Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:

Подаю два документи з іншого часу для вивчення розумними людьми перед початком великої боротьби, що однозначно вже буде далі в Україні. Чекати порозуміння і чесних виборів аж у 2015 р. безглуздо! Повставати треба вже!
Вчитайтесь і вдумайтесь уважно у дрібниці цього мистецтва з особистою адаптацією до сучасних українських умов: всеукраїнський страйк і вся влада страйковим комітетам, відставка Уряду на чолі з президентом, перевибори ВРУ і Президента України з повним громадським і міжнародним контролем тощо.
Повстання фактично вже почалось, але потрібно, щоб воно було переможним. Ленін тоді переміг – це факт. Чому? Ось чому:



Богдан Гордасевич
30 листопада 2013 р.
м. Львів

Рівно три роки тому невеличка група львівських студентів, які не належали до будь-яких організацій чи партій, бо не користувались жодним подібним брендом для прикриття, провели 9 травня свою акцію пам’яті та вшанували всіх жертв великої трагедії, якою була Друга світова війна, тим, що дочіпляли до вивішених державних синьо-жовтих прапорів чорні стрічечки жалоби.
Ось цей матеріал: http://blog.i.ua/community/662/463838/
Тоді, як бачимо, міліція спрацювала ось таким чином: хлопців було заарештовано і складено адмінпротоколи. На жаль, залишились невідомими як прізвища цих студентів, так і наслідки для них від цієї акції, але з перемогою їх вчинку і чину сьогодні я можу всіх їх привітати: значна частина вивішених цього року 9 травня у Львові державних прапорів з причини свята Дня перемоги мали на собі чорну стрічечку жалоби. Ясно, що це було зроблено свідомо і цілеспрямовано не без участі місцевої влади. Однак було чимало прапорів і без чорних стрічок, що досить точно передає духовну боротьбу нової української державної свідомості з старою рабською пострадянською. Якщо хтось хоче зрозуміти це протистояння Людини Волі з рабською натурою, тому раджу прочитати драму "Оргія" Лесі Українки. Ах, як хтось ностальгічно згадує, яким затишним і ситним було його рабство в часи СРСР, ще й молоді подібні спокусливі байки оповідає...
Та дякувати Богу, сучасна молодь  не дурна і робить правильний вибір, як ось ці студенти почали першими справу і перемогли! Молодці! Вітаю з перемогою і бажаю ще багато подібних перемог, які роблять не для власного звеличення, а як справжні патріоти честі - безіменно для держави і суспільства.
Слава Україні! Львівським студентам - слава!

Богдан Гордасевич
9 травня 2012 р.

Подивіться документи Гестапо, хто в Німеччині бореться проти Гітлера: там немає комуністичного антигітлерівського підпілля, але чітко простежується розгалужене ОУНівське підпілля.

Комунізм це політика брехні й знущання над полеглими воїнами в другій світовій війні, яких скоти як скот гнали на смерть, але й з їх смерті зробили собі свято перемоги над загиблими. Поки 9 травня свято, доти триває приниження комуністами загиблих й знущання з живих. Нормальні люди шанують і пам'ятають цю страшну трагедію, для них це день скорботи, а для кпрс звичайно це велікая пабєда над рештками глузду здорових людей, що війна що голодомори й геноцид мали на меті велікую пабєду кпрс над простими людьми, от і вся правда.

9 травня, що для Вас означає ? 

