хочу сюди!
 

Лана

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 40-57 років

Замітки з міткою «критика»

Силуети поетес: Тамара Коломієць

"Силуети поетес" 
Галина Гордасевич
збірник критичних статей про укранських поетес
Тамара Коломієць 


Для того, щоб чогось в житті досягнути...

Для того, щоб справді чогось досягти, потрібно бути " неуязвимим" ( не пригадаю, як це слово українською) до критики.

Скільки раз ми стикаємося з тим, коли наші вдалі, а може й невдалі ідеї критикують і це змушує опускати руки не втіливши їх у життя?! Навіть не спробувавши... Чи є такі серед вас? Або розпочавши якусь справу, зупиняємось бо на шляху стикаємось із "розумними" людьми, які знають як краще, які обов'ящково розкритикують і скажуть, що те що ти робиш нічого не варто. Втрачаємо віру в себе... Здебільшого це відбувається, коли ти ще школяр, чи ще надто юний і не можеш постояти за себе і свої переконання. Але ці діти виростуть, стануть дорослими, та все ж залишаться беззахистними перед життєвими перешкодами.
Скільки неймовірних ідей через страх перед критикою залишилися так і не почутими? А може й так потрібно? Місце боягузів на лаві позаду? Боягуз не може бути лідером!
Що ми зараз маємо? Хто займає керівні посади? Ті, хто може протистояти критиці, хто впевнений у собі і своїх ідеях! А може ті, кому в дитинстві трапилась людина, яка в неї повірила? Підтримала таку, на перший погляд, безглузду, а може насправді геніальну, ідею? Дуже добре подумайте, перш ніж критикувати ідеї, особливо своїх дітей.

Ох, не однаково мені.

Hawthorn Healing:
Еще раз про какую разницу. Кто помнит что сделала гебня после аннексии Крыма в первые же дни? Подмели улицы? О нет они убрали памятник Сагайдачному. Потому что они имперцы и прекрасно знают как важны символы в сознании людей. Разница есть, но внушить х@хлам обратное их задача #1
.

 

Какая разніца...
В.Зеленський
Ох, не однаково мені.
Т.Г.Шевченко

 

Вікторія Бричкова-АбуКадум

Із “кукурузників” щось сипалось горою,
Бо цей народ по-справжньому “накрило”…
І вже яка різниця, хто Герой:
Василь Сліпак чи нице моторило…

Запеклого невірного Хому
Так зомбували в кожному етері,
Що не важливо, пам’ятник кому,
Чи сталіну (з малої), чи Бандері…

При яслах повних все ж ревуть воли,
Допоки малороси “при кориті”…
А вулиці у гетто теж були
Освітлені й асфальтами покриті…

 

Валерій Пекар:
Як і мільйони інших людей, я є не етнічним, а політичним українцем, це мій свідомий вибір, а не просте прийняття факту народження.

Я виріс у русифікованому Києві на піку його русифікації, коли слово «шкарпетки» на вивісці магазину сприймалося як щось абсолютно чуже, і дізнався про існування української мови у другому класі школи.

Таких, як я, — мільйони. І нам потрібна більша причина жити тут, ніж заасфальтована вулиця і смачна ковбаса. Назвіть це національною ідеєю, якщо хочете, але я не прихильник зайвого пафосу. Краще назвемо це спільною етикою та естетикою.

І тут треба зрозуміти, що вибір у нас невеликий.

Ми маємо вибір із двох варіантів естетики — національна або радянська. Або Мазепа, Бандера і Григоренко, або Ленін, Дзержинський і Жуков. Ці два варіанти не можна об’єднати в рамках однієї історії.

Англійці поєднали Кромвеля та Карла І, бо обидва представляють ту саму країну. Натомість Ленін, Дзержинський і Жуков (власне, як і Пушкін з Маяковським) — іншу.

І ми маємо вибір з двох варіантів етики. Треба усвідомити, що нинішній український модернізаційний проект тримається на етиці Майдану і добровольчо-волонтерського руху — на етиці небайдужості, активності і жертовності. Отже, або ця етика, або етика Антимайдану, Беркута і нинішніх суддів-прокурорів.

(Тільки не треба нам говорити, що дві етики та дві естетики розділені географічно. Це очевидна брехня. Прихильники совка є по всій Україні, як і прихильники модерну. Добровольці, волонтери, корупціонери і пристосуванці живуть в усіх містах і містечках.)

Нам пропонують не вибирати, щоб об’єднати країну. Але в реальності пропозиція не вибирати просто країну розірве. Бо ці дві етики несумісні, так само як і дві естетики.

Нова Україна не має і не може мати створеної з нуля естетики, бо це потребує сторіч, — тож вона запозичує естетику в національного проекту, водночас відкидаючи його етику, як точно зазначив Павло Казарін, і саме тому правоконсервативні ідеї не здатні набрати достатньо прихильників на жодних виборах.

Зрозуміло, що нам доведеться ще багато працювати з національними міфами та героями — не лише для того, щоб очистити їх від імперського забруднення (у нас і досі люди шукають історичну інформацію в російській Вікіпедії, адже там брехати не стануть), а й для того, щоб примиритися з їхніми протиріччями (наприклад, Богдан Хмельницький увійшов в українську історію як творець незалежної України, батько-засновник на рівні Вашингтона; у російську — як об’єднувач «молодшої сестри» з матінкою-імперією; у польську — як бунтівний зрадник-сепаратист; в єврейську — як відповідальний за найбільшу в історії різанину, другий після Гітлера; і хто знає, як би він увійшов в історію киримли, якби їх не позбавили права на власну історію).

Нам доведеться переосмислити великі пласти історії, перевинайти багато сенсів, перезібрати національний пантеон. Але іншого шляху немає — ви не зможете навести приклади країн, які не мають власних міфів і пантеонів, символів і ритуалів. Ви не зможете навести приклади країн, яким все одно, чиїми іменами називаються вулиці — своїми чи чужими, і чиї пам’ятники стоять — свої чи чужі. Бо якщо не Григоренко, то Жуков. Якщо не Жуков, то Григоренко.

