ЗНАЙ СВОЮ ИСТОРИЮ. «Мы расскажем вам о тех днях, стараясь придерживаться правды...»

Часть 3

За 3 с лишним года свободы чеченцы преобразились, и надо отметить немалая заслуга в этом была Джохара Дудаева и его соратников по ОКЧН.

Были разрушены психологические барьеры, которые имперская пропаганда десятилетиями насаждала среди покоренных народов. Дудаев будил у чеченцев историческую память и чувство достоинства. Часто повторяя, что позорно покоряться русским крепостным рабам, у которых нет ни религии, ни чести, ни морали.

Объяснял просто и доходчиво. Дудаев говорил, какие бы названия русский не придумывал для себя: «спецназ», разного рода «береты», «альфа» и далее по алфавиту, это только лишь названия, которые ни на йоту не меняют суть русского – он как был, так и остается тем же самым жалким, безропотным рабом.

Люди поверили в себя, в свои силы и право отстаивать свою религию и свободу, защищать свою землю.

В то время произошел интересный случай, ставший самой обсуждаемой новостью. 5-6 сельских охотников из села Саади-котар наткнулись в лесу на спецгруппу русских кафиров «Скорпион», засланную в Чечню для диверсионной работы.

Сделав предупредительные выстрелы, охотники предложили им сложить оружие. Подумав, что попали в засаду, группа спецназа из 40 человек сдалась сельским охотникам. Спецоружие, которое у них изъяли, доверху заполнило телегу.

«Танки горят как спичечные коробки», - говорил Дудаев. Многие воспринимали это, как шутливое преувеличение, чтобы подбодрить народ перед будущим столкновением.

Однако 26 ноября чеченцы убедились воочию, что танки действительно горят как спички.

Более того они могут разрываться так, что башня оказывается на пятом этаже и станина перелетает на соседнюю площадь. По воле Аллаха, по Его мудрости это бесславное танковое вторжение оппозиции, и ее позорный провал подняло дух чеченцев и их готовность к сражению.

И привело это к тому, что 31 декабря 1994 года народ не испугался и не разбежался при виде танковых колон. Более того, танки превратились в мишени для чеченских гранатометчиков. И впервые за многие десятилетия российские генералы убедились, что вводить танковые колонны в город – большая ошибка. Во всяком случае, вводить танки в Грозный точно было ошибкой.

И все же, говоря «народ не испугался», необходимо сделать уточнения. Народ до последнего момента надеялся, что возможен какой-то мирный исход, какие-то мирные переговоры. Но когда стало известно, что начался штурм Грозного, сердцами большинства людей овладели печаль и страх.

Даже многие из тех, кто приобрел оружие и готовился выйти на джихад, сидели у себя в селах, прислушиваясь к грохоту канонады. А грохот этот был слышен и в отдаленных селах Чечни.

И только, когда на следующий день по местному телевидению выступил Джохар Дудаев, и была показана сгоревшая российская бронетехника и трупы агрессоров, люди воспрянули духом. Значит, идет сопротивление, значит, идет сражение! И в Грозный начали подтягиваться добровольцы, группами и отрядами из разных сел.

Три первых барьера страха.

Все прибывающие в Грозный тогда скапливались на площади «Минутка» в южной части города. Здесь уже реально ощущался запах войны, так как в близлежащих жилых комплексах, хотя и изредка, но долетали танковые снаряды. Но вся основная канонада доносилась из центра города. Большинство было без оружия. У некоторых были лимонки, у некоторых охотничьи ружья. Вооруженных автоматами и гранатометами было мало.

Прибытие в город, можно было оценить, как преодоление 1-го барьера страха. Но подвигнуть людей пойти в центр города, где шла битва, было трудно. Масхадов присылал своих помощников, чтобы призвать собравшихся прийти в главный штаб.

Представитель Масхадова обращался к группам ополченцев и затем направлялся с теми, кто решился на сражение, в центр города. Главная улица, по которой шли к центру, обстреливалась минометами. По пути часть добровольцев отставали и незаметно сворачивали в проулки и подъезды. Так что, пока доходили к мосту через Сунжу были случае, когда от группы оставалось 5-7 человек, и их можно было причислить к тем, которые преодолели 2-й барьер страха.

Оставалось пройти мост, чтобы попасть на площадь, где справа стояло здание совета министров (совмин) и слева на другой стороне площади президентский дворец, где и находился главный штаб.

Мост, который называли «совминовский», простреливался из БМП и крупнокалиберных пулеметов со стороны республиканской библиотеки. И тот, кто решался пройти через него, преодолевал 3-й барьер страха.

Перед мостом, прячась за стенами ближайших домов, скапливалось по нескольку десятков человек. Изредка, кто-то их них, прочитав молитву, срывался с места и, пригибаясь, пробегал через мост. Но многие не решалось на это, и продолжали стоять, прижимаясь к стенам домов.

Один раз туда подошел Шамиль Басаев. Он стал на середину моста, повернулся к ополченцам, развел руками и громко позвал: «Посмотрите на меня,… видите, я стою,… видите, со мной ничего не случилось,… давайте братья, вперед! Идите за мной!». Часть добровольцев прислушалась к Шамилю и перебежала по мосту.

Того, кто преодолев себя попадал на позиции, ждал уже другой уровень испытаний. Здесь враги били по позициям прямой наводкой из танков, БМП, гаубиц, накрывали подступы минометным огнем. И, естественно не все это выдерживали… и искали причины покинуть позиции.

Некоторые снимались из-за легкого ранения. Другие, присоединялись к группе, которая вывозила шахида домой, и число сопровождающих иногда превышало 7 человек. Тем самым позиция практически оголялась. Третьи уходили без причины.

Но были и такие, которые показывали чудеса храбрости и дерзости. Они громили бронетехнику врага, в упор расстреливали его пехоту, минировали подступы к позициям, делали вылазки в поисках вражеских групп.

Как правило, таких бывает мало. Но достаточно для того, чтобы своим примером разбудить решительность и стойкость у окружающих. Через короткое время молодежь обретала уверенность в своих действиях и быстро училась азам войны. И уже через пару недель боев число участников обороны увеличилось, а в народе ожила и утвердилась ответственность за общее дело.

