хочу сюди!
 

Людмила

49 років, риби, познайомиться з хлопцем у віці 46-60 років

Замітки з міткою «життя»

Зачароване АТБ

У місті явно діють якісь потужні чарівники і відьми, адже вони зуміли зачарувати ціле АТБ. Бо як ще пояснити той факт, що куди б я в цьому супермаркеті не йшов, все одно опиняюсь біля полиць з шоколадками?

А як пахне ваша ностальгія?

Купив нещодавно собі ноутбук. З усього мого комп'ютерного різноманіття (включаючи давно померлі зразки) - це найпотужніша річ. Навіть деякі ігри тягне.

Але диво техніки, у кращому разі, вмикається кілька разів на тиждень на пару годин увечері. Часто просто стоїть на столі із закритою кришкою. Чому? Не особливо є коли і, що найголовніше, не цікаво.

Комп'ютер і НЕ ЦІКАВО! Я мацаю свій лоб, але не знаходжу ознак психічної гарячки. Чомусь стає сумно, бо, здається, у мені щось померло і те, що померло, ніколи більше не оживе.

А от колись... Колись, у часи юнацької молодості, комп'ютер для мене був релігією. І це той випадок, коли ти молишся на Бога, якого собі не можеш дозволити.

У 90-ті та і трошки в нульові моя сім'я жила бідно. У 90-ті бували дні, коли не могли купити хліба, а взимку грілись відходами з олійниці (шолупина з соняшника). У нульові стало краще, з їжею проблем не було. З технічних пристроїв удома був телевізор та радіоточка, де вдень сварились депутати, а ввечері навіщось співав Степан Галябарда.

Уперше комп'ютер я побачив у школі, на уроці інформатики. Тоді цікаво було все, навіть гратись з кольором шрифтів у Ворді. А ще малювати в Пейнті якісь абстракції, заповнюючи все однотонним кольором та виводячи жирні лінії.

Та найзахопливіше було грати в шашки. Цим я та мої однокласники займались, коли нас пускали в Комп'ютерний Храм на перервах чи після уроків, бо в кінці кожної партії пьюпіл, який вирвав перемогу в штучного інтелекту, мав за щастя побачити фото оголеної жінки. Ця гра стояла на всіх машинах у класі, до речі. Хто її встановив - досі невідомо, але нехай не впаде на нього гнів праведний.

Тоді я і почав марити власним ПіСі. Не було дня, щоби я матері чи тату не розповідав про переваги наявності в нашому домогосподарстві передової обчислювальної машини, без якої зараз немислимий сучасний світ і дуже важко у навчанні. Кажучи простіше, я канючив комп для ігор, та у відповідь чув лише традиційне: "Нема грошей...".

Після випуску зі школи я поїхав з села в місто, здавати вступні екзамени у вуз, перед іспитами чілився у трикімнатній квартирі двоюрідного брата.

Брат - повна моя протилежність: старший років на сім, розумний і дофіга багатий. Вірніше не він, а його батько, який тоді був великим начальником в одному комунальному підприємстві. За відмінну роботу чи щось таке йому регулярно прилітали надбавки, на які він купив у свою міську квартиру широченний диван, ще один телевізор, японську аудіосистему, з дисковим ченджером, і комп'ютер улюбленому сину. Як я тоді ті екзамени здав, і досі не розумію, бо всі ті візити до братового обійстя пропадали у тенетах віртуальних задоволень.

Скільки заїздів було виграно в Need for Speed Undeground 1, скільки нацистських негідників разом з не менш нацистськими псами було відправлено на той світ в Medal of honor, уже і не згадаєш! Але то були славні часи - місто, залите сяючим неоном, дзенькання тролейбусів і  ритмічний стукіт коліс вагона метро, невпинний рух мегаполіса, й асфальт, бетон і павутини дротів вздовж вулиць, і зовсім нове життя за пару місяців, і яскраві картинки на моніторі, на жаль, чужому.

Повертаючись додому, я з жалем згадував принадний відсвіток дисплея, нестримний скрип гальм, шалену музику, адреналін та дівчину з банерів, які я блискавично пролітав на своєму прокачаному Ніссан Скайлан GT-R-V-Spec.

Ех, було життя. Було та згуло.

