"Вона стала для нього спогадом.
Тим спогадом, куди він "тікає" від сірої реальності свого життя. Тим спогадом, який ранить і лікує водночас.
Він знає, що вона є, але для нього вона недосяжна, далека, як зірка. Він бачить її образ, її очі, волосся... І чим довше він дивиться на неї, тим більше йому здається, що її очі, її погляд проникає у саме його серце, душу.
Він закриває очі і "пірнає" у море Спогадів, щоб хоч там, досягнувши бажаного острівця, залишитися сам на сам з нею...
Пам'ять покаже йому вже вкотре той фільм, у якому вона поряд і така досяжна, так близько. Фільм, де, крім них, більше нікого немає. І до болю знайомі кадри почнуть свій танок.
Він буде вкотре її обіймати і притискати до себе, гладити її волосся, цілувати її тіло, вуста... Дивитися у її очі, бачити її грайливі вогники в них... Вкотре вона буде дражнити його, заманювати у свої тенета, підпускати на відстань подиху і відштовхувати...
Він знову буде відчувати на своїй шиї її гарячий подих, смак її поцілунку на своїх вустах. Вона знову буде поряд і даруватиме йому неймовірну насолоду...
Але вона стала для нього спогадом... Таким бажаним, болючим і незабутнім спогадом..."

[ Читати далі ]

 

Здивуй мене, а ну ж! Уяву полони!

Ввійди, фортецю захопи, чи зможеш?!

Боїшся, я сприйматиму вороже,

Що ти оратимеш мої лани?

Пручатимусь… Здасися?  Чи відступиш?

 Тримай якнайміцніше!  Й ніжно… Ти…

А втім… Можливо, вартових підкупиш?

О, переможцю мій! Не відпусти!..

08.11.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011 Свидетельство о публикации №11111090897

Нас двоє, ми творимо світ.

Світ яскравий, неповторний. Світ , в якому кожен звук має свій колір, слова  відразу перетворюються на образи, які кружляють навколо, злітають над нами,  і ми самі стаємо легкими, кольоровими, мінливими, яскравими.... Ми підносимось угору на незбагненну донині височінь, занурюємось один в  одного, всотуємо: ти - мене, я - тебе, зливаємося в єдиний, потужний океан. Світло, колір, звук - все відчувається на дотик, смак і запах. І вони такі несхожі на ті, що ми знали колись. Ми творимо світ і ніхто не може бути втаємниченим в процес творення. Лише ми двоє. Ніч... Зорі...Шепіт... Океан... 24.05.2009 Copyright 2009 ©Степанська Марина (SMG) Всі права захищені

Ти - пристрасть, ти - ясний вогонь.
Кохай, палай, не охолонь!
Вулкан, безодня, вир - то я.
Тепер,  навік - лише твоя.
      Злітаймо вдвох! Щасливими будь -
      Так хочу я. Про сум забудь!
      Палай, радій, не охолонь -
      Кохання пий з моїх долонь!

Їх було двоє - Він і Вона. Вони десь знайшли один одного і жили тепер одним життям, десь смішним, десь сумним, загалом, найзвичайнішим життям двох найзвичайніших щасливих.

Вони були щасливими, бо були удвох, а це набагато краще, ніж бути поодинці.

Він носив Її на руках запалював на небі зірки ночами, будував будинок, щоб Їй було, де жити. І всі говорили: "Ще би, як його не любити, адже він ідеал! З таким легко бути щасливою!" А вони слухали всім і посміхалися і не говорили нікому, що ідеалом Його зробила Вона: Він не міг бути іншим, адже був поряд з Нею. Це була їх маленька таємниця.

Вона чекала Його, зустрічала і проводжала, зігрівала їх будинок, щоб Йому там було тепло і затишно. І всі говорили: "Ще би! Як її не носити на руках, адже вона створена для сім'ї. Зрозуміло, що він такий щасливий!" А вони лише сміялися і не говорили нікому що Вона створена для сім'ї лише з Ним і лише йому може бути добре в Її будинку. Це був їх маленький секрет.

Він йшов, спотикався, падав, розчаровувався і втомлювався. І всі говорили: "Навіщо Він Їй, такий побитий і стомлений, адже довкола стільки сильних і впевнених в собі". Але ніхто не знав, що сильніше за Нього немає нікого на світі, адже вони були разом, а значить, і сильніші за всіх. Це була маленька їхня таємниця.

І Вона перев'язувала Йому рани не спала ночами, сумувала і плакала. І всі говорили: "Що він в ній знайшов, адже у неї зморшки і синяки під очима. Адже що йому варто вибрати молоду і красиву?" Але ніхто не знав, що Вона була найкрасивішою в світі. Хіба може хтось порівнятися по красі з тією, Яку кохаєш? Але це була Його таємниця.

Вони всі жили, любили і були щасливими. І всі дивувалися: "Як можна не набриднути один одному за такий термін? Невже не хочеться чого-небудь нового?" А вони так нічого і не сказали. Просто їх було всього лише двоє, а всіх було багато, але всі були поодинці, адже інакше ні про що б не запитували. Це не було їх таємницею, це було те, чого не поясниш, та і не потрібно...

Наші почуття пахнуть вірністю...пристрастю нестримним бажанням Відданістю та теплом!!!! Ще ніколи не була така впевнена у комусь..як в Тобі!!! Ще ніколи в житті так з трепетом не чекала кожної зустрічі... Кожного разу зі страхом заглядаю Тобі у очі....боюсь не побачити там ЛЮБОВІ!!!! Коли Ти цілуєш мене...неначе взлітаю до неба.... Я йду по місту і відчуваю у повітрі кохання... Посміхаюсь оточуючим. Закриваю очі і бачу сонце.Забуваю про світ і думаю лише про свій світ, про Тебе. Відчуваю, як б’ється серце. Дивлюсь на телефон і чекаю повідомлення. Радію. Стрибаю від щастя.Довіряю... Чекаю на зустріч. Живу хвилинами щастя. Відчуваю вогонь в душі. Дивлюсь Тобі в очі. Забуваю про формальності, закони і правила. Дію від імені серця. Цьом цьом