Об’єднувати країну треба, але це може статися лише на засадах спільних цінностей, спільної етики й естетики. «Немає різниці» — це не об’єднує, бо для мільйонів різниця є.

Як вірно зазначив вже згаданий Казарін, політику робить протистояння активних меншин, в той час як пасивна більшість цікавиться лише холодильником, а не кольорами прапору, і просто приймає нав’язаний порядок денний.

Президенту Зеленському здається, що він іде за більшістю, за її бажаннями і сподіваннями. Але насправді ні. Ця більшість не має ні своєї окремої етики, ні своєї окремої естетики. Тому, відкидаючи українську національну естетику та майданівсько-ветерансько-волонтерську етику, президент Зеленський фактично просуває альтернативний проект — радянську естетику та антимайданну етику. Ви не знайдете третього варіанту. «Немає різниці», — це не варіант, а ухиляння від дискусії, від визначення і самовизначення, від відповіді на запитання, що ми всі тут робимо.

Я вже двічі цитував програмну статтю Казаріна, російськомовного українця з Криму, який свідомо обрав бути членом української політичної нації. Дозволю собі зробити це в третій раз: «Меншість Майдану бореться з меншістю імперії за симпатії інертної більшості». У 2014 році перша з цих двох активних меншостей отримала право говорити від імені країни, хоч і не змогла ним повною мірою скористатися.

Нині нам пропонують послухати голос більшості, але вона не має відповідей, окрім «немає різниці». Відповіді має інша активна меншість. Це виглядає як реванш. Тому пропозиція об’єднати країну без спільної етики й естетики може її просто розірвати. Нам пропонують дорогу в пекло. Не ходімо туди.

 

Анна Оскомина

Какая разніца, як добре освітлена та заасфальтована вулиця, якщо мешканці на ній від голоду їдять своїх дітей?

Гіршої промови годі й уявити. Ні, не перебільшую.
Я її слухала в трансляції, бо її пустив П’ятий одразу за Порохом, тож слухала, ще не потрапивши під вплив ваших відгуків.
І я не про державність зараз. Я про себе особисто, як споживача тих послань, які намагалися до мене донести.
Послання про те, що не має жодного значення моя індивідуальність, все те, що робить мене мною, що відрізняє мене від інших, то не є цінністю для держави. Адже цінне не те, що нас відрізняє, а те, що в нас спільного, так?
Послання про те, що не існує ніяких об’єктивних орієнтирів, тож “какая разніца”. То що, дійсно немає різниці, пам’ятник Гiтлеpу чи пам’ятник Шевченку?

А ще мене закликали єднатися.
Я розумію, єднатися, щоб щось зробити разом. Якась суспільно-корисна діяльність. Зібрати сміття в забрудненому лісі. Відстояти громадою свої інтереси. Спільним коштом врятувати чиєсь життя. Влаштувати свято. Навіть зекономити на витратах спільних ресурсів.
А тут задля чого мене закликають єднатися? Яка конкретна мета цього об’єднання? Що саме повинно стати результатом єднання козерога, фермера та того, хто любить оливки? Що має змінитися у результаті такого єднання? Що станеться, якщо єднання не відбудеться?
Я розумію, єднатися, щоб боронити державу.
Але навіщо єднатися, щоб капітулювати?..

Чому мені підсунули питання, як нам жити далі таким різним? В нас ніколи не було такої проблеми в країні. Наше розмаїття – наша сильна сторона, це і багатство культури, і генетичне різноманіття, і краща компіляція ідей та різного досвіду.
У мене немає проблем з розмаїттям, і вагомих особливо й не було. Якщо я щось не сприймаю, просто цього уникаю. А чому ж мене питають, як нам далі жити?

Вся його промова про те, що жодних цінностей не існує, окрім нижчих щаблів піраміди Маслоу.
Але ж це брехня. Є самобутня українська мова та неповторна культура. Є український національний менталітет. Є прапор, кольори якого мають значення саме для нашого народу. Є гімн, який саме для нас звучить особливо. Є наша історія, яка створила саме нас.

У кожного з нас одні й ті самі канавки на подушечках пальців. Але в кожного з нас – неповторний їх малюнок.
В мені немає жодної неповторної риси, жодного унікального гену, жодної невідтворюваної навички чи таланту. Проте я є унікальною сполукою цих неунікальних елементів.

Так і наша нація.
Розмиття тої “унікальної національної сполуки” приводить до ослаблення нації, а іноді й до її загибелі.
Людина, яка не усвідомлює своїх відмін від інших, ніколи не осягне та не зможе використовувати свої сильні сторони.
Людина, цінності якої обмежено фізичним комфортом, ніколи не буде прагнути самореалізації та самовдосконалення.
Така людина ніколи нічого значного не досягне у житті, бо вона є посередністю.
Це стосується і нації. Саме такою посередністю бачить Україну Зє. І це мене вразило найбільше.




Євроінтеграція в урядовій програмі України

Євроінтеграція в урядовій програмі: амбітні цілі з багатьма нюансами
ФОТО ПРЕС-СЛУЖБИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ

Як новий уряд сприятиме європейській та євроатлантичній інтеграції України?  Які конкретні кроки ним заплановані і що в пріоритетах?

Досі чіткої відповіді на ці питання було дати неможливо. Адже нинішня монокоаліція не потребує коаліційної угоди, де б усе це було прописано.  Тому єдиним документом, на підставі якого доводилося робити оцінки, була… програма партії "Слуга народу" на минулих парламентських виборах. 

Все це викликало побоювання, що проєвропейський курс не стане пріоритетом для уряду. І підстави були.

Наприклад, у виступі на форумі YES прем’єр Олексій Гончарук ані словом не згадав Угоду про асоціацію та євроінтеграцію. Та й питання потреби в профільному віцепрем’єрі спочатку викликало дискусію у владній команді. Справжньою бомбою стали  недавні висловлювання представниці Кабміну в парламенті Ірини Верещук про потребу нейтралітету України за зразком Фінляндії - аби не сердити Росію. 