Комп'ютер у мене таки з'явився... І причому довго чекати не довелось - наприкінці першого курсу батько, причому за долари (так буває, коли знаходиш нормальну роботу), навіз у хату купу різного добра: потужний системник з аж одним гігабайтом оперативи (хоча я тоді замовляв 512 мегабайт, як у багатого однокласника), монітор LG, мишку без коліщатка, клавіатуру, з якої можна було вмикати / вимикати музику, а ще були комп'ютерний стіл, величезне БФУ (принтер+ксерокс+сканер в одному флаконі), колонки з підтримкою 3D-звуку, навушники, які зараз коштують близько 5 тисяч гривень і використовуються діджеями, диски з кінами і музикою, і ще багато інших цікавих техносмаколиків.

Здавалось, у того, хто там, на горі, завідував бажаннями, був поганий пінг, і всі мої численні "От аби...", "Було би непогано..." і, апатичне, "Та ніколи в мене не буде того комп'ютера!" надійшли разом і в один момент. І він (чи то пак, Він) значуще угукнув, дістав свою ультимативну печатку і поставив на моїх проханнях жирне "Не заперечую!". Бо як інакше пояснити таку кількість добра в один вечір?

Я досі пам'ятаю те відчуття, коли ти стоїш посеред зали, а навколо -  коробки, пакунки. Все нове, дороге, круте і не чиєсь, а твоє - раз і навіки.
Цей епізод намертво вмерз у стінки морозильної камери мого мозку, і я його знову згадав, коли ішов по коридору до свого офісу, який було заставлено новими меблями. Саме аромат свіжої деревини, який треба заливати у флакони і продавати в ТЦ за тисячі гривень, повернув мене у той кінець грудня 2007-го. Бо саме тоді я вперше почув цей запах.

Зараз же для мене комп'ютер - просто коробочка для Інтернету. Дивно, як все змінилось, бо я тоді, будучи ще вчорашнім школярем, навіть не міг подумати, що в мене раз на два-три роки з'являтиметься якась нова технічна прибамбасина - комп, ноутбук, плеєр, телефон. Скільки їх за цей час змінилось? Навіть складно порахувати. Однак таке різноманіття, нехай часто і в кредит, стало іншим боком - зникла та унікальність сприйняття, яка була колись, немає захвату, ейфорії, радості та трепету, немає мрії. Вона померла, коли в тій кімнаті з`явились численні пакунки та коробки. Після того згадати щось бодай максимально яскраве. Але і трагічного не було! Отож, сиди ото і навроч, і не забудь тричі стукнути кістяшками пальців по чомусь твердому, голова підійде.

І все, що залишилось, лише пам'ять. Тому я і зараз просто обожнюю запах нових меблів. Так пахне моя ностальгія. А як пахне ваша?

Пастка

Якщо моя думка важлива -
Життя наше повне лайно
Невже моє щастя можливе?
Я наче в тупому кіно

Я лізу на скелю надії
Крізь чорну печеру нудьги
Тут відчай, підступна бездія
Навколо хвороби сніги

То як мені вижити люде?
Як з пастки дістати себе?
Якщо тільки горе тут всюди
І зовсім не видно небес.

Де ти моя крихітна фея,
Що знищить навколо все зло
І скаже, що гарна ідея
Себе не ховати за скло.

Я вірю, що щастя можливе
І в те що існують дива
І я гідна жити красиво
Хоч зараз це просто слова.

Неможливо не погодитись з Шопенгауерем

8 правил Артура Шопенгауэра, чтобы быть счастливыми

Якраз ці правила і розкривають сенс вислову "Відноситись до життя по-філософськи". Можна сказати й інакше: "Виходити за межі егоцентричного сприйняття світу". Мені це зрозуміло, бо я можу перебувати на трьох рівнях усвідомлення себе: 1) як звичайна людина, чоловік; 2) як суб'єкт суспільства, спільноти, групи; 3) як сутність, яка може споглядати світ не через егоцентричні, гендерні, національні, суспільні призми. Звичайно найлегше спілкуватися і порозумітися з будь-ким на першому рівні, на другому це складніше, бо соціум тут розсипається на безліч світоглядних відтінків. Спілкування на третьому рівні взагалі проблематичне, там мало хто топчеться. )


Интересно или красиво?

Как - то моя подружка сказала, что хочет жить красиво, а я подумала, что хотела бы жить интересноletsrock
А вы как хотите?smile

71%, 5 голосів

29%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Ну і я, трясця, про вакцинацію...