Была еще одна категория участников джихада. Они были спокойные, неприметные, мало говорили, никогда не покидали позиции и выполняли возложенные на них поручения. Односельчане удивлялись, когда они становились шахидами или с ранениями попадали домой. Удивлялись, потому что никто не думал, что они способны выйти на войну. Но теперь люди смотрели на них другими глазами.

Среди сил сопротивления дерзкие и храбрые исчислялись сотнями, нерешительные и слабые тысячами. В самом центре города, оборону на подступах к президентскому дворцу держали не более 100 муджахидов. И это не выдумка. Этот факт подтвердят те из участников городских боев, кто еще до сих пор жив.

100 воинов против двух русских дивизий. Даже если эти дивизии в условиях города не могли развернуться в полную силу, такая диспропорция в соотношение противоборствующих сил поражала.

Описывая те дни, мы старались не отклоняться от реальной картины и старались передать дух того времени. И теперь читатель сам может сделать определенные выводы. И все равно, чтобы объяснить фиаско блиц штурма обыденное мышление будет подтасовывать «данные уравнения».

Мы уже говорили об этом. К примеру, уменьшить силу российской армии, преувеличить несогласованность действий генералов, оторванность передовых подразделений от вторых эшелонов, отсутствие хорошей связи и так далее. Одновременно можно преувеличивать стратегический потенциал чеченского сопротивления.

Во все времена отдавали дань уважения стойкости и храбрости воинов. И такие факты имели место у сил обороны Грозного, что зафиксировали многочисленные иностранные журналисты. Но все же и этим не объяснить провал штурма.

Единственное правильное объяснение тех событий только в одном – провал этого штурма был ПРЕДОПРЕДЕЛЕН.

Даже если бы российские генералы бросили бы на штурм еще больше живой силы, еще больше техники, результат был бы тот же – российские войска завязли бы в Грозном на те же 54 дня и понесли бы те же потери.

Что касается чеченцев, которые вышли на джихад против неверных, им достаточно было ПРОСТО ЗАЙТИ В ГОРОД. Просто зайти в город с любым оружием, которое у них было под рукой…. Главное было зайти,.., зайти даже без оружия.

Потому что у чеченцев было на то время САМОЕ МОЩНОЕ ОРУЖИЕ В МИРЕ – дуа всего мусульманского мира за своих братьев в Чечне.

Российские войска несли чудовищные потери, - потери, которые они скрывают и будут скрывать, пока не сгинет кремлевский режим. Позиции и дислокации российских подразделений периодически накрывались шквальным огнем из каких-то крупных орудий. И все эти случаи относили за счет ошибок и несогласованности российских войск, «накрывали огнем своих».

На войне такое случается. Но таких случаев было очень много, а так часто военные ошибаться не могут, даже если это российские генералы.

Один из участников и свидетелей тех событий рассказывал. Его захватили в разрушенном доме и повели на территорию бывшей республиканской больницы, чтобы затем этапировать в Моздок на так называемый фильтропункт.

Во дворе больницы заставили обхватить столб руками и надели наручники. Находилось там около 50 солдат, которые расположились обедать. Вдруг начался беспрерывный обстрел двора, напоминающий минометный. Все снаряды ложились точно в пределах двора.

Большинство было убито, не спасали никакие канавки, никакие укрытия. Осталось в живых чуть больше десяти солдат. Раненных не было. «Меня не коснулся ни один осколок, хотя я был на открытом пространстве».

И еще один важный момент о котором знают все жители Чечни. С первого же дня штурма Грозный накрыло странное темно-синее облако, которое создавало серьезные проблемы для русских самолетов. В то же время вокруг Грозного лежал снег, и было солнечно целый месяц.

Но когда входили в черту города, было ощущение, что наступили вечерние сумерки. Это облако над Грозным держалось 54 дня и исчезло после того, когда последняя группа муджахидов вышла из города.

Бои в Грозном стихли, но война не закончилась….

Шамсуддин Нашхоев, участник войны
Кавказ-Центр
http://www.kavkazcenter.com/russ/content/2016/12/03/113741/znaj-svoyu-istoriyu--my-rasskazhem-vam-o-tekh-dnyakh-starayas-priderzhivatsya-pravdy---.shtml

Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.

Режисером картини став Тарас Химич, який раніше знімав документальні фільми та історичні хроніки.

В Україні стартує інформкампанія про УПА з метою розвіяння міфів пропаганди

08 Лютий 2017



Володимир В’ятрович

Директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович заявляє, що сьогодні в Україні стартує інформаційна кампанія «УПА. Відповідь нескореного народу».

За його словами, протягом 2017 року відбудеться низка заходів, які мають на меті популяризувати знання про історію УПА та розвіяти міфи радянської пропаганди навколо цієї структури.

В’ятрович, який став одним із ініціаторів інформаційної кампанії, стверджує, що хоч відбулося політичне визнання УПА, та досі не вщухає активна дискусія навколо її ролі в історії України.

«За останні роки зросла кількість тих, хто підтримує УПА на законодавчому рівні. УПА підтримують у тих регіонах, де й досі живі свідки та учасники її діяльності. У центральній, східній та південній Україні й досі діють сформовані радянською пропагандою стереотипи про УПА. Одним із ключових таких міфів є колабораціонізм УПА. Тому, перш за все, ми намагатимемося поширити інформацію про боротьбу УПА з нацистськими окупантами», – сказав В’ятрович.

Серед запланованих заходів – дві виставки про українські антинацистський та антикомуністичний спротиви.

За словами В’ятровича, Інститут також підготував новий законопроект про реабілітацію жертв політичних репресій.

Водночас Державне агентство України з питань кіно готує свої проекти для інформаційної кампанії про УПА – низку фільмів мають демонструвати на пересувному кінофестивалі у різних містах України.

