Леонід Бершидський
журналіст, оглядач Bloomberg

ДЖЕРЕЛО

2016 рік для BMW не вдався - принаймні, якщо керуватися її високими стандартами. Так, продажі були рекордними, але норма прибутку виявилася найнижчою з 2010 р., склавши 8,9 %. В результаті прибуток виявився нижчим за прогнози аналітиків, і акції впали в ціні.

На цьому тлі рішення глави компанії Харальда Крюгера знову підтвердити актуальність стратегії, націленої на виробництво безпілотних, підключених до інтернету, електричних і призначених для спільного використання автомобілів викликає питання, адже саме її реалізація і викликала падіння рентабельності.

Революція електричного транспорту у всіх на вустах, і страх залишитися позаду (в поєднанні із зусиллями регуляторів) може стати джерелом помилок. Справа в тому, що сучасний електромобіль концептуально не поєднується зі звичним нашим сценарієм використання особистого транспорту, а екологічним ефектом подібного переходу в багатьох країнах можна знехтувати.

BMW хоче, щоб до 2025 р. 15...25 % продажів припадали на електричний транспорт, але з 2013-го баварцям вдалося продати лише 70 тис. машин i-серії; і прибуток далеко не покрив вартість розробки цих моделей, що склала 4 млрд євро.

Інші компанії з великими інвестиціями в цій галузі теж продають менше, ніж хотіли б. Renault-Nissan планувала реалізувати з 2010 до 2016 р. 1,5 млн електромобілів, але, за даними Bloomberg Intelligence, цей план було виконано лише на 28 %. У підсумку, незважаючи на всі субсидії та податкові пільги, електромобілі становлять лише близько 1,2 % світового ринку.

У відносному вираженні ринок росте швидко - в 2011 році частка таких машин становила всього 0,1 % - але в абсолютних числах кількість електромобілів на дорогах абсолютно непропорційна піднятому навколо них галасу.

Вкладаючись в подібні реформи, компанії вірять звітам експертів, що нічим не ризикують. Наприклад, недавно McKinsey випустила доповідь, в якій стверджується, що споживчий інтерес до електромобілів зростає. І виходить, що виробникам потрібно тільки поступово покращувати технологію, не забуваючи її рекламувати. Можливо, носії такої точки зору приймають бажане за дійсне, адже сучасні електрокари призначені для конкретного сценарію використання, поширеність якого не росте, а знижується.

Більшість електромобілів за ідеальних умов проходять на одному заряді близько 400 км, при цьому зарядка від існуючих джерел енергії забирає години - і навіть 30 хвилин, які забезпечують станції Tesla Supercharger, в довгій поїздці незручні. Справді, така машина відмінно підходить для людини, яка живе в передмісті у власному будинку (тоді зарядка вночі не проблема) і працює за стандартним графіком в місті, де вдень машина теж може заряджатися. Для такого випадку існуюча інфраструктура годиться. У Німеччині на кожну суспільно-доступну зарядну станцію припадає лише три е-мобілі, і навіть в Норвегії, де електромобілі займають чверть ринку, це число доходить лише до 13. Під час недавньої поїздки в Амстердам я помітив, що найчастіше єдине вільне місце для паркування в околі - це майданчик біля зарядної станції, де бензиновим автомобілям ставати заборонено.

Проблема в тому, що цей ідеальний сценарій застаріває. Люди все частіше користуються громадським транспортом - навіть в США, де він погано розвинений. Також вони менше водять в містах і все частіше використовують велосипеди. Молоді фахівці вибирають житло ближче до роботи, що прискорює джентрифікацію районів, прилеглих до центру, а коли машина все ж потрібна, використовують різні сервіси оренди і спільного використання.

Електромобілі широко використовуються в каршерінгових програмах, оскільки між поїздками клієнтів вони можуть стояти на зарядці. Але більша частина прибутку автовиробників надходить від продажу індивідуальним власникам, яким машина потрібна, щоб мати можливість в будь-який момент відправитися за покупками або в заміську поїздку, а не чекати кілька годин, поки вона зарядиться. Поки не трапиться якийсь технічний прорив, поступове збільшення запасу ходу не дозволить наздогнати за цим параметром бензинові автомобілі, і за нинішньої технології виготовлення батарей чекати швидкої зарядки на більшості станцій теж не доводиться.