Щось я відчуваю, що писати буду багато... Замахало це все середньовіччя в головах людей.
Перше: "А ви вакцинуєте свого собаку?" Ну я розумію, що це питання більше до власників стафордширів, бульдогів, спаніелів і отих лупоглазих чіхуахуашек (останніх я взагалі за собак не вважаю, але най буде). В селах віддати три рази по 300 грн за вакцину це вважається збоченням. Подумаєш, пес здох! Є, звісно, виключення, але рідко. А от ті, хто віддав за собаку дурні гроші і спить з ним морда до морди? Ви вакцинуєте?!
Більшість скаже: "Канєєєшно вакциную. Моя собачка дуже ніжна і у неї відсутній імунітет". А ти? Ти не така сама собачка? Від природнього відбору, у тебе, повір, залишилося нуль!!! Навіть якщо ти народився синій і 1 кг ваги, тебе все одно випустили в цей світ. Навіть якщо твої гени дали збій, то ти можеш ніколи про це не дізнатися і плодити таких самих дітей. Твої батьки і ти, з самого народження, лікуються антибіотиками. Ну і т.д.
А тепер, мої перелякані хомосапієнси, я напишу свої хлопські роздуми на питання антивакцинаторів:
1. ДЛЯ ЧОГО ЩЕПЛЕННЯ?
Що таке імунітет? Це захисна реакція організму на конкретну заразу. Він виробляється тільки тоді, коли організм зустрівся з заразою і виробив антитіла. Є два шляхи зустрічі: випадкова і спланована. До випадкової твій організм підготовлений хреново. Доза зарази може бути настільки великою, що він просто не витримає і загнеться. Єдиний логічний шлях - це ввести необхідну дозу гадості, щоб організм постраждав мінімально, а захистився максимально.
2. НАС ВАКЦИНУЮТЬ ЯКОЮСЬ ХЕРНЬОЮ!!!
Любі мої, а чи знаєте ви (тут я повернуся до собачок), що тваринки дуже давно хворіють на коронавірус? Для ветеринара зробити тест на корону для котика - це звична справа вже багато років. Знаєте, як запобігають захворюванню у чотирилапих? Правильно, щеплюють. А знаєте чим? Пфайзером! Так-так, здивовані мої. Вже купу рочків вакцина цієї фірми працює на котиках і песиках. І процент виживаємості після вакцинки максимальний, що не скажеш про непривитих. Коронавірус у тварин такий самий нещадний, симптоми інші, але різновид вірусу той самий. Боротьба з ним іде вже багато років - і це своєчасне щеплення. Але не спішіть викидати свого непривитого пса на вулицю. Вірус від котів і собак не передається... ну хіба ви спочатку переспите зі своїм псом, а потім ще й з'їсте. Буееее... Уявила цю картину.
3. НАС ПРИМУШУЮТЬ КОЛОТИСЬ! Я МАЮ ПРАВА!!!
Милі мої борці за свободи, наше суспільство таке сіре і малограмотне, то нас треба не тільки примушувати, а ще й бити по горбу патиками. Хочете мати права? Лец гоу в ліси Чернігівської області і започатковуйте там кібуц.
4. НАМ БАТЮШКА В ЦЕРКВІ КАЗАВ, ЩО ТО ВІД ДИЯВОЛА!!!
Святі ви мої, батюшка вам таке саме казав про ідентифікаційні коди. Ви так само пручалися і ходили на мітинги. А тепер сам батюшка має той код, бо інакше б не мав банківської картки і не купив собі Лендкрузер.
5. ПІСЛЯ ЩЕПЛЕННЯ ЛЮДИ МРУТЬ ПРЯМО У ЦЕНТРАХ ВАКЦИНАЦІЇ!
Перелякані мої квіточки, ви бачили хоч один відосик, як хтось помер одразу після щеплення? А відосики, як люли задихаються, а потім лежать в мішечках, ви 100% бачили. Процент смертності після вакцинації є, я цього не заперечую, але він в тисячі й тисячі менший за смертність від хвороби. І ці пару випадків смертей будуть мусолити й мусолити, щоб ви панікували і створювали чудове підгрунтя для тих, кому паніка необхідна.
6. НАМ ВВОДЯТЬ ЧІПИ!
Темні ви мої, ви уявляєте, як чіпують собаку? Ви той чіп бачили взагалі? А голочку...голку...голкіще для чіпування тварини ви бачили? Навіть якщо ви вірите у той мікро-міні чіп для людей, то яка має бути сильна віра у наших медсестер, які з першого разу можуть злови той чіп у бутилочці з вакциною.
7. ЧОМУ ВАКЦИНА БЕЗКОШТОВНА?
Ну тут, я думаю, все сухо і банально. Просто хтось розумний порахував, що колоти нас безкоштовно для держави буде дешевшим, ніж помре вся робоча сила. Ну і це велика помилка думати, що доза робиться задурно. Ми заплатили за неї з налогів і може навіть переплатили. І заплатили всі: і вакциновані, і невакциновані.
8. САМАЛЬОТАМИ НА НАС РОЗПИЛЮЮТЬ ЗАРАЗУ!!!
Тут, вибачте, але пояснень вашій дурості я вже не знаходжу. Якщо ваші сумніви дійшли до восьмого запитання, то ні я, ні Боженька вже безсилі.
І ще. Не треба також йти на щеплення, якщо у вас є протипоказання. Ваш дільничний лікар дасть вам справочку і ніхто до вас не домахається, просто носіть масочку і мийте руці. Справочка діє. Перевірено на моїй кумі. Їй заборонили робити щеплення після хвороби і операції. Вона принесла її на роботу в школу і все.
Ну і, на останок, ми не боїмося війни, не боїмося їздити без ременів безпеки, ми проголосували за Зеленського, ми їмо майонез, наші діти ходять у вузьких коротких штанах з голими щиколотками і робимо ще багато небезпечної херні, але ми боїмося вакцини. Загадка вєка, курвамать.

