РОЗКОЛ ЧИ СПЕЦОПЕРАЦІЯ?

Саме після варшавського та львівського судових процесів про С.Бандеру почали багато говорити в Україні. Для свідомих українців, особливо молодих, він став людиною-легендою, символом безкомпромісної боротьби за українську ідею.

Проте ув’язнення С.Бандери вдарило по ОУН. Адже в його особі націоналісти мали чудового організатора, який не лише добре орієнтувався в ситуації, але й бачив перспективу. На посаді крайового провідника його заступив Лев Ребет, який поступався в своїх організаторських здібностях С.Бандері й почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому визріла думка влаштувати С.Бандері втечу з в’язниці. Звісно, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН перебував у найважчих тюрмах Польщі, які мали посилену охорону. Спочатку його тримали у «Святому Хресті» біля Келець, потім — у тюрмі у Воронках.

Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволення С.Бандери з Воронків. Передбачалося, що звідти його легко переправлять через польсько-німецький кордон. План був схвалений, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського терориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Євген Коновалець. Це був наслідок складної операції, проведеної більшовицькою спецслужбою. Зараз в основному відомі її деталі.

Чому саме в 1938 р. стався цей замах? Думаю, особливої відповіді шукати не треба. У Європі пахло війною. Звісно, готувався до війни і Радянський Союз, сподіваючись в ході її «визволити» західноукраїнські землі, де діяла ОУН. Більшовицькі керівники розуміли, що це чи не єдина структура, яка здатна буде чинити їм на цих землях опір. Тим більше, що досвід підпільної боротьби ОУН мала чималенький. Убивство Є.Коновальця давало змогу дезорганізувати її роботу. Адже саме він створив цю структуру, користувався серед її людей беззаперечним авторитетом, зрештою, багато що в ній трималося на його особі.

І ось Є.Коновальця не стало. Закономірно, що виникло питання про вибори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси С.Бандера, якби... знаходився на свободі. Однак після вбивства Є.Коновальця вже згадуваний Я.Барановський наказує припинити підготовку втечі С.Бандері. Причому цей план розкривається, і С.Бандеру переводять у тюрму «Бригідки» до Бресту. «Чудеса» тривають далі. Виявляється, покійний Є.Коновалець залишив усний заповіт щодо свого наступника. Правда, про цей заповіт знає чомусь лише Я.Барановський, який, звісно, інформує про нього найближче оточення колишнього провідника. Але це ще не все. Наступником має стати Андрій Мельник, який... ніколи не був членом ОУН і десь близько десяти останніх років займався цілком мирною працею — керував маєтками митрополита Андрія Шептицького. Чи не єдиним виправданням такого наступництва могло бути те, що колись А.Мельник належав до соратників Є.Коновальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х рр. обіймав пост коменданта Української військової організації.

Можна собі уявити: людина, яка не знає специфіку роботи організації, яка далека від неї, — опиняється на її чолі. Зрозуміло, в такій ситуації не А.Мельник керував — керували ним. І, судячи з усього, основним керманичем був Я.Барановський. Логіка речей підказує, що цей «сірий кардинал» ОУН працював на чужинську спецслужбу. Інше питання — яку? Під час Другої світової війни ніби знайшли документи, які свідчили, що він працював на поляків. Хоча не виключено: його хазяями могли бути й німці, оскільки А.Мельник та його оточення почали виявляти пронімецьку орієнтацію.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, в серпні 1939 р., А.Мельника офіційно обирають головою проводу ОУН. Цей напад допомагає визволитися й С.Бандері. У той час він знаходився в Брестській в’язниці. До Бреста наближалися як німецькі, так і радянські війська, під містом і в місті велися жорстокі бої. У такій ситуації тюремники полишили в’язнів. С.Бандері вдалося втекти. Спочатку він опинився у «визволеному» більшовиками Львові, потім — у Кракові.

Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодішнє керівництво організації взяло курс на перетворення її на таку собі «спокійну», малодієву структуру, яка мала опинитися на службі в німців. Спроби знайти порозуміння з А.Мельником закінчилися нічим.

У такій ситуації С.Бандера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та революційну боротьбу, виступили проти «мельниківського» керівництва ОУН. Навесні 1941 р. вони у Кракові провели ІІ Надзвичайний Збір організації, де обрали новий провід на чолі з С.Бандерою.

Як оцінити такі дії? Можна сказати: це був розкол. Далеко не всі пішли за С.Бандерою. Особливо нечисленні оунівські інтелектуали, які стали мельниківцями. Хоча, в принципі, це зрозуміло: цих інтелектуалів лякав радикалізм і приваблювала поміркованість.

Але, з іншого боку, існували серйозні ризики деградації ОУН. Треба віддати належне С.Бандері: він вчасно зрозумів їх і спробував мінімізувати. Зокрема, зумів зберегти частину ОУН, яка ладна була вести збройну боротьбу за Українську державу. Певно, без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух у 40-х рр. не мав би такого розмаху.
ХТО СПІВПРАЦЮВАВ І ХТО БОРОВСЯ З НАЦИСТАМИ

Чи не найбільше звинувачень радянських пропагандистів щодо С.Бандери й бандерівців стосується нібито їхнього співробітництва з німецькими фашистами. При цьому «забуваються» очевидні дані, перекручуються факти, а в більшості випадків просто йде відверта брехня. Насправді українські націоналісти бандерівського крила були чи не найбільш послідовною антифашистською (точніше — антинацистською) силою в Європі — на відміну від західних демократій, які уклали з А.Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також Радянського Союзу, що в 30-х рр. серйозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з вересня 1939 по 1941 рр. кріпив з ними «бойову єдність», здійснюючи захоплення (звиняйте — «визволення») значних територій у Центрально-Східній Європі. Треба сказати чесно: винними в страхіттях Другої світової війни є не лише німецькі нацисти та їхні союзники, винні також і західні демократії, і особливо СРСР. Усі вони в більшій чи меншій мірі співробітничали з гітлерівцями, підштовхуючи їх до агресивних дій.

До речі, питаннячко: коли почалася Друга світова? У західній історіографії утвердилася думка, що 1 вересня 1939 р., коли Німеччина напала на Польщу, а через 17 днів те саме зробив Радянський Союз. У такому датуванні є певний елемент пропаганди: воно допомагає «замазати» Мюнхенську угоду, зваливши вину за початок війни на Німеччину й СРСР. Натомість радянська історіографія акцентує увагу на іншій даті, 22 червня 1941 р., коли почалася т.зв. Велика Вітчизняна війна. І тим самим «замазується» майже двохрічна співпраця СРСР з нацистами.

Пригадаємо ще таке. Як відомо, першою анексією нацистської Німеччини став аншлюс Австрії в березні 1938 р. Однак це відбулося мирно, без збройних сутичок. Через рік, 14 березня 1939 р., у результаті Мюнхенської угоди, було ліквідовано Чехословаччину, території якої відійшли до Німеччини та її союзників. І якщо чехи без опору прийняли німецьку окупацію, у Словаччині виникла маріонеткова союзна Німеччині держава, то на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини, українці чинили збройний опір союзникам Німеччини — угорським агресорам. Цей опір зорганізували українські націоналісти. Фактично це й був початок Другої світової війни — принаймні для нас, українців.

У 1940 р., коли союзник нацистської Німеччини, Радянський Союз, віроломно напав на Фінляндію, С.Бандера пропонував створити загони українських націоналістів, які мали податися захищати Фінляндію. Цікаво, що А.Мельник виступив проти цього, бо, мовляв, такі дії не сподобаються Німеччині.

У 1940 — на початку 1941 рр. С.Бандера та його прихильники, передбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР відбудеться в недалекій перспективі, зорганізували т.зв. Дружини Українських Націоналістів, більш відомі як батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Щоправда, це відбувалося при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпраці бандерівців та нацистів. Звісно, кожна сторона тут переслідувала свою мету. Бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть зародком армії незалежної Української держави. Німці ж прагнули використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. У 1942 р. ці військові формування були розпущені німцями, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув’язнили у львівській «тюрмі на Лонцького».

Завдяки Дружинам Українських Націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з боку німецької влади, в планах якої не було створення самостійної України. Провідних членів ОУН заарештували, і багато з них опинилося в концентраційних таборах. Серед них був С.Бандера, який з 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. перебував у концентраційному таборі Заксенгаузен. В’язнями цього табору стали й інші діячі ОУН, у т.ч. мельниківці.

Бандерівці також організували похідні групи ОУН, в яких близько десяти тисяч підготовлених членів організації йшли за німецькими військами на Наддніпрянську Україну, творячи тут свої структури. Діяльність похідних груп аж ніяк не віталася нацистами. Чимало їхніх учасників були розстріляні гестапо.