Психологи кажуть про тривогу з приводу батареї електромобіля, що розряджається,  як про окремий феномен, але насправді це технологічна, а не психологічна проблема. Виробники працюють (і успішно) над зниженням вартості батарей, але споживачеві також дуже важлива гнучкість, яку дає великий запас ходу і дуже короткочасна дозаправка бензинової машини.

Галас, оптимістичні прогнози і тиск регуляторів змусили автовиробників робити машини на основі недорозвиненої, незрілої технології, і конкуренція на цьому ринку вже сильна. Уряди домагаються розвитку зарядної інфраструктури, комунальні служби вчаться справлятися зі зміненим графіком і обсягом споживання електроенергії, а McKinsey закликає до підвищення обізнаності споживача через рекламні кампанії, але, можливо, всі ці зусилля не виправдані - навіть з точки зору турботи про навколишнє середовище.

У країнах, де живе велика частина населення нашої планети, технології виробництва електроенергії такі, що електромобіль залишає приблизно такий же "вуглецевий слід", що і традиційний транспорт. Для більшості європейських країн гібридні автомобілі на зразок Toyota Prius нічим не гірші.

Екологічно чистими електрокари стають тільки там, де використовується велика частка невикопних джерел енергії (в Бразилії це гідроелектростанції, а у Франції - ядерна енергетика). Toyota Prius викидає в атмосферу приблизно стільки ж вуглекислого газу, скільки утворюється при виробництві енергії, необхідної для заправки електромобіля. У США, насамперед в штатах, де електростанції в основному працюють на вугіллі, наприклад, в Західній Вірджинії, обсяг викидів електромобіля не сильно відрізняється від вихлопу традиційної машини.

Звичайно, вже трохи пізно, але, якщо нам вдасться трохи сповільнити посилення регулювання в цій сфері, у автовиробників з'явиться шанс надати споживачеві бажану гнучкість. І в цьому випадку масове виробництво електромобілів не почнеться доти, поки поновлювані джерела не займуть більшу частку в генерації електроенергії - тобто поки в цьому не з'явиться сенс у контексті захисту навколишнього середовища.

Світ сприймається у образах. Які ми пропускаємо через призму свідомості, рівня культурного розвитку, та сублімуємо у вербальну мову. Якщо простими словами – немає нічого швидшого за мислення, але для утворення думки придатної до вираження словесно – проходить час. Ось саме цим я собі пояснюю чому творчі люди думають швидше. А творчі люди думають таки швидше, що ми можемо легко спостерігати на прикладі вузькооких.

Якщо не зациклюватися на словах, на мові – все відбувається швидше, і ми це називаємо «інтуїтивно».

 

Спостерігаючи український київський світ на відчуттях (у образах) мені вимальовується картинка, якої я довго не могла розгадати, і здається тільки тепер можу.

Хтось колись цікавився тваринним світом? Світом живої природи? Є приклади істот, які здатні перетворюватися з одних в інші, вбирати у себе середовище і розчинятися у середовищі.

Так на сприйнятті українського київського світу мені вимальовується якась жива істота, біленька з гладкою шкірою, яка потрапила до багна. Багно те навіть більше схоже до перегнію, що в селі стікає до спеціального місця з-під хліву. А істота ця на фоні цього багна виглядає блідою, навіть блакитнуватою кольором шкіри.

У дитинстві мені довелося бачити як одна з нашої компанії дитина впала до тієї ями. Можливо це стало прообразом того, що вимальовується в моїй уяві що до навколишнього українського київського світу тепер.

 

Та істота у багні увібрала в себе багато багна. Вона у ньому розчинилася майже. Наковталася того багна і пропустила через себе наскрізь. Але вона не стала багном. Вона просто сприймає багно як саму себе і не реагує на нього. Я бачу цю картину: біла-білісінька до непізнаваності розчинена у багні істота живе, я бачу як пульсує її серцебиття. А через її оболонку де-не-де просвічує багно, що вона увібрала.

І задаюсь постійно питанням – а чи можливе життя цієї істоти без багна? Чи не здише воно після повного очищення? Чи не мутувало воно вже до неповоротності?

 

А тепер перетранслюю все те у слова.

Люди розчинилися у обставинах, і вже не можуть здоровим чином реагувати на них. Люди «наковталися» всього того, чим кормить їх нездоровий світ, і вже не супротивляються, а навпаки – розчиняються, пропускають через себе, вбирають у себе.

Ось що є таке та байдужість про яку часто чутно.