...1650 рік був роком тривожного миру між козацькою Україною та Річчю Посполитою. Богдан Хмельницький провів успішні дипломатичні перемовини і досяг угоди з однією з наймогутніших держав світу того часу - турецький султан дав згоду взяти Україну як Велике Князівство Руське під *крила і протекцію неосяжної Порти*. Таким чином закладалась основа для відновлення на теренах України власної державності як прямої спадкоємиці Київської Русі. Гетьман досяг також угод з рівними вже собі васальними до Туреччини державами - Трансільванією, Валахією, Венецією, Молдовою. З донькою господаря Молдови Розандою він одружив свого сина Тимоша. Це започатковувало нову правлячу європейську династію, а можливо, і подальше об'єднання в одну державу під владою чоловіка - сина українського гетьмана та Великого князя Руського. Як колись шлюб правителів звів Польщу та Литву.
   На додаток Хмельницький за допомогою султана знову змусив стати власним союзником кримського хана.  Але дипломатичні успіхи гетьмана Богдана Хмельницького і його активність у розбудові потужної армії нарощували стурбованість в Польщі і консолідували її еліту. На сеймі у грудні 1650 р. польський король закликав до збройної боротьби проти Б.Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання посполитого рушення. Районом зосередження польського війська було обрано район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль. У відповідь на ці заходи Б.Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви.
    Прологом до війни стали бої загонів брацлавського полковника Данила Нечая і польного гетьмана М.Калиновського у прикордонній смузі за містечка Красне і Мурафу.
   Нечай з 3-тисячним військом перебував у Красному, з кожним днем збільшував його. Він виставив передовий строжовий пост у Ворошилівці підкерівництвом сотника Шпаченка, який в разі небезпеки зобов'язаний був повідомити Нечая. Польське військостояло у Станіславові. Гетьман Мартин Калиновський знаючи, що Шпаченко знаходиться у Ворошилівці з малим загоном, з військом у 14 - 15тисяч швидко напав на нього і знищив весь загін,, що навіть не залишилось ні одного козака, який би повідомив у Красне Нечаю про небезпеку. Тому напад Калиновського вночі на Красне був несподіваним.
   Козаки біля брами не очікували нападу, бо вважали, що то повертається сотня Шпаченка, тож драгуни майже безперешкодно увірвались на сонні вулиці — напередодні козаки святкували Масницю і тепер спали безпробудним сном. Сам Нечай був впевнений, що ворог далеко, і що Шпаченко в разі небезпеки повідомить його. Тому він
безпечно гуляв, поки вороги обступили місто і почали штурм. Нечай героїчно бився, отримав безліч поранень і нарешті ворожа куля полегшила його муки і відправила на той світ. Учасник тих подій, польський жовнір Станіслав Освєнцім так писав в своєму щоденнику: «Нечай,полковник брацлавський, один з найголовніших серед повстанців
бунтівник, якому самі козаки надавали перше місце після Хмельницького, скочив на коня і робив сам те, що належало робити доброму юнакові, і козаків спонукав пірначем до оборони. Але, не маючи можливості організувати належний опір, мужньо обороняючись поліг.»
   28 лютого 1651 року польські війська на чолі з М. Калиновським і С. Лянцкоронським підступили до Вінниці, взяли її в облогу і зробили спробу захопити. Вінницький полковник Іван Богун зумів організувати всі сили та засоби міста: “і міщани, і шляхта, і все населення міста стало під знамена свого полковника…”.
   У перший день бою, Богун залишивши частину козаків свого полку у місті, провів феноменальну маневрову кінну контратаку в напрямку лівого флангу польських військ. Козацька кіннота змогла потіснити знамениту та непереможну в Європі елітну ударну силу Речі Посполитої. Але під натиском значно важчих гусарів козаки, прорвавши ліве крило, почали поспішно відходити, щоб перейти Буг по кризі і вийти до монастиря, що був на протилежному березі. Поляки, побачивши *панічну втечу*, кинулись навперейми. Але відступ Богуна був маневром, військовою хитрістю. Він заманив їх на ту частину річки, де козаки навмисно прорубали ополонки у льоду і притрусили їх снігом і сіном (такі ж воєнні трюки маневрувань Богун повторював і під Пилявцями тільки із загостреними частоколами). Налетівши на ці "проруби", значна частина польської кінноти пішла під кригу. Додав ворогу втрат і вогонь із засідок обіч річки. Кілька сот знатних кіннотників Речі Посполитої пішло під воду. Серед загиблих під Вінницею був наприклад брат київського воєводи Адама Киселя, черкаський підстароста. Сам командир польської кінноти, знатний шляхтич Лянцкоронський, ледь вибрався з води. ( *Льодяна купіль Богуна* дуже вразила цього безумовно хороброго воїна. Так,що вже згодом, під Берестечком, він навіть не виконав наказ в передостанній день битви завадити козакам налагодити переправу через болото для запланованого організованого відступу з оточення. Лише дізнавшись про підхід *козаків Богуна*, Лянцкоронський поспішно відступив, маючи приблизно рівні сили. А козаки спокійно продовжили налагодження переправи.)
   Після підходу додаткових сил Калиновського військо Богуна разом з міщанами мужньо витримали двотижневу облогу. Під час якої в одній нічній розвідці Богуна ледь не схопили поляки, впізнавши його по сталевому обладунку. що зблиснув під місячним світлом. Але полковник на чолі свого кінного загону вирвався з оточення та вдало повернувся до табору. А вже коли до Вінниці рушили два прислані Хмельницьким полки, то Богун провів вдалу *інформаційну атаку*, навівши паніку на ворога запущеними чутками про *великі сили козаків*. Після чого поляки спішно рушили до Кам'янця, переслідувані Богуном з підкріпленням.
   "Вінницьке льодове побоїще" 28 лютого 1651 року безперечно входить до числа однієї з найбільш блискучих і оригінальних тактичних перемог в історії українського війська...

