Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це.
Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Мій народ

Мій народ – старий сивий дід,
Що живе на цій землі кілька тисяч літ.
Сидить собі на призьбі, у вуса посміхається,
Час від часу із малечею пограється.
Люльку натопче, казку розкаже,
Одне слово мовить – наче вузлом зав’яже.
Пишається жовтою нивою, милується синім небом,
І всіх пригощає солодким медом.
Мій народ – бабуся старенька,
Одним – ніжна бабця, іншим – ласкава ненька.
Пахне пирогами та любистоком,
За великою родиною доглядає дбайливим оком.
Мій народ – дядько працьовитий,
Добре роботу робить і хоче добре жити!
Має сильні руки, велике серце має,
На роботі – горить, на весіллі – гуляє!

Та посіяли дівки льон, та посіяли дівки льон,
Ти Ярина-Марина, жена-бариня моя, дівки льон.

Мій народ – жінка у хустині.
Була привітною колись, привітною лишилась нині.
Всього їй досталося – і добра, і лиха!
А вона в радості – гучна, у нещасті – тиха.
Мій народ – це наші хлопці кремезні,
Колись такі носили чуби довжелезні.
Тепер чубів немає, але кожен і без чуба –
Гнучкіший від лози, міцніший від дуба.
Мій народ – красуні-дівчата.
У інших таких мало, а в нас таких багато!
Червоніють від сліз, рожевіють від сміху,
Своїми ласками дарують неймовірну втіху.
Мій народ – діти веселі –
Щастя кожній родині, радість кожній оселі.
Хочуть усе вміти, прагнуть усе знати,
Люблять свою маму, поважають свого тата...

Та не вродило дівкам льон, та не вродило дівкам льон,
Ти Ярина-Марина, жена-бариня моя, дівкам льон.
Ох і вродило гірчаки, ох і вродило гірчаки,
Ти Ярина-Марина, жена-бариня моя, гірчаки.

Мій народ розкиданий по всьому світу.
І на чужині в нього виростають чужі діти.
Чужій землі дарує свій талант і своє вміння,
Але ж у цій землі лишилося його коріння!
Мій народ знову може стати кращим –
Незаляканим, незатурканим і неледащим...
Усміхнеться братам, сестрам і собі самому,
Знову стане господарем власного дому!

А чужії хлопці – дураки, а чужії хлопці – дураки,
Ти Ярина-Марина, жена-бариня моя, дураки.
Бо хотять з нами ночувать, бо хотять з нами ночувать,
Ти Ярина-Марина, жена-бариня моя, ночувать.
А наші хлопці не велять, а наші хлопці не велять,
Ти Ярина-Марина, жена-бариня моя, не велять.

Самая короткая предвыборная программа

1.     Правление должно быть президентско – парламентское (атаманско-старейшинское). Должна быть программа одного человека, за которую он отвечает, за которую голосует народ и через 4 года спросит по пунктам - если не выполнил – НАХ с пляжа,- и отмазки что кто-то мешал – не прокатят!  А когда правит кучамала – результат –минимальный и ответственности - 0.

2.     Из этого следует что нужно сократить и число депутатов  до 5 от каждой области (а не по партийным спискам как сейчас) чтоб они защищили каждый интересы своей области и своих конкретных избирателей, принимали решения самостоятельно, а не группировались вокруг «спонсоров» и бизнес-групп.

3.     Обязать депутатов и чиновников «ходить в народ» в прямом смысле. Поскоку они очень далеки от их жизни. (это не просто встречи там, а например поездка в общественном транспорте, желательно в час пик, а так же день жизни в какой нибудь среднестатистической семье, еще лучше в селе, чтоб он мог поближе ознакомится с жизнью, желаниями, чаяниями и проблемами простого люда. (эта мысль мне пришла сегодня в автобусе, когда я наблюдал простых людей, их разговоры, размышления, проблемы - я ведь обычно езжу в маршрутках – там контингент как бы побогаче немного)

4.     Лишение всяких привелегий, поскоку даже самый ярый борец за народ, окунувшись в блага этих привелегий, обеспеченной и богатой жизни, а также искупавшийся во власти уже перестает думать мозгами среднестатистического гражданина и «удаляется от народа».

5.     Обязательное бронирование не менее 30% квоты представителям левых партий (коммунистам, социалистам и т.п. пропорционально их результатам на выборах). Поскольку только эти партии минимально представлены олигархами и в программах максимально приближены к простым социально незащищенным людям а всилу отсутствия средств на пиар результат их невысок. Но внутренняя организация их гораздо лучше (случайных людей меньше).

