http://nctv.in.ua/video/watch/lazar-kaganovich-teror-proti-ukra-nskogo-narodu

Дніпропетровські журналісти зняли фільм про Кагановича та про його злочини.

Возз'єднання чи окупація, добро чи зло? Події "золотого вересня" довгий час перебували під грифом "таємно" поза увагою науковців та митців, були призабуті суспільством.

Багатокультурна довоєнна Галичина стала жертвою агресій двох найбільших тиранів XX століття Гітлера і Сталіна. Будучи зруйнованим, більше ніколи не відновиться довоєнний уклад життя, культури, етнічні особливості цього краю.

Фільм створено на основі свідчень очевидців цих подій - представників українського, польського та єврейського народів, які до 40-х років XX століття становили основний етнічний склад Галичини.

"Бо так само, як за днів потопу всі їли й пили, женились й заміж виходили, аж до дня..."  Мт. 24, 38

Почитала я сьогодні російську пресу (Я її час від часу переглядаю, і єврейську також…)

Наведу кілька статей.

Потомок Кобзаря пополнил ряды националистов.

ЧЕРКАССЫ, 10 марта. Черкасский областной комитет ВО «Свобода» накануне, 9 марта принял в ряды партии праправнука Тараса Шевченко националистической партии «Свобода».

Украинские националисты уверены, что Крым принадлежит им с 1918 года

СИМФЕРОПОЛЬ, 23 февраля. Исторически обоснованная дата «возвращения» Крыма Украине — сентябрь 1918 года. Как передает корреспондент «Росбалта», об этом заявил глава крымского отделения Украинской народной партии Олег Фомушкин.

По мнению националиста, необходимо считать официальной датой присоединения Крыма в состав Украины именно 28-29 сентября 1918 года. При этом сам Фомушкин настаивает на термине «возвращение Крыма в состав Украины».

Политик заявил, что в сентябре 1918 года в Киеве прозвучали слова гетьмана Павла Скоропадского о том, что «Украина не может существовать без Крыма — это будет туловище без ног». «Лишь узнав про избрание его гетманом и возрождение Украинской державы, все корабли Черноморского флота, которые на 80% комплектовались украинцами, мгновенно подняли сине-желтые флаги», — пишет Фомушкин.

Ученый: В жилах украинцев течет армянская кровь.

КИЕВ, 18 февраля. Украинцы плохо знают свою историю — в частности благодаря скудным данным о народах, населяющих Украину, в школьных учебниках. В том числе умалчивается информация об армянах, веками проживающих на территории современной Украины, отметил в интервью Analitika.at.ua известный украинский историк, председатель общественного научно-исследовательского центра «Восток-Запад», руководитель Донецкого центра Института востоковедения НАН Украины Михаил Швецов.

1972 року в Київському видавництві “Українська школа" вийшло п'яте видання посібника для 9-10 класів “Історія України. За редакцією професора Ф.Оленя”. Там є розділ “Україна в роки Великої Визвольної війни". На жаль, до наших рук потрапив лише початок цього розділу “Україна у період відступу і оборонних боїв Червоної армії". Решта розділу, як і цього підручника назагал, щезла безслідно в умовах сумного існування непотрібної книжки по сільських садибах при наявності відсутности вітчизняного туалетного паперу. А може, ту решту спіткала краща доля. І добре висохлі легкозаймисті листочки, списані історичними викладами об'єктивного професора Оленя, просто пішли на розпал селянських грубок. Цього ніхто не знає. Але дещиця збереглась, і гріх би її не навести у цьому правдивому дослідженні. Отже:

Мобілізація українського народу на боротьбу з ворогом

22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на Совєтську країну. Німецькі фашисти мали на меті знищити соціалістичний лад і перетворити совєтських людей на рабів німецьких імперіалістів. Відповідно до розробленого плану ударні фашистські угруповання розгорнули навальний наступ “Північ” — у напрямі на Ленінград, “Центр” — на Москву, “Південь” — на Київ. Жорстокі бої почались на всьому західному кордоні. Радянські війська трохи стримували противника в районі Львова, Рівного, Луцька. Але під тиском переважаючих сил ворога Червона армія змушена була відступити. 30 червня у Львові було проголошено відновлення Української Держави, вождь ОУН Степан Бандера доручив Ярославу Стецькові сформувати уряд.

Військовим міністром було призначено Романа Шухевича, який розпочав розбудову Українського війська.

Захопивши всю Західну Европу з її економічними ресурсами, фашистська Німеччина мала потужнішу воєнно-промислову базу, ніж Україна. Вона перебудувала на військовий лад усю свою економіку задовго до Другої світової війни і мала вже значний досвід ведення сучасної війни. З першого дня кампанії разом із Німеччиною воювали Італія, Фінляндія, Угорщина та Румунія, а також допомагали їй Японія, Еспанія, Болгарія і Туреччина. Україна ж оголосила війну Совєтському Союзу 3 липня 1941 року.

Економіка СССР, в яку до 30 червня входила й Україна, була підпорядкована інтересам мирного будівництва. Хоча в нашій країні й була могутня воєнна промисловість, технічне оснащення Українського війська ще тільки налагоджувалось.

Для швидкої мобілізації всіх сил було створено Державний Комітет Оборони, в руках якого зосереджувалась уся повнота влади в країні.

Народне господарство, робота партійних, державних і громадських організацій за умов війни перебудувалися для обслуговування фронту. Провід ОУН закликав український народ самовіддано здобувати кожну п'ядь рідної землі. Разом із союзними народами Антикомінтернівського пакту на війну з Союзом ССР піднявся й український народ.

Під загрозою ворожої окупації евакуювались на схід найважливіші промислові підприємства України. ЦК КП(б)У створював підпільні обкоми, райкоми партії, комсомольські організації. Одночасно формувалися партизанські загони, закладалися бази зброї і продовольства. Новостворена Національна Ґвардія України успішно запобігала евакуації промислових підприємств, викривала підпільні обкоми, роззброювала партизанські банди.

