хочу сюди!
 

Alisa

39 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 34-46 років

Замітки з міткою «бандера»

Бандера не прийде – однозначно!

Є таке популярне гасло: «Бандера прийде  – порядок наведе!»  – яке можна часто почути на різних заходах у Львові, особливо національно-патріотичних мітингах чи маніфестаціях. Найбільше полюбляє скандувати це гасло молодь, що і не дивно, але дивно інше: чому власне саме Степан Бандера повинен приходити й наводити порядок в сучасній Українській Державі? Теж мені крайнього знайшли в якості прибиральниці...
Ні, я розуміюся на метафорах і на гіперболах, як розумію, що мова йде про ідейну спадщину Степана Бандери, а все ж чому так прямо і не сказати: «Ідеї Бандери вжиття проведем  – своїми руками порядок наведем!» Власне так і діяла когорта людей з УВО-ОУН-УПА: вони не чекали, що хтось там дасть їм свободу, державу і наведе порядок в ній. Ці люди за власною ініціативою бралися за роботу в різних сферах суспільного життя, чим і ствердили навічно в Україні свою Ідею і Чин.
Для чого заведена ця дещо абстрактна розмова? Власне заради конкретики, якими є майбутні політичні вибори в Україні до Верховної Ради: які б гасла не проголошували політики і яких би глобальних та радикальних обіцянок не робили, а все одно людям потрібно ясно усвідомити наперед, що саме вони будуть виконавцями або і навіть жертвами від діяльності новообраної ВРУ. Дива не станеться, бо в політиці його не буває! І економіці так само. Час це усвідомити чітко і однозначно.
Можна нагадати, як всі вірили, що ось Україна стане незалежною і ми тут же заживемо гарно і заможно! Не сталося такого дива, а стався Кучма. Або після славної Помаранчевої революції так само всі в Україні сподівались на диво: зараз Ющенко і Тимошенко зроблять наше життя чудовим-пречудовим. І тут нічого не вийшло гарного. Далі багато хто увірував у диво «владної руки господаря» Януковича, що враз наведе порядок і дисципліну в Україні, а затим і добробут. Що маємо насправді  – самі бачите: доброго мізерно мало.
І виникає просте запитання: коли ж ми в Україні нарешті перестанемо вірити у міфічне диво миттєвого збагачення і розпочнемо самі працювати, самі наводити лад у власній державі? На себе особисто працюємо хто на що гаразд, тоді як до державного... Тут явний негаразд.
Є гарне прислів’я: «Біда вимучить  – біда й виучить». Щось в Україні з тою виучкою ну ні в яку. Виникають і зникають в Україні різні політичні МММ, знову і знову якийсь черговий політичний Мавроді надурює людей  – і мало що йде в науку українському виборцю, який і далі вперто вірить в диво: ось проголосуємо, оберемо вождя-генія і завтра настане красота, а не життя. Хоча після виборів настає час протилежного обіцяному нового гасла типу: «Покращення вже сьогодні»  –  було учора»
Таким чином закликаю більшість активного електорату в Україні не тільки і не стільки перейматися результатами нових виборів до ВРУ, як грунтовно задуматись над тими власними діями в подальшому після виборів та над відповідними вимогами до законодавчої і виконавчої влад. Особливо це стосується вже досить значного прошарку української буржуазії і малого, і середнього, і великого бізнесу, тому що там є що планувати і є що втрачати, якщо в Україні розпочнеться чергова політична деструкція. Тому для вас, любі буржуа, особливо теза «чесних виборів» повинна стати першочерговою!
В політичній боротьбі багато хто з «претинднетів на папаху» готовий піти на все заради досягнення перемоги, але обмежує оте його «все» усвідомлення, що і суперники також можуть піти на все що завгодно. Тому і тільки тому всі учасники виборчого процесу всіма силами повинні намагатися діяти чесно самим і вимагати цього від інших, а не навпаки  в жодному разі! Чесна перемога у виборах дає право на владу, тоді як нечесна сфальшована перемога владу дає, а права на неї  – ні. Чесність виборів є одною з головних суспільних вимог!
І ще одне є важливим, про що я вже сказав вище: виборець повинен усвідомлювати подальшу мету свого вибору. Якщо основною темою вибору є гасла «знай наших» і «наб’ємо пику ворогам»  – то ясно, що після виборів суспільного позитиву в діяльності обраних депутатів буде нікчемно мало, що ми пересвідчились вже безліч разів. Але якщо вибір відбувається за думкою, що політика  – це мистецтво компромісів, вміння домовлятись щодо дотримання взаємних інтересів  – то результати виборів будуть однозначно значно позитивніші від виборів за принципом «стінка на стінку».
У Степана Бандери є гарний вислів: «Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав»  Сподіваюсь, що для українського суспільства настав час ідеї примирення і припинення соціальної конфронтації. Ідеї спільної злагоди в державі і мирної праці. Принаймні підтвердження тому є той факт, що принцип «біполярного політикуму» в Україні не знайшов підтримки і нам не доводиться вибирати «або  – або», де за часту жодне «або» не довподоби виборцю, але іншого нема. А потім жаліємось, чому ми маємо, те що маємо... На щастя, тепер є що вибирати в Україні, а це наша спільна заслуга.
З того всього висновок чіткий: вибори 28 жовтня 2012 року до Верховної Ради України мають бути чесними і їх результат має бути позитивним для соціального єднання в Україні, а не створити нове коло суспільної конфронтації. І все це залежить від нас з вами! Всіх нас в Україні сущих! І Бандера для цього не прийде!  Як би його не кликали і не припрошали  – все одно не прийде, тому що це справа для живих: наводити порядок у власній хаті. До того ж Степан Бандера давно вже з нами в Україні для кожного, хто цього щиро схоче!
   
Богдан Гордасевич

85%, 28 голосів

6%, 2 голоси

9%, 3 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Степанові Бандері - звання "Герой України"


Звернення Спільноти патріотів України до Президента України Віктора Ющенка

Шановний Вікторе Андрійовичу!

Цього року Україна відзначає славетну дату - 100 річчя від дня народження Степана Бандери. Повстанець, провідник ОУН-Р, борець за волю України. Людина яка змагалася за нас, наше краще життя, наше світле майбутнє. У часи, коли Україна була розділена поміж імперіями, Бандера доклав максимум зусиль для здобуття українцями незалежності від інших народів. Під його проводом у Львові проголошувався акт відновлення української державності. "Бандерівцями" протягом півстоліття радянський режим називав усіх українських патріотів.

Для нас, сучасних громадян, ім'я Степана Бандери означає нестримну жагу до волі, зразок моральності і витривалості у боротьбі за найвищу мету. Його ім'я стоїть поряд з такими історичними постатями як Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа. Враховуючи зазначене вище, а також факт присвоєння звання Героя України генерал-хорунжому УПА Роману Шухевичу, Спільнота патріотів України звертається до Вас з ініціативою сприяти визнанню внеску Степана Бандери у відновлення української державності та присвоїти йому звання Героя України (посмертно).