У квітні 2015 року Верховна Рада ухвалила закон про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті. Відповідно до закону, борцями за незалежність України у XX столітті визнаються особи, які брали участь, зокрема, в Українській повстанській армії (УПА).
http://www.radiosvoboda.org/a/news/28298452.html

           Отже, чому вугілля? Тому що це просто. Тому, що його достатньо.
           З прадавніх часів вугілля використовують як енергетичну і енерго-технологічну сировину. Про вугілля повідомляють античні, давньо-римські, давньо-китайські джерела.
           Досить рано людство навчилося з допомогою вугілля виконувати роботу. Перший випадок розумного застосування вугілля і пари в механіці описано в 1545 р. в Іспанії, коли капітан флоту Бласко де Ґарай сконструював машину, за допомогою якої приводив в рух бічні гребні колеса корабля. За наказом короля Карла V машина вперше була випробувана в Барселонській гавані при перевезенні 4000 центнерів вантажу кораблем на три морські милі за дві години. Винахідник був винагороджений, але машина залишилася без застосування і була забута.
          Зоряний час вугілля і пари почався за Нової історії, коли новонароджена промисловість вимагала більше і більше енергії для свого росту. А надавали енергію в ті часи в основному водяні колеса. І якщо текстильну фабрику ще можна побудувати на березі ріки, то поклади руди чи вугілля мають розроблятися в місцях залягання. На копальнях, віддалених від річок, могли використовувати тільки силу тварин. Власник однієї англійської копальні у 1702 році для приведення в дію насосів, які відкачували воду, був вимушений тримати 500 коней. А таке підсобне господарство рудокопу мати було не дуже цікаво.
         Тож промисловість для свого розвитку конче потребувала потужний двигун нового типу, який дозволяв би створювати виробництво і видобуток в будь-якому місці. І першим поштовхом до створення нових двигунів, не прив'язаних до рік, стала саме потреба в насосах і підйомниках в металургії і гірничій справі. Відгукуючись на цю потребу, технічний геній людства ніби з рогу достатку став "випльовувати" з кожним  разом все кращі шедеври з металу, вогню та пари. Атмосферні машини Севері (1698 р.), Ньюкомена-Коулі (1710),  Ползунова (1766), парова машина Ватта (1774 р.)... Зрозуміло, парову машину спробували помістити спочатку на корабель - пароплав "Клермонт" Фултона (1807), -  а згодом і на візок: локомотив "Паффі Біллі" (1813), паротяги Стефенсона (1815-25), Черепанових (1834).
         У 1769 році Ватт запатентував паровий двигун з окремим конденсатором, пізніше - застосування в двигуні пари з тиском, вищим за атмосферний, що значно знижувало витрати палива. Саме в машині Ватта було закладено основні принципи будови і роботи поршньової парової машини надмірного тиску (0,2–0,3 МПа). Вона стала вироком останньому водяному колесу. Згодом, починаючи з Вольфа в Англії, розроблялися схеми багатократного розширення пари послідовно в 2, 3 і навіть у 4 прийоми, коли пара переходила з циліндра високого тиску (ЦВТ) у наступні циліндри з остаточним тиском (ЦСТ, ЦНТ). Однак, після Ватта більше ніхто нічого істотного не міг додати у частині принципу дії двигуна, тож приблизно з 1790-х, вдосконалення йшли переважно в напрямі підвищення робочого тиску і температури водяної пари двигунів. Якщо перші атмосферні машини Севері потребували більше 25 кг вугілля на 1 кінську силу своєї потужності, то через 150 років паросилові установки, що випускалися промисловістю США, затрачали вже 3 кг вугілля на 1 к. с. Тож рушій прогресу на найближчі 100 років було чітко визначено. Ним стало старе і знайоме вугілля.


          З першим пуском серійного виробництва електричних двигунів у 1850-60-х роках, винайденням перших телеграфу і телефону людство все більше смакувало принадами електричної енергії. А з винайденням у 1870-х лампи розжарювання просто бог звелів завести електрику у кожну оселю. І коли людство зрозуміло, що для величезних перспектив, що раптом йому відкрилися, можливостей тогочасних гальванічних батарей йому буде замало, знов технічна думка в особі Густава Лаваля і Чарлза Парсонса підказала оптимальне вирішення проблеми. Ним у 1870-х роках стали перші прототипи сучасної парової турбіни, яка призначалась для роботи разом з електричним генератором для добування електроенергії.

              Мінеральне паливо спалюється в котлі. Виділена при цьому теплова енергія акумулюється робочим середовищем – водою, яка після поглинання певної кількості тепла перетворюється на стиснену і перегріту ("гостру" чи "свіжу" - це вже залежно від сленгу різних енергетиків) водяну пару. Остання під тиском подається на лопатки турбіни, змушуючи обертатися ротор турбіни, що напряму з'єднаний з валом електрогенератора.
             Температура Т та тиск Р "гострої" пари є базовими параметрами енергогенеруючого устаткування теплових електростанцій.
             Такою була динамо-машина, встановлена містером Едісоном на Pearl-Street в Нью-Йорку у 1882 р.


          А таким є машинний зал сучасної електростанції, відкритої в Німеччині в 2015 році.


              Під декоративним кожухом багатосоттонне нагромадження корпусів, валів, коліс, труб… Що спільного? І в 1882, і в 2015 в таких енергоблоках ми спалюємо вугілля. З року в рік спалюємо все більше. Мені подобається ілюстрація з однієї брошури вчених Уппсальського університету (Швеція) і ці числа звідти ж. Так, пані, панове, це далеко не гігант, це європейський середнячок, Швеція, кінець 1980-х!!!
             