Під час Другої світової війни усій родині Бандер довелося пройти важкий страдницький шлях. Батько С.Бандери, Андрій, після початку війни відмовився покидати рідне село, яке зайняли радянські «визволителі» — тоді бойові товариші німецьких нацистів. Кур’єрам свого сина, які спеціально були послані за ним, він сказав: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду». Отця Андрія арештували енкаведисти, хоча ніякої вини за ним не було — лише те, що був українським патріотом та батьком С.Бандери. 8 липня 1941 р. йому винесли смертний вирок. Не дочекавшись п’ятиденного терміну, за яким підсудний має право подавати апеляцію, його розстріляли. Сталося це 10 липня в Києві.

Один з братів Бандер, Богдан, загинув у похідних групах ОУН на півдні України в 1941 р. Його смерть вважається справою гестапо. Правда, певних даних щодо цього немає. Інші два брати, Олександр та Василь, були закатовані в нацистському таборі Авшвіц (Освєнцім). Звісно, ці факти замовчували радянські пропагандисти, як замовчуються вони і нині їхніми духовними нащадками.

Для повноти картини, що означала Друга світова для родини Бандер, — кілька слів про сестер Степана. Марта, Володимира й Оксана були заарештовані радянською владою й відбували покарання в таборах Гулагу. Їх привозили в Москву, водили по театрах та музеях, показували «успіхи» радянської влади. Від них вимагалося лише одного — зректися й засудити діяльність брата. Ніхто з них не пішов на це. Для них честь значила більше за благополуччя, — чого не скажеш про деяких нинішніх українських політиків та «відомих діячів».

Марта й Оксана прожили життя самі. Після ув’язнення їм не дозволили повернутися в Україну. Володимира ж на час арешту була матір’ю шести дітей. Коли вона разом з чоловіком-священиком перебувала на засланні, її дітей віддали в сиротинці (дєтдоми).

Звісно, утримуючи С.Бандеру в концтаборі, нацисти неодноразово пропонували співробітництво. Однак домовитися з ним не вдалося. Його відпустили наприкінці війни, коли Німеччина терпіла поразку за поразкою. Було сподівання, що при допомозі С.Бандери німці використають Українську Повстанську Армію. Однак реально ніякої співпраці між ОУН, УПА та нацистами так і не було.

ЗЛОЧИН І КАРА

Після закінчення війни С.Бандера знаходився на території Західної Німеччини, яка була під контролем США, Англії та Франції. При цьому його діяльність була строго законспірована і він часто міняв місця проживання. Навіть його діти (Наталка, Андрій та Леся) не знали, хто їхній батько. Така законспірованість була пов’язана з тим, що існувала вимога з радянського боку до західних союзників, щоб видати С.Бандеру як «запеклого злочинця проти людства». Наприклад, 6 лютого 1946 р. на засідання першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні цього публічно домагався знаний український письменник Микола Бажан, який виступав від імені радянської України (уміли ж радянські люди використовувати безхребетних українців!). Після цього підрозділи американської військової поліції, що знаходилися в Західній Німеччині, отримали вимогу затримати С.Бандеру.

Крім того, радянські спецслужби постійно організовували замахи на нього. Відомо шість таких замахів. Радянська влада бачила в особі С.Бандери одного з найбільших своїх ворогів.

Ситуацію ускладнювало й те, що в самому середовищі ОУН (бандерівців) за кордоном намітилися ідейні та організаційні розходження. До С.Бандери та його прихильників сформувалася опозиція, осередком якої стала газета «Український самостійник». Опозиціонерів очолив Л.Ребет, котрий представляв «м’яку», компромісну лінію в середовищі українських націоналістів. Опозиціонери вимагали демократизувати діяльність ОУН, а також змінити ідеологію організації, прийнявши деякі соціалістичні елементи. Це ніби обумовлювалося реаліями боротьби УПА на радянських землях. С.Бандера був категорично проти змін, пропонованих опозиціонерами. На знак протесту проти «підшивання під фірму ОУН неокомунізму» С.Бандера 22 серпня 1952 р. зрікся посади Голови Проводу ОУН. Та все ж 5-та конференція закордонних частин ОУН знову обрала його керівником. Висловлюючи свою вдячність за виявлену довіру, він сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю».

В останні роки свого життя С.Бандери зарекомендував себе як безкомпромісний борець проти комуністичної системи. Зокрема, під його керівництвом у діаспорі бандерівці організували потужний міжнародний рух — Антибільшовицький Блок Народів (АБН). При цьому провідник не мав якихось ілюзій щодо політики США. Так, у листі до членів ОУН від лютого 1953 р. вказував на співпрацю США й СРСР. Дозволю собі навести невеликий уривок з цього листа: «На жаль і на не користь українській визвольній справі, політика США активізується по лінії піддержки московського білого імперіалізму — єдінонеділимства. При цьому вона не тільки ігнорує самостійницькі стремління України й інших давнопоневолених Москвою народів, але проявляє намагання підкорити їх московським імперіалістичним тенденціям, заставити українські політичні сили відступити від основної мети визвольних змагань і прийняти мінімальну ціль: усунення большевицького режиму й системи з дальшою приналежнісю України до російської імперії в нових устроєвих формах».

Ніби ці слова недавно писані!

Не дивно, що радянські спецслужби намагалися усунути С.Бандеру. Занадто багато проблем він їм створював. Після кількох невдалих замахів на провідника ОУН КГБ все-таки вдалося здійснити його вбивство. Сталося це 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені, неподалік квартири, де мешкала сім’я Бандер. Провідник ОУН був убитий спеціальним пістолетом, зарядженим отруйною речовиною. Саме вбивство мало виглядати так, що С.Бандера помер від серцевого нападу. Вбивцею став агент КГБ Богдан Сташинський — до речі, українець, народжений під Львовом.

Як не парадоксально, але смерть провідника ОУН послужила українським націоналістам. Це, можливо, виглядає дивно. І знову містично!

Отож, уже при перших оглядах тіла С.Бандери виникла підозра, що то не просто смерть від серцевого нападу, а вбивство. Однак довести було неможливо. Та не минуло й двох років, як Б.Сташинський здався німецькій поліції і розповів, як усе було.

За цим стояла ціла трагічно-романтична історія. Б.Сташинський, перебуваючи в Східному Берліні, закохався в місцеву дівчину Інге Поль. Прибувши після здійсненого вбивства С.Бандери до Москви, мав аудієнцію в голови КГБ О.Шелєпіна і попросив у нього дозволу одружитися з Інге. Як виняток йому дозволили, але при умові, що дружина прибуде до Москви і стане співробітником КГБ. Інге не поділяла комуністичних поглядів, не симпатизувала СРСР, і коли Б.Сташинський розповів, хто він, була просто шокована. Та все ж кохання перемогло. Вони одружилися й поїхали до Москви. Тут Інге завагітніла і вирішила повернутися до батьків у Східну Німеччину. Б.Сташинського не пустили з нею. У Німеччині вона народила сина. Але батькові так і не дозволили побачитися з дружиною та новонародженим. Через кілька місяців дитина померла. Лише тоді під прискіпливим наглядом кегебістів Б.Сташинський приїхав до своєї дружини. Зустрівшись, вони вирішили втікати на Захід. Не без труднощів їм це вдалося. Буквально в останній день перед спорудженням Берлінської стіни (чим не символічно?), Богдан та Інге опиняються в західній частині міста, де Б.Сташинський здався поліції.

У жовтні 1962 р. (майже через три роки після вбивства С.Бандери — теж символіка!) відбувся сенсаційний судовий процес у Карлсруе (ФРН), де судили Б.Сташинського. Там детально висвітлювалося, як готувався й здійснювався замах на лідера ОУН. Провідні газети світу писали про цей процес. Фактично то був суд над злочинами комуністичної системи — комуністичний Нюрнберг.

С.БАНДЕРА, УКРАЇНОФОБИ ТА ХОХЛИ

Іноді можна почути: мовляв, С.Бандера — це лише символ. Як на мене, не зовсім так. Звісно, є в ньому багато й символічного. Однак, акцентуючи увагу на символічні аспекти, ми забуваємо, що С.Бандера був талановитим політиком, організатором — людиною, яка могла перетворювати поразки в перемоги. Водночас то був політик ідейний. І — головне: абсолютно україноцентричний, зорієнтований на власні сили, а не на підтримку ззовні. Він мав якраз ті якості, яких так бракує сучасним українським політикам.

