Похід військ УНР на Крим був несподіванкою. За два місяці на переговорах у Бресті, які передували підписанню мирного договору з Німеччиною, Центральна Рада відмовилася від півострова. Це викликало здивування – прагматичі німці не розуміли, якими міркуваннями може бути продиктована відмова від стратегічних територій. На що почули відповідь цілком у соціалістичному дусі про дотримання принципу «мир без анексій і контрибуцій».

Кримська дилема

Чорноморський флот становив потужну військову силу: три бригади лінійних кораблів, одна – крейсерів, одна – гідрокрейсерів, а також міноносців і підводних човнів. Така армада забезпечувала власникові контроль над сполученнями Чорного моря і можливість впливати на долю ще не закінченої війни.

9 квітня 1918 року уряд УНР наказав сформовати Запорізький корпус, командувачем якого став генерал Зураб Натієв (Натіїв), за походженням осетин. Корпус було розділено на дві похідні групи: перша полковника Володимира Сікевича була спрямована на Донбас, друга під командуванням підполковника Петра Болбочана отримала наказ рушити на Крим. До складу останньої увійшли Республіканський полк (під командою самого Болбочана), полк Кінних гайдамаків ім. Костя Гордієнка (полковника Всеволода Петріва) та кінно-гірський гарматний дивізіон полковника Олекси Алмазова. А ще додалися допоміжні частини різного спрямування: інженерний полк, артилерія, автодивізіон. Загалом 9 тис. багнетів і шабель. Ця сила просувалася в пониззя Дніпра, готуючись зайняти зручні для наступу позиції. Командувачам повідомили таємний наказ уряду УНР – захопити Крим перед німцями і встановити українську владу.

Під Мелітополем запорожці вперше за час операції зіштовхнулися з великими, підготовленими до оборони силами ворога. Більшовики чинили запеклий опір, і бій міг би закінчитися їхньою перемогою, якби не несподіванка. Обставини склалися так, що тилами більшовиків саме проходив відділ полковника Дроздовського, прямуючи на Дон, щоб там приєднатися до білих. Зорієнтувавшись, що червоні б’ються з кимось невідомим, росіяни вдарили більшовикам у спину. На червоних неочікувана атака справила приголомшливе враження – панічна втеча загальмувалася аж на Сиваші. Там 20 квітня зупинилися й запорожці, де їх застав командир німецьких частин генерал фон Кош. Його полковник Болбочан і повідомив про своє рішення негайно розпочати здобуття Сивашу.

«Батьку, козацьке море!..»

Сиваш іще називають Гнилим морем за характерний запах стоячої води.  Він непрохідний майже цілий рік, тому є ідеальною позицією для оборони і майже безнадійною – для наступу. Особливо коли кишить ворожими військами і усіяний укріпленнями за останнім словом техніки. Єдиний шлях на півострів – міст на палях – було заміновано.

Німці категорично відмовилися здобувати такі укріплення, але не перешкоджали Болбочану в підготовці та здійсненні прориву. Наступ почався зі шквального артилерійського вогню. Під його прикриттям на Перекопський перешийок рушила дрезина з невеликим відділом сотника Зелінського. На всіх парах увірвавшись у розташування оборони, українці закидали більшовицькі становища гранатами. Доки вороги приходили до тями, через перешийок проїхав бронепоїзд і відкрив щільний кулеметний вогонь. Останнім акордом стала піша атака Республіканського полку на ворожі позиції через міст, який так і не встигли підірвати. За одним бронепоїздом рушили інші, потім піхота, а далі кіннота полковника Петріва. Відступ більшовиків перетворився на панічну втечу. Увечері 22 квітня українські відділи були в Джанкої – вузловій станції Криму. Звідси почали наступ на решту важливих пунктів.

За лічені дні українці дісталися берегів моря. Першою туди прибула, як і належить, кіннота. Їй випав найтяжчий шлях – через гори, правіше від Сімферополя. Його здолали з допомогою провідників-татар і за тиждень походу вийшли до Чорного моря. Про фінал походу сповістив вигук передової сторожі «Батьку, козацьке море!..».

Війна нервів

Похід «новітніх запорожців» тільки здається бравурною прогулянкою. Справжня перемога тут була на боці не зброї, а військової хитрості. Сам прорив Болбочан старанно готував. Після розгрому червоних під Мелітополем кіннота Петріва заблокувала дороги й стежки до перешийка і перехоплювала всіх, хто намагався пробратися в Крим. Одному з таких роз’їздів потрапив до рук більшовицький телеграфіст, обізнаний із шифрами внутрішнього зв’язку між ворожими відділами. Цінного полоненого негайно доставили в штаб, і всі дні перед наступом командування в Сімферополі отримувало повідомлення про відхід українських сил та спокійну обстановку на всіх напрямках. Зіткнення з реальною ситуацією загнало червоних у стан шоку.