15 листопада 2009 року.

http://upu.org.ua/content/stepanovi-banderi-zvannya-geroi-ukrajini

Нескорений (2000) DVDRip [Ukr]

Рік: 2000

Жанр: Історична драма Режисер: Олесь Янчук Сценарист: Василь Портяк Оператори: Олексій Золотарьов, Віталій Зимовець Художник: Олександр Шеремет Звукорежисери: Богдан Міхневич, Наталія Домбругова Композитор: Володимир Гронський Кіностудія: Український Конгресовий комітет Америки, студія ’’Олесь-фільм’’, Національна кіностудія художніх фільмів ім. О.Довженка Актори: Григорій Гладій, Вікторія Малекторович, Віктор Степанов, Володимир Горянський, Сергій Романюк, Георгій Морозюк, Орест Огородник, Ярослав Мука, Олексій Вертинський, Світлана Ватаманюк, Дмитро Миргородський

Опис: 1950 рік. Вже давно закінчилася Друга Світова війна, а на теренах Західної України, в Карпатах ще І продовжували збройну боротьбу знесилені, знекровлені, але нескорені духом збройні частини та невеликі боївки Української Повстанчої Армії, ще зовсім недавно могутньої, добре організованої та вишколеноїї, Армії, змушеної вести бій з монстрами - Нацистами і Більшовиками. На чолі Армії стояв видатний Командир: легендарний генерал-хорунжий Роман Шухевич - Тарас Чупринка, долю якого І покладено до основи фільму. Боротьба приречена - боївки переходять у підпілля. Від чого повинен відмовитись Генерал, щоб розділити драматичну партизанську долю 200-т тисяч українців? Від комфорту еміґрантського життя? Або від блаженства буття з коханою жінкою? Можливо, від жевріючої віри на відновлення Української держави? "Нескорений" - це трагізм долі Романа Шухевича, людини, яка відрубала за собою все. Фанатика, патріота - Нескореного. Про героїчний життєвий шлях і боротьбу Головного командира УПА генерала Романа Шухевича, який віддав життя за Незалежність України. "Нескорений" - це не тільки гострий динамічний сюжет, а й реальна спроба художніми засобами донести до глядача правду про події воєнного та повоєнного часу на Західній Україні

Розмір: 1.37GB

Тривалість: 01:43:14 Якість: DVRDip Відео: DivX 5 692x482 25.00fps 850 Кбіт./сек. Аудіо: MPEG Audio Layer 3 44100Hz stereo 127 Кбіт./сек. Переклад: Український (оригінал) 

смотреть

окрема подяка Patriot1

Про героїв очима ворогів

   Вони боролися за Україну, кожен метр української землі для окупанта ставав могилою - вони програли тоді, бо сили були нерівні, але перемогли у 91-му.

http://www.bratishka.ru/archiv/2008/11/2008_11_13.php

Бандера про майбутнє...

В статтях Степана Бандери ми можемо знайти доволі влучні прогнози подій останніх двох десятиріч – «перебудова», розпад СРСР, відродження російського імперіалізму та тіні можливої війни.

«Якщо завтра на зміну большевизмові прийде інша форма російського імперіялізму, то він так само насамперед звернеться всіма своїми силами проти самостійности України, на її поневолення. Російський народ, як і досі, буде нести той імперіялізм, робитиме все, щоб тримати Україну в поневоленні»
- пише Бандера в 1950 році в статті "Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанc".

Бандера пророче передбачає майбутню «перебудову», сама назва якої найкраще характеризує сутність цього явища – косметичний ремонт, а не розбудова принципово нового суспільства. Він прогнозує, що «у Московщині може прийти протибольшевицький революційний зрив після того, як підіймуться революційні повстання поневолених народів, як вони будуть успішно поширюватись, а большевизм вже не зможе їх здавити. Від цього революція може перекинутись і на московський народ. Там вона матиме характер суспільний і протирежимний — ліквідування большевицької системи, большевицького режиму». ("Третя світова війна і визвольна боротьба")

Причина агресивної політики Росії щодо України полягає не в якомусь специфічному ворожому керівникові (чи то Путін, чи то Петро І), а в самій сутності цієї держави, адже «Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння» ("Третя світова війна і визвольна боротьба")

Бандера застерігає від самогубного заспокоєння та марного сподівання на добросусідські відносини. «Росія, із своїм глибоко вкоріненим, а в сучасну добу найбільш розпаленим загарбницьким імперіялізмом, у кожній ситуації, у кожному стані, всіми силами, з усією запеклістю буде кидатися на Україну, щоб утримати її в складі своєї імперії чи наново поневолити. Як визволення, так і оборона самостійности України може в основі спиратися тільки на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовість до самооборони». ("Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном").

Бандера про «занепокоєння» Заходу

Не дуже розраховуйте на допомогу Заходу! – ось, напевно, яку пораду міг би дати нам сьогодні Бандера. Він цілком тверезо оцінює стан речей в країнах демократії: «Західні народи не мають справжнього уявлення й вірної оцінки дійсного стану на опанованих Москвою просторах. … На Заході бачать тільки Росію. Одні взагалі не знають, або знають дуже мало про те, що вона мілітарною аґресією підбила й насильством опановує багато народів, які не примирились і ніколи не примиряться з тим поневоленням. Інші, хоч знають дещо про многонаціональний склад сьогоднішнього СССР, то все ж таки мають на увазі майже виключно російський народ, як єдиний підметний чинник. Поневолені Росією народи, на Заході переважно трактують не як повноцінні й самосвідомі нації, що змагаються за своє самостійне життя, а як етнічні племена, що є тільки пасивним об'єктом у руках Москви». ("Третя світова війна і визвольна боротьба")

Саме таке ставлення до українців як до одного з численних «етнічних племен» довгі роки панувало на Заході, втілюючись у знаменитому russians, яким нагороджували усіх мешканців колишнього СРСР, не питаючи, чи згодні вони самі називатися russians!

Це невігластво має цілком логічні причини. «Нехіть серед західніх народів до революційних змагань інших народів походить з того, що вони є ситі й задоволені, хотіли б, щоб у світі не було жодних головніших змін, які могли б спричинити переставлення міжнароднього укладу. Для них добре так, як є, і вони не хочуть знати про те, що інші народи знаходяться в нестерпному становищі, борються за свої права і за свобідне життя, що на світову арену виходять нові, ще давніше зіпхнені під лід, нації». ("Проти ідейного роззброювання визвольної боротьби")

Бандера чітко окреслює ключову, фатальну помилку західної політики: «Це все було б неможливе, як би в західньому світі не прийнялась і не поширилась ілюзія, що російський народ і большевицький імперіялізм — це дві окремі речі, що російський народ не е носієм, а тільки жертвою останнього». ("Третя світова війна і визвольна боротьба")

Чого нам чекати?

Тривалого миру навряд чи можна очікувати, адже «…боротьба не припиниться аж до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсоветській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною агресією». ("Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс")

детальніше

Офіційне: українські організації Європи за Бандеру

Ми, громадяни України, представники українських громадських організацій Європи, висловлюємо своє несприйняття та обурення з приводу повідомлення про скасування Указу Президента України від 20 січня 2010 року №46 “Про присвоєння Степану Бандері звання Герой України”, що опубліковане на сайті Президента України.

Поява цього повідомлення зараз, з посиланнями на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 2 квітня 2010 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 23 червня 2010 року, виглядає як відкрита провокація та зневага до українського народу та його історії.

Вищеназвані рішення українських судів прийняті з грубим порушенням чинного законодавства, суперечать нормам права і судочинства і є політичним замовленням влади України. Через це вони не можуть бути визнаними.

Степан Бандера не є і не може бути символом якоїсь однієї партії чи політичної сили. Будучи одним з найбільш яскравих борців за Незалежну і Соборну Українську Державу, він є символом Незалежної України. Він - Герой не для окремої частини України, а для кожного свідомого українця, незалежно від місця проживання: на Заході чи Сході України, або ж за кордоном. Світлої пам’яті Степан Бандера та очолювана ним Організація Українських Націоналістів як ніхто інший наблизили народження Української Держави, віддавши за цю священну мету найдорожче — власне життя. Без їх героїчної боротьби не було б на карті світу держави Україна, а отже і інституту Президента, відповідно і Президента Януковича.

