Давно то було... Я їхала на побачення. Була зима. Того вечора падав лапатий сніг. Розфарбований гірляндами в різні кольори, він був схожий на конфетті.
На вулицях міста, кутаючись у кожухи і хустки, шустрі бабуськи продавали підсніжники. Кілька тижнів перед тим було потепління і квіточки потяглись до сонця. Букетики, акуратно складені в кошички і притрушені снігом, дуже нагадували ілюстрацію до казки "12 місяців".
Дорогою зустріла приятеля, любителя розіграшв і всіляких жартів. Дізнавшийсь, що їду на побачення, він вийшов з маршрутки разом зі мною, купив мені букетик підсніжників.На моє мовчазне питання відповів, що хоче побачити як я прийду на побачення з квітами і як я поясню їх появу.
Я пішла вперед, а Сашка назирці за мною....
Кавалєр мій теж прийшов з підсніжниками і був вкрай обурений ще одним букетом у моїх руках. І роздратований відмовою пояснити докладніше, ніж просто "квіти подаровані". Сашка за кілька метрів від нас ледь стримував сміх.
Кавалєр запропонував вибрати і викинути один букет, бо парну кількість носити не можна. Я відмовилася і сказала, що два -- то пара...
За кілька місяців погодилася вийти за нього заміж...

Шукав в інтернеті деяку інформацію, і заодно пригадав, що десь там лежить в архівах давно забутий мій старий щоденник.. З тих часів, коли я був ще Жьівотньім (-;

За рік там набралось з сотню записів.... цікаво було перечитати (-;

Тім, хто зайде почитати, попереджаю - тоді я ще спілкувався виключно російською мовою, а блог писав жорстко, без цензури, тому читання та сприймання - на ваш особистий страх і ризик (-:

Ми опинились в Сімферополі близько 8 години вечора. Це було круто - за якихось 12 годин, ще засвітла, доїхати до місця призначення! Настрій був чудовий, бо тепер у нас було багато часу, щоб зустрітись з друзями і відпочити перед тим самим "Рекордним походом", заради якого ми і приїхали сюди. Погода була похмурою, дощ то починався то переставав..

[ Читати далі ]

Багато зараз спогадів про ті буремні часи, як правило однобоких, одних спогади (тих що воювали безпосередньо) чомусь до уваги не беруться, більшість згадують крізь рожеві окуляри пропаганди не стикаючись на справді з реальними подіями. Тому слід висвітлити всіх героїв тих часів. Цікаво, а що має розказувати герой НКВСник ?  

Ох було було, пам'ятаю йдемо в загороджувальному загоні за лінією фронту добиваємо недобитих з батальйону, що в прорив кинули, а тут солдат прямо на мене вискакує я йому: 

- ти куда браток собрался? Він мені: - розгон беру для атакі. Я йому:

Тра-та та та та... Ох і хітриє єті маскавіти інші ідуть до кінця а ці все норовлять, та бувалого нкавеесника не проведеш. Забрав золоті зуби й далі пішли працювати. Ох роки роки, хороші часи були, шкода не всі пам'ятають.

Діяльність органів держбезпеки мала відверто репресивний характер. Уже протягом першого тижня війни, щоб не залишати ніяких "антирадянських елементів, потенційно корисних німцям", вони здійснили масове знищення 15 тис. політичних в'язнів у тюрмах Західної України. Продовження подібних акцій "врегулював" наказ Сталіна № 270 від 16 серпня 1941 р. Під час відступу Червоної Армії за наперед заготовленими списками здійснювалися арешти "неблагонадійних", яким за блискавично сфабрикованими звинуваченнями військові трибунали виносили, як правило, смертні вироки. Тих, хто ухилявся від евакуації, арештовували, запідозрюючи у зраді. Наказом № 227 від 28 липня 1942 р. Сталін санкціонував створення загороджувальних загонів військ НКВС, яким надавалося право розстрілу "у позасудовому порядку".

На початок війни чисельність військ НКВС склала 334 900 чоловік, потім їх чисельність постійно збільшувалась. На 7 березня 1942 чисельність склала 493 379 чоловік, на 2 лютого 1943  — 516 000 чоловік, на 12 березня 1944 — 540 000 чоловік, 01 січня 1946 чисельність НКВС склала 1,9 млн. чоловік. Куди пропали ці герої і не чути їх героїчних подвигів ? 