Лишається лише оболонка. Всередині ж майже в усіх каша з багна світу цього. Кого не візьми. Прекрасних зовні багато – прекрасних всередині одиниці.

 

Генетичний апарат має здатність до мислення, зрозуміло, не на вищому рівні, але грубо кажучи, розуміє і міркує. ДНК сприймає мову і її сенс, тому генетичному апарату зовсім небайдуже, що ми говоримо, які фільми дивимося, про що думаємо. Все карбується в хвильовий геном, тобто хвильову генетичну програму, яка змінює спадковість кожної клітини в ту чи іншу сторону.

[ Читать дальше ]

Страх скільки зараз ґвалту здійняли навколо прохання заборонити російську попсу в ефірах.

«Має перемагати чесна конкуреція як в усьому світі», «ставлять що слухають», «заборон просять бездари і бла-бла-бла!». І все було б вірно якби у нас шоу-біз будувався за принципами західного. Але ж ... 

Щоб ви краще розуміли в ефір потрапляють:

1.       Платні ротації – це самий простий і поширений спосіб потрапити в ефір:  відносять бабосіки в валюті США і платять за те щоб артиста крутили.  І вгадайте – у кого кури не клюють тих долярів і кому не боляче розпрощатися з парою штук за ротацію в ефірі одного каналу?

2.       Тиск – чи завжди може програмний директор каналу / радіохвилі відмовити власнику каналу/ хвилі , бо це ж друг, подруга, подруга друга, доця і т.д. власника?

3.       Бартер – теж все просто: у нас є Блістательна  Анжела – беріть її на ваш канал, а за це ми на нашому  радіо будемо ставити вашу Велікосіятельну Ізабель.

4.       Шантаж. В нас не так вже й мало великих і не дуже  продюсерських  центрів, муз. компаній (з тісним партнерством з руськими) в яких 2-3 Великосяючих Звьозди і з один – два десятки співаючих сідниць і силіконових губ, які самі вкладають гроші в «своє творчєство». І шо такі монстри кажуть:  дайте ротації силіконовим або не дозволимо пускати в ефір Звьозд! І хоч не хоч – береш і ставиш, бо без Звьозд твої ефіри будуть геть тьмяними і точно ніхто їх не дивитиметься. Але ж:

5.       Навіть у Звьозд не завжди хіти. Але  це в США Брітні Спірс чи Бібер можуть тихо поплакати над провалом, який  не взяли в гарячі ротації. У нас таке не прокатить – Звізда дала трек так - собі, але ставити активно треба, хоч і крізь біль, бо більше не дасть.

6.       «НЄ ФОРМАТ!» - ось що вбиває індивідуальність молодих артистів. Бо отой «ФОРМАТ», це чомусь прилизане й одноманітне, в три акорди і  прилизане під руську попсу. І хто кричав, що заборона «руської музики» означає і заборону БГ, Макаревича і інших талантів «звідти»? Їх і так нема в наших ефірах, бо вони давно вже стали для наших медійників «нє форматом», як і вся інша музика, що не входить в категорію «махрова попса». Чому і як наші медіа за останні  10 років від пошуку наших  нових цікавих  гуртів і музикантів скотилися в сліпе наслідування російському???  Тут маю віддати належне порталу «На всі 100» - там можна послухати багацько української музики, що завоювала серця багатьох українців, але в ефіри (особливо центральної  та східної України не потрапила).

 

Ось такими способами купа л*на, а геть не хорошої , більш якісної так конкурентоспроможної  музики, потрапляє в ефіри.

Звісно не все так погано. І супер хороші і супер талановиті пробиваються крізь стіни зі своїм якісним продуктом. Але чому б просто хорошим і талановитим також не дати дорогу? Чому б не дати молодим і цікавим можливість і перспективи розвитку, замість влаштування купи перешкод ?

Забороняти дійсно не варіант, але цього напевно артисти просять від відчаю. Давайте дозволимо українським артистам лунати в наших ефірах!

 

П.С. Я вже понад 3 роки не працюю в шоу-бізі, і стільки ж майже не слухаю радіостанції і не дивлюсь ТВ, бо як ввімкну – болять вуха і ріже очі, тож прошу виправити, якщо все змінилось, додати якщо щось забула? 