На початку липня передові частини союзницьких сил прорвалися до Києва. Ще задовго до наступу цих військ комуністичні керівники під конвоєм військ НКВД зігнали 160 тисяч киян споруджувати укріплення навколо міста.

Після тяжких боїв опір ворога був зломлений. Тут поряд із німецькими військами відзначалися в боях загони українських ополченців. В особливо запеклих серпневих боях винятковий героїзм виявила повітрянодесантна бриґада на чолі з О. Родимчуком, козацький загін “Перемога або смерть” під командуванням старого націоналіста С. Трепети, козацький курінь на чолі з Б. Буровиком, сформований із юних пластунів Донбасу.

Після того, як останні частини радянських військ утекли з міста, союзники 19 серпня урочисто ввійшли в Київ. Першими в звитяжному марші йшли частини військ спеціального призначення Українського війська.

Вічно живою і хвилюючою подією ввійшло в історію нашої країни взяття Києва. Указом Президії Верховної Ради України столиці України присвоєно почесне звання міста-звитяжця, на відзнаку цієї звитяги було встановлено медаль “За відродження Києва”.

На початку серпня розгорнулись бої на одеському напрямі, де наступали 18 румунських дивізій, підсилених німецько-фашистськими військами. Одесу захищала Окрема Приморська армія, підтримана Червоноармійським військовим флотом. Постачати місту озброєння, боєприпаси, поповнення військ і продовольство можна було тільки морем, тому постала потреба створити українські Військово-морські сили. Під конвоєм сил НКВД більш як 100 тисяч жителів Одеси споруджувало оборонні укріплення.

Під Одесою бойове хрещення отримали літаки українських Військово-повітряних сил, які 360 разів бомбардували позиції комуністичних військ. Невмирущою славою вкрив себе полк морської піхоти під командуванням Я. Осипенка. Півтисячі ворожих солдатів знищила кулеметниця Н. Ниленко, влучно вціляла у сталінців снайпер Н. Павленко. Десант, висаджений із кораблів українського Чорноморського флоту біля Одеси, знищив 6 тисяч сталінських солдатів.

У боях під Одесою вороги втратили близько 200 тисяч осіб убитими й пораненими, а також багато техніки. 16 серпня совєтські війська було вщент розбито, й українські, румунські та німецькі звитяжні полки ввійшли в Одесу. Це розчистило шлях на Крим, Донбас і Кавказ.

Під час запеклих боїв загинули командувач Південно-Східною групою українських військ генерал-хорунжий Д. Прямоніс, член Проводу ОУН М. Берштейненко. Восени союзні війська визволили всю Україну, деякий опір чинив лише обложений Севастопіль. В Україні ще влітку сталінські опричники зустріли масовий опір українського народу. Робітники відмовлялись працювати на сталінський режим, селяни ухилялись від сплати податків і поставок продовольства, ремонту доріг, мостів.

Під проводом підпільних осередків ОУН на ще не звільненій від комуністів території України розгорнулася партизанська війна. Уже в липні 1941 року на Київщині народні месники обеззброїли втікаючих радянців. Загін під командуванням Ф. Савенка розгромив сталінський гарнізон у с. Фудницькому на Черкащині. Значну допомогу українським військам, які брали Севастопіль і діяли на Керченському півострові, надавали партизани на чолі з активним учасником Першого і Другого зимових походів О. Макроденком. У Сумській і Чернігівській областях діяли загони під командуванням С. Каптура, С. Рудняка, О. Федорчука, М. Мудренка та ін.

На початку жовтня 1941 бої почалися уже на підступах до Москви. Сталінське командування стягло сюди величезні сили. Але 6 жовтня союзницькі війська раптово обрушили на ворога могутні удари.

8 жовтня першою з союзницьких частин у Москву увійшла 4-а Запорізько-Гайдамацька дивізія Українського війська. Москву було взято. За тиждень союзницькі війська просунулись за 400 кілометрів за Москву.

Уряд СССР втік у напрямку Свердловська.

Розгром під Москвою був останньою великою поразкою Совєтської армії. Союзницькі війська тут розвіяли леґенду про непереможність комуністів і остаточно поховали міф про “нєсокрушимую і лєґендарную”.

Провалились розрахунки верховодів сталінської Росії на світове комуністичне панування. На кінець жовтня 1941 року Комінтерн припинив своє існування.

Яскравий приклад масового героїзму під час штурму Севастополя показала чота спеціяльного призначення, що складалася з семи молодих членів ОУН: С. Лоєнка, О. Калюжного, Д. Погорілого, В. Раденка, В. Мудренка, І. Потрійного, Г. Гулі. Чотири дні вони штурмували укріплений пункт, де засів батальйон радянців, одних перебили, а решту взяли в полон.

В іншому районі прикриття залишились живими лише десять безстрашних бійців: четверо українців, один донський козак, грузин, латиш, узбек, татарин і осетинка. Серед них був і 13-річний севастопільський школяр, підпільний пластун Валерій Вовкун. На сміливців рушили совєтські танки, які у відчаї вдались до прориву з кільця. Один танк підірвав Валерій, але й сам загинув від комуністичної кулі. Товариші зняли з відважного пластуна закривавлений галстук і підняли його як символ вірности червоно-чорному прапору.

Під Севастополем противник втратив убитими і пораненими близько 300 тис. солдатів і офіцерів.

Взяття Севастополя — ще одна славна сторінка в історії леґендарного міста, в історії Визвольної війни.

Велике значення для посилення боротьби українського народу проти комуністичних поневолювачів мало зміцнення і зростання місцевих організацій ОУН та молодіжної мережі ОУН.

Для населення визволеної території друкувались газети, транслювалось радіо. Щоденно починали працювати радіостанції “Вільна Україна” та ім. Т.Г. Шевченка.

Вічною славою вкрили себе герої-націоналісти з підпільної організації “Молода чота”, створеної організацією ОУН у ще не визволеному від комуністів Червонодоні. Відважні юні націоналісти спалювали награбований хліб, звільняли українських людей з ворожого полону, викривали брехливу пропаґанду комуністів, писали і поширювали листівки.

