хочу сюди!
 

Кристина

34 роки, діва, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «україна»

Україна рулить! Дорогу – молодим!

Попри те, що Україною і досі править комуно-комсомольська «еліта» переважно сільського походження, яка продовжує знищувати наш Краї, кількість патріотично налаштованих громадян в Україні зростає з кожним роком.

На жаль, Помаранчева революція не змогла скинути вищезгадану еліту. Але Помаранчева революція має і своє досягнення – наш народ прокинувся. У нього почала з’являтися свідомість, яка пробудила любов до рідного Краю, що раніше десь надто глибоко переховувалася у душах громадян.

Народ почав розуміти, що з нинішнім владним режимом помітних змін у нашій державі не буде. Замість впровадження кардинальних реформ, відбувається політика взаємних звинувачень. Ця політика є згубною і вона може привести до катастрофи, якщо при владі ще хоч трохи буде той політичний розклад, який є зараз. Політики-реформатори продовжують опиняються у меншості і отримують шалений опір від кримінально-олігархічного світу.

Єдиним виходом з тупикового стану є прихід у політику нових людей. Таких людей в Україні достатньо. Це молодь. Молодь у якої влада відбирає майбутнє, примушуючи до жебрацтва та рабства, має встати з колін. Молодь має запроторити державних знищувачів за грати, повернути державі награбоване майно і розпочати розбудову сучасної європейської держави. Політиків, які зараз при владі в Україні треба раз і назавжди відправити на політичну пенсію.

Нову сучасну європейську Україну мають будувати нові люди. Країна потребує швидких і радикальних змін. Гуртуймося заради нашого з вами майбутнього! Не дамо політикам-старцям докрасти те, що належить нам. Зупинімо руйнівні процеси, починаймо наш шлях. Україна рулить! Дорогу – молодим!

Тарас Токар.

Тимошенко вдарила по горілці

Кабмін встановив мінімальні ціни на алкоголь.

Згідно з документом, оптово-відпускні ціни за літр 100%-ного спирту встановлюються на рівні 58,33 гривні, а в роздріб — 70 гривень.

Таким чином, мінімальна ціна пляшки горілки в магазині повинна перевищити 14 гривень. А роздрібна ціна коньяку стартує від 25 гривень за півлітрову пляшку. Коньяк "п'ять зірок" повинен коштувати мінімум 32 гривні.

В Асоціації виробників алкоголю і тютюну зазначили, що ухвалена постанова повинна набути чинності через 10 днів після оприлюднення документу.

"На той момент у жодному магазині не може продаватися горілка або коньяк за цінами, що нижчі мінімальних", — стверджує голова асоціації Володимир Демчак.

Таке формулювання означає подорожчання алкоголю. "Продукція буде вилучена з торгівлі і переоцінена. За якою ціною вона буде продаватися — по 14 гривень або більше, — буде вирішувати постачальник", — сказав Демчак.

Водночас великі виробники заявляють, що мінімальні ціни до зростання цін не призведуть.

За словами директора з правових питань лікеро-горілчаного заводу "Хортиця" Геннадія Васюкова, наявність у роздробі горілки по 7-10 гривень за 0,5 літра свідчить про її сумнівну якість, а також неповну сплату зборів і податків.

"Якщо мінімальна ціна буде введена, значно скоротиться тіньовий ринок алкоголю і збільшаться надходження до держбюджету", — прогнозує Васюков.

У свою чергу фінансовий директор компанії "Олімп" Олег Дураєв зазначив, що "сума в 14 гривень вийшла з урахуванням собівартості продукції, витрат з логістики, витрат на реалізацію (близько 5%), сплати всіх податків і зборів (акциз плюс ПДВ, близько 5 гривень), націнок дистриб’ютора (близько 10%) і ритейлу (20%)".

"За такого розрахунку жоден регіональний виробник не зможе сказати, що вона завищена", — вважає він.

Водночас юрист Артемівського лікеро-горілчаного заводу В'ячеслав Лакіза не згоден з таким твердженням.

"У столиці й у регіонах різні рівні доходів і різна купівельна спроможність населення. Якщо для киян 14 гривень за пляшку — нормально, то для жителя регіону — багато", — стверджує він.

УП.

Капіталізм, бідність та русифікація. Невивчений взаємозв’язок

Степан Величенко, Університет Торонто, Канада

Усім тим, хто слідкує за діяльністю українських олігархів, добре знайомі результати їх "бізнесових заходів", не останнє місце серед яких займає жахлива руйнація Києва, яку описала Оксана Забужко. http://blogs.pravda.com.ua/authors/zabuzhko/483c1a8676ead/ Уважно переглядаючи сайт Maidan.org.ua, можна також помітити, що в той час як українські політики зайняті ніби нескінченною конфронтацією, олігархи продовжують займатись далі своїми "бізнес-справами". Серед них, на жаль, цілеспрямоване знищення суспільного життя громадян та власності особливо публічної, починаючи з парків та дитячих майданчиків Києва, й закінчуючи знищенням в Чернігові собору 12 сторіччя, для того, щоб побудувати готельно-розважальний комплекс http://maidan.org.ua/static/news/2007/1214397626.html Наступна руйнація чекає між іншим тепер Херсонська область http://maidan.org.ua/static/news/2007/1223250223.html
Навіть президентські укази не стали перешкодою для псування колись прекрасного краєвиду та зведення величезного огидного хмарочосу безпосередньо неподалік від Маріїнського палацу для багатіїв на березі Дніпра – який, за оцінками експертів, й так колись впаде до ріки, бо тамтешній грунт не зможе втримати такого масиву. Оскільки лише дехто з олігархів платить податки, якщо взагалі хтось платить, відповідне зниження доходів держави відображається у недостатньому фінансуванні громадського сектору, що, у свою чергу, дискредитує уряд в очах громадян. Проте, що люди помічають – так це все більшу кількість "приватних" будинків і місця, які є не тільки чистими, але й "безпечними" завдяки численним "приватним охоронцям".
 