Тепер відповіді на деякі питання стало шукати простіше. 29 вересня ухвалено Програму діяльності Кабінету міністрів, нині вона очікує на затвердження Верховною Радою.

Місце для європейської  та євроатлантичної інтеграції у програмі знайшлося. На деякі питання відповіді знайшлися. Натомість з'явилися нові питання. 

Євроінтеграція наприкінці

Невеликий розділ "Європейська та євроатлантична інтеграція" стоїть у програмі на "непочесному" останньому місці. Попри це, деякі плани досить амбітні - аж до суперечливості. Загальною метою задекларовано досягнення за 5 років критеріїв членства в Євросоюзі й НАТО.

"Вперше в історії програм урядів інтеграція України до ЄС та НАТО заслужила окремий розділ. До цього якось не складалося з цим у урядів. Найважливіша для мене цитата з розділу: "Уряд виходитиме з того, що інтеграція України до Євросоюзу остаточно визначена приналежністю України до родини європейських народів та підтверджена Революцією Гідності, а кінцевим і головним бенефіціаром інтеграції є громадянин України",- пише про урядову програму віцепрем’єр з європейської та євроатлантичної інтеграції Дмитро Кулеба.

Зокрема, протягом 5 років "у законодавство України буде впроваджено не менше 80%  актів ЄС, передбачених Угодою про асоціацію". 

Це надзвичайно висока планка, і є навіть випередженням прописаного в самій  угоді графіка.

Попри це в урядовій програмі є пункти, які відверто дивують.

Скажімо, "Копенгагенські критерії" -  виконання яких означає готовність до вступу країни до Євросоюзу -  зведено чомусь тільки до економічних. Хоча економіка є лише однією з трьох груп критеріїв, наряду з політичними  й так званими "членськими". 

Або інше. "Уряд забезпечить громадянам і бізнесу можливість повноцінного користування перевагами свободи руху людей, товарів, послуг та капіталу між Україною та ЄС", -  усі разом ці "чотири свободи" може мати лише держава-член Євросоюзу. А команда Гончарука точно не приведе туди Україну протягом 5 років, та й не обіцяє. 

Незрозуміло, як можна "у діалозі з ЄС" збільшити інвестиції його держав-членів в Україну - адже прихід європейських капіталів стримує зовсім не брак розмов українських чиновників  зі своїми колегами з Євросоюзу. Корупцію та поганий інвестиційний клімат діалогами не побореш. 

В урядовій програмі  немає термінів  подачі заявки на вступ до ЄС та отримання Плану дій на набуття членства в Північноатлантичному альянсі.

Однак, по-перше, це справа  президента. По-друге, євроінтеграційний популізм не допоміг ще ані країні, ані тим хто його практикував. 

Конкретні, спрямовані на досягнення стандартів ЄС та НАТО справи, є наскрізними для програми. Вони присутні у більшості розділів - хоча і не без нюансів.

Однозначний курс на стандарти НАТО 

Мабуть, навіть прискіпливих  "пронатовців" можуть задовольнити євроатлантичні положення урядової програми.  Хіба що за винятком тих, які вже тепер хочуть знати дату вступу до Альянсу.

Команда Гончарука постановила ціллю досягти за п’ять років відповідності "принципам та критеріям, необхідним для набуття членства в Організації Північноатлантичного договору"

"Ми впровадимо управлінські принципи НАТО в системі об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління Збройними Силами України".

"У рамках євроатлантичної інтеграції ми почнемо поетапне нарощування кількості підрозділів, спроможних до виконання спільних завдань із відповідними підрозділами країн-партнерів".

"Програми підготовки офіцерів та сержантів передбачають вивчення доктрин, процедур і стандартів НАТО, набуття відповідного рівня знання іноземної мови та формування необхідних лідерських якостей". 

У програмі ще багато інших пунктів, які в разі їх реалізації справді суттєво наблизять Україну до Альянсу.

Річні національні програми під егідою Комісії Україна – НАТО, за задумом уряду, мають бути максимально наближеними до Плану дій з набуття членства в Альянсі. Це досить прагматично, враховуючи непевні перспективи отримання Україною  ПДЧ в осяжній перспективі. 

Угода з ЄС? Трохи є

Стосовно Євросоюзу загальна мета також амбітна: досягнення за 5 років критеріїв членства. Реалістичність такого завдання викликає великі запитання - у набагато благополучніших країн на це йшло значно більше  часу, та й готовність до вступу настає із завершенням відповідних переговорів. Ну але чому б не вірити в диво.

Головним для України  інструментом інтеграції з ЄС є Угода про асоціацію. Помітно однак, що її в програмі згадано дуже мало - навіть там, де йдеться про передбачені асоціацією реформи та зміни. Можливо, автори  не вважали  за важливе чітко акцентувати  на планах реформування різних сфер відповідно до прописаних в угоді стандартів ЄС. Хоча така відповідність дуже важлива - особливо враховуючи згадану вище амбітну мету.

Отже, в програмі є як  плани, щодо яких чітко задекларовано реформування відповідно до Угоди про асоціацію та стандартів ЄС - а є й  ті, де такої чіткості немає. Відповідно, їх реалізація може викликати запитання.

Однозначно добре

Насамперед варто згадати вкрай важливий напрямок: поводження з відходами. 

"Сміттєва" проблема для України просто кричуща. Водночас її успішно вирішують в країнах ЄС – і Угода про асоціацію містить положення щодо впровадження відповідних стандартів Євросоюзу. Україна має імплементувати тут  три директиви. 

"Уряд підготує на основі директив ЄС, що регламентують поводження з відходами, пакет законів, якими унормує приведення строків у відповідність з директивами ЄС, запровадить ієрархію операцій поводження з відходами, принцип розширеної відповідальності виробника/депозитну систему, принцип "забруднювач платить", - йдеться в програмі.

Попередня влада цей напрямок з тріском провалила.

У програмі прописано низку інших намірів, які чітко відповідають виконанню Угоди про асоціацію або просувають Україну в інших форматах співпраці з ЄС.

