Незважаючи на шалений асиміляційний тиск, брак елементарних умов для розвитку національної культури, ще й сьогодні українці в цих регіонах є досить численною етнічною групою. Згідно з переписом 1989 року чисельність українців у Ямало-Ненецькому та Чукотському автономних округах становить відповідно 17,2 та 16,8 відсотки, Магаданській області — 15,4, Камчатській — 9,1. В Якутії сьогодні мешкає 7 відсотків наших земляків, серед народу комі — 8,3 відсотки. У національних округах Таймирському — 8,6; Коряцькому — 7,2 таНенецькому — 6,9 відсотки. В Калінінграді українців 7,2 відсотки, а в Мурманській області — 9, понад 200 тисяч українців мешкає у Москві.

Напередодні першої світової війни в так званому Сірому Клину (територія сучасного Казахстану та сусідніх областей Росії) Омськ був центром українського життя. Полтавець М.Бондаренко, який працював в тих краях землеміром, засвідчує: «Сам Омськ виглядає як московське місто, але базар і ярмарок балакають українською мовою». (Цитується за В.Сергійчуком, 1991). Воно і не дивно, адже довкола Омська розташовувались облаштовані козацькі поселення, заселені виключно українцями.

Поодинокі переселенці з України, до Сірого Клину вирушили ще наприкінці 80 рр. XIX століття. Незабаром протоптана ними стежка до Казахстану стала тою артерією, через яку з України впродовж сторіччя викачувались життєдайні сили, робочі руки та інтелект. Лише в 1891–1914 роках з Волинської, Катеринославської, Київської, Таврійської,Харківської, Херсонської та Чернігівської губерній для освоєння Сірого Клину виїхало близько 1,7 млн. українців. На початок 1930 року в Казахстані нараховувалось понад 1 млн. українців. Українське населення мешкало досить компактно. Так, у 29 районах українців жило від 50 до 100тисяч осіб.

За даними перепису 1926 року, в КАССР українське населення складало 13,2 % до загальної кількості. В Актюбинському окрузіїх нараховувалось 93 тисячі, Кустанайському -164 тисячі, Петропавлівському -184 тисячі, Акмолінському — 110 тисяч, Сирдар'їнському — 41 тисяча, Уральському — 21 тисяча.

Злочинна колективізація сільського господарства стимулювала міграційні процеси в Україні. Від колгоспів та розкуркулювання українське селянство рятувалося в Казахстані, Середній Азії та Сибіру. Мільйони української людності впродовж кількох десятиліть освоювали цілинні та перелогові землі Казахстану, Сибіру та Алтайського краю. Отже, широкомасштабне промислове землеробство Казахстану започаткували наші земляки. Назви радгоспів-гігантів на колись маложиттєвих цілинних землях Казахстану промовисто засвідчують приорітетність нашого народу в їх освоєнні.

видань (книга «Дальневосточный край», 1932 рік) зазначалось: «Переселяючись з південних степових областей, українці принесли сюди свій культурно-побутовий уклад, мову й культуру, що незважаючи на жорстоку русифікацію, яку проводив царський уряд, збереглися в своїх підставах і, безперечно, це дає велику можливість для проведення повної українізації всіх районів та перетворення краю в дійсно українську землю не тільки на формальних підставах, але й фактично» (цитується за В.Сергійчуком, 1991).

Освоєння Кубані запорозьким козацтвом та українським населенням — незаперечний факт і тема окремої розмови. Його навіть не наважуються спростувати найбільш затяті кримські шовіністи-великодержавники та виховані Коротким курсом ВКП(б) "несостоявшийся агроном-писатель" та "известные историки с РДК". Адже ця історична подія увінчана відомим пам'ятником запорожцям на місці висадки їх на Тамані 1792 року.

Поруч з Україною Кубань була одним з найбільш крупних і розвинених хлібодарних районів імперії. П'ятирічний обсяг продукції в той період становив: зернових — 3700000 т; олійних — 38000 т; тютюну — 33000 т; городніх культур — 350000 т. Розвиненими галузями до революції стали також садівництво та виноградарство. За кількістю худоби та його реманенту на 100 чоловік населення Кубань перевершувала і Україну, і Росію.Царський уряд надав кубанському козацтву значної автономії, хоч українське населення на Кубані за царських часів також було позбавлене національних прав і гніт асиміляції й русифікації тяжів над ним. Після лютневої революції 1917 року кубанське козацтво повело рішучу боротьбу за повернення колишніх прав і вольностей. Царські сатрапи як не старалися, але не змогли вибити з душ нащадків славетного запорізького козацтва пам'ять про Україну й любов до предківської землі. В короткочасний період свого існування Кубанська крайова Рада, а згодом Самостійна Кубанська Народна Республіка робила спроби порозумітися, налагодити зв'язки і укласти угоду з Центральною Радою. Проте, подальший перебіг подій як в Україні, так і на Кубані, порушив ці наміри.

