Пробуюся у письменництві. Ч.5.

Незабутній день, вражаюча прогулянка. (Ах, літо. Куди ти пішло? Повернись назад.) Той же шлях, тільки назад. Біля воріт стояли дві ятки. Дівчина попросила морозива і Павло купив. Вперше вона щось у нього попросила. Вони вийшли на зупинку, дочекалися трамвая і поїхали назад на Привокзальну площу. Там він почекав своїх товаришів і вони учотирьох попрямували до автовокзалу. Двоє хлопців йшли позаду них. Павло тримав її за руку. Дівчині було трохи ніяково і водночас вона була щаслива, що знає його. Їй здавалось, що усі люди зараз дивляться на неї і заздрять їй, такій щасливій, радісній. У неї було відчуття, наче вона ось-ось злетить. Проте думка про розлуку прикувала дівчину до землі. Певно, через цю думку в її очах був смуток, а посмішка здавалася сумною. Але кожен з них розуміє, що рано чи пізно усе хороше закінчується. Ось і її радісне «хороше» закінчувалося.

Останній будинок, останній магазин, поворот і великі сині літери «Дніпропетровськ». Тільки на автовокзалі є такі літери. Ще трохи і все. Звичайним кроком вони підійшли до велетенської будівлі, звичайним кроком увійшли усередину, піднялися на другий поверх і вона пішла купувати квитки. Замовивши у віконечко квиток і отримавши його, дівчина повернулася до Павла, який стояв біля величезної труби-поручня. Вона обійняла його і притиснулася до його грудей. Як же ж їй хотілося залишитися з ним. Проте вона намагалася не сумувати, посміхаючись йому і цілуючи його. Вони стояли там і цілувалися.

- Тут же люди, - сказав він, коли вона перервала поцілунок.

- Ну то й що. Не вони ж цілуються, а ми, - відповіла дівчина.

Час йшов. Він поцілував її ще раз і пішов до товаришів, які чекали його унизу. Потім вони попрямували на зупинку, чекати свій трамвай, щоб повернутися у військову частину. Вона хотіла його ще раз побачити, хоча б здалеку. Під’їхала маршрутка і дівчина зайняла своє місце. (Все! Немає шляху назад. Вона одна, повернеться додому. Повернеться туди, де ніколи не буде його.) Через деякий час маршрутка зрушила і поїхала до виїзду з платформи. І вона побачила вдалині трьох солдатів. Серце стиснулося. (Воно ще не раз стискатиметься від думки, що вони не будуть разом.) Автобус минув один поворот, другий, третій, минув світлофори. Загалом, та сама процедура, що й при в’їзді у місто. За вікном промайнув вказівник зі словом «Дніпропетровськ», перекреслений червоною лінією. Так само перекреслюється все те хороше, що відбулося з нею у цьому холодному місті. Вони залишили місто. А попереду сто двадцять кілометрів шосе і її місто.

Подумки вона поверталася до нього знову і знову. В її пам’яті, немов кадри з фільму, промайнули усі події від дня народження до сьогодні. Набравши швидкість, водій гнав вперед, немов навмисно відносив її подалі від міста, яке стало для неї рідним, де вона зустріла свою любов. Увесь час дівчина думала про Павла, усміхалася. Намагалася поспати трохи, але нічого не вийшло. За вікном сідало сонце. Ось вони вже проїхали пів шляху, повернули на своє шосе, яке вело до Нікополя. Ще годину і вона побачить своє місто, але не побачить його.

Нікополь. Маленьке місто, навесні зелене і гарне, а взимку і восени похмуре. «Я повернулася, Нікополь. Я знову з тобою.» Вже стемніло. Дівчина вийшла з маршрутки і попрямувала на зупинку міського автобуса. Ось вона вже і вдома.

Ранок наступного дня. Дівчина прокинулася, оглянула кімнату, згадала вчорашній день… З очей по щоках потекли сльози. Так, вона усвідомила той факт, що це була їхня остання зустріч. З того дня вона не переставала думати про нього, не переставала любити його.

Вона і зараз любить його.

Увесь час, що вона провела з ним, усі ті хвилини спілкування з ним, вона поділяла його радість, що невдовзі він демобілізується і поїде додому…