За героїзм і мужність уряд України багатьох молодочотівців посмертно удостоїв звання Героя України.

Безстрашно діяла молодіжна націоналістична організація “Синьо-жовта іскра” (с. Химки Миколаївської области), керована директором школи В. Шморгуном і пластуном В. Гречаником. У молодих підпільників був радіоприймач, вони одержували повідомлення зі Львова і поширювали їх серед населення. Підпільники виявляли і збирали зброю, боєприпаси, вибухівку і все це передавали партизанам. Але недовго діяла організація. Вона була виявлена. Членів її після нелюдських катувань страчено.

Після поразки сталіністів під Москвою розбудова Українського війська посилилася. З'являються нові і нові дивізії, корпуси, армії. Одночасно з кількісним зростанням посилилась і бойова його активність. Восени 1941 ро...

...........................

На цій оптимістичній сторінці підручник історії України обривається з відомих і невідомих причин. До відомих, крім уже згаданих, варто додати, що 1972 року міністерство освіти України не рекомендувало цю книжку як підручник для 9-10 класів за “надто вже пронімецькі тенденції вкупі з національною незрілістю та недостатньо гострим викриттям злочинів комунізму”.

Шостого видання творіння професора Оленя вже не було. http://exlibris.org.ua/defilada/r07.html

Есть три момента, которые усиленно прячут все российские лингвисты (хотя, как в народе говорят, шила в мешке не утаишь). 1) До XVIII века язык Московии не считался никем в мире русским языком, а назывался конкретно языком московитов, московитским. 2) Руським языком до этого времени назывался именно и только украинский язык. 3) Язык Московии - московитский язык - не признавался до этого времени европейскими лингвистами (в том числе славянских стран) даже славянским языком, а относился к финским говорам.

Доволі часто доводилось мені зустрічатись з думкою, що у нашого народу, нібито не було шляхти, і що за часів Хмельницького відбулася не національно-визвольна війна, а "повстання народу проти "панів". При чому дуже часто про це говорять і наші патріоти, а не патріоти зазвичай ще й починають спекулювати на тему, чому Русь змінила назву, і що таке Україна.
Тому я завжди з зацікавленням вивчав матеріали про Русько-Литовське князівство... Про його знать, в чиїх жилах кров русичів змішалася з кров ю язичників-литвинів.
І от трапився мені один цікавий життєпис, гідний роману, а чи фільму... Принаймні - фільм вийшов би цікавішим, аніж "Огнєм і мєчєм", де наших пращурів показано у вигляді напівголих дикунів.
Отже - жив на казковій Волині в 16 столітті князь Богдан Ружинський. Хоч і не був він такий заможний, як його далекі родичі Вишневецькі, але мав і маєток, і жону-красуню, і маленького сина. Читав пан Ружинський стародавні книги про військову штуку греків та римлян, займався господарством і не думав ні про які військові звитяги. Не думав, доки, повернувшись з дальньої поїздки, застав замість дому руїну.
Того страшного для Руси року татарські загони сплюндрували Волинь і прорвалися аж на Галичину. Серед свого понищеного дворища, між тілами челядинців та вояків-охоронців, Богдан знайшов тільце свого сина з розбитою голівкою та труп старої княгині-матері. Жону його, напевне забрали у полон, бо через півроку Ружинський з являється у перекопського мурзи з великим викупом за молоду пані Ружинську і тут таки дістає звістку про її загибель.
Ще через деякий час серед січового козацтва, котре починало тоді якраз вбиватися в силу, об явився похмурий воїн в чорному оксамитному вбранні. Непоштиві до титулів запорожці прозвали його Богданком, і швидко по тому молодий волиняк за свою шалену хоробрість заслужив славу одчайдуха, чого нелегко було домогтися у відважного степового лицарства. Блискавична його військова кар єра увінчалась обранням на гетьмана Запорозького Війська.
Отримавши булаву, Богданко закликає козацтво до походу на Крим. Походу-відомщення. Він особисто добирає собі людей - тих, котрі, як і він сам, постраждали від татарських нападів. 1575 року військо під проводом Ружинського захопило міст між Кінбурською косою та степом, переправилося через Сиваш і взяло місто Ор. Звідти козаки рушили вглиб Криму, на Кафу.
Кривавим слідом був одмічений цей похід. Богданко не милував нікого і не брав полонених. Він взяв штурмом та спалив Кафу, визволив сотні руських та польських бранців і спинився лише на річці Салгир, де посланники від всмерть переляканого хана запропонували грізному воєводі мир на будь-яких умовах.
Богданко не згасив ворожою кров ю своєї люті і зовсім не бажав миру. Але, маючи вояцький розум, знав, що кримці скоро отямляться від першого переляку, а за військом Ружинського нині тягнувся великий обоз, обтяжений здобиччю та визволеними полоненими. Тож звитяжний гетьман прйняв угоду і безперешкодно повернувся в Україну (для тих, хто вчив історію по Карамзіну - Україною в ті часи називалися козацькі землі: сучасні Запорозька, Дніпропетровська та частина Херсонської обл.)
Наступного ж року Богданко вирушає в морський похід - на Туреччину, котра власне й нацьковувала свого васала -  Кримське ханство на сусідів. Похід був успішним, однак Ружинський не спинився і на цьому. Третій його випад був націлений на Молдову, яка тоді належала туркам. Опісля успішної облоги, Ружинський взяв місто Килію, другий за значенням центр работоргівлі опісля Кафи, і рушив на Іслам-Кермень.
Життя звитяжного воєводи обірвалося під мурами Іслам-Керменю - Богдан Ружинський загинув під час облоги, особисто керуючи роботами по підведенню під мури міста порохових зарядів.
Діяння гетьмана Ружинського здалися занадто кривавими і занадто романтичними нашому відомому історику-демократу М. Грушевському, котрий ставить під сумнів саме існування цієї особи. Однак, з глибини віків до нас дійшла дума про гетьмана Богданка, в якій оспівується коротке, але звитяжне життя молодого воїна, та гнівні листи кримського хана до короля польського, в яких володар Криму скаржиться на порушення мирних угод та на безоглядну жорстокість козаків Ружинського, забуваючи при тому, що творили на волинській землі його підданці.
Та козацька пам ять байдужа до звивин історичної думки. В ній навіки зостався грізний і привабливий образ молодого волинця, котрий спалив своє життя на вогні любови та помсти.
"Ой, Богдане, Богданочку,
Гетьмане Запорозький...
Ой, чому ж ти ходиш в чорнім оксамиті?
Мого сина кримці вбили
стару неньку порубали,
А дружину в полон взяли..."