Перепис 1926 року засвідчив, що у Північно-Кавказькому краї, незважаючи на величезні втрати, жило понад 3 млн. українців. З такою величезною козацькою силою більшовицька влада,яка на перших порах ще вміло маніпулювала гаслами розквіту національних культур та національного відродження на окраїнах імперії, мусила рахуватися. Тому в перше десятиліття існування Союзу, з 1922 по 1932 р.р., відбувалося українське відродження Кубані. Проте ті, хто добре знав комуністичну підступність і непослідовність, хто мав доступ до рішень різноманітних таємних конференцій, добре усвідомлювали, що це відродження тимчасове і мало на меті лише пропагандистські цілі та було розпочате з провокаційною метою.

Тому з перших днів падіння царської імперії розпочалося відродження українського шкільництва, а при допомозі Української Центральної Ради тут створюються хати-читальні та видаються українські щоденні газети. Таким чином, природний процес українізації Кубані започаткували ще Кубанська Крайова Рада та Самостійна Кубанська Республіка.

Їх падіння та встановлення радянської влади не змоглиприпинити національного відродження Кубані.  Більшовики, аби не викликати повстання й масових заворушень в цьому регіоні, змушені були піти на тимчасовий компроміс. Сьогодні важко повірити в те, що на Кубанідо 1932 року існувало 240 українських шкіл І та II ступенів. Функціонувала також ціла мережа курсів ліквідації неписьменності дорослого населення, в яких навчання велося українською мовою. Більше того, на кількох факультетах Кубанських політехнічного та медичного інститутів було запроваджено викладання українською мовою. Українською мовою готували фахівців кілька педагогічних та сільськогосподарських технікумів, велося діловодство в судах та станичних виконкомах.

Відкриття українського часопису як в Криму, так і на Кубані є сьогодні досить складною і майже неможливою справою. Яких тільки аргументів не висовує офіційна влада, коли слабосильні, позбавлені державної підтримки українські громадяни Криму та Кубані порушують питання про видання української преси. Наприкінці 20-х років духовні та культурні потреби українців Кубані обслуговували 20 українських газет, 5 журналів. Навіть при щоденній компартійній газеті «Красное знамя» виходив український додаток. А Північно-Кавказький крайовий комітет ВКП(б) в 1927–1932 р.р. видав український тижневик «Червоний прапор». В краї діяли три українські книжкові видавництва, три театри, в яких йшли вистави місцевих драматургів. Регулярно велися радіопередачі рідною мовою, була досить солідна українська філія спілки письменників, що об'єднувала більше ЗО поетів і прозаїків. Вони підготували понад 600 видань художньої, наукової, публіцистичної та навчальної літератури. При Північно-Кавказькому крайовому комітеті ВКП(б) діяла також українська секція національних меншин.

Здавалося, українське відродження Кубані набуває незворотного характеру. Перепис населення, що проводився в 1939 році по всій країні, мав би зафіксувати небувалий розквіт українства і в цьому регіоні, проте, «обьективная советская статистика» засвідчує дивовижні речі: чисельність українців на Кубані, як і в інших регіонах імперії за тридцятилітній відтинок часу, катастрофічне зменшилась. Загадкове зникнення українців на території Росії компартійно-історична наука сором'язливо замовчує. Впродовж 13 років (з 1926 до 1939 року) українське населення на Кубані, наприклад, зменшилося більш як в 12 разів і становила в 1939 році 150 тисяч (4,7 відсотки загальної кількості). Що ж за етнічна бомба вибухнула на благодатній Кубані, яка за 10 років знищила майже 3 млн. українців? Завісу над цією таємницею відкривають підпільні циркуляри кремлівського «батька народів» партійнимкомітетам; щойно оприлюднені партійні, та КДБістські архіви та поодинокі видання з української діаспори; які стали проникати в Україну.

Всі ці джерела переконливо доводять, що кривавий розгром українського відродження більшовицька влада розпочала з Кубані та інших регіонів Росії. Смертоносні для українського народу хвилі сталінсько-беріївської інквізиції поширилися по всій країні, а з 1933 року тотальний геноцид охопив і Україну. Причини цієї безпрецедентної в історії людства кривавої акції ще мають бути досконально вивчені. Проте, вже сьогодні можна однозначно стверджувати, що кремлівські злочинці добре усвідомлювали: подальша гра в незалежність колоній та національне відродження в них загрожуватиме існуванню всієї тоталітарної системи. Сталінський циркуляр про припинення українізації більшовицькі маріонеткив Україні розпочали запопадливо здійснювати у 1933 році. А до цього часу українство Кубані було вже розгромлене. Про те, як це відбувалося, свідчить викривально-вбивчий документ, що дивом зберігся в державному архіві. Наведемо лише одну ухвалу.

Постановили: Ввиду того, что украинизация ряда районов и станиц, проводившаяся на Северном Кавказе, не вытекает из культурних интересов населення и служит легальной формой классовому врагу для организаций сопротивления мероприятиям Советской впасти и создания под эзтим прикрытием своих контрреволюционных организаций, Президиум СКК райисполкома

газеты на русский язык, а также листовки, брошюры, стенгазеты, многотиражки и прочую литературу, виходившую на украинском языке, в дальнейшем издавать на русском языке.

