Анри Барбюс. Нежность

25 сентября 1893 г.

     Мой дорогой, маленький мой Луи! Итак, все кончено. Мы больше никогда не

увидимся.  Помни это  так  же  твердо,  как  и я. Ты не  хотел  разлуки,  ты

согласился бы  на  все, лишь бы  нам  быть вместе. Но мы должны  расстаться,

чтобы  ты мог начать новую жизнь. Нелегко было сопротивляться и тебе и самой

себе, и нам  обоим  вместе...  Но я не жалею, что  сделала это, хотя  ты так

плакал, зарывшись в  подушки  нашей постели.  Два  раза ты  подымал  голову,

смотрел на меня жалобным, молящим  взглядом... Какое у тебя было пылающее  и

несчастное лицо! Вечером, в темноте, когда я уже не могла видеть твоих слез,

я чувствовала их, они жгли мне руки.

     Сейчас мы оба  жестоко страдаем. Мне  все  это кажется тяжелым  сном. В

первые дни просто нельзя будет поверить; и  еще  несколько месяцев нам будет

больно, а затем придет исцеление.

     И только тогда я вновь стану тебе  писать,  ведь мы решили, что я  буду

писать тебе время от времени. Но мы также твердо решили, что моего адреса ты

никогда  не узнаешь и мои  письма будут единственной связующей нитью, но она

не даст нашей разлуке стать окончательным разрывом.

     Целую  тебя в  последний  раз,  целую  нежно, нежно, совсем безгрешным,

тихим поцелуем --ведь нас разделяет такое большое расстояние!..

 

[ Читати далі ]

Зараз (та як і завжди) багато говориться про необхідність патріотичного виховання дітей, особливо у школах. Адже саме в школі формується світоглядна система малечі, з якою вона йтиме у дорослий світ. Скажіть, чи хтось цікавився, що їм викладають? "Ну звісно," - відповісте ви, - "я ж ходила (-ив) до класного керівника, питала, мені все розповіли". Тоді наступне запитання: хто з вас (батьків) читав державні програми з навчання у школах? хм... мабуть одиниці. Програми містять по 40-60 аркушів з кожного предмету, наврядчи у всіх знайдеться стільки часу на дослідження. Я готовий допомогти всім батькам України і здійснити цю важливу місію. 

Не мрійте, що я буду розповідати вам про всі програми, як-не-як, автор статті теж людина Мова йтиме про програму з викладання в школах предмету "Зарубіжна література" 5-12 кл. 

Світ народив багато визначних письменників, вони жили в різних країнах та спілкувалися різними мовами. Обрати поміж них гідних для вивчення не так вже і просто. Однак всі вони в одну державну програму не помістяться, це зрозуміло. Отже для наших дітей обрали вибіркові твори окремих авторів. Ось тут починається найцікавіше. Я не полінився і порахував, скільки авторів та з яких країн вивчають за програмою в школах. Результати нижче:



Як бачимо, "освітні програмісти" є добрими поціновувачами російської та французьської літератури. Зокрема О.С. Пушкін вивчається у трьох класах, чим не нагородили жодного іншого автора. Вочевидь, свого часу не обійшлося без руки Москви, і тепер наші податки від тяжкої праці йдуть на русифікацію наших же дітей. Якщо поглянути на ситуацію реально, то русифікація є значно глибшою, ніж це виглядає на програмі. Але програма є фактом, з конкретними цифрами, які пропонують нам майже не вивчати літературу Іспанії, Італії, США, натомість пхати у дитячі мізки російську мову та російський рабський світогляд. 

Ця ситуація має місце при тому, що на сьогоднішній день ми маємо проукраїнського Президента і Міністра освіти (принаймі на словах). Уявіть що буде, якщо наступним міністром стане черговий поціновувач "русского слова". Я відповім, що буде: українська література викладатиметься в предметі Зарубіжної! Десь поміж Італією та Іспанією... 

Думаю, що всі батьки, які прочтуть мою статтю, не залишимуться байдужими до нашого майбутнього та будуть вимагати змінити програму Росій.. тобто Зарубіжної літератури, аби діти змогли впізнати усе розмаїття життя на Землі.

Stanislove (http://upu.org.ua/)

 

3 лютого 2009 року на 85 році життя помер Загребельний Павло Архипович. Один за одним відходять у інший світ велети української культури! Скорблю разом з українським народом.

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив П. Загребельний і з кількома п'єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв'ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем.

Павло Загребельний написав багато інших творів не згаданих у замітці.

Надибала цікавий сайт з можливістю завантаження української (і зарубіжної) літератури: http://www.ukrlib.com.ua/




Знайшла багато цікавого, що не зустрічала раніше

То ж і Ви завітайте!

Завжди прагнув опанувати велику кількість форм поетичної архітектури. І це не самоціль. Чим більше прагнув пізнати форми, тим дужче відчував, що мою душу неможливо загнати в які б то там не було рамки чи то життєві, чи політичні, чи поетичні.