6.     Первоочередными задачами поставить – окультуривание, одухотворение  народа, пропаганда здорового образа жизни (во всех средствах массовой инфомации - госфинансирование на это должно быть приоритетным!), принципов чести, добра и морали а также невелирование садизма, насилия, алкашества, низменных качеств и подлости. (на телеэкранах счас полно говна и пропоганды крутости этого говна).

7.     Ввести прогрессивный налог на сверхдоходы. Начиная к примеру от   10 000 грн/мес. Ведь эти миллионы и миллиарды не олигархами заработанные,- а теми тружениками, что на них работают или попросту принадлежат народу, которому недоплачивают З/П (зарплата металлугрга или шахтера в других странах в 10-ки раз больше а продукция стоит одинаково на мировых рынках, то есть эта сверхприбыль идет в карман олигарху). Налог на доход должен расти в геометрической прогрессии (будут скрывать - скажут оппоненты - а установить премию налоговикам относительно взымания таких крупных неплательщиков и развязать руки - тогда и мелкосредний бизнес спокойнее вздохнет - смысл то в охоте за ними уменьшается,- когда есть крупная рыба).  И усилить надзор за фармацевтами насчет нереальных цен – стоит раз простудится - дыра в семейном бюджете.

8.      Усилить ответственность за тяжкие нарушения и преступления. За езду в нетрезвом виде, например – забирать права сразу пожизненно. За доказанные (в суде присяжных причем) изнасилования, убийства, издевательства над детьми (кстати отдельная строка) – публичная порка (не как в Иране забрасывание камнями конечно, но тоже ощутимо) и пожизненный карцер на хлеб и воду. Хулиганов и алкашей на грязную неквалифицированную общественную работу.   Пойманых первый раз на взятках медиков, преподов и госслужащих – лишать половины имущества, второй раз - всего.

И ЕСЧЕ  к коммунистам до сих пор предвзятое отношение и вешание старых ярлыков, типа сталинизм, репрессии, голодомор, дифицит, стадность, цензура и т.п. Хочу заметить , что счас все это не возможно, а значит можно использовать только их плюсы, которые безусловно были!

Социализм (коммунизм)	Теперишняя демократия
+  социальная направленность, защищенность слабих слоев населения и просто человека; отсутствие резкого классового неравенства; доступное жилье, работа, учеба, медицина, отдых, развитая сеть доступних культмассовых заведений (спорт клубы, секции, площадки, лагеря, санатории, и т.д.	+ разнообразие товаров, свобода выбора, если есть деньги; говорить можно что угодно, кому угодно и сколько угодно, только толку от этого НЕТ!)))
- дефицит хороших разнообразных и качественных товаров, услуг.	- страх перед будущим и за свою жизнь (среднестатистического гражданина), безнаказанность, распущенность и вседозволенность, принцыпы выживания  вместо человеческих принцыпов и духовности.

Итак при наличии рыночной экономики этот последний минус социализма отпадает. Значит социализм более полезен для простого человека чем демократия и бардак. Ведь если правит толпа – порядка быть не может, значит нам нужен выбираемый типа атаман (президент заморское слово и не подходит) с которого можно спросить, а он должен не посрамить свою честь если взялся тянуть такой воз  - а иначе – «пожизненная ганьба»!)))

[ Читать дальше ]

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України. Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків,  що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем  для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача,  в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити  частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св.Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка  вже  14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські кулемети.. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні  втрати склали близько 150 чоловік,  більшовики втратили вдвічі більше.

 Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо  замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна Рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців.  На   перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані  представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже   через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді  близько 2,5 тис. делегатів  представляли 1.732.444 українських військовиків.  З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові  розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольнихзмаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же  утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще заукраїнську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах. Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й  Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта  Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал  Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин.  Визнав Центральну раду, розробив план  створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

 Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати  й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта»,  дорвавшись до влади,  використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в  урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%,  потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%,  в останні  роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

 У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії  якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

