хочу сюди!
 

Альона

36 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 30-40 років

Замітки з міткою «роман»

Любовь зла

      Радикальный  слоган  -  Любовь зла, полюбишь и козла - явно сочинен дамами. Он вроде как определяет границу - всех до козла включительно полюбить можно, а сверх того - ни, ни!  
     Но вот  в романе  Анны Бруша  Иди к черту, ведьма!  совсем 
иной взгляд на  этот жгучий вопрос.  Какой? 
      Не поленитесь прочесть или прослушать. 
Аннушка далеко не Булгаков, но слабость к нечистой силе у нее есть. 
Роман явно рассчитан на дам, мне же попался случайно, 
в период нынешнего книжного голодомора. 
   Рыцарям  сети  и ТВ его не осилить, а дамам вечера три может скрасить. 
            

Пофантазувала

"Вона приїхала до нього несподівано. Подзвонила і сказала, що чекає на нього біля будинку. Він посміявся і попросив її не жартувати так. Але вона сказала, що не жартує і він сам може переконатися в цьому, подивившись у вікно. Що він і зробив. Це було справді несподівано... Ну, коли вона приїхала і стоїть біля його будинку, довелося запросити її... Не добре вийде, якщо він протримає несподівану гостю на вулиці.
Вони увійшли до квартири. Вона озирнулася, посміхнулася своїм думкам, що випливли на мить у пам'яті, і сказала:
- Давно я тут не була. Наче в іншому житті це було все.
Він запросив її на кухню, запропонував чай-каву. Вона подивилася на нього і з усмішкою сказала:
- Пам'ятаю, що ти на свій день народження вино з черешні пив. Пригостиш?
Він глянув на неї і на його вустах промайнула лукава посмісшка, ніби він усміхнувся до своїх думок. Але вона у відповідь усміхнулася так само, даючи зрозуміти, що не він один про це подумав. Сходивши за вином і наливши у келихи (не буде ж вона сама пити), він сів за стіл навпроти. Вони чокнулися, келихи брязнули і вона сказала невеличкий тост:
- За тебе, за твій день народження, що минув. Шкода, що ти один його відсвяткував.
Випивши вино, вона глянула на нього і в її очах затанцювали вогники.
- А я тобі боржок хочу повернути, - сказала вона. - Пам'ятаєш, коли ти поїхав від мене без поцілунку? Я лише в щоку тебе поцілувала тоді. Я ще з такими кумедними та смішними хвостиками була.
- Пам'ятаю, - відповів він.
- Так ось, - продовжила вона. - Ось саме цей поцілунок я тобі і хочу віддати. Сподіваюся, він не запізнілий?
А далі вже було без слів. Вона вийшла із-за столу, підійшла до нього і сіла йому на руки обличчям до обличчя. Йому нічого не залишалося робити, як обійняти її. Вони дивилися одне одному в очі, потихеньку зближуючи обличчя. Вони були так близько одне до одного, що відчували гаряче дихання одне одного. Її очі дивилися в його очі, і це тяжке очікування зростало, розпалювалося. Дихання ставало дедалі частіше. Його руки все сильніше і сильніше притискали її до нього... Її груди все частіше підіймалися від частого дихання... І ось нарешті вона легенько доторкнулася до його вуст. Потім ще раз... Потім провела язиком по його губам і більше він не зміг чекати. Він притягнув її до себе настільки близько, так міцно обійняв, і вп'явся своїм ротом у її вуста, запускаючи язик у її рот. Так вони цілувалися кілька хвилин.
Він підхопив її під сідниці, вона обійняла його ногами і він поніс її до спальні. А там на ліжку вона знову взяла гору. І в них у пам'яті спливли спогади, де вона, дражнячи, гралася з ним, то наближаючи свої вуста до його, то віддаляючись. І знову все повторилося. Вона тримала його руки на ліжку біля голови і дражнила, наближаючи вуста до його губ, проведе по них язичком своїм і віддалить голову, не дозволяючи йому поцілувати її. Але гра тривала не довго. Вся ця ситуація, ця гра настільки сильно його збуджувала, розбудивши в пам'яті всі ті почуття, що він відчував тоді... Вон, така ж дражливо спокуслива, була зараз поряд, не в спогадах, а в реальності. Він може її обійняти, погладити, поцілувати... І в її очах такі самі вогники, як і тоді. І не гаючи часу, він вирвав з її захоплення свої руки, схопив її і перевернув на спину, притиснувши своїм тілом до ліжка. Він вп'явся в її вуста і вони цілувалия так, поки їм вистачало повітря..."

Вона - його спогад

"Вона стала для нього спогадом.
Тим спогадом, куди він "тікає" від сірої реальності свого життя. Тим спогадом, який ранить і лікує водночас.
Він знає, що вона є, але для нього вона недосяжна, далека, як зірка. Він бачить її образ, її очі, волосся... І чим довше він дивиться на неї, тим більше йому здається, що її очі, її погляд проникає у саме його серце, душу.
Він закриває очі і "пірнає" у море Спогадів, щоб хоч там, досягнувши бажаного острівця, залишитися сам на сам з нею...
Пам'ять покаже йому вже вкотре той фільм, у якому вона поряд і така досяжна, так близько. Фільм, де, крім них, більше нікого немає. І до болю знайомі кадри почнуть свій танок.
Він буде вкотре її обіймати і притискати до себе, гладити її волосся, цілувати її тіло, вуста... Дивитися у її очі, бачити її грайливі вогники в них... Вкотре вона буде дражнити його, заманювати у свої тенета, підпускати на відстань подиху і відштовхувати...
Він знову буде відчувати на своїй шиї її гарячий подих, смак її поцілунку на своїх вустах. Вона знову буде поряд і даруватиме йому неймовірну насолоду...
Але вона стала для нього спогадом... Таким бажаним, болючим і незабутнім спогадом..."

Пробуюся у письменництві. Ч.5.

