Отже, про божу любов...
 Розпочну здалеку
 В мене свій будинок, передостанній на вулиці, останній нежилий взагалі. Живу в досить мальовничому місці - дерева, природа, до річки найдалі 15 хвилин прохолодним лісом, краса... Час від часу викладаю фото того, на що дивлюся зі свого заднього двору - минулого року це були гектари гречки-"американки", в цьому році - соняхів, в яких я страшенно розчарувалась. Думала, що виходиш вранці, чи там вдень - а вони отак буяють жовтими сонечками аж до лісу.. ех .. А на ділі - я для них "на заході" і і все літо вони простояли до мене попами, ніяких тобі мальовничих краєвидів . Але я не про них.
  Навколо мого двору принципово немає паркану. Для естетичної насолоди краєвидами це чудово і дуже практично, але відносно отримання божої любові як виявилось - краще б був паркан.
  Річ в тому, що моя вулиця межує з громадським пастівником, що плавно переходить в майже 70-ти гектарні пасовища розташованої неподалік ферми, котру викупили два підприємці і утримують там різну живність. Минулі два роки це були вівці, і скажу так - от наскільки я люблю овець взагалі, вони такі чудові, м'якенькі, рухливі.. , і настільки ж я ці два роки ненавиділа майже дві сотні їх отари. Коли маєш грядки, що через асфальтівку буквально межують з пасовищами, і восени є практично єдиним острівцем зелені в окрузі - вівці "всі твої". Всі 180 штук на твоїх десяти сотках.
  І тому особисто я зраділа, дізнавшись весною, що овець більше не буде Замість них будуть всього три десятки телят, бичків. Вірніше 28 штук. Думаю, порівнявши цифри мене зрозуміє кожен
  Все літо майже так і було, тихо... Але телятка за цей час трішки підросли ... і на вчорашній день середня вага одного становила, як мені сказали, 384 кілограми.
  І от вчора ці 28 "теляток", вже дорослих і агресивних биків, наплювавши на свого пастуха, вирішили помандрувати округою, і яким же було моє здивування, коли вони дружною чередою риссю вибігли з-за соняшників і... дружно забігли в мій двір Хто не стикувався з дорослими биками, той не зрозуміє, але повірте - картина була ще та...
  І, нарешті, божа любов.
 Проявилась вона в образі великого майже білого бика з обламаними рогами, який в цьому хороводі непомітно підкрався до мене ззаду і одним легким для нього рухом голови створив всім присутнім незабутні враження  Як мені сказали - летіла я гарно. І в розумінні власне краси польоту  (хто бачив хоч один сюжет з Памплони - то все правда, отак і летиш ) , і в розумінні дальності і чіткості приземлення  . Для мене ж небо раптово стало близьким і блакитним.. на кілька секунд   Політ зірки, вірніше метеора, бо був коротким і яскравим  , пройшов чіткою траекторією дуги з приземленням на копчик, вірніше як це кажуть українською - на крижі, бо БОЛИТЬ ВСЕ, що нижче попереку  Вчора було боляче все - стояти, сидіти і лежати. Сьогодні краще - але всі знайомі запитують, чого це я так смішно ходжу.. крабиком    Ходити дійсно боляче, бо попутно він мені наступив на ліву ступню і вдарив під праве коліно, тепер все має відповідний вигляд і відчуття.
  І от лежачи на дивані в позі "як би лягти, щоб не було боляче" я раптом пригадала слова Аскольда, що боженька мене явно любить... Таки да, явно любить.
 І така думка в мене - а можна, щоб любов не була такою "російською"? Коли "б'є - значить любить". Можна якось.. байдужіше, чи що?  Я переживу, справді 

  І сюди ж але серйозніше. Я взагалі щаслива й везуча... приблизно 8 з 10 випадків такого "близького знайомства" в подібній ситуації закінчуються значно важчими травмами, і приблизно 3 з 10 - взагалі трагічно. Зламані руки чи ребра - класика. Особливо небезпечним є власне не кидок головою, а те, що йде за ним - втоптування в землю гострими ратицями на які припадає майже 400 кг ваги, і чавлення лежачого головою. При цьому вірогідність приєднання до "розваги" ще пари тварин - дуже велика. А коли навколо три десятки знервованих і розігрітих биків... Я дійсно везуча, всього лиш забиття, хоча й досить серйозне. Божа любов... я, до речі, невіруюча.