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України. Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків,  що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем  для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача,  в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити  частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св.Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка  вже  14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські кулемети.. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні  втрати склали близько 150 чоловік,  більшовики втратили вдвічі більше.

 Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо  замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна Рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців.  На   перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані  представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже   через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді  близько 2,5 тис. делегатів  представляли 1.732.444 українських військовиків.  З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові  розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольнихзмаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же  утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще заукраїнську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах. Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й  Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта  Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал  Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин.  Визнав Центральну раду, розробив план  створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

 Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати  й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта»,  дорвавшись до влади,  використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в  урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%,  потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%,  в останні  роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

 У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії  якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

 П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

   Після розміщення кількох матеріалів з української футбольної історії зробив висновок, що необхідно за можливості додати власні враження від  гри наших команд та футболістів. І деякі не надто відомі чи призабуті факти та обставини, що мали стосунок до конкретного матчу чи відомого футболіста. Приємно, що на і.юа є люди, що люблять футбол. І пам'ятають свої враження від обговорюваних подій.
   До переліку видатних (без жодного перебільшення !) оглядів матчів українських команд, що вже розмістив : Суперкубок УЄФА - 75 Баварія - Динамо К  http://video.i.ua/user/3871267/58904/334862/ ; фінал Кубку Кубків - 75 Динамо - Ференцварош http://video.i.ua/user/3871267/58904/335435/ ; Ліга Чемпіонів - 94 Динамо - Спартак  http://video.i.ua/user/3871267/58904/335437/  ;  Україна - Росія - 98  та ряд інших матчів можна долучити і матч Кубку Чемпіонів-81/82 Аустрія - Динамо. Тоді австрійський футбол був одним з провідних у Європі. Але те, як грали кияни...*Лише* 1:0 - це той випадок, коли перемога здобута з величезним запасом за грою. Приблизно так само,як Сергій Бубка брав рекордні, непідвладні іншим висоти. Подивіться на швидкісні комбінації динамівців, технічність, ігрове мислення. І найголовніше - на ту кількість та якість гольових моментів, що вони створили протягом матчу.  Навіть суддя *зміг допомогти* австрійцям лише не програти...з розгромним рахунком.
   Приємного перегляду.    http://video.i.ua/user/3871267/58904/337801/

П.С. Вибачте за можливо не найвищу якість. Знайшов лиш такий варіант.   

Щоб захистити вiтчизняних фахiвцiв, В'ячеслав Грозний пропонує створити об'єднання футбольних тренерiв України.

Від початку сезону у чемпіонаті України з футболу в прем'єр-лізі звiльнено уже п'ятеро тренерів. Що цікаво, четверо із "вигнанцiв" -- українцi. Як запевнив кореспондента "Експресу" В'ячеслав Грозний, екс-наставник "Спартака", "Днiпра" й iнших команд, президенти наших клубiв не дають нашим тренерам такого великого кредиту довiри, який мають iноземнi фахiвцi.
-- Наших тренерiв треба захищати. Український футбол бореться з нашестям футболiстiв-легiонерiв, запроваджує лiмiт, забороняє судити матчi арбiтрам iз-за кордону, -- обурюється В'ячеслав Грозний. -- То чому не можна захистити український футбол вiд нашестя тренерiв-чужоземцiв?!