Які б не були складні обставини, але під керівництвом С.Бандери ОУН стала ефективною структурою, що помітно впливала на українське життя. Цього не могли не розуміти радянські керівники, котрі вчинили вбивство провідника. Після смерті С.Бандери ОУН «стишила ходу».

Тепер уявімо, що вбивства 15 жовтня 1959 р. не було. С.Бандері вдалося прожити ще десять, а то й двадцять років. Думаю, історія ОУН, і, зрештою, історія України була б дещо іншою. Сподіваюся — кращою. Але це щось із галузі альтернативної історії.

Перейдемо до питання, поставленого з самого початку. Чому С.Бандеру боялися й бояться українофоби, розпускаючи про нього найнеймовірніші плітки, всіляко очорнюючи?

Дуже просто: вони бояться, що він стане взірцем для українців. І тоді українці нарешті стануть українцями. І поставлять своїх старших-молодших братів-сестер на місце. А так можна цим українцям сідати на голову, успішно вішаючи на вуха ідеологічну локшину, що дехто успішно робить.

Та полишимо тих українофобів. Вони принаймні знають, чого хочуть.

Перейдемо до хохлів, сиріч несвідомих українців... У них до С.Бандери ставлення специфічне. Ніби вони не проти пошанувати цю Велику Людину, та думають — аби чогось такого не трапилося.

Яскравий приклад зі згадуваним телешоу «Великі українці». Виявляється, серед «засвічених» українських інтелектуалів не знайшлося нікого, хто б міг стати «адвокатом» С.Бандери. Довелося відбуватися за всіх Вахтангу Кіпіані — чоловікові з «типово українським» ім’ям та прізвищем.

А хіба не типово хохлацькою вийшла ситуація з присвоєнням С.Бандері звання Героя України? Замість того, щоб зробити це, приміром, до столітнього ювілею провідника ОУН, колишній Президент дав звання Героя «під завісу», тоді, коли програв вибори, але ще трохи лишався Президентом.

Нарешті, типово хохлацькою є донецька судова тяганина навколо присвоєння звання Героя С.Бандері. Тільки ось що цікаво — виявляється, серед українських адвокатів не знайшлося людини, яка б могла постояти за провідника ОУН. Агов, де юристи національно-свідомих партій!? Зате знайшовся... російський адвокат Роман Орєхов. Який, до речі, переїхав в Україну з Росії, вивчив (!) українську й принципово нею спілкується.

Виявляється, і після смерті С.Бандера здатний творити чудеса.

У літку 2002 року 30-літній Брайан Марк Ріг опублікував свою працю «Єврейські солдати Гітлера: нерозказана історія нацистських расових законів і людей єврейського походження в німецькій армії».

Брайан — євангельський християнин як і Президент Буш, виходець із трудової родини техаського «біблійного поясу», солдат-доброволець Армії оборони Ізраїлю та офіцер морської піхоти США — раптом зацікавився своїм минулим. Чому один з його предків служив у вермахті, інший загинув в Освенцимі? Позаду у Ріга були навчання в Єльському університеті, грант від Кембріджу, 400 інтерв’ю з ветеранами вермахту, 500 годин відеосвідчень, 3 тисячі фотографій і 30 тисяч сторінок спогадів гітлерівських солдатів та офіцерів — тих людей, чиї єврейські корені дають їм змогу хоч би й завтра репатріюватися в Ізраїль. Підрахунки й висновки Ріга виглядають доволі сенсаційно: у німецькій армії на фронтах другої світової воювало до 150 тисяч солдатів, які мали є врейських батьків або бабусь з дідусями.

Терміном «мішлінге» в рейху називали людей, народжених від змішаних шлюбів арійців з неарійцями. Расові закони 1935 року розрізняли «мішлінге» першого (один з батьків — єврей) і другого ступенів (бабуся або дідусь — євреї). Незважаючи на юридичну «попсованість» людей з єврейськими генами і попри тріскучу пропаганду, десятки тисяч «мішлінге» спокійнісінько жили собі при нацистах. Вони у звичайному порядку призивалися до вермахту, люфтваффе і крігсмаріне, стаючи не лише солдатами, але й частиною генералітету на рівні командуючих полками, дивізіями та арміями.

Сотні «мішлінге» були нагороджені за хоробрість Залізними хрестами. Двадцять солдатів і офіцерів єврейського походження були визнані гідними вищої військової нагороди Третього рейху — Лицарського хреста. Ветерани вермахту скаржилися Рігу, що начальство неохоче представляло їх до орденів і зволікало з просуванням у чині, пам’ятаючи про їхніх єврейських предків (аналогічне «затискування» фронтовиків-євреїв було і в Радянській армії).

Відкриті життєві історії могли б видатися фантастичними, але вони є реальними і підтверджуються документами. Так, 82-літній мешканець Півночі ФРН, віруючий іудей, прослужив війну капітаном вермахту, таємно дотримуючись єврейських обрядів у польових умовах. Тривалий час нацистська преса приміщувала на своїх обкладинках фотографію блакитноокого блондина в касці. Під фото значилося: «Ідеальний німецький солдат». Цим арійським ідеалом був боєць вермахту Вернер Гольдберг (з татом-євреєм). Майор вермахту Роберт Борхардт одержав Лицарський хрест за танковий прорив російського фронту в серпні 1941 року. Потім Роберт був виряджений до Африканського корпусу Роммеля. Під Ель-Аламейном Борхардт потрапив у полон до англійців. У 1944 році йому дозволили приїхати в Англію для возз’єднання з батьком-євреєм. У 1946 році Роберт повернувся до Німеччини, заявивши своєму єврейському татусеві: «Хтось же та повинен відбудовувати нашу країну». У 1983 році, незадовго до смерті, Борхардт розпо відав німецьким школярам: «Багато євреїв і напівєвреїв, які воювали за Німеччину в другій світовій, вважали, що вони повинні щиро боронити свій фатерланд, служачи в армії».

Полковник Вальтер Холландер, чия мати була єврейкою, одержав особисту грамоту Гитлера, в якій фюрер засвідчував арійство цього галахічного єврея. Такі ж посвідчення про «німецьку кров» були підписані Гітлером для десятків високопоставлених офіцерів єврейського походження. Холландер у роки війни був нагороджений Залізними хрестами обох ступенів і рідкісним знаком відмінності — Золотим Німецьким хрестом. Холландер одержав Лицарський хрест у липні 1943 року, коли його протитанкова бригада в одному бою знищила 21 радянський танк на Курській дузі. Вальтерові дали відпустку; до рейху він поїхав через Варшаву. Саме там він був шокований виглядом знищуваного єврейського гетто. На фронт Холландер повернувся духовно зломленим, кадровики вписали в його особисту справу — «занадто незалежний і малокерований», зарубавши його підвищення до генеральського чину. У жовтні 1944 року Вальтер був узятий у полон і провів 12 років у сталінських таборах. Він помер у 1972 році у ФРН.

Сповненою таємниць є історія порятунку Любавицького ребе Йосефа Іцхака Шнеєрсона з Варшави восени 1939 року. Хабадники в США звернулися до держсекретаря США Корделла Хэлла з проханням про допомогу. Держдепартамент домовився з адміралом Канарісом — керівником німецької військової розвідки (абверу) про вільний проїзд Шнеєрсона через рейх в нейтральну Голландію. Абвер і ребе порозумілися: німецькі розвідники робили усе, для утримання Америки від вступу у війну, ребе використовував унікальний шанс для виживання. Тільки недавно стало відомо, що операцією з вивезення Любавицького ребе з окупованої Польщі керував підполковник абверу д-р Ернст Блох — син єврея. Він боронив ребе від нападок супроводжуючих його німецьких солдатів. Цей офіцер сам був «прикритий» надійним документом: «Я, Адольф Гітлер, фюрер німецької нації, цим підтверджую, що Ернст Блох є "особою німецької крові"». Щоправда, у лютому 1945 року цей папір не завадив відправити Блоха у відставку.

Цікаво відзначити, що його однофамілець, єврей д-р Едуард Блох, у 1940 році одержав особисто від фюрера дозвіл на виїзд до США: то був лікар з австрійського міста Лінц, який лікував матір Гітлера і самого Адольфа в його дитячі роки.

Ким же були «мішлінге» вермахту — жертвами антисемітських переслідувань чи спільниками катів? Життя часто ставило їх в абсурдні ситуації. Один солдат із Залізним хрестом на грудях приїхав із фронту в концтабір Заксенхаузен, щоб... провідати там свого батька-єврея. Офіцер СС був шокований цим гостем: «Якби не нагорода на твоєму мундирі, ти б у мене швидко опинився там же, де і твій батько». Іншу історію повідомив 76-літній житель ФРН, стовідсотковий єврей: йому в 1940 році вдалося втекти з окупованої Франції за підробленими документами. Під новим німецьким ім’ям його призвали до ваффен-СС — добірних бойових частин. «Якщо я служив у німецькій армії, а моя мати загинула в Освенцимі, то хто я — жертва чи один з переслідувачів? Німці, які відчувають провину за вчинене, не хочуть чути про нас. Єврейська громада також відвертається від таких, як я, адже наші історії суперечать усьому тому, що звикли вважати Холокостом».