Сонети для мене - це стан душі, коли її торкають руки мого творця в різних життєвих ситуаціях, байдуже, чи в горі, чи в радощах. Коли вона (душа) зневірена або заласкана, стікає росами сльози, - тоді і з’являються сонети. Вони, як бажання душі оновитися, як ще один шанс зробити цей світ, в якому я живу, кращим, добрішим, ще більше наповнити його любов’ю, спраглістю до життя…

Певно, одному творцю відомо, що робиться зі мною і чому я переживаю ту чи іншу скруту, чи прекрасні, щасливі миті, але ж …. в дарунок я маю натхнення, коли із під пера виходять, дійсно, пережиті почуття, відчуття, що ти живеш не дарма і маєш, що сказати людям!

А на разі – на разі час сонетам, самій витончено-строгій, чарівно-прекрасній формі поетики в моєму доробку.

                                          Ваш Драбрезір!

P.S. Нехай бог береже всіх “Цариць» і «Богинь», що принесли в моє життя, як прикрощі так і радощі. В моєму серці і пам’яті вони завжди присутні, як невід’ємна частина мене самого, хоч і розвінчані з п’ядестала Голгофи мого буття…

Та без них, певно, не існував би і я!

 

читай на: http://stihi.ru/author.html?drabrezir

З віком по різному сприймаєшь одну й ту ж інформацію. В цьому переконався недавно перечитуючи оповідання Чінгіза Айтматова (царство йому небесне) "Пегий пёс, бегущий вдоль моря ". Коли читав його років 12 тому назад, цей твір здався просто нудним і ніяких емоцій не викликав, потім перечитував його років пять назад і здався він мені змістовним, геніальним навіть, наскільки яскраво описані характери людей, описуються звичаї народу, тяжкість життя простого люду в холодному Поморї. Сміливість хлопчика і стійкість чоловіків вражають. Сприйняв його саме так як хотіли вчителі, щоб ми його сприйняли , навчаючись у школі - як геніальний твір.

Але знову щось спонукало мене місяць тому назад перечитати цей твір. І я відмітив зовсім інші речі . Цей настільки треба бути жорсткою і черствою людиною, щоб понад сто сторінок смакувати як повільно помирають люди у безмолвній пустелі моря, в гущі туману, коли за метр від свого носа нічого не бачиш. Без води, без їжі. Повільно помирають три здорових чолов`яги і один маленький хлопчик 14 років. На очах у дитини повільно висихають вогники життя на обличчях дідуся, батька, дядька. Описано, які муки без води і їжі витримував маленький хлопчик. По черзі, щоб врятувати життя іншим викидається з човна у море дідусь, через декілька днів дядько. Серед повного безмолвного штилю дитя залишається з батьком у відкритому морі, але й батько, врешті-решт викидається в море, щоб ніби-то врятувати життя сину, що є безглуздим. Адже від того , що він викинувся в море ні туман не розступився, щоб  було видно куди плисти, ні води у хлопчика не добавилось, ні їжі.

Хлопчик залишається сам у відкритому морі. Від голоду та зневоднення він періодично втрачає свідомість. Повільно він помирає на очах читача.

Наприкінці оповідання туман розступається і він помічає вдалині рідний берег у вигляді собаки, що біжить краєм моря, але сили гребсти нема, єдина надія, що хтось із берега помітить човна, або хвилі пригонять човен до берега.

У віці 28 років я оцінив цей твір як найжорстокіший із усіх, які я читав. Чому навчає нас цей твір? Жорстокості життя, спонукає сприймати неминучість смерті і безропотно підкорятися їй?

Невже ж добра людина могла це написати?

Запрошую весь прекрасний Народ I.UA, який я дуже шаную (інакше мене тут не було б!), на Сайти-Близнюки українського і російського поета-сатирика Олександра Некрота:

http://uaps.nekrot.net - Сайт злого Некрота українською мовою;

http://rups.nekrot.net - Сайт злого Некрота на русском языке.

Ласкаво просимо! Добро пожаловать!

Джигитивська сила вийшла з м"язів геть:

старість -гірка неміч, чорна, братоньки!

Не поможуть тілу ліки, хіьба Смерть:

старість -неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Хорий здужає- нездужає старий:

ліки допоможуть зранку до пори;

серце порхне і полине догори.

Старість - неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Пожувати хочеться- зубів нема.

Щось попрошу в сина- не чува.

Слабі очі мла вечірня укрива.

Старість- неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Як до сотні лИшилося менше тридцяти,

вже не здатен стати просто, бідний ти;

хлібу- ні, сьорбаєш кашу з самих крихт.

Старість- неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Мови лЮдської не чуєш, бо- глухий;

СИдиш - руки бо не втримають гирлиг.

Станеш- в кожномі суглобі жар горить.

Старість- неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Ясна голі- зуба цілого нема;

на ліжанці вдень куняєш як сова;

ніби льод у грудях: холодно маслам.

Старість- неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Родичі замісять трохи борошна,

кинуть горщик :"Діду, попоїсти на",

рота затискають:"помовчи" луна.

Старість -неміч чорна, гірка, братоньки!

.

Зорьки не побачу:весь би день лежав;

палиця поможе встати нежива;

шлунок ся страхає кожного ковтка.

Старість- неміч чорна, гірка, братоньки!

.

МахтумкУлі, друзі, кажу, постарів:

вже до сотки"му лишилось сорок зим,

хай з нього сміються юні та дурні.

Старість -неміч чорна, гірка, братоньки!