Факт публічної зневаги до постаті Степана Бандери і так зване “скасування” Указу Президента про присвоєння йому звання Героя України ми вважаємо свідомою антиукраїнською провокацією владної верхівки в Україні, ознакою її політичної незрілості і меншовартості, а також загрозою для самого існування Держави України.

Висловлюємо нашу солідарність обласним радам Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини та всім громадським і політичним організаціям, котрі висловили свій протест проти цього незаконного та антинародного рішення.

Звертаємося до Президента України із закликом припинити провадити антиукраїнську політику на замовлення північного сусіда, не позбавляти український народ власної історії, мови та культури.

Зі свого боку ми робитимемо все від нас залежне, щоб в країнах нашого перебування громадськість могла якомога більше знати про Україну, про її справжню історію та Героїв, а також про актуальний стан політичного та суспільного життя.

Бандера був, є і буде Героєм України!

Слава Україні!!!

Португалія:

Спілка українців у Португалії - Голова Павло Садоха

Асоціація українців у Португалії "Собор" - Голова Олег Гуцько

Християнський рух українців у Португалії - Голова Іван Онищук

Українсько-португальський освітньо-культурний центр, школа Тараса Григоровича Шевченка Директор Наталія Дмитрук

Німеччина:

Центральна Спілка Українців в Німеччині - Голова Людмила Млош

Італія:

Християнське Товариство Українців в Італії – Голова Олесь Городецький

Асоціація українських жінок в Павії «Джерело» - Голова Діна Петелько

Асоціація українських жінок в Італії (Неаполь) – Голова Олександра Фарима

Асоціація українців на Сарденії «Барвінок» (Кальярі) - Голова Володимир Степанюк

Асоціація «Україна в Європі» (Рим) - віце-президент Марія Очич

Українська школа «Свята Софія», об’єднання «Родинна Світлиця» (Рим) - директор Мирослава Горбенко

Асоціація «Оріана» (Рим) – Президент Марія Беднарчук

Асоціація «Арата» (Рим) – Віра Хижа

Культурна асоціація «Калина» (Салерно) - Голова Ольга Тарасюк

Асоціація «Надія» (Брешія) – Голова Ольга Вдовиченко

Культурна асоціація «Зубко» - Президент Любов Зубко

Іспанія:

Асоціація "Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців" – Голова Юрій Чопик

Асоціація Українців Регіону Мурсія - Голова Лариса Пономаренко

Асоціація українців Каталонії "Червона Калина" - Голова Володимир Петрущак

Асоціація "Українці Торревієхи" - Голова Михайло Черешнюк

Асоціація українців Кантабрії "Оберіг"- Голова Марія Курницька

Греція

Товариство української діаспори в Греції "Українсько-грецька думка" - Голова Галина Маслюк-Какку

"Майдан".

Феномен Степана Бандери ч.2

РОЗКОЛ ЧИ СПЕЦОПЕРАЦІЯ?

Саме після варшавського та львівського судових процесів про С.Бандеру почали багато говорити в Україні. Для свідомих українців, особливо молодих, він став людиною-легендою, символом безкомпромісної боротьби за українську ідею.

Проте ув’язнення С.Бандери вдарило по ОУН. Адже в його особі націоналісти мали чудового організатора, який не лише добре орієнтувався в ситуації, але й бачив перспективу. На посаді крайового провідника його заступив Лев Ребет, який поступався в своїх організаторських здібностях С.Бандері й почав зводити діяльність ОУН до просвітницької роботи.

Тому визріла думка влаштувати С.Бандері втечу з в’язниці. Звісно, зробити це було нелегко. Адже колишній провідник ОУН перебував у найважчих тюрмах Польщі, які мали посилену охорону. Спочатку його тримали у «Святому Хресті» біля Келець, потім — у тюрмі у Воронках.

Навесні 1938 р. Роман Шухевич запропонував план визволення С.Бандери з Воронків. Передбачалося, що звідти його легко переправлять через польсько-німецький кордон. План був схвалений, розпочалася підготовка. Однак трапилися дивні речі. 23 травня від рук радянського терориста Павла Судоплатова гине лідер ОУН Євген Коновалець. Це був наслідок складної операції, проведеної більшовицькою спецслужбою. Зараз в основному відомі її деталі.

Чому саме в 1938 р. стався цей замах? Думаю, особливої відповіді шукати не треба. У Європі пахло війною. Звісно, готувався до війни і Радянський Союз, сподіваючись в ході її «визволити» західноукраїнські землі, де діяла ОУН. Більшовицькі керівники розуміли, що це чи не єдина структура, яка здатна буде чинити їм на цих землях опір. Тим більше, що досвід підпільної боротьби ОУН мала чималенький. Убивство Є.Коновальця давало змогу дезорганізувати її роботу. Адже саме він створив цю структуру, користувався серед її людей беззаперечним авторитетом, зрештою, багато що в ній трималося на його особі.

І ось Є.Коновальця не стало. Закономірно, що виникло питання про вибори провідника-лідера ОУН. Стати ним мав усі шанси С.Бандера, якби... знаходився на свободі. Однак після вбивства Є.Коновальця вже згадуваний Я.Барановський наказує припинити підготовку втечі С.Бандері. Причому цей план розкривається, і С.Бандеру переводять у тюрму «Бригідки» до Бресту. «Чудеса» тривають далі. Виявляється, покійний Є.Коновалець залишив усний заповіт щодо свого наступника. Правда, про цей заповіт знає чомусь лише Я.Барановський, який, звісно, інформує про нього найближче оточення колишнього провідника. Але це ще не все. Наступником має стати Андрій Мельник, який... ніколи не був членом ОУН і десь близько десяти останніх років займався цілком мирною працею — керував маєтками митрополита Андрія Шептицького. Чи не єдиним виправданням такого наступництва могло бути те, що колись А.Мельник належав до соратників Є.Коновальця по зброї й навіть деякий час на початку 20-х рр. обіймав пост коменданта Української військової організації.

Можна собі уявити: людина, яка не знає специфіку роботи організації, яка далека від неї, — опиняється на її чолі. Зрозуміло, в такій ситуації не А.Мельник керував — керували ним. І, судячи з усього, основним керманичем був Я.Барановський. Логіка речей підказує, що цей «сірий кардинал» ОУН працював на чужинську спецслужбу. Інше питання — яку? Під час Другої світової війни ніби знайшли документи, які свідчили, що він працював на поляків. Хоча не виключено: його хазяями могли бути й німці, оскільки А.Мельник та його оточення почали виявляти пронімецьку орієнтацію.

Якраз напередодні нападу Німеччини та СРСР на Польщу, в серпні 1939 р., А.Мельника офіційно обирають головою проводу ОУН. Цей напад допомагає визволитися й С.Бандері. У той час він знаходився в Брестській в’язниці. До Бреста наближалися як німецькі, так і радянські війська, під містом і в місті велися жорстокі бої. У такій ситуації тюремники полишили в’язнів. С.Бандері вдалося втекти. Спочатку він опинився у «визволеному» більшовиками Львові, потім — у Кракові.

Ознайомившись зі справами в ОУН, він побачив, що тодішнє керівництво організації взяло курс на перетворення її на таку собі «спокійну», малодієву структуру, яка мала опинитися на службі в німців. Спроби знайти порозуміння з А.Мельником закінчилися нічим.