Дякую за увагу, Кусок

   Ходять чутки, що саме провладні пройдисвіти знищують Чернечий ліс, нарізають там собі та "любим друзям" земельні гектарні ділянки серед заповідного лісу! Оскільки міліція та прокуратура виявляє абсолютну безвідповідальну імпотентність щодо припинення бандитської вирубки, можна чекати на появу якогось Лівого сектору, який заходиться хапати за комір провладних бандитів та корумпованих правоохоронців, виганяти з лісу їхніх йовбаків з екскаваторами та бензопилами, щоб повернути ліс у власність громади...і, як потім ОДРАЗУ заявить МВС: "не зовсім законними методами!"...
   Лівий сектор оголосять бандитами, загонять між болота і покосять з кулеметів. А на привласнених гектарах через рік виростуть нові маєтки провладних бандитів, ще й до того ж за кошти народу України.
   Питання, як відлуння з Мукачевого: Як можна в Україні боротися з провладними бандитами законними методами?
(Сергiй Саєнко, письменник, блогер, з публ."Мукачевські привиди у Чернечому лісі")

Всякий,  кто  однажды  провозгласил  насилие  своим  методом,  неумолимо должен  избрать  ложь  своим  принципом.  Рождаясь,  насилие  действует открыто и даже гордится собой. Но едва оно укрепится, утвердится, — оно ощущает  разрежение  воздуха  вокруг  себя  и  не  может  существовать дальше иначе, как затуманиваясь в ложь, прикрываясь её сладкоречием.

Александр Исаевич Солженицын



Александр Исаевич Солженицын
 
НОБЕЛЕВСКАЯ ЛЕКЦИЯ

1
Как тот дикарь, в недоумении подобравший странный выброс ли
океана? захоронок песков? или с неба упавший непонятный предмет? —
замысловатый  в  изгибах,  отблескивающий  то  смутно,  то  ярким  ударом
луча, — вертит его так и сяк, вертит, ищет, как приспособить к делу, ищет
ему доступной низшей службы, никак не догадываясь о высшей.
Так и мы, держа  в руках Искусство, самоуверенно почитаем себя
хозяевами его, смело его направляем, обновляем, реформируем, манифе-
стируем, продаём за деньги, угождаем сильным, обращаем то для развле-
чения  — до эстрадных песенок и ночного бара, то — затычкою или  пал-
кою, как схватишь, — для политических мимобежных нужд, для ограни-
ченных социальных. А искусство — не оскверняется нашими попытками,
не теряет на том своего происхождения, всякий раз и во всяком употреб-
лении уделяя нам часть своего тайного внутреннего света.
Но  охватим  ли    в е с ь    тот  свет?  Кто  осмелится  сказать,  что
определил  Искусство?  перечислил  все  стороны  его?  А может  быть  уже  и
понимал,  и  называл  нам  в  прошлые  века,  но  мы  не  долго  могли  на  том
застояться: мы послушали, и пренебрегли, и откинули тут же, как всегда
спеша сменить хоть и самое лучшее — а только бы на новое! И когда снова
нам скажут старое, мы уже и не вспомним, что это у нас было.
Один художник мнит себя творцом независимого духовного мира,
и  взваливает  на  свои  плечи  акт  творения  этого  мира,  населения  его,
объемлющей ответственности за него, — но подламывается, ибо нагрузки
такой  не  способен  выдержать  смертный  гений;  как  и  вообще  человек,
объявивший  себя  центром  бытия,  не  сумел  создать  уравновешенной
духовной системы. И если овладевает им неудача — валят её на извечную
дисгармоничность  мира,  на  сложность  современной  разорванной  души
или непонятливость публики.
Другой — знает над собой силу высшую и  радостно работает  ма-
леньким  подмастерьем  под  небом  Бога,  хотя  ещё  строже  его  ответст-
венность  за  всё  написанное,  нарисованное,  за  воспринимающие  души.
Зато: не им этот мир создан, не им управляется, нет сомненья в его осно-
вах, художнику дано лишь острее других ощутить гармонию мира, красо-
ту и безобразие человеческого вклада в него — и  остро передать  это лю-
дям. И в неудачах и даже на дне существования — в нищете, в тюрьме, в
болезнях — ощущение устойчивой гармонии не может покинуть его.
Однако  вся  иррациональность  искусства,  его  ослепительные  из-
вивы, непредсказуемые находки, его сотрясающее воздействие на людей
—  слишком  волшебны,  чтоб  исчерпать  их  мировоззрением  художника,
замыслом его или работой его недостойных пальцев.
Археологи  не  обнаруживают  таких  ранних  стадий  человеческого
существования,  когда  бы  не  было  у  нас  искусства.  Ещё  в  предутренних
сумерках  человечества  мы  получили  его  из  Рук,  которых  не  успели  раз-
глядеть. И не успели спросить:  з а ч е м  нам этот дар? как обращаться с
ним?
И  ошибались,  и  ошибутся  все  предсказатели,  что  искусство
разложится,  изживёт  свои  формы,  умрёт.  Умрём  —  мы,  а  оно  —
останется.  И ещё  поймём  ли  мы  до  нашей  гибели  все  стороны  и  все
назначенья его?
Не всё — называется. Иное влечёт дальше слов. Искусство растеп-
ляет  даже  захоложенную,  затемнённую  душу  к  высокому  духовному
опыту. Посредством искусства иногда посылаются нам, смутно, коротко,
— такие откровения, каких не выработать рассудочному мышлению.
Как то маленькое зеркальце сказок: в него глянешь и увидишь —
не себя, — увидишь на миг Недоступное, куда не доскакать, не долететь.
И только душа занывает... 