              Ще є інформаційний ресурс, що дозволяє просто шкірою відчути швидкість і масштаби видобування викопного палива у світі. Як тільки Ви увійшли на сторінку, вмикаються лічильники, що відраховують кількість добутого вугілля, нафти і газу з моменту Вашого входу. Можна дізнатися також, скільки добуто цих копалин з моменту Вашого народження.
              А різниця за майже 200 років? Різниця в тому, на скільки розумніше з часом ми спалюємо це вугілля.
              В історії розробки ТЕС має місце постійне збільшення одиничної потужності та зростання параметрів робочої пари для кожного наступного покоління енергоблоків. На межі 19 і 20 століть звична потужність турбін була 300...400 кВт; великими вважалися турбіни на 1000 кВт (1 МВт). А вже в 1950-х була подолана межа 1000 МВт. І мотив тут зовсім не американський чи радянський гігантизм, а суто економічний аспект.
           Ось як виглядав типовий початок науково-технічних звітів, які тисячами "народжували" радянські науково-дослідні інститути з вивчення
проблем енергетики і супутніх технічних галузей


           Для устаткування попереднього покоління, спроектованого до 80-х рр. 20 ст., були досягнуті параметри "гострої" пари Т = 540-580 °С; Р = 16-25 МПа. При цьому коефіцієнт корисної дії (ККД) енергоблоків становив 35-40 %. Тривала міцність низьколегованих перлітних сталей з вмістом хрому до 3 %, з яких виготовлялися турбо- та котлоагрегати, трубні системи, перепускна та регулювальна апаратура,  була достатньою для забезпечення вищевказаних параметрів. А далі зась. Для роботи при Т > 580 °С; Р > 25 МПа мусили виготовляти енергоблоки вже з більш жароміцних матеріалів, відомих на той час. Це мартенситно-феритні сталі з вмістом Сr 11-13 %, аустенітні хромо-нікелеві сталі, сплави з високим вмістом нікелю. Але спроби розробки устаткування з надкритичними параметрами пари тоді не були численними через недоліки та обмеження, пов'язані з цими матеріалами та їх зварними з'єднаннями.
            Подальше зростання параметрів пари стало можливим тільки після 80-х із розробкою складнолегованих мартенситних сталей з вмістом Сr 8-10 %:  Р91 (США, 1980 рiк), NF616 (Японія, 1985) та Е911 (Європейський союз, 1990). Ці сталі мають вищий комплекс характеристик міцності та пластичності при кімнатній та високій температурах, ніж будь-які перлітні сталі та більшість мартенсито-феритних сталей. Їх вартість нижча, ніж в аустенітних сталей. За технологічністю у виготовленні вони переважають мартенситно-феритні сталі. Тому на основі чисто мартенситних сталей з 8-10 % Сr стало можливим проектування та масове промислове впровадження енергогенеруючого устаткування нового покоління з параметрами "гострої" пари Т = 590-620 °С; Р = 26-31 МПа, що триває і нині. Таке підвищення параметрів пари обумовлює зростання ККД енергоблоків нового покоління до 41-44 %.
             Ось все вищесказане - історія зростання робочих параметрів ТЕС, коротко і в графічній формі, на прикладі японських електростанцій.

 
              В цій царині кожне підвищення параметрів на 10-20 °С чи на 2-3 МПа - вже свято. Подекуди при визначенні майбутнього покоління блоків фігурують такі перспективні числа робочих параметрів Т до 720 °С; Р до 37 МПа. Щоб представити це наочніше, скажу, що сталь при нагріві до 720 °С світиться яскравомалиновим кольором. Але при цьому вона не м'яка, як пластилін, а має певний рівень міцності достатній, щоб тримати всі ті неймовірні тиски та температури мініатюрного керованого пекла в нутрощах енергоблоку. Зараз це мрія. Але й зараз же ось яка реальність: "постіндустріальна" Європа морщить чоло, роздуває щоки і відсапується, бо намагається вичавити все, що можна, з таких банальних матеріалів як сплави заліза. І поступово наближається до тих меж!                
            Розробляються нові типи сталей з нетрадиційними механізмами зміцнення металевої матриці при високих температурах (інтерметаліди, карбонітридна z-фаза замість традиційних карбідів). Вже можна ставити під сумнів і коректність терміну "сталь" для матеріалів, в яких вміст вуглецю становить 0,002 % і менше. Всі хочуть мати справу з матеріалом мартенситного класу, а не з геморною нержавійкою чи наддорогим "високим нікелем". Хід робіт цього напряму контролюється на вищому урядовому рівні відповідними єврокомісарами. Для чого? Бо досягнення отих меж обіцяє загнати ККД вугільних енергоблоків за відмітку 50 %. А кожен подібний стрибок ККД це деяке зменшення затраченого палива та викидів в атмосферу на одиницю отриманої потужності ТЕС. Так-так, невеличке зменшення отих гір, що покривають вежу Ейфеля, і хмар над ними.
             Мабуть зайве говорити, що над тим самим працюють у поті чола і США, і Японія. Останні років із 10 в цій царині досить активний і Китай.
                 Отож, пані-панове, з 18 століття і дотепер ми безпросвітно сидимо у добі вугілля й пари. Знову ж таки всезнаюча статистика десь у 2000 р. вияснила, що за всю попередню людську історію добуто тільки 2-3 % від запасів вугілля, розвіданих на той момент. Все в природі йде легкими шляхами і уникає важких шляхів. А вугілля порівняно легко добувати. Воно є досить рівномірно по регіонах і континентах. Ось людство і вчепилося за нього, як дідько за грішну душу.

 Таємниці історії України: огляд спецхранів ФСБ.


Віктор Тригуб
Редактор журналу "Музеї України"
18:01 26.12.2016

В архіви Санкт-Петербургу, Москви, Новосибірська, Чити вивезли вагони рукописів, книг, літописів, церковних книг, козацьких універсалів, листів, реєстрів

Першоджерела української історії щільно закриті у чорних ящиках малоросійських спецхранів КДБ-ФСБ, що дісталися від царської охранки. Їх ніхто не відкривав. І не збирається. Але, адреси відомі: Москва, Пітер, Новосибірськ, Чита.

Нам довелося витратити десять років, аби дослідити розгалужену систему секретних спецхранів у музеях і архівах РФ, якими і досі опікується ФСБ. Все українське під грифом «Совершенно секретно!», накази про що підписував особисто Сталін. Наші історики нічого не знають про ті сховища скарбів. І це не дивує.

Отож, короткий огляд найсекретніших спецхранів ФСБ.

