Венеціанська комісія визнала пропонований партією влади проект Закону «Про мови» таким, що суперечить Конституції України та становить загрозу державній мові. Очікуючи відповідного рішення, один зі спікерів українофобського крила ПР В. Колесніченко на тому тижні прокоментував його так: «Ми маємо дволику, лицемірну позицію Венеціанської комісії, яка за наявною у нас інформацією, готує на кінець березня негативний експертний висновок щодо законопроекту... псевдоексперти Венеціанської комісії насмілюються розповідати, що ми маємо ухвалювати закони для захисту української мови... У такому разі немає сенсу взагалі говорити про вступ до Ради Європи.., яка насаджує свою ідеологію і діє з метою дестабілізації ситуації в Україні». Щоправда, немає рівних саме цинізму «захисників російської мови», оскільки весь їх глас лише забезпечує інформаційне прикриття безперешкодному завершенню в Україні, знищення української мови, що розпочався ще у часи її перебування у складі різних модифікацій Російської імперії.

Етнолінгвістичні тенденції в незалежній Україні

По-перше, російській мові в Україні увесь цей час ніщо не загрожувало. За даними Мін’юсту, станом на серпень 2009рокув країні було зареєстровано 25,9 тис. україномовних та 21,3 тис. російсько- та «російсько-україномовних» газет і журналів. Це не рахуючи російської періодики, перелік якої у спеціалізованому каталозі для передплати в Україні займає близько 150 сторінок. У 2008/2009 навчальному році із 4438,4 тис. учнів загальноосвітніх навчальних закладів російською мовою здобували освіту 779,4 тис. Це значно перевищує частку росіян у структурі населення України.

По-друге, за 12 років, якщо порівнювати дані переписів 1989 та 2001 років, за зростання частки українців на 5,1% частка україномовних закладів в Україні збільшилася лише на 2,8%. З російською ситуація протилежна: якщо кількість росіян зменшилася на 4,8%, то частка тих, хто вважав рідною мовою російську, скоротилася всього на 3,2%. Російську мову під час останнього перепису визначили як рідну 29,6% при тому, що частка росіян становила лише 17,3%. Серед росіян «українізовані» (назвали рідною українську) були лише 3,9%, тоді як русифікованих українців виявилося аж 14,8%.

Проте за цими загальними показниками стоїть інший факт – під прикриттям повномасштабної інформаційної війни з боку РФ та орієнтованих на неї сил в Україні у південно-східних регіонах уже незалежної України фактично тривав запущений у Російській імперії / СРСР тихий лінгвоцид української мови.

Наприклад, якщо в Донецькій області частка українців зросла на 6,2% (до 56,9%), то тих, хто вважав рідною мовою українську зменшилася на 6,5% (до 24,1%). Натомість частка росіян скоротилася на 5,4% (до 38,2%), а тих, хто вважав рідною російську, збільшилася на 7,2% (до 74,9%). У Луганській області чисельність українців збільшилася на 6,1 (до 58%), а тих, хто вважав рідною українську навпаки скоротилася на 4,9% (до 30%). Частка ж росіян зменшилася на 5,8% (до 39,0%), а тих, хто вважав російську рідною, зросла на 4,9% (до 68,8%). За даними останнього перепису населення, лише 40,4% етнічних українців Криму, 41,2% Донеччини та 50,4% Луганщини вважали рідною українську, тоді як «українізованих» росіян у цих регіонах виявилося «аж» 0,2% у Криму, 1,3% – на Донеччині та 1,7% – на Луганщині.