"Остання зустріч"
Кінець.
Незабутній день, вражаюча прогулянка. (Ах, літо. Куди ти пішло? Повернись назад.) Той же шлях, тільки назад. Біля воріт стояли дві ятки. Дівчина попросила морозива і Павло купив. Вперше вона щось у нього попросила. Вони вийшли на зупинку, дочекалися трамвая і поїхали назад на Привокзальну площу. Там він почекав своїх товаришів і вони учотирьох попрямували до автовокзалу. Двоє хлопців йшли позаду них. Павло тримав її за руку. Дівчині було трохи ніяково і водночас вона була щаслива, що знає його. Їй здавалось, що усі люди зараз дивляться на неї і заздрять їй, такій щасливій, радісній. У неї було відчуття, наче вона ось-ось злетить. Проте думка про розлуку прикувала дівчину до землі. Певно, через цю думку в її очах був смуток, а посмішка здавалася сумною. Але кожен з них розуміє, що рано чи пізно усе хороше закінчується. Ось і її радісне «хороше» закінчувалося.
Останній будинок, останній магазин, поворот і великі сині літери «Дніпропетровськ». Тільки на автовокзалі є такі літери. Ще трохи і все. Звичайним кроком вони підійшли до велетенської будівлі, звичайним кроком увійшли усередину, піднялися на другий поверх і вона пішла купувати квитки. Замовивши у віконечко квиток і отримавши його, дівчина повернулася до Павла, який стояв біля величезної труби-поручня. Вона обійняла його і притиснулася до його грудей. Як же ж їй хотілося залишитися з ним. Проте вона намагалася не сумувати, посміхаючись йому і цілуючи його. Вони стояли там і цілувалися.
- Тут же люди, - сказав він, коли вона перервала поцілунок.
- Ну то й що. Не вони ж цілуються, а ми, - відповіла дівчина.
Час йшов. Він поцілував її ще раз і пішов до товаришів, які чекали його унизу. Потім вони попрямували на зупинку, чекати свій трамвай, щоб повернутися у військову частину. Вона хотіла його ще раз побачити, хоча б здалеку. Під’їхала маршрутка і дівчина зайняла своє місце. (Все! Немає шляху назад. Вона одна, повернеться додому. Повернеться туди, де ніколи не буде його.) Через деякий час маршрутка зрушила і поїхала до виїзду з платформи. І вона побачила вдалині трьох солдатів. Серце стиснулося. (Воно ще не раз стискатиметься від думки, що вони не будуть разом.) Автобус минув один поворот, другий, третій, минув світлофори. Загалом, та сама процедура, що й при в’їзді у місто. За вікном промайнув вказівник зі словом «Дніпропетровськ», перекреслений червоною лінією. Так само перекреслюється все те хороше, що відбулося з нею у цьому холодному місті. Вони залишили місто. А попереду сто двадцять кілометрів шосе і її місто.
Подумки вона поверталася до нього знову і знову. В її пам’яті, немов кадри з фільму, промайнули усі події від дня народження до сьогодні. Набравши швидкість, водій гнав вперед, немов навмисно відносив її подалі від міста, яке стало для неї рідним, де вона зустріла свою любов. Увесь час дівчина думала про Павла, усміхалася. Намагалася поспати трохи, але нічого не вийшло. За вікном сідало сонце. Ось вони вже проїхали пів шляху, повернули на своє шосе, яке вело до Нікополя. Ще годину і вона побачить своє місто, але не побачить його.
Нікополь. Маленьке місто, навесні зелене і гарне, а взимку і восени похмуре. «Я повернулася, Нікополь. Я знову з тобою.» Вже стемніло. Дівчина вийшла з маршрутки і попрямувала на зупинку міського автобуса. Ось вона вже і вдома.
Ранок наступного дня. Дівчина прокинулася, оглянула кімнату, згадала вчорашній день… З очей по щоках потекли сльози. Так, вона усвідомила той факт, що це була їхня остання зустріч. З того дня вона не переставала думати про нього, не переставала любити його.
Вона і зараз любить його.
Увесь час, що вона провела з ним, усі ті хвилини спілкування з ним, вона поділяла його радість, що невдовзі він демобілізується і поїде додому…