Спецхран КДБ СРСР №9, що перебуває під контролем ФСБ в славнозвісному Ермітажі. Ми засвітили це місце під час розшуків шаблі Мазепи. Росіяни взагалі не визнавали, що у них є такий відділ, офіційно заявляли про повну відсутність українських колекцій. Потім почали вимагати секретні інвентарні номери, які, до речі, ми їм повідомили. Лише тоді дозволили київській журналістці приїхати і сфотографувати шаблю Мазепи, яка виявилася копією. Оригінал - у іншому спецхрані. Крім шаблі, там є чимало особистих речей Мазепи, наприклад, його парадна шапка. І головний убір Богдана Хмельницького. Ми змогли опублікувати фото морського козацького прапора Січі. Було там 234 нерозпакованих скринь «Мазепинского дела», опломбованого грізними стрічками «Не открывать до особого высочайшего повеления!». Не смійтеся – досі не відкрили, а після наших публікацій оббили фанерою, написали «ЯД!» і переховали. Знаємо, куди перевезли. Російські журналісти мало не на кожній прес-конференції питають гендиректора Ермітажу Михайла Піотровського про той спецхран і шаблю Мазепи, що викликає у нього публічну істерику і «неконструктивну» критику нашого журналу.
Все, що не знищили і не вивезли з Києва петлюрівці, потрапило до Москви. В спецхран!

Оригінал шаблі Мазепи, скарби київських князів, викрадених російськими самозванцями з Києва, зокрема легендарний перстень Ярослава Мудрого, який знайшла донька Генсека Брежнєва, Галина, у найсекретнішому спецхрані імперії - в Адміралтействі. Деякі інвентарні номери ми знаємо. Можливо, ризикнемо дати кілька фото. Там, під лазерною сигналізацією - і десятки портретів гетьмана Мазепи, створених тодішніми малярами на вимогу охранки. Про Адміралтейство росіяни мовчать глухо. А даремно!

Всі архівні документи, як і так званий Архів Скоропадського, які були захоплені чекістами, зберігалися в Одесі, Києві. Потім їх перевезли у спеціальне сховище до Чити. Потім – Ленінград. Якийсь час вони лежали у цікавих підвалах Адміралтейства. Після першої згадки про це сховище, ми трохи розпитали людей про цей унікальний витвір інженерного мистецтва. Виявляється, підвали не можуть бути затопленими! Стіни укріплені і обшиті свинцевими плитами. В тих підвалах і досі зберігається чимало цікавого. Наприклад, діаманти і рубіни київських князів, які комуністи виколупували з корон і прикрас для продажу за кордон, посередником у якому виступав Арманд Хаммер.

З 1973 року збірні документи, які отримали назву «Архів Скоропадського», перевезли до Ермітажу. Де вони, нерозібрані, і досі чекають дослідників з України.

Ми знаємо, що у Історичному музеї Росії - той, один з корпусів якого знаходиться на Красній площі - зберігається найбільша у світі колекція документів, нагород, грошей, зброї часів Української Народної республіки. Доступу майже нема. Інформація відсутня.

Красна площа, Москва. Державний історичний музей. Спецхран КДБ СРСР з документами і експонатами часів Громадянської війни. Там і Врангель, і Колчак, і Денікін. Біла гвардія. Про них пишуть, досліджують, виставляють. Поруч – стелажі часів Української Народної Республіки, Гетьманат, Директорія, Махно, Зелений, Григор`єв. Все секретно.

Найбільша у світі колекція поштових марок, грошей, нагород, документів. Все, що не знищили і не вивезли з Києва петлюрівці, потрапило до Москви. В спецхран! Найбільшої шкоди українській історії та архівній справі завдали таємничі візити Столипіна до Києва на початку ХХ століття. Саме тоді, охранка, за наказом царя, почала вишукувати всі архіви запорожців. Причетним до того був і Столипін, який вивіз чимало документів до Москви. Потім частина з них, потрапила до Гохрану Новосибірська, де лежить і понині. Щось знову опинилося в Ермітажі.

Особливо дратувало російських царів все, що було пов`язане з Запорізьким козацтвом, Київською Руссю. В архіви Санкт-Петербургу, Москви, Новосибірська, Чити вивезли вагони рукописів, книг, літописів, церковних книг, козацьких універсалів, листів, реєстрів.

Майже все збереглося. Так і лежить у тих скринях нерозпаковане.

Потім до справи долучилося НК-ОДПУ-НКВД-КДБ. Ці дібралися до обласних і міських архівів, музеїв. Масовим це явище стало наприкінці 60-х - початку 70-х років ХХ століття. З музеїв експонати вилучалися "на реставрацію". Збереглося чимало актів, договорів про тимчасову передачу реліквій українського народу музеям Росії. У нас забрали, і там не виставляють. Все в запасниках!

Майже впевнено можна говорити про якусь потужну колекцію гетьмана Івана Мазепи. Дуже старовинні речі з Візантії, книги, прикраси Київських князів, документи, що потрапили до зібрання Мазепи, лежали у надійному місці в Софії Київській. Вивезли.

До росіян потрапили чисельні прикраси Київських князів, документи (і пергамент, і Берестяні грамоти, які, на жаль, розсипалися, залишивши по собі лише свинцеві печатки з княжими символами).

Чимало документів вціліли - листування Ярослава та інших князів з Новгородом.

Існує публікація М. Розова про книги Ярослава, що лежать в бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. Знову Пітер! Як вони там опинилися? Нині ми дуже цікавимося секретним спецхраном ФСБ №21 у Кронштадті.

А ось ще один слід – Гатчина: 5 червня 1775 року російські війська, що захопили останню, Нову Січ, спакували і вивезли до Петербургу клейноди, прапори, гармати і архів запорозької військової канцелярії!

Прапори і гармати розпорошені кількома російськими музеями. А от за архівом ми тихенько ганялися кілька років.

Росіяни називають його «Архівом Калнишевського». Він спокійно зберігається в секретному спецхрані Центрального військово-морського архіву Міністерства оборони РФ. 188300, Ленінградська область, м. Гатчина, Червоноармійський проспект, 2.