P.S. Це моя особиста думка. Вона не завжди правильна, але близька до істини ))).

P.P.S. Я вакцинувалася і хлопці мої теж. А ви як хочете.

А тут фоточка... Це я ходила в ліс по гриби і знайшла. Грибів, до речі, не знайшла. Ви знаєте, що ризики отримати інсульт після віагри дуже великий? Але я собі подумала, це як треба хотіти, щоб йти в ліс кохатися. Мабуть, у них теж в хаті троє дітей )))



Люблю вас всіх, але вакцинованих трохи більше.
Цьомаю крепко, але невакцинованих не в засос.

Частина 2. Анатолій-Анатолій...


Далі...

Якщо Бог є, то саме він послав мені цю жіночку, яка не проїхала повз чужу тітку зі скаженими очима.
- А шо Толік? - питає мене жіночка.
- А не бере трубку.
- А-а-а... він такий.
- А де він живе?
- А ніде. У себе не живе. У мамки не живе. Ото видурить отак гроші і до жінки на Київ. Прогуляють - і знову сюди.
- Ага. Ясно.
- А я вам зараз знайду номер телефона його жінки.
Поки я відкривала рота, щоб сказати: "А знайдіть, будь ласка", то жіночка вже умчала в туман на вєліку. Так само через 2 хвилини вона випірнула з нього, як замурзаний янгол. Жіночка, мабуть, перед зустріччю зі мною топила піч, бо все її обличчя було в сажі. В руці янгол тримав папірець з номером.
- Але ж ви не кажіть, що то я дала, бо Толік такий гамністий...
Телефоную:
- Вікторія, мене звати Ольга. Ви давно бачили свого Анатолія?
- Недавно, пару днів тому. А що таке?
- Вікторія, передайте Анатолію, що якщо через 5 хв. він не зателефонує, то я почну діяти.
- А що? А що він зробив?
- Він нажився не на тій людині. Ваш Анатолій впарив тачку хлопцю і зробив помилку. Я його мама, але я не хочу доводити до того моменту, щоб турбувати його батька. Для вас буде краще, якщо я почну з поліції, а не з нього.
- А хто? А хто батько?
Тут я видаю версію, яка наче і правда, але не зовсім. Справа у тому, що батько Максима - це мій перший чоловік. Розвелися ми, коли Максу було 3 роки. Він з тих, що за друга і за батьківщину помре, а жінка прєдмєт не обов'язковий. Зійшлися ми в студентскій общазі. Я була чиста і наївна, а він після армії і грав на гітарі.  В житті сина він участі не приймав ні морально, ні фізично, ні материально. Але я все одно йому вдячна за сина. В 2014 році він добровольцем пішов на війну, там він і досі. Заключив контракт і служить. Саме завдяки цьому, Максим вчився безкоштовно в універі. Так би я і не згадувала свого бувшого ще довго, якби не це. До правди я додала трохи страху і фантазії і видаю...