 П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

Невже рік минув з того самого невдалого понеділка? Не будемо писати про покращення життя, бо за цей рік ми мали б стати розумніше, краще і мудріше. Кажуть же: те що не вбиває робить нас сильніше.
Чи стали ми такими?
 Спіймала себе на тому ,що вчора знов зачепилася зі своїми на тему хто гірше Юля чи Ющенко. Тобто як були дурнями так і лишились, треба вперед йти,
а ми все гальмуємо
спілкуємось з вами є спільні теми інтереси вподобання , нащо нам і той і інший екс лідер. Обоє вони мали шанс, даний нами, і обоє не використали його задля нашої України і це безперечно. Ми замість того щоб крокувати назустріч новим цікавим людям,особистостям, прото людям і простому цікавому життю, зловживаємо нашою єдністю тим що ще переходимо на якись прострочені(в даному випадку) особистості. У нас, серед нас є багато достойних, чому ж мий досі не навчились примножувати їхні достойності своєю підтримкою?
Хочеться жити серед «своїх» - серед однодумців, колег по роботі, близьких та рідних людей, а ми наші внутрішні проблеми прив’язуємо до якихось віддалених прізвищ та людей – «чужих» нам людей. Чим руйнуємо здорову свідомість і зачиняємо двері у краще майбутнє України.
Поясню.
Наприклад, папа Кості Пофігенко дав хабара вчителю математики Симоненку,аби той завищив сину бал. У здоровій свідомості цей факт не дискредитує ані Костю, як успішного учня, ані його папу як чесну і порядну людину, ані викладача Симонека як викладача. Вся ця багатофакторна ситуація дискредитує оцінку з математики мого сина,бо він навчається з Костею в одному класі. І саме це є проблемою для моєї родини.
Якщо ми станемо вирішувати цю проблему у контексті особистостей її учасників, то врешті решт, з’ясується, що Костя дуже здатний хлопець але неуважний, його папа не може приділяти йому більше уваги бо багато працює, тому хоч якось намагається зробити життя сина легшим,аніж дісталося йому. А вчитель - бідний вчитель, та ще й директор вижимає гроші щомісяця.
Тобто у такому форматі проблема дуже складно розв’язується, і найпростішим її розв’язком буде такий, як і у родини Пофігенків.
А якщо підійти до неї «егоїстично»,тобто в рамках своєї родини, то достатньо лише більше приділити уваги якості знань сина і менше реагувати на оцінки. Звісно це важко,але тільки в цьому випадку проблема розв’язується повністю,а не зависає над вашою родиною на довгі роки так як вона зависає над родиною Пофігенків. А тепер порахуйте скільки в Україні таких Пофігенків. І що їх було менше за часи правління №1,2,3 чи 4? Ні, вони поступово розмножувались.
Коли ми розбираємо політиків , глузуємо з їх, ненавидимо, ми переходимо на ті самі особистості і віддаляємося від реальної проблематики. Ні, глузувати, звісно, треба , але не зловживати цим, бо відчуваєш себе повним віслюком. Та і за країну соромно, хоча в тому нема нашої …чи є? знов плутаємось… не просто так же найтупіший віслюк зайняв найвищий пост у Державі, з кого ж тоді складається така Держава?!
І так до нескінченності … Ні, не можна брати на себе відповідальність за всю Державу, а от за родину треба!!! Робіть це з любов’ю. Дбайте про свій маленький світ і тоді він віддзеркалиться на всю Державу. А з огидними «чужими» віслюками і боротись не прийдеться-самі пообвалюються.
І головне: не гальмуйте єднання з «чужими», якщо зовнішні проблеми ваших родин однакові!
Єднайтеся задля їх подолання спільними силами, а не задля скиглення під піффко.
З цього приводу хочу додати, що майдан підприємців був більш якісним ніж помаранчевий, не через результат, а саме через ту егоїстичну складову, яка організувала його, і відсутність особистостей, яка об’єднала. Не вистачило тільки досвіду аби зробити ці єднання, задля подолання суспільних проблем, переможними(адже в першому випадку перемога поступово перетворилася на поразку).
Але зараз він є!