У січні 1944 року кадровий відділ вермахту підготував секретний список 77-ми високопоставлених офіцерів і генералів, «змішаних з єврейською расою або одружених на єврейках. Усі 77 мали особисті посвідчення Гітлера про «німецьку кров». Серед перелічених у списку — 23 полковники, 5 генерал-майорів, 8 генерал-лейтенантів і два повні генерали армії. Сьогодні Брайан Ріг заявляє: «До цього списку можна додати ще 60 прізвищ вищих офіцерів і генералів вермахту, авіації і флоту, включаючи двох фельдмаршалів».

У 1940 році усім офіцерам, які мали двох єврейських дідусів чи бабусь, було наказано залишити військову службу. Ті, хто були «заплямовані» єврейством тільки з боку одного з дідусів, могли залишитися в армії на рядових посадах. Та реальність була іншою — ці накази не виконувалися. Тому їх безрезультатно повторювали в 1942, 1943 і 1944 роках. Частими були випадки, коли, спонукувані законами «фронтового братерства», німецькі солдати приховували «своїх євреїв», не видаючи їх партійним та каральним органам. Цілком могли відбуватися такі сцени зразка 1941 року: німецька рота, яка приховує «своїх євреїв», бере в полон червоноармійців, котрі, у свою чергу, видають на розправу «своїх євреїв» і комісарів.

Колишній канцлер ФРН Гельмут Шмідт, офіцер люфтваффе і онук єврея, свідчить: «Тільки в моїй авіачастині було 15—20 таких же хлопців, як і я. Я переконаний, що глибоке занурення Ріга у проблематику німецьких солдатів єврейського походження відкриє нові перспективи у вивченні воєнної історії Німеччини XX століття».

Ріг сам-один задокументував 1200 прикладів служби «мішлінге» у вермахті — солдатів і офіцерів з найближчими єврейськими предками. У тисячі з цих фронтовиків були знищені 2300 єврейських родичів — племінники, тітки, дядьки, дідусі, бабусі, матері і батьки.

«Список 77-ми» могла б доповнити одна з найлиховісніших фігур нацистського режиму — Рейнхард Гейдрих, улюбленець фюрера і глава РСХА, який контролював гестапо, кримінальну поліцію, розвідку, контррозвідку і усе своє (на щастя, недовге) життя боровся з чутками про своє єврейське походження. Рейнхард народився в Лейпцигу у 1904 році в родині директора консерваторії. Сімейна історія твердить, що його бабуся вийшла заміж за єврея незабаром після народження батька майбутнього шефа РСХА. У дитинстві старші хлопчаки часто били Рейнхарда, обзиваючи його євреєм (до речі, і Ейхмана в школі дражнили «маленьким євреєм»); 16-річним юнаком він вступає в шовіністичну організацію «Фрайкорлс», щоб розвіяти чутки про єврейського дідуся.

У середині 1920-х років Гейдрих служить кадетом на учбовому судні «Берлін», де капітаном був майбутній адмірал Канаріс. Рейнхард знайомиться з його дружиною Ерікою, влаштовує з нею домашні скрипкові концерти Гайдна і Моцарта. Але у 1931-му Гейдриха з ганьбою звільняють з армії за порушення кодексу офіцерської честі (зведення малолітньої дочки командира корабля). Гейдрих підноситься по нацистських сходах. Наймолодший обергруппенфюрер СС (чин, який дорівнював генералові армії) інтригує проти свого колишнього благодійника Канаріса, намагаючись підкорити собі абвер. Відповідь Канаріса проста: адмірал наприкінці 1941 року ховає у своєму сейфі фотокопії документів про єврейське походження Гейдриха.

Саме шеф РСХА проводить у січні 1942 року Ванзейську конференцію для обговорення «остаточного розв’язання єврейського питання». У доповіді Гейдриха чітко сказано, що онуки-євреї розглядаються як німці і не підлягають репресіям.

Класичним прикладом «прихованого єврея» в еліті Третього рейху можна вважати фельдмаршала авіації Ерхарда Мільха. Його батьком був єврей-фармацевт. Через єврейське походження Ерхарда не прийняли в кайзерівські військові училища, але розпочата перша світова воїна відкрила йому доступ в авіацію. Мільх потрапив у дивізію знаменитого Ріхтгоффена, познайомився з молодим асом Герингом і відзначився при штабі, хоча сам на аеропланах не літав. У 1920 році Юнкерс робить протекцію Мільху, просуваючи колишнього фронтовика у своєму концерні. У 1929 році Мільх стає генеральним директором «Люфтганзи» — національного авіаперевізника. Вітер дув у бік нацистів, і Ерхард безкоштовно надає літаки «Люфтганзи» для лідерів НСДАП. Ця послуга не забувається. Прийшовши до влади, нацисти заявляють, що мати Мільха не вела статевого життя зі своїм чоловіком-євреєм, справжнім батьком Ерхарда є барон фон Вір. Геринг довго сміявся з цього приводу: «Так, ми зробили Мільха ублюдком, але ублюдком аристократичним!» Ще один афоризм Геринга з приводу Мільха: «У своєму штабі я сам буду вирішувати, хто у мене єврей, хто ні!» Фельдмаршал Мільх фактично очолював люфтваффе напередодні і під час війни, заступаючи Геринга. Саме Мільх керував створенням нового реактивного Ме-262 і ракет «фау». Після війни Мільх дев’ять років відсидів у в’язниці, а потім до 80-річного віку працював консультантом концернів «Фіат» і «Тиссен».

Праця Брайана Ріга, ще тепла від друкарських машин, уже піддається перекрученням. Її науковими підсумками дуже хочуть скористатися заперечники Катастрофи — європейські та ісламські історики, які намагаються відкинути феномен Холокосту і занизити масштаби геноциду євреїв. Цитуючи Ріга, такі вчені змінюють акценти у дріб’язках. Говориться, наприклад, про «солдатів-євреїв» і навіть про «єврейську армію Гітлера», тоді як сам автор пише про солдатів єврейського походження (діти й онуки євреїв). Більшість ветеранів вермахту повідомляли в інтерв’ю, що, йдучи в армію, вони не вважали себе євреями. Ці солдати намагалися своєю хоробрістю спростувати нацистську расову балаканину. Гітлерівські солдати потрійною ревністю на фронті доводили, що єврейські предки не заважають їм бути добрими німецькими патріотами і стійкими воїнами.

Гасан Гусейн-заде — історик-мусульманин зі штату Міннесота — перелічує у своїй рецензії: «Єврейські солдати служили у вермахті, СС, люфтваффе і крігсмаріне. Робота д-ра Ріга повинна бути прочитана усіма, хто вивчає або викладає історію другої світової». Згадування СС не випадкове — тепер у масмедіа полетять «качки» про службу євреїв в цій організації, хоч Ріг навів лише одиничний приклад такої людини (і то з підробленими німецькими документами). У читачів же залишиться в підсвідомості: «Євреї знищували себе самі, служачи в СС». Ось так і творяться антисемітські міфи... Д-р Джонатан Стейнберг, керівник проекту Ріга в Кембріджському університеті, хвалить свого учня за сміливість і подолання труднощів дослідження: «Висновки Брайана роблять реальність нацистської держави складнішою».

Молодий американець, на мій погляд, не тільки робить об’ємнішою картину Третього рейху і Холокосту, але й змушує по-новому подивитися на звичні визначення єврейства. Раніше вважалося, що в другій світовій війні всі євреї боролися на боці антигітлерівської коаліції. Єврейські солдати у фінській, румунській та угорській арміях розглядалися як винятки з правила. Тепер Брайан Ріг ставить нас перед новими фактами, приводячи до нечуваного парадоксу. Вдумаймося: 150 тисяч солдатів та офіцерів гітлерівської армії могли б репатріюватися відповідно до ізраїльського Закону про повернення. Нинішній вигляд цього закону, зіпсований пізньою вставкою про окреме право онука єврея на алію, дозволяє тисячам ветеранів вермахту приїхати в Ізраїль!