Наприклад, запровадження інтегрованого  управління водними ресурсами за басейновим принципом та повне впровадження  Водної рамкової директиви ЄС. Щоправда, певні добрі кроки тут було вже зроблено попередниками.

Також в уряді, зокрема, чітко обіцяють:

-забезпечити  впровадження енергетичних ринків відповідно до вимог Третього енергопакету  ЄС;

- продовжувати політику у сфері енергоефективності та енергозбереження - а це важливий євроінтеграційний напрям і важливий аспект відносин між Україною та ЄС;

- приєднатися до рамкової програми ЄС з науки і досліджень "Горизонт Європа", яка 2021 року замінить теперішню "Горизонт". 

Добре, але...

Та найчастіше задекларовані  в угоді наміри не пов’язані з виконанням угоди  - звісно, йдеться про сфери, на які вона розповсюджується.

Інтриги в цьому сенсі додає розділ програми уряду, що стосується автомобільного транспорту. За минулої влади були очевидні спроби просунути під виглядом виконання Угоди про асоціацію певні сумнівні схеми - наприклад, які стосувалися нових водійських прав та технічного огляду автомобілів. 

Перші тижні турборежиму та євроінтеграція: що обнадіює і що насторожує

Програма уряду Гончарука містить намір змінювати сферу: "...буде удосконалено систему управління запобігання дорожньо-транспортним пригодам, підвищено рівень безпеки перевезення пасажирів та вантажів, підвищено рівень безпечності транспортних засобів та впроваджено дієву систему контролю у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху". 

Однак про стандарти ЄС чи Угоду про асоціацію - ані слова.

Те ж стосується екологічних питань. В Угоді про асоціацію їх представлено аж трьома десятками директив та регламентів ЄС. В урядовій програмі декларується багато  співзвучного з цілями угоди в цій сфері, однак чітко окреслено намір виконання Угоди про асоціацію лише в сфері поводження з відходами.

Гучна  обіцянка уряду - вдвічі збільшити експорт. Для цього в Кабміні обіцяють на 10% знизити рівень ввізних мит "для топ-100 товарних ліній на топ-20 ринках експорту".

Втім, досить складно сказати, як збираються цього досягти. "Ми досягнемо зменшення мит на українську продукцію на ключових ринках через виконання Угоди про асоціацію з ЄС, інших угод про зони вільної торгівлі, їх оновлення, використання можливостей СОТ, зняття антидемпінгових і захисних мит, які поширюються на українську продукцію",- говориться у документі. 

Більш конкретна обіцянка - усунення нетарифних бар’єрів. В уряді обіцяють усунути їх як для промислових товарів (так званий "промисловий безвіз"), що є цілком досяжною метою, так і для послуг, а найголовніше - для аграрної та харчової продукції.   

На обмеження щодо останніх на європейському ринку (так звані нетарифні квоти) постійно скаржаться українські експортери, проте в ЄС досі лише один раз погодилися на такий перегляд - і лише у контраверсійному випадку експорту курятини. 

Ще одна ініціатива - запуск у 2020 році систему добровільної сертифікації продукції тваринного походження, що виробляється без використання антибіотиків. Виглядає досить привабливо, проте ця ініціатива перевершує чинні норми ЄС по використанню антибіотиків у тваринництві, робота над впровадженням яких ще не завершена. 

Погано

Дивує, що місцями в уряді ставлять собі завданням вже досягнуті цілі.

Зокрема, в рамках мети забезпечити українським споживачам безпечні продукти та послуги. "Забезпечимо наявність та виконання вимог системи аналізу небезпечних факторів та контролю у критичних точках (НАССР) на 100% великих і середніх підприємств-виробників продуктів через 3 роки та 100% малих підприємств-виробників продуктів через 5 років" - йдеться в програмі.

Втім, згідно діючого законодавства ці норми вже є обов’язковими! Навіть для малих виробників, для яких ця норма набрала чинності минулого місяця. 

То чи не означає така обіцянка уряду плани відмінити діючий закон, перенесши впровадження НАССР ще на декілька років?

Та це не єдині "дивинки" урядової програми.

Одна з намічених урядом  Гончарука цілей  звучить  у програмі так: "Українці частіше і дешевше користуються авіатранспортом". Йдеться про здешевлення авіаквитків, розвиток мережі аеропортів,  розвиток "лоу-кост" сегменту, безпеку  і т.ін.

Все це добре, однак насторожує повна відсутність згадки про перспективи укладення з ЄС Договору про спільний авіаційний простір. І це тоді як обриси "відкритого неба" стають дедалі чіткішими – після недалекого вже Brexit підписання парафованого ще 2013 року документу може стати  реальністю.  

 "Відкрите небо" з ЄС значно посприяло би досягненню вищезгаданих урядових цілей. Це один із найважливіших напрямків галузевої інтеграції з ЄС. Сподіватимемося, що згадки про спільний авіаційний простір  немає в програмі випадково. 

****

Отже, програма нового уряду в цілому спрямована на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Однак є чимало запитань - можливо, їх буде знято під час реалізації планів або шляхом належної комунікації від урядових структур. 

Зрештою, цей текст не є глибоким аналізом програми. Очевидно, грунтовну оцінку мають дати галузеві експерти, що відстежують відповідність дій влади тим же положенням Угоди про асоціацію або іншим євроінтеграційним зобов’язанням.   

Ми ж виокремили лише найочевидніші речі -  які як непокоять, так і вселяють оптимізм.

Автори: Анатолій Марциновський, Юрій Панченко

Неизвестный сценарий «Слуга народа 4». Параллели рекурсии

Просмотрел 3 серии предвыборного сериала Слуга народа 3. Думал писать или не писать отзыв, все равно мои статьи никто не читает. Толку что  бегло написал комментарий, на мой взгляд, с интересными идеями по поводу 2 серии: BolgarchukR: К "Слуга Народа 3. Выбор - 2 серия | Сериал 2019".  Однако решил написать, все еще наивно надеясь, что хоть кто не будь это прочтет и примет во внимание, либо даже реализует.