Офіційно цього спецхрану не існує. Про нього знає дуже обмежене число людей з суворими допусками. Зрозуміло, російські військові моряки абсолютно не цікавляться документами Архіву Запорозької канцелярії, листами Калнишевського, наказами, звітами, хроніками. Але в українських істориків від самого вигляду тих паперів починають тремтіти руки. Поки що, ми не маємо детального опису архіву, але знаємо, що він у прекрасному стані, з ним ніхто не працює.

У тому ж спецхрані зберігається чимало документів з особистого архіву гетьмана Мазепи, захопленого росіянами після Полтавської битви. Теж не вивчений, не опублікований.

Нині прорватися українцям до згаданих спецхранів неможливо. Трохи зачекаємо
http://nv.ua/ukr/opinion/trygub/ogljad-spetshraniv-fsb-tajemnitsi-istoriji-ukrajini-364447.html

Діалог:
– Так, значить, українці віддали московитам мову Русі, склали словники. А вони ж нам що?
– Як що? Та ми ж отримали букет кримінальних неологізмів і блямовне покоління пивососів, запрограмоване на злочинність. Дивись…
10 листопада 1917 р. утворився "Московский уголовный сыск" (МУС), у петлицях «сискарів» було зображення лягавого пса, що біжить. Звідси назва «лягавий».
МУС мав «отдел розыска», звідси абревіатура МУСОР – "Московский уголовный сыск отдел розыска".
5 жовтня 1918 р. у Москві при головному управлінні НКВС створено органи карного розшуку – "Московский уголовный розыск" (МУР). Тоді ж у Пітері з’явилися ГОПи – «городские общежития пролетариата», звідси слово – «гопник». До речі, пітерці розпізнавали гопників за червоними шкарпетками.
У часи сталінізму виникло й слово зек. Це не складне слово часів БАМу – «забайкальський комсомолець». Слово виникло за часів будівництва Біломорканалу. Абревіатура «ЗК» походить від офіційної назви рос. "заключенный каналоармеец".
– Ти диви, і правда. А чому ти кажеш про блямовний генофонд пивососів, запрограмованих на злочинність.
– Дивись… За часів козацтва у Запоріжжі панувала одна мова (матюччя не існувало!), одна культура і були відсутні міста (урбанізація). У 70 селищах та 1600 зимівниках регіону проживали 72 000 чоловік. У 1780-81 рр. війська московитів спалили всі зимівники. А тепер згадай, хто будував москалям Запоріжжя (тоді Олександрівськ)?
– Ясно хто – «бєглиє і каторжниє». Вони жили у форштадті, там, де зараз Анголенко.
– Ці московські в’язні стали генофондом на козацькій землі. А згадай, скільки мешканців мало місто у 1917 р. – 24 тисячі -- близько 34% українців, росіян близько 30%, євреїв – 20%, поляків – 6 %, мешкали також німці, хорвати, білоруси, литовці). Жодної української школи, церкви, газети в природі не існувало.
–- А тепер подумай, з чого починалося будівництво "щасливого" соціалістичного Запоріжжя?
1. Із заснування двох найперших у СРСР концтаборів: біля підніжжя майбутнього Дніпрогесу на Павло-Кічкасі та в районі вокзалу Запоріжжя-ІІ. Доречі, перед самим приходом німців у 1941 році, Дніпрогес, по ропорядженню з Кремля, було підірвано і у тому потопі потонули більше 50 тисяч людей. Мабуть потоп входив у загальний план по знищенню українців бо підірвали без попередження.
2. Проведено зачистку від національно свідомих українців. Всього за довоєнний період понад 400 тисяч мешканців області було репресовано ( кожний третій!). Подібна зачистка була по всій Україні.
3. Комуністи провели голодомор. У Запорізькій області вимерло до 25% населення (кожний четвертий!), землі, хати козацьких нащадків, "червона комуністична епідемія" звільнила для переселенців.
Потім почали прибувати поїзди із робочим матеріалом. Це були зеки з усього Союзу (засуджені за вбивства, без освіти). Політичних, людей із освітою і близько не допускали до будівництва.
Населення пережило два голодомори, знищення майже всіх кобзарів та багатьох священиків, а також ліквідацію «ворогів народу». Поповнювалося населення Запоріжжя переселенцями і у 1939 році складало 266 тисяч осіб. Так оті неписьменні кримінальники стали "корінними" запоріжцями.
–- Саме так, чоловіче... Війна знову забрала кращих. 24 травня 1945 року Сталін сказав, що російський народ є найвидатнішою нацією із усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. А насправді Росія потопила у крові не один народ. Куди встромляє руку Росія, там горе і розруха.
На відбудову Запоріжжя було прислано ще більше зеків, представників нації, яку Сталін назвав “керівною силою Радянського Союзу”. Розповсюджувався міф про зверхність росіян і відсталість "тупих" українців. Наступні 10 років після війни показали печерність і відсталість мислення російського керівництва, а не зверхність -- нездатність, невміння відбудовувати країну, голод, репресії, депортації -- ось характерні дії здійснених "совєтамі".
Населення Запоріжжя зростало поступово, було 450 тисяч осіб на 1949 рік, у 1976 році – 758 тисяч осіб, у 1981 році – 812 тисяч осіб. Щороку на заводи регіону присилали зеків-“хіміків”, які згодом ставали місцевим населенням, за 50 повоєнних років понад 150 тисяч “хіміків” стали генофондом Запоріжжя.
Хронічний стан страху, брак довіри до людей за умов існування армії донощиків, відсутність елементарного відчуття безпеки породили покоління емоційно паралізованих і психічно неповноцінних людей, а страх жертви у свою чергу провокував агресію хижака. Західні туристи акцентували увагу якраз на недоброзичливості радянських людей.
--- На зміну еліті – носію національної істини і захиснику культурних цінностей, прийшла псевдоінтелігенція, яка мало різнилася від ленінського пролетаріату з убогими цінностями. Вона мала психологію рабського послуху, колоніальне мислення, колоніальну свідомість. Переможно крокувала вихолощена від гідності людина. Ось це принесла нам "совєтізація" від народу, який не належав до слов'ян.
--- Подібне відбувалося і у Донецьку, Кривому Розі, і у багатьох інших містах. Як відомо, у Сталіна і Жукова був намір переселити всіх українців у Сибір, але щось завадило. Не вдалося переселити, так Сталін влаштував геноцид, а нащадки сталінізму з ординським менталітетом і зовсім пішли війною на Україну, як колись, у середні віки, нападали хазари з тієї ж території і яких розбив Київський княь Святослав.