Не хочемо ми, українці, вчитися на своїх помилках. Нинішня політична ситуація мені нагадала події минувших літ. А саме початки ХХ століття, роки боротьби за українську державність. Часто звинувачують у втраті української державності і москалів, і комуністів, і Антанту, і білий рух, загалом усіх і не хочуть визнавати гіркої правди – ми, українці, просрали (пардон за мою французьку) нашу державу. І це ми планомірно продовжуємо робити на протязі усіх років незалежності. А зараз звернемося до подій, здавалося б таких далеких від нас.

Лютнева революція у Російській імпрерії подарувала нам чудову річ – «перлину» української демократії – Центральну Раду. Її так люблять сучасні історики і політики, називають представником українського народу, от тільки замовчують один факт – Центральна Рада була представником лише українських соціалістів і було це утворення майже копією Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів, утвореної більшовиками в противагу Тимчасовому уряду. Тому і привітала переворот влаштований більшовиками в Петрограді. От тільки не зрозуміли, що більшовики не стануть терпіти конкурентів при владі, навіть одних з ними політичних барв. Так було з ЦР, так було з меньшовиками та правими есерами, так потім відбулося і з лівими есерами. Всі вправно топталися біля одних і тих же граблів.

Першою невідкладною справою ЦР була ліквідація армії. Українські соціалісти вважали, що армія є контрреволюційним утворенням і його треба позбутися. До цього навіть Ленін не додумався, а Вінніченко зміг, це наш власний український велосипед. Микола Міхновський, який виступив з програмою створення незалежної від Росії України з сильної армією був з ради вигнаний. І не через його занадто радикальну самостійницьку позицію. Членам ради плювати було на статус України, їх цікавило насамперед залишитися при владі. А ось ідея про створення сильної армії сильно злякала діячів ради. Адже Міхновський міг силами армії просто підняти балакунів з ради на штики, що потім намагалися зробити полуботківці. І ось армія Муравйова почала наступ на Україну. Центральна Рада збирається на екстренне засідання і обговорює…питання державного герба України. А основним завданням військового міністерства в цей час було… не допустити частини військ Скоропадського до Київа. Дійсно чого боятися більшовиків то свої «влада робочих і селян», а ось «буржуй» Скоропадський з військом це вже небезпечно. Скоропадського не допустили, але й Київ захищати нічим було, тому банди (це навіть армією назвати важко) Муравйова вибили раду з Київа.

Звертатись до «імперіалістів – капіталістів» все ж довелося. Попросили Німеччину. Вона й завезла на своїх плечах ЦР до Київа. Першим наказом німецького керівництва в Київі було зібрати всіх жінок міста, дати їм ганчір’я і змусити віддраїти «демократично» запльований й обриганий київський вокзал.

В Київі знову утвердилася «народна влада». От тільки німці зіштовхнулися з проблемою. Влада наобіцяла їм золоті гори у вигляді поставок продовольства до Німеччини, а от організувати безперебійні поставки не могла. Трандіть воно ж не мішки тягати. Це був девіз цієї влади.Тому німці радо погодились підтримати гетьманській переворот Павла Скоропадського.

Скоропадський дійсно почав створювати щось схоже на державне утворення. Не словом, а ділом. У Київі було наведено порядок, з усієї Росії стікалися в Київ люди, адже там був острівець без революційної анархії. Тут згадали, що таке закон і порядок. Відроджувлась українська та і взагалі просто культура, культура побуту і життя, без революційної демократичної демагогії, без «народної влади», що перетворила центр української культури Київ на «пролетарський обриганий вокзал».

От тільки була у Скоропадського серйозна проблема. Німецьке командування не дозволяло сторювати гетьману українське військо. На Дону, також окупованому німцями, вони дозволили створити атаману Краснову власне військо, адже Дон не входив в сферу інтересів Німеччини, а Україна, багата такими потрібними німцям харчами, дуже цікавила німців. Тому створення під боком чужої армії, ще під командуванням військового, що ще нещодавно боровся з ними у складі Російської армії, вбачалася німцям дуже небезпечною. Вони ж не здогадувалися, що в Німеччині є свої євреї – інтернаціоналісти, готові встромити своїй армії ножа у спину.

Але так сталося. «Народна» революція в Німеччині все змінила і війська змушені були покинути Київ. А «народна влада» швиденько створила Директорію і гайда проти гетьмана. От тільки військ Петлюра не мав. Єдиною боєздатною одиницею були галичани – Січові стрільці, а Коновалець підтримував з гетьманом нейтралітет. Але Скоропадський дав привід втрутитися стрільцам.

Як я вже казав армії в Скоропадського не було, а загроза з боку більшовиків була реальна. Єдиною армією, що спроможна була підтримати гетьманат була Біла армія Денікіна. Але була одна умова – федерація з Росією. Тому Скоропадський став перед вибором – або федерація з білою Росією, або «народна влада» більшовиків. Він вибрав перше і підписав акт.

А Петлюра одразу ж побіг до Коновальця – зрада! І Січові стрільці підтримали заколот. Проте стрільців могло виявитись замало, адже гетьман мав Сердюцьку дивізію. Тому пішли соціалісти до народу. «Пішли, народе український, гетьмана скидувать!» « А на що він нам потрібен, гетьман в Київі, а ми тут?» «Так в Київі і гроші, і горілка, і харчі погуляємо!» «Гайда, браття, на Київ, буржуїв бити!» І пішов революційний народ до Київа гуляти.