Сразу скажу, что не являюсь сторонником политической фантастики. Впрочем, проблема фантастики это уже другая тема.

Когда-то смотрел этот сериал, но потом надоело. Рассчитан, как и многие на широкие массы. А массы в своем большинстве не обладают интеллектом выше среднего. Возможно сценаристы могли бы сделать сюжет поинтереснее, сложнее. Но тут приходится балансировать между пониманием, иначе его мало кто будет смотреть, и глубиной мысли. Тем не менее, думаю, можно было бы сделать фильм еще более необычным, реалистичным, сложным и глубокомысленным. А то уже приелась всем однообразная сказочная ипостась глупых супергероев. В чем-то, главный герой фильма и является таким супергероем. Его основной суперспособностью является колоссальное везение. Хотя, авторы как бы намекают, что не за счет везения он выживает и добивается успеха, а за счет честности. Но если разобраться, по факту, то честность и безсеребрянный альтруизм иногда ему даже мешает.  Из-за чего он наживает массу врагов. В начале первой серии его сажают в тюрьму и чуть не убивают. Спасает удача и везение.

Конечно, многие бы со мной поспорили, и я сам не уверен. Возможно определенную роль играет и честность. Она напротив дает возможность получить признание, заслужить доверие, авторитет. Может это и так. Но на одной честности далеко не уедешь. У нас много честных людей. О которых никто даже не слышал. Многие о себе громко заявляют. Много блогеров на ютубе, но не кто с них в президенты не попал, как герой фильма, высказавшись по поводу всего что он думает о власти. Я и сам стараюсь всегда быть максимально честным. Труднее всего быть честным с самим собой. Часто приходится здорово покопаться в себе, чтобы отыскать закравшуюся ложь и искажение.  Но в фильме все эти моменты и разные другие качества упускают, тем самым делая его менее правдоподобным.

Чего только стоит то, что присягу при инаугурации у нас, как и в сериале принято давать, положив руку на Евангелие. Но опять же, вопросы архаичных бессмысленных традиций — это отдельная большая тема, не дающая нам развиваться. В мире грамотных и думающих, а не верящих, людей - президент должен не на Евангелие руку класть, а на полиграфе на вопросы отвечать о своих мотивах рвения к власти, декларациях и тому подобные. Но, опять же, это другая тема.

 Для меня неправдоподобность и поддержка старых предрассудков, практический, синоним не интересности.

Тем не менее, фильм посмотрел и лайк поставил. Видно, что работала команда профессионалов. Создающих массовый и популярный продукт. Часто затрагивают глубинные принципы человечности, дергают за нужные ниточки эмоций. И что особо приятно, так это то, что, не смотря на чрезвычайно надуманное везение главного героя, все токи отражают реальную картину в которой оказалась наша страна.  Вот это жирный плюс. Вот в эту сторону и надо было развивать стратегию сценария.

Но больше всего меня порадовало, что в третьей серии предложили выход из ситуации, в которой мы оказались. В частности, сделав упор, не только на борьбе с коррупцией и поиском средств…, это само собой, но и акцентом на решении внутренних проблем. Я так же не однократно писал, что если бы мы начали жить хорошо (разобравшись с внутренними проблемами), то к нам сами бы захотели, на тех или иных правах присоединиться многие. Так же как мы рвемся в ЕС. Но не надо туда рваться, надо построить то же, или даже большее в Украине. Собственно, это и показано в фильме. И что самое полезное сделана попытка предоставить решение, которое могло бы сработать и в реальности. Более того, про переработку мусора, как бы это не показалось странным упоминал и Зеленский в одном из своих интервью. Однако считаю, что в реальности эта светлая идея бы не сработала. Если не ошибаюсь данная переработка является дотационной, не прибыльной. Поддерживается только лозунгами зеленых.  Да. Мусор надо перерабатывать, но для его переработки нужно 1 –построить заводы, а это время. 2 – дешевая энергия. Но дешевая энергия, на мой взгляд, общемировая проблема, или задача №2. О проблеме №1 напишу ниже. В общем не с этого надо начинать. Курс взят верно, однако дилетантизм Голобородько в предложении конкретных, а главное рабочих решений и тут дает о себе знать. Не кого не напоминает ))? Это вам ни «игра, это не кино…». Далеко не всегда сложные проблемы можно решить простыми способами.

Поэтому, как и многое в нашем Мире, сериал далеко не идеален. Его можно и нужно было бы сделать лучше, т.к. он может оказать большое влияние на массы. Точнее мог бы, если бы к его созданию привлекли больше людей, дающих интересные идеи. Однако интересные идеи у нас тонут в массе информационного шума. И я считаю это проблема №1. Из-за неё у нас не работают социальные лифты. А многое, что в политике, что в шоу-бизнесе, что всюду, делают не те, кто действительно могли бы сделать что-то лучше всех, а именно такие вот герои сериала. Которым больше повезло. Но вот в жизни они далеко не всегда честны.  Повторюсь одной честности недостаточно. Однако сценаристы видать этого не понимают. Делая упор на простодушных простаков. Зачем заморачиваться другими качествами. Они пропагандируют популизм. В начале 3 серии противопоставляют честность хитрости, обману и другим негативным качеством, создавая тем самым иллюзорную идею выбора между черным и белым. Они не могут выйти в другую плоскость.  Забывают, что кроме честности существуют и другие положительные качества, на которых мог бы сыграть любой человек.  В частности, это ум. Именно этого качества мне кажется главному герою и не хватает. Но повторюсь, был бы он умнее он мог бы оказаться непонятым многими.

Как и многие супергерои, Голобородько идет на пролом своей честностью, разбивая лбом стены проблем и абсолютно не замечая, что стены из картона везения.