 П.С. Вже ввечері, з гумором згадуючи і стогнучи при цьому   я зробила для себе ще один висновок - падаючи переважила то попа... не голова Значить не дивлячись на те, що я бачу в дзеркалі - вона в мене Є, і не дивлячись на те, що я про себе думаю - мізків таки менше... Але це той момент, коли такий розклад - це чудово

Музика   приємно  огортає  м'якою   ватою   серце , радикально  відволікаючи   біль . Пульсує   під  ритм  Серця ...
Екран   своїм  сяйвом  вабить  Життєвіше   аніж  реальний  світ , даючи  Змогу  Забутися  від Холоду  Самоти.
Удари  крапель  дощу  по  шклу , п'яні  хрюкання  свиней  що  йдуть  із   хліва  (Бару)  , спрацьована  сигналізація   такого ж  самотнього  чийогось    авта , блимання  фар  - Осінній   вечір .


Скоро   інший  біологічний  "віртуал"  - сон   поглине  свідомість ,  Але  Шкода  покидати Цей   Світ   мереж


(далі  буде)

Іграшки камбоджійських дівчаток, коли не має інтернету та котики надоїли.

Мабуть кожен з нас ховає десь у закутках носії зі старими фото. Це можуть бути старі паперові альбоми, чи електронні диски, флешки, тощо. Інколи, коли багато вільного часу, або щось змусило до пошуків перерити все, чи до генерального прибирання - ми можемо надовго "залипнути" спостерігаючи хронологію змін виразу обличчя себе та близьких.
Як же багато можуть розповісти такі хронологічні спостереження! Особливо вдивляючись в очі.

---

Це був ранок навесні. Прохолодно. Бувший, назвемо його літерою Й., тоді нещодавно придбав собі новеньку автівку з салону, замість старої б/у. Це були часи величезних радощів, непохитної віри в майбутнє.
Зараз я інколи зустрічаю в знайомих мені молодих дівчатах той самий дух віри, який сама втратила вже давно. Зазвичай вони планують все так, ніби завтра хтось заскочить по дорозі за хлібом до салону й купить автівку за мільон грн; або ніби після завтра до них на рахунок надійде мільон долларів, і вони житимуть в найкрасивішому будиночку біля Києва, обиратимуть найкращі меблі й фарби для нього, тощо. Хоч насправді цього ніколи не станеться, і вони зараз живуть на пташиних правах в орендованому житлі, а далі прийде колись час повертатися до батьків з сім'єю, або й без.
Тоді я ще не знала цієї правди життя. І була однією з таких. Всі надбання мого, всього лиш, бойфренда, сприймалися як мої власні, і кожного дня вірилося, що я за день до величезної удачі.

- будласочки! Дай мені повести! - благала я звично плюхнувшись до комфортного переднього сидіння, і зтягуючи з себе шкіряний плящ з об'ємним хутряним коміром.
- ну добре, мала. Давай тільки виїдемо за місто, де дороги пусті.
Мама невпевнено вмощувалася на задніх місцях. Ми їхали до Полтави. В моїй голові стрибав радісний кольоровий капітошка хлюпаючи бульками. Тоді я обожнювала кудись їхати.

Зелені поля й левади. Інколи села. Інколи невеличкі міста. Дорога пустісінька. Лиш деколи хтось їхав назустріч, або обганяв ззаду. Виблискуючи іскрами радості з очей я перемикала передачі дуже гоноруючись тим, що навчилася водити, і що мама з нами, бачить це. Сподівалася, що вона за мене радіє.
Небо дуже блакитне, мальовничі білі та димчаті хмарки, дуже свіжо.
Я обожнюю різні архітектурні твори, старовинні церкви, тощо. Тому, коли з дороги побачила якісь старі стіни - дуже зраділа, і вмовила всіх звернути туди, роздивитися що там є. Ми знайшли монастир. Він справді був цікавий. Далеко від населених пунктів (ані села поруч - взагалі нічого, тільки дорога), серед суцільних зелених полів з невеличкими посадками й садками. Ніби фортеця обнесений високою стіною.
Зовсім недовго роздивлялися, і швидко поїхали далі. Мама була мовчазна але нічого особливого.