У такій ситуації С.Бандера та його прихильники, які робили ставку на власні сили та революційну боротьбу, виступили проти «мельниківського» керівництва ОУН. Навесні 1941 р. вони у Кракові провели ІІ Надзвичайний Збір організації, де обрали новий провід на чолі з С.Бандерою.

Як оцінити такі дії? Можна сказати: це був розкол. Далеко не всі пішли за С.Бандерою. Особливо нечисленні оунівські інтелектуали, які стали мельниківцями. Хоча, в принципі, це зрозуміло: цих інтелектуалів лякав радикалізм і приваблювала поміркованість.

Але, з іншого боку, існували серйозні ризики деградації ОУН. Треба віддати належне С.Бандері: він вчасно зрозумів їх і спробував мінімізувати. Зокрема, зумів зберегти частину ОУН, яка ладна була вести збройну боротьбу за Українську державу. Певно, без цієї бандерівської ОУН український визвольний рух у 40-х рр. не мав би такого розмаху.
ХТО СПІВПРАЦЮВАВ І ХТО БОРОВСЯ З НАЦИСТАМИ

Чи не найбільше звинувачень радянських пропагандистів щодо С.Бандери й бандерівців стосується нібито їхнього співробітництва з німецькими фашистами. При цьому «забуваються» очевидні дані, перекручуються факти, а в більшості випадків просто йде відверта брехня. Насправді українські націоналісти бандерівського крила були чи не найбільш послідовною антифашистською (точніше — антинацистською) силою в Європі — на відміну від західних демократій, які уклали з А.Гітлером 29 вересня 1938 р. Мюнхенську угоду, а також Радянського Союзу, що в 30-х рр. серйозно допоміг гітлерівцям посилити армію, а потім з вересня 1939 по 1941 рр. кріпив з ними «бойову єдність», здійснюючи захоплення (звиняйте — «визволення») значних територій у Центрально-Східній Європі. Треба сказати чесно: винними в страхіттях Другої світової війни є не лише німецькі нацисти та їхні союзники, винні також і західні демократії, і особливо СРСР. Усі вони в більшій чи меншій мірі співробітничали з гітлерівцями, підштовхуючи їх до агресивних дій.

До речі, питаннячко: коли почалася Друга світова? У західній історіографії утвердилася думка, що 1 вересня 1939 р., коли Німеччина напала на Польщу, а через 17 днів те саме зробив Радянський Союз. У такому датуванні є певний елемент пропаганди: воно допомагає «замазати» Мюнхенську угоду, зваливши вину за початок війни на Німеччину й СРСР. Натомість радянська історіографія акцентує увагу на іншій даті, 22 червня 1941 р., коли почалася т.зв. Велика Вітчизняна війна. І тим самим «замазується» майже двохрічна співпраця СРСР з нацистами.

Пригадаємо ще таке. Як відомо, першою анексією нацистської Німеччини став аншлюс Австрії в березні 1938 р. Однак це відбулося мирно, без збройних сутичок. Через рік, 14 березня 1939 р., у результаті Мюнхенської угоди, було ліквідовано Чехословаччину, території якої відійшли до Німеччини та її союзників. І якщо чехи без опору прийняли німецьку окупацію, у Словаччині виникла маріонеткова союзна Німеччині держава, то на Закарпатті, яке входило до Чехословаччини, українці чинили збройний опір союзникам Німеччини — угорським агресорам. Цей опір зорганізували українські націоналісти. Фактично це й був початок Другої світової війни — принаймні для нас, українців.

У 1940 р., коли союзник нацистської Німеччини, Радянський Союз, віроломно напав на Фінляндію, С.Бандера пропонував створити загони українських націоналістів, які мали податися захищати Фінляндію. Цікаво, що А.Мельник виступив проти цього, бо, мовляв, такі дії не сподобаються Німеччині.

У 1940 — на початку 1941 рр. С.Бандера та його прихильники, передбачаючи, що конфлікт Німеччини та СРСР відбудеться в недалекій перспективі, зорганізували т.зв. Дружини Українських Націоналістів, більш відомі як батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Щоправда, це відбувалося при погодженні з німецькою владою і є чи не єдиним фактом співпраці бандерівців та нацистів. Звісно, кожна сторона тут переслідувала свою мету. Бандерівці сподівалися, що ці батальйони стануть зародком армії незалежної Української держави. Німці ж прагнули використати їх для боротьби з радянськими партизанами на теренах Білорусі. У 1942 р. ці військові формування були розпущені німцями, а багатьох їхніх солдатів за небажання продовжувати службу ув’язнили у львівській «тюрмі на Лонцького».

Завдяки Дружинам Українських Націоналістів було проголошено Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 р. у Львові. Однак це викликало негативну реакцію з боку німецької влади, в планах якої не було створення самостійної України. Провідних членів ОУН заарештували, і багато з них опинилося в концентраційних таборах. Серед них був С.Бандера, який з 5 липня 1941 р. по 27 вересня 1944 р. перебував у концентраційному таборі Заксенгаузен. В’язнями цього табору стали й інші діячі ОУН, у т.ч. мельниківці.

Бандерівці також організували похідні групи ОУН, в яких близько десяти тисяч підготовлених членів організації йшли за німецькими військами на Наддніпрянську Україну, творячи тут свої структури. Діяльність похідних груп аж ніяк не віталася нацистами. Чимало їхніх учасників були розстріляні гестапо.

Під час Другої світової війни усій родині Бандер довелося пройти важкий страдницький шлях. Батько С.Бандери, Андрій, після початку війни відмовився покидати рідне село, яке зайняли радянські «визволителі» — тоді бойові товариші німецьких нацистів. Кур’єрам свого сина, які спеціально були послані за ним, він сказав: «Що буде моїй громаді, то буде зі мною. Не маю релігійного, духовного права і не маю права як патріот український лишати громаду». Отця Андрія арештували енкаведисти, хоча ніякої вини за ним не було — лише те, що був українським патріотом та батьком С.Бандери. 8 липня 1941 р. йому винесли смертний вирок. Не дочекавшись п’ятиденного терміну, за яким підсудний має право подавати апеляцію, його розстріляли. Сталося це 10 липня в Києві.

Один з братів Бандер, Богдан, загинув у похідних групах ОУН на півдні України в 1941 р. Його смерть вважається справою гестапо. Правда, певних даних щодо цього немає. Інші два брати, Олександр та Василь, були закатовані в нацистському таборі Авшвіц (Освєнцім). Звісно, ці факти замовчували радянські пропагандисти, як замовчуються вони і нині їхніми духовними нащадками.

Для повноти картини, що означала Друга світова для родини Бандер, — кілька слів про сестер Степана. Марта, Володимира й Оксана були заарештовані радянською владою й відбували покарання в таборах Гулагу. Їх привозили в Москву, водили по театрах та музеях, показували «успіхи» радянської влади. Від них вимагалося лише одного — зректися й засудити діяльність брата. Ніхто з них не пішов на це. Для них честь значила більше за благополуччя, — чого не скажеш про деяких нинішніх українських політиків та «відомих діячів».

Марта й Оксана прожили життя самі. Після ув’язнення їм не дозволили повернутися в Україну. Володимира ж на час арешту була матір’ю шести дітей. Коли вона разом з чоловіком-священиком перебувала на засланні, її дітей віддали в сиротинці (дєтдоми).

Звісно, утримуючи С.Бандеру в концтаборі, нацисти неодноразово пропонували співробітництво. Однак домовитися з ним не вдалося. Його відпустили наприкінці війни, коли Німеччина терпіла поразку за поразкою. Було сподівання, що при допомозі С.Бандери німці використають Українську Повстанську Армію. Однак реально ніякої співпраці між ОУН, УПА та нацистами так і не було.

