподівається, що подальше просування військ у Криму буде припинене, і просить німецький уряд повідомити негайно про подальше».

Тим часом Болбочан наказав наступати на Джанкой вже наявними силами, не чекаючи переправи через пошкоджений міст інших частин. З Таганаша він телеграфом зв'язався з Кошем і поінформував його про успіх. Той, не повіривши, послав бронепотяг для оцінки ситуації, а сам наказав Болбочану залишатися на зайнятих позиціях. Але Болбочан відповів відмовою і не пропустив німецький бронепотяг через Сиваш. Німці, у свою чергу, спробували затримати в Мелітополі ешелони Петріва, однак безуспішно. Це був перший, і, на жаль, не останній українсько-німецький конфлікт у Криму.

У будь-якому випадку Кримська група рушила вперед і, до вечора 22 квітня, змітаючи перед містом більшовицький заслін, увійшла до зайнятого німцями Джанкоя.

Сергій Громенко – кримський історик і публіцист, кандидат історичних наук

https://www.radiosvoboda.org/a/28522021.html

У пам’ять про кардинала Любомира Гузара, засновника Ініціативної групи «Першого грудня»

Трамп і Паризька угода: що втратили Сполучені Штати Аналітика 02.06.2017

Любомир Гузар був патріархом-кобзарем, а не церковним чиновником



05.06.2017 14:50