Пробуюся у письменництві. Ч.4

"Остання зустріч"
Продовження.
Він був у формі, але тільки у чорній (колір вона помітила пізніше), з пакетом в руках. Вони поцілувались і, немов змовившись, пішли на трамвай, який прямував до парку імені Т.Г.Шевченка. Це дуже гарний і великий парк. Певно, найкращий в усьому місті. Вони зайняли місце в самому кінці трамвая. Дівчина стояла навпроти Павла, який обперся на стінку з поручнем. Усю дорогу вонии мовчали. Інколи він щось казав їй, іноді вона щось казала йому, але здебільшого мовчали. Зі сторони вони, певно, були схожі на двох закоханих, які за довгі роки спільного проживання набридли одне одному. Складалося враження, наче вони ображені одне на одного. Але це було не так. Просто ніхто з них не хотів показувати те, що відбувалося у душі.
Вона насолоджувалася кожною секундою, проведеною поряд з ним. Трамвай підіймався вверх по достатньо крутому схилі. В кінці останнього вагона трамвая не дуже добре стояти – сильно теліпає зі сторони в сторону. Їхнє мовчання продовжувалося до тих пір, поки вони не вийшли на своїй зупинці. Було жарко і дівчина зняла куртку від костюма. Вони вдвох перейшли через дорогу і попрямували униз по схилу, що вів до парку. Лише тоді їхнє мовчання, яке починало дратувати, перервалося. Їхній шлях лежав повз шикарне кафе. З виду це кафе було дорогим, що по суті підтверджували дорогі джипи та іномарки, розташовані перед закладом. Вони говорили, жартували, сміялися. Їм було добре. Перед центральним входом парку стояли авто. Багато авто. Їх капоти і дзеркала були прикрашені стрічками різного кольору. Але одна з усіх була наряджена шикарно - це була машина наречених. Кожного разу, коли дівчина приїздила до нього у суботу, вона бачила весільні кортежі. Іноді вони вдвох бачили їх. Ось і тепер на їхньому шляху чиєсь весілля. (Їй іноді здається, що то знак того, що вони з ним повинні і будуть разом. Але це лише її думки, наближені до фантазії.)
Вони повернули вліво і пішли до іншого входу до парку. Дерева скидали листя, застилаючи землю гарним кольоровим килимом. Пройшовши по алеї і відшукавши пристойну лавку, вони присіли. Так добре сидіти в парку на лавці з коханою людиною. Вони обіймались, цілувались, насолоджувалися природою, спостерігали за підлітками, які дуркували, кидаючи одне на одного опавши листя.
- Ходімо на міст, - скоріше попросила ніж запропонувала дівчина. І вони попрямували до мосту.
Це єдиний міст, який має свій звичай. Суть цього звичаю у тому, що кожна пара, яка уклала шлюб, їде на цей міст. Але вони – наречені – не просто так приїжджають сюди. Вони купують або замовляють навісний замочок і вішають його на перила цього мосту. Замок може бути або простий, або з написом імен чи побажання. Пройшовши по цьому мосту, можна побачити стільки замків… А ще міст веде на острівець, на якому є невеличкий парк чи скверик, розваги для дітей, пляж і набережна.
Вони пройшли через міст і, не зупиняючись, пішли далі. Йшли поряд, в сторону пляжу. (Тоді вона вперше побачила його.) Алея вела униз. Потихеньку, не поспішаючи вони йшли по алеї. Дівчина була зачарована красою цього острівця і тим, що відкривалося її очам. Вони кудись звернули. Градус схилу збільшився. Йти було так легко і вільно. Вони проходили повз якогось місця, під мостом для потягів. Воно було огороджено парканом, схожим на сітку. Вона побачила двох дівчат і чоловіка, який тримав повід коня. Їй раптом так захотілося проїхатись верхи на цьому самому коні, на якому сиділа дівчина. Вона мріяла про те, щоб з Павлом удвох помчати кудись верхом на конях; щоб були тільки вони – він і вона, і більше нікого. Вона жадала свободи з ним одним. І тільки з ним. Під час їхньої прогулянки їх супроводжувало все те ж мовчання. Але воно іноді переривалося їхнім невеличким діалогом. Ноги стомилися. Хотілося присісти де-небудь, але поряд не було жодної лавки. І їм довелося йти далі. Доволі велику відстань вони пройшли. Дівчина йшла по бордюру. А він поряд, тримаючи її за руку. Ні, не тому, що вона могла впасти чи спіткнутися, а просто так, щоб нікуди не втекла, як на автовокзалі. Раптом сержант її зупинив і притягнув до себе. Він обійняв її за талію і поцілував. Коли вона з ним цілувалася, то не відчувала ні гіркоти, ні смаку пива, ні запаху сигарет. З ним приємно було цілуватися. Він не курив, майже не вживав алкоголь, і тому його поцілунок був солодким і приємним. Його губи завжди були вологі, не пересохлі, не потріскані, ніжні. Його посмішка… Її неможливо описати. Її потрібно тільки бачити. Він посміхався красиво. У нього була посмішка янгола. Така красива, чиста, відверта, добра, ніжна – як і він сам. (Шкода, що вона не запам’ятала її.)
Вони дійшли до пляжу. У Дніпрі чудовий і великий пляж. Тут чистий пісок, якщо не брати до уваги зелень, яка зустрічається доволі часто. Вони не стали йти далі, так як час невблаганно йшов, наближаючи їхню розлуку. Павло повинен повернутися у розташування до вісімнадцятої години. Їй було сумно, що так швидко летить час.
Він запропонував дівчині піти до води і вона погодилася. Вони перетнули пісок, який уповільнював хід, і опинилися біля води. Їй було приємно йти по пляжу з тим, хто став володарем її серця. (Вона справді його любила. І він про це знав. Вона йому сказала, коли розсталися, що не зможе поїхати до нього. Відтоді вона не переставала його любити.) Рука в руці, пісок, море, сонце… Майже як влітку, тільки різниця в тому, що зараз не літо, а осінь. А вони хотіли ще влітку піти на пляж, по засмагати, покупатися… Але не вдалося. Та нічого.
Дійшовши до кінця, вони вийшли на алею і пішли назад, геть з пляжу, з острова і з парку взагалі.

Далі буде...

Пробуюся у письменництві. Ч.3

"Остання зустріч"
Продовження.