ЗЛОЧИН І КАРА

Після закінчення війни С.Бандера знаходився на території Західної Німеччини, яка була під контролем США, Англії та Франції. При цьому його діяльність була строго законспірована і він часто міняв місця проживання. Навіть його діти (Наталка, Андрій та Леся) не знали, хто їхній батько. Така законспірованість була пов’язана з тим, що існувала вимога з радянського боку до західних союзників, щоб видати С.Бандеру як «запеклого злочинця проти людства». Наприклад, 6 лютого 1946 р. на засідання першої сесії Генеральної асамблеї ООН у Лондоні цього публічно домагався знаний український письменник Микола Бажан, який виступав від імені радянської України (уміли ж радянські люди використовувати безхребетних українців!). Після цього підрозділи американської військової поліції, що знаходилися в Західній Німеччині, отримали вимогу затримати С.Бандеру.

Крім того, радянські спецслужби постійно організовували замахи на нього. Відомо шість таких замахів. Радянська влада бачила в особі С.Бандери одного з найбільших своїх ворогів.

Ситуацію ускладнювало й те, що в самому середовищі ОУН (бандерівців) за кордоном намітилися ідейні та організаційні розходження. До С.Бандери та його прихильників сформувалася опозиція, осередком якої стала газета «Український самостійник». Опозиціонерів очолив Л.Ребет, котрий представляв «м’яку», компромісну лінію в середовищі українських націоналістів. Опозиціонери вимагали демократизувати діяльність ОУН, а також змінити ідеологію організації, прийнявши деякі соціалістичні елементи. Це ніби обумовлювалося реаліями боротьби УПА на радянських землях. С.Бандера був категорично проти змін, пропонованих опозиціонерами. На знак протесту проти «підшивання під фірму ОУН неокомунізму» С.Бандера 22 серпня 1952 р. зрікся посади Голови Проводу ОУН. Та все ж 5-та конференція закордонних частин ОУН знову обрала його керівником. Висловлюючи свою вдячність за виявлену довіру, він сказав: «Дякую! Смертний вирок приймаю».

В останні роки свого життя С.Бандери зарекомендував себе як безкомпромісний борець проти комуністичної системи. Зокрема, під його керівництвом у діаспорі бандерівці організували потужний міжнародний рух — Антибільшовицький Блок Народів (АБН). При цьому провідник не мав якихось ілюзій щодо політики США. Так, у листі до членів ОУН від лютого 1953 р. вказував на співпрацю США й СРСР. Дозволю собі навести невеликий уривок з цього листа: «На жаль і на не користь українській визвольній справі, політика США активізується по лінії піддержки московського білого імперіалізму — єдінонеділимства. При цьому вона не тільки ігнорує самостійницькі стремління України й інших давнопоневолених Москвою народів, але проявляє намагання підкорити їх московським імперіалістичним тенденціям, заставити українські політичні сили відступити від основної мети визвольних змагань і прийняти мінімальну ціль: усунення большевицького режиму й системи з дальшою приналежнісю України до російської імперії в нових устроєвих формах».

Ніби ці слова недавно писані!

Не дивно, що радянські спецслужби намагалися усунути С.Бандеру. Занадто багато проблем він їм створював. Після кількох невдалих замахів на провідника ОУН КГБ все-таки вдалося здійснити його вбивство. Сталося це 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені, неподалік квартири, де мешкала сім’я Бандер. Провідник ОУН був убитий спеціальним пістолетом, зарядженим отруйною речовиною. Саме вбивство мало виглядати так, що С.Бандера помер від серцевого нападу. Вбивцею став агент КГБ Богдан Сташинський — до речі, українець, народжений під Львовом.

Як не парадоксально, але смерть провідника ОУН послужила українським націоналістам. Це, можливо, виглядає дивно. І знову містично!

Отож, уже при перших оглядах тіла С.Бандери виникла підозра, що то не просто смерть від серцевого нападу, а вбивство. Однак довести було неможливо. Та не минуло й двох років, як Б.Сташинський здався німецькій поліції і розповів, як усе було.

За цим стояла ціла трагічно-романтична історія. Б.Сташинський, перебуваючи в Східному Берліні, закохався в місцеву дівчину Інге Поль. Прибувши після здійсненого вбивства С.Бандери до Москви, мав аудієнцію в голови КГБ О.Шелєпіна і попросив у нього дозволу одружитися з Інге. Як виняток йому дозволили, але при умові, що дружина прибуде до Москви і стане співробітником КГБ. Інге не поділяла комуністичних поглядів, не симпатизувала СРСР, і коли Б.Сташинський розповів, хто він, була просто шокована. Та все ж кохання перемогло. Вони одружилися й поїхали до Москви. Тут Інге завагітніла і вирішила повернутися до батьків у Східну Німеччину. Б.Сташинського не пустили з нею. У Німеччині вона народила сина. Але батькові так і не дозволили побачитися з дружиною та новонародженим. Через кілька місяців дитина померла. Лише тоді під прискіпливим наглядом кегебістів Б.Сташинський приїхав до своєї дружини. Зустрівшись, вони вирішили втікати на Захід. Не без труднощів їм це вдалося. Буквально в останній день перед спорудженням Берлінської стіни (чим не символічно?), Богдан та Інге опиняються в західній частині міста, де Б.Сташинський здався поліції.

У жовтні 1962 р. (майже через три роки після вбивства С.Бандери — теж символіка!) відбувся сенсаційний судовий процес у Карлсруе (ФРН), де судили Б.Сташинського. Там детально висвітлювалося, як готувався й здійснювався замах на лідера ОУН. Провідні газети світу писали про цей процес. Фактично то був суд над злочинами комуністичної системи — комуністичний Нюрнберг.

С.БАНДЕРА, УКРАЇНОФОБИ ТА ХОХЛИ

Іноді можна почути: мовляв, С.Бандера — це лише символ. Як на мене, не зовсім так. Звісно, є в ньому багато й символічного. Однак, акцентуючи увагу на символічні аспекти, ми забуваємо, що С.Бандера був талановитим політиком, організатором — людиною, яка могла перетворювати поразки в перемоги. Водночас то був політик ідейний. І — головне: абсолютно україноцентричний, зорієнтований на власні сили, а не на підтримку ззовні. Він мав якраз ті якості, яких так бракує сучасним українським політикам.

Які б не були складні обставини, але під керівництвом С.Бандери ОУН стала ефективною структурою, що помітно впливала на українське життя. Цього не могли не розуміти радянські керівники, котрі вчинили вбивство провідника. Після смерті С.Бандери ОУН «стишила ходу».

Тепер уявімо, що вбивства 15 жовтня 1959 р. не було. С.Бандері вдалося прожити ще десять, а то й двадцять років. Думаю, історія ОУН, і, зрештою, історія України була б дещо іншою. Сподіваюся — кращою. Але це щось із галузі альтернативної історії.

Перейдемо до питання, поставленого з самого початку. Чому С.Бандеру боялися й бояться українофоби, розпускаючи про нього найнеймовірніші плітки, всіляко очорнюючи?

Дуже просто: вони бояться, що він стане взірцем для українців. І тоді українці нарешті стануть українцями. І поставлять своїх старших-молодших братів-сестер на місце. А так можна цим українцям сідати на голову, успішно вішаючи на вуха ідеологічну локшину, що дехто успішно робить.

Та полишимо тих українофобів. Вони принаймні знають, чого хочуть.