У Запорізькій області частка українців зросла на 7,7% (до 70,8%), а тих, хто вважав українську рідною зросла лише на 0,9% (до 50,2%). Тимчасом частка росіян скоротилася на 7,3% (до 24,7%), а тих, хто вважав російську рідною, зменшилася лише на 0,6% (до 48,2%). У Одеській області частка українців зросла на 8,2% (до 62,8%), а тих, які вважали українську рідною зросла лише на 5,1% (до 46,3%). Тоді росіян поменшало на 6,7% ( до 20,7%), а тих, хто російську вважав рідною – лише на 5,2% (до 41,9%). Аналогічні тенденції спостерігаються навіть на Миколаївщині та Херсонщині, де частка етнічних українців перевищує 80%, а ті, хто все ще вважає рідною мовою українську, становлять солідну більшість у понад 70%. При тому, що лише 68,8% українців Запорізької, 71,6% Одеської, 82,4% Миколаївської, 87% Херсонської областей зберегли українську як рідну, «насильно українізованих» росіян виявилося аж 4,4%, 2,7% та 6,2% та 8,4% відповідно.

Що така тенденція за наявного стану справ лише поглиблюватиметься, свідчать дані Київського міжнародного інституту соціології, отримані 2004 року. Відповідно до них «у першу чергу використовують для спілкування російську мову» у Криму – 97%, Донецькій області – 93%, Луганській – 89%, Одеській – 85%, Запорізькій – 81%, Харківській – 74%, Дніпропетровській – 72%, Миколаївській області – 66%. А це свідчить, що частка їхніх жителів, які продовжують спілкуватися українською вдвічі – втричі менша, аніж тих, хто все ще вважає українську рідною, не кажучи вже про тих, хто визначає свою етнічну належність, як «українець». Цілком очевидно, що причиною такого стану справ може бути лише дискримінація української мови у публічній сфері, у тій чи іншій формі.

Що насправді захищають «захисники російської мови»?

Передумови формування такої ситуації відомі. Увесь час залежності України від Росії Москва провадила цілеспрямовану демографічну політику за принципом, відомим із фольклорного гасла «хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні». Українські міста, спочатку великі, стали першою мішенню русифікації. Це зрозуміло – кілька століть тому у них жила жменька людей. Наприклад, 1742 року в Києві на 20 тис. мешканців (!) було 129 росіян (0,7%) – «великороссийских торговых людей». Звісно, збільшити загальну кількість населення міста на якихось 10 тис. осіб було не надто складно. Натомість за привілейованого їхнього становища та цілеспрямованої державної підтримки цього було цілком достатньо, щоби поступово русифікувати місто. Із містами Лівобережної, Східної та особливо Південної України, які тоді мали або ще меншу кількість населення, або їх узагалі не було, не потребувало великих зусиль.

З останньої третини ХІХ століття, коли постала реальна загроза поповнення уже зрусифікованих міст сотнями тисяч, якщо не мільйонами, щойно звільнених із кріпацької залежності україномовних селян, асиміляційний тиск на українську мову довелося посилювати, а колонізацію України переселенцями із корінних російських губерній стимулювати. Для вирішення першого завдання вдалися до повної заборони української мови в публічній і освітній сферах за Валуєвським циркуляром 1876-го та Емським указом 1876 року. Складовою вирішення другого стали закони від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року, за якими «в десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження... надаються доплати». У свою чергу російські некваліфіковані робітники заполонили новостворювані шахти та заводи промислового Придніпров'я та Донбасу, оскільки селяни-українці воліли освоювати сільськогосподарські землі, хоч би й у інших кінцях світу – в Канаді, на Далекому Сході, в Сибіру та Казахстані.

У тоталітарну радянську епоху цей процес просто був поставлений на «індустріальні рейки» – його масштаб зріс у рази. Тим більше, що саме у 20-х роках минулого століття з'явилася сумнозвісна теорія «боротьби двох культур» в Україні: російської прогресивної пролетарської та української реакційної-дрібнобуржуазної. І тоталітарна імперія ламала карк другій усіма можливими методами. Якщо 1926 року в Радянській Україні (без приєднаних пізніше західних областей) росіян було лише 3,2 млн осіб, а їх співвідношення з українцями становило 1 до 8,7, то напередодні здобуття незалежності (1989) – уже 1 до 3,3. Як бачимо, всього за шість десятиліть ситуація вражаюче змінилася, а в абсолютному вираженні кількість росіян зросла навіть більше, аніж українців (якщо не рахувати приєднані у 1939–1945 роках західні регіони) – на 8,7 млн (з 2,7 до 11,4 млн, або у 4,2 разу). Лише у 1959–1965 роках в Україну іммігрували (майже виключно росіяни) близько 3 млн осіб. Саме внаслідок цього, до речі, населення областей Подніпров’я, Донбасу, Криму, інших південних регіонів України збільшувалося набагато швидше, аніж решти УСРР, як і їхня частка в структурі населення республіки.