Після появи українців у Криму «війна нервів» перетворилася на «війну всіх проти всіх». Першою пробою сил стала проблема ієрархії. Хоча формально німецький командир генерал фон Кош був старший за званням від Болбочана, корпус останнього ніс на собі основний тягар операції. Та й із місцевими обставинами українці були обізнані значно краще. Однак зрештою Болбочан був змушений підкоритися німецькому генералові.

Надалі німці активно використовували цю перевагу. Не обмежуючись тільки формальними засобами, застосували проти українських сил весь можливий набір перешкод: переривання зв’язку, блокування ешелонів на станціях, перешкоди в постачанні, гальмування дій командування… Загостренню ситуації сприяли «труднощі перекладу» – перекладачем у перемовинах між українським та німецьким командуванням був Отто Кірхнер, який, попри походження, симпатизував білій Росії.

У Джанкої німці обірвали зв’язок між українськими частинами, і відтоді українські командири могли покладатися лише на швидкість коней та доброзичливість населення. Наші відплатили тим самим: кіннотники на прощання пообривали дроти сполучення між німецьким командуванням і підпорядкованими йому військами.

До відкритого протистояння дійшло у Сімферополі. Після захоплення міста німці заблокували українські бронепоїзди. Наступним кроком стала вимога вивести війська з Криму. Болбочан відмовився. Тоді вони стягнули підрозділи до Сімферополя й розмістили їх так, щоб остаточно скувати українські відділи. Зранку 26 квітня обидві сторони почали готуватися до бою. Командири українських сил планували роззброїти німців або оборонятися з допомогою місцевого люду. Попри рішучість їхніх намірів, фон Кош відкрито висунув вимогу роззброїтися і вийти з Криму. У відповідь Болбочан наказав своїм військам зайняти бойові позиції.

Саме в цей момент із Харкова прибув генерал Натієв. Після обговорення ситуації було вирішено звернутися до Центральної Ради. І тут бездарність та малодушність політиків цілковито зруйнувала досягнення військових. Голова уряду УНР Голубович  обмежився виголошуванням утопічних промов. За свідченнями Бориса Монкевича, зв’язковий офіцер під час першого раунду перемовин вдав, ніби зв’язок перервався. Причину він пояснив українським офіцерам: «Так може говорити хіба що дитина, але не державний діяч». Телеграфіст був німецьким унтер-офіцером, прихильно налаштованим до українців.

Після «налагодження» зв’язку Натієв і Болбочан випередили хвилю демагогії жорсткою вимогою дати чіткі вказівки, як поводитися в такій ситуації. Відповідь прозвучала: підкоритися вимогам німецького командування і покинути Крим. Центральна Рада фактично дезавуювала власних захисників.

Стяги на щоглах

Найбільший успіх чекав уже під завісу подій. Через німецькі інтриги головні сили застрягли в Сімферополі разом із Болбочаном і до Севастополя дійшли тільки кіннотники Петріва – гірськими шляхами з допомогою провідників-татар. 28 квітня Гайдамацький полк розпочав бої з більшовиками на підходах до Севастополя. У той самий час до командувача кінноти полковника Петріва пробрався матрос-українець, який розповів про підготовку більшовиками виведення флоту із Севастополя до Новоросійська, незважаючи на цілковиту відсутність у пункті призначення відповідних технічних умов. У самому місті не вщухали протести – з флоту жила більшість мешканців. Окрім того, переважна частина матросів – за походженням українці – висловилися за його передачу Україні. Після цього адмірал Саблін пішов на безпрецедентний на той час крок – 29 квітня 1918 року наказав підняти українські прапори. Ніхто з них не знав про таємний наказ червоному командувачу флоту Раскольнікову негайно потопити його в разі переходу до рук українців.

Чорноморський флот офіційно став флотом Української Народної Республіки. Та вся церемонія була радше «прощальним салютом» нашій армії, яка вже покидала Крим, – останні відділи вийшли на початку травня. Вийшли суттєво поповнені добровольцями з-поміж місцевого населення. Без військової підтримки і суші флот був для України втрачений.