Перейдемо до хохлів, сиріч несвідомих українців... У них до С.Бандери ставлення специфічне. Ніби вони не проти пошанувати цю Велику Людину, та думають — аби чогось такого не трапилося.

Яскравий приклад зі згадуваним телешоу «Великі українці». Виявляється, серед «засвічених» українських інтелектуалів не знайшлося нікого, хто б міг стати «адвокатом» С.Бандери. Довелося відбуватися за всіх Вахтангу Кіпіані — чоловікові з «типово українським» ім’ям та прізвищем.

А хіба не типово хохлацькою вийшла ситуація з присвоєнням С.Бандері звання Героя України? Замість того, щоб зробити це, приміром, до столітнього ювілею провідника ОУН, колишній Президент дав звання Героя «під завісу», тоді, коли програв вибори, але ще трохи лишався Президентом.

Нарешті, типово хохлацькою є донецька судова тяганина навколо присвоєння звання Героя С.Бандері. Тільки ось що цікаво — виявляється, серед українських адвокатів не знайшлося людини, яка б могла постояти за провідника ОУН. Агов, де юристи національно-свідомих партій!? Зате знайшовся... російський адвокат Роман Орєхов. Який, до речі, переїхав в Україну з Росії, вивчив (!) українську й принципово нею спілкується.

Виявляється, і після смерті С.Бандера здатний творити чудеса.

Гарне привітання невідомого автора

Хай Новий рік несе дива.
Нехай згорить, дотла, Москва!
І ще б нам, дуже повезло,
Якби застрелився х-ло!
А ще, у наших ворогів,
Хай ріки вийдуть з берегів!
Хай газ по тридцять, нафта двадцять,
Хай, москалі, повеселяться!
А нам, щоб жити без війни.
Щоб снились кольорові сни.
Щоб, кожен українець, брат!
Щоб рід помножився в стократ!
Щоб зникла, з влади, вся холера,
А став новий Степан Бандера! 
Ми стали вільними від нині,
Здобудем Славу Україні!