Така "приватизація безпеки" є індикатором того, що пересічні громадяни не бачать, – ре-феодалізації суспільства, яка відбувається під шаблоном "вільної ринкової економіки" чи "капіталізму"; у цій ситуації уряд не тримає монополію на насильство на підвладній території. Тепер цей контроль, як це було століття тому, є розділеним між ним та озброєними особами, що мають приватне командування; у минулі часи вони називалися найманцями, а в теперішній Україні – це "охорона". Більш того, заможні та впливові люди тепер ще й намагаються прийняти закон, який, як і у феодальні часи, дозволить їм виселяти і переселяти будь-яких мешканців з будинків, які планується знести й замінити велетенськими багатоповерховими будинками ("свічками") для заможних людей; такі "свічки" вже роками з’явились на карті Києва http://maidan.org.ua/static/mai/1206609260.html Незважаючи на наполегливість і розповсюдженість такої кримінальної діяльності, цей процес не контролюється організацією, подібною до "корпоративного нагляду" http://www.corpwatch.org; в умовах вкрай поширеної корупції в органах державної влади немає й великих шансів для покарання винних.
 
Іншою сферою активності, у якій власники великих приватних корпорацій навряд чи діють в інтересах народу й допомагають йому позбутися своєї колоніальної спадщини, є дедалі більше домінування в громадському просторі російськомовних публікацій. Тут власники як закордонні, так і місцеві, здається, є більш зацікавленими у підтриманні російського впливу на Україну, аніж у допомозі її уряду у створенні національного громадського простору, який існує у кожній нормальній незалежній країні.
 
Кожен, хто бував в Україні, знає, що навіть у столиці майже неможливо знайти україномовну газету чи популярний глянцевий журнал. В країні, де менше ніж 17% населення є російськомовним і де всі росіяни, що народилися й були виховані тут, можуть читати українською, друкована література на 80% є російською. Особливо цікавим є той факт, що ця ситуація непов’язана із розглядом доходів. Три великі медіа-магнати (наприклад, базована у Голландії "Телеграф медіа-груп" та базовані у Києві "КП Медіа" та "Сегодня Мультимедіа") сумарно публікують 28 газет і журналів. З них лише дві є україномовними публікаціями. Серед цих продуктів є три масово-циркулюючі 4-сторінкові російськомовні щоденні газети, які розповсюджуються задарма у сотнях тисяч екземплярів щонайменше в 4 головних містах України. Чому в країні, де кожен може читати українською, компанії розповсюджують безкоштовні російськомовні публікації? Російськомовна продукція в Україні, просто за хоробрість бути російською, примушує знати й читати російською, і таким чином вона відстоює канал для російських політизованих медіа Путінського Кремля для впливу на громадську думку в Україні. Ясно, що російськомовні матеріали, вироблені в Україні, не повинні бути антиукраїнськими чи проросійськими й утихомирювати українські хвилювання (турботи). Можна було б емпірично таке доводити науковим способом через т. зв. контент-аналіз. Та досі, що є достатньо незрозумілим, за 17 років незалежності ніхто не провів такого аналізу, і що навіть гірше, ніхто навіть не зайнявся цим проектом.
 
Інша важлива недосліджена тема торкається українських олігархів. Не відомо скільки заможних людей України говорять українською; скільки створюють українських організацій або є виробниками україномовних продуктів для ринку, або ж спонсорують українську національну культуру. З одного боку, Рінат Ахметов, наразі підтримує Президента Ющенка, та, хіба, його ініціативи в національних справах приміром щодо голодомору. З іншого боку, Р. Ахметов не тільки не збирається фінансувати жодне україномовне видання, наскільки відомо, але й видає російськомовну газету "Сегодня", яка регулярно публікує українофобні статті російського екстреміста-націоналіста Олеся Бузини. Скільки "українських" олігархів можуть стояти поряд із кимсь на кшталт Віктора Пінчука, який надає грошову допомогу (гранти) та стипендії студентам в Україні та нещодавно створив багатомільйонний фонд, щоб надати можливість українським студентам навчатись в кращих європейських та північноамериканських університетах? Як багато "українських" олігархів засновують україномовні медіа-корпорації? Скільки з них використовують їх заможність та вплив задля підтримки європейських та американських партнерів у створенні україномовних продуктів? Якщо в реальності класу українських капіталістів не існує, то наслідки можуть бути дуже вагомими, адже це означає, що сьогодні, так само як і 100 років тому, поділ на заможних і бідних існує разом із поділом на україномовну бідноту та багатих людей неукраїнського походження. Якщо все дійсно так, то це означає, що, попри набуття незалежності Україною, національні та соціальні питання в країні є досі невирішеними.
 