В общем фильм как двуликий Янус. С одной стороны, сказочно надуманный идеализированно инфантильный образ героя, доступный пониманию всем; с другой, общая картина и сюжет имеет массу элементов правдоподобия и суровой реальности.  Лично для меня, фильм выделяется именно своей правдоподобностью. Однако он бы мог быть еще интереснее и правдоподобнее если бы учли недостатки. Хотя бы описанные мною выше. Думаю, ничего не мешало бы сделать сериал еще более интересным, а главное полезным. Еще больше связав его с реальностью. Не устану повторять, что в современном информационном обществе, живя в эпоху пост правды, необходимо стремиться в эпоху пост лжи. Поэтому, я с одной стороны так же за честность. Но за грамотную честность. И почему бы, раз половину идей не сделали честными, не сделать и другую половину такой же честной.

Но в фильме наблюдается весьма интересный парадокс лицемерной честности. С одной стороны, сценаристы откровенно показывают до чего довели страну наши олигархи и властные структуры, буквально, чуть ли, не раскрывая коррупционные схемы, о которых и так все знают и ничего не могут сделать, а с другой показывают образ идеального святого, который якобы практический только одною своей святостью может решить все проблемы. Не удивительно что это выглядит именно как предвыборная пропаганда, а не прекрасная картина.

Более того в роли главного героя президента один из претендентов предвыборной гонки. Тут можно снять шляпу, как перед 95 кварталом, так и перед Украинским кинематографом. Не смотря на коррупцию и кучу недостатков, можно с полной уверенностью сказать, что именно в плане использования информационных технологий мы впереди планеты всей. Культура и уровень виртуозности, а главное смекалки и сообразительности по этим показателям просто зашкаливает. Думаю, других подобных ситуаций, которые сложились в нашей стране просто нет, и скорей всего, ни где в Мире не было. Да, были артисты, которые потом приходили к власти. Но что бы сняли сериал, в котором главный герой, игравший президента выдвигался на пост реального президента, это нонсенс. Считаю, что именно эту тему надо развивать и отделить зерна от плевел. Сделав реалистичным самого главного героя, а не только ту ситуацию, в которой он оказался.

 В принципе, эта идея у меня закрадывалась еще при просмотре второй серии, о чем я и писал в прошлой статье. Однако тут хотелось бы её расширить. Несмотря на то, что куча своих проблем, но данная мысль у меня всю ночь не выходила из головы. Тем более что правда, в данной картине, тесно сплелась с вымыслом, за исключением главного героя и деталей. И у меня возникла весьма интересная задумка, как можно было бы сделать фильм еще более реалистичным и, как это не странно, рекуррентным, а также рефлексивным.

Поменять образ Голобородька на Зеленского весьма сложно и банально. Поэтому нужно прибегнуть к другому авторскому приему.

Зеленский является джокером в современной политике. Картой, бьющей все остальные своей неординарностью, неожиданностью и новизной. Что бы укрепить его позиции можно было бы ввести черного джокера в сериал. Джокер стал бы связующим звеном между реальностью и вымыслом, между здравым смыслом и абсурдом. Проводником между двумя мирами. Загадочной личностью, живущей преимущественно в информационном мире, не имеющем границ. Новом мире, роль которого и влияние только начинают понимать и использовать.

В общем для того что бы не разрушать сюжетный замысел и светлый образ Голобородько, в роли джокера мог бы выступить никому не известный такой же не ординарный человек, пишущий малозаметные статьи в интернет блогах, о некоем Зеленском – популярном актере, который позаимствовал идею школьного учителя – (Слуги Народа), ставшего президентом, для того, чтобы стать президентом создав сериал «Слуга Народа». Т.е. Наш реальный Зеленский, это вымышленный персонаж, черного джокера, в мире сериала «слуга Народа».

Звучит конечно запутанно, однако такое бывает. Такие авторские приемы не однократно успешно использовали. Например: Пелевин -«Чапаев и Пустота», Лукяненко - «Ночной дозор». И не только он. Вот, цитата:

«Однажды Чжуанцзы приснилось, что он - бабочка, весело порхающий мотылёк. ... Но, вдруг проснулся, очень удивился тому, что он - Чжуанцзы и не мог понять: снилось ли Чжуанцзы, что он - бабочка, или бабочке снится, что она - Чжуанцзы?!'.

Однако такие приемы использовали просто как некую беллетристику, не связывали это так тесно с реальностью.

Поэтому, именно в данном контексте и ситуации, такой элемент сюжета стал бы ключевым аккордом, недостающим пазлом, алмазом на золотом перстне, возможно, не только мирового кинематографа, но и судьбы Украины.

Я бы мог написать все казусы, с которыми столкнулся бы Голобородько узнав о Зеленском. О том, как бы он отнесся к джокеру, доказывающему что мир Голобородько не реальный и что он стал президентом, не из-за честности, а из-за везения и задумке Зеленского. К каким бы последствиям это привело в этих двух мирах, грань реальности и вымысла в которых начала стираться. В общем мог бы значительно развить и расширить данную тему. Однако, в этой версии вселенной, являюсь нищим рабом, находящимся в социальном рабстве. Рабом, в котором, в отличии от Мира «Слуги народа», умных людей не ценят. Правдолюбцы так и не достигают результата, а к власти приходят не честные и порядочные, а знаменитые и богатые. Мир, в котором людям некогда ни читать, ни слушать. Поэтому скорей всего моя версия реальности останется лишь в моём воображении.  А версия сериала: «Слуга народа 3» и счастливого будущего Украины, в Вашем.