Після зайняття заколотниками Київа Євген Коновалець та його стрільці, бувші кадрові австрійські солдати, були шоковані поведінкою пролетаріата. Пили, громили, вчиняли погроми, грабували. Коновалець пішов до Петлюри і попросив дозволу частинами стрільців навести в Київі порядок. Петлюра і «так» не сказав, і «ні» не сказав. І почав Коновалець «заспокоювати» натовп. Але Вінніченко про це взнав. Як так, контрреволюційною воєнщиною по пролетаріату. Неподобство. І загнав стрільців подалі в казарми.

І почалася робота «народної влади». Перш за все почали змінювати російські вивіски на українські. Щоправда більшість вивісок і так були українською мовою, правда на відміну від новоділу Директорії там помилок менше було.

А більшовики хернею не займалися. Вона почали знову наступ на Україну. І як нещодавно Петлюра пішли до народу. І знов народ пішов до Київа гуляти. А чому б і ні? Горілка ще залишилася, все награбоване награбити першого разу не встигли. А що з більшовиками йти, то й нехай, чорт їх розбереш, що ті за народну владу, що й ці.

Євген Коновалець, що єдиний зберіг почуття реальності, розумів, що стрільців не вистачить для оборони України. Він пропонує Петлюрі проект реформи. На Україні утворюється диктатура на чолі з Петлюрою, Коновалець стає головою військового штабу і оголошує загальну мобілізацію до війська. Петлюра погоджується і йдуть до Вінніченка. Той ледь слиною не подавився. Під суд обіцяв віддати. Це ж контрреволюція! Проект так і залишився на папері.

І погнав народ «народну владу» з Київа. Уряд опинився аж у Вінниці. І Петлюра вирішив звернутися до французів, що окупували Одесу. Дибки встав Вінниченко. Він подав «геніальну ідею» замиритися з більшовиками і в знак протесту проти зносин з «капіталістами-експлуататарами» французами покинув Директорію. Покинув, ну і грець з ним. Такого покидька як Вінниченко в історії України ще й пошукати треба. А французи пообіцяли допомогти Петлюрі і через декілька днів… зібрали лахи і евакуювалися з Одеси. Причина була вагома. Атаман Григор’єв зі своїм п’яним військом йшов на Одесу.

Гнали більшовики Петлюру аж до Галичини. Допоки в бій не вступила Українська галицька армія. ЗУНР не підпала на щастя під ручки соціалістів і зуміла створити боєздатні частини. Тепер вже УГА погнала більшовиків обратно на Київ. Але сил УГА було замало, тим паче воювала вона на три фронти – з поляками, з денікінцями і з більшовиками. А Петлюра знову робить дивовижний хід – заключає договір з Пілсудським. І ціна всього нічого – якусь там Галичину Петлюра з барського плеча подарував полякам. Ту частину України армія якої врятувала його від розгрому більшовиками.

І тепер вже поляки на своїх плечах завозять Петлюру до Київа. Але протриматися поляки не змогли. В Польщі почалися свої події. Пілсудський ще не був диктатором і парламент не підтримував ідею Юзефа про створення буферної зони між Польщею і Совдепією у вигляді петлюрівської України. Парламент ставив палки в колеса Пілсудському і не давав посилити присутність польских військ в Білорусі та в Україні. Тому поляки були вибиті більшовиками з України, а з ними побіг і Петлюра.

Після цього всього так і хочеться сказати словами Олександра Довженка: «В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний». І зараз стоїмо ми біля тих самих грабель, на які вже наступали і певно будемо й надалі наступати, допоки ці граблі не проб’ють нам черепа, щоб вже остаточно насмерть.