Подальша доля флоту склалася драматично. Один із міноносців затопили просто в бухті, інший було так пошкоджено, що команда викинула його на берег. Вночі з 29 на 30 квітня більшовики все ж таки вивели 14 есмінців до Новоросійська. Наступної ночі з рейду знялися лінкори «Воля» і «Свободная Россия» та 3 міноносці. В українських руках залишилися 7 броненосців, 3 крейсери, 12 міноносців, усі гідрокрейсери, допоміжні кораблі та дивізія підводних човнів. Пізніше до Севастополя повернулися обидва лінкори та частина міноносців. Утім, подальші події не дали Україні шансів скористатися цим здобутком. Восени 1918 року, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, остання була змушена вивести свої війська з України. Після цього розпочалося антигетьманське повстання. Поки українці були зайняті поваленням гетьманату й обороною власної державності від більшовиків, які розпочали чергову війну проти відновленої УНР, в Криму висадилися війська Антанти, що підтримали білогвардійський рух і, зрозуміло, про якийсь український флот чути не хотіли.  

Історичні паралелі

У світовій історії мало таких сміливих воєнних операцій. Як і таких бездарних політичних рішень. Відмовляючись від Криму, Центральна Рада позбавляла Україну виходу до моря й залишала морські комунікації в руках або більшовиків, або білих. Ні ті, ні інші друзями України вважатися не могли. За великим рахунком, український Крим не влаштовував нікого: ні білу чи червону Росію, ні Антанту, тобто Англію з Францією, ні Німеччину – пропускаючи Болбочана вперед, фон Кош плекав надію, що українці скривавляться, але не прорвуться. Затоплення флоту супроводжувалося мовчазним схваленням усіх «великих гравців». Після офіційної відмови повернути собі Крим можна було тільки силою зброї. Військовики блискуче впоралися із завданням, але наказ Голубовича вивести війська з Криму перекреслив увесь здобуток.

Через 82 роки Верховна Рада незалежної України офіційно санкціонувала перебування в Криму Чорноморського флоту Росії.

З одного боку, на початок ХХ століття і ті і ті на заході та на сході Європи дуже символічно обрамлювали невирішеність національного питання на старому континенті. З іншого – коли в 1920–1930-х роках ірландці вже будували власну республіку, українські націоналісти взяли на озброєння їхній свіжий досвід революційної боротьби, припускаючи, що наслідування форм дасть змогу отримати аналогічний позитивний результат.

Першим практиком українського націоналістичного руху, який дійшов висновку про необхідність боротьби новими методами, був полковник Євген Коновалець. Він один із перших національних лідерів зрозумів потребу в глибинній підготовці революції, повторивши шлях свого великого ірландського попередника Джеймса Стефенса.

ДІТИ НЕВДАЛИХ РЕВОЛЮЦІЙ

Джеймс Стефенс, що народився 26 січня 1825 року, походив із багатодітної ірландської родини з міста Кілкенні. Його можна охарактеризувати як запеклого ірландського патріота «від колиски», оскільки батько Джеймса, дрібний клерк, належав до «Молодої Ірландії» й виховував дітей в атмосфері любові до минувшини. У 1845-му він закінчив інженерно-будівельну школу і працював інженером, а згодом машиністом на залізниці. Тоді молодий Стефенс уже сформував власні цілком сепаратистські погляди, які своєю радикальністю виходили за межі ідеологій провідних ірландських революційних організацій того часу. Великий інтелектуальний вплив на юнака мав мер Кілкенні Роберт Кейн, який був обережним націоналістом і членом «Молодої Ірландії». Проте сам Джеймс вважав молодоірландців надто поміркованими і не приєднувався до їхнього руху, більше схиляючись до радикальнішої групи «Молода Конфедерація Ірландії».

У 1840-х роках Ірландія була спустошена катастрофічним голодом, легальний рух за скасування англійського управління і створення місцевої самоуправи перебував у занепаді, в країні витала атмосфера бунту. Ці настрої привели до радикалізації «Молодої Ірландії» та «Молодої Конфедерації Ірландії».

У серпні 1848-го розпочалося повстання. До нього приєднався молодий залізничник із Кілкенні Джеймс Стефенс. Він узяв на себе командування групою погано озброєних добровольців із 40–50 осіб, які руйнували залізниці в Ірландії. Проте лідер повстання Сміт О’Браєн виявився ніяким вождем. Його нерішучість вражала: забороняв без дозволу власників рубати дерева для спорудження барикад, зайвий раз стріляти в поліцію, боячись кровопролиття і надмірних жертв. Головні події розгорнулися в місті Баллінґаррі, куди стягувалися невеликі сили повсталих, зокрема й загін Стефенса. Однак поліція за кілька годин оточила й розбила погано озброєних інсургентів. Оскільки основна сутичка відбулася на городі біля будинку вдови МакКормак, в історії Ірландії подія отримала глузливу назву: «битва при грядці капусти вдови МакКормак». 