Про жанр "Майстра і Маргарити" і не тільки

           Приблизно 90 років тому - у 1928 р. - Михайло Булгаков розпочав написання роману "Майстер і Маргарита".
           Не претендую на правильність і оригінальність мого розуміння того, про що насправді роман М. Булгакова "Майстер і Маргарита". Щоб стверджувати це, слід добре знати деталі біографії письменника, принаймні поверхово ознайомитися з версіями критиків-"булгакознавців". Я колись вперше і востаннє натрапив на одне з тлумачень цього роману. Ще раніше мені були знайомі лише текст роману, фільм (чудовий і досить точний) режисера Бортка, також фільм, на мій погляд, менш вдалий режисера Юрія Кари, а також тексти деяких інших романів Булгакова. Ось на цій основі...
           Я вважаю, що Булгаков належить до майстрів інтелектуальної прози найвищого ґатунку, таких як Кафка, як Семюел Беккет, Ежен Іонеску, чия езопова мова, з одного боку, дуже промовиста для кожного запитливого розуму, але з другого - є такою, що оберігає від безпосереднього бачення трагедію автора. Якщо в реальному житті автор є лише учасником деяких життєвих перипетій, часто досить безпорадним, а також намагається змінити на краще деякі життєві моменти, і зазнає щоразу невдач, то в своєму творі такий автор, природно, прагне бути далеко не тільки учасником, а цілковитим контролером (режисером) ним самим організованого маскараду речей та явищ, балу аналогій чи чогось такого. Ось коли і потрібна езопова мова: вона приховує, так би мовити, авторський волюнтаризм, котрий, знесилений реальним життям, вщент розбивається об бетон зовнішніх обставин. Але ж у власному творі він повинен неподільно тріумфувати.  А як цього досягти у творі? Спосіб один - протиставити абсурду реальності свій власний рукотворний розумом витворений абсурд. Заперечити абсурд абсурдом. Лікувати подібне подібним.
         Лихий світ, який вдає з себе правильний і людяний, в якому проте природна логіка не діє, можна змінити (перемогти) лише із залученням на свій бік надприродних сил, котрі, хоча і вдають з себе нечисті сили, проте є силами, що представляють, хай не добро, але, в усякому разі, справедливість.

         З усіх можливих літературних жанрів цей твір вдається позначити як роман у жанрі магічно-абсурдистського реалізму.

Кілька видавничих новинок


      Видавництво «Критика» опублікувало книжку Ґульнари Бекірової

      «Півстоліття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941–1991 роки)»

       Переклала Катерина Демчук.


        Книгa “Війна, що змінила Рондо” видaвництва старoго Лева та творчої мaйстерні “Аґрафка” 

        ввiйшла до катaлогів сайту міжнародної спільноти Picturebook Makers

        на якому зібрано найкращі дитячі ілюстровані книги усього світу.



      Українська культова поетеса Ганна Осадко видала нову книгу «Жити просто». 

      У ній зібрано нові поезії та улюблені вірші попередніх збірок. 

      (Видавництво «Гамазин».)

Читайте стихи.

Читайте стихи. Без рецензий.
Не надо судить чью-то душу.
Не нужно похвал и претензий.
Попробуйте просто послушать...

«Наташа, давай до свидания!»

«Наташа, давай до свидания!» — блогер описал пост-советских женщин и то, как они выглядят в глазах мира

18.06.2016 
17:45 

Этот безжалостный текст был опубликован на сайте Cosmopolitan 7 июня и вызвал такой скандал, что редакция решила его удалить. Но, как известно, Google помнит все…

1.jpg

Ты все еще считаешь, что русская жена — предел мечтаний любого иностранца? Увы, но мы вынуждены тебя разочаровать, пишет журнал Cosmopolitan: русские женщины, кажется, выходят из моды. Сейчас расскажем, почему…

Выйти замуж для русской женщины — святое

Будем честными: мало кому нравится ощущать себя объектом, а не субъектом. Но мужчина для русской женщины — именно объект: ее цель — выйти замуж. Надеть белое платье и получить заветный штамп в паспорте. Мужчина сам по себе ее мало интересует, ее интересует только собственное положение: замужняя она, или нет. В начале нулевых, когда за рубеж вдруг хлынул целый поток «русских невест», иностранцы ликовали: вот же они, идеальные женщины! Женщины, пока еще способные искренне и честно любить! Женщины, которые простят любимому практически любые недостатки: люблю — и баста! Выйду замуж! Не то что феминистичные европейки и американки: этим же подавай проверку чувств, многолетнее партнерство и только потом — брак. Может быть. Если мужчина будет идеальным. Русская женщина не такая. Русская женщина — идеальная жена!

Но потом стало ясно, что эта прекрасная сказка — действительно сказка. Русской женщине нужен не сам мужчина, ей нужен брак. Чем скорее она станет «мужней женой» — тем лучше, и потому она согласна на все. И в тот момент, когда неизбалованные женской лаской иностранцы поняли, что происходит на самом деле — русские жены стали выходить из моды. Потому что мало кто хочет связать жизнь с женщиной, для которой ты — не человек, а статус. Условный муж. Бесплатное приложение к печати и кольцу.

Русская женщина не способна на партнерские отношения

Мужчина всегда что-то должен ей, на том простом основании, что он мужчина. Большинство россиянок все еще предпочитают наделять мужчин определенными качествами («добытчик», «защитник», «каменная стена»), не спросив, собственно, самих мужчин. То, как среднестатистическая россиянка понимает определение «совместный бюджет» — яркая иллюстрация этого отношения: ее деньги — это ее деньги, а его деньги — это «наши». Русская женщина уверена, что она зарабатывает «себе на булавки», а всю финансовую ответственность за семью обязан нести муж. И, помимо этого, он обязан оплачивать все ее крупные покупки (ту самую шубу — непременно!).

Но, впрочем, дело не только в деньгах. Дело в равном партнерстве вообще, которое русская женщина отрицает. «Муж — голова, жена — шея». «Мудрая женщина знает, как добиться своего», и так далее. Честные, открытые отношения на равных — не ее история. Ей нужно создать видимость отношений Родитель-Ребенок, где Родитель — ответственный за все муж, а она — беспомощный Ребенок. Якобы. На самом деле она желает управлять мужем, но так, чтобы он ни в коем случае не догадался, что происходит. Эта топорная игра, разумеется, видна сразу, но русских мужчин она обычно устраивает. Иностранцев — совершенно нет. Они считают подобное поведение манипуляцией, и они совершенно правы, разумеется.

Русская женщина безжалостна к мужчине

Абсолютно безжалостна. Русские женщины и сами верят в миф о собственной жертвенности, о собственной готовности принять мужчину любым, только они не бросают никуда не годных мужей: алкоголиков, безработных, домашних тиранов и даже сумасшедших. Только они готовы терпеть, что угодно, ради сохранения брака и во имя той любви, с которой когда-то начались отношения. Вот раньше она любила этого мужчину,а теперь ей его жалко. Он же без нее пропадет! Разве кто-то еще, кроме русских женщин,способен на такое?