Ліві ізраїльські політики намагаються захистити поправку про онуків тим, що, мовляв, онуки єврея переслідувалися Третім рейхом. Почитайте Брайана Ріга, панове! Страждання цих онуків часто виражалося в затримці чергового Залізного хреста. Доля дітей і онуків німецьких євреїв ще раз показує нам трагедію асиміляції. Відступництво діда від релігії предків бумерангом б’є по всьому єврейському народу і по його німецькому онуку, який бореться за ідеали нацизму в рядах вермахту. На жаль, галутна втеча від власного «я» характеризує не тільки Німеччину минулого століття і Ізраїль сьогоднішнього дня.
Шимон Бріман Представник сіонської сторінки http://izrus.co.il

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». —  «Так як же ты
Й говорыть не вмиєш
По-здешему?» —  «Ба ні,— кажу,—
Говорить умію.
               Та не хочу».

Тарас Шевченко  «Сон»

Світ постійно змінюється. Глобалізація економічних стосунків та міграції народів сучасного світу творять нову ситуацію, коли такі явища, як націоналізм чи навіть патріотизм - стають рудиментарними поняттями. Справа навіть не в домінанті космополізму, як світоглядної позиції для майбутнього людства, скільки в тому, що людина стає мобільною, бо такими є вимога часу. Мобільність позначається у психологічній готовності людини в разі необхідності покращити своє життя - міняти фах, місце проживання, мову і навіть громадянство.
Погодьтесь, що зараз мало кого мучать докори сумління від переміни наведенних позицій. Найбільш наглядним свідченням тому є спорт, що колись був головним брендом кожної з країн: видатні спортсмени були окрасою гордості кожної країни і їх населення. А тепер національні збірні команди тренують іноземні фахівці як норма, не кажучі за міграції спортсменів, коли змагаються команди з різних країн, де їх громадяни виступають за команди іншої країни-суперниці. Дивні парадокси, які одночасно формують інакшу психічну домінанту мільйонів вболівальників. Ми дружно вболіваємо за нашу команду в міжнародному чемпіонаті, а в команді нема не просто етнічних українців, а навіть громадян України. Що це тоді? Чисто   номінальне переживання за фантом поняття «наш клуб» чи «наша команда»,
де нема абсолютно тих, кого можна назвати «нашими». І чи не правильніше
називати ці змагання вже не міжнародними, а міждержавними?
Цей затяжний вступ був задля того, щоб однозначно стверджувати: поняття націоналізму та патріотизму стають виключно добровільною якістю кожної
окремої людини. Тобто стають сферою виключно суб*єктивного формування та існування, як он у Тараса Шевченка в словах з епіграфа цього матеріалу. Монолітні психічні стани людей стосовно державного патріотизму, як це особливо практикувалось у тоталітарних державах типу СРСР, чи поєднання державного патріотизму і націоналізму, як це практикувалось у багатьох країнах світу - відійшли у минуле. В сучасних умовах етнічний націоналізм як і державний патріотизм стали з обов*язків «апріорі за фактом народження» на теперішній час постають як зовсім необов*язкові чинники і все вирішує сама людина поокремо на рівні суб*єктивного «хочу - не хочу». Виходячи з цього я прийняв для себе особисто рішення: я хочу бути українським націоналістом і патріотом України - хочу! І при тому мене не дуже цікавить рішення і позиції тої сукупності людей, що живе поряд. Подібно як у вірі - кожен визначається в першу чергу сам, як і сам наповнює зміст, форму і насиченність свого спілкування з Богом.
Моє кредо чітке - ніхто, окрім самої людини, не може визначити, що має бути вкладено в такі поняття, як: любов до метері, любов до жінки, любов до дітей, любов до нації, любов до країни і держави, любов до світу, любов до життя тощо. Вказувати особі що і як це має бути у вигляді усталенних норм - для мене є смішним і неетичним. Я досить довго йшов до розуміння цього, тому що звичка до колективної думки і позиції була домінуючою, особливо для «народженних в СРСР». Як і зворотня екстраполяція самоодержавлення, коли особа стає свідомим і ще більше - підсвідомим представником месіанства колективної волі.
Горезвісний механізм суб*єктивної самодисципліни типу «наказ партії» або
«так треба задля інтересів Родіни», який пробують запровадити в сучасному українському суспільстві деякі політики, є безнадійним шляхом в нікуди. Водночас не можу стверджувати категорично, що індивідуальний націоналізм і патріотизм теж єдино правильний шлях - та ні, це просто один з чисельних стежок цього безкінечного світу.
Річ у тому, що людина формується як людина завдяки існуючим суспільним нормам, що на неї впливають. Ці норми є зовнішні примусові у вигляді законів, та норми внутрішні, які виникають в людині в процесі розвитку та виховання, і є
добровільними моральними нормами. Без цього взаємозв*язку норм суспільних і норм моральних світ давно перестав би існувати, про що вже сказано багато і ще можна багато говорити, але я хочу зосередитись на іншому феномені: є досить парадоксальне явище, коли інетлектуальна людина переживає суспільні вади як особисті, бореться з ними, кажучи: «О, люди, чому ви такі недосконалі?», а позатим цю саму людину мучить питання: «Ну чому я не такий, як всі?» Своєрідний феномен «білої ворони», як ось у мене самого.
Я народився і першу частину життя у 25 років прожив у місті Донецьку - столиці Донбасу, а другу половину життя я живу в столиці Галичини - місті Львові. В сучасній Україні ці регіонинайчастіше протиставляють одене-одному як антитези, але коли справа доходить від абстракцій до конкретики, то виявляється все до смішного однаково. Власне знаючи про це, я у розмовах з людьми, які виказували негативні позиції як западенець - проти східняквів або навпаки, то моїм головним аргументом було і є запитання: «А ви там особисто були? Ні? То поїдьте і хоч з  тиждень поживіть у Донецьку ( у Львові)». Не даремно є приповідка, що краще раз побачити, чим сто раз почути. Нема іншого засобу переконати людину, що на звичному побутовому рівні у Львові нема націоналізму і русофобії, як постійного традиційного агресивного явища, про що сформована стала думка у східних регіонах завдяки ще радянській і теперішній пропаганді українофобів всіх мастей. Навпаки, в Донецьку нема агресивного масового антиукраїнства, як в тому переконані західняки. Все це переважно відбувається на рівні політичних технологій маніпулювання свідомістю людей і не більше того, тому що якби цей
антагонізм існував насправді масово - держава б давно поділилась на шматки. Найяскравіший тому приклад, коли після відомих буремних подій президентом України став Віктор Ющенко - східняки з прикрістю для себе визнали це і  підчинились, як ось тепер підчинились західняки обранню президентом України Віктора Януковича. Зрозуміло, що це не означає абсолюту на майбутнє, але про сучасний стан взаємовідносин говорить досить однозначно: ми всі хочемо жити в мирі і злагоді. Ми всі хочемо жити в нормальних обставинах свобод і порядку нормальної демократичної правової держави. Я переконаний, що цю ідею однозначно підтримують в усіх регіонах України всі її громадяни. І це є головним фундаментом для розбудови нашої держави.
За минулі 20 років Україна відбулась як світова держава, а також відбулось психічне закріплення поняття державності в масі її населення, що є дуже важливим. Залишилась «маленька дрібничка»: активізувати це усвідомлення державності громадянами України у особисту площину кожного поокремо. Потрібно перевести наш український соціум з стану пасивності соціального
жебракування (иждивенчества), до чого його привчила колишня імперська
влада СРСР: держава має кожного забезпечити його часткою соціального  благополуччя, - і перевести у стан соціально-індивідуальної активності, що вже досить розповсюджена серед молоді, коли людина чітко вірить, що її життя залежить в першу чергу від неї самої, отож вона не очікує подачок від суспільства і держави, а вимагає (не просить!) створення їй належних умов для цього. Нова доба вимагає нового духовного змісту життя! Людина стає активним творцем свого життя, активним творцем життя суспільства і держави, а також і в загальному - всього Світу. Так, панове, і не інакше. Щоб стати таким творцем, кожній людині неодмінно стануть потрібні критерії самоідентифікації - цього вимагає сам зміст подібного стилю життя: дерево може бути міцним тільки маючи сильне коріння. Цим корінням для кожної людини є його родина, рід, друзі і знайомі, його етнічна спадщина, духовна, територіальна, державна, тощо.
Тобто кожна людина є унікальною композицією ментального характеру, чим
вона може плідно скористатись, але... не зобов*язана! Тобто висновок у мене один: якщо хочеш бути Людиною - будь нею! А не хочеш - не будь.
В моєму розумінні складовими змісту тези «бути Людиною» є такі чинники,
як любов і повага до батьків, родини, землі, де зріс, етносу, якому належиш, інакше кажучи - націоналізм, до держави, яка є твоєю, поки ти цього хочеш, що є патріотизмом, ну і так далі. Всього не перелічити, як і не є все обов*язковим кожному. Можна бути і таким, яким є продовження рядків Тараса Шевченка в поемі «Сон», винесенних мною до епіграфа, якими я і завершую замість епілогу свій невеличкий роздум з можиливим його подальшим продовженням стосовно індивідуального націоналізму.

