Пробуюся у письменництві. Ч.3

Нарешті вони досягли місця призначення. Вона з великою радістю залишила маршрутку і попрямувала до виходу з автовокзалу. За ті небагато поїздок вона встигла запам’ятати це місце, як свої п’ять пальців. Та і саме місто Дніпро стало для неї рідне. Вона така радісна, в салатовому костюмі, з посмішкою на вустах, йде по вулиці, і їй байдуже, що думають перехожі. (Ще не раз щаслива посмішка буде з’являтися на її маленьких незіпсованих косметикою губах. Ще не раз у карих очах буде спалахувати вогник маленького щастя при згадці про нього.) Дівчина йшла неспішно, знаючи, що Павло й досі десь на ринку. Скільки разів вона ходила цим шляхом на Привокзальну площу, проходячи повз усіх цих крамниць, бутиків, яток з пресою, повз бабусь, що торгують насінням і горішками. Їй здавалося, що вони вже запам’ятали її і звикли до неї. Коло бордюрів стояли маршрутки з табличками з назвами містечок, селищ і сіл. Коло цих маршруток стояли водії і пасажири. Посеред дороги пролягала колія у два напрями. По цій колії ходять трамваї. Їй особливо подобалося, коли проїздив трамвай і земля під ногами дрижала. Одразу відчувалося, що трамвай дуже важкий. Звісно, що усі вони важкі, але цей був найважчий і важив, певно, більше за інші. Вона обожнювала, коли він проходив повз, змушуючи землю дрижати. По ліву руку від неї розташувалися будинки в три-чотири поверхи. В них усі перші поверхи були віддані під крамниці і бутики. З усіх цих магазинів її найулюбленішими були лише два – «Книги» і «Дім фараона». Особливо останній. Вона обожнювала туди заходити. Їй подобалася аура, створена ввічливими і приємними продавцями.

Коли заходиш всередину, тебе огортає тиша і благодатний спокій. Ти немов потрапляєш в інший світ, більш кращий. Де час не має влади ні над ким і ні над чим. Де твоя душа розслаблена і ти ні про що не турбуєшся і нікуди не поспішаєш. Де змішались одразу кілька древніх світів, націй, божеств. Усі ці статуетки, кулони, вироби з металу, дерева, скла і каменів наближають тебе до вищої ступені насолоди і спокою – до нірвани. Там є фігури різних тварин, фігури людей і птахів. Там можна придбати кулон-талісман для чого завгодно – від кар’єри до кохання. Є дармовіси-талісмани. Але туди мало людей заходить. Напевно, не усі цінують те, що можна відчути, зайшовши у цей дивовижний світ спокою.

Вона пройшла цей магазин і попрямувала до супермаркету електроніки «Фокстрот», щоб там присісти на лавку. Привокзальна площа – це місце має декілька призначень. По-перше, тут розташована кінцева зупинка трамваїв номер один і номер одинадцять. Тут вони розвертаються і знову слідують по своєму маршруту до другої кінцевої зупинки. Ось так вони і їздять по замкнутому колу, який не в змозі розірвати. По-друге, тут є маршрутки, які слідують кудись за межі міста. По-третє, перед площею розташована будівля залізничного вокзалу. Це і є головний пунктик, через який площу назвали Привокзальною. Саме за цією будівлею знаходиться безліч колій, які ведуть у різні напрямки. Тут, на площі, перед «Фокстротом» тиняються цигани, пропонуючи перехожим поворожити на руці. Вона завжди намагається не говорити з ними.

Дівчина пройшла повз циганки, яка спробувала заманити її пропозицією поворожити. Але вона не повелася на ці хитрощі. Їй і так було відомо, хто чи що чекає на неї попереду. Знайшовши майже вільну лавку, вона присіла і стала чекати. Біля цієї лавки стояло двійко закоханих. Вони весело про щось розмовляли, сміялися і жартували. Вони очевидно кудись зібрались. Сонечко вирішило порадувати всіх своїм теплом. Поки дівчина сиділа на лавці, їй подзвонив друг. Поговоривши з ним трохи, вона попрощалася. Подумки вона молила бога, щоб більше ніхто їй не дзвонив. Дівчина не бажала, щоб хтось відволікав її у цей чудовий день. Так, як вона була у светрі з короткими рукавами, їй стало трохи жарко. Хлопець, що стояв за спиною, вирішив щось купити і пішов до ларьочка. Дівчина залишилася чекати. Через декілька хвилин він йшов назад, а за ним ув’язалася циганка. Він їй щось казав, але вона не відставала. Вони йшли в їхньому напрямку. Бачачи наполегливість цієї ворожки, вона вирішила залишити місце на лавці і пішла прогулятися по площі. Не знаючи куди піти, дівчина попрямувала до потягів. Потяги – це її слабкість. Вона обожнює їздити ними. Та й взагалі, вона дуже полюбляє подорожувати, будь-яким транспортом, окрім літаків. Їй ще ніколи не доводилося літати літаком. А оскільки вона боїться висоти, то ні за що не зійде на літак.

Віддаляючись від того місця, де вона кілька секунд тому насолоджувалася теплом жовтневого сонця, дівчина наближалася до будівлі залізничного вокзалу, обходячи його зліва, і минаючи кафе з такою теплою і веселою назвою «Пузата хата». Вона йшла прямо на платформу. На першій колії стояв «Столичний експрес». Вона одразу зупинилася ненадовго. А потім пішла вздовж потяга. Її думки раптом здобули меланхолійний характер. А усмішка на вустах то з’являлась, то зникала. Вона навіть не знала, чому пішла туди. День, коли товариш сержант демобілізується і залишить Дніпропетровськ, безжально наближався. Їй так хотілося повернути свій двадцять перший день народження, день їхнього знайомства і всі наступні дні… Вона боялася думати про їхню розлуку, але все ж думала, не в змозі керувати своїми думками. Дівчина повільно йшла по перону, не маючи сил зупинитися. Таким спокійним і розслабленим кроком вона могла йти довго. І хто знає куди може дійти. Це відчуття спокою гіпнотизувало усі її рефлекси і рухи. Їй здавалося, що вона наче літає. Дівчина йшла, уявляючи, як буде проводжати його, дивлячись услід потягу і зберігаючи на губах прощальний поцілунок, а в душі надію на зустріч у майбутньому. Вона знала, що буде плакати, коли він буде віддалятися від вокзалу. Ноги несли її вперед. Вона кинула сумний погляд на будівлю і усередину її. Їй хотілося зайти туди, але якийсь страх не дозволив повернути вправо. Те, що вона побачила через скло, полонило її. Вона порівняла цю красу і велич зі своїм нікопольським вокзалом. «Яка велика і гарна будівля. Не те, що наша. Наша і поряд не стояла», - подумала вона. Тоді дівчина вперше побачила вокзал міста Дніпропетровськ. Зачарована цією красою, вона побрела далі, повернувшись до своїх сумних думок.

Вона вже наближалася до кінця платформи, коли задзвонив телефон. Відповіла. Це був Павло. Він уже звільнився і приїхав на Привокзальну. Вони домовилися, що вона зараз підійде до центрального входу вокзалу і на сходах буде його чекати, поки він не підійде. Обійшовши будівлю з іншої сторони, вона попрямувала на вказане місце очікування. При цьому вони не переривали зв’язок. Через це вона почула слова, які залишили в пам’яті і в душі м’який і теплий слід, а саме: «З’явись, сонце». Вона не знала, спеціально він їх промовив чи вони випадково вирвались, але їй було приємно це почути. Нарешті вони знайшли одне одного. Вони зустрілися.

Далі буде...