2
Достоевский  загадочно  обронил  однажды:  «Мир  спасёт  красота».
Что это? Мне долго казалось — просто фраза. Как бы это возможно? Когда
в  кровожадной  истории,  кого  и  от  чего  спасала  красота?  Облагоражи-
вала, возвышала — да, но кого спасла?
Однако  есть  такая  особенность  в  сути  красоты,  особенность  в
положении  искусства:  убедительность  истинно  художественного  произ-
ведения совершенно неопровержима и подчиняет себе даже противяще-
еся  сердце.  Политическую  речь,  напористую  публицистику,  программу
социальной  жизни,  философскую  систему  можно  по  видимости  по-
строить  гладко,  стройно  и  на  ошибке,  и  на  лжи;  и  что  скрыто,  и  что
искажено  —  увидится  не  сразу.  А выйдет  на  спор  противонаправленная
речь,  публицистика,  программа,  иноструктурная  философия,  —  и  всё
опять  так  же  стройно  и  гладко,  и  опять  сошлось.  Оттого  доверие  к  ним
есть — и доверия нет.
Попусту твердится, что к сердцу не ложится.
Произведение  же  художественное  свою  проверку  несёт  само  в
себе:  концепции  придуманные,  натянутые,  не  выдерживают  испытания
на образах: разваливаются и те и другие, оказываются хилы, бледны, ни-
кого  не  убеждают.  Произведения  же,  зачерпнувшие  истины  и  предста-
вившие  нам  её  сгущённо-живой,  захватывают  нас,  приобщают  к  себе
властно, — и никто, никогда, даже через века, не явится их опровергать.
Так может быть это старое триединство Истины, Добра и Красоты
—  не  просто  парадная  обветшалая  формула,  как  казалось  нам  в  пору
нашей самонадеянной материалистической юности? Если вершины этих
трёх дерев сходятся, как  утверждали исследователи, но слишком явные,
слишком прямые поросли Истины и Добра задавлены, срублены, не про-
пускаются, — то может быть причудливые, непредсказуемые, неожидае-
мые  поросли  Красоты  пробьются  и  взовьются   в  то  же  самое  место,  и
так выполнят работу за всех трёх?
И тогда не обмолвкою, но пророчеством написано у Достоевского:
«Мир  спасёт  красота»?  Ведь  ему  дано  было  многое  видеть,  озаряло  его
удивительно.
И  тогда  искусство,  литература  могут  на  деле  помочь  сегодня-
шнему миру?
То немногое, что удалось мне с годами в этой задаче разглядеть, я
и попытаюсь изложить сегодня здесь.

(далі в Ч. 2)

В эти дни мы все часто повторяем слово «ад». Так вот я вдруг поняла, что ад — это не то, что делает наша власть. И не то, что делают титушки или «Беркут». И не то, что делают самые радикально настроенные протестующие. Ад — это то, что у некоторых в головах.

Поначалу я ещё пыталась вести диалог с людьми, выражающими недоумение и возмущение Майданом. Потом поняла, что у каждого из нас — своя сложившаяся точка зрения, которую не поколебать.

В диалоги больше не вступала, просто принялась с любопытством изучать альтернативную реальность, повторяя себе постоянно, что все мы имеем право на своё мнение, и каждую точку зрения надо уважать. Старалась вести себя крайне миролюбиво, и за всё это время отфрендила ровно одного человека — даже не за позицию (она там как раз не самая жёсткая), а за лицемерное и подлое поведение.