Феномен бандерофобии в русском сознании

Каждый народ имеет своих героев и определяет их сам, независимо от настроений соседей.
Для формирования нормальных межгосударственных отношений между Украиной и Россией, а также взаимоуважительного и доброжелательного общения между двумя народами, украинским и русским, необходимо взаимопонимание не только на уровне здравиц, официальных заявлений и прочих фестивальных проявлений, но и на уровне признания за каждой стороной права на собственную трактовку собственной истории.
Необходимо понимание того, что каждый народ имеет своих героев и определяет их сам, независимо от настроений соседей. И сыграв вполне положительную или преимущественно положительную роль в отечественной истории, деятель политики, вооруженных сил, идеологии, экономики, религии может сыграть роль прямо противоположную в истории других стран.
Пройдя смерчем по Азии и Европе, став пугалом для многих народов, Чингиз-хан, он же — Темучин, все равно останется для монголов национальным героем, создавшим империю, превзошедшую своими размерами и Римскую, и Британскую. Кто бы знал о существовании монголов, если бы не хан Чингиз, потрясатель Вселенной? На протяжении столетий монгольская военная мощь была непобедимой, а военное искусство монголов — самым передовым. Именно хан Чингиз осуществил на практике идею стратегического наступления огромными мобильными массами конницы. Он намного раньше, чем немецкий Генштаб, применил стратегию блицкрига.
Хотя, никто не требует от китайцев, индусов, персов, украинцев, грузин, русских и всех прочих, ставших жертвами всадников, пришедших с далекой и никому не известной реки Керулен, относиться к Чингизу так же нежно, как монголы. Впрочем, и монголов нельзя лишать права давать собственные оценки Чингиз-хану. Можно, конечно, вспомнить марксистскую схему «справедливых и несправедливых» войн.
В СССР справедливыми считались все войны, которые вела эта страна, а несправедливыми — войны всех тех, кто деяниям Советского Союза оказывал сопротивление.
Испанцы гордятся своими конкистадорами, рыцарями-авантюристами, завоевавшими Новый Свет, а вот индейские народы Америки воспринимают их совсем по-другому. Да и вряд ли сами испанцы очень симпатизируют и отдают должное беспримерному мужеству голландских гёзов, участников национально-освободительного движения, которые в XVI веке вышвырнули испанские войска из «низовых земель» (Нидерланды).
Отношение поляков к А. В. Суворову резко отличается от отношения русских, поскольку полководец успел побывать в Польше и принять участие в подавлении одного из польских восстаний, и особым милосердием не отличался.
Никак у россиян не получается консенсуса и с кавказскими горцами на предмет отношения к генералу Ермолову. Во время боев российских войск с экспедиционным корпусом Шамиля Басаева в Дагестане российское телевидение показало интервью с неким дагестанцем, явным сторонником России, который крыл Басаева последними словами, рассказывая о его наглом поведении в захваченном дагестанском райцентре. Желая максимально заклеймить повстанческого командира, дагестанец сказал: «Он тут, этот Басаев, наглец, расселся как… как.., — наконец рассказчик нашел максимальное оскорбительное для чеченца сравнение, — как Ермолов».
Когда речь идет о крупных исторических деятелях народов, отношения между которыми были сложными, этим народам крайне тяжело установить консенсус, сиречь, единодушие.
Например, вряд ли когда либо украинцы и русские придут к общему мнению о личности Мазепы (весьма отрицательное отношение с русской стороны), личностях Петра I и Екатерины II (весьма отрицательное отношение с украинской стороны).
Кстати, недавно снятый известным украинским режиссером Ильенко фильм «Молитва о Мазепе», который успел произвести сенсацию на некоторых международных кинофестивалях, был весьма недружелюбно встречен в России. Министр культуры этой страны г-н Швыдкой заявил даже о необходимости запрета этого фильма на территории Российской Федерации, о снятии его с российского экрана. Причина? В фильме представлена украинская точка зрения на Мазепу, Петра и взаимоотношения двух народов в этот период. Для контраста: в Украине еще не был запрещен ни один российский фильм, даже скандально знаменитый «Брат-2», несмотря на его агрессивно-антиукраинский характер.
Никто не запретил и не попытался запретить роман Алексея Толстого «Петр I», хотя далеко не все в Украине согласны с такой трактовкой образа русского императора, трактовкой исключительно положительной.
Есть и другие взгляды на эту, мягко говоря, весьма противоречивую личность. Правда, почитатели Петра от этого легко абстрагируются, все прощая монарху за то, что он «служил России».
Увы, не прощается чужим героям, даже если они не менее самоотверженно служили своим странам и народам.
К чужим выдвигаются сверхвысокие морально-этические требования.
А вот о страшной резне, которую учинил Петр I в столице украинского гетмана, вспоминать не любят. В городе Батурине было уничтожено все население, невзирая на пол и возраст. Вся вина этих мирных жителей была в их, говоря позднейшим советским языком, «прописке». Французские и голландские газеты этого времени написали о батуринской бойне, где людей четвертовали, сажали на кол, колесовали.
Написала об этом и издаваемая в начале XVIII века на французском языке львовская городская газета.
Садизм Петра во многом напоминал садизм Ивана Грозного.
Как писал Сергей Соловьев: «Была страшная для Москвы осень 1698 года. На Красной площади, на зубцах городской стены, гнили трупы казненных стрельцов…».
А вот Николай Костомаров: «Петр, как говорят, собственноручно отрубил головы пятерым стрельцам в Преображенском… С 11 октября по 21 в Москве ежедневно были казни… Ломали руки и ноги колесами, другим рубали головы… Сам царь, сидя на лошади, смотрел на это зрелище».
По приказу Петра в пыточном подвале удавили его собственного сына; есть данные, что царь при этом присутствовал…
Есть немало исторических данных о беспробудном алкоголизме Петра, распутстве, диких оргиях. Но все равно — герой. Есть текст письма, написанного послом Франции в России де Кампредоном министру иностранных дел графу де Морвилю, где утверждается, что причиной смерти Петра была, как тогда выражались, «любострастная болезнь», так как монарх был «женонетерпелив».
У царя были очень специфические развлечения. Тот же Костомаров пишет: «Петр приказал вырыть из земли гроб Милославского и привезти в Преображенское на свиньях».
В последние годы Петр превратился во взрывного психопата, страдавшего конвульсиями. Что же касается «процветания страны» в его время, то это скорее легенда, чем истина. Императору в его постоянных завоеваниях было некогда заниматься обустройством, реальным обустройством России. При Петре количество крестьянских дворов уменьшилось на 20%. Свирепствовала уголовщина: «Воры и разбойники ходили целыми шайками, нападали на деревни и монастыри, разбивали и грабили: пойманных обыкновенно вешали. Даже Москва представляла собой, по замечанию фельдмаршала Шереметьева, «вертеп разбойников»: бродяги ходили по улицам…»
Коррупция и воровство были фантастическими. Меншиков, которого Петр бил дубиной за неистребимую страсть к присвоению государственного имущества, несмотря на полную неграмотность, в 1727 г. стал генералиссимусом, а после того, как попал в опалу, был, наконец, пойман за руку. У него конфисковали: «250000 одного столового серебра, 8000000 червонцев, на тридцать миллионов серебряной монеты и на три миллиона драгоценных камней и всякого узорочья…»
Суммы, даже по нынешним временам, астрономические. А ведь конь тогда стоил 10 рублей.
Временами россияне, как бы воспрянув ото сна, видят настоящего Петра: «Знали ли беллетристы 1820-1840 годов об истинном облике Петра? Безусловно, знали… Когда дело доходило до самого Петра, то исторические эрудиции не востребовались. В коллективном парадном портрете первого русского императора, нарисованном в николаевскую эпоху, нет ни одного затемненного мазка. Это — мудрый царь, справедливый благотворитель, добронравный муж, и у нет ничего общего с тем, кто разорил подданных и грабил церкви; кто был столь злопамятен, что приказал вырыть через годы трупы казненных стрельцов и повесить их на площади наново; кто любовался пытками собственного сына…»
Николай Бердяев: «Приемы Петра были совершенно большевистскими. Он хотел уничтожить старую московскую Россию, вырвать с корнем те чувства, которые лежали в основе ее жизни…»
А Константин Аксаков дал такую оценку этому представителю дома Романовых:
«Вся Русь, вся жизнь ее доселе
Тобою презрена была,
И на твоем великом деле
Печать проклятия легла».
И тем не менее он — кумир и предмет обожания многих россиян, а более всего — власти.
Я дал этот пространный исторический экскурс, чтобы показать, насколько «объективны» и «справедливы» бывают народы, но, в первую очередь, официальная историография к своим и чужим деятелям истории. Ведь на фоне всех «чудачеств» (кровавых, главным образом) Петра Алексеевича, Иван Степанович Мазепа выглядит куда как привлекательнее. И понятно, что непредсказуемый садист, изверг и детоубийца мог вызвать у европейски воспитанного гетмана ужас и страх, не за себя лично, а за свой народ.
Кроме этого исторического эпизода, противостояния Петра и Ивана, есть немало других, чрезвычайно болезненных для сознания двух народов.
Это и российско-украинская война 1918-1921 гг., где против Украинской Народной Республики воевала и белая и красна Россия. Это и события голодомора 1932-1933 гг.
Но особенно острой является проблема восприятия русским национальным сознанием национально-освободительного движения 1939-1954 гг. на западных землях Украины под руководством ОУН (Организации Украинских Националистов). Это движение известно русским как «бандеровщина», а феномен, который вынесен в заглавие статьи, принадлежит к числу фундаментальных, базовых конструкций русской ментальности в ее отношении к Украине и украинцам.
«Бандеровщина» в русском сознании имеет мало общего с деятельностью ОУН-УПА как реальным явлением украинской истории.
Можно даже говорить о специфически русской модели трактовки этого движения, модели, которая из-за многочисленных иррациональных элементов дает основание для определения ее как мифа, составной части других русских мифов на украинскую тематику. Отношение к украинскому национальному движению даже в кругах образованных и либеральных русских интеллигентов остается на чисто пропагандистском уровне, что заставляет вспомнить времена советского Агитпропа с его «объективным» и «научным» «исследованием» взглядов идейных противников. Большим прогрессом в осмыслении этого явления русским сознанием было бы хотя бы забвение истерично-обвинительного тона, что господствует практически во всех российских текстах, даже в тех, где есть претензии на академичность.