У своєму світовому бестселері журналістка Наомі Кляйн (http://www.naomiklein.org/shock-doctrine) недавно проаналізувала процес, коли починаючи з семидесятих років двадцятого століття приватні корпорації по всьому світі, за згодою державних управлінців, використовували лиха для "звільнення" земельних ділянок від місцевого населення й перетворювали їхні "неприбуткові" домівки у "золотоносні" торговельні центри й готелі. Використовуючи первинний шок, який був викликаний політичними кризами чи природними катаклізмами, корпораційні агенти та їхні юристи зневажають закони, покликані захистити економіку, навколишнє середовище та стандарти охорони здоров’я; вони розкрадають державні кошти та скасовують соціальні програми, скорочують робочі місця та розпускають профспілки. Перерозподіл прибутків посилює поляризацію суспільства: кількість заможних людей збільшується, проте бідних стає набагато більше, а в цей час середній клас зменшується у кількості. Такий сценарій простежується і в Південній Осетії, де російські олігархи і їхня місцева "прислуга" є єдиною групою, яка має зиск від нещасть народу (http://www.rferl.org/content/Article/1189525.html).
 
"Капіталізм", який змальовує пані Кляйн, не притаманний Кейнсіанській змішаній економіці, яку українці сподівалися побудувати після 1991 р.; цей шлях розвитку мав принести людям робочі місця з високою кваліфікацію, високі заробітки, справедливе оподаткування бізнесу, соціальні послуги та широкі повноваження для профспілок. Навпаки, нині в Україну прийшов "новий" капіталізм, який з’явився у світі у 80-х та найчастіше асоціюється з Мілтоном Фрідманом та "нео-лібералізмом". Це повернення до дикого капіталізму початку епохи індустріальних революцій. Визначальною тут є напівкримінальна діяльність не обраних управлінців корпорацій, банкірів та брокерів, які вважають, що прийняті народними обранцями закони щодо захисту суспільного майна та інтересів, а також правила контролю на міжнародне переміщення капіталу, є обмеженням їхнього права отримувати прибуток. Отримані за такої економічної формації прибутки, оминаючи оподаткування, розподіляються згодом між групою великих акціонерів і осідають на банківських рахунках в офшорних зонах. В результаті такої діяльності залишаються такі країни, як Зімбабве, Заїр, і тепер США, керовані Дж. Бушем. (http://www.counterpunch.org/whitney08292008.html). В країнах, де такий тип капіталізму пристосовується та "пускає коріння", більшість робочих місць зорієнтована на людей, які працюють неповний робочий день, створюються роботи, що не потребують кваліфікації, з низьким рівнем зарплатні, не забезпечені додатковими виплатами, пенсіями та відрахуваннями на потреби охорони здоров’я, а також не захищені профспілками. Така економіка несе певну користь лише для дуже заможних людей.
 
Наразі Україна, оминувши жахи "кризового капіталізму", які описує Кляйн, отримує свою порцію проблем, зумовлених економікою Діккенс-Фрідманівського типу. Одним з людей, що були задіяні у "новому" старому капіталізмі, як стверджує Кляйн, був колишній посол США в Україні http://www.thenation.com/doc/20050502/klein До речі, напівкримінальна корпорація Халлібертон, яка отримувала мільярдні прибутки від своєї корумпованої діяльності в Іраку http://www.sourcewatch.org/index.php?title=Halliburton_Company, http://www.corpwatch.org/article.php?id=12266, є членом Бізнес Ради США-Україна www.usubc.org Іншим членом цієї важливої групи є Карджил Корпорейшн, яка, прагнучи монополії і надприбутків, протягом останніх десятиліть використовувала урядові субсидії, тобто гроші платників податків, щоб систематично позбавляти фермерів їх землі і знищувати довкілля вирощуванням монокультур. Загалом це також передбачало заміщення виробництва основних продуктів харчування вирощуванням дорогих культур на експорт. Останнім часом люди, які очолюють цю організацію, знищують бразильські тропічні ліси, створюючи плантації сої, на деяких з яких використовується де факто рабська праця http://www.corpwatch.org
 
Тим не менше, українці й ті, хто переживають за долю України, ніби не стурбовані цією тенденцією й навіть не почали вивчати, яким чином неоліберальний Американський корпоративний капіталізм типу Фрідмана може пришвидшити темпи вступу України до ЄС, якщо він поляризує і розоряє українське населення. Чи буде українське суспільство, яке створюється цим "новим старим капіталізмом", нагадувати формою яйце чи грушу? У останньому випадку майбутнє України буде похмурим. Не можна забувати, що на даний момент Євросоюз, за винятком Великобританії, належить до тих щасливих частин світу, де неоліберальний "новий капіталізм" ще не повно розвинутий. Також ніхто не запитує, чому Бізнес Рада США-Україна не має, як виявляється, ніяких критеріїв для членства в цій організації. Чому, разом з Карджил та Халлібертон, вона включає компанії на кшталт Ванко, які, найвірогідніше, пов'язані з російською мафією http://www.jamestown.org/edm/article.php?article_id=2373367 Чому Бізнес Рада США-Україна не видала жодного офіційного звернення, в якому б засуджувала незаконне корпоративне рейдерство та знищення комунальної чи приватної власності в Україні? Чи може хтось думає, що ці величезні корпорації без законів, які ще існують в ЄС не будуть так саме діяти в Україні як десь в Африці чи Латинській Америці? Чому Бізнес Рада закриває очі на те, що її члени ведуть бізнес в Україні російською мовою?
 
