Пробуюся у письменництві. Ч.2
- 05.01.24, 18:22
"Остання зустріч"
Продовження.
Час, як на зло, йшов повільно. Тягнувся, мов резина. Вона вирішила подзвонити йому і сказати, що виїде об одинадцятій годині з автовокзалу. Напам’ять знаючи номер, її пальці швидко забігали по кнопках. Прослухавши гудків п’ять - скинула. Через декілька секунд телефон заграв мелодією Олексія Хворостяна «Бросок на небеса». (Саме ця мелодія стояла на виклик, коли дзвонив Павло. Адже він солдат, сержант. Коли вони познайомилися, а це було на її день народження, він був у званні молодшого сержанта.) Дівчина натиснула кнопку «Відповісти» і піднесла телефон до вуха.
- Ало, - трохи кокетливо промовила це ненависне і набридле їй стандартне слово.
- Привіт! – Почувся його голос.
Такий ніжний і приємний, зовсім інший, голос. (Вона завжди намагалася уявити його обличчя, коли говорила з ним по телефону. Але його голос був відмінністю від його ж голосу вживу. Здавалося, що вона балакає з іншою людиною.)
- Як ти? – Спитав Павло.
- Нормально, - відповіла вона.
- Ти де? – Поцікавився він.
- На автовокзалі. Ми виїжджаємо об одинадцятій годині рівно, - сказала дівчина і, глянувши на час, додала: - Скоро будемо їхати.
- Це ти приїдеш о тринадцятій?
- Так.
- Отже я встигну сходити на ринок. Коли приїдеш, набереш мене, - дав він вказівку мені.
- Гаразд, - відповіла вона и вони роз’єдналися.
У ті хвилини вона була найщасливішою. «Ми побачимося. Побачимося», - думала дівчина і, не приховуючи радості, усміхалася. Їй було дуже добре. Дуже добре.
А час, як на зло, йшов повільно. Через кожні дві хвилини вона дивилася на годинник і подумки просила: «Ну поїхали вже». І ось жіночий голос оголосив відправлення її автобусу з автовокзалу Нікополя. Вона ледь не закричала від радості. В її очах спалахнув вогник немаленького щастя, яке відчуває закохана людина. Душею і подумки вона пролітала ті місця, які запам’ятались їй найбільше. Проте дівчина знала, що тепер їй треба довіритись часові і водієві, і спокійно чекати.
Вони виїхали з міста, минувши університет, проїхавши через міст. Вона відчувала, як в по венах вирує адреналін. Емоційне напруження дасться взнаки тільки ввечері,коли вона буде вже вдома. Невідомо, з якою швидкістю вони їхали, але їй здалося, що автобус їде не достатньо швидко. Їй хотілося хоч якось згаяти час, але не знала як. Можна було б поспати. Але їй не вдалося заплющити очі через збуджений стан. З тих пір, коли вона почала їздити до нього у Дніпро, знаком пройденої половини шляху був міст, що завертав на Запорізьке шосе. І поки вони до нього не доїхали, їй доводилося дивитися на минаючі за вікном голі поля, котрі по-своєму були прекрасні, особливо вдалині; на дерева, що ростуть недалеко від дороги вздовж шосе. Це було так нудно, що хотілося вити. Проте, коли вона побачила покажчик з написом «Січ», їй стало веселіше. Вона знала, що недалеко той самий міст.
Невдовзі транспорт досяг того моста і вони з’їхали на Запорізьке шосе. У ці хвилини їй не було нудно. Дівчині здавалося, що ще декілька кілометрів і вони будуть на місці. Увесь шлях – від Нікополя до Дніпропетровська – вона думала про нього, про свого сержанта. У той день, такий радісний для неї, вона навіть і не підозрювала, що це їхня остання зустріч.
Їй згадалися попередні зустрічі. Вона уявляла майбутні зустрічі, серед яких була і ця. Вона думала, що вони повинні зустрітися з ним до дембеля ще максимум два рази, тобто, без цієї, вона мала поїхати до нього ще один раз. Проте доля розпорядилася інакше.
Дівчина знала, що ця радість зустрічі повинна скінчитися. Але не думала, що так швидко. Вона їхала до коханого з посмішкою на вустах, і повинна розпрощатися з ним теж з посмішкою.
Невдовзі вони досягли мети. Залишилося лише пройти невеличку перешкоду – доїхати до автовокзалу. Немає нічого гіршого, ніж їхати по великому місту, де можуть виникнути затори. Але найбільше за все її дратувало те, що вони зупинялися на світлофорах. А у великому місті на широких дорогах, розділених на три-чотири полоси в одному напрямку і стільки ж в іншому, ці зупинки на червоне світло не дуже радують. Адже світлофори передбачені для усіх напрямків. Тому і стояти доводилося трохи довше, ніж у її маленькому містечку. Але це лише невеличка перепона, яка закінчувалася, коли вмикалося зелене світло.
Дніпропетровськ – велике місто, яке є областю для маленького Нікополя. Дніпро велике і галасливе місто. Його жителі дуже метушливі люди. Навіть сама аура в ньому не дуже приємна. Восени, особливо у дощові дні, місто здається сірим і холодним. Холодні вітри доповнюють його відчуженість. А влітку тут спекотніше, ніж де інде. Адже в місті дуже багато авто, від яких йде багато викидів вихлопних газів, що забруднюють і так задушливе повітря. А ще тут є один вид транспорту, який неможливо побачити в Нікополі – це трамвай. І вона достатньо наїздилася трамваєм.
Далі буде...
9
Коментарі
Tas371
15.01.24, 18:53
Роль - это когда поживают чужую жизнь
Нота МИ
25.01.24, 19:56
Як ви вивчаєте це ремесло?
matveeva_olga
35.01.24, 20:05Відповідь на 1 від Tas371
Дякую, переписала
matveeva_olga
45.01.24, 20:10Відповідь на 2 від Нота МИ
Просто пишу. Я знаю, що щоб написати книгу, треба продумати усе. Та я не претендую на письменницю. Просто мені подобається писати. Я так висловлюю свої почуття, думки, усе, що відчуваю. Я таким чином спілкуюся. Мені так набагато легше і простіше.
WalKing
55.01.24, 20:50Відповідь на 4 від matveeva_olga
спробуй записати сон, просто для себе .
matveeva_olga
65.01.24, 21:01Відповідь на 5 від WalKing
Якби я ще запам'ятовувала ті сни.
Останнім часом мені сни не запам'ятовуються. Іноді лише почуття, що відчувала у сні.
WalKing
75.01.24, 21:06Відповідь на 6 від matveeva_olga
цікавий феномен - починаєш записувати і згадуєш деталі які секунду тому не пам'ятав . Колись при нагоді зроби це.
matveeva_olga
85.01.24, 21:28Відповідь на 7 від WalKing
Пробувала, але зараз не допомагає. Зараз у мене пробудження від сну буває різкувате і подальші події після пробудження перебивають усе. А так. я колись таким методом записала кілька снів.
WalKing
95.01.24, 21:31Відповідь на 8 від matveeva_olga
анонім
1016.01.24, 23:07
Дніпро може бути різним