И вот знаете что. В эти дни мы все часто повторяем слово «ад». Так вот я вдруг поняла, что ад — это не то, что делает наша власть. И не то, что делают титушки или «Беркут». И не то, что делают самые радикально настроенные протестующие. Ад — это то, что у некоторых в головах.

У человека, с которым я хожу по одним офисным коридорам (слава богу, не здороваюсь!) — и который пишет в фб о необходимости немедленно расстрелять всех «понаехавших», довольно оперативно распространяя это понятие с тех, кто приехал на Майдан, до тех, кто вообще имел наглость когда-либо переехать в Киев. На меня, то есть. На мужа моего. На мою сестру. На огромное количество моих друзей. А чо мы, в самом деле. Расстрелять.

Или у другого моего шапочного знакомого, который, не жалея восклицательных знаков, говорит, что правильно снайперы стреляют по журналистам — «А чего эти журналисты туда попёрлись???» (вопросительных знаков он тоже не жалеет). И в самом деле, чего. Журналисты. В место самых актуальных событий. Сидели бы дома, конспектировали речи Азарова. Стрелять, стрелять!

Или у милой образованной женщины, прекрасного главного редактора, которая вдруг осознала, что, привезя своих сторонников в Мариинку и заплатив им за «поддержку власти» деньги, Партия Регионов поступила ЧЕСТНО и ОТВЕТСТВЕННО (капслока нынче вообще никто не жалеет). В отличие от оппозиции, которая своим сторонникам не платит. Безответственная какая.

Я, пожалуй, ещё раз вступлю в диалог. Попробую ответить на некоторые популярные тезисы. К примеру, на «Любой закон должен соблюдаться, а протестующие его нарушают, хотя сами вроде как говорят, что они за верховенство законов!» Вы, может, забыли, что в гитлеровской Германии существовал закон, согласно которому соседи должны были «сдавать» евреев. Отличный закон, правда?

А Госдума соседнего государства внесла на рассмотрение закон об уголовной ответственности близких родственников преступника. Тоже прекрасный, остро нуждающийся в исполнении закон! Законы, «принятые» нашей Радой 16-го числа — тоже соблюдём. Порядок должен быть!

Вы только учтите, что законотворчество в той Украине, которую вы защищаете, — процесс стремительный и неконтролируемый. И завтра Рада вполне может принять закон об изъятии у населения, скажем, машин «Хонда CRV» старше 2011 года, с параллельным сроком владельцу и его близким родственникам (хорошая машина, «отбирайте у всех, несите мне, мне надо!»). Или закон о немедленном выселении всех жителей городов Южного Берега Крыма — а чего, ЮБК маленький, а аппетиты у Семьи растут.

Или закон о выселении жителей из киевских новостроев. В общежития и коммуналки. Без компенсации стоимости жилья. Власть же пообещала помочь доблестным «беркутовцам» в решении жилищных проблем. Думаете, фантастика? Но наша Рада, как показал опыт последней недели, с легкостью может принять вообще любой закон, делающий существование власти легче и приятнее. И если у вас «нужная» машина, вы живёте в Крыму или купили квартиру в новострое, вы тогда не жалуйтесь, а смиренно исполняйте эти законы.

Тезис «эту власть некем заменить» — тоже хороший. Во-первых, проблема не в необходимости заменить эту власть кем-нибудь вотпрямсейчас. А в необходимости иметь возможность заменить ее когда-нибудь вообще. Эту, следующую, любую другую — если она перестанет делать хоть что-то на благо народа и займется исключительно собственным обогащением.

А для этого как раз и надо противостоять попыткам отрезать все законные и демократические пути к смене власти. А во-вторых, вы видели эту власть? Разворовавшую страну, уничтожившую Конституцию, сделавшую возможными вооруженные столкновения в центре столицы? Не знающую не то что какого-нибудь иностранного — даже родного языка? Считающую Чехова «великим украинским поэтом»?

Знающую только один способ ведения экономической деятельности — брать деньги взаймы и раскладывать их по нужным карманам? Принимающую бюджет, в котором содержание внутренних войск стоит В РАЗЫ больше трат на всю медицину и образование, вместе взятые? И вы действительно думаете, что её не на кого заменить? Как сказал один мой друг, «замену им трудно найти разве что в кунсткамере».