— «Экой чудак!
        Я вси входы знаю,
    Я тут служу; коли хочеш,
    В дворец попитаюсь
    Ввесты тебе. Только, знаєш,
    Мы, брат, просвищенны,—
    Не поскупись полтинкою...»
    Цур тобі, мерзенний
    Каламарю... І зробився
    Я знову незримий.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне

В якості додатка я подаю свою статтю, написану 21 рік тому в Донецьку і
опубліковану мовою орігіналу в російськомовній газеті "Комсомолець Донбасса"

Екологія наших душ
(Роздуми молодої людини про національну самосвідомість)

Дивно вам чи не дивно буде від такої моєї думки, але іноді шкодуєш за тими ще недавно минулими часами. Чому? А тому, що я належу до покоління, яке не без іронії, але правдиво, називає себе "дітьми застою". Пригадую, як нас вчили писати твори в школі: ось тобі біла фарба, ось чорна і давай вимальовуй білий промінь світла в темному царстві. Все ясно! Чи про той же націоналізм і інтернаціоналізм сказали б написати. Та скільки завгодно: тільки встигай вишукувати і строчити все погане про перше, а все хороше - про друге. Знову повна ясність. Хороші були часи: просто жилось, щасливо. І ми були людьми простими, щасливо-дебільними. Бувало урвеш щось з імпортних шмоток або нап'єшся вдризг - і наче в раю побував. Тепер не те - виявляється це був зовсім не рай. Виявляється, ми не просто придатки до різних машин та коліщатка великої державної машини, а люди. Виявляється, багато з того, що нам говорили і чому ми вірили - неправда. Багато ще чого виявляється... А жити далі як? Чому вірити? Кому вірити? Хто його знає? Хай кожен шукає відповіді сам, а для себе я знайшов таку відповідь, щоб далі добре жити - треба повірити самому собі! Так, повірити самому собі. В житті мені на власному досвіді приходилось пересвідчитись з того, де мені говорили правду, а де - брехали. Однак найцікавішим є те, що коли в мене одразу закрадався сумнів стосовно того чи іншого "дуже правдивого" повідомлення, то практично завжди потім вияснялось, що це - абсолютна брехня! Саме одною з таких тем було для мене і питання націоналізму та інтернаціоналізму.
В школі нас вчили, як я вже зазначав, що націоналізм - це погано, а інтернаціоналізм - це добре. І з того часу посів мене сумнів непорозуміння: як може існувати інтернаціональне без національного? Як людина може любити рівноправно всі інші нації, коли вона не любить власної нації? Виходило ж бо, що любити свою націю не можна, бо це бач прояви націоналізму, а от всі інші - мусиш, бо це вже виявлення інтернаціоналізму. Попробуй зрозуміти подібне безглуздя? Невже можна вчити тому, що любити свою матір сильніше всього на світі є поганим, бо треба рівноправно любити всіх матерів? Але нас саме так вчили! Так вчили! Тому для багатьох буде далеко не риторичним питання: а чиї ж ми діти?
В Оттоманській Туреччині існував такий звичай: з усіх поневолених слов’янських народів турки забирали як данину хлопчиків у віці 6-12 років, з яких в спеціальних закладах виховували професійних воїнів-яничарів. Їх виховували так, щоб хлопчики забули все про своє минуле: про своїх батьків, про рідний дім, рідний край, - абсолютно про все! І тоді ці хлопчики ставали ідеальними воїнами: вони безвідмовно виконували будь-який наказ чи команду. Вони могли вбити навіть рідну мати, бо не знали, що таке є матір, що таке є любов до матері і для чого
все оце потрібно... То хто ж ми? Чиї ми діти?
А може, всі ці балачки зайві? А , може, все так і треба? Ми  ж бо своїх батьків вбивати не будемо, а просто здамо їх в будинок для немічних людей - і нема проблем!
Що ж, кожна людина має право сама обирати свій шлях у житті і сама визначає відповідно свої потреби та цілі. Комусь досить для щастя бездумно виконувати чиїсь накази, урвати більший шматок, ніж у інших, і жирувати, пишаючись з своєї "величі". Всі ми маємо право на щастя, в тому числі і на таке. Але якщо хтось почуває себе нещасливим, то хай задумається над тим, що я зараз далі скажу. В цьому світі все дуже взаємопов’язано, і ми маємо вже багато доказів того, коли насильницьке знищення одної незначної начебто ланки нашої матері-Природи призводить до руйнації цілих її систем. Прикладом тому може бути та страшна
екологічна криза, яка утворилась навколо нас. На жаль, перед нами постає куди ще страшніша криза - криза духовна. Прийшов час подумати про екологію наших душ.
Скільки років та десятиліть нам твердили, що душі нема і тому турбуватися про неї нема чого. Але душа в людини є: саме вона болить і плаче в кожного від горя і нещасть, від ницості і порожнечі нашого існування. Алкоголізм, наркоманія, токсикоманія - все це наслідки, все це засоби, якими люди дурманять собі голову і відключають душу. Щоб заповнити свою духовну порожнечу, люди кидаються в релігію, в сектантство, в містику і ще бог зна куди. Бо ж болить та неіснуюча душа! Болить! Болить!.. А, може вона болить саме тому, що перетнули ті ланки, які єднали нашу душу з духовним багатством рідного народу, з отим величезним багатовічним національним надбанням, що є сутністю нації і національної самосвідомості. Може всі оті народні пісні, традиції, вірування та звичаї і є джерелами духовного живлення наших душ?
Спогляньте лишень на цю прекрасну гармонію національних духовних цінностей: в дитинстві - колискові пісні та казки; в юнацтві - легенди, героїчні пісні та історичні оповіді; в молодості - чаруючі пісні кохання, веселі молодечі забави; в зрілому віці - балади, думи, побутові пісні; в старості - збереження і передача своєї національної культури новим поколінням. То невже все це, що наш народ плекав віками на протязі тисячоліть, стало тепер зайвим? Невже можна відкинути і забути всю народну національну духовну культуру тільки через те, що від знання і дотримання її норм немає ніякої прямої матеріальної вигоди? Невже все це даремне і непотрібне?
Я вірю, що потрібне.
Я вірю, що кожній людині потрібне духовне багатство свого народу своєї нації для того щоб стати справді ЛЮДИНОЮ. Людиною сповненою чеснот, благородних устремлінь і героїчних справ! Бо тоді ти вже не просто якась там звичайна соціальна молекула - ні! Тоді Ти - представник свого народу серед інших народів світу! Ти - продовжувач історії свого народу і його національної культури! Ти - ланка, що єднає минуле твого народу з майбутнім! Твоє життя - це життя твого народу! Тому треба бути гідним цієї відповідальної і прекрасної місії, і якщо кожен з нас це усвідомить, то я вірю, що і для нього самого, і для його ближніх життя стане цікавішим, змістовнішим і щасливим. Я вірю в це, але знати певно, як і будь що інше в цьому світі - справа неможлива. Тож прошу лише задуматись над тим, чи є в усьому сказаному мною хоч невеличка доля істини?

Богдан Гордасевич
/опубліковано в газеті "Комсомолец Донбасса"
19 грудня 1989р. №241 м. Донецьк/

Щоб гідно відзначити 1 січня - День народження провідника (актуально до 20-х чисел січня), вам знадобляться наступні речі:

Макет наліпки (люб'язно наданий Благодійним фондом Україна-Русь):

його можна скачати прямо з цієї статті. Тиснете правою кнопкою миші і обираєте "Зберегти зображення як...". Для і.юа: спочатку тиснете лівою кнопкою миші, зображення відкривається, а потім зберігаєте його вищезазначеним способом.

Ціна: безкоштовно

Принтер струменевий:

Ціна: 400-1000 грн.

Система неперервного подання чорнил (СНПЧ):

Ціна: 350 грн.

Власне самі чорнила:

Ціна: залежить від вашої моделі принтера, кількості кольорів та якості чорнил. Повний комплект для популярних 4 кольорових принтерів Canon обійдеться в 50 грн. за 200 мл  кожного кольору. Виходить 250 грн. 

Папір самоклеючий:  

Ціна: 70-130 грн. / 100 листів формату A4.