Саме з цими героями воювало УПА, що підтверджують московські архіви, саме вони могли б розповісти реальну ситуацію, а чомусь мовчать про свої героїчні подвиги, як правило українофоби з жовчу на губах за них кричать "Бандерівці бандити!!!" і не один не сказав хоча б я син нкавеесника мені батько розповідав про свої подвиги, а українофобам не звикати на чорне казати біле. Багато крикунів розвелось після срср але чи могли б вони собі таке дозволити за держави яку відстоюють, якщо б була гідність то кожен б розумів що шкодити державі не можна, шкодити державі а потім плакатись як погано живеться, був б порядок якого вони прагнуть їм би першим рот закрили і не церемонились.

Сумніваюсь що зараз хоч один знайдеться здатний заплатити ту ціну за свої переконання яку сплатили Бандерівці, то ж майте повагу хоча б до незламності і сили духу людей бо самі лиш горлопанити мастаки.

По роботі мене занесло до того району, де я провів своє дитинство.Вже давно старався подавити спогади, занадто багато змінилося, ми інші, але...доля(?) ткнула носом: ось,дивись.Не знаю, що я мав зрозуміти, але побачене привело мене до сказу.Спогади дитинства не самі кращі, що в мене є.Ще, як назло, зустрів своє перше кохання...Добіса гарна, але ж і настільки вульгарна.Не думав, що все ще щось відчуваю.Після зустрічі і розмови таке відчуття, ніби з мене хтось поглумився...Настрій такий,що хочеться когось вбити.

Сонечко присіло на билину,
Лапками тонкими дріботить.
          Бурштиновим сяєвом долину
          Сонце враз наповнило! - на мить…

Сонечко пробігло по билині
Аж до вістря гострого й за мить
Полетіло…
                           Ген за край долини
          Сонце пада. Сходить ніч, сурмить…

09.02.2011


© Stepans’ka Marina (SMG)

Був світ безмежним і чудовим, Мить невловима – вічність ціла,        Небес та сонця тиху мову До лук, озер я розуміла. Світ зачарований, широкий, Неначе книжку, я читала, Побожно сторінки гортала… Дитя, пізнайко яснооке!.. 04.02.2011 

© Stepans’ka Marina (SMG)

люблю влаштовувати вистави в голові. це просто. досить лише знайти в пам’яті епізод, що тебе мучить (благо, моя пам’ять просто майстер зі зберігання таких епізодів), і розігруєш його. як по нотах. щось, чого не сказала/не зробила/не насмілилась зробити або/не випала нагода. скільки у мене такого є...
я страшенно люблю театральність. люблю короткі, але дуже місткі фрази, які чомусь спадають на думку лише тоді, коли всоте розігрую виставу, яка мала би бути дійсністю, у своїй голові.
я ненавиджу, коли люди курять. надто коли ця конкретна людина щось для мене значить або я їй хоча б симпатизую. на Олю я вплинути не змогла, не змогла б і не зможу. коли дівчина дурепа, на неї може вплинути лише той, кого вона любить понад усе на світі. коли вона знайде того, для кого зміниться? я хотіла б це застати.
про Олю я вистав не ставлю.
а от... не знаю, чого раптом я про нього згадала, ланцюжок думок, очевидно, був довгий, але тепер уже невловимий. походи в Карпатах, дряпання на Говерлу, так кумедно попечене на сонці лице, не претензійна постава і ще менш претензійна поведінка - він таки мені подобався. симпатичний та й годі. людина, яку я обрала об’єктом своєї дружби. так часто буває: я вважаю другом людину, яка знає мене зовсім недавно, сказала мені в сумі кілька слів і зовсім про мене не думає. для вибирання друзів у мене своя система, але зараз не про це. яка хвиля розчарування на мене накотилась, коли я побачила, що це солом’яноволосе чудо вдає з себе чортзна-кого, курячи разом з викладачами, старшими вдвоє. образа. гнів. душить. пече. мабуть так люди почуваються, коли на власні очі бачать зраду. і мені було байдуже, що ніхто мені нічого не обіцяв. він зруйнував мій міф про хорошу людину. було боляче. мабуть так почуваються діти, яким раптом повідомили, що Діда Мороза не існує, хоча за собою я такого не пам’ятаю: певне була надто спостережлива, щоб так обманюватись. а тут обманулась. неприємно, коли руйнують твою персональну казку. і то ще м’яко сказано.
я так довго це описую, щоб стало зрозуміло, чому я не забула. все, що змогла зробити тоді, це понабридати з питаннями типу "ну і нащо Ви курите?", на що отримала доволі красиву відповідь, як на худого аспіранта: "давайте кожен ітиме своєю дорогою". можна гордитись собою, я не помилилась у виборі друга - сама я б сказала точно так само.
тільки б він не чадів...
так і не вийшло нічого зробити. натомість тепер моя люба пам’ять має що діставати зі сховку, щоб годувати мою невситиму фантазію нездійснених вчинків. я люблю театральність і вже вигадала, щоби варто було зробити. я би підійшла до нього, коли він курив один. (таке, в принципі, важкувато зробити, але мені б вдалося спіймати момент, я знаю). попросила би віддати цигарку. думаю, дав би, особливо коли б небагато лишалось до фільтра. або після фрази "ну що, Вам шкода мені недопаленої цигарки?" потім демонстративно, не поворувши жодним м’язом обличчя, затушила б її об долоню. і сказала б щось приблизно таке: "я можу це зробити, а ти - ні. бо ти, Олександре, боягуз; ти доводиш свою силу комусь, замість того, щоб довести її собі". а потім би розвернулась і пішла до річки. після напруги цих слів не завадило б скупатись в холодній Тисі, ну та цих деталей вже нікому знати не варто.
по-моєму, красива вистава. театральна така.
цікаво, яким би був ефект? скоріше за все, ніяким. те, що я планую, майже ніколи не вдається таким грандіозним, як хочеться. і все-таки: а раптом...
але я цього не дізнаюсь.
вистави в голові проходять на ура тільки тому, що ніколи в житті не знають свого глядача.