"...Схоже безсилля було притаманне й сенаторам, котрі, споглядаючи у 1764 р. російські війська під Варшавою, спромоглися лише на сподівання, що, "побачивши утиски вільного народу, ціла Європа... не заплющить очей і не пожалкує коштів на порятунок нашої вітчизни"

Шаховий Львів
(продовження)

Міцний горішок для Рубінштейна

Довершені архітектурні споруди Львова сьогодні тішать нас вкарбованими в свої мури промовистими картинками з минувшини містян. Будинок Львівської наукової бібліотеки, що на проспекті Шевченка, збудований у 1876 році для міського казино. Це був популярний розважальний заклад, де, зокрема, відбувалися й традиційні сезонні бали. Артисти, літератори, митці мали тут своє коло прихильників. Окрім гри в шахи і карти, влаштовували різні забави. У будні інтелігентної зовнішності львів’яни могли зайти з вулиці та почитати газети й журнали. Цікаво, що до читальні та до кабінету для гри в шахи чи карти мали доступ лише чоловіки — члени клубу казино. Натомість лекції, літературні вечори, концерти чи вистави театрів були відкриті для широкої публіки. 1880 року саме тут приймали у Львові цісаря Франца Йосифа. У нинішньому читальному залі, де проходив знаменитий сеанс шахової гри зі всесвітньо відомим Акібою Рубінштейном, збереглося фото, яке показав директор бібліотеки Іван Сварник.

— Переглядаючи львівські газети, — розповів Іван Яремко, — я багато довідався про перебування навесні 1931 року у Львові двох світової слави персон на одне прізвище: піаніст Артур Рубінштейн і шахіст Акіба Рубін­штейн. Преса писала про Акібу Рубін­штейна, що він був одним із найсильніших шахістів початку ХХ століття, претендував на звання чемпіона світу, перемагав у найбільших турнірах. Був лідером збірної Польщі, що стала переможцем першої Всесвітньої шахової олімпіади 1930 року та здобула срібло на наступній олімпіаді 1931 року. Але стан його здоров’я погіршувався і не дозволяв гросмейстерові й далі виступати успішно. Він походив із великої бідної єврейської сім’ї і провів життя шахового професіонала, тож Федерація шахів Польщі оголосила своєрідну акцію «СОС» і запропонувала спосіб збирання коштів для Рубінштейна. Гросмейстер об’їхав 15 міст, у тому числі Львів і Тернопіль, де виступав із сеансами одночасної гри проти місцевих шахістів. Ажіотаж був неабиякий, шахісти пхалися один поперед другого, щоб зустрітися з легендою світових шахів і, звісно, не шкодували коштів. Організаторам було непросто відібрати учасників сеансу, а такими у Львові назвали 31 шахіста, й з-поміж них були і кращі українці — Стефан Попель, Ярослав Шевчик, Слободян, Федюк, з Дрогобича приїхав чемпіон міста Кашуба.

Сеанс одночасної гри у Львові відвідали місцеві достойники — воєвода і староста, які разом із гостем довго перебували посередині кола учасників сеансу, що не був для маестро вдалим: здобувши вісім перемог, він стільки ж програв і зробив 15 нічиїх. Зокрема, у нього виграв Шевчик, поступився Кашуба, а Попель, Слободян і Федюк досягли нічиєї.

Після зустрічі, що тривала майже вісім годин (з 19.30 до третьої ночі) й упродовж якої гросмейстер постійно курив, Рубінштейн відверто зазначив, що рівень гри львівських шахістів його приємно здивував і він так багато партій у сеансі ще не програвав. Газета «Хвіля» написала, що Львів, як завжди гостинний, дуже неґречно поставився до людини, перед якою навіть королі падають на коліна…

Акіба Рубінштейн прожив довге життя (1882–1961), але останні двадцять років провів у Брюсселі в лікарні для психічно хворих. Він був дуже спокійний і маломовний пацієнт. Постійно носив із собою комплект шахів і аналізував цікаві для нього позиції. Шахам віддавав усю свою енергію.

Попереду планети всієї

З приходом «совєтів-визволителів» у Львові закінчилась епоха шахових кав’ярень. Шахи стали інструментом маніпуляцій радянської агітації. Шляхетних коників з королевами і королями запрягли в ідеологічний віз совєтської пропаганди: ми попереду планети всєї. Іван Яремко стисло переповів історію львівських шахів радянського періоду:

«Першим гросмейстером у Львові в 1962 році став Леонід Штейн (1934–1973), триразовий чемпіон СРСР, не­одноразовий учасник претендентських турнірів. У 60-ті роки плідно працював із дітьми Віктор Карт, з-під крила якого згодом вилетіла ціла плеяда майбутніх гросмейстерів: Марта Літинська (Шуль) стала чемпіонкою СРСР 1972 року й багато років брала участь у змаганнях претендентів за світову корону, Олег Романишин став чемпіоном Європи серед юніорів і переміг у Кубку СРСР, переможець командних першостей світу серед молоді (як і О.Бєлявський, Й.Дорфман, А.Михальчишин), триразовий чемпіон Європи, призер Всесвітніх шахових олімпіад (1978, 1996, 1998, 2000), чемпіон світу у складі команди України (2001), Олександр Бєлявський 1973 року став чемпіоном світу серед тих, кому до 20 років, кількаразовим чемпіоном СРСР, переможцем Всесвітніх шахових олімпіад, командного чемпіонату світу (1985), Адріан Михальчишин — переможець Всесоюзного турніру молодих майстрів (1977), низки міжнародних турнірів.