Враховуючи, що це здебільшого були молоді люди, які дітей народжували уже тут, то величезну роль відігравав мультиплікаційний ефект, так би мовити, метисування місцевих українців внаслідок укладення етнічно змішаних шлюбів. За наявної ситуації, коли більшість шкіл у обласних центрах та порівнюваних з ними містах навіть Центральної України були переведені на російську мову викладання, попри те що більшість їхніх мешканців під час усіх переписів не просто декларували себе українцями, а називали рідною мовою українську, та абсолютного домінування російської у суспільній сфері, майже усі ці «метиси» ставали російськомовними. А процеси урбанізації, а відтак і субурбанізації, уже здавалося б об'єктивно перемелювали українців і за межами осередків русифікації – у середніх та малих містах і навколишніх селах.

При цьому стрімке поповнення міст україномовним населенням не українізовувало їх, оскільки, вийшовши за межі власної домівки, вони переходили на російську, що тут уже домінувала. Наприклад, соціологічні дослідження серед жителів столиці і в наш час засвідчують величезний розрив між кількістю тих, хто спілкується українською в сім'ї та вдома (+/- 50%) та на роботі й у громадських місцях (+/- 20%). Крім того, у публічному спілкуванні й досі за замовчуванням вживається переважно російська мова. От хоч би такий знайомий більшості приклад: телефонуєте ви вперше до мобільного оператора, заходите до столичного магазину, закладу громадського харчування тощо і чуєте зазвичай щось на кшталт: «Кампанія ... рада прівєтствовать Вас...» І лише за вашого бажання в кращому разі оператор чи обслуговуючий персонал зробить послугу і перейде в Україні на українську.

Зрозуміло, що значна кількість людей із материнською українською мовою, особливо тих вихідців із усе ще україномовних територій, які поступово втягуються у процес урбанізації, реагує так, що «може, їх рідна мова якась не така, гірша чимось», або принаймні чужа в місті, а тому часто переходить на ту мову, яку чує. При цьому, запущений у такий цілком суб'єктивний спосіб процес русифікації для зовнішнього спостерігача може здаватися об'єктивним. Адже, мовляв, що тут дивного, міста ж російськомовні, а тому будь-хто на їх території має адаптовуватися (переходити на російську), а українська – для домашнього вжитку.

Оскільки цей розкручений на всю силу маховик веде до поступового зникнення українців як нації, принаймні на значній частині її території, то саме він і є справжнім об'єктом захисту «борців із насильницькою українізацією».

Термін, здається, добре знайомий. Нині навіть  шкільнийпідручник жваво пояснить вам його сутність: русифікацією, мовляв, єполітика, спрямована на утвердження та зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні або інших країнах за допомогою переходу чи  переводу осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їх ню подальшу асиміляцію. Популярне трактування цього явища веде свій родовід іще від рубежу ХІХ–ХХ століть, коли політичне крило національно-визвольного руху боролося проти різного роду обмежень у царині українського слова й друку. Згодом, уже за радянських часів, це трактування видозмінилося у викривальне бичування культурно-освітньої політики СРСР. Утім, русифікаторство від свого початку стосується не лише «солов'їної мови» та вишиванки.

Економічна русифікація: снаряди замість масла

Здебільшого під русифікацією розуміють насадження й культивування російського, яке має витісняти й нівелювати щось питомо своє, автентичне. Насправді утиски та асиміляція були і є лише частиною русифікаційних заходів. Іншою їхньою функцією є збереження та розвиток тих складових місцевої культури чи соціальних практик, які за визначенням були корисні для метрополії, обіцяючи зміцнювати її вплив на місцях.