"Спасибi, князю. Питаєте, чого я боролася з ворогом, котрий облягав наш
город? Бо вiн ворог, ворог, свiтлiйший князю".
Офiцери, почувши новий зворот у допитi, зацiкавилися. Дехто встав i
пiдiйшов ближче. Свiтлiйший дав рукою знак, щоб повернулися на мiсця.
"Ворог,- повторив, киваючи головою.А я гадав, що ми союзники у вiйнi
проти шведiв. Значиться, не знали ми, в якому характерi приходимо до вас".
"Союзник не вдирається насильно в мiсто i не здобуває його, знаючи, що
мiсто дiстало наказ вiд свого зверхника не впускати нiкого в свої мури".
"Але ж цей зверхник зрадив царя, i ваш город не обов'язаний був його
слухати".
"На це питання Батурин вiдповiв вам тричi. Я iнакше вiдповiсти не
можу".
"Не можете, жаль дуже! Та й за це вам спасибi. Знаємо, хто ми такi та
як ставитеся до вас. А то все ми дивилися на Україну, як на частину нашої
держави, а тут - ми вороги! От тобi що! А чому ж бо то ми, москвичi,
значиться, вороги вашої України?"
"Тому, що не приятелi, а чому не приятелi - це вже ваша рiч. Видно, не
хочете ними бути".
Офiцери штовхали себе лiктями. Розмова робилася цiкавою. По рухах князя
i по його голосi крiзь зуби знали, що в нiм накипає нова злiсть i що вiн
її довго не вдержить. Вибухне i тодi буде цiкаво.
"Якi ж то ворожi дiйствi я супроти вашої України помiтили ви за
москалями?"
"Ще питаєш, князю? Коли славної пам'ятi Богдан Хмельницький за Божою
помочею визволив Україну i з доброї волi, зважаючи на спiльну вiру
православну, пiддався пiд протекцiю московську, цар пiд присягою
зобов'язався у всiх правах i свободах заховати й обороняти вiйсько
запорозьке i весь народ козацький-український, землi нашої нi до своїх
володiнь не прилучаючи, анi не дозволяючи сусiдам нарушувати їх цiлостi".
"Знаємо це i у великiм поважаннi тримаємо iм'я великого гетьмана
Богдана Хмельницького".
"Iм'я, то так. Але, що сталося з його наслiддям? Хто спустошив землю
вiд рiки Случi до Днiпра, перегнав здавна там осiлий народ у слободи, а
землю передав у кормигу ворожу?"
"Зробили це iсторичнi конечностi, сильнiшi вiд наших бажань. Але невже
ж тi землi не заселилися наново?"
"Самусь i Палiй кращу вiдповiдь дали б вiд мене. А менi ви позвольте
спитати вас, що сталося з городами українськими? Ще за життя Богдана
Хмельницького ваше правительство виманило собi право...Меншиков
нетерпеливо порушився на крiслi; Мотря говорила далi: - ...право тримати
свою залогу в Києвi з тим, що її начальник не буде присвоювати собi нiяких
прав до мiста i до людностi його. А тепер у Києвi сидить воєвода, нiби
другий гетьман i нiби сильнiший ще вiд нього. В Переяславi, Нiжинi,
Чернiговi i по iнших мiстах теж стоять московськi залоги i не перестають
кривдити народ. А наше вiйсько, нашi козацькi полки, що мали обороняти
рiдну землю, ви кидаєте по далеких землях, виставляєте їх на походи
далекi, на бої важкi, на всiляку бiду, щоб вони вигинули i щоб країна наша
не мала своїх оборонцiв. Тодi вам легше буде прибрати її до своїх рук,
вольностi нашi покасувати, московськi порядки завести i саме iм'я України
загладити навiки. I ви ще питаєтеся, князю, чому Батурин не хотiв перед
вами вiдчинити своїх брам i чому я боролася разом з батуринцями проти
вас?"
Меншиков слухав i не перебивав довгої промови. На ньому помiтне було
здивування, що жiнка, i то молода й гарна жiнка, знає iсторiю й цiкавиться
полiтичними питаннями. У них таких жiнок нема. Вони могли вирости тiльки
серед лiберального устрою, там, де шанувалася особиста свобода, де iдея
незайманостi й недоторкальностi людини робилася життєвим, якщо не писаним
законом. Його бистрий i вiд природи багато вивiнований ум бачив величезну
рiзницю мiж Києвом i Москвою, розумiв, звiдки випливає ворожнеча мiж
москвичами й українцями. Два свiти, два iншi свiтогляди, двi культури,
котрi важко звести докупи, як важко помирити воду з вогнем. Мiж ними
мусить iти бiй, поки один iз противникiв не ляже переможений, знесилений i
надовго неспосiбний до дальшої боротьби. В душi признавав вищiсть такому
жiночому типовi, як Мотря, вважав його цiкавiшим i привабливiшим вiд
покiрної, слухняної i безвольної пiвнiчної жiнки, i коли б не отсе важке
батуринське дiло, не вiдповiдальнiсть, яка тяготiла на нiм, вiн радо
побалакав би з Мотрею, як любив балакати з культурними, високорозвитими
людьми. Але годi - треба закiнчити дiло.
Уривок з історичного роману Богдана Лепкого "Батурин".

Ідея цієї розповіді в мене виникла давно. Хотів спочатку написати цілий роман, про те я вже маю одну книгу яку почав писати і закинув, тому вирішив її викласти тут. А історія ця про одного хлопця, іваліда з дитячим церебральним паралічем. Ну, анотацій я писати не вмію просто пам,ятайте що, головний герой інвалід!

Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...

Коли мені було 8 років, я в перше закохався! Закохався я в сусідку, на рік за мене меншу. Про те нічого доброго з цього не вийшло, я їй не подобався, вона мене ігнорувала. Всі мої спроби добитися її уваги закінчувавлися невдачами, стало навіть ще гірше, вона перестала зі мною спілкуватися! Її звали Юля.
Потім була школа, штарші класи і все таке. В кінці 8-го класу я закохався в дівчину з протилежного класу, це було на останній дискотеці перед літніми канікулами. Ну літом я забув про неї, а от з 1-го вересня 9-го класу, я пішов в наступ! Виявилось що я можу писати вірші! І поїхало! Квіти, вірші, записки, якісь причини щоб зайти в її клас (хотів навіть перевестись), пісні на дискотеках в її честь! Але нічого не приносило результату. Так тривало аж до випускного. Потім хто куди, всі розїхались. Вона зі своєю золотою медалю поступила аж на другий рік після випуского, в той же рік вона вийшла заміж і народила дівчинку. Її звали Оля.
Далі був інститут. В кінці 2-го курсу, їдучи в маршутці на пари, я помітив дуже незвичайну і красиву дівчину, на моє велике здивування і радість - вона доїхала до самого інституту! Згодом там я з нею і познайомився. Десь на 5-ий день знайомства я розповів їй про свої почуття до неї. Реакція була вже до болі мені знайомою, відповідь "Ні". Після того вона нвіть вітатися перестала! Звичайно, я робив спроби налагодити з нею спілкування, про те все було марно. Тоді я спробував її забути, але не зміг! Так і мучився до кінця навчання в інституті.

Після інституту вирішив закинути ті амурські справи, через які я стільки настраждався і почати втілювати свою мрію! Автомобіль! Перше що я зробив - записався в тренажерний зал. Жорсткий режим тренировок і правильна дієта давав свій результат, я ставав сильнішим! Через півтора місяці на тілі вже почав зявлятися "рельєф" з м,язів! З пенсії по інвалідності та з зарплати від роботи, я нашкріб на свій перший автомобіль. Я придбав десятирічного Фольксваген Гольф. Декілька місяців їздив без прав, та згодом нзвазаючи на всі неприємності, перепони, та ДАІ я все ж отримав права! Коли вже почував себе впевнено за кермом, почав брати участь в вуличних гонках та аматорському ралі. Мої гонки знімали на відео і викладували на Ютюб, таким чином мене помітив сам Євген Червоненко і взяв під свою опіку! Я став досить відомим в області. Від дівчат не було відбою! Проблема сексу пропала, про те справжніх почуттів не докого не відчував.
Так сталося що в моє авто потрапила Юля, моє перше кохання. Вона намагалась зі мною фліртувати, "строила глазки" і так далі. Раптом в мене виникла думка "А чи не помститися мені їй за те що вона причинила мені в дитинстві?". Ну і завертілось! Спочатку дозволив їй себе звабити, потім я мав її в себе закохати! Квіти, кіно, романтичні поїздки, швидкість, моє авто та популярність зробили своє діло, день весілля був назначений! Загс, довгий білий лімузин, гості, квіти, хтось щось говорить за обручкі, вона з шикарною зачіскою і просто неземною весільною сукнею яка облягає її шикарне тіло і я, високий брюнет з широкими плечима та в дорогому костюмі. І ось вона, та мить коли питають чи згодні, після її відповіді, коли настала моя черга відповідати...
Я тримаючи її руки дивився в її очі, в яких було видно що вона до нестями в мене закохана, я згадував дитинство. Як вперше її побачив, як намагався добитися її уваги, як з мене глузували друзі після всіх моїх невдач. І ось вона тут, в весільній сукні, згодна зі мною хоч на край світу! Я відпускаю її руки, набираю повні легені повітря і на весь зал, щоб всі почули, кажу "Ні!" Жвавим крокаом виходжу з приміщення, сідаю в своє авто і їду геть!
На другий день Юля потрапила в лікарню, вона порізала собі вени, добре що її вчасно знайшли!