Нарешті вони досягли місця призначення. Вона з великою радістю залишила маршрутку і попрямувала до виходу з автовокзалу. За ті небагато поїздок вона встигла запам’ятати це місце, як свої п’ять пальців. Та і саме місто Дніпро стало для неї рідне. Вона така радісна, в салатовому костюмі, з посмішкою на вустах, йде по вулиці, і їй байдуже, що думають перехожі. (Ще не раз щаслива посмішка буде з’являтися на її маленьких незіпсованих косметикою губах. Ще не раз у карих очах буде спалахувати вогник маленького щастя при згадці про нього.) Дівчина йшла неспішно, знаючи, що Павло й досі десь на ринку. Скільки разів вона ходила цим шляхом на Привокзальну площу, проходячи повз усіх цих крамниць, бутиків, яток з пресою, повз бабусь, що торгують насінням і горішками. Їй здавалося, що вони вже запам’ятали її і звикли до неї. Коло бордюрів стояли маршрутки з табличками з назвами містечок, селищ і сіл. Коло цих маршруток стояли водії і пасажири. Посеред дороги пролягала колія у два напрями. По цій колії ходять трамваї. Їй особливо подобалося, коли проїздив трамвай і земля під ногами дрижала. Одразу відчувалося, що трамвай дуже важкий. Звісно, що усі вони важкі, але цей був найважчий і важив, певно, більше за інші. Вона обожнювала, коли він проходив повз, змушуючи землю дрижати. По ліву руку від неї розташувалися будинки в три-чотири поверхи. В них усі перші поверхи були віддані під крамниці і бутики. З усіх цих магазинів її найулюбленішими були лише два – «Книги» і «Дім фараона». Особливо останній. Вона обожнювала туди заходити. Їй подобалася аура, створена ввічливими і приємними продавцями.
Коли заходиш всередину, тебе огортає тиша і благодатний спокій. Ти немов потрапляєш в інший світ, більш кращий. Де час не має влади ні над ким і ні над чим. Де твоя душа розслаблена і ти ні про що не турбуєшся і нікуди не поспішаєш. Де змішались одразу кілька древніх світів, націй, божеств. Усі ці статуетки, кулони, вироби з металу, дерева, скла і каменів наближають тебе до вищої ступені насолоди і спокою – до нірвани. Там є фігури різних тварин, фігури людей і птахів. Там можна придбати кулон-талісман для чого завгодно – від кар’єри до кохання. Є дармовіси-талісмани. Але туди мало людей заходить. Напевно, не усі цінують те, що можна відчути, зайшовши у цей дивовижний світ спокою.
Вона пройшла цей магазин і попрямувала до супермаркету електроніки «Фокстрот», щоб там присісти на лавку. Привокзальна площа – це місце має декілька призначень. По-перше, тут розташована кінцева зупинка трамваїв номер один і номер одинадцять. Тут вони розвертаються і знову слідують по своєму маршруту до другої кінцевої зупинки. Ось так вони і їздять по замкнутому колу, який не в змозі розірвати. По-друге, тут є маршрутки, які слідують кудись за межі міста. По-третє, перед площею розташована будівля залізничного вокзалу. Це і є головний пунктик, через який площу назвали Привокзальною. Саме за цією будівлею знаходиться безліч колій, які ведуть у різні напрямки. Тут, на площі, перед «Фокстротом» тиняються цигани, пропонуючи перехожим поворожити на руці. Вона завжди намагається не говорити з ними.
Дівчина пройшла повз циганки, яка спробувала заманити її пропозицією поворожити. Але вона не повелася на ці хитрощі. Їй і так було відомо, хто чи що чекає на неї попереду. Знайшовши майже вільну лавку, вона присіла і стала чекати. Біля цієї лавки стояло двійко закоханих. Вони весело про щось розмовляли, сміялися і жартували. Вони очевидно кудись зібрались. Сонечко вирішило порадувати всіх своїм теплом. Поки дівчина сиділа на лавці, їй подзвонив друг. Поговоривши з ним трохи, вона попрощалася. Подумки вона молила бога, щоб більше ніхто їй не дзвонив. Дівчина не бажала, щоб хтось відволікав її у цей чудовий день. Так, як вона була у светрі з короткими рукавами, їй стало трохи жарко. Хлопець, що стояв за спиною, вирішив щось купити і пішов до ларьочка. Дівчина залишилася чекати. Через декілька хвилин він йшов назад, а за ним ув’язалася циганка. Він їй щось казав, але вона не відставала. Вони йшли в їхньому напрямку. Бачачи наполегливість цієї ворожки, вона вирішила залишити місце на лавці і пішла прогулятися по площі. Не знаючи куди піти, дівчина попрямувала до потягів. Потяги – це її слабкість. Вона обожнює їздити ними. Та й взагалі, вона дуже полюбляє подорожувати, будь-яким транспортом, окрім літаків. Їй ще ніколи не доводилося літати літаком. А оскільки вона боїться висоти, то ні за що не зійде на літак.
Віддаляючись від того місця, де вона кілька секунд тому насолоджувалася теплом жовтневого сонця, дівчина наближалася до будівлі залізничного вокзалу, обходячи його зліва, і минаючи кафе з такою теплою і веселою назвою «Пузата хата». Вона йшла прямо на платформу. На першій колії стояв «Столичний експрес». Вона одразу зупинилася ненадовго. А потім пішла вздовж потяга. Її думки раптом здобули меланхолійний характер. А усмішка на вустах то з’являлась, то зникала. Вона навіть не знала, чому пішла туди. День, коли товариш сержант демобілізується і залишить Дніпропетровськ, безжально наближався. Їй так хотілося повернути свій двадцять перший день народження, день їхнього знайомства і всі наступні дні… Вона боялася думати про їхню розлуку, але все ж думала, не в змозі керувати своїми думками. Дівчина повільно йшла по перону, не маючи сил зупинитися. Таким спокійним і розслабленим кроком вона могла йти довго. І хто знає куди може дійти. Це відчуття спокою гіпнотизувало усі її рефлекси і рухи. Їй здавалося, що вона наче літає. Дівчина йшла, уявляючи, як буде проводжати його, дивлячись услід потягу і зберігаючи на губах прощальний поцілунок, а в душі надію на зустріч у майбутньому. Вона знала, що буде плакати, коли він буде віддалятися від вокзалу. Ноги несли її вперед. Вона кинула сумний погляд на будівлю і усередину її. Їй хотілося зайти туди, але якийсь страх не дозволив повернути вправо. Те, що вона побачила через скло, полонило її. Вона порівняла цю красу і велич зі своїм нікопольським вокзалом. «Яка велика і гарна будівля. Не те, що наша. Наша і поряд не стояла», - подумала вона. Тоді дівчина вперше побачила вокзал міста Дніпропетровськ. Зачарована цією красою, вона побрела далі, повернувшись до своїх сумних думок.
Вона вже наближалася до кінця платформи, коли задзвонив телефон. Відповіла. Це був Павло. Він уже звільнився і приїхав на Привокзальну. Вони домовилися, що вона зараз підійде до центрального входу вокзалу і на сходах буде його чекати, поки він не підійде. Обійшовши будівлю з іншої сторони, вона попрямувала на вказане місце очікування. При цьому вони не переривали зв’язок. Через це вона почула слова, які залишили в пам’яті і в душі м’який і теплий слід, а саме: «З’явись, сонце». Вона не знала, спеціально він їх промовив чи вони випадково вирвались, але їй було приємно це почути. Нарешті вони знайшли одне одного. Вони зустрілися.