Русифікацію традиційно й цілком справедливо ототожнюють із поширенням на Україну політичного впливу Росії, коли після Козацької революції ХVII століття та низки воєн із Польщею й Туреччиною дедалі більше українських теренів потрапляли під владу «білого православного царя». Утім, початки русифікаторства попервах стосувалися зовсім не культурно-освітньої сфери, а радше соціальної та економічної. Ревно обстоюючи позитив, що його буцімто привнесли російські завоювання імперської доби в економічне життя України, казкарі ідеологічного фронту повсякчас наголошували на доступності для України зарубіжних ринків збуту продукції (в першу чергу сільськогосподарської), перетворення Півдня та Лівобережжя на житницю Європи тощо. Гірка правда полягала в тому, що всі ці зміни скоріше сприяли консервації економічного аутсайдерства України, яке намітилося вже у ХVIII столітті, аніж виходу з нього. Не секрет, що «доступ» до західних ринків українських купців відбувався не рентабельно виправданими шляхами, як було ще від часів Середньовіччя, а за російським посередництвом і через контрольовані метрополією транзитні центри. Ідеологія російської зовнішньої торгівлі не мала нічого спільного з філософією вільного обміну, притаманного західному світу й була орієнтована винятково на потреби встановлення економічного, а відтак і політичного панування. Шляхом запровадження поступових обмежень на вивіз стратегічно важливих товарів та спрямування торговельних потоків у власні транзитні пункти Росія швидко встановила цілком нові для українців правила гри, де бізнес міг бути успішним лише для «своїх». У недалекому майбутньому в ньому лишилися переважно ті, хто заручився підтримкою та протекцією впливових вельмож або царських фаворитів.

Іншим гірким плодом стало входження українських виробників до загальноросійського ринку, оспіване багатьма істориками імперської та радянської доби. Сільське господарство в Україні мало орієнтований на експорт характер. Псевдо-патріотів страшенно тішив статус України як годувальниці Європи, при цьому скромно замовчувалося те, що за кордон продавали переважно фуражне збіжжя, яке йшло не до європейських споживачів, а для реекспорту в колонії. Динамічний розвиток цукроваріння в Правобережній Україні, що так пестив містечкове марнославство, теж став таким собі маленьким «економічним дивом», з тим лише застереженням, що умови роботи на цукроварнях були вкрай важкими, а мережа підприємств аж ніяк не вирішувала проблеми безробіття та низького рівня життя. Попри те що Україну вважали мало не столицею європейського цукроваріння, її середньостатистичний мешканець споживав цукру в рік найменше з-поміж інших сусідів по Європі!

Промислове піднесення другої половини XIX століття було чистої води «русскім» проектом, через те що всю інвестиційну сферу контролював уряд, прагнучи використати її не для поліпшення добробуту країни, а заради розбудови стратегічно важливих галузей, орієнтованих на потреби армії та флоту. Бісмарківський принцип «снаряди замість масла» приваблював закордонних інвесторів гарантованим збутом виробленої продукції (гармат, пароплавів, прокату, рейок, вагонів, промислового устаткування), споживачем якого виступала держава. Імперська промислова революція, а згодом радянська індустріалізація сповідували практично однакові економічні пріоритети: переважання видобутку сировини та важкої промисловості над харчовою та легкою. Напередодні Першої світової війни в структурі українського експорту на готову продукцію припадало менш як 20%, решту становили сировина та напівфабрикати.

Неоптимальний розвиток промисловості та сільського господарства, запроектований та стимульований в інтересах меншості суспільства, гальмував розвиток внутрішнього споживання. Відсталість імперської моделі економіки фактично законсервувала застарілі форми харчування та побутової культури українців. Надмірне споживання хліба й злаків, які компенсували брак у раціоні білків та жирів, високий рівень споживання алкоголю, що його неявно стимулювала державна монополія, – усі ці рудименти архаїчного повсякдення успішно пережили імперську цивілізацію, ставши одним з основних кодів цивілізації радянської.