4. Перевести преподавание на всех работающих

краткосрочных курсах (советских, педагогических, колхозных и т. д.) на русский язык.

перевода, к осени 1933 года преподавания во всех школах на русский язык и по укреплению учительского состава украинизированных школ и предоставить на обсуждение Президиума СКК райисполкома.

7. Обязать РИК разьяснить настоящее решение на общих собраниях и пленумах Советов.

Верно: Зав. прот. частью РИКа

(Подпись) П.Чихачев

Гадаємо, що коментувати цей цинічний документ немає потреби. За міжнародними правовими нормами ця широкомасштабна акція не що інше, як геноцид проти українського народу. Сталінсько-беріївські сатрапи зробили все можливе, аби впродовж кількох років квітучі кубанські станиці і вся хлібодарна Кубань стали цвинтарною пусткою. Очевидець тих подій науковець Олесь Панченко, який врятувався в еміграції, пригадує: «1932 року мусила припинити свою діяльність українська секція «Севкрайиздата». Видавництва газет "«Червоний прапор» та «Радянський станичник» ліквідовані. Краснодарська філія державного видавництва України з підлеглими їй представництвами на Кубані та Північному Кавказі припинили поширення української літератури та періодичних видань. Всі українські школи, культурно-освітні установи на Кубані ліквідовані. На дверях клубів «Нацмен» повісили замки. В багатьох станицях виносили з клубів та хат-читалень українську літературу на вулицю і палили. Всі українці, котрі відігравали будь-яку роль в культурно-національному житті Кубані знищені фізично, або заслані на каторжну працю до концентраційних таборів на різний термін ув'язнення». (О.Панченко «Розгром українського відродження Кубані». Лос-Анжелес — Каліфорнія, 1973 рік, с.80). До в'язниць потрапили і були знищені майже всі українські письменники Кубані. На українських кобзарів по містах та станицях буквально полювали. В катівнях ГПУ-НКВД замордовано 1500 вчителів українських станичних шкіл. Фізично також знищені викладачі українських середніх та вищих навчальних закладів Кубані.

В 1933 році нищівного удару більшовицька влада, завдала українському населенню станиць, в яких форсовано запроваджувалася, колективізація. Волелюбні козацькі станиці всіма силами противилися її проведенню. По станицях Чорномор'я прокочується хвиля селянських повстань, які жорстоко придушувалися. Олесь Панченко напідставі розповідей очевидців засвідчує:

«Для придушення цих заворушень озброєні більшовицькі карні загони ОГПУ оточували густим колом станиці, не випускаючи людей назовні і цим прирекли їх на голодну смерть, бо все споживне, в тому числі і посівний матеріал, було конфісковано і вивезено, рогату худобу забрано в так звану «продразверстку», а інші живі тварини були всі спожиті. Трупи померлих від голоду розкладалися, бо нікому їх було ховати.»

(О.Панченко, там же, ст.83).

А в той же час, як українське село і кубанські станиці вимирали від голоду, в портах України, Новоросійську, Єйську та Туапсе пограбований український та кубанський хліб вантажили на пароплави, експортували його до Західної Європи і навіть в Китай. Колективізація і сталінський голодомор на Кубані позбавили життя половини козачого населення. Тих, хто вцілів від голодомору, мов худобу, вантажили в товарняки і висилали «на перевиховання» до Сибіру та в Приморський край, на далеку Північ. Знедолені станиці заселили прибулимиз Росії селянами та ветеранами Червоної Армії. А станицю Поповичівську було заселено циганами. Багатьох станиць вже в той час позбавили історичних назв. Так, станицю Полтавську перейменували в Красноармейську, Уманську — в Ленінградскую, а хутір Романівський став Кропоткінскій. Вціліле від голоду й репресій українське населення Кубаній на Північному Кавказі, згідно з переписом 1939 року, стало вже «русскоязычным». Такий же шлях, як і українство на Кубані, пройшли українці майже, в усіх регіонах компартійної імперії — Поволжі, Ставропіллі, на Дону, Казахстані, Курщині та Воронежчині, Сибіру і на Алтаї, крайній Півночі і Примор'ї. Там їх теж зарахували до росіян.

Будемо сподіватися, що майбутні дослідники демографічних парадоксів та етнічних катаклізмів знайдуть документальні підтвердження зазначеної аномалії. Проте, найбільш вагомим доказом все ж таки є дані останнього 1989 року перепису населення, які переконливо засвідчують незаперечний факт існування комуністичного геноциду в імперії проти українського народу. Український народ впродовж кількох століть, можливо навіть на шкоду і противагу своїм національним інтересам створив пріоритетні умови для розвитку російської культури на своїй землі. Та ж незалежна Україна, як рівноправний член світового товариства має вимагати від владних структур Росії та світової громадськості адекватних дій і до українського населення на теренах Росії. Якщо цього не буде зроблено, то мільйони