Далі буде...

Пробуюся у письменництві. Ч.2

"Остання зустріч"
Продовження.

Час, як на зло, йшов повільно. Тягнувся, мов резина. Вона вирішила подзвонити йому і сказати, що виїде об одинадцятій годині з автовокзалу. Напам’ять знаючи номер, її пальці швидко забігали по кнопках. Прослухавши гудків п’ять - скинула. Через декілька секунд телефон заграв мелодією Олексія Хворостяна «Бросок на небеса». (Саме ця мелодія стояла на виклик, коли дзвонив Павло. Адже він солдат, сержант. Коли вони познайомилися, а це було на її день народження, він був у званні молодшого сержанта.) Дівчина натиснула кнопку «Відповісти» і піднесла телефон до вуха.
- Ало, - трохи кокетливо промовила це ненависне і набридле їй стандартне слово.
- Привіт! – Почувся його голос.
Такий ніжний і приємний, зовсім інший, голос. (Вона завжди намагалася уявити його обличчя, коли говорила з ним по телефону. Але його голос був відмінністю від його ж голосу вживу. Здавалося, що вона балакає з іншою людиною.)
- Як ти? – Спитав Павло.
- Нормально, - відповіла вона.
- Ти де? – Поцікавився він.
- На автовокзалі. Ми виїжджаємо об одинадцятій годині рівно, - сказала дівчина і, глянувши на час, додала: - Скоро будемо їхати.
- Це ти приїдеш о тринадцятій?
- Так.
- Отже я встигну сходити на ринок. Коли приїдеш, набереш мене, - дав він вказівку мені.
- Гаразд, - відповіла вона и вони роз’єдналися.
У ті хвилини вона була найщасливішою. «Ми побачимося. Побачимося», - думала дівчина і, не приховуючи радості, усміхалася. Їй було дуже добре. Дуже добре.
А час, як на зло, йшов повільно. Через кожні дві хвилини вона дивилася на годинник і подумки просила: «Ну поїхали вже». І ось жіночий голос оголосив відправлення її автобусу з автовокзалу Нікополя. Вона ледь не закричала від радості. В її очах спалахнув вогник немаленького щастя, яке відчуває закохана людина. Душею і подумки вона пролітала ті місця, які запам’ятались їй найбільше. Проте дівчина знала, що тепер їй треба довіритись часові і водієві, і спокійно чекати.
Вони виїхали з міста, минувши університет, проїхавши через міст. Вона відчувала, як в по венах вирує адреналін. Емоційне напруження дасться взнаки тільки ввечері,коли вона буде вже вдома. Невідомо, з якою швидкістю вони їхали, але їй здалося, що автобус їде не достатньо швидко. Їй хотілося хоч якось згаяти час, але не знала як. Можна було б поспати. Але їй не вдалося заплющити очі через збуджений стан. З тих пір, коли вона почала їздити до нього у Дніпро, знаком пройденої половини шляху був міст, що завертав на Запорізьке шосе. І поки вони до нього не доїхали, їй доводилося дивитися на минаючі за вікном голі поля, котрі по-своєму були прекрасні, особливо вдалині; на дерева, що ростуть недалеко від дороги вздовж шосе. Це було так нудно, що хотілося вити. Проте, коли вона побачила покажчик з написом «Січ», їй стало веселіше. Вона знала, що недалеко той самий міст.
Невдовзі транспорт досяг того моста і вони з’їхали на Запорізьке шосе. У ці хвилини їй не було нудно. Дівчині здавалося, що ще декілька кілометрів і вони будуть на місці. Увесь шлях – від Нікополя до Дніпропетровська – вона думала про нього, про свого сержанта. У той день, такий радісний для неї, вона навіть і не підозрювала, що це їхня остання зустріч.
Їй згадалися попередні зустрічі. Вона уявляла майбутні зустрічі, серед яких була і ця. Вона думала, що вони повинні зустрітися з ним до дембеля ще максимум два рази, тобто, без цієї, вона мала поїхати до нього ще один раз. Проте доля розпорядилася інакше.
Дівчина знала, що ця радість зустрічі повинна скінчитися. Але не думала, що так швидко. Вона їхала до коханого з посмішкою на вустах, і повинна розпрощатися з ним теж з посмішкою.
Невдовзі вони досягли мети. Залишилося лише пройти невеличку перешкоду – доїхати до автовокзалу. Немає нічого гіршого, ніж їхати по великому місту, де можуть виникнути затори. Але найбільше за все її дратувало те, що вони зупинялися на світлофорах. А у великому місті на широких дорогах, розділених на три-чотири полоси в одному напрямку і стільки ж в іншому, ці зупинки на червоне світло не дуже радують. Адже світлофори передбачені для усіх напрямків. Тому і стояти доводилося трохи довше, ніж у її маленькому містечку. Але це лише невеличка перепона, яка закінчувалася, коли вмикалося зелене світло.
Дніпропетровськ – велике місто, яке є областю для маленького Нікополя. Дніпро велике і галасливе місто. Його жителі дуже метушливі люди. Навіть сама аура в ньому не дуже приємна. Восени, особливо у дощові дні, місто здається сірим і холодним. Холодні вітри доповнюють його відчуженість. А влітку тут спекотніше, ніж де інде. Адже в місті дуже багато авто, від яких йде багато викидів вихлопних газів, що забруднюють і так задушливе повітря. А ще тут є один вид транспорту, який неможливо побачити в Нікополі – це трамвай. І вона достатньо наїздилася трамваєм.

Далі буде...

Пробуюся у письменництві.