Я їхав. Я просто їхав і обмірковував те що щойно вчинив. Прокручував в голові її реакцію, реакцію оточуючих, реакцію працівниці загсу. Хм.. Напевно це в неї перший такий випадок. Думав наскільки це жорстоко по відношеню до Юлі. Проте, спіймав себе на думці що мені її зовсім не шкода! Більш того, мені це навіть сподобалось! Про спробу самогубства я дізнався аж через два місяці, але ж нічого! Жива!
Відчуття було cхоже на те, коли я виграв свою першу гонку. Я причинив таку ж біль, як причиняли мені! Звичайно, вони це робили не навмисно, про те мене це не хвилювало! Я вирішив взятися за Олю!
На той час вона жила нудним сімейним життям, виховувала восьмирічного хлопчика і варила їсти для свого чоловіка невдахи, який тинявся по шабашках щоб якось прокормити свою сім,ю. Мені заважав її чоловік і я вирішив його послати! Ну кудись подалі! Одного вечора я зайшов в генделик, де він час від часу "зависав", взяв плящину і вже через дві години ми були найкращими друзями! Виявилось що в автомобілях він трохи тямить і я зробив йому пропозицію від якої він ну просто не міг відмовитись! Дякуючи моїм зв,язкам, я його влаштував автомеханіком в "Мentos Ascania Racing", ця команда якраз збиралась на чемпіонат WRC, аж на 9 місяців! Мені цього вистачало з головою! Після його відїзду, я взявся за Олю на повну котушку! За те що я плацевлаштував її благовірного, її ставлення до мене змінилось в позитивний бік. Все йшло як по маслу, я став часто бувати в неї в дома, подружився з її малим, став часто катати його на своїй новій Субару Імпрезі, найняв для нього няню щоб Оля мала більше часу... На мене! Виявилось Олю цікавило культурне життя: картини, виставки, вистави і таке інше. Я цим і вирішив скористатись! Ми були на всіх культурних заходах області, обходили всі музеї і виставки, не пропускали жодної вистави!
Під виглядом термінових справ, мені вдалося затягнути її на тиждень в Київ. Цей тиждень в києві для неї виявмвся казковим! Ми ходили скрізь де тільки було можливо, на всі культурні заходи які відбувалися в той час, найбільше їй сподобалось в театрі опери та балету. Я показав їй те життя про яке вона завжди мріяла.
Я ні як не міг придумати як їй помститися за невзаємне шкільне кохання, проте ідею мені підказала вона! В них були проблеми з житлом, вони вже десять років жили разом з її батьками та старшим братом в одній хаті. Коли повернувся до дому її чоловік з кругленькою сумою на банківському рахунку я підкинув йому ідею купівлі власного житла і сказав що допоможу. Він погодився, бо приймацьке життя ох яке не солодке! Я знайшов їм новозбудований, двопорехвоий, зі всіма зручностями будинок, про те він був в найвідаленішому селі- 45 км від райцентру. Там навіть клубу не було, та й доріг теж! Оля була проти, вона взагалі вмовляла чоловіка ще назбирати грошей і купии квартиру якщо не в луцьку, то хоч в райцентрі. Про те я таки переконав її чоловіка купити той дім!
Оля дуже хотіла міського життя, вона хотіла квартиру, ліфт, кабельне ТВ, покупки в супермаркеті та регулярні відвідування театру і кіно! Натомість вона отримала будинок в забитому селі, майже гектар городів і худобу. Її чолвіка більше не взяли механіком в ралі команду, більш того, я постарався щоб в райцентрі його ніхто не взяв на роботу, та і її теж! Хороші зв,язки це страшна сила! Згодом вони завели коника, чоловік став пити і стали вони звичайною сільською сім`єю. Я ж більше до них не навідувався.