В этом сознании, а еще больше подсознании, историческая реальность превратилась в символ, который живет своей, автономной от истины, жизнью. Этот символ чрезвычайно активно используется во многих публикациях, имеющих целью создать негативный, максимально непривлекательный образ Украины, отдельных ее регионов и политических сил.
На территории самой Украины этот символ является краеугольным камнем всей пропаганды левых и пророссийских партий и организаций. Символ должен послужить делу противопоставления западных и восточных регионов государства, запугивания русского и русскоязычного населения востока и юга какой-то ужасной, жестокой, неизвестной, а потому еще более страшной, силой. Над созданием этого символа трудился огромный отряд коммунистических пропагандистов на протяжении последних 60 лет, и эта работа не прекращается и сейчас. В среде российских историков пока еще не зафиксировано попыток объективно и непредвзято разобраться в этих фактах украинской истории.
«Бандеровец» предстает в восприятии среднего русского на подсознательном уровне как своего рода «антиидеал» Украины, как живое воплощение «плохой Украины» в отличие от идеала хорошей Украины — Малороссии, которая пребывает под полным политическим и духовным контролем Москвы.
«Бандеровец» — это, так сказать, модель самых худших черт украинца, как их себе представляет русское сознание.
Это тип антирусский по определению именно из-за своего украинства, из-за максимально резкого и неуступчивого проявления, манифестации своего украинства в формах, что принципиально по своему характеру сопоставимы с формами демонстрации «русскости» русским как представителем державного народа. Однако такое же поведение украинца, которое выступает отражением поведения русского, поляка, немца, венгра как носителей национальной самодостаточности воспринимается русским с его устоявшимися представлениями о «норме» для украинцев как вызов и агрессия, по крайней мере, как потенциальная угроза. Это, в свою очередь, вызывает агрессию со стороны носителя русского сознания, которую он считает спровоцированной. Спровоцированной одним только фактом существования такого «аномального украинского типажа». Вспоминается один показательный случай.. В году так 1975-м — 1976-м (во время обучения автора этих строк на философском факультете Киевского университета) со мной учился студент по фамилии Сандуца. Он был примечателен тем, что во времена, когда все украинское, мягко говоря, не приветствовалось, всегда говорил только по-украински, никогда не переходя на другой язык. Казалось бы, ну, что тут странного? Украинец говорит на своем родном языке.
Точно так же вели себя русские: они всегда и везде говорили только по-русски. И никаких претензий к ним не возникало.
А вышеупомянутого Сандуцу все-таки вызвали в 1-й отдел и попросили перейти на «великий, могучий и свободный». Мягко так, ненавязчиво. Однако, учитывая авторитет ведомства, рекомендация была более чем убедительной. А потом этот человек вообще куда-то исчез. Дальнейшая его судьба неизвестна.
Он демонстрировал свою «украинскость», свое национальное «я» так, как это делали русские. Но, что можно Юпитеру, того нельзя быку». Его абсолютно нормальное для всех народов национальное поведение было воспринято как знак, символ агрессии. Он повел себя так, как украинцу вести себя в СССР, в Российской империи было «не положено». Взял не по чину, не по национальному чину. Его поведение, нарушавшее национальную норму для всех «нерусских», воспринималось как оскорбление, как нарушение установленного порядка и как агрессия против носителей русского языка.
Собственная же национальная агрессивность переносится на другого и приписывается этому другому, что вызывает чувство угрозы и незащищенности. Это очень своеобразная мазохистская агрессивность, когда сам источник агрессии ощущает себя жертвой, нуждающейся в защите и сочувствии, когда в роли «перпетуум-мобиле» агрессивности выступает искусственно возбужденный в себе самом страх и комплекс острой, хотя и не оправданной реальными обстоятельствами, жалости к себе. Яркой иллюстрацией этого тезиса может быть ситуация с «русскоязычными» за пределами Российской Федерации и ее освещение СМИ этой страны с бесконечными жалобами на «ущемления» и «преследования».
«Бандеровец» воспринимается россиянами как метафизическая, почти манихейская угроза со стороны «сыновей тьмы». Однако участие реальных «бандеровцев» в формировании таких представлений было минимальным, остальное сделало само русское сознание с его специфическими, созданными такой же специфической историей, особенностями. Кое-что об этих особенностях можно иногда прочитать у российских исследователей.
Вот что писал петербургский историк, доктор наук В. Е. Возгрин в статье «Беру свои слова обратно» в газете «Голос Крыма» № 23 от 13 июля 1997 года:
«…На этом камне свободно избранных несвободы и деспотизма строилась будущая Россия. Потом укрепились сельские общины, воскрешавшие племенной диктат большинства и презрения к личности, манихейски жесткое разделение мира на «наших» и «ненаших» и соответствующие двойные мораль и нормы общежития (для своих и чужих).
То есть, по сути, аморализм, ставший постепенно одной из самых поразительных черт, которые уже точно «аршином общим не измерить». Сюда же относится и нигилистическое отношение к частной собственности, благодаря которому марксизм, широко известный в Европе, смог укорениться и вырасти в суковатое дерево большевизма лишь в России.
Именно отсюда, полагал я в последних работах, из чисто психологической приверженности к архаике, то есть, к консервации древних коллективно-подсознательных стереотипов, исходят многие исторические и современные беды русского народа. И еще раз подчеркиваю, происхождение и развитие этих национальных черт объясняются отнюдь не некой расовой предопределенностью… они благоприобретены в результате того самого особого русского пути прогресса, наличие которого, кажется, никто не отрицает».
Русское сознание легко признает право народов на самоопределение, на антиколониальную войну, когда речь идет о событиях, не касающихся России. Россияне охотно сочувствуют палестинцам, сочувствовали южноафриканским бурам, симпатизируют курдам, потому что это не налагает на них ни малейших обязательств относительно пересмотра собственной истории, а тем более собственных границ. Именно потому русскому сознанию так тяжело признаться самому себе, что «бандеровщина» была самым обычным национально-освободительным движением, таким же, между прочим, как и в 1918-1921 гг.
Но такое признание будет требовать и определения места и роли самих россиян в этом процессе. А такое определение вряд ли будет очень комплиментарным.
Поскольку «бандеровское» движение было объективно направлено против имперских интересов России, было эффективным, хорошо организованным, последовательным и непримиримым, таким, от которого нельзя было откупиться очередным протекторатом или доминионом — оставался только путь его пропагандистской демонизации, хотя типологически это движение не отличалось принципиально от антифранцузского движения в Алжире или антианглийского в Ирландии.
Представления широкой российской общественности об эпопее ОУН-УПА сводятся к совокупности мифологем: сотрудничество с гитлеровским режимом, зверства, патологическая русофобия. Элемент невежества, сознательно сформированный Агитпропом, тут, безусловно, присутствует.
Об этом свидетельствует тот факт, что, казалось бы, профессиональные «борцы с «бандеровщиной», как правило, не могут назвать имена деятелей этого движения, кроме, ясное дело, самого Степана Бандеры, абсолютно не информированы на предмет конкретных событий, документов и т. д.
Это фобия неизвестного, а потому еще более ужасного. Работа же с документами раскрывает другую картину. Например, тот же Степан Бандера никогда не страдал русофобией, неприятием русских как таковых только за то, что они русские. Не страдал он таким отношением к полякам, венграм, румынам, евреям. Его отношение к другим народам определялось отношением этих народов к независимости Украины. Интересно, как он сам определял статус русских в будущем самостоятельном украинском государстве:
«Требование полной лояльности по отношению к Украине и ее освободительной борьбе стоит на первом месте. Тем русским, которые отвечают этим требованиям, следует гарантировать и обеспечить полное и всестороннее равноправие во всех гражданских правах и полную свободу их национального развития, соответственно международным принципам относительно национальных меньшинств. Это же относится к другим национальным группам в Украине».
Что же касается тех, кто ведет подрывную работу против Украины и украинского народа, то таковых «необходимо обезвреживать доступными в этой ситуации средствами и методами, в соответствии с международными правилами».
Такое отношение к национальным меньшинствам существует во всех странах, которые принято называть цивилизованными. К лояльным гражданам — предельно лояльное, к нелояльным — нелояльное. Антигосударственная деятельность не приветствуется нигде.
Что касается взаимоотношений ОУН с Германией, прежде всего, надо прямо и честно признать исторический факт сотрудничества СССР с Берлином. И не только СССР. Англия и Франция в лице своих лидеров Чемберлена и Даладье посредством мюнхенского сговора отдали на растерзание Гитлеру Чехословакию, единственное демократическое государство на востоке Европы. Это было не просто сотрудничество, а соучастие в преступлении.
Советский Союз вместе с Гитлером напал на польское государство. Это — соучастие в преступлении. И в период с 1939-го по 1941 г. СССР был стратегическим союзником гитлеровской Германии, обеспечивающий ее потребности в энергоносителях, сырье, хлебе и т.д. Без этой всесторонней помощи и поддержки Гитлер не смог бы так успешно воевать в Западной Европе и на Балканах, а его флот (подводные лодки и рейдеры) столь успешно противостоять флоту Ее Величества.
Между прочим, именно в 1939-м, когда вслед за Красной Армией в Западную Украину вошли спецподразделения НКВД, члены ОУН стали подвергаться массовым репрессиям, что заставило их бежать в немецкую зону оккупации Польши.
После 22 июня 1941 г. изгнанники возвращаются в Западную Украину. 30 июня 1941 г. во Львове они провозглашают Акт восстановления независимости Украины, имея, таким образом, в виду преемственность с Украинской Народной Республикой и Западно-Украинской Народной Республикой. Но они сразу же оговаривают, что это лишь первый этап, а основное провозглашение восстановления украинской государственности должно состояться в Киеве. Берлин требует от Степана Бандеры отозвать Акт независимости. Бандера и его соратники отказываются. Руководство ОУН арестовывается немцами, часть членов руководства расстреливается, часть отправляется в концлагеря. Степан Бандера становится узником концлагеря Заксенхаузен аж до 1944 года. Поэтому реальным лидером борьбы за независимость Украины становится командующий Украинской повстанческой армией генерал-хорунжий Роман Шухевич (псевдоним — Тарас Чупринка), сын известного историка и этнографа.