Остання зустріч
(засновано на реальних подіях)

Субота. Теплий сонячний день жовтня. Навіть не день. А ранок…
Любити важко. А ще важче любити на відстані. Любити і знати, що ніколи ти не будеш з ним. Але серцю не накажеш. Воно любить і вірить. Тільки у що вірить? Не відомо.
У цю суботу вранці вирішувалося одне важливе питання: поїде вона до нього чи залишиться вдома? Вона я дуже хотіла туди поїхати, дуже.
Мобільний сповістив мелодією «соні еріксон» про те, що прийшла смска. Дівчина натиснула «Переглянути» і прочитала повідомлення. «Доброго ранку, мала. Просто надсилаю поцілунок.» І посміхнулася. Приємно, коли кохана людина надсилає тобі смски з такими словами. Одразу на душі тепліше стає. Звісно, вона відповіла йому: «Доброго ранку. Мені приїздити?» І так вони переписувалися. Вже зневірившись, дівчина сіла за комп’ютерний стіл. По радіо на кухні сповістили, що «В Києві десята година». І рівно о десятій їй прийшла смска. Знову «Переглянути» і читає: «Я йду у звільнення». Її радості не було межі. Але показувати цю радість при мамі дівчина не хотіла.
Вона вимкнула комп’ютер і пішла до своєї кімнати. Щойно за нею зачинилися двері, їй захотілося підстрибнути до стелі від радості. Це почуття розпирало її зсередини.
Вона почала збиратися, швидко в голові перебираючи варіанти одягу. В результаті довелося одягнути спортивний костюм і кросівки. Швидко написала смску подрузі і відправила. У відповідь отримала коротке і тверде «Ок». Мама теж збиралася йти з дому. Майже одночасно з нею вийшли з будинку. Мама в одну сторону, а вона в іншу. Їй так хотілося кричати від щастя. (Адже цілий місяць не бачити його… Це так важко.)
Майже бігцем пішла на зупинку. І все одно не встигла – «одиничка» поїхала без неї. Тож дівчині довелося чекати «шість а». Чекала якихось нещасних кілька хвилин, а здалося, що цілу годину.
Незабаром вона вже їхала на автовокзал. Здавалося, що маршрутка навмисно їхала повільно. Подумки вона вже мчала у Дніпро, до нього. Хоча насправді була ще в Нікополі. Так завжди буває, коли довго чекаєш чогось, а дочекавшись – не можеш наздогнати у часі. Здається, що час завмер. Але час не може зупинитися. Він йде своїм ходом, і його неможна ні обігнати, ні зупинити, ні сповільнити його хід.
За вікном проносилися люди, зупинки, повороти, дерева. Вона все ближче під’їжджала до потрібної їй зупинки. «Ще трохи і я буду виходити», - думала вона. Що було правдою. А душа веселилася, хоча було трохи тривожно. Вона боялася, щоб її телефон не задзвонив. Тільки не це.
«Восьмий квартал», «Некрасова», «Автовокзал». Нарешті. Дівчина вийшла і попрямувала до пішохідного переходу. Ще трішки, ще крапельку. Швидко перейшла дорогу і ось вже будівля автовокзалу. Увійшла і – о, жах! – черга в обидві каси одночасно. Ну нічого. Вони швидко зникнуть. Вже майже перед віконцем у неї задзвонив телефон. «Тато викликає».
- Ало? – відповіла вона
- Привіт! – сказав голос брата.
- Мама вже поїхала туди, - випалила дівчина.
- А ти де?
- Гуляю, - відповіла і поклала трубку.
Він, правда, ще раз дзвонив, але вона не стала відповідати. Вже її черга підійшла і потрібно було купувати квиток.
- На Дніпро, найближчий, один, - сказала вона і поклала у комірку двадцять гривень.
З-за скла касирка назвала суму. Дівчина не очікувала її почути…
- Двадцять чотири п’ятдесят.
Довелося додати ще п’ять гривень. А що поробиш, усе дорожчає в країні. (Гади!) Проте ціна не перешкода для її радості. Касирка штовхнула комірку з квитком і рештою. Вона глянула на час – одинадцять годин рівно. Подумки прикинула, о котрій буде там і скільки часу у них із ним буде на те, щоб побути вдвох. Вийшло, що о тринадцятій приїде, і п’ять годин погуляє з ним. Не погано. Щоправда, хотілося побути з ним трохи більше, але і за це вона була вдячна. (Проти часу не попреш. Це сильний вартовий.)
Дівчина вийшла на платформу і відшукала свою маршрутку. Увійшла і сіла на своє місце. От і все, тепер діло за водієм і часом. І стала чекати.

Далі буде...

Любовное чтиво

    Думать нас отучили кино и телевидение, считать - калькуляторы, ныне видеоролики норовят отлучить нас  от чтения.  Жаль то как... 

      Бывало вечерком с томиком Дюма, с рыжим пронырой  Василием и с графом Монтекристо  неспешно так избавляешь мир от злодеев и негодяев.  Поглаживая хвостатого  и потягивая  глинтвейн. Хорошо-с!
   Если вы еще почитываете, то гляньте на это.  
                         
       Валентинова Анна. Любовь на выходные.
Любовная история в духе времени, но с мягким юмором  и счастливым концом.  Причем без всякого непотребства!  И всего на один вечер.
           
       Уэльбек. Платформа.
   Откровенный роман о любви, сексе и взглядах обычного человека. Весьма нашумевший и популярный.  Изъят ныне из многих магазинов и сайтов. Чудом удалось скачать украинский текст. 
     Должно хватить на несколько вечеров.
   

Idea-book


О! Какие люди. Говорят, при встрече принято здравствоваться, но не в этом раз. Фигушки! И не надо брезгливо кривить губы, фу мол, какая грубость. Знаю, ты можешь и не так выразиться, если надо! А знаешь, надо! Иногда очень даже надо.

Не хочешь дальше читать этот бред? Не читай. Осиль только еще один абзац, про Св.Короля.

Ведь ты хочешь сменить, свой статус. Точнее сократить, с «начинающий писатель» до просто «писатель». А, Св.Король говорит, что читать нужно много. И плохие тексты также надо читать. Хотя бы для того, чтобы отличать плохую писанину от хорошей.