Політичні вподобання в Україні не визначаються тим, якою мовою особа користується. Опитування за опитуванням підтверджують, що російськомовні росіяни – жителі міст, більшою мірою дотримуються проросійської, антиукраїнської та антиєвропейської політики, аніж україномовні українці, що проживають у сільській місцевості (ред. Дж. Бестерса-Ділгера, Мовна політика та мовна ситуація в Україні [Київ, 2008]). Але добре відомо, що російськомовне населення в Києві у значній своїй частині підтримувало національно-демократичну Помаранчеву революцію. Російськомовне населення належить до тієї більшості в українському суспільстві, яка підтримує Литвина, Ющенка, Тимошенко, Костенка і Луценка – тобто націонал-демократів у широкому значенні цього слова. Загалом російськомовне населення визнає незалежну Україну як свою власну державу http://www.mw.ua/1000/1550/62942/
 
Варто також зазначити, що, незважаючи на добре організовані екстремістсько-націоналістичні російські групи, що прямо чи опосередковано підтримуються Кремлем в Україні, у країні немає відповідних впливових груп українських екстремістів-націоналістів. Така група існувала колись - УНА-УНСО - та згодом вона розпалась. Один із її лідерів – Дмитро Корчинський – сформував організацію – Братство, яку він і зараз очолює за сприяння Кремля та російських екстремістів під керівництвом Олександра Дугіна. http://www.ucipr.kiev.ua/modules.php?op=modload&name=News&file=article&sid=6032579&mode=thread&order=0&thold=0 Інша група, заснована у Харкові, що також використовує предмети української національної символіки та екстремістсько-націоналістичної риторики, de facto також є проросійською http://www.khpg.org/en/index.php?id=1220644493 Заснована прихильниками "жорсткої" фракції Партії регіонів, мабуть за участі харківського мера Добкіна - організація "Патріоти України" є Кремлівським оперативним проектом, що має своєю метою дискредитацію українських національних ідей та незалежності в ЄС[1]. Разом із цими двома вищезгаданими передовими проросійськими групами, є, звичайно, явні прокремлівські антипомаранчеві та антиукраїнські організації, тобто Комуністична партія, Українська Православна Церква російського патріархату, Російський блок та Блок Вітренко. Всі вони вважаються частиною російської "П’ятої колони". Найкращим прикладом їхньої роботи може слугувати ситуація у Криму (Ю. Тищенко та ін., Суспільно-політичні процеси в АР Крим (Київ, 2008) 54-74. Доступно на сайті: http://www.ucipr.kiev.ua/index.php?newlang=ukr).
 
У світлі цих припущень постає питання: яким чином незадоволення та злість, спричинені соціальною дезорганізацією, бідністю та поляризацією, що несе в Україну російськомовний неоліберальний капіталізм, зможе приготувати країну до вступу в Європейський Союз – де такий дикий капіталізм не існує і де міжнародна мова спілкування англійська? На жаль, це питання, здається, ще ніким не досліджено.

[1] Хоча Україна та Росія у 1992 році підписали угоду, що забороняє використання цивільних розвідувальних служб одна проти одної, ця угода не зачіпає російську військову розвідку (ГРУ), що продовжує діяти на територіях колишнього Радянського Союзу http://www.ut.net.ua/art/167/0/763/

Майдан.

Украинцы - это плохо!

Украинцы - это плохо,

Добкин, Кернес - хорошо,

Украинцы - это плохо,

Аделаджа - хорошо.

 

Украинцы - это плохо,

А вот Фельдман - хорошо,

Украинцы - это плохо,

А Табачник - хорошо.

 

Украинцы - это плохо,

Богословская - не плохо,

Украинцы - это плохо,

А Арфуш - совсем не плохо.

 

Украинцы - это плохо,

Черновецкий - хорошо,

Украинцы - это плохо,

Гурвиц - это хорошо.

 

Тина Кароль – как чудесно!

Украинцы – плохо.

Таня Либерман прекрасна!

Украинцы – плохо.

 

Вот Кауров Будулай – депутата выбирай!

Жвания, Григян, Васадзе – все славяне, все свои!

Украина – это плохо,

Вся фашистская она.

 

Украинцы все фашисты,

Нехорошие они.

Против них антифашисты,

Толерантные они.

 

Чтоб фашизм нам победить –

Украинцев всех убить!

Потому что если нет –

Будет новый Святослав,

 

Новый Гонта, Зализняк,

И Хмельницкий, и Богун,

Будет Довбуш, Кармалюк,

Скоропадский, Болбочан,

И Петлюра, и Махно,

Коновалец и Бандера,

И прийдет Роман Шухевич -

Он со шмайсером , в крестах, -

Нагонять тотальный страх.

 

Вот поэтому и надо

Украинцев всех убить,

А фашистскую их землю

АрфушАми заселить.

 

И наступит толерантность

Без фашистских украинцев:

Вместо свастики фашистской

Там где был Собор Софии

Будет центр жертв голокоста

И музей фашистских жертв,

Чтобы каялись фашисты,

И платили жертвам деньги,

Можно в долларах и евро,

И наличкой тоже можно,

Потому что виноваты,

Что такими родились,

На земле своей фашистской,

Где кровавые погромы

Сотворили гайдамаки.

 

В общем, стыдно и немодно

Быть фашистским украинцем,

Провокатором-злодеем,

маргиналом-экстремистом.

 

http://zo-zo.livejournal.com/

Мобільний зв'язок "маленького українця"

У мене чотири мобільних телефони.

У всіх них виставлене меню українською мовою. SMS я пишу українською мовою і говорю по ним, переважно, українською мовою.

А вам слабо бути як я чи бути кращим від мене?

ТТ.