Воля.

Це було прекрасно. Мабуть, саме тоді ти відчув, що це значить – літати. І хоч насправді ні на мить не відірвався від землі - сірої, теплої, рідної – але відчув. Пізнав весь смак свободи, зміг вдихнути її на повні груди. Зміг відірватися від щоденних обов’язків, перешкод, заборон. І втекти. Втекти так далеко, що навіть раніше ніхто і уявити не міг, що це можливо, ніхто і не знав, де саме ти зараз, тільки степовий вітер свистів у вухах і бігав з тобою наввипередки. І крутилися навколо золотоголові соняшники у божевільному танці, шелестіли, перехилялись, співали високі степові трави, ще розкішні, зелені, незаймані людиною. Ти зробив те, на що не кожен здатен – почув, як співають трави, почув їхню нетлінну божественну музику, яку не може повторити жоден інструмент. І на одну мить тобі навіть здалося, що за спиною змахнули, затріпотіли маленькі крила. І ще не раз тікав туди, слухати спів трав, боротися з силою вітру, аби тільки ніхто не знайшов тебе.

Коли все скінчилося? Ти, мабуть, і сам не помітив. Певно, це не сталося так враз – в якийсь один день, чи навіть годину. Воно напрошувалось з часом. Воно лякало, ввижалося, попереджало. І нарешті настало.

Ти завжди був дивною людиною. Любив передивлятися старі фотографії, але швидко-швидко, тільки встигали шелестіти шорсткі сторінки фотоальбомів. Ти дивився їх так, аби тільки на одну мить побачити. Не вглядатися в щасливі обличчя зображених на них людей, щоб не згадувати, які вони зараз – нещасні, стомлені, змарнілі. Аби тільки відчути душею той стан, який мав колись давно, впевнитись ще раз, що щось цінне таки було в цьому сірому, жорстокому, невдячному житті, що прожите воно не зовсім даремно, ні, були в ньому і хвилини щастя, які напевно й означають, що життя людини все ж було наповнене хоч якимось змістом.

А серце не хотіло миритися з напастю, визнавати свою поразку і приреченість. Воно все ще пробувало не раз тікати туди – і уві сні вело тебе знов і знов слухати спів розлогих трав. І ти тікав, біг, але все якісь перепони ставали на твоєму шляху – довгі дороги, злі люди, залізні двері з втраченими ключами. А потім прикидався, розуміючи, що все марно, що немає ані дверей, ані ключів від них, ні взагалі куди тікати.

І ти скорився, зламався перед силою обставин. Тепер перед тобою тільки сіре величне місто. Воно засмоктує, втягує, охоплює. І не має жодних сил опиратися його безжальній могутності. Ти вже не опираєшся. І відчуваєш, як дроти, ланцюги, кайдани стягують за спиною руки, все дужче і дужче, аж до синяви, аж згинається спина, не в змозі їм протистояти. Адже немає не тільки сил, а й виходу з цієї боротьби немає. Ланцюги міцно скручують руки, присипляють серце, схиляють голову. І ти вже й не пам’ятаєш, де там за спиною колись могли б вирости крила.

Неволя...

(2007)

Наші спогади сильніші за нас самих...