Вижу, что решил не расставаться. Жаль, конечно, что я пока не оправдываю твоих надежд. Понимаю, когда брал в руки, ожидал увидеть навороченный планшет. А тут всего лишь книжка. Электронная, правда, но без единого текста. Так давай заполним эту пустоту?

Чтобы что-то написать, нужно что-то писать! Как тебе мудрость?

А если добавить слово «постоянно»? Нужно постоянно что-то писать! Так получше, да?

Так давай, прям сейчас и начнем. Прям в этом кафе. Пока нет твоего собутыльника - программиста. Правда, он уже здесь, но застрял в туалете. Хреново ему после вчерашней вашей попойки!

Покрути головой, вроде как в поисках кому принадлежит этот e-book. Кого видишь?

Бородатый пенсионер-забулдыга, в клетчатом кепи. Через столик от него подвыпивший парень, с лишними килограммами. За столиком, возле стойки, беседуют двое мужчин средних лет. Один высокий, сутулый. Второй худощавый, лысый.

А теперь давай «увидим» их. Забулдыга – профессор, преподает литературу. Как и многие высокообразованные люди, он не беспокоится о своей внешности. Парень со стратегическим жировым запасом - вебмастер, владелец нескольких популярных площадок в интернете. А сгорбленно-безволосый дуэт – коллеги. Высокий – Чайнов Сергей Анатольевич, начальник райотдела местной полиции. Худой – Карышев Степан Игорьевич, заместитель Чайнова.

Надеюсь, демонстрация разницы между «смотреть» и «видеть» удалась.

Увидел? А теперь давай еще и послушаем:

- Зачем Степа, тебе эта хрень? Меня, опять же подставляешь. А если завтра адвокат приведет какую-то соску, которую Козлов драл со всем свои усердием в тот момент?

- Нет у него алиби! Во время угона профессорской Шкоды, Козлов Константин Юрьевич, недавно прибывший из стран Европейского Союза, лежал в наркотическом угаре у себя дома. Один! Экспертиза, конечно, найдет в крови наркоту. Но для нашей версии — это только на руку.

- Для твоей, Степа, для твоей версии. Я еще не решил впрягаться мне или нет.

- Не решил, он! Что здесь решать? Без этого Кости, район только чище станет…

- Не ори! Ладно, топи гниду.

Менты – козлы? Так это штамп. Давай не будем торопиться с выводами. Ты местную газету сегодня смотрел? Обратил внимание на некролог, по поводу годовщины смерти Нефедовой Юлии?

Юля – племянница Карышева, ровно год назад наглоталась таблеток. Спасти не удалось. Долго тогда обсуждали это событие. Прилежная студентка, красавица из приличной семьи и вдруг самоубийство. Спина и ягодицы были исполосованы. Карышев скрыл это от руководства и прессы.

Сейчас я расскажу, про шрамы. Но давай на минутку вспомним, что с нами в зале есть еще упитанный вебмастер. Это Гришка. Он был влюблен в Юлю. А Юля, как часто случается с приличными девочками, прям сохла по Косте Козлову. Да-да. По тому самому, что вчера его повязали, за якобы кражу автомобиля. Кстати, автомобиль этот, принадлежит воон тому профессору-забулдыге, по имени Колодин Себастьян Умбертович. Чувствуешь интригу?

Теперь про шрамы. Случилось это чуть более года назад. Юле 17. Она студентка первого курса педагогического. Родители у нее бизнесмены поневоле. Когда в их НИИ перестали платить зарплату занялись купи-продай. Потом открыли небольшой бутик. Материальная сторона жизни наладилась. Но сердце рвалось в науку. Поэтому они пообещали себе, что единственная дочь будет жить такой жизнь, какую выберет сердце. Независимо от финансовых перспектив.

Юля решила посвятить себя литературе. Поступила на учителя языка и литературы. Писала стихи. Ее поэзию заметил Себастьян Умбертович. Юля стала постоянным участником его литературного клуба. Когда Юля впервые зачитала в клубе свои стихи, Умбертович испытал забытую эрекцию.

Да, эрекция. Да, на стихи. И он решил помочь юному дарованию. Не надо только кривится. Нет здесь ни извращения, ни подтекста.

Итак, Юля живет как подсказывает сердце. Это хорошо. Плохо, что оно, расположено далеко от мозга. Мозг кричит, что Гриша хороший и добрый. А сердцебиение учащается от Кости Козлова. Высокий, широкоплечий, бритый наголо в закатанных джинсах и берцах казался Юле очень брутальным и романтичным.

Он вырос без отца. Мать осталась без работы, когда Костику было шесть лет. Стала пить. Тогда она еще была симпатичной тридцатилетней женщиной. Мужчины менялись часто. Больше чем на два-три месяца никто не задерживался. Каждый следующий кавалер был безнадежнее предыдущего. Костя с детства повидал много дерьма. Пьяные оргии, драки, истерики, бессильные менты и обозленные соседи, все это стало для него привычным фоном. В 12 лет Костя выстрелил новому ухажеру в ногу из самопального пистолета. Матери прислонил ствол к виску и заставил дать обещание бросить пить.

В то утро Юля, решилась заговорить с Костей. Поэтому после уроков она отказалась от предложения Гриши проводить ее домой. Правда тот все равно поплелся за ней.

Костю она встретила возле недостроенной пятиэтажки. Если присмотришься в окно, то увидишь ее угол.

- Константин – сказала она – Вы ведь Константин?

-Ну

- Мне нужна, ваша помощь. Видите ли, я сейчас хочу написать стихотворение в стиле нуар. Ищу что-то подходящее для вдохновения…

- Че надо?

- Я подумала, что заброшенная стройка — это очень атмосферно. Но самой страшно. Составите компанию?

- Ты типа, меня клеишь? Ну пойдем.

Погуляв, по дому с унылыми окнами-глазницами и местами рухнувшим перекрытием, Юля решилась на активные действия. Как-бы оступившись она рухнула на Костю. Когда он интуитивно поддержал её, потянулась губами для поцелуя. Поцеловались. Юля почувствовала вкус пива и дыма. Ей этот привкус показался очень сексуальным, и она крепче прижалась к Косте.