- Батько хлопця, якому він впарив Волгу без докуменентів, вже 8-й рік на війні... і додаю: в Правому Секторі!!! Повторюю ще раз, якщо протягом 5-ти хвилин він мене не набере, то я буду дзвонити хлопцям з ПС. А якщо вони приїдуть, то вашого Толіка змішають з його соплями.
Рівно через хвилину мене набрав Толян, якого жінка типу не бачила вже пару днів. Я повторила йому все слово в слово, хоча, впевнена, що ще перший раз він все чув, бо лежав біля цицьки своєї дружини.
- Анатолій, пропоную вам апгрейдитись до нульового рівня. Я можу вас запевнити, що ваші майбутні проблеми не варті тих грошей, які ви отримали від мого сина.
Не сказати, щоб джентельмен удачі не пручався і легко захотів віддати гроші, але мої залякування подіяли. Домовились зустрітись на заправці на трасі.
Стоїмо.
Годину стоїмо.
Півтори стоїмо.
Я згадала, що мені треба заправитись.
Заправилась.
Написала першу частину замітки...
Нарешті з'являється Анатолій.
ГРЬОБАНИЙ ТИ КИТАЙСЬКИЙ НІНДЗЯ з Алі Експрес!!!
Я всю ніч переживала, що ми з Максом приїдем на ту покинуту ферму і до нас вийде амбал 22 метра, надає нам обом звіздюлей і ми поїдем додому. Мій теперишній (сподіваюся, що і останній чоловік), який зараз саме у відрядженні, схуд, мабуть, на 5 кг. Бо весь цей час він був на зв'язку і коли я вирішила їхати на розборки, він теж неслабо пересрав за нас, трохи посивів і полисів.
І тут я бачу Толіка! 145 см понтів і ярості.
- Карочє. Я з вашим хлопцем все вчора парішав. Єво все устраівало.
- А мене ні.
- Так не робицця.
- Ви праві, Анатолій, так не робиться. Не треба намахувати людей.
І тут я вмикаю наступну брехню про кума, який працює в МРЕО і продовжую...
- Як тільки син привіз це (тикаю пальцев в бік Волги) додому, я одразу подзвонила куму. Він сказав, що власник вже, скоріш за все, мертвий і оформити на себе Максим ніколи не зможе. Ви вішали лапшу, що зведете з власником. Власник же мертвий?!
- Ну-у-уууу...
На цім і закінчили. Обміняли техпаспорт на гроші. Сіли в машину і видихнули...
Тут стук у вікно. Толік тихим голоском:
- А ви мене не довезете до Києва?
- НІ!
От мале курво.

P.S. Чого я згадала першого чоловіка? Мабуть, це якесь підсвідоме бажання, щоб і він якось приймав участь у житті свого сина.

P.Р.S.  Іноді, мені здається, що занадто багато на мене одну всякої прутні. Але подивлюся на інших, які у них бідові діти, які придурошні чоловіки і трохи видихаєш. Я дуже люблю своїх хлопців, вони у мене хороші і, якщо треба, то за кожного з них виверну тельбухами назовні будь-якого Толіка. Але це не через те, що мужики у мене слабкі. Ні, просто, з часом, я теж стала трохи хлопчиком. Бо ми банда!

СЛАВА УКРАЇНІ І ПРАВОМУ СЕКТОРУ!

Вигадайте для назви будь-які матюки.