Відсталість сфери комунікацій, про яку ще Гоголь писав, як про хронічну хворобу Росії, стала для України усталеним фактом. Ірраціональне й мляве будівництво доріг, а згодом залізниць, відсталість технологій та розкрадання коштів назавжди стали виразно російським брендом у цій сфері. Транспортні проекти часто перетворювалися на іміджеві ширми, що прикривали справжню безпорадність держави: сцени закладення Транссибірської залізниці, де майбутній імператор Ніколай ІІ з тачкою в руках, увійшли до всіх гімназійних підручників з історії, а за деякий час реінкарнувалися в пропагандистські плакати іншого потьомкінського проекту імперії, тепер уже радянської, – БАМу. Спільними нотками резонують із ними і теперішні інфраструктурні проекти Євро-2012 пострадянської України

Соціальна русифікація: черги замість барикад

Найяскравіший вияв соціальної русифікації – участь українських еліт у розбудові російської та радянської імперій – часто використовується як аргумент на користь близькості цих утворень і їхньої ідеології українському менталітетові. Заради точності відзначимо: «хохли»-будівничі імперії – це не лише Розумовські, Безбородьки, Трощинські та Кочубеї, але й сотні тисяч українських селян та козаків, якими Петербург «обрусения ради» заселяв Кубань, Крим, Східний Сибір і Казахстан. Прикметний факт соціальної політики метрополії: усі регулятивні заходи щодо українського суспільства вона спрямовувала тільки на дві соціальні верстви – дворянство й селян. Перші отримували кар'єрні та матеріальні перспективи на імперській службі, втрачаючи натомість соціально-політичну самодостатність (а згодом і ідентичність), других то батогом, то пряником манили до міфічних селянських «землі й волі». Водночас політика імперського та радянського урядів послідовно ігнорувала й маргіналізувала третій стан – середній клас. Права власності в законодавстві імперій для непривілейованих верств завжди лишалися примарними, а політичні свободи були геть відсутні, що взагалі не давало можливості для розвитку буржуазії як носія принципово іншої громадянської релігії, заснованої на індивідуалізмі, незалежності, відповідальності та підприємливості.

Натомість соціальна русифікація повсякчас дбала про збереження в суспільстві ієрархічної структури. Верхівку традиційно посідали «обрані» та протеговані політичним режимом чиновники й офіцери, до яких могли долучатися інші категорії «слуг народу». В умовах хронічної неефективності управлінського апарату та економіки, ці категорії мали окрім владного впливу ще й додаткові пільги-преференції – від доступу до західних благ цивілізації до якісного лікування та харчових пайків у спецрозподільниках. Решта суспільства поставала аморфною знеособленою масою, головними моральними цінностями якої були безоглядна покірливість та віра в сильну державу (царя, вождя). Соціальні прагнення скеровувалися не на самореалізацію та самовдосконалення, а на пошук шляхів потрапляння до числа «обраних» і відтак оволодіння дарованими їм пільгами. Особиста свобода в колективістських структурах сільської громади або стаханівської бригади завжди була аномалією й викликом традиційним цінностям. Патерналістські орієнтири й очікування завжди мали своїм наслідком пасивність і добру керованість – найцінніший суспільний результат русифікаційних проектів. Саме вони давали можливість метрополії ліпити нові спільноти не тільки на рівні ідентичностей, але й фізичних людських мас – саме так став можливим феномен «радянського народу», популяції якого лишилися практично в усіх колишніх радянських республіках і понині.