У 1970-ті роки у Львівському державному університеті фізичної культури відкрилася шахова спеціалізація, звідки вийшло чимало майбутніх майстрів і тренерів, один перелік яких викликає повагу. Зокрема, випускником спеціалізації є «шаховий гетьман» України Василь Іванчук, один із найсильніших шахістів світу майже тридцяти останніх років, лідер збірної України, з якою перемагав і на командному чемпіонаті світу, і на всесвітніх шахових олімпіадах, чемпіон Європи (2004) та багатьох міжнародних турнірів. Одними з найкращих у світі нині є сестри з міста Стрий Аня і Марічка Музичук. Володимир Грабінський став видатним тренером, який виховав останніми роками 10 міжнародних гросмейстерів, з яких Андрій Волокітін і Юрій Криворучко ставали чемпіонами України, призерами чемпіонатів світу серед молоді, учасниками розіграшів Кубка світу.

Крім Карта та Грабінського, тренерами плідно працювали і працюють Віктор Желяндинов, Ярослав Сроковський. Кілька років тому відкрилася шахова школа Василя Іванчука, в ДЮСШ «Дебют» (нині директор  — В.Щербаков) постійно займаються сотні дітей, з яких виростають майбутні шахові зірочки. Зокрема, чемпіоном світу серед юнаків віком до 20 років у 2012-му став Олександр Іпатов, який розпочинав у «Дебюті». На жаль, він нині представляє шахову федерацію Туреччини, де щойно став чемпіоном цієї країни.

З різних причин Львів втратив не одного гросмейстера й знаного тренера. Нині працюють за кордоном Олександр Бєлявський, Адріан Михальчишин (обидва — Словенія), Віталій Голод і Олександр Хузман (Ізраїль), Катерина Боруля, Зоя Лельчук (Шлейнінг), Аркадій Ротштейн, Фелікс Левін (усі — Німеччина), Михайло Гуревич (Туреччина), Андрій Максименко (Польща), Йосиф Дорфман (Франція), Ірина Чолушкіна (Сербія) та інші. Олександр Сулипа — нині головний тренер чоловічої збірної України, тренерами збірних команд інших країн постійно працюють інші львівські шахісти. Зате нині до Львова переїхав один із провідних гросмейстерів України Олександр Арещенко, який разом із дружиною, теж гросмейстером Катею Мацейко, покинув неспокійний Луганськ.

У Львові відбувається чимало сильних змагань — чемпіонатів країни, міжнародних турнірів: вища і перша ліга чемпіонату СРСР серед чоловіків, фінали жіночих першостей СРСР та України. Відбулися турніри-меморіали Леоніда Штейна, Олександра Котова, Сало Флора, Бориса Когана, Володимира Білинського, Стефана Попеля, Богдана Воробця, з 2004 року регулярно проводиться турнір пам’яті багаторічного керівника львівського спорту Михайла Василишина. 20 липня, у Міжнародний день шахів і День шахів України, постійно проводяться цікаві шахові дійства.

Автор «Великої шахівниці» — почесний громадянин Львова

Коли в середині 1990-х років відкрили доступ в історичні архіви Львова до документів, з яких зняли гриф «таємно», до цих установ почалося паломництво іноземців. Вони розшукували свої загублені родоводи, маєтки, могили тощо. Саме тоді до Львова з приватним візитом прибув відомий політик Збігнєв Бжезинський. Він мав конкретні наміри відшукати могилу свого діда. З цією метою 1998 року побував у Державному історичному архіві у Львові.

«Ми двоє з тодішнім (уже покійним) директором архіву Орестом Мацюком супроводжували поважного гостя, — пригадує історик Іван Сварник. — Збігнєв Бжезинський запам’ятався своїми манерами аристократа. Приємний і легкий у спілкуванні. Він дуже прихильно, із симпатією ставився до українців, відвідав Жовкву, побував на могилі свого діда».

Щойно вийшла в світ його знаменита «Велика шахівниця». Вона наробила в Росії найбільшого розголосу й спричинила скандал. Вже тоді, 15 років тому, Бжезинський заявив всьому світові, що Росія можлива як імперія лише разом із Україною, без України Росія ставатиме все більш азійською і продовжить втрачати своє значення як світова наддержава. Це було пророче попередження нам, українцям, щоб відкинути ілюзію того, що Росія випустила нас зі своїх лещат. Але у Львові тоді панувало національне піднесення, місцеву пресу заполонили матеріали про наше історичне минуле, що діяли на свідомість галичан, як джерельна вода для спраглого. Тоді приватний візит до Львова Збігнєва Бжезинського, найбільшого ворога Росії, національно свідомі депутати Львівської міської ради радо вітали й прийняли рішення присвоїти визнач­ному політику з українським корінням звання «Почесний громадянин Львова». Ймовірно, без об’єднавчого чинника магії простору львівських шахів тут не обійшлося.

Гра без фальші

Не так давно у Львові відбувся світовий чемпіонат з шахів, який набув великого розголосу й сприяв формуванню нового іміджу міста. Та попри позитив чемпіонату місцеві чиновники замислили шляхетну гру поставити на службу своїм корупційним амбіціям. Адже у Львові вже є модель пропаганди шахів, створена тією самою «совєтською ідеологічною машиною». Варто тільки гасло змінити, головне — побільше нот патріотизму. Але не врахували того, що ми живемо нині в особ­ливий час, де все таємне швидко стає явним. І молекула простору напрацьованого шахового інтелекту Львова, як лакмусовий папірець, миттю проявила маски лицемірства і брехні. Був скандал із невиплатою коштів учасникам шахового турніру. Відтак матч залишив в історії львівських шахів, як кажуть галичани, несмак (із наголосом на першому складі).

Роздумуючи над цим випадком, Іван Яремко пригадав розмову з композитором Мирославом Скориком, котрий, як і багато всесвітньо відомих музикантив, обожнює гру в шахи.

«Яке спільне кредо музики і шахів?» — запитав мій колега в композитора.

«Думаю, що то — чистота задумів. Аби вийшов цікавий твір, тут і там фальшивити не можна», — відповів львів’янин Мирослав Скорик.

І це була істинна правда, бо Дух Творчості, що живить і музичні композиції, які торкаються серця людей, і шахові партії, що відкривають креативність інтелекту, мають спільний чинник — чистоту намірів і відсутність фальші!

http://www.viche.info/journal/5270/