Підрахувати точно, скільки піде чорнил на друк, не виявляється можливим. Розраховуйте, що на 1 лист А4 витрачається приблизно 1 мл чорнил відповідного кольору. Мінімальний прийнятний формат для однієї наліпки - А6. Тобто на одному надрукованому листі у вас міститиметься 4 наліпки. Відповідно на друк 100 листів у вас піде половина чорнил і вийде 400 кольорових наліпок.  Собівартість однієї наліпки становить близько 1 грн.

Ітого: 

Обладнання: 350 грн., (з принтером 750-1350 грн.);

Матеріали: 320-400 грн.;

Всього: 670-750 грн., (з принтером 1070-1750 грн.).

ЯК ПОШИРИТИ НАЛІПКИ У ВАШОМУ МІСТІ

1. Передусім, розрахуйте ваші сили, скільки чоловік у вашому патріотичному осередку. Якщо ви один - краще не беріться за це. Виготуйте стільки наліпок, скільки зможете розклеїти.

2. Сплануйте свій маршрут. Бажано, щоб це були людні місця або ж вулиці, повз які проходять основні транспортні шляхи вашого міста. Розподіліть поміж друзями, хто де буде розклеювати.

3. Визначте оптимальний час. Це повинна бути темна пора доби і щоб у цей час на вашому маршруті не було людно. Варіанти: 9 година вечора робочого, 7-8 година ранку вихідного дня. Разом із друзями погодьте єдиний час, коли ви буде проводити акцію.

4. Одягніть теплі, зручні речі та взуття.

5. Кожен активіст вашої групи повинен ОБОВ'ЯЗКОВО мати при собі мобільний телефон з поповненим рахунком.

6. Тактика розклеювання наліпок наступна: поки один клеїть, інший стоїть на варті. Якщо у групі троє, тоді два клеють, а один спостерігає. Вартовий повинен попереджати своїх у разі, якщо в його полі зору з'явиться патруль міліції чи інші особи, що можуть нести небезпеку. Також вартовому слід споглядати і проїзджу частину, де можуть з'являтися міліцейські "бобики". Вартовий повинен стояти позаду тих, хто клеїть. Також йому можна дати фотоапарат для фіксації результатів вашої праці. 

7. Як повернетесь додому після акції, викладіть ваш фотозвіт в інтернеті. Надішліть і нам, ми допоможемо його поширити:  [email protected]. Якщо під час акції фотографії не робилися, сфотографуйте наступного дня.

ВИ І МІЛІЦІЯ

1. Якщо так сталося, що вас затримали, головне не хвилюйтеся, не панікуйте. Не чиніть фізичного опору працівникам міліції. Не підписуйте ніяких протоколів, не хапайте руками речі, які вам можуть дати (ніж, чийсь телефон, тощо).  Вам можуть сказати, що ваш друг в усьому зізнався, - не вірте цьому.

Якщо затримання сталося з політичних мотивів, у вас будуть детально розпитувати де ви взяли наліпки з Бандерою. Відповідь проста: "гуляв по вулиці, до мене підійшов якийсь хлопець, дав 20 гривень і попросив розклеїти". Детально: Ваші права при затриманні і арешті.

2. Якщо ви стали свідком затримання своїх друзів, НЕГАЙНО повідомте про це їхніх найближчих родичів. Якщо ви або вони перебуваєте в якійсь партії, негайно повідомте про затримання обласне керівництво. Поширюйте інформацію в інтернеті, також напишіть нам [email protected]. Пам'ятайте: чим більше людей дізнаються про затримання, тим менше часу триматимуть у відділку ваших друзів.

3. Звичайно, якщо ви будете дотримуватись правил безпеки, то вас наврядче затримають. Тому не треба боятися проводити такі акції. Ви нічого незаконного не робите, а максимум, що можуть натягнути за розклеювання наліпок - це 51 гривня штрафу. Та при правильному реагуванні людей просто відпускають, бо протокол з цього виду правопорушення повинна складати інспекція з благоустрою міста.

І пам'ятайте: доки триває боротьба - переможених немає. За нашу Велику Україну!

Спільнота патріотів "Україна понад усе!"