Далі буде вестися мова не від головного героя, а від автора.
Після того як Олег (назвемо його так) запроторив своє шкільне кохання, можна сказати, на самий край землі, він заспокоївся. Олегові стало бридко за свої вчинки, про те виправляти все він не збирався, так само не збирався мститися тій, яку дуже сильно кохав коли навчався в інституті. Та доля вирішила інакше, хоч він в неї і не вірив.
Її звали Аліна, незвазаючи на свою тендітну зовнісність вона займалась важкою атлетикою. Вона мала сильний характер, силу волі та цілеспрямованість. Дякуючи цьому вона досягла великих успіхів у спорті і стала досить відомою!
Однго дня Олегові прийшло запрошення на церемонію вручення нагород за великі досягнення та розвиток спорту на волині. На той час Олег мав чим пишатися! Щоденні важкі тренування та робота над собою дали свої плоди, ознаки ДЦП майже зникли! Тим більше нас герой любив славу, любив бути в центрі уваги, тому дуже зрадів цій події. Та він навіть не підозрював що на церемрнії буде Аліна, хоча й міг здогадатися! Олег слідкував за кар`єрою Аліни, переважно з ЗМІ, тому міг припустити що на такому заході буде вона.
Так сталося що на церемонії Аліна побачила Олега тоді, коли він виголошував свою промову. Вона сиділа і не вірила власним очам, це був той самий хлопець який в інституті до неї залицявся. За кафедрою стояв впевнений в собі чоловік, з широкими плечима, дорогому піджаку та дикцеєю радіоведучого! Сумніваючись вона в когось спитала ім`я, того чоловіка що на сцені, їй таки підтрвердили що це саме він.
Після урочистої частини, вона таки наважилась до нього підійти. Вони розговорились, спочатку розказували хто що здобув, потім почали згадувати студенські роки. Він намагався бути спокійним, проте всеридині нього була буря. Олег дивився в її чорні очі, на її посмішку і його сердце тікало десь в п`ятки, він ще й досі її кохав!
Аліна зрозуміла що Олег такий же сильний духом та характером як вона, саме такий чоловік їй був потрібен, він зможе захистити її від всіх бід та напасть! Вона взяла справу в свої руки, вона відчувала вину що поступила з ним так в минулому, він їй тоді подобався про те він був інвалідом! Вже за тиждень вони почали зустрічатися.
Був початок літа, Олег давно мріяв про авто з відкідним верхом, Аліна допомогла з вибором. Це став їх улюблений автомобіль. Вони любили їздити з відкритим верхом вулицями нічного луцька, йому подобалось коли потік повітря куйовдив її волося, їй також це подобалось. Цим авто вони поїхали на Світязь.
Олег нарешті був щасливий! Він багато чого добився в житті, його поважали, поряд з ним була дівчина його мрії. Він хотів бути чесним з Аліною, тому йому не давали спокою його жорстокі вчинки.
Тоді був чудовий день, погода була хороша а Світязь теплим! Цілий день вони купалися, засмагали, їли морозиво. Над вечір вони пішли трохи поспати щоб потім прийти на Світязь і подивитися на захід сонця.
Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...
Він розповідав а вона слухала і мовчала, після закінчення розповіді вона мовчки встала і пішла в номер готелю, він залишився на березі...



Кінець залишаю відкритим. Ви напишите свій кінець, який вам довподоби!

Ідея цієї розповіді в мене виникла давно. Хотів спочатку написати цілий роман, про те я вже маю одну книгу яку почав писати і закинув, тому вирішив її викласти тут. Думаю три замітки мені вистачить для цієї історії. А історія ця про одного хлопця, іваліда з дитячим церебральним паралічем. Ну, анотацій я писати не вмію просто пам,ятайте що, головний герой інвалід!

Перша чатина тут, друга тут, третя тут.

Далі буде вестися мова не від головного героя, а від автора.

Після того як Олег (назвемо його так) запроторив своє шкільне кохання, можна сказати, на самий край землі, він заспокоївся. Олегові стало бридко за свої вчинки, про те виправляти все він не збирався, так само не збирався мститися тій, яку дуже сильно кохав коли навчався в інституті. Та доля вирішила інакше, хоч він в неї і не вірив.
Її звали Аліна, незвазаючи на свою тендітну зовнісність вона займалась важкою атлетикою. Вона мала сильний характер, силу волі та цілеспрямованість. Дякуючи цьому вона досягла великих успіхів у спорті і стала досить відомою!
Однго дня Олегові прийшло запрошення на церемонію вручення нагород за великі досягнення та розвиток спорту на волині. На той час Олег мав чим пишатися! Щоденні важкі тренування та робота над собою дали свої плоди, ознаки ДЦП майже зникли! Тим більше  нас герой любив славу, любив бути в центрі уваги, тому дуже зрадів цій події. Та він навіть не підозрював що на церемрнії буде Аліна, хоча й міг здогадатися! Олег слідкував за кар`єрою Аліни, переважно з ЗМІ, тому міг припустити що на такому заході буде вона.
Так сталося що на церемонії Аліна побачила Олега тоді, коли він виголошував свою промову. Вона сиділа і не вірила власним очам, це був той самий хлопець який в інституті до неї залицявся. За кафедрою стояв впевнений в собі чоловік, з широкими плечима, дорогому піджаку та дикцеєю радіоведучого! Сумніваючись вона в когось спитала ім`я, того чоловіка що на сцені, їй таки підтрвердили що це саме він.
Після урочистої частини, вона таки наважилась до нього підійти. Вони розговорились, спочатку розказували хто що здобув, потім почали згадувати студенські роки. Він намагався бути спокійним, проте всеридині нього була буря. Олег дивився в її чорні очі, на її посмішку і його сердце тікало десь в п`ятки, він ще й досі її кохав!
Аліна зрозуміла що Олег такий же сильний духом та характером як вона, саме такий чоловік їй був потрібен, він зможе захистити її від всіх бід та напасть! Вона взяла справу в свої руки, вона відчувала вину що поступила з ним так в минулому, він їй тоді подобався про те він був інвалідом! Вже за тиждень вони почали зустрічатися.
Був початок літа, Олег давно мріяв про авто з відкідним верхом, Аліна допомогла з вибором. Це став їх улюблений автомобіль. Вони любили їздити з відкритим верхом вулицями нічного луцька, йому подобалось коли потік повітря куйовдив її волося, їй також це подобалось. Цим авто вони поїхали на Світязь.
Олег нарешті був щасливий! Він багато чого добився в житті, його поважали, поряд з ним була дівчина його мрії. Він хотів бути чесним з Аліною, тому йому не давали спокою його жорстокі вчинки.
Тоді був чудовий день, погода була хороша а Світязь теплим! Цілий день вони купалися, засмагали, їли морозиво. Над вечір вони пішли трохи поспати щоб потім прийти на Світязь і подивитися на захід сонця.
Вони сиділи в двох на березі Світязя, міцно обійнявшись вони спостерігали за заходом сонця.
- Я погана людина! - сказав він, дивлячись в її ніжні чорні очі.
- Не говори так! Ти найкращий! - спробувала заперечити вона.
- Зараз я тобі все розповім...
Він розповідав а вона слухала і мовчала, після закінчення розповіді вона мовчки встала і пішла в номер готелю, він залишився на березі...

Кінець залишаю відкритим. Ви напишите свій кінець, який вам довподоби!