Вот еще тезис: «Гражданская война — это самое ужасное, что может произойти». Дорогие мои, так ведь война уже идёт! Только не гражданская — а война власти против своего народа. И началась она задолго до Майдана. Вспомните Врадиевку — это, по-вашему, не битва власти против людей?

Вспомните отмену Конституции — это что, не бой против гражданского общества? Вспомните, наконец, десятки, сотни случаев, когда судьи / депутаты / помощники судей / дети депутатов / партерегионовцы сбивали людей на пешеходных переходах, лишали жилья, отбирали налаженный бизнес — это что, не война против своего народа? И разрешение милиции стрелять по гражданам — лишь логическое продолжение этой войны.

И последний мой любимый тезис — «Нельзя поддерживать фашистов». Вот с этим соглашусь. Нельзя. Только у меня и у вас, по-видимому, разные определения слова «фашизм». Для меня фашизм — это возможность безнаказанно «винтить» граждан прямо на улицах и упекать в тюрьму без суда и следствия (потому что «судом» и «следствием» это уже не назвать). Фашизм — это избиение несогласных. Похищения людей.

Возможность поднятыми руками принимать любые законы, защищающие право власти воровать и убивать. Стрельба по мирным гражданам. Я рыдала вчера ночью от ужаса, когда смотрела интервью с Игорем Луценко. У него выбиты зубы, разбит глаз, сотрясение мозга. Его били прутьями по пяткам — и он не может ходить.

Вот это — фашизм. А не факельное шествие по городу. Я плакала сегодня в машине по дороге на работу, пытаясь осмыслить смерть людей, которых снайпер застрелил на Грушевского. Вот это — фашизм, а не портрет Степана Бандеры. Я зажмуривалась, не в силах смотреть, как «Беркут» избивает человека на колоннаде возле «Динамо», а потом бросает его вниз с 13-метровой высоты. Вот это — фашизм, а не красно-черные флаги.

То, что происходит в нашей стране — это Мордор. И мы его победим. А то, что у вас в головах — это настоящий ад. И его, наверное, победить «снаружи» невозможно. Я больше не буду вступать с вами в диалог. Я поняла, что мне не просто не о чем с вами говорить — мне не с кем говорить.

И я не считаю больше, что любая позиция достойна уважения. Вашу я не уважаю.

До свидания.

—

Евгения Коротич, опубликовано в блоге на сайте d3.ru

Ця окупаційна влада сама кує гвiздки для свого розп'яття - Лесь Танюк

 Напередоднi ювiлею Лесь Танюк потрапив до... реанiмацiї

"Нинiшня влада перетворила Україну у зону -- в буквальному розумiннi цього слова, -- каже "Експресу" вiдомий полiтик, режисер, письменник. -- Тут дiють насамперед закони кримiнального свiту, а на все iнше їм -- начхати..."
Днями Лесевi Танюку виповнилося 75 рокiв. Та вiн цiлком мiг зустрiти ювiлей не вдома, а у лiкарнi. Що вдiєш -- вiк дається взнаки...