Костя, почувствовав во рту Юлин язык, увидел картинку из детства. Мама лежит голая и пьяная, а очередной хахаль лижет ее грудь, не обращая внимания на ребенка. Следующим воспоминанием стал момент, когда он на этой же стройке, приколачивает гвоздями к доске бездомную дворнягу и душит ее кожаным ремнем. Этот ремень и сейчас на нем.

Он вдруг толкает Юлю, в цементную пыль. Она смотрит на него растерянно, но пока еще без страха. Когда подошва тяжелого ботинка бьет ее по голове, она теряет сознание.

В себя приходит голая и лежащая животом на нетесаной доске. Руки и ноги привязаны пластиковыми стяжками к холодным стойкам строительных лесов.

Костян смотрит, как Юля приходит в себя. Отходит на пару шагов, чтобы лучше рассмотреть. Увиденное ему по вкусу. Очень! Вынимает ремень из штанов и начинает ее избивать. Юля кричит до хрипоты. Он знает, что если кто и услышит, то ни в жизсть не вмешается.

Кровоточащие раны на белой коже возбуждают Костяна. Он прикидает, как лучше бы ему трахнуть эту сучку. Но после очередной серии ударов кончает прямо в трусы.

Закуривает. Смотрит сквозь дым на всхлипывающую Юлю. Думает, как быть дальше. До сих пор он действовал под влиянием импульса. Теперь же надо подумать. Отпустишь – жди ментов. Не отпустишь – есть шанс соскочить. Правда, за ней плелся тот ожиревший задрот и видел куда они пошли. Настучит, падла, стопудов!

Слышит шум сзади. Поворачивается. Тот самый, жирный задрот, держит в руках на перевес доску и угрожающе наступает. Костяну становится смешно. Он делает шал навстречу и грозно вскрикивает:

-Уух!

Ботан дергается, смотрит исподлобья. Наступление прекратил, но не убегает.

- У-у-убью – мямлит ботан.

- Ага – отвечает Костян заправляя ремень в лямки брюк. Он уже решил не трогать его. Он сегодня, добрый. Уже добрый.

Костян застегнул ремень. Посмотрел не проступило ли спереди на штанах пятно. Нет. Трусы-боксеры оказались надежной прокладкой, и впитали в себя всю сперму. Развернулся и пошел не оглядываясь.

Развязать Юлю для Гриши, оказалось непростой задачей. Разомкнуть стяжки руками не получается. Приходится носится по этажам в поисках чего-то режущего. Находит осколки стекла. Стекло плохо режет, руки дрожат, слезы текут. Он то и дело ранит Юлю. Но она этого не чувствует.

Когда, он наконец, освободил ее, помогает одеться. Еще час назад он и мечтать не мог увидеть Юлю голой. Сейчас же ему нет дела до ее наготы. Она смотрит стеклянными глазами. Молчит. Когда он застегивает на блузке верхнюю пуговицу, вдруг произносит:

- Никому! Слышишь никому и никогда об этом ты не расскажешь! Слышишь меня!

- Юля, но нельзя же это оставить так…

- Заткнись! Обещай! Сейчас же!

- Ладно-ладно. Обещаю.

Все дальнейшие Юлины дни слились в один день сурка. Днем в институте, вечером на диване смотрит на ежедневно растущую трещину на стене. А в голове прокручивается ролик с избиением. Когда трещина растянулась от потолка до пола, Юля уже не могла выйти на улицу даже днем. Ее поглотил страх. Липких и безжалостный.  

Тем утром, родители убежали по делам, а Юля вытрусила все из аптечки в графин, налила колу и выпила смертельную шипучку. Вечером ее обнаружили уже холодную. После порки на стройки прошел месяц.

А что с Костей, подумаешь ты. Он ничего не знал, потому в это время жил уже в Италии. Вскоре после содеянного, он от греха подальше вместе с футбольным ультрас уехал, якобы в поддержку футбольной команды, в Италию. Там и остался.

А вот Гриша, узнав трагическую новость извелся. Ему надо было все рассказать, но что теперь? Он единственный знает реального виновника самоубийства. Обратишься в милицию – станешь всеми презираем. Не обратишься – Косте все сойдет с рук! Нужно искать помощь!  Но кому расскажешь такое? Где взять такого человека, чтобы любил Юлю, но сумел понять и его? Стоп! Профессор!

Теперь давай перенесемся из прошлого года, в прошлую недельку. Посмотрим, что произошло такого, что имеет прямое отношение к нашей истории.

Умерла мать Кости. После того, как он уехал, она снова стала пить. Много. Будто пыталась наверстать все пьянки, за дни вынужденной трезвости. Организм почти год выдержал такой алкомарафон, затем сдался. Костя приехал на похороны.

Профессор также был на похоронах. Он воспользовался траурной неразберихой, и стащил сигареты Кости. На следующий день отогнал свою машину на тот злополучный долгострой, положил под сиденье Костины сигареты. В милиции настоял, чтобы заявление об угоне принял лично зам.начальника Карышев – двоюродный брат Юлиной мамы. Рассказал ему все, что знал сам.

Нужно закругляться, а то твой друг закончил беседу с унитазом, да и наш рассказ подошел к развязке.

За считанные минуты, мы с тобой, написали больше, чем ты сам за весь прошедший год! Не спрашивай, меня как это работает! Сейчас Ай-тишник, объяснит.

- Дружище привет! Вижу, ты уже изучаешь подарок. Это новейшая, еще не прошедшая все тесты, новинка. Произведено на базе обычной электронной книжки. Мы его назвали idea-book. Он улавливает творческий шепот твоего подсознания и преобразовывает его в текст. Думаю, для вашего брата, писателя, может пригодиться. Короче, завтра попробуешь, а сегодня давай похмелимся, наконец!

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
23
попередня
наступна