http://www.youtube.com/watch?v=-W0NA8kfLyk

Наша внутрішньо-політична праця скерована на те, щоб дослівно охопити весь загал громадянства, щоб дійти до кожного українця, як причетного, так і непричетного до загального громадського життя, однаково – в рамцях того життя, чи поза ними, і незалежно від них. Найважливіша справа – здобути безпосередній вплив, включити у нашу боротьбу найбільшу і найвартіснішу їх частину. Тому за об'єкт своєї політичної праці беремо всю народню масу. Для нас вона важлива з таких міркувань: по-перше, маса – це збірнота одиниць. Для того, щоб впливати на найбільшу кількість українців одночасно, охоплюємо своїм впливом всю масу. В ній живуть і з неї виростають найцінніші своєю ідейністю, бойовістю і здібностями одиниці тоді, як відповідна акція їх розбудить, дасть їм нагоду і відкриє дорогу, щоб вони виявили себе. Багато таких високоцінних людей живе, можна б сказати, у глухій гущі маси, але про їхні здібності і цінні для політичної праці прикмети не знають ані вони самі, ані ніхто інший. Треба піти в найгустішу масу, на саме дно, щоб до них дійти, і треба відповідної акції, щоб їх покликати. По-друге – нам треба опанувати своїми ідеями, боротьбою і відповідними акціями теж саму масу, як збірну одиницю. Треба втягнути її у політичну дію. Бо вона дає політичному рухові та організації широке опертя. Масовість же надає революційній боротьбі та кожній політичній дії велику розгінну силу та помножує її кількість. У нашій боротьбі маса – це важливий фактор, як збірнота одиниць, її приєднуємо і гуртуємо. І навпаки, з допомогою одиниць охоплюємо й опановуємо масу. Йдемо цими обома шляхами одночасно, а одна праця підсилює другу. Насамперед ми повинні докладно пізнати кожне середовище, серед якого думаємо вести політичну роботу. Не вистачить знати загально характер і прикмети елементів, що в ньому гуртуються, чи загальну психологію маси. Треба вивчати кожне конкретне середовище, зокрема треба пізнати його особливі прикмети. Очевидно, все це приходиться робити вже під час самої діяльности, бо на довгі вступні спостереження і дослідження перед приступленням до праці ми, в нинішніх обставинах, не можемо собі позволити. Пізнати середовище – значить пізнати пересічний його тип, його окремі вияви, відхилення від пересічного, різного роду особливості. Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання, сприймання і реагування на ті чи інші явища, знати, чим вони живуть, як і що переживають, як ставляться до різних явищ. Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання. Для того треба нашим членам входити в життя мас, в усі його вияви. Шукати різних зустрічей з людьми та цікавитися якнайбільшою кількістю їхніх справ. Для того, щоб могти і вміти повести успішну працю для опанування широких мас, треба брати їх такими, якими вони є в дійсності, це значить, також з усіма їхніми хибами і недомаганнями. Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою. При всіх акціях, які розраховані на ширші маси, конечним є пристосовувати свою тактику і цілий підхід до рівня пересічного громадянина, до його зацікавлень, способу думання та його здібностей і готовости йти шляхом політичної боротьби та відповісти вимогам, що їх вона ставить. Тож тактика політичної праці серед широких мас мусить бути нескладна і в кожному відношенні пристосована до політичного рівня даного середовища. Такі вимоги ставить само життя і без цього політична праця, наставлена на широкі маси, є безуспішна, особливо спочатку Якщо б ми переставили всю свою працю на масові рейки, тоді у висліді понизився б її рівень. Але цього не думаємо робити. Подібно, як досі, так і надалі нам треба продовжувати ті всі роди й форми нашої дільности, які розраховані на кращі, передові елементи. Роботу, що має активізувати, притягати, гуртувати, вирощувати й заправляти найкращі передові одиниці з маси, мусимо далі посилювати і не може бути й мови про те, щоб її занедбувати або припинити. Ідеться про поширення нашої діяльности, а не про переставлення її на інші рейки. Маємо зактивізувати й скріпити політичну роботу, призначену для широких мас, не послаблюючи праці, розрахованої на передові, провідні елементи. Ведемо свою внутрішньо-політичну працю кількома шляхами одночасно. Чим вищі вимоги ставимо до середовища, тим вищий політичний рівень даної праці та одночасно тим вужчі її рамці і тим вужчі охоплювані ними кола. Навпаки, чим ширші кола охоплює політична акція, і чим нижчий пересічно рівень її учасників, тим простіший характер даної політичної роботи. Коли масову політичну працю ми пристосовуємо до характеру і рівня широких мас, то робимо це тільки з тактичних міркувань. Насамперед – зміст завжди остається незмінний, міняються лише зовнішні форми й практична постановка роботи. Але і в цьому відношенні не думаємо постійно пристосовуватися до рівня мас. Як тільки в певному середовищі здобудемо ґрунт під ногами, зразу ж починаємо формувати ці маси, підтягаючи їх на вищий рівень та, крок за кроком, починаємо вести їх до цілі. Маючи вплив на масу, починаємо нею кермувати і з стану маси, до якої спочатку нам треба було пристосовувати свою тактику, переводимо її до ролі свідомого, виробленого й активного чинника в нашій політичній боротьбі. При першому погляді на цю справу може здаватися, що за недостатньої кількости людей на цих теренах не зможемо цього робити серед передових елементів, тобто, що будемо примушені братись за одну або за другу працю. Та в дійсності так не мусить бути. Робота широкого, масового характеру, вироблення відповідної методики праці, створення потрібної організаційної апаратури, вишукування правильних шляхів і надання потрібної розгінної сили – все це вимагає спочатку великого вкладу енергії та відставлення поважної кількости людей до праці. Але для продовжування і дальшого поглиблення праці не треба додавати нових сил, навіть не конечно залишати зайнятих на початку. Бо вже в скорому часі початковий вклад сил буде оплачуватися припливом нових розбуджених до активности, сил. У висліді активної праці серед широких мас, до нашої диспозиції стане багато нових людей. Їм можна буде великою мірою доручити менш складні політичні завдання і відтяжити людей з більшим політичним виробленням, дуже потрібних нам сьогодні для відповідальнішої політичної дії. Діяльність серед мас значною мірою вестимуть далі ті нові люди, які виявляться і прийдуть до нас. У висліді активізації мас та здобуття серед них впливу, будемо мати тривкішу й сильнішу позицію у багатьох ділянках громадського життя. Тому, що зміст праці серед широких мас не є інший від змісту нашої політичної праці, яку ми досі вели серед вужчих кіл, доводиться тільки вибрати для неї відповідну форму. Головне завдання – це устійнення змісту, сама ж популяризація готового не важка і не вимагає багато праці. У сучасний момент ми розпоряджаємо таким великим політичним капіталом, що масовою політичною роботою не зменшимо його, а навпаки, збільшимо. Пам'ятаймо далі, що наша боротьба проти гітлерівської Німеччини тепер має велике значення, а з часом буде його втрачати. Якщо цього тепер не використаємо, то з таким трудом здобутий політичний капітал великою мірою розтратимо. Отже, якщо ми не охопимо мас, то вони частинно підуть не з нами, чи частинно навіть проти нас та великою мірою здеморалізуються. А ми потребуємо мас у нашій політичній боротьбі, в тому теж і мас еміґраційних. Ця маловідома стаття Степана Бандери була надрукована під псевдонімом С. Сірий у 1946 році та відкрила собою цикл статей Провідника ОУН (б) у виданні «Визвольна Політика». Стаття є надзвичайно актуальною в двох аспектах – історичному та практичному, оскільки дає низку практичних вказівок щодо роботи з людьми. Стаття додає нових штрихів до портрету С. Бандери, який навіть в описах багатьох його нинішніх прихильників виглядає як мужній, ідейний, патріотичний, але нетолерантний до тих, хто не сповідує націоналістичної ідеології, фанатик, зациклений на праведній ненависті. Саме цього образу дотримуються багато тих, хто сьогодні в Україні називає себе бандерівцями (при цьому дехто з них взяв для своїх організацій емблему та ідеологію нацистів, проти який створена бандерівською ОУН Українська повстанська армія вела збройну боротьбу), а тому показушно вимахують червоно-чорними прапорами та крикливо вип’ячують націоналістичні гасла на акціях іншої спрямованості, де головними мають бути інші речі, та в регіонах чи в середовищах, де ці гасла й кольори не розуміють і не сприймають (ці псевдонаціоналісти також видають за націоналістичні власні новітні, часто відверто нацистські ще й закордонного походження, гасла і терміни, яких ні Бандера, ні бандерівці не вживали). Стаття «Значення широких мас та їх охоплення» показує, що Степан Бандера не був вузькочолим, затиснутим вузькими рамками фанатиком, а, навпаки, адекватно сприймав реальність і був не лише гарним пропагандистом, але й аналітиком, що виробляв ефективний підхід до роботи з людьми, розуміючи, що люди, які не є у своїх поглядах націоналістами чи й взагалі патріотами, не належать через це до ворогів, і що з ними треба працювати іншим чином, ніж з однодумцями, яких достатньо просто мотивувати. Стаття є гарним прикладом, як саме має працювати з народом справжній націоналіст, а не розцяцькований червоно-чорною символікою блазень, якщо справді прагне принести користь Україні, а не егоїстично заявити, що він – особливий.

Гасла «Росія для росіян!» і «Вбивай хача!» не є націоналістичними. Як повідомляє «Эхо Москвы», такого висновку дійшла психолого-лінгвістична експертиза, проведена на замовлення Слідчого комітету при прокуратурі Російської Федерації.

Судова експертиза проводилася в рамках розслідування справи про побиття петербурзького школяра Тагіра КЕРІМОВА. На учня 9-го класу Т.КЕРІМОВА 14 лютого цього року напали більше 20 молодиків, які били його, викрикуючи «Россия для русских» та «Убивай хача, мочи хача». Школяр впав в кому, але вижив.

Правоохоронні органи, тим часом, порушили кримінальну справу і заарештували п`ятеро чоловік, в рамках якого і була проведена психолого-лінгвістична експертиза.

Експерт Центру судових експертиз Північно-західного округу Олена КІРЮХИНА дійшла висновку, що фрази «Крысам – крысячья смерть!» і «Россия для русских» в контексті справи не спрямовані на розпалювання міжнаціональної ворожнечі. А заклики «убивать хачей» можуть уживатися «іронічно, не серйозно».

На думку адвоката постраждалого Дмитра ДІНЗЕ, якщо не буде призначена повторна експертиза, то підозрювані уникнуть відповідальності.

Після оприлюднення скандального висновку відділ з розслідування особливо важливих справ Слідчого управління СКП РФ по Петербургу знову взяв у провадження кримінальну справу за фактом побиття Тагіра Керімова, повідомляє Газета.ру з посиланням на офіційний сайт відомства. Як повідомляє пітерський СКП, «впродовж розслідування будуть проведені заходи, спрямовані на встановлення всіх обставин події, зокрема мотивів злочину, для чого буде ще раз проведена комплексна соціогуманітарна експертиза». Як наголошується в повідомленні слідчого управління, справу взято під особливий контроль керівництвом слідчого управління.

http://www.unian.net/ukr/news/news-333400.html

1. Головною метою українського націоналізму я визнаю зміцнення національного самовизнання українців, розвиток української культури і захист усього українського.
2.Я відкидаю усі силові методи боротьби окрім самозахисту. Невинна кров, пролита задля ідеї плюндрує саму ідею.
3.Я поважаю усі нації. Я не ставлю жодну націю вище за іншу.
4.Головними методами боротьби я визнаю культурні акції.
5.Я готовий стати до боротьби за Українську Державу, якщо це буде потрібно.
6.Я відкидаю культ особистостей. Поважаючи людей, що до нас боролися за Українську Державу, я розумію, що не можна переходити певної межі і створювати культ на основі постатей.
7.Я поважаю право людини на власну думку. Я поважаю інші політичні напрямки.
8.Я вважаю, що український націоналізм повинен керуватися передусім потребою українського народу.
9.За український народ я вважаю усіх мешканців України.
10.Я поважаю національні меньшини в Україні і ніколи не буду чинити перепон у їх культурному розвитку.
11.Я визнаю неможливість повного контролю усіх людей одним центром. Я визнаю шкідливість такої структури, бо людина повинна вчитися діяти за власним розумом. Я відкидаю тоталітаризм.

Взято звідси: http://upu.org.ua/

Причини цього лежать насамперед в певних дефектах її ;державно-політичного устрою. Як відомо, приймаючи нарід за суверена держави, демократія свій устрій побудувала на засадах виборного представництва, себто парламентаризму. Коли парламентарна система давала певні користі раніше, то тепер позначається вона цілою низкою органічних хиб. Зростаюча боротьба політичних - класових і господарських інтересів привела до створення чисельних партій, груп і фракцій. Використовуючи політичну свободу демократії і часто з'являючись відображенням егоїстичних інтересів різних, іноді виразно антисоціальних, груп, всі вони намагаються впливати через парламенти на державне керування, часом дуже мало оглядаючись на загальні національні інтереси.                                                           

Чи вважаєте Ви себе українським націоналістом?