Утім, соціальні успіхи русифікації були й лишаються чи не найбільш сумнівними та обмеженими. Причин цьому досить багато – від напрочуд тривкої соціальної пам'яті українців (як-от селян, у яких, як доводять соціальні психологи, інтуїтивна й підсвідома недовіра до влади, спричинена травматичним досвідом голодоморів і колективізації, живе та працює протягом щонайменше 4–5 поколінь) до елементарної незграбності та поверхневості реалізації конкретних заходів. Поклавши чимало часу та коштів на нівеляцію соціальних та етнічних відмінностей поміж «братніми радянськими республіками», небіжчик СРСР, зрештою, зіткнувся наприкінці свого існування з вибухом притлумлених до того «націоналізмів» та відродженням соціально-побутових традицій, які він безуспішно намагався викорінити. Системною вадою русифікації була її неконструктивність. Оглядаючи наслідки русифікації Криму, яка в очах російського суспільства була аналогом цивілізаторства дикунів, російський публіцист Євґєній Марков із невтішною відвертістю зазначав: «Питання про народну вигоду мусить бути вирішене з цілком безсторонньою логічністю й щирістю... Погляньмо справі прямо в очі й, поклавши руку на серце, скажімо відверто, чи справді дали ми кримському татарину краще життя?»

Культурна русифікація: «бідні, бо дурні, а дурні, бо бідні!»

Культурна площина русифікації здається найбільш видимою. Утім, вона набагато ширша й загрозливіша, аніж валуєвська заборона українських друків 1863 року чи то тріумфальна хода російської попси українським телеефіром.

Глобальний результат культурної русифікації – це прищеплення нової системи цінностей і мотивів, передусім у повсякденному житті. Це ті соціальні звички й судження, які промовляють до нас вустами персонажів Сковороди та Нечуя-Левицького: «начальник завжди правий», «не висовуйся», «а мені воно треба?» тощо.

Соціальна байдужість та духовна летаргія насправді страшніші за примітивність смаків, що їх плекає маскульт «русского міра». У цьому сенсі наслідки русифікації зараз даються взнаки навіть там, де замість російської лунає українська, але в лікарнях і судах до людини ставляться залежно від її соціальної «сортності» й товщини гаманця.

Ще одна, так би мовити, цивілізаційна травма, заподіяна русифікацією, – поява в нашому культурному лексиконі понять «провінція» та «столиця». У дорусифікаційну добу культурний ландшафт на знав такого поділу через питомо європейську гомогенність України – великі міста й містечка творили основний економічний та культурний субстрат регіонального життя, у якому освітні центри та потужні торговельні осередки не конче збігалися з адміністративними столицями й осідками можновладців. Переформатування імперської доби натягнуло над країною нову координатну сітку, у якій ця гомогенність швидко зникла разом зі старими осередками культури й економіки (навряд чи хтось зараз упізнає в Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Коропі чи Новгороді-Сіверському колишні «зіркові» міста). Центри ваги перемістилися в значною мірою штучно визначені новою владою осередки, які так і не спромоглися на самодостатній розвиток, а з’ясування можливостей і перспективності стало визначатися не природними здатностями регіону чи місцевості, а властивим імперії ієрархічним поділом між «центром» і «окраїнами». Тож провінційність стала категорією не географічною, а радше сутнісною, якісною.

Імунітет від русифікації

Русифікаційні моделі були і є конче необхідними для збереження цілісності та впливу імперії. Але чи є вони такими всесильними та ефективними? Ахіллесовою п’ятою русифікаторства є тотальна байдужість до будь-якої ідентичності, в основу якої покладено суто громадянські цінності (примат прав особи, індивідуалізм, терпимість, соціальна конструктивність тощо). Через те навіть русифіковані громадяни не завжди уживаються із цінностями та умовами «русского міра», навіть якщо вони є етнічними росіянами. Русифікована модель суспільного й культурного устрою пропонує неефективну державу, матеріальну нестабільність і соціальну пасивність, позбаляючи натомість можливості вибору та перезавантаження суспільного розвитку. Ця неприродна модель поступу є перешкодою для повноцінного розвитку не лише Львова, Коломиї чи Луцька, але рівною мірою й Луганська, Джанкоя чи то Херсона. Русифікація та її новітній римейк совок ніколи не матимуть шансів там, де люди воліють бути громадянами, а не підданими.

Продовження читайте у журналі «Український тиждень» №23(188)