Рейтинги наших фото- і відеоканалів невпинно піднімаються!

"Ми любимо тебе, Україно" - це назва не тільки нашого співтовариства, але й назва фото- і відеоканалу: http://photo.i.ua/channel/163 і http://video.i.ua/channel/221

Приєднуйтеся до нас! Ми робимо Україну модною. Будьте модними разом з нами!

Луценко про "ФАК"

«Фінансова група «ФАК» об’єднується для організації виборів під свої економічні та бізнесові інтереси», - заявив у Львові під час круглого столу з політологами та журналістами лідер «Народної самооборони» Юрій Луценко.

За його словами, після дострокових парламентських виборів складеться коаліція пропрезидентських сил – «Нашої України» та УНП, Партії регіонів і Блоку Литвина. Спонсорами політичних сил, які хочуть перевиборів, є фінансова коаліція «ФАК» – Фірташа, Ахметова та Коломойського.

«Перші двоє, не приховуючи, підтримують та фінансують Партію Регіонів і Блок Литвина, а пан Коломойський – «Нашу Україну», а також, наскільки мені відомо, «Свободу» та УНП. Це і є відповідь на запитання, чому здійснюються такі різкі рухи. Вони хочуть отримати всю повноту виконавчої влади, в тому числі і владу прем’єра», - наголосив Юрій Луценко.

За словами лідера «Народної самооборони», такий погляд багато чого пояснює з темної історії про нібито відставку В.Балоги. «Бо пану Коломойському, який контролює «Нашу Україну» із її не надто вражаючим потенційним результатом на наступних виборах, потрібно мати доступ до прийняття рішень не просто «Нашою Україною», а Секретаріатом Президента. Саме тому «Наша Україна» сьогодні приймає рішення про відмову союзу з «ЄЦ»ом та про відмову взяти пана Балогу у свої списки», - зазначив Луценко.

Він також наголосив, що «на цей момент його руками (Балоги – ред.) усувають активістів із «Нашої України» від політичної діяльності та від прийняття важливих рішень. Хто у них сьогодні  кандидат на його посаду – не знаю і мене це цікавить мало, але я впевнений, що група «ФАК» об’єднується для організації виборів під свої економічні та бізнесові інтереси».

Джерело: "Народна самооборона".

Як Світ дізнався про УПА



6 травня 1947 р. СРСР, Польща та Чехословаччина підписали договір про спільну боротьбу з Українською Повстанською Армією. Не маючи змоги самостійно придушити опір українців, Радянський Союз, фактично, був змушений звернутися по допомогу до своїх сателітів.

Напередодні Дня Перемоги у календарі значилася ще одна важлива дата - 6 травня, на яку припадає 60-та річниця підписання договору між СРСР, Чехословаччиною та Польщею про спільну боротьбу з УПА. Тепер, коли свято Перемоги позаду, можна не ризикуючи наразитися на емоційну реакцію ідеологічних супротивників, розглянути цей епізод в українській історії, який став важливим кроком до того, щоб світова спільнота дізналася про визвольну боротьбу українського народу.

Перед тим, як говорити власне про договір, слід згадати причини його підписання саме цими державами і відповісти на питання, - чому так сталося, що СРСР визнав на міжнародному рівні ведення проти нього партизанської боротьби?

Велика Вітчизняна війна не скінчилася для радянської влади 9 травня 1945 р. На західноукраїнських землях, щойно приєднаних до УРСР, східних польських землях (так зване Закерзоння), продовжувався український Рух Опору під проводом ОУН.

«Якби у французької армії був такий дух, як в УПА,
то німецький чобіт ніколи не топтав би Францію». Шарль де Голль, Президент Франції (1959-69)


Ось що пише про тогочасну ситуацію у Західній Україні автор «Криголама» Віктор Суворов («Давай подробности!», журнал «Посев», № 2’2005 р.): «Це була війна проти народу. Тільки органи НКВС(народний комісаріат внутрішніх справ – ред.) на землі Західної України в 1945 р. мали 175 резидентур. Отут мене відразу тягне до порівняння. У самий розпал холодної війни ГРУ мало в США 3 резидентури під дипломатичним прикриттям і кілька (не більше п’яти) нелегальних резидентур. Таку ж кількість резидентур на території США мали й «бойові товариші» з КДБ. Питання: хто ж був більш небезпечний комуністичному режиму, – «американський імперіалізм» чи власний народ однієї з «братніх республік» «нерушимого Союзу»?».

Окрім НКВС були й резидентури НКДБ (народний комісаріат державної безпеки – ред.), кількість яких була співрозмірна кількості резидентур НКВС по всій Західній Україні. Наприклад, в Івано-Франківській області в 1945 р. діяло 142 резидентури НКДБ, незалежно від агентурної мережі НКВС. Також діяли розвідувальні структури Радянської армії.

Це лише розвідка, а проти повстанців діяли також внутрішні війська НКВС, і навіть армійські підрозділи. ОУН також мала потужну Службу Безпеки та розвідку.

На Закерзонні тривало міжетнічне протистояння між польським та українським населенням, яке почалося ще в 1943 р на Волині. У 1944 р. було підписано радянсько-польський договір про взаємний обмін населенням у прикордонних районах, який згодом завершився операцією «Вісла» 28 квітня 1947 р.