Курвамать... з чого би почати? Діло було вчора-сьогодні, але розтягну на дві замітки.
Пам'ятаєте історію про моцик ІЖ, який з гімна і патиків склепав мій старший синок? Хто пам'ятає, той зрозуміє, наскільки веселе може бути життя, коли в сім'ї виріс ветеринар-моторіст 80-го левела... в рот мені ноги.
Так от. Моцик стирили, ви в курсі, я писала. Наступна сходинка яка?!!!! Вгадали!!! Машина. Але машина яка? Хрен ви вгадаєте.
Далі по хронології...
- Ма, я їду в Козелець до Олега (Олег це теж ветеринар-моторіст, але який почав не з ІЖа, а з Жигуля), там чувак займається машинами, то я подивлюся.
- Добре. Дивися, але без нас з батьком нічого не бери.
- Канєшно-канєшно, як щось буде нормальне, я пофоткаю і перешлю папі на телеграм.
З тим і порішили.
Я тим часом збираю всіх інших дітей і їду на село. А село в 12 км від славнозвісного Козельця - клоаки ветеринарів-мотористів, бо в містечку 99% населення вчились на ветеринарів, але просто тому, що там є цей технікум. Воно їм в житті мало пригодилося, а от вміння дістатися до шлунку корови через сраку, то діло безцінне, особливо, коли маєш якусь бляху.
Приїхала, значить, я на село. Вигребла з городу бадилля і т.і. Телефоную...
- Максим, ти де?
- Ми з Олегом в кафе, п'єм каву.
- Ну що?! Ти дивився?
- Я купив! Я зара їду на село.
Розуміючи, що вже ніч і стаж кермування машиною у Максима 20 занять з інструктором і 20 хв на машині Олега, я виїжджаю на зустріч. Домовляємось зустрітись на автостанції в Острі (місто між селом і, мать його за ногу, Козельцем). Стою. Чекаю. Тут одночасно бачу, як прямо біля мене паркуються поліцейські на нічне чергування і розумію, що в срачці забула сумку з документами. Телефоную...
- Максим, явка провалена. Зустрічаємось за містом біля моста.
- ОК.
Стала біля моста. Ніч така, як у нєгра... ну ви зрозуміли де. Адреналін зашкалює, бо хер його знає, хто там в темряві на мене дивиться. Чекаю хвилин 30, але в тій чорній сраці здається, що пройшла осінь і почалася зима... ядерна. Світло не вмикаю, бо зі світлом страшніше. Л - логіка. Зі світлом мене маніяк помітить одразу, а без світла може і ні.
- Ма, я їду.
Нарешті бачу фари. Вмикаю ліхтарі.
Повз мене проноситься... сукабля#ьна@уй біла ВОЛГА!!!
А перед цим ми з батьком вмовляли... Тільки не Волгу, тільки не Волгу!!! Вона здорова як корова і жере так само. В Києві ти хрен де припаркуєшся, вона тяжка, вона тормознута. Чого я знаю? Бо у мого батька була чорна 24.10. Він її купив у 1986 році за 16500 рублів і їздив до останнього, поки в 2013 не подарував її брату в село.
Заїхали у двір.
Дивлюся я на це одоробло та на щасливу пику Максима і розумію, що кров моя закипає.
- Максим, а оформити?
- Та тут мужик віддав техпаспорт, сказав, що завтра зведе з власником.
Дивлюся я на Максима і починаю переходити на ультразвук!
Беру себе в руки. Сідаю і починаю говорити спокійно. Не знаю, якими словами і мольбами, я вмовляю його на ранок поїхати і віддати це... це... це корито назад. Ввечері чувак, що продав машину, телефон вимкнув. Бінго, курва!
Встаєм вранці. Їдем.
Хочу ще сказати, що сдєлка вєка відбулася на секретному об'єкті типу Ферма, оздобленому двома старими коровниками, будкою для сторожа і старим псом, що навіть не виліз з будки. Телефонуємо. Жіночий голос повідомляє, що абонент не доступний.
Бачу, що Максим нарешті допетрав весь масштаб піхвецю. Я спокійна. Я думаю.
Їде якась жіночка на лісапеті.
- Добрий день, - кажу я.
- Доброго дня, - вітається жіночка.
- А ви, случайно, Толіка не знаєте?
- Знаю. А що він вже утворив?
- Та впихнув сину машину без документів.
- А!!!! Той може. Ви не перші, хто його шукає.
- Але я перша, хто його знайде!!!
Бачу по очах, що жіночка мені вірить.
Далі буде....

А це "ласточка", най би її холєра вхопила.


P.S. Ну що?!!! Скучили за моїм "веселим" життям? Завтра буде продовження. Але наперед скажу, що я його знайшла. Ви ж не сумнівалися?

Продовження: http://blog.i.ua/user/6314888/

Я за легалізацію евтаназії в Україні.

У людини має бути свобода не лише жити, але і достойно померти. 

Якщо по простому, то…


Якщо по простому, то… Теломера в клітині – лічильник зворотного рахунку часу життя людини. Аптоз – це програма самоліквідації клітин, які вже не можуть ділитись, бо ресурс теломер в них вичерпався. В якийсь час наступає момент, коли деградація організму унеможливлює біологічні процеси, які називаються життям, тоді наш внутрішній монітор висвічує напис: GAME OVER!
На мій погляд, люди запрограмовані на такий невеличкий проміжок життя, бо він достатній для реалізації їх цілей (варіант-1), або якщо хочете - цілей закладених їм кимось стороннім (варіант-2), або ми самі є клітини когось більшого за нас (варіант-3).