Дивлячись на фото, що мені вдалося клацнути біля монастиря, на якому вихопила мамине обличчя разом з Й. виявила стільки несказанного. Мама ніби щось знала наперед. В її очах застигла розгубленість й горе з німим нерозумінням "як ви можете радіти", та ледь-помітною насмішкою над усим.
Зараз мами вже нема чотири роки як. Ми їхали тоді на зустріч з моїм братом, що тоді ще мотав строк в колонії біля Полтави. Ми тоді ще не знали, що втратили його колишнього, що повернеться він інвалідом назавжди. Ми не знали, що новенька автівка буде скоро розбита вщент Й., і схожої вже не буде ніколи. Що світ охоплять війни. Мій інститут, де навчалася, пограбують рейдери, роботу, де я працювала, розвалить режим Януковича, ресторан, де працював Й. розграбують свої ж, і припинить існування. Ми з Й. розстанемося назавжди, бо мої очі розкриються і я подорослішаю, зрозумівши що не бачу в ньому більше ніж просто товариша. Маму знищить рак за чотири місяці, і чомусь з'явиться одразу ж на четвертій невиліковній стадії, а в даті смерті чомусь дві літери "13". Стоматологи почнуть знущатися, вириваючи зуб за зубом в мене, ніби силоміць намагаючись сформувати беззубу потворну істоту. Якийсь незрозумілий нікому й невиліковний грибок почне спотворювати волосся. Комунальні служби почнуть  гвалтувати вуха обіцяючи перетворити нас з братом на бомжів, бо мама лишила по собі непосильні борги. Якийсь незрозумілий мужик, почне спотворювати моє особисте життя, влаштовуючи замість стосунків якийсь фільм жахів з елементами трешу.

Дивлячись в очі мами на фото, я чітко бачу жах, і готовність з усмішкою розгубленості, ніби перед тим, як бачиш, що над тобою нависло цунамі і неминучість наступних подій. Можливо, вона знала, що скоро стане дуже хворою. Можливо, зусиллями волі це приховувала. Не вірю, що таке можливо приховати. Та й лікарі кажуть, що смерть - це її власна недбалість, бо вона не проходила діагностик, і ніхто не знав нічого, і вона теж не знала.
Але цей погляд показує, що вона щось знала. Тільки не відомо що саме і про що саме. 

Щиро сподіваюся, мамо, що тобі там краще. Ти намучилася за життя. Ти скинула тягар, і  отримала полегшення. Упокой Боженько, її душу.

Божеееее.... яке ж гівно.... - Яке гівно сидить на И. УА.....за 8 років зопять розумних бачив..

Оце жив, жив, - і зрозумів, що це нікому нахуй не треба...!!!

Я спросила: «Ты почему один?» «Я, — говорит, — дурак. А ты почему одна?» «Потому что ты дурак».

Саме так, вважаю, потрібно було би назвати нашу епоху.
Заради того, щоб отримати життя - люди йдуть на роботу, одружуються, та народжують дітей.
Та багатьох й те не рятує від відсутності життя.




Чому так? Це можливо пояснити. Але здебільшого вважають за необхідне мовчати й не думати про те. Адже так соромно визнавати, що на роботу ходять для того, щоб "поцвірінькати" з подружками, помірятися жезлами з мужиками (мужики з мужиками), показати всім свої нові шмотки та себе. Тільки не для того, щоб працювати, і тим більш не для того, щоб розвивати якусь галузь.

Так само й про одруження і народження дітей. Мало хто робить це свідомо, заплановано, й через природні здорові потреби продовження роду.

Не хочу розмовляти російською. І не буду.

Aneka Travnitsa