Автор - один з провідних українських дійсно фахових політтехнологів Сергій Гайдай. Це треба прочитати. Очень скоро молодые и активные сообразят: если попасть в политику мирным путём невозможно, стоит пинками выгнать тех, кто не хочет уйти по-хорошему Как отправить на свалку нынешнее поколение украинских политиков, заменив их принципиально другими? Заметьте – не новыми, а именно другими. Политическая система периодически подбрасывает нам новых персонажей. Но действуют они по-старому. В итоге новое поколение украинских политиков ещё опаснее и вреднее для страны, чем предыдущее. Они циничнее, ненасытнее и с более жёсткой хваткой. Сегодня украинское государство устроено несправедливо. Чем ближе ты к власти – тем у тебя больше способов богатеть и быть защищённым законом и от закона. А чем дальше – тем ты беднее, и тем меньше стоит твоя жизнь. И даже закон тебе не поможет. Справедливости – вот, чего на самом деле хотят люди, а вовсе не дружбы с Россией или Европой, и не закона о том, на каком языке говорить – на русском или украинском.Как тем, кто может и хочет менять нашу жизнь, идти во власть? Легальногосоциального лифта в политику нет. Есть только чёрный ход. Система пускает лишь тех, кто готов жить по её правилам. У неё есть тысячи уловок и способов, чтобы сохранить себя и нейтрализовать контрэлиту, готовую заменить существующий политический класс. Прежде всего это наше с вами невежество и податливость мифам. Миф о том, что политика –грязное дело и в политику идут только ущербные граждане, состоявшиеся или успешные – аполитичны. Это как анекдот о парне, который сам ел торт, а остальным говорил, что он невкусный. Зачем власти новые поколения конкурентов? Лучше пусть думают, что это дело не для них. Миф о деньгах: для взятия власти нужны большие деньги олигархов. Говорят, у простого народа нет денег на политику. На самом деле есть! Нужно только убедить простых граждан в необходимости вложить «свои кровные» в политику и суметь собрать их вместе. Посмотрите, что происходило на Майдане. Можно, конечно, верить в мифы про американские деньги, но без реального запроса на перемены в стране ничего бы не было. Это подтверждают и события в России. 24 декабря на проспекте Сахарова в Москве собрались десятки тысяч людей. Деньги на аппаратуру для митинга, оборудование сцены и транспорт нашлись через соцсети после публикации поста о сборе пожертвований на организационные расходы.Миф о гражданской войне. При словосочетании «государственный переворот» украинцы приходят в испуг. В их представлении переворот – это потрясения, стрельба, беспорядки и разруха. Этому нас научили «историки». Этот миф как никогда выгоден любому правящему классу. Как бы неэффективно и преступно они ни правили страной, народ не должен хотеть реализовать своё священное право на восстание. Граждане должны бояться любых переворотов. И тогда правящий класс может чувствовать себя безнаказанным. Но государственный переворот можно назвать и по-другому – смена власти, замена старой политической системы на новую, смена политических элит, кардинальное преобразование государственной системы. Так вот, если за это возьмутся профессионалы, имеющие управленческий опыт, которые хотят защитить себя и будущее своих детей, его можно будет осуществить без особых потрясений для граждан страны. Запрос на перемены, как и на таких героев, в обществе есть. В течение этого года я наблюдаю, как создаются дискуссионные клубы людьми, далёкими от политики, но готовыми перейти от слов к делу. В «Фейсбуке» рождаются движения, готовые диктовать власти свои условия. Участники не только ведут дискуссии в сети. Они выходят на уличные акции, заявляя о своих требованиях Возможно, наши Навальные уже «зреют» в сети. И, возможно, у нас появится настоящий лидер, подобный Саакашвили, который благодаря наличию политической воли в течение восьми лет последовательно менял криминальную и коррумпированную Грузию на Грузию, где уважают закон. Таких лидеров нам не хватает? Но это не значит, что их нет. Посмотрите, сколько в Украине мудрых, опытных бизнесменов и руководителей. Есть и молодые люди, чьи мечты не о покупке «бентли» и постройке «маетка» в пригороде столицы, а о новой Украине. Загнанным в угол этой властью, им не останется ничего иного, кроме как взять на себя ответственность за будущие перемены. Призыв к справедливости и люстрации класса коррупционеров будет одним из ключевых, который поддержит большинство украинцев. Знаете, сколько отважных и сплочённых одной идеей людей нужно для больших перемен? Достаточно будет пятерых. Иместа вакантны.

Источник: Фокус

та ще й українською мовою:

Павло ТИЧИНА  - без цензури (особливо актуально в період нищення ордою українського народу)

Я УТВЕРЖДАЮСЬ

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Щоб жить — ні в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Московіє! Мене ти пожирала, 
як вішала моїх дочок, синів
і як залізо, хліб та вугіль крала…
О, як твій дух осатанів!

Ти думала — тобою весь з'їдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в траву… 
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Сини мої, бандерівці, вкраїнці,  
я буду вас за подвиг прославлять,—
ідіть батькам на допомогу й жінці,
дітей з ярма спішіте визволять! 

На українських нивах, на московських, 
на білоруських — я прошу, молю! — 
вбивайте ворогів, злодюг злодійських,
вбивайте без жалю!

Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу їх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Повстань! І з ран — нове життя заколоситься, 
що з нього світ весь буде подивлять,
яка земля! яке зерно! росиця! — 
Ну як же не сіять? Як відсіч ворогу не дать! 

І я сіяю, крильми розгортаюсь,
своїх орлів скликаю, кличу, зву…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Ще буде: неба чистої блакиті,
добробут в нас підніметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житі,
заводи загудуть…

І я життям багатим розсвітаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову…
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

Я єсть народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка біда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвіла.

Комунофашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь! 
Тобі ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.