Розбиті революціонери рятувалися втечею в сільську місцевість. Британці виловлювали й арештовували їх по всій країні. Стефенс, який дістав два вогнепальні поранення, врятувався дивом. Юнак заховався у придорожній канаві, а згодом, щоб припинити свій розшук владою, організував власні «похорони». 19 серпня 1848 року в газеті «Кілкенні Модерейтор» друзі опублікували некролог. Його урочисто «поховали», наклавши до домовини каміння, спорудили могилу з епітафією: «Тут спочиває Джеймс Стефенс… Помер від ран, одержаних у Баллінґаррі…» Тим часом сам Джеймс емігрував. Відтоді колишній Стефенс справді помер, натомість народився професійний революціонер, людина, яка дійшла висновку про необхідність тривалої і копіткої підготовки до нового повстання, що спиратиметься на розгалужену підпільну структуру і переросте в національну революцію.

Через сім десятиліть подібний еволюційний шлях пройшов Євген Коновалець. Його розчарування українськими політиками, безнадія на «добру волю Антанти» спонукали колишнього полковника армії УНР приступити до створення дієвої підпільної організації. Як і Стефенс, Коновалець одразу після невдалої боротьби за незалежність опинився в еміграції. Проте якщо ірландський революціонер провів у Парижі довгі вісім років, готуючись до майбутнього визволення батьківщини, вивчаючи революційні методи, то Коновалець після нетривалого перебування в Чехії та Австрії повернувся до Львова вже в липні 1921 року й прагнув «по свіжих слідах» організувати нові революційні структури. Лише наприкінці 1922-го він покинув Україну, розуміючи, що в умовах жорсткої польської і радянської окупації нашвидкуруч створене підпілля буде неминуче розгромлено. Через п’ять років життя в еміграції колишній полковник остаточно дійшов висновку про необхідність створення широкої революційної структури, яка спиратиметься на ідеологію українського націоналізму.

КОНСОЛІДАТОРИ

17 березня 1858 року, в день Св. Патрика, покровителя Ірландії, Стефенс із однодумцями на лісовому складі Пітера Лангана на Ломбард-стріт у Дубліні створив Ірландське республіканське братство, відоме ще як рух феніїв (так називалися дружинники кельтських вождів у VII–X століттях, в Ірландії це слово було синонімом вільної людини. – Ред.). Фінансування ІРБ здійснювалося коштом емігрантів-ірландців в Америці. Братство будувалося за зразком французьких таємних товариств зі своєю присягою, таємними обрядами тощо.

У жовтні 1858 року Стефенс приїхав до США, щоб консолідувати ірландців і залучити їх до ІРБ. В Америці він розгорнув видавничу діяльність братства, згодом провів разом зі своїм помічником Томасом Кларком Любі пропагандистську кампанію в Ірландії. Восени 1863-го заснував газету «Ірландський народ» (Irish People). У 1864-му активно вів підготовку до нового ірландського повстання.

Аналогічно Євген Коновалець здійснив візити до українських поселень у Новому світі й заручився фінансовою підтримкою еміграції для створеної на початку 1929-го Організації українських націоналістів. Він поставив під свій ідейний контроль Українські стрілецькі громади в США та Канаді, сформував у Європі й Америці Українське національне об’єднання, що було під впливом ОУН, разом із соратниками розбудував націоналістичну мережу в Чехословаччині, Австрії, Німеччині, Італії, Франції, Бельгії, на території окупованих Польщею українських земель, а з другої половини 1930-х усе частіше займався проблемами створення революційного підпілля в УРСР. 

У 1865 році британський уряд, інформований про підготовку виступу феніїв, здійснив масові арешти, розгромив редакцію «Ірландського народу». Проте Стефенсу вдалося уникнути арешту. Лише наприкінці листопада 1865-го його ув’язнять, але друзі-бойовики влаштують лідерові втечу. Його оголосять у розшук, за інформацію про місце перебування провідного революціонера пропонували 1000 фунтів і 300 фунтів. У 1866 році Джеймсу вдалося втекти з Ірландії. Він із Франції керував підготовкою нового повстання, яке британці придушували протягом березня 1867-го. Його розгром завдав невимовного удару по життю і здоров’ю Стефенса. До 1891 року він у бідності жив у Парижі, а потім повернувся до Ірландії, де помер 1901-го. На його могилі були викарбувані слова: «День, навіть година справжньої свободи варта цілої вічності рабства». 

Цей вислів надихав наступні покоління ірландських революціонерів до збройної боротьби, яка врешті-решт завершилася створенням Ірландської Республіки на більшій частині острова. Натомість спротив, започаткований Євгеном Коновальцем, був останнім спалахом збройних виступів українців за свободу – їхній опір трансформувався в ненасильницькі форми. Два народи пішли до свободи різними шляхами й тому, вочевидь, отримали різні результати.