-- Лесю Степановичу, як же так сталося, що напередоднi ювiлею ви потрапили до реанiмацiї?
-- У нашому життi прикрощi якраз i трапляються тодi, коли ти їх не чекаєш. (Усмiхається). Не хочу вдаватись у деталi, але операцiя була серйозна й тривала чотири години. Я втратив два з половиною лiтри кровi. Прийшли мої друзi з Центру Леся Курбаса, здали кров -- ми давно вже з ними "однiєї групи кровi". Тепер ось малу-помалу одужую.
Але й у лiкарнi часу не гаяв -- готував до видання черговий том своїх "Щоденникiв без купюр", присвячений арештам 1972 року.
Щоденники я веду з 1956 року -- там i потаєне листування, i маловiдомий самвидав, i мої розмови з цiкавими людьми -- як вони
оцiнюють владу, куди йдемо i яка наша доля... Це iсторiя українського життя через нашi рефлексiї. Цiкаво!
-- Ви сказали: "Як вони оцiнюють владу..." А як ви оцiнюєте нинiшню владу?
-- Як владу суто окупацiйну, котру треба всiма силами знищити. Причому я говорю не просто про моральне знищення, а про таке ж знищення, як знищували фашистiв i бандитiв. Адже ця влада перетворила Україну у зону (в буквальному розумiннi цього слова). Тут дiють насамперед закони кримiнального свiту, а на все iнше їм -- начхати. Цi люди з бичачими головами почали не тiльки демонтаж освiти чи культури, а й демонтаж нацiї як такої. I це велика драма для України, бо нас рокують на вимирання. На смерть або на рабство. Отож, нiяке спiвжиття, а тим бiльше -- колаборацiя з нинiшньою владою, для порядної людини неможливе. Це руконеподавальна влада!
-- Тобто, ви налаштованi радикально?
-- Абсолютно. Iншого ставлення для свiдомого українця просто не може бути. Ця влада не розумiє компромiсу, вона нищiвно iррацiональна i сама кує гвiздки для свого розп'яття.
-- Що може стати тiєю останньою краплею, яка змусить українцiв вийти на масовi протести?
-- Iсторики морочать голови, коли кажуть: для того, щоб нацiя повстала, потрiбнi якiсь великi соцiально-економiчнi причини. Це неправда! Майдан у 2004-му виникнув же не через затримку iз виплатою зарплат чи пенсiй... Достеменно нiхто не знає, коли i де може статися той злам, який знову виведе людей на площi... Проте одне незаперечно: не можна доводити людей до крайнощiв. Не можна!
Пружина, яку надто стискаєш, урештi-решт вистрiлює.
Пiдсвiдомо влада це вiдчуває. Регiонали нинi шалено переляканi, хоча й вдають, що "на цвинтарi все спокiйненько". Вони оточують
себе охоронцями. В одних "високих чинiв" їх по 20 -- 30 чоловiк, а в Януковича -- взагалi 130! Бронемашини, лiтаки-вертольоти i навiть зенiтна батарея... Хiба можна було уявити Україну державою, де полiцiї й ОМОНу бiльше, нiж регулярного вiйська?
Окупанти слушно бояться за свiй завтрашнiй день, через це й готують запасний аеродром. Якщо щось станеться, зможуть втекти на свiй Кiпр чи ще там кудись. Правда, заводiв i фабрик своїх вони туди не заберуть...
-- Ви були народним депутатом перших п'яти скликань. Нинi одна з головних проблем Верховної Ради -- "тушки". Її можна якось
вирiшити чи це вiчна тема?
-- Проблема з "тушками" залежить вiд керiвництва опозицiї. А вони, як i деякi полiтики в часи Ющенка, дотримуєються хибної думки: мовляв, лише багатi здатнi збудувати незалежну Україну. Це жахлива й нищiвна для нацiї iлюзiя. Розбудова держави залежна вiд елiти нацiї, вiд аристократiї її високого духу (в тому значеннi, яке вкладав у це Донцов), тобто вiд високоморальних людей, якi за грошi не продаються. А коли ми приводимо в парламент того чи iншого чоловiка лише тому, що в нього є банк чи заводик i вiн обiцяє пiдкинути грошей на партiю, -- пиши пропало...
У Чорновола "тушок" не було, розумiєте? Шiстдесятники були люди, гартованi на iншому, для них вирiшальним чинником була українська
нацiональна iдея. А якщо Яценюк або Кличко набирають до себе людей за грошi, то це той компромiс, який стає бомбою сповiльненої дiї, спрямованою проти них же... Переконаний, "тушки" -- це продукт лiдерiв, це -- їхня бiда i їхня вина.
Факт незаперечний -- сьогоднi спостерiгається велике розчарування у полiтичних "вождях" (i не тiльки в Українi). Думаю, ми напередоднi появи абсолютно нового типу лiдерiв, якi не замiшанi в жодних скандалах i якi не виводитимуть людей на мiтинги, платячи їм по 100 гривень. Я таких людей уже бачу, вони ще молодi, недосвiдченi, їх ще можуть "лихi сили" пiдштовхнути на якийсь фальстарт (для того, щоб знищити). Але це вже нова генерацiя, яку не назваеш дегенерацiєю.
-- Тобто надiя у вас на молодь, Лесю Степановичу?
-- Абсолютно. I на "недобитих" шiстдесятникiв (усмiхається), якi все-таки свого не здали, не здають й тому зберегли до себе довiру. Дiдам з онуками завжди простiше знайти спiльну мову, нiж батькам зi своїми дiтьми. Знаєте, представники поколiння батькiв досi сподiваються, що Україну їм пiднесуть на блюдечку. Так не буває! Все треба будувати своїми руками...

Богдан БОНДАРЕНКО, газета "Експрес".

                                          Звичайно це лише кіно, але саме таким повинен бути справжній охоронець порядку. 

та й суспільство соплі не жує...

=============================================================================================================