Поняття «взаємний обмін населенням» означає, що обидві сторони депортували представників нацменшин з однієї країни в іншу. Звісно, був спротив. Збігнев Ковалевський, колишній співробітник Польської академії наук у 1995 р. в Gazeta Wyborcza опублікував статтю «Погляд на УПА свідомого поляка» (її пізніше передрукував ряд українських видань), в якій писав, що в серпні 1945 р. із Закерзоння виселено 220 тис., а впродовж наступного року – майже 500 тис. українців. На початку переселення в СРСР мали добровільний характер, виїжджали москвофільські і прокомуністично залаштовані люди. Однак незабаром українських селян почали змушувати до еміграції за допомогою страшного терору.

Його ідейним натхненником була радянська влада. Вона озброювали польських селян-шовіністів, і ті спустошували українські села. Причому діяли вони під охороною польської армії. У 1945 р. на цих землях ще не діяли регулярні частини УПА, лише кущові відділи самооборони (КВС). Один приклад: 18 квітня того року польські озброєні селяни напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. Під час акції було вбито 465 українців, дві третини з яких становили жінки і діти. Тоді КВС об’єднали свої сили і відповіли акціями помсти, спрямованими проти польських сіл.

Після цього до боротьби з КВС у восени 1945 р. долучилося Військо Польське, натомість командування УПА кинуло проти поляків свої збройні частини, які з’єдналися з КВС і на польський терор відповідали терором українським.

Польська влада визнавала, що несе втрати у боротьбі з УПА. 1945 р. глава уряду оприлюднив наступні дані: «У боях з «бандами» органи МО (Міліції Обивательської) понесли в 1945 р. такі втрати: 1 411 міліціонерів убитих, 1 410 ранених і 940 полонених «бандитами»» (Петро Мірчук «Українська Повстанська Армія 1942-1952»). У 1946 і 47 рр. польські втрати збільшились, акції УПА стали більш організованими, у зв’язку з цим СРСР в березні 1946 р. кинув на Закерзоння війська НКВС на допомогу польським збройним частинам. Натомість УПА здебільшого переходить на диверсійну боротьбу (напр., 12 березня на залізничному шляху Олешичі–Нова Гребля повстанці пустили під укіс поїзд, яким їхало військо польське з Ярослава до Томашова переселяти українців).

Ситуація у Радянському Союзі ускладнювалася тим, що значна частина населення західних областей УРСР підтримувала повстанців, а тоталітарна система також була вимушена вести боротьбу ще з естонськими, литовськими, латиськими повстанцями.

«Яка армія може похвалитися тим, що ще протягом десяти років по закінченні другої світової війни могла вести бойові дії без підтримки ззовні? Четники Михайловича в Югославії склали зброю через рік після приходу до влади Тіто. «Зелені брати» у Прибалтиці трималися два роки. Армія Крайова у Польщі – також два роки. УПА виявилася найстійкішою»

Че Гевара, команданте Кубинської революції 1959 р.


Мимоволі до боротьби УПА долучилася й Чехословаччина. На відміну від СРСР і Польщі, з чехословацькими військами УПА не вступала в бій аж до укладення згаданого договору.

Після поразки першої фази боротьби УПА (1942-45 рр.), керівництво ОУН поставило завдання проінформувати держави Західної Європи та США про збройну боротьбу українців, перейшовши, перш за все, в окуповану союзниками Західну Німеччину (Володимир В’ятрович «Рейди УПА теренами Чехословаччини», Юрій Борець «УПА у вирі боротьби», Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА). Для того, щоб дістатися німецької території, слід було перейти польський або чехословацький кордони.

Рейди УПА на Чехословаччину почалися влітку 1945 р. Перший, який тривав з літа до осені 1945 р., був більше розвідувальний. Командування УПА ставило своїми відділами чотири завдання: спростувати наклепи на український національно-визвольний рух, викрити імперську суть політики СРСР; змалювати небезпеку для чеського та словацького народів з боку російського імперіалізму; закласти основи спільної антирадянської боротьби народів Центральної i Східної Європи.

При цьому необхідно зазначити, що повстанцям наказувалося: «Зачіпних боїв абсолютно не вести. Коли на нас нападатимуть, тоді боронитися, маневрувати, прориватися, чи відв’язуватися й зникати. Коли наступатимуть чехи та словаки, тоді, старатися посланцем, окликами, білою хоругвою чи іншим способом дати їм зрозуміння i вияснити, що ми маємо супроти них зовсім приятельські наміри. Коли наступатиму більшовики – бити силою всієї зброї i скоро відв’язуватися та зникати. Коли б наступали разом, тоді до чехів та словаків зайняти становище, як сказано вище, – роз’єднати з більшовиками. Засадничо збройних сутичок уникати: маневрувати i відв’язуватися – але ніколи панічно не втікати».

Для пропаганди ця держава була вибрана не випадково. По-перше, в ній діяла на той момент багатопартійна система. По-друге, в історії України ХХ ст. Чехословаччина ставилася до українців найбільш ліберально (коли частина українських земель опинилася в складі цієї держави по завершенню Першої світової війни).

Перший рейд УПА був відзначений у місцевій пресі, яка, хоч і назвала повстанців бандитами, однак відзначала, що вони не чинять злочини і не воюють з армією. Крім того, повстанці почали налагоджувати контакти з місцевими антикомуністичними організаціями, зокрема словацькими націоналістами, які домагалися створення власної суверенної держави. Обговорювалася тактика спільної боротьби словаків і УПА проти СРСР (аналогічні переговори велися з польською армією ВіН – «Вольносць і Незавіслосьць» – на Закерзонні. Обидві армії навіть спільно виступили в кількох акціях проти НКВС, але потім ВіН відмовилася від співпраці).