Ось у донецькому "Металурзi" встигли попрацювати 15 iноземцiв! Та чомусь ми не бачимо наших представникiв нi в Сербiї, нi в Румунiї, нi в Хорватiї... Нiде! Я вже не кажу про Захiдну Європу. Цi країни неохоче пускають на свiй ринок працi iноземцiв. Їхнiй аргумент -- чужоземцi не знають мови. Та хiба Луческу чи Рамос вивчили нашу мову?!

Один серб чи хорват працевлаштувався за кордоном i тягне за собою iншого. Вони переконують, що сербськi тренери -- найкращi. А ми в це вiримо. Насправдi ж українськi фахiвцi на голову сильнiшi за румунiв чи сербiв.
Ми до 2006 року не мали права працювати в Європi, бо нам не видавали ПРО-дипломiв УЕФА. А нинi iноземцi нас до себе не впускають, та ми чомусь охоче вiдчиняємо перед ними дверi.

-- Хто саме дає зелене свiтло iноземним тренерам? Президенти команд?
-- Нi, футбольнi агенти. Вони приїжджають до клубних менеджерiв, обiцяють їм певний фiнансовий зиск, аби тi погодили кандидатуру iноземця. Агент каже приблизно таке: "Я приводжу тренера, ми робимо селекцiю гравцiв, i ти заробляєш такi-то грошi". Звiсно, клубний менеджер погоджується. За спиною президента. Бо той володiє предметом
бiзнесу, але не зовсiм -- предметом футболу. Агентовi вигiдно привезти чужого спецiалiста, бо той без його допомоги не обiйдеться. Натомiсть нашим фахiвцям агенти не потрiбнi -- вони самi знають ринок.

-- Як можна захистити наш ринок вiд нашестя тренерiв-iноземцiв?

--Пропоную створити об'єднання футбольних тренерiв. На такий крок уже пiшли росiяни. Юридично зареєстрували цю структуру, вона входить до складу Росiйського футбольного союзу. До неї увiйшли i безробiтнi, й тi,хто нинi працює у клубах. Юрiй Сьомiн, до речi, також є членом об'єднання.

Тренери спокiйнi, що ця структура захищає їхнi права.Вона лобiює, аби зарплата "коуча" не була нижчою за заробiтки провiдних гравцiв команди. Адже саме тренер вiдповiдає за результат. Клуби знають, що не можна свавiльно поводитися з тренерами, бо тi мають мiцний захист. Якщо президент хоче в односторонньому порядку розiрвати угоду, об'єднання уже тут: "Одну секунду, перекажiть борг на такий-то рахунок..." В Українi, на жаль, тренери не захищенi.

-- Як можна створити попит на українських тренерiв за кордоном?

--Треба, щоб наша людина виграла певний трофей з українським клубом. Так, як це зробив Жозе Моурiньйо. Вiн пiдняв статус португальских фахiвцiв, вигравши Лiгу чемпiонiв iз "Порту". Та як нашi можуть щось виграти в
Європi, якщо їм не довiряють!

Вони можуть все. Вони можуть їхати на червоне світло, не зважаючи на пішоходів. Вони можуть паплюжити заповідну природу своїми джипами. Вони можуть відібрати бізнес у будь-кого. Вони можуть побити чі навіть убити якщо не фізично, то морально і психологіно. Вони не бояться міліції, бо міліція як раз їх і захищає. Вони не бояться судів, бо завжди знайдуть суму адекватну питанню. Вони не бояться втратити владу, бо впевнені, що прийшли на завжди.Вони не бояться нас поодинці, але їхня впевненість зникає, коли ми разом.Це маленька перемога, навіть дуже маленька, на тлі того бєспрєдєла, що панує в нашій країні, але ця перемога свідчить, що ми здатні все подолати, якщо згутуємось.