На самом деле это называется созависимостью. Мужчина должен быть плохим, чтобы женщина могла быть хорошей. Он должен быть невыносимым, чтобы все вокруг ее жалели,он должен страдать, чтобы она утешала, но в то же время быть преступником, чтобы она стала судьей. В белом пальто. Этими болезненными отношениями русская женщина упивается десятилетиями — вместо того, чтобы заниматься своей собственной жизнью. Так что, собственно, русская женщина не спасает зависимого мужчину — она его топит в зависимости, чтобы иметь возможность «нести свой крест». А то свалится с плеч еще — и что она тогда будет делать?

Русская женщина выходит замуж вместе со всей семьей

Иностранец, решивший связать жизнь с русской женщиной, должен понимать, что отныне он будет тесно связан со всей ее семьей. В первую очередь — с ее мамой. Анекдоты про тещу — это реальность, совершенно непонятная человеку, живущему в иной парадигме. Среднестатистический европеец или американец «вылетает из гнезда» достаточно рано и более туда не возвращается. Он дружит с родителями, но живет своей жизнью, русская женщина же остается «маминой дочкой» до тех пор, пока у нее есть мама. И это значит, что у ее мужа тоже будет мама. Ее мама. Маму надо содержать, даже если у мамы есть муж, который вроде как ей должен — ведь он, скорее всего, тот самый «тяжкий крест», который мама всю жизнь несет. Маму нужно беречь, она ведь будет воспитывать внуков. Нельзя просто так взять и нанять няню, с ребенком должен быть родной человек, даже в том случае, если этот самый родной человек воспитывает твоего ребенка совершенно неправильно, не смей возражать: это же мама!

А кроме мамы есть папа, братья и сестры, бабушки и дедушки — полный комплект, если очень не повезет. Не повезет мужу русской женщины, конечно. Потому что семья — ее, а заботиться о ней должен теперь он. Сама русская женщина, повесив родственников на шею мужа, желает не помогать, а получать помощь. В первую очередь, конечно, от мамы, у которой в момент рождения первого внука должна окончательно и бесповоротно закончиться личная жизнь.

Русская женщина — мать-героиня

При этом материнство русская женщина воспринимает как ежедневный подвиг. Она же мать! Она совершила героический поступок! Уже сам факт рождения ребенка якобы дает ей право слегка забронзоветь, но это только начало: теперь она положит жизнь на алтарь материнства и будет требовать почестей. И при этом она будет ревниво оберегать ребенка от отца: ребенку нужна мать! Она приходит в ужас от понятия «отец в отпуске по уходу за ребенком». Это невозможно! В этом отпуске должна находиться только она — причем до тех пор, пока ребенок не закончит начальную школу. К этому времени, кстати, можно родить второго, таким образом продлив свой отпуск на еще одно десятилетие.

Современные отцы желают принимать участие в воспитании детей. Их не пугают ни бессонные ночи, ни грязные подгузники, ни детские болезни, ни первые битвы в песочнице. «Папа может!» — этот факт русская женщина старательно игнорирует, но хуже другое: она отказывается понимать, что папа еще и хочет. Современный папа, выросший за пределами России, действительно чаще всего хочет быть полноценным родителем своим детям и отказывается довольствоваться ролью донора спермы и добытчика материальных благ. Но русская женщина этого не позволит: материнство для нее — единственная возможность реализоваться. Она всерьез называет его «главным предназначением женщины», а мужчина как бы и не участвует. Материнство в России есть, отцовства — нет. Есть только безотцовщина (часто «При живом-то отце!» — и кто, спрашивается, в этом виноват, да?). Русская женщина не позволяет мужу быть родителем, потому что власть над ребенком — единственная доступная ей власть. Реализовываться иначе она не умеет,потому что не хочет уметь. Так что мужчина, выбравший в жены русскую, должен быть готов к тому, что дети будут как бы и не его. Они только мамины. И вполне естественно, что современных мужчин категорически не устраивает подобное положение вещей — если они не русские, конечно.

Русская женщина не умеет быть счастливой

И это — самое главное. Счастье для русской женщины — не состояние, а цель. Цель,которую она никогда не достигает, потому что счастье в принципе не может быть целью. Это процесс, а не результат. Но у русской женщины все иначе: «У верблюда два горба, потому что жизнь — борьба». Ей все время нужно приносить какие-то жертвы. «Красота требует жертв». «Над отношениями нужно работать». «Материнство — тяжелый, но почетный труд». «Женщина должна…» Русская женщина желает походить на кошечку, но на самом деле она дикобраз: чуть что — и она топорщит иглы, обороняясь от этого жестокого, бездушного мира. И нельзя сказать, что она в этом виновата: бытие определяет сознание.

Но зато можно сказать с уверенностью, что русская женщина ничего не желает менять. Она не умет и, главное, не хочет работать над собой, не желает признавать свои проблемы и всерьез разбираться с причинами и следствиями. Она желает читать низкопробную литературу типа «Как выйти замуж за иностранца и стать счастливой», где понятным языком написано: хитри и манипулируй, доминируй и унижай. То есть не меняй в себе ничего,продолжай делать то, что уже умеешь.

И знаете, что самое поразительное? При этом русские женщины уверены, что они — самые-самые: самые красивые в мире, самые лучшие жены, и границы России давно осаждают толпы иностранцев с обручальными кольцами в зубах. И очень удивляются, когда оказывается, что «иностранные недоженщины» — некрасивые, неухоженные, смеющие требовать равноправного партнерства, — отчего-то вновь оказались желаннее, чем они,идеальные русские жены. Как же так?!

ЗЫ: После выхода этой публикации, наши дамы набросились на редакцию с таким гневом, что пришлось извиниться и удалить материал )

Сторінки:
1
2
3
4
5
7
попередня
наступна