Та про ці контакти дізналися в СРСР. Почалося співробітництво між Радянською та Чехословацькою армією, а пізніше і Військом Польським. 1 січня 1946 року підписано «Договір про взаємний перехід державних кордонів прикордонними військами СРСР та чехословацькими прикордонними військами з метою переслідування i лiквiдацiї переходячих банд i про взаємну співпрацю, пов’язану з цим».

Як наслідок, у квітні 1946 р. командування УПА надсилає лист Президенту Чехословаччини Бенешу, в якому викладає сутність своєї боротьби. У відповідь проти бійців УПА (їх відправилося в рейд за різними даними від 500 до 900 чол.) було кинуто 17 батальйонів чехословацької армії – 11 200 бійців з танками та авіацією.

Збройна сутичка між УПА і чехословацькою армією відбулася 16 квітня. УПА зазнала поразки, розсіялася і окремими групами почала переходити в ліси. Акції УПА на теренах Словаччини набули розголосу і завдали удару по міжнародному іміджу СРСР, потроху руйнуючи міф про непереможність Радянського Союзу. Виявлялося, що в межах СРСР існує потужний рух опору, що вже кілька років бореться з комуністичним режимом за право на незалежність для свого народу.

Українським повстанцям це вдалося тому, що у Чехословаччині на той момент виходили опозиційні газети, працювали представники зарубіжних ЗМІ. Продовженням спроб прориву інформаційної блокади слід вважати рейди «сотень» УПА із Закерзоння на територію Німеччини, окуповану американцями.

Зважаючи на таку ситуацію, 6 травня 1947 р. СРСР, Чехословаччина та Польща підписують договір про спільну боротьбу з УПА. Договір мав на меті вирішити три основні завдання.

1. Забезпечити успішне проведення операції «Вісла».

2. Зупинити рейди УПА на Чехословаччину (узимку 1946 р. планувався другий рейд повстанців) і перехід окремих «сотень» на Захід.

3. Придушити повстанський рух, який не лише завдавав клопоту СРСР і Польщі, але й намагався спонукати словацьку опозицію виступити проти федеративної комуністичної влади.

Перше завдання було виконане на відмінно. Радянське командування кинуло з Львівської воєнної округи одну панцерну дивізію та спеціальні антипартизанські загони й заблокувало прикордонними військами українсько-польський кордон, чехо-словаки вислали одну гірську бригаду, а поляки – моторизований корпус, складений з трьох дивізій та відділи КБП (Корпус Безпеченьства Публічнего – польський аналог НКВС). Всі три військові з’єднання держав соцтабору мали в своєму складі артилерію, танки, літаки. У той час як УПА була слабоозброєною і за чисельністю значно поступалася комуністам.

Як наслідок, за місяць акції все цивільне населення Лемківщини, Перемищини й Ярославщини було повністю виселене. УПА перейшла на терени Західної України, деякі частини продовжували намагатися прорватися на Захід.

Другий рейд УПА на Чехословаччину розпочався 25 травня 1947 р. Одночасно рушили шість «сотень», які буквально одразу потрапили в оточення польських військ. Повстанці зазнали значних втрат (їх чисельність зменшилась на половину), проте їм вдалося перейти на територію Чехословаччини, здебільшого завдяки тому, що «союзники» узгодили директиви спільної боротьби з УПА лише в кінці червня 1947 р.

На Чехословацькій території до 277 бійців УПА долучилися групи цивільної сітки ОУН та рештки розбитих на Закерзоннi «сотень», чисельність яких не визначена. Проти них виставили 6 000 солдатів, 5 600 бійців служби безпеки та понад 3,5 тис. колишніх партизан. Майже всі бійці УПА були знищені, лише близько 100 перебралися на Захід.

Третє завдання договору фактично теж було виконане. Після вбивства у 1950 р. Романа Шухевича повстання було фактично придушене: до середини 1950-х рр. лише іноді здійснювалися диверсії з боку залишків УПА.

Але закордонні рейди УПА і, власне, підписання Договору, мало й позитивні для повстанців наслідки. Полягають вони в прориві інформаційної блокади.

Наприклад, 20 серпня 1947 р. у шведській газеті «Дер Бунд» з’являється велика стаття, присвячена УПА. «Майже три місяці чеські i словацькі органи безпеки, підкріплені військовими силами, проводять на сільських теренах i в лісистих горах Словаччини регулярну малу війну проти українських повстанців, що продираються з Польщі в південному i південно-західному напрямі».

А от що писала французька «Ле Фігаро» 30 серпня того ж року (докладніше про це – http://lib.oun-upa.org.ua/rejdy/rozdil_8.html): «Останні повідомлення різних агенцій донесли, що українські партизани прибули у Словаччину та вели там бої з регулярним військом. Це є рештки Української Повстанської Армії, яка боролася проти Вермахту без жодних зв’язків з радянськими партизанами, та була переслідувана Червоною армією від 1944 р».

Фото з сайту www.oun-upa.org.ua

Василь КОЛОМІЄЦЬ, спеціально для І-РЕПОРТЕРА

Де гніздиться коріння червоно-чорного прапора



Петро Дужий

ЧЕРВОНО-ЧОРНИЙ ПРАПОР — ЦЕ НАШЕ ВСЕ ДОБРО...

(де гніздиться коріння цього прапора)

Громадяни старшої генерації й досі пам'ятають, а молодші люди, ознайомлені з пісенною творчістю, знають, що у двадцятих-тридцятих роках нашого сторіччя на українських землях побутувала пластунська пісня:

«Гей-гу, гей-га, таке-то в нас життя:
Наплечники готові, прощай, моє дівча.
Сьогодні помандруєм, не знаємо самі,
Де нічку заночуєм...»

А наступна строфа починалася словами:

«Прапор червоно-чорний — це наше все добро...»

Усі свідомі українці, а до таких зараховували себе й зараховують наші пластуни, з великою пошаною ставляться до історичного, національного синьо-жовтого прапора, бо інакше не може бути. Проте, поміж синьо-жовтими прапорами нерідко появляються і червоно-чорні прапори, облюбовані вже в першій чверті XX сторіччя нашими пластунами та й загалом — молоддю. А бравурна пластунська пісня, в якій згадується червоно-чорний прапор, і по сьогодні захоплює громадськість.

Наші вороги виступають і проти синьо-жовтого прапора, і проти червоно-чорного, вони в них «мазепинські», «петлюрівські», «націоналістичні». Ворогам сталінський прапор до вподоби.

Здавалось би, що й думки допустити не можна, щоб наші свідомі люди протиставили червоно-чорний прапор — національному синьо-жовтому. А проте, на догоду ворогам, і такі люди трапляються, які — як каже прислів'я — не збагнувши броду лізуть у воду...

Є, на жаль, такі люди, що без потреби вовка з лісу викликають. Ось один діяч, докоряючи деяким нашим молодим людям, у своєму експозе так дослівно пише: «І не можу я пояснити використання ними червоно-чорного прапора інакше, як незнанням усіх тих, хто перед нашими СНУМівцями носив його: французькі революціонери, російські соціял-демократи й німецькі націонал-соціялісти. Невже вони хочуть бачити там своє коріння? І невже вони думають, що за теперішнього співвідношення сил революційні насильницькі методи (червона барва червоно-чорного прапора означає кров, збройну боротьбу) можуть дати патріотичним силам перемогу? За теперішніх, сьогоднішніх умов? Далебі, ні!»

Дозволю собі з'ясувати: де коріння червоно-чорного прапора.

У західньоукраїнських молодечих організаціях, а зокрема в юнацтві ОУН, велику увагу зверталося не лише на ознайомлення з ідеологічно-політичними проблемами, але й не в меншій мірі надавалось значення вивченню нашої історії, літератури, мистецтва тощо. Так було у 20-30 роках. Наприклад, у березні кожен юнак мусів підготовити коротку доповідь про Шевченка та його творчість. Вивчали твори Івана Франка, Лесі Українки, Василя Стефаника...

В 1934 році я вперше 16-річним гімназистом попав до «Бриґідської» тюрми за те, як писали польські поліцаї в документах, що намагався відірвати частину Польщі (українські етнографічні землі), тобто підлягав статті «97». Пам'ятаю як сьогодні: мене вкинули до камери номер 120 у третьому корпусі. І там уперше я зустрінувся з видатним націоналістом крайового маштабу — Зеноном Коссаком — найближчим співтоваришем таких знаних з нашої історії діячів, як Степан Бандера, Роман Шухевич, Богдан Кравців, Володимир Янів і інші.

Мене зовсім не здивувало, коли Коссак на початку нашого знайомства запитав мене, чи я цікавився творчістю Василя Стефаника. А довідавшись, що я знаю всі його новелі, почав наче поетичний твір напам'ять рецитувати уривок новелі Стефаника «Сини». У творі є такий фрагмент: батько веде розмову з сином Андрієм (цитати наводжу за виданням «Твори» В. Стефаника, третє видання Державного видавництва України, 1929 року, сторінка 279. Новелю надруковано згідно з тодішніми «Нормами літературної мови»).

Монолог батька: «Останній раз прийшов Андрій, він був у мене вчений. «Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну». — «За яку Україну?» А він підняв шаблею грудку землі та й каже: «Оце Україна, отут — і справив шаблею в груди, — тут її кров; землю нашу йдемо від ворога відібрати. Дайте мені, — каже, — білу сорочку, дайте чистої води, щоб я обмився, та й бувайте здорові». Як та його шабля блиснула, тай мене засліпила! «Сину, — кажу, - та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і його на це діло...»

Тут Коссак глибоко замислився і нарешті каже: «Геніяльне визначення України дав геніяльний Стефаник. Україна — це земля, наша родюча, чорна, найбагатший у світі чорнозем, за який проливали кров найкращі сини України...» А далі: «Українська земля — чорного кольору, а кров борців, що йшла «відбирати її від ворога», — червона. А хіба ж поєднання цих кольорів — червоного і чорного — не символічне визначення України - України, що бореться?» Чи саме Зенон Коссак був першим, що сказав — червоно-чорний прапор — символ «України, що бореться», чи вже хтось раніше прийшов до такого висновку, мені важко сказати.

Не підлягає найменшому сумнівові, що власне «Україна, яка бореться», символізована червоно-чорними кольорами, надхнула учасників II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року прийняти окрему постанову: «Організація уживає свойого окремого організаційного прапора чорної і червоної краски».

Нашим національним прапором і надалі, і на всі часи, залишається синьо-жовтий прапор. Таку думку поділяють націоналісти, чесні патріоти України.

Червоно-чорний прапор — прапор України, що бореться. Чи ж годиться його прирівнювати до прапора французьких революціонерів, соціял-демократів, а вже, що